Справа «Денисюк та інші проти України» (Заява № 22790/19 та 3 інші заяви — див. перелік у додатку)

127. По-друге, і що найважливіше, обсяг питань, які вирішуються кримінальним судом у підготовчому засіданні, як визначено статтею 315 Кримінального процесуального кодексу України (див. пункт 46), не включає конкретних повноважень, наданих суддям для перевірки законності чи необхідності дій працівників правоохоронних органів у зв’язку з негласними слідчими (розшуковими) діями, не говорячи вже про будь-які повноваження щодо перегляду обґрунтування, наведеного слідчими суддями під час ухвалення дозволу на проведення таких слідчих дій. Уряд не навів прикладів рішень на національному рівні, які б вказували, що такі повноваження, прямо не згадані в законі, могли випливати з усталеної судової практики (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Хамбардзумян проти Вірменії" (Hambardzumyan v. Armenia), пункт 48).

128. Суд також зазначає, що спроби другого та третього заявників застосувати наведені в частині другій статті 303 процедури виявилися неефективними на практиці. Зокрема, скарги другого заявника були долучені до матеріалів провадження без їхнього розгляду у підготовчому засіданні. У справі третього заявника у задоволенні подібних скарг було відмовлено, оскільки вони були визнані такими, що не відповідали предмету підготовчого засідання. Крім того, як вбачається з відповідного обґрунтування Вищого антикорупційного суду України, він не вважав себе компетентним розглядати на будь-якій стадії провадження будь-які скарги, пов’язані з такими слідчими діями, окрім тих, що стосувалися потенційної недопустимості отриманих доказів (див. пункти 37 і 38).

130. Стосовно передбаченої частиною третьою статті 309 процедури, якою не користувався жоден із заявників, Суд, окрім подібних занепокоєнь, як і щодо передбаченої частиною другою статті 303 процедури, не може зрозуміти, як заявники могли нею скористатися, враховуючи, що їм було відмовлено в доступі до тих самих ухвал, щодо яких вони теоретично могли подати заперечення за цією статтею (див., для порівняння, згадані рішення у справах "Шантаре та Лабазніковс проти Латвії" (Љantare and Labazтikovs v. Latvia), пункт 55, "Раджаб Магомедов проти Росії" (Radzhab Magomedov v. Russia), пункти 81–84, "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункти 91 і 132).

131. Таким чином, посилаючись на конкретні законодавчі положення чи приклади з усталеної практики, Уряд не довів, що заявники у цій справі могли своєчасно домогтися розгляду судом суті їхніх скарг за статтею 8 Конвенції, скориставшись засобами юридичного захисту, запропонованими Урядом в якості "першого кроку" у "двокроковому" механізмі юридичного захисту. За цих обставин Суд, визнавши потенційну доречність компенсаційних засобів юридичного захисту, які Уряд назвав "другим кроком" у цьому механізмі, вважає з наведених раніше причин, що ці засоби юридичного захисту не були доступні заявникам у цій справі у необхідний момент.

132. З огляду на наведені міркування Суд вважає, що застосовне національне законодавство не містило достатніх процесуальних гарантій, аби забезпечити заявникам ефективну можливість перевірити, post factum, законність і необхідність проведення негласних слідчих (розшукових) дій та отримати відшкодування шкоди у зв’язку з будь-якими стверджуваними порушеннями їхніх прав за статтею 8 Конвенції під час ухвалення дозволу та проведення таких негласних дій.

133. Отже, Суд вважає, що заперечення Уряду щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту має бути відхилене.

134. Суд також вважає, що було порушено статтю 8 Конвенції з огляду на зроблені у пункті 132 висновки.

(5) Загальний висновок

135. У контексті наведеного Суд вважає, що втручання в права першого, другого та третього заявників, захищені статтею 8 Конвенції, не було здійснено "згідно із законом" з таких причин: (i) не маючи доступу до судових ухвал про надання дозволу на проведення оскаржуваних негласних дій, Суд не може дійти висновку, що вони були постановлені "законно", включаючи вимогу проведення попередньої оцінки "необхідності" таких негласних слідчих (розшукових) дій; (ii) під час проведення оскаржуваних негласних слідчих (розшукових) дій спілкування заявників з їхніми захисниками не було достатньою мірою захищене конкретними та детальними нормами й процедурами, які визначали спосіб виявлення та обробки такого спілкування у випадку випадкового прослуховування, а також у зв’язку з відсутністю незалежного наглядового органу з достатньою компетенцією для захисту заявників від зловживань або помилок з боку працівників правоохоронних органів; і (iii) заявники не змогли отримати достатньо інформації та документів, щоб змістовно оскаржити законність і необхідність проведення оскаржуваних негласних слідчих (розшукових) дій після їхнього завершення, і не мали у своєму розпорядженні ефективної національної процедури для своєчасного розгляду суті їхніх скарг за статтею 8 Конвенції.

136. Четвертий заявник, адвокат, скаржився на те, що його права за статтею 8 Конвенції були порушені, оскільки національне законодавство, застосовне до негласного прослуховування телефонного зв’язку, не містило належних гарантій захисту його конфіденційного спілкування з клієнтами.

А. Прийнятність

1. Сторони

(а) Уряд

137. Уряд стверджував, що у цій справі не було втручання в права четвертого заявника за статтею 8 Конвенції, і запропонував Суду відхилити цю скаргу як явно необґрунтовану.

138. Уряд доводив, що національна нормативно-правова база захисту телефонного спілкування між захисником і клієнтом була належної якості. Уряд також зазначив, що до четвертого заявника не застосовувались будь-які негласні слідчі (розшукові) дії. Він також не надав доказів, що мав будь-які телефонні розмови з другим заявником, третім заявником або С.Т. у період зняття інформації з їхніх телефонних розмов. У будь-якому випадку зазначені негласні слідчі (розшукові) дії зі зняття інформації були проведені до дат, коли цим особам було вручено повідомлення про підозру. Отже, четвертий заявник не міг бути їхнім "захисником" під час проведення оскаржуваних негласних слідчих (розшукових) дій. У будь-якому випадку було б немислимо заборонити проведення усіх негласних слідчих (розшукових) дій зі зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж лише на тій підставі, що суб’єкт негласних слідчих (розшукових) дій міг найняти захисника і потенційно обговорювати з ним по телефону стратегію захисту або інші конфіденційні питання.

(b) Четвертий заявник

139. Четвертий заявник оскаржив цю позицію. Він доводив, зокрема, що як практикуючий адвокат він був потерпілим від недоліків у застосовній нормативно-правовій базі незалежно від того, чи були його конкретні розмови з другим або третім заявниками чи С.Т. прослухані. Він навів аргументи, подібні до аргументів другого та третього заявників у зв’язку з цим, і запропонував Суду розглянути цю скаргу по суті та встановити порушення статті 8 Конвенції. Він також доводив, що прослуховування приватних телефонних розмов порушувало права всіх відповідних сторін, незалежно від того, хто був суб’єктом негласних слідчих (розшукових) дій. Він стверджував, що було б надмірно формальним і суперечило б статті 22 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність", а також практиці Суду вважати конфіденційними лише ті розмови між захисниками та клієнтами, які відбулися після підписання договору про надання правової допомоги, або після того, як клієнт отримував офіційний статус підозрюваного в конкретному кримінальному провадженні.

2. Оцінка Суду

140. Суд зазначає, що на відміну від першого, другого та третього заявників, які посилалися на конкретні випадки втручання в їхні права, четвертий заявник фокусується, в першу чергу, на стверджуваних структурних недоліках національної нормативно-правової бази, яка захищає конфіденційність телефонного спілкування захисників з клієнтами, підданими прослуховуванню. Беручи до уваги відповідну практику, Суду вважає, що четвертий заявник має право подавати зазначену скаргу, незважаючи на те, чи була прослухана будь-яка з його фактичних телефонних розмов із зазначеними в його заяві клієнтами (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункти 170–179).

141. Суд також вважає, що ця скарга порушує питання фактів і права, які підлягають розгляду по суті. Він вважає, що вона не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції (див., для порівняння, також згадані рішення у справах "Асоціація за європейську інтеграцію та права людини" та Екімджиєв проти Болгарії" (Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria), заява № 62540/00, пункти 5, 6, 59 і 63, від 28 червня 2007 року, "Екімджиєв та інші проти Болгарії" (Ekimdzhiev and Others v. Bulgaria), пункти 2, 10 і 260, та "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункти 125 і 130). Тому ця скарга має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Сторони

(а) Четвертий заявник

142. Четвертий заявник стверджував, що структурні недоліки застосовної законодавчої бази надали органам досудового розслідування необмежені повноваження прослуховувати його конфіденційне спілкування з клієнтами. Він також наголосив, що хоча обвинувачені у кримінальних провадженнях мали щонайменше деякі формальні засоби подання скарг за статтею 8 Конвенції у межах кримінального провадження щодо них, не існувало жодних суттєвих механізмів захисту для захисників чи інших третіх сторін, спілкування яких із суб’єктами негласних слідчих (розшукових) дій піддавалося випадковому прослуховуванню.

(b) Уряд

143. Уряд не надав окремих зауважень щодо суті цієї скарги.

2. Оцінка Суду

(а) Чи було втручання

144. Насамперед Суд нагадує, що він уже встановлював у різних справах, що саме існування законодавства, яке дозволяє негласне зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, може становити втручання у реалізацію індивідуальних прав на повагу до приватного життя та листування за статтею 8 Конвенції (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 179, "Екімджиєв та інші проти Болгарії" (Ekimdzhiev and Others v. Bulgaria), пункт 262, та "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункт 146).

145. Суд також зазначає, що прослуховування спілкування під час проведення негласного зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж охоплює права за статтею 8 Конвенції усіх сторін такого спілкування, незалежно від того, стосовно телефонного зв’язку кого було ухвалено проведення негласних слідчих (розшукових) дій (див., зокрема, стосовно спілкування захисників, яке було прослухано у ході зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж їхніх клієнтів, рішення у справах "Прутеану проти Румунії" (Pruteanu v. Romania), заява № 30181/05, пункт 41, від 03 лютого 2015 року, "Версіні-Кампінчі та Краснянскі проти Франції" (Versini-Campinchi and Crasnianski v. France), заява № 49176/11, пункт 49, від 16 червня 2016 року, та згадане рішення у справі "Василь Васильєв проти Болгарії" (Vasil Vasilev v. Bulgaria), пункт 84).

146. Суд також нагадує, що оскільки будь-яке спілкування захисників з їхніми клієнтами має право на посилений захист за Конвенцією, для цілей статті 8 Конвенції не є вирішальним, чи уклав на момент конкретної розмови захисник з клієнтом офіційний договір про надання правової допомоги (див. згадані рішення у справах "Дудченко проти Росії" (Dudchenko v. Russia), пункт 103 in fine, "Василь Васильєв проти Болгарії" (Vasil Vasilev v. Bulgaria), пункт 90, та "Екімджиєв та інші проти Болгарії" (Ekimdzhiev and Others v. Bulgaria), пункт 333). Оскільки суть скарги четвертого заявника стосується структурних недоліків застосовної законодавчої бази, а не конкретного випадку прослуховування, Суд вважає, що він не зобов’язаний надавати докази, що його конкретна розмова з будь-яким клієнтом була прослухана (див., в якості нещодавнього прикладу, згадане рішення у справі "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункт 195).

147. У контексті наведених міркувань Суд вважає, що було втручання у право четвертого заявника на повагу до його приватного життя та кореспонденції за статтею 8 Конвенції.

(b) Чи було втручання виправданим

148. Суд повторює загальні принципи щодо сумісності зі статтею 8 Конвенції національної нормативно-правової бази з питань проведення негласних слідчих (розшукових) дій (див. пункт 88) та більш конкретні принципи щодо захисту спілкування захисника з клієнтом у контексті зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (див. пункти 101–105).

149. Суд зауважує, що в пунктах 106–113, розглядаючи подані першим, другим і третім заявниками скарги на стверджуване втручання в їхнє спілкування із їхніми захисниками, він уже встановлював, що українське законодавство не забезпечує достатніх гарантій проти зловживання службовими повноваженнями або помилок органів виконавчої влади у випадках, коли під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії випадково отримано матеріал, захищений адвокатською таємницею. Суд зауважує, що його висновки стосовно поданих вказаними заявниками скарг на втручання в їхнє конфіденційне спілкування з їхніми захисниками так само стосуються поданої четвертим заявником скарги на стверджуване втручання в його конфіденційне спілкування з клієнтами.

150. Суд також зауважує, що згідно з його усталеною практикою особа, спілкування якої було випадково прослухано в ході проведення негласної слідчої (розшукової) дії щодо іншої особи, повинна мати можливість відстояти свої права за статтею 8 Конвенції, скориставшись відповідним національним засобом юридичного захисту (див., зокрема, рішення у справі "Ламберт проти Франції" (Lambert v. France), від 24 серпня 1998 року, пункти 34–41, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-V, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 295 in fine, рішення у справі "Плехло проти Словаччини" (Plechlo v. Slovakia), заява № 18593/19, пункти 47–51, від 26 жовтня 2023 року). З матеріалів цієї справи або із зауважень Уряду не вбачається, що четвертий заявник, як особа, яка потенційно випадково постраждала внаслідок зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж способом прослуховування телефонних розмов, мав у своєму розпорядженні будь-який механізм для перевірки достовірності своїх тверджень, а також законності та необхідності дій органів державної влади.

151. З цього випливає, що було порушено статтю 8 Конвенції стосовно четвертого заявника.

152. Другий, третій і четвертий заявники також скаржилися на відсутність у них ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з їхніми скаргами за статтею 8 Конвенції. Вони посилалися на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

153. Беручи до уваги свої висновки за статтею 8 Конвенції в пунктах 132 і 150, Суд вважає, що, хоча скарги заявників за статтею 13 Конвенції тісно пов’язані з їхніми скаргами за статтею 8 Конвенції, а тому мають бути визнані прийнятними, немає потреби розглядати їх окремо (див. згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 307).

154. У своїх зауваженнях щодо прийнятності та по суті, поданих 17 липня 2023 року у відповідь на зауваження Уряду, другий, третій і четвертий заявники стверджували, що відмова Уряду надати копії документів із матеріалів проваджень на національному рівні щодо другого та третього заявників, зокрема судових ухвал про надання дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж способом прослуховування телефонних розмов другого та третього заявників, запитуваних Судом (див. пункти 25 і 40), а також відмова надати тексти технічних регламентів щодо умов та відстеження доступу правоохоронними органами до мобільних телекомунікаційних мереж становила недотримання статті 38 Конвенції. Відповідне положення передбачає:

"Суд розглядає справу разом з представниками сторін і, у разі необхідності, проводить розслідування, для ефективного здійснення якого заінтересовані Високі Договірні Сторони створюють усі необхідні умови".

155. У своїх подальших зауваженнях, поданих 12 жовтня 2023 року, Уряд зазначив, що чинні закони та нормативно-правові акти, зокрема, стаття 32 Закону України "Про державну таємницю" не дозволяли йому надати запитувані документи, оскільки вони були законно засекречені на національному рівні (див. пункт 47). Уряд також висловив жаль, що він не зміг їх надати, і доводив, що його нездатність виконати відповідні запити Суду була обумовлена законодавчими та операційними обмеженнями, а не небажанням співпрацювати чи розголошувати інформацію.

156. Суд розгляне це питання у контексті загальних принципів дотримання статті 38 Конвенції, як наведено, зокрема, в рішенні у справі "Яновець та інші проти Росії" [ВП] (Janowiec and Others v. Russia) [GC], заяви № 55508/07 і № 29520/09, пункти 202–206, 208 і 209, ЄСПЛ 2013). У вказаному рішенні Суд нагадав, зокрема, що стаття 38 Конвенції вимагає від держави-відповідача надання запитуваних документів у повному обсязі, якщо Суд цього вимагає, і наведення пояснення щодо будь-яких відсутніх елементів. Питання, чи слід надавати певні документи або докази Суду, не може вирішуватися Урядом держави-відповідача, який зобов’язаний як сторона провадження виконувати запити Суду про надання доказів (див., серед інших джерел, рішення у справах "Давидов та інші проти України" (Davydov and Others v. Ukraine), заяви № 17674/02 і № 39081/02, пункт 171, від 01 липня 2010 року, та "Томов та інші проти Росії" (Tomov and Others v. Russia), заява № 18255/10 і 5 інших заяв, пункт 89, від 09 квітня 2019 року).

157. Водночас Суд уважно ставиться до того факту, що за різних обставин сторони провадження у Суді можуть мати обґрунтовані занепокоєння щодо розкриття конкретного документа чи розголошення інформації з міркувань безпеки, конфіденційності чи інших серйозних підстав. Проте у зв’язку з цим Суд повторює, що Регламент Суду передбачає низку способів повідомлення Суду про такі побоювання з метою їхнього усунення найбільш прийнятним способом. Обґрунтовані занепокоєння можуть бути усунуті, зокрема, редагуванням документа або видаленням таємних уривків (див., серед інших прикладів, рішення у справі "Нолан та К. проти Росії" (Nolan and K. v. Russia), заява № 2512/04, пункт 56, від 12 лютого 2009 року, та, в якості нещодавнього прикладу, "Грузія проти Росії (II)" [ВП] (Georgia v. Russia (II)) [GC], заява № 38263/08, пункти 343 і 344, від 21 січня 2021 року); обмеженням доступу громадськості до відповідних документів згідно з правилом 33 Регламенту Суду; або, in extremis, шляхом проведення засідання за зачиненими дверима (див., зокрема, рішення у справі "Хусейн (Абу-Зубайда) проти Польщі" (Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland), заява № 7511/13, пункт 357, від 24 липня 2014 року). З 25 вересня 2023 року сторони також можуть вимагати застосування процедури обробки строго конфіденційних документів, закріпленої в правилі 44F Регламенту Суду.

158. У цій справі Уряд не надав документів, які вимагав Суд, і не надав пояснень своєї нездатності зробити це, окрім посилання на положення національного законодавства, яке за замовчуванням перешкоджало розголошенню таємних документів міжнародним організаціям (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Яновець та інші проти Росії" (Janowiec and Others v. Russia), пункти 210 і 211, рішення у справі "Грузія проти Росії (I)" [ВП] (Georgia v. Russia (I)) [GC], заява № 13255/07, пункти 106–108, ЄСПЛ 2014 (витяги), та, в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Картер проти Росії" (Carter v. Russia), заява № 20914/07, пункт 93, від 21 вересня 2021 року). У зв’язку з цим Суд повторює, що Конвенція є міжнародним договором, який згідно з принципом pacta sunt servanda, кодифікованим у статті 26 Віденської конвенції про право міжнародних договорів, є обов’язковим для Договірних Сторін і повинен ними сумлінно виконуватися. Згідно зі статтею 27 Віденської конвенції, положення національного законодавства не можуть використовуватися як обґрунтування недотримання Договірною державою своїх договірних зобов’язань за договором. У контексті зобов’язання, яке випливає з тексту статті 38 Конвенції, ця вимога означає, що Уряд держави-відповідача не може посилатися на положення національного законодавства чи інші обмеження, такі як відсутність спеціального рішення іншого державного органу для виправдання ненадання запитуваних Судом документів (див. згадане рішення у справі "Хусейн (Абу-Зубайда) проти Польщі" (Husayn (Abu Zubaydah) v. Poland), пункт 358, з наведеними в ньому джерелами). Насправді зобов’язання за статтею 38 Конвенції передбачає запровадження будь-яких таких процедур, які будуть необхідними для безперешкодного спілкування та обміну документами із Судом (див. там само, пункт 366). Крім того, положення національного законодавства, на яке посилався Уряд у цій справі, не містить абсолютної заборони, а радше встановлює процедуру та обмеження на розголошення. Проте Уряд держави-відповідача не надав практичних пропозицій Суду, які б дозволили йому дотриматися свого обов’язку співпрацювати, вирішуючи будь-які законні занепокоєння, які у нього могли виникнути щодо можливого конфіденційного характеру відповідних таємних за національним законодавством документів (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Грузія проти Росії (II)" (Georgia v. Russia (II)), пункт 345).

159. Беручи до уваги наведені в пункті 158 міркування і важливість співпраці Урядів під час провадження за Конвенцією, Суд вважає, що у цій справі Уряд держави-відповідача не дотримався своїх зобов’язань за статтею 38 Конвенції у зв’язку з його відмовою надати документи, які вимагав Суд.

160. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

161. Перший заявник вимагав 350 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

162. Другий і третій заявники вимагали по 5 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

163. Четвертий заявник не висунув жодних вимог.

164. Уряд стверджував, що суми, які вимагалися, були необґрунтованими, і закликав Суд відхилити ці вимоги.

165. З огляду на обставини справи Суд вважає, що встановлення порушення конвенційних прав заявників становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої вони могли зазнати. Тому він нічого не присуджує за цим пунктом.

В. Судові та інші витрати

1. Перший та четвертий заявники

166. Перший і четвертий заявники не висунули жодних вимог за цим пунктом. Тому Суд нічого не присуджує.

2. Другий та третій заявники

167. Другий і третій заявники спільно вимагали 15 660 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді, які мали бути сплачені безпосередньо на банківський рахунок адвокатського об’єднання "Назар Кульчицький та партнери". Вони надали акти виконаних робіт, які свідчили, що п. Бем і п. Кульчицький (який також є четвертим заявником) витратили 16,2 годин та 3,3 години відповідно на їхні справи з погодинною ставкою у розмірі 250 євро, а інший захисник, пані Тимошенко, витратила 71,9 годин з погодинною ставкою у розмірі 150 євро.

168. Уряд стверджував, що ці суми були надмірними і у заявників не було підстав звертатися за правовою допомогою до декількох захисників.

169. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір — обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити другому та третьому заявникам спільно суму в розмірі 6 000 євро, яка охоплює витрати за всіма пунктами, та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися на зазначену суму, яка має бути сплачена, як вимагалося, на рахунок адвокатського об’єднання "Назар Кульчицький та партнери".

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Вирішує долучити заперечення Уряду щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту першим, другим і третім заявниками до розгляду по суті скарги за статтею 8 Конвенції та відхиляє їх, розглянувши суть цієї скарги.

3. Оголошує прийнятними подані всіма заявниками скарги за статтею 8 Конвенції.

4. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції щодо усіх заявників.

5. Постановляє, що немає потреби окремо розглядати скаргу за статтею 13 Конвенції, подану другим, третім і четвертим заявниками.

6. Постановляє, що держава-відповідач не дотрималася своїх зобов’язань за статтею 38 Конвенції.

7. Постановляє, що встановлення порушень саме собою становить достатню справедливу сатисфакцію будь-якої моральної шкоди, якої зазнали заявники.

8. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити другому і третьому заявникам спільно 6 000 (шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може їм нараховуватися, в якості компенсації витрат на правову допомогу, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу та сплачені на банківський рахунок адвокатського об’єднання "Назар Кульчицький та партнери", як того вимагали ці заявники;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

9. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 лютого 2025 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .