(іі) Другий та третій заявники
73. Другий і третій заявники стверджували, що через недоліки у національному законодавстві та адміністративній практиці вони стали потерпілими від свавільного та необґрунтованого прослуховування телефону, яке, як вони стверджували, порушило конфіденційність їхніх розмов із захисниками. Вони також скаржилися, що вони не могли обґрунтовано подати свої відповідні скарги на національному рівні у зв’язку з неможливістю отримати доступ до відповідної інформації та документів, а також у зв’язку з відсутністю належних способів отримання відшкодування шкоди.
74. По-перше, вони стверджували, що надання дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж було, вочевидь, здійснено без належного аналізу необхідності такого заходу. В задоволенні їхніх клопотань про надання копій відповідних судових ухвал було відмовлено на тій підставі, що вони залишалися таємними. Тому заявники не змогли ознайомитися зі змістом ухвал і перевірити, чи був належним чином проведений аналіз "необхідності" вжиття такого заходу.
75. По-друге, другий і третій заявники стверджували, що тверджень детективів НАБУ про знищення всіх зібраних під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій у їхніх справах матеріалів було недостатньо для захисту їхніх прав за статтею 8 Конвенції. Вони скаржилися, що фактичне знищення матеріалів не підтверджувалося розкриттям відповідних документів, таких як постанови прокурора чи "акти" про знищення. Вони також скаржилися, що не змогли отримати доступ до відповідних протоколів і стенограм, а тому не могли перевірити, чи містили матеріали прослуховування, зокрема, стенограми їхнього таємного спілкування із захисниками.
76. На думку заявників, доступ до матеріалів прослуховування був виправданим, оскільки, хоча чинне законодавство загалом захищало таємницю спілкування захисника з клієнтом, воно не встановлювало конкретних процесуальних норм щодо того, як це спілкування мало визначатися, перевірятися та які дії мали проводитися у випадку випадкового прослуховування для запобігання ознайомленню правоохоронних органів з інформацією, яка повинна була залишатися таємною.
77. Заявники також стверджували, що проблема забезпечення належного поводження з матеріалами прослуховування працівниками правоохоронних органів була тісно пов’язана зі структурними недоліками механізму нагляду. Зокрема, не існувало законодавчої вимоги до правоохоронців повідомляти про результати зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж до судів, органу із захисту даних (Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (Омбудсмена)) чи будь-якого іншого незалежного органу. Єдиним органом, якому вони повинні були звітуватися, були прокурори, у провадженні яких перебували справи, які не були незалежними у зв’язку з їхньою особистою зацікавленістю у зборі доказів для забезпечення притягнення до відповідальності суб’єктів спостереження. Крім того, ці прокурори не мали повноважень надавати відповідні засоби захисту у разі виявлення, що працівники поліції, які здійснювали зняття інформації, порушили права суб’єктів такого прослуховування. Зокрема, вони не могли виносити офіційні постанови про визнання таких порушень, які були б доступні для громадського контролю.
78. Крім того, заявники стверджували, що нормативно-правова база, яка визначала умови та можливість відстеження доступу до приватних мобільних телекомунікацій працівниками правоохоронних органів, була подібна до тієї, яку розглядав Суд в рішенні у справі "Роман Захаров проти Росії" [ВП] (Roman Zakharov v. Russia) [GC], заява № 47143/06, пункти 268–271, ЄСПЛ 2015). Відсутність детальних і конкретних правил проведення негласних слідчих (розшукових) дій, які встановлювали б незалежний нагляд, створила б можливість для працівників правоохоронних органів отримувати несанкціонований доступ до будь-яких матеріалів поза межами судових ухвал або з порушенням конфіденційності захисника і його клієнта. Знищення такого матеріалу саме собою не могло бути достатньою гарантією, оскільки відповідна інформація могла бути використана опосередковано, наприклад, допомагаючи органам державної влади знаходити інші докази або дозволяючи їм використовувати незаконно отримані дані для прихованих цілей.
79. Насамкінець заявники скаржилися на порушення порядку повідомлення суб’єктів спостереження про вжиті щодо них негласні слідчі (розшукові) дії, як передбачено Кримінальним процесуальним кодексом України. Зокрема, на думку заявників, підстав для збереження відповідних судових ухвал таємними після завершення розслідування у їхніх відповідних справах і припинення проведення негласних слідчих дій не було, особливо з огляду на те, що всі ухвали щодо їхніх співобвинувачених, матеріали прослуховування щодо яких були долучені до відповідних кримінальних проваджень, були розсекречені. Заявники стверджували, що той факт, що відповідний матеріал залишався таємним у їхніх конкретних справах, походить від структурного недоліку нормативно-правової бази. Заявники доводили, що, оскільки вони не змогли отримати доступ до відповідних інформації та документів, у них були низькі шанси на ефективне використання будь-якого потенційного засобу юридичного захисту, навіть якщо він був доступний у національній правовій системі.
(b) Уряд
80. Уряд погодився, що аудіо- та відеоконтроль у справі першого заявника та зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж способом прослуховування телефонних розмов другого та третього заявників становили втручання в їхні права, захищені статтею 8 Конвенції.
81. Уряд також стверджував, що це втручання відповідало Конвенції, доводячи, що воно було законним, переслідувало законні цілі та було необхідним.
82. Уряд стверджував, що положення законодавства, на яких ґрунтувалося втручання, як вони закріплені в Кримінальному процесуальному кодексі України, були доступними та передбачуваними. На його думку, ці положення також містили достатні процесуальні гарантії для забезпечення дотримання принципу верховенства права.
83. Зокрема, проведення як аудіо-, відеоконтролю, так і зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж (статті 270 і 263) могло ухвалюватися лише компетентними слідчими суддями, які згідно з чинним законодавством повинні були перевірити необхідність втручання на етапі надання дозволу. Враховуючи суворі критерії відбору цих суддів, відповідні положення гарантували, що всі клопотання про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій підлягали особливо ретельній перевірці. Згідно зі статтею 246 для отримання дозволу правоохоронний орган, який подавав клопотання, повинен був переконати суддів в існуванні обґрунтованої підозри, що відповідні особи вчинили тяжкі або особливо тяжкі кримінальні правопорушення згідно з кваліфікацією Кримінального кодексу України, і було неможливо отримати необхідні докази за допомогою інших засобів, які менше втручалися в особисте життя особи. Для проведення зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж стаття 263 Кодексу додатково вимагала зазначення унікальних ідентифікаційних ознак абонента послуги, транспортної телекомунікаційної мережі та кінцевого обладнання, на якому мало б здійснюватися втручання, для уникнення надмірного зняття інформації. Стаття 249 Кодексу обмежувала термін дії ухвали строком у два місяці, після чого слідчий мав отримати нову ухвалу з обґрунтуванням необхідності продовження слідчої дії.
84. Застосовне законодавство також передбачало відповідні гарантії для забезпечення прав заявників під час проведення оскаржуваних дій. Зокрема, захист їхнього спілкування із захисниками гарантувався статтею 23 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" та статтею 258 Кримінального процесуального кодексу України, які забороняли втручання в приватне спілкування захисників з клієнтами. Ще одна гарантія була наведена у статті 255, яка передбачала негайне знищення будь-якого отриманого матеріалу, який не мав стосунку до розслідування, і забороняла його розкриття будь-яким третім особам або його використання для будь-яких інших цілей. Для забезпечення належного поводження з отриманими матеріалами прокурорам відповідно до закону доручалося забезпечення нагляду за проведенням відповідних дій. Зокрема, протягом двадцяти чотирьох годин після завершення негласних слідчих (розшукових) дій протоколи повинні були надаватися прокурорам, у провадженні яких перебувала справа, які мали вирішити, чи залишався матеріал у матеріалах справи чи підлягав знищенню під їхнім особистим контролем (статті 252 і 255). Прокурори також були уповноважені в будь-який момент припинити проведення негласної слідчої (розшукової) дії (стаття 249). Уряд відмовився коментувати твердження другого та третього заявників щодо технічної можливості працівників правоохоронних органів знімати будь-яку інформацію з транспортних телекомунікаційних мереж без отримання дозволу. У зв’язку з цим Уряд стверджував, що документи, які детально описували методи зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж могли розкрити методи оперативної діяльності працівників поліції, і тому вони були обґрунтовано класифіковані таємними.
85. Уряд також доводив, що всі застосовні правові гарантії були належним чином дотримані у справах заявників. Він зазначив, що відповідні негласні слідчі (розшукові) дії були належним чином санкціоновані слідчими суддями. Уряд також висловив жаль, що не зміг надати копії відповідних ухвал, оскільки вони не були розсекречені. Він також наголосив, що всі зібрані під час проведення негласних слідчих (розшукових) дій у справах заявників матеріали були знищені згідно з чинним законодавством, а тому їхня приватна інформація була належним чином захищена.
86. Крім того, Уряд повторив, що у заявників була можливість оскаржити законність і необхідність проведення спірних негласних слідчих (розшукових) дій. Він послався на описані у його запереченнях щодо невичерпання національних засобів юридичного захисту (див. пункт 59) способи і підкреслив, що передбачене законом зобов’язання щодо повідомлення осіб про застосування до них негласних слідчих (розшукових) дій було належним чином дотримане у справах заявників. Уряд наголосив, що вимога повідомлення була важливою процесуальною гарантією, яка давала можливість зацікавленим особам захищати свої права за статтею 8 Конвенції шляхом ініціювання відповідних проваджень на національному рівні.
87. Насамкінець Уряд доводив, що проведення негласних слідчих (розшукових) дій у справах заявників не лише відповідало законодавству, а й переслідувало декілька законних цілей, зазначених у пункті 2 статті 8 Конвенції, і було "необхідним в демократичному суспільстві". У зв’язку з цим Уряд зазначив, що заявників підозрювали у причетності до вчинення тяжких злочинів, а проведені у їхніх справах негласні слідчі (розшукові) дії підлягали суворим процесуальним гарантіям, передбаченим відповідними положеннями законодавства.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи
88. Відповідні загальні принципи сумісності проведення негласних слідчих (розшукових) дій з вимогами статті 8 Конвенції були наведені, зокрема, в рішенні у справі ""Біг Бразер Воч" та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Big Brother Watch and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 58170/13 та 2 інші заяви, від 25 травня 2021 року:
"332. Будь-яке втручання в права особи за статтею 8 Конвенції може бути виправданим за пунктом 2 статті 8 Конвенції, лише якщо воно здійснюється згідно із законом, переслідує одну або декілька законних цілей, наведених у цьому пункті, та є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення будь-якої такої цілі (див. згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 227, а також рішення у справі "Кеннеді проти Сполученого Королівства" (Kennedy v. the United Kingdom), заява № 26839/05, пункт 130, від 18 травня 2010 року)...
333. Поняття "передбачуваності" в контексті негласних слідчих (розшукових) дій відрізняється за значенням у багатьох інших сферах. В особливому контексті негласних слідчих (розшукових) дій, таких як зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж, "передбачуваність" не може означати, що особи повинні мати можливість передбачити, коли органи державної влади скоріш за все застосують такі заходи, щоб такі особи могли відповідно скоригувати свою поведінку. Однак ризики свавілля очевидні, особливо якщо надані виконавчим органам влади повноваження здійснюються таємно. Тому важливо, щоб існували чіткі, детальні правила щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій, особливо у зв’язку з тим, що доступні для використання технології постійно вдосконалюються. … До того ж законодавство має достатньо чітко визначати межі таких дискреційних повноважень, наданих компетентним органам влади, та порядок їхньої реалізації з достатньою чіткістю, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (див. згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 230, а також, серед інших джерел, згадані рішення у справах "Мелоун проти Сполученого Королівства" (Malone v. the United Kingdom), пункт 68-1, "Леандер проти Швеції" (Leander v. Sweden), пункт 51-2, "Х’ювіг проти Франції" (Huvig v. France), пункт 29-3, "Круслін проти Франції" (Kruslin v. France), пункт 30-4, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Вебер і Саравія проти Німеччини" (Weber and Saravia v. Germany), пункт 94-5).
__________
-1 "Мелоун проти Сполученого Королівства" (Malone v. the United Kingdom), рішення від 02 серпня 1984 року, Серія A
-2 "Леандер проти Швеції" (Leander v. Sweden), рішення від 26 березня 1987 року, Серія A № 116
-3 "Х’ювіг проти Франції" (Huvig v. France), рішення від 24 квітня 1990 року, Серія A № 176-B
-4 "Круслін проти Франції" (Kruslin v. France), рішення від 24 квітня 1990 року, Серія A № 176-A
-5 Ухвала щодо прийнятності у справі "Вебер і Саравія проти Німеччини" (Weber and Saravia v. Germany), заява № 54934/00, ЄСПЛ 2006-XI.
...
335....[У] своїй практиці щодо прослуховування розмов у межах кримінальних проваджень Суд розробив такі мінімальні вимоги, які повинні бути встановлені законом для запобігання зловживанням службовими повноваженнями: (i) характер злочинів, які можуть призвести до постановлення ухвали про надання дозволу на отримання інформації; (ii) визначення категорій осіб, спілкування з якими може бути перехоплене; (iii) обмеження тривалості втручання; (iv) порядок, якого слід дотримуватися для ознайомлення, використання та зберігання отриманих даних; (v) запобіжні заходи, яких необхідно вжити під час передачі даних іншим сторонам; та (vi) обставини, за яких перехоплена інформація може або має бути видалена чи знищена (див. згадані рішення у справах "Х’ювіг проти Франції" (Huvig v. France), пункт 34, "Круслін проти Франції" (Kruslin v. France), пункт 35, "Валенсуела Контрерас проти Іспанії" (Valenzuela Contreras v. Spain), пункт 46-6, "Вебер і Саравія проти Німеччини" (Weber and Saravia v. Germany), пункт 95, "Асоціація за європейську інтеграцію та права людини" та Екімджиєв проти Болгарії" (Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria), пункт 76-7)...
_________
-6 "Валенсуела Контрерас проти Іспанії" (Valenzuela Contreras v. Spain), рішення від 30 липня 1998 року, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-V
-7 "Асоціація за європейську інтеграцію та права людини" та Екімджиєв проти Болгарії" (Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria), заява № 62540/00, рішення від 28 червня 2007 року неодмінно буде позбавлена можливості пошуку ефективного засобу юридичного захисту за власним бажанням або безпосередньої участі у будь-якій процедурі перегляду, важливо, щоб встановлені процедури самі забезпечували належні та еквівалентні гарантії захисту її прав. У сфері, де зловживання в окремих випадках потенційно є настільки легким і може призвести до настільки шкідливих наслідків для демократичного суспільства в цілому, Суд постановляв, що, в принципі, бажано довіряти наглядовий контроль судді, оскільки судовий контроль забезпечує найкращі гарантії незалежності, безсторонності та дотримання належного порядку (див. згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 233, а також рішення у справі "Класс та інші проти Німеччини" (Klass and Others v. Germany), від 06 вересня 1978 року, пункти 55 і 56, Серія A № 28).
336. Перегляд і нагляд за проведенням негласних слідчих (розшукових) дій може виникати на трьох етапах: під час первинного ухвалення дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, під час їхнього проведення або після їхнього припинення. Стосовно перших двох етапів, сам характер та логіка негласних слідчих (розшукових) дій диктують, що не тільки саме отримання інформації, але й супровідний нагляд мають здійснюватися без відома особи. Отже, оскільки особа
337. Стосовно третього етапу, то після припинення проведення негласних слідчих (розшукових) дій питання подальшого повідомлення про такі дії є важливим фактором для оцінки ефективності засобів юридичного захисту в судах, а тому наявності ефективних гарантій від зловживання повноваженнями щодо проведення негласних слідчих (розшукових) дій. В принципі у відповідної особи існує мало можливостей для звернення до суду, якщо тільки остання не була повідомлена про вжиті без її відома слідчі дії, а тому може оскаржити їхню законність ретроспективно (див. згадані рішення у справах "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 234, "Класс та інші проти Німеччини" (Klass and Others v. Germany), пункт 57, та "Вебер і Саравія проти Німеччини" (Weber and Saravia v. Germany), пункт 135), або, в якості альтернативи, якщо будь-яка особа, яка підозрює, що до неї застосовані негласні слідчі (розшукові) дії, може звернутися до судів, юрисдикція яких не залежить від повідомлення суб’єкту негласних слідчих (розшукових) дій про вжиті щодо неї дії (див. згадані рішення у справах "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 234, та "Кеннеді проти Сполученого Королівства" (Kennedy v. the United Kingdom), пункт 167) …".
(b) Застосування у цій справі
(і) Чи було втручання
89. Суд вважає, що негласний аудіо- та відеоконтроль щодо першого заявника та зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж способом прослуховування телефонних розмов щодо другого та третього заявників становили втручання в їхні права, захищені статтею 8 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справах "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), заява № 29431/05 і 2 інших заяви, пункти 120 і 121, від 07 листопада 2017 року, та "Берлізев проти України" (Berlizev v. Ukraine), заява № 43571/12, пункти 37 і 38, від 08 липня 2021 року). Наявність втручання в права цих заявників сторонами не оскаржувалося.
(іі) Чи було втручання виправданим
(1) Загальний підхід
90. Щоб Суд міг встановити, чи було відповідне втручання виправданим згідно з пунктом 2 статті 8 Конвенції, він повинен спочатку переконатися, чи було воно здійснено "згідно із законом", який, у контексті проведення негласних слідчих (розшукових) дій повинен включати особливо детальні та суворі гарантії, спрямовані на забезпечення "необхідності" втручання, яке таємно здійснюють представники органів влади (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункти 227–230). У випадку встановлення, що втручання не було здійснене "згідно із законом" у розумінні Конвенції, Суд може встановити порушення, не аналізуючи далі, чи було втручання також "необхідним у демократичному суспільстві" для однієї з цілей, перелічених у пункті 2 статті 8 Конвенції (див., зокрема, рішення у справах "Биков проти Росії" [ВП] (Bykov v. Russia) [GC], заява № 4378/02, пункти 82 і 83, від 10 березня 2009 року, "Енеа проти Італії" [ВП] (Enea v. Italy) [GC], заява № 74912/01, пункт 144, ЄСПЛ 2009, і "Поточка та Адамчо проти Словаччини" див. зображення, заява № 7286/16, пункти 76–80, від 12 січня 2023 року).
91. Вирішуючи, чи було спірне втручання в права заявників у цій справі — яке стосується трьох конкретних і беззаперечних слідчих дій поліції, реалізованих під час кримінального провадження щодо заявників — здійснено "згідно із законом", Суд вважає, що його завдання полягає не в оцінюванні in abstracto загальної якості застосовного законодавства, а в тому, щоб обмежитися, наскільки це можливо, аналізом того, як застосування законодавства у цій справі фактично вплинуло на заявників. Хоча таке оцінювання все ще може вимагати певного рівня абстракції, вона не може бути такого ж рівня, як у справах щодо загальних скарг на законодавство про санкціонування проведення негласних слідчих (розшукових) дій (див., в якості нещодавнього прикладу, рішення у справі "Василь Васильєв проти Болгарії" (Vasil Vasilev v. Bulgaria), заява № 7610/15, пункт 83, від 16 листопада 2021 року, та наведені в ньому справи).
92. Отже, Суд оцінить у контексті загальних вироблених у його практиці принципів (див. пункт 88), чи були негласні слідчі (розшукові) дії в конкретних справах заявників санкціоновані та реалізовані згідно із законом, який передбачав відповідні та достатні гарантії для захисту їхніх прав за статтею 8 Конвенції в ході проведення цих негласних слідчих (розшукових) дій та для забезпечення заявникам можливості подавати будь-які скарги, які могли у них виникнути після завершення негласних слідчих дій.
(2) Процедура надання дозволу у справах заявників
93. Стосовно скарг заявників, що їхні права за статтею 8 Конвенції були порушені у зв’язку з недоліками процедури надання дозволу, то Суд повинен взяти до уваги низку чинників під час оцінки того, чи була ця процедура здатною забезпечити, щоб проведення негласних слідчих (розшукових) дій не ухвалювалося випадково, безсистемно або без належного і ретельного розгляду. Ці чинники включають, зокрема, орган уповноважений ухвалювати дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, обсяг його перевірки та зміст ухвали про надання дозволу на проведення негласної слідчої (розшукової) дії (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 257).
94. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що, як вбачається з наявних матеріалів, оскаржувані негласні слідчі (розшукові) дії мали певну підставу в національному законодавстві, зокрема статті 263 і 270 Кримінального процесуального кодексу України.
95. Суд також бере до уваги аргументи Уряду, які вказують, що Кодекс встановлює низку процесуальних гарантій проти свавільного або невибіркового застосування негласних слідчих (розшукових) дій. Зокрема, дозвіл має надавати судовий орган (див. статті 246 і 263, наведені в пункті 46), і для його отримання працівники правоохоронних органів повинні подавати обґрунтовані клопотання. Судді, своєю чергою, уповноважені вимагати надання підтверджуючих документів і зобов’язані вказувати конкретні підстави для своїх рішень (див. статтю 248, також наведену в пункті 46). Суд також бере до уваги ще один аргумент Уряду, що статті 246, 248, 258 і 263 Кодексу вимагають, по суті, щоб судді, ухвалюючи дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) дій способом зняття інформації щодо приватного спілкування, дотримувалися балансу між суспільним інтересом у боротьбі з тяжкими злочинами та правами осіб, захищеними статтею 8 Конвенції.
96. Хоча заявники, яким було відмовлено у задоволенні їхніх клопотань щодо доступу до судових ухвал про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій в їхніх справах, висловили сумніви, що ці ухвали насправді існували, Суд, беручи до уваги факти справи та пояснення Уряду, виходитиме з припущення, що проведення оскаржуваних негласних слідчих (розшукових) дій санкціонували судді, як того вимагало чинне законодавство (див., для порівняння і в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Шантаре та Лабазніковс проти Латвії" див. зображення, заява № 34148/07, пункти 18, 23 і 59–62, від 31 березня 2016 року).
97. Однак Суд наголошує, що, розглядаючи клопотання суб’єктів негласних слідчих (розшукових) дій щодо розкриття ухвал про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій стосовно них, органи державної влади повинні встановити належний баланс між інтересами цих осіб у відстоюванні їхніх прав за статтею 8 Конвенції та інтересами суспільства у виявленні та притягненні до відповідальності за вчинення тяжких злочинів (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункт 129, та рішення у справі "Аванесян проти Росії" (Avanesyan v. Russia), заява № 41152/06, пункт 29, від 18 вересня 2014 року). Суд також наголошує, що суб’єктам негласних слідчих (розшукових) дій, за замовчуванням, має бути наданий доступ до відповідних документів за умови відсутності переконливих підстав для відмови (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункт 129, рішення у справах "Раджаб Магомедов проти Росії" (Radzhab Magomedov v. Russia), заява № 20933/08, пункти 82–84, від 20 грудня 2016 року, та "Родіонов проти Росії" (Rodionov v. Russia), заява № 9106/09, пункт 184, від 11 грудня 2018 року).
98. Як вбачається з наявних матеріалів, у цій справі національні органи влади відмовили заявникам у доступі до ухвал щодо них лише на тій підставі, що вони були "засекречені". Ніщо не свідчить про те, що рішення залишити ці ухвали засекреченими після завершення відповідного розслідування і знищення отриманих матеріалів були результатом встановлення балансу між відповідними конкуруючими інтересами. Крім того, у зв’язку з відмовою Уряду надати копії відповідних ухвал у справах другого та третього заявників, попри конкретні прохання Суду, Суд не може встановити їхній зміст.
99. Беручи до уваги пункт 1 правила 44C Регламенту Суду, згідно з яким Суд може дійти таких висновків, які він вважає доцільними, якщо сторона не надає доказів або інформацію, яку він вимагав (див., зокрема, рішення у справі "Савріддін Джураєв проти Росії" (Savriddin Dzhurayev v. Russia), заява № 71386/10, пункт 130, ЄСПЛ 2013 (витяги)), Суду не має підстав для висновку, що рішення про проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо заявників були ухвалені у результаті належного та детального судового розгляду, який відображав, зокрема, збалансований підхід до відповідних конкуруючих інтересів, як того вимагає Конвенція та застосовне національне законодавство (див., для порівняння, згадані рішення у справах "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункт 133, "Родіонов проти Росії" (Rodionov v. Russia), пункт 185, та "Поточка та Адамчо проти Словаччини" див. зображення, пункти 72–79).
100. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з цим.
(3) Проведення негласних слідчих (розшукових) дій та стверджуване отримання таємних матеріалів у справах заявників
101. Щодо скарг заявників, пов’язаних із застосуванням до них негласних слідчих (розшукових) дій, і, зокрема, ставлення до конфіденційного спілкування захисника з клієнтом, Суд повторює, по-перше, що, хоча стаття 8 Конвенції захищає конфіденційність усієї кореспонденції між особами, вона забезпечує "посилений захист" спілкуванню захисників з їхніми клієнтами (див., серед інших джерел, рішення у справах "Мішо проти Франції" (Michaud v. France), заява № 12323/11, пункт 118, ЄСПЛ 2012, "Р.Е. проти Сполученого Королівства" (R.E. v. the United Kingdom), заява № 62498/11, пункт 131, від 27 жовтня 2015 року, та "Дудченко проти Росії" (Dudchenko v. Russia), заява № 37717/05, пункт 104, від 07 листопада 2017 року).
102. Суд підкреслював, що стаття 8 Конвенції надає привілейований статус будь-якому листуванню та обміну повідомленнями між захисником та його клієнтами, незалежно від їхньої мети (див., зокрема, рішення у справах "Адвокатська контора "Сервуло & партнери" РЛ" та інші проти Португалії" див. зображення, заява № 27013/10, пункт 77, від 03 вересня 2015 року, та "Бершеда та Риболовлєв проти Монако" (Bersheda and Rybolovlev v. Monaco), заяви № 36559/19 і № 36570/19, пункт 74, від 06 червня 2024 року). Навіть якщо спілкування захисників з їхніми клієнтами складається, строго кажучи, не з надання юридичної консультації, вони все ж мають право на такий посилений захист (див., зокрема, згадане рішення у справі "Мішо проти Франції" (Michaud v. France), пункт 117, рішення у справі "Лоран проти Франції" (Laurent v. France), заява № 28798/13, пункт 47, від 24 травня 2018 року, та згадане рішення у справі "Василь Васильєв проти Болгарії" (Vasil Vasilev v. Bulgaria), пункт 90).
103. Як наслідок, будь-які законодавчі положення щодо негласних слідчих (розшукових) дій, які потенційно порушують професійну адвокатську таємницю, повинні відповідати особливо суворим вимогам ясності та чіткості, щоб вважатися "законними" (див., серед інших джерел, згадані рішення у справах "Р.Е. проти Сполученого Королівства" (R.E. v. the United Kingdom), пункти 131–132, та "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункт 222).
104. Суд розробив такі мінімальні гарантії, які мають бути встановлені законом задля запобігання зловживанням службовими повноваженнями у випадках, коли таємні матеріали були отримані шляхом проведення негласних слідчих (розшукових) дій. По-перше, закон повинен чітко визначати обсяг професійної адвокатської таємниці та вказувати, як, за яких умов і ким проводиться розмежування конфіденційних та неконфіденційних матеріалів (див., зокрема, згадане рішення у справі "Дудченко проти Росії" (Dudchenko v. Russia), пункти 105 і 106). Враховуючи делікатність питання, неприпустимо, щоб це завдання покладалося на представника органу виконавчої влади без нагляду з боку незалежного органу влади (див., серед інших джерел, рішення у справі "Копп проти Швейцарії" (Kopp v. Switzerland), від 25 березня 1998 року, пункти 73 і 74, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-II, та згадане рішення у справі "Дудченко проти Росії" (Dudchenko v. Russia), пункт 106).
105. По-друге, законодавчі положення щодо ознайомлення, використання та зберігання отриманого матеріалу, щодо запобіжних заходів, яких необхідно вживати під час передачі матеріалу іншим сторонам, а також щодо обставин, за яких записи можуть або повинні бути видалені або матеріал знищений, повинні забезпечувати достатні гарантії для захисту конфіденційного за законом матеріалу (див. згадане рішення у справі "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункт 218). Зокрема, національне законодавство повинно досить чітко встановлювати та визначати: (i) процедури звітування незалежному наглядовому органу для розгляду випадків, коли матеріали, що підпадають під професійну адвокатську таємницю, були отримані в результаті негласних слідчих (розшукових) дій; (ii) процедури безпечного знищення такого матеріалу; (iii) умови, за яких його можна зберігати та використовувати в кримінальних провадженнях та розслідуваннях правоохоронних органів; і (iv) процедури його безпечного зберігання, розповсюдження та подальшого знищення, щойно воно більше не буде потрібним для будь-якої із дозволених законом цілей (див. згадані рішення у справах "Р.Е. проти Сполученого Королівства" (R.E. v. the United Kingdom), пункти 138 і 139 та "Дудченко проти Росії" (Dudchenko v. Russia), пункт 107).
106. Повертаючись до фактів цієї справи Суд зазначає, що в українській правовій системі Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" передбачає захист професійної адвокатської таємниці, яку вважають такою, яка охоплює будь-яку інформацію, якою обмінюються захисник та його клієнт у межах їхніх професійних відносин (див. пункт 48). Це загальне положення доповнено частиною п’ятою статті 258 Кримінального процесуального кодексу України, яка забороняє втручання в приватне спілкування між захисником та його клієнтом у контексті проведення негласних слідчих (розшукових) дій (див. пункт 46).
107. Суд також пам’ятає, що згідно з твердженнями національних органів влади, жодні зібрані в ході оскаржуваних негласних слідчих (розшукових) дій матеріали щодо заявників сторона обвинувачення не використала як докази проти них. Крім того, жоден із цих матеріалів більше не зберігався органами державної влади, оскільки вони були знищені згідно зі статтею 255 Кримінального процесуального кодексу України.
108. Суд вважає, що наведене у зазначеному положенні правило, яке вимагає негайного знищення зібраного під час проведення негласної слідчої (розшукової) дії матеріалу, щойно він буде кваліфікований як невідповідний меті такого збору, тобто притягнення до відповідальності за вчинений злочин, саме собою не суперечить Конвенції (див., зокрема, згадані рішення у справах "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 255 in fine, та "Василь Васильєв проти Болгарії" (Vasil Vasilev v. Bulgaria), пункт 72 in fine). Оскільки другий і третій заявники стверджували, що їм мали надати можливість отримати доступ й перевірити цей матеріал у повному обсязі до його знищення, Суд враховує, що така вимога поклала б на органи державної влади, серед іншого, зобов’язання зберігати особисту інформацію заявників довше, ніж це було необхідно для мети первинного збору, створюючи тим самим протиріччя принципу мінімізації даних, закріпленому в міжнародних документах з питань захисту даних (див., зокрема, рішення у справі "Суріков проти України" (Surikov v. Ukraine), заява № 42788/06, пункт 74, від 26 січня 2017 року).
109. Водночас Суд вважає, що у заявників міг бути законний інтерес в отриманні копії постанови прокуратури про знищення матеріалу прослуховування, а також "акту" знищення (див. пункти 51–53), які, як і ухвали суду про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій щодо них, залишалися засекреченими без будь-яких конкретних пояснень з боку органів державної влади.
110. Крім того, Суд вважає, що заявники висловили законне занепокоєння щодо існування загальнодоступних чітких норм і вказівок щодо перегляду та знищення матеріалів прослуховування, у тому числі норм про нагляд за відповідними процедурами незалежним органом (див., зокрема, згадане рішення у справі "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункт 213, та наведені в ньому справи).
111. Суд зазначає, що деякі відповідні норми та процедури наведені в Інструкції про негласні слідчі дії від 16 листопада 2012 року (див. пункти 51–53). Проте Інструкція не містить конкретних вказівок, які б конкретизували зміст законодавчих положень щодо захисту спілкування захисника з клієнтом. Ані з матеріалів справи, ані із зауважень Уряду не вбачається, що в національному законодавстві існують будь-які інші загальнодоступні інструменти, які передбачають конкретні гарантії, що мають застосовуватися, чи процедури, яких слід дотримуватися у випадках, коли органи державної влади випадково перехоплюють конфіденційну розмову підозрюваного з його захисником під час зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж способом прослуховування телефонних розмов, аудіоконтролю чи іншої подібної слідчої дії (див. рішення у справі "Йордачі та інші проти Молдови" (Iordachi and Others v. Moldova), заява № 25198/02, пункт 50, від 10 лютого 2009 року, а також згадані рішення у справах "Р.Е. проти Сполученого Королівства" (R.E. v. the United Kingdom), пункт 131, та "Дудченко проти Росії" (Dudchenko v. Russia), пункт 109). Тому залишається відкритим питання, як саме будь-який такий матеріал прослуховування має визначатися як такий, що стосується конфіденційного спілкування, оброблятися і знищуватися задля дотримання вимоги частини п’ятої статті 258 Кримінального процесуального кодексу України (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Василь Васильєв проти Болгарії" (Vasil Vasilev v. Bulgaria), пункт 91).
112. Крім того, з наявних матеріалів вбачається, що судові органи, які дали дозвіл на проведення негласних слідчих (розшукових) заходів, не мали повноважень здійснювати нагляд за виконанням своїх ухвал, а їхні повноваження обмежувалися первинною стадією ухвалення дозволу. Їх не повідомляли про результати проведення дозволених ними негласних слідчих (розшукових) дій та вони не мали повноважень перевіряти, чи було дотримано вимоги ухвал про надання дозволу (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 274). Інструкція покладає всі повноваження з ухвалення рішень щодо обробки зібраних матеріалів, включаючи виявлення та перевірку конфіденційного спілкування, на працівників правоохоронних органів, підпорядкованих прокурорам, що здійснюються нагляд у кримінальному провадженні. Суду не було надано матеріалів, які б вказували на існування будь-яких інших органів державної влади, достатньою мірою незалежних від залучених до провадження в цілях притягнення до кримінальної відповідальності у зв’язку з відповідним правопорушенням, наділених повноваженнями ухвалювати рішення щодо обробки зібраної інформації та здатних перевірити в ході проведення негласної слідчої дії відсутність зловживань з боку правоохоронних органів своїми службовими повноваженнями, які здійснювалися таємно (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункти 279–282, та рішення у справі "Екімджиєв та інші проти Болгарії" (Ekimdzhiev and Others v. Bulgaria), заява № 70078/12, пункти 336–347, від 11 січня 2022 року. Див. також згадане рішення у справі "П’єтржак і Бихавська-Синярська та інші проти Польщі" (Pietrzak and BychawskaSiniarska and Others v. Poland), пункти 228, 229, 232 і 234 відповідно, в якості вибірки рішень, які відображають приклади систем нагляду, який здійснюється незалежними органами державної влади, які, на думку Суду, відповідають вимогам статті 8 Конвенції, а також як приклади систем нагляду, який здійснюється органами прокуратури, які, на думку Суду, не відповідають вимогам статті 8 Конвенції).
113. У контексті наведених міркувань стосовно відсутності у застосовній національній правовій системі детальних правил і вказівок, які б встановлювали процедуру виявлення та обробки випадково перехопленого конфіденційного спілкування захисників з клієнтами, а також відсутності незалежного наглядового органу, який здійснював би нагляд за перехопленням приватного спілкування, Суд вважає, що відповідне національне законодавство не надало заявникам достатніх гарантій для забезпечення проведення негласних слідчих (розшукових) дій у їхніх справах згідно зі статтею 8 Конвенції.
114. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції у зв’язку з цим.
115. За цих обставин Суд вважає, що скарги другого та третього заявників, що застосовні нормативно-правові акти, як стверджується, надають органам виконавчої влади повноваження отримувати доступ до мобільного телефонного зв’язку без будь-якої судової ухвали (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункти 268–270), не потрібно розглядати окремо в контексті цієї справи, яка стосується конкретних випадків втручання.
(4) Повідомлення та доступність постфактум засобів юридичного захисту
116. Стосовно скарги заявників, що застосовна нормативно-правова база не передбачала надання їм ефективної можливості перевірити, post factum, законність і необхідність проведення негласних слідчих (розшукових) дій у їхніх справах, Суд повторює, що для перевірки сумісності зі статтею 8 Конвенції національне законодавство повинно надавати суб’єктам негласних слідчих (розшукових) дій таку можливість (див., зокрема, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 300). Щоб будь-який потенційний національний засіб юридичного захисту відповідав вимозі "ефективності", він повинен бути чітким (див., зокрема, рішення у справі "Хамбардзумян проти Вірменії" (Hambardzumyan v. Armenia), заява № 43478/11, пункт 48, від 05 грудня 2019 року) і здатним розглянути суть скарги за статтею 8 Конвенції. Тобто, засіб юридичного захисту повинен забезпечувати можливість визначити, чи було оскаржуване втручання не лише "законним", але й чи відповідало воно також критерію "нагальної суспільної потреби" та було "пропорційним" будь-якій законній меті, яку переслідували (див., серед інших джерел, рішення у справі "Ахлюстін проти Росії" (Akhlyustin v. Russia), заява № 21200/05, пункт 26, від 07 листопада 2017 року, згадане рішення у справі "Хамбардзумян проти Вірменії" (Hambardzumyan v. Armenia), пункт 43, та рішення у справі "Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії" див. зображення, заява № 39757/15, пункт 123, від 04 червня 2019 року).
117. У деяких справах, зокрема, коли заявники намагалися оскаржити законність проведення негласних слідчих (розшукових) дій під час розгляду їхніх кримінальних справ разом із запереченням проти допустимості отриманих доказів, Суд визнавав, що такі дії зараховувалися як вичерпання ефективних національних засобів юридичного захисту (див., зокрема, рішення у справі "Драгоєвіч проти Хорватії" див. зображення, заява № 68955/11, пункти 35, 42, 47 і 72, від 15 січня 2015 року, а також згадані рішення у справах "Раджаб Магомедов проти Росії" (Radzhab Magomedov v. Russia), пункти 20 і 77–79, та "Лисюк проти України" (Lysyuk v. Ukraine), пункти 41–46).
118. Проте в інших справах Суд зазначив, що хоча кримінальні суди могли розглядати питання справедливості визнання допустимими доказів у кримінальному провадженні, вони не обов’язково мали змогу розглядати суть скарги, що втручання в права за статтею 8 Конвенції не було здійснено "згідно із законом" або не було "необхідним в демократичному суспільстві" у розумінні цього положення (див. згадані рішення у справах "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункт 88, "Хамбардзумян проти Вірменії" (Hambardzumyan v. Armenia), пункт 43, та "Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії" див. зображення, пункт 123).
119. Суд також наголошував, що якщо національне законодавство не гарантує будь-якій особі, яка підозрює застосування щодо себе негласних слідчих (розшукових) дій, можливість висловити цю підозру до незалежного наглядового органу, який має повноваження з доступу до закритих документів (див., зокрема, рішення у справі "Кеннеді проти Сполученого Королівства" (Kennedy v. the United Kingdom), заява № 26839/05, пункт 167, від 18 травня 2010 року), питання ефективності будь-якого засобу юридичного захисту буде нерозривно пов’язане з питанням повідомлення відповідної інформації суб’єктам негласних слідчих (розшукових) дій (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 234). У цьому контексті Суд зазначив, що нормативно-правова база, яка у зв’язку з відсутністю відповідних механізмів повідомлення робить будь-які доступні у національному законодавстві засоби юридичного захисту теоретичними та ілюзорними, виключає важливу гарантію проти неналежного застосування спеціальних засобів спостереження (див., зокрема, згадані рішення у справах "Асоціація за європейську інтеграцію та права людини" та Екімджиєв проти Болгарії" (Association for European Integration and Human Rights and Ekimdzhiev v. Bulgaria), пункти 90 і 91, та "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункти 293–300). Суд також встановив, що, окрім повідомлення про самі негласні слідчі (розшукові) дії, особи, в принципі, повинні мати можливість отримати доступ до документів, які містять достатню інформацію щодо фактичних і законних підстав для ухвалення дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій, аби мати можливість ефективно реалізувати своє право на ініціювання судового провадження (див. згадані рішення у справах "Роман Захаров проти Росії" (Roman Zakharov v. Russia), пункт 302, та "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункти 91, 129 і 132).
120. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зауважує, що стаття 253 Кримінального процесуального кодексу України встановлює правило за замовчуванням, яке зобов’язує правоохоронні органи повідомляти суб’єктів про застосування до них негласних слідчих (розшукових) дій протягом дванадцяти місяців з моменту припинення відповідних дій, але не пізніше моменту направлення кримінального провадження до суду (див. пункт 46). Суд вважає, що, закріплюючи зазначену вимогу про повідомлення у статті 253, Верховна Рада України запровадила важливу процесуальну гарантію для захисту прав особи за статтею 8 Конвенції та зробила відчутний крок вперед порівняно зі станом національного законодавства, розглянутим Судом в його рішенні 2006 року у справі "Волохи проти України" (Volokhy v. Ukraine), заява № 23543/02, пункт 59, від 02 листопада 2006 року).
121. Проте у цій справі Суд вважає, що можливість заявників відстояти свої права за статтею 8 Конвенції була значно обмежена з огляду на необґрунтовані відмови органів державної влади надати доступ до судових ухвал про надання дозволу на проведення негласних слідчих (розшукових) дій (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Зубков та інші проти Росії" (Zubkov and Others v. Russia), пункт 91) та документів щодо знищення зібраного матеріалу (див. пункти 98 і 109).
122. Суд також бере до уваги позицію Уряду про стверджуване існування двоетапного механізму юридичного захисту, який складається з таких кроків: (i) можливість для заявників подати скарги та/або заперечення за частиною другою статті 303 та/або частиною третьою статті 309 Кримінального процесуального кодексу України під час підготовчого засідання; і (іі) можливість для них подати цивільний позов про відшкодування шкоди або за статтею 1176 Цивільного кодексу України, або Законом України "Про відшкодування шкоди" (див. пункт 49). Крім того, Суд зауважує, що, як випливає з постанови Верховного Суду (Справа № 61-6654ск21), на яку посилався Уряд (див. пункт 62), якби обвинувачення щодо заявників було знято без направлення їхньої справи до суду, вони могли б спробувати перейти безпосередньо до "другого кроку". У контексті цієї справи Суду не потрібно оцінювати потенційну ефективність цього останнього варіанту використання "лише другого кроку" відшкодування, оскільки, згідно з останньою отриманою від сторін інформацією, провадження щодо всіх трьох відповідних заявників усе ще триває.
123. Стосовно усього "двокрокового" механізму, Суд зазначає, що — як вказав Уряд — він уже визнавав, у принципі, потенційну ефективність багатокрокових механізмів відшкодування шкоди, зокрема, в інших справах проти України (див. згадані рішення у справах "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine), пункти 55–61, "Тихонов проти України" (Tikhonov v. Ukraine), пункт 39, та "Лисюк проти України" (Lysyuk v. Ukraine), пункти 40–46). Проте Суд зазначає, що ці три справи розглядалися на національному рівні згідно зі старим Кримінально-процесуальним кодексом України (1960 року), який уже втратив чинність. До того ж, у справах "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine) та "Тихонов проти України" (Tikhonov v. Ukraine) національні суди визнавали порушення прав заявників на свободу, використовуючи свої дискреційні повноваження виносити так звані "окремі ухвали" згідно зі статтею 23-2 Кодексу 1960 року (див. згадані рішення у справах "Орловський проти України" (Orlovskiy v. Ukraine), пункти 13 і 14, та "Тихонов проти України" (Tikhonov v. Ukraine), пункт 22, а також згадане рішення у справі "Лисюк проти України" (Lysyuk v. Ukraine), пункт 29, щодо посилання на статтю 23-2). Це повноваження не було включене до чинного Кодексу, і Уряд не вказав, які положення цього Кодексу, якщо такі є, надавали судовим органам подібні дискреційні повноваження. Отже, Суд не може вважати, що його висновки в зазначених рішеннях у частині щодо засобу юридичного захисту у вигляді постановлення "окремих ухвал" застосовні до цієї справи. Проте Суд водночас зауважує, що в рішенні у справі "Лисюк проти Украї-ни" (Lysyuk v. Ukraine) він також погодився, що визнання порушення прав заявника за статтею 8 Конвенції могло бути зроблено іншими засобами під час судового розгляду його справи, наприклад, в рішенні по суті у його справі (там само, пункт 42). З огляду на висновки у справі "Лисюк проти України" (Lysyuk v. Ukraine) скарги обвинувачених у кримінальних провадженнях стосовно порушення їхніх прав за статтею 8 Конвенції під час судового розгляду щодо них все ще можуть призвести до визнання порушень їхніх прав, незважаючи на скасування механізму постановлення "окремих ухвал".
124. Однак важливо зазначити, що скарга заявника за статтею 8 Конвенції у справі "Лисюк проти України" (Lysyuk v. Ukraine) обмежувалася твердженням, що оскаржуване втручання було незаконним з точки зору національного законодавства (там само, пункти 25 і 38). У вказаній справі не виникало сумніву, що рішення з цього питання підпадали під компетенцію кримінальних судів, оскільки вони повинні були вирішити питання про допустимість доказів, зібраних під час оскаржуваного втручання (там само, пункт 46). Таким чином, висновки у справі "Лисюк проти України" (Lysyuk v. Ukraine) не можуть прямо та автоматично застосовуватися до справ, у яких, як у цій справі, суть скарги за статтею 8 Конвенції може вимагати від національних судів проведення ширшого аналізу, не пов’язаного з допустимістю доказів або визначенням вини чи невинуватості підсудного (див., для порівняння, згадане рішення у справі "Сігурдур Ейнарссон та інші проти Ісландії" див. зображення, пункт 123, та наведені в ньому справи).
125. З огляду на ці міркування Суд зосередиться на аналізі обсягу засобів юридичного захисту, наведених у частині другій статті 303 і частині третій статті 309 чинного Кримінального процесуального кодексу України, які були запропоновані Урядом в якості належних процедур, яких слід дотримуватися для завершення "першого кроку" у кримінальних справах заявників.
126. У зв’язку з цим Суд зазначає, по-перше, що жодна з цих процедур не може бути застосована незалежно, оскільки суб’єкти негласних слідчих (розшукових) дій мають дочекатися, коли буде призначено підготовчі засідання у їхніх кримінальних провадженнях, перш ніж подавати відповідні скарги. Ця вимога потенційно може призвести до непередбачуваних затримок (див., для порівняння, рішення у справах "Котій проти України" (Kotiy v. Ukraine), заява № 28718/09, пункти 69 і 70, від 05 березня 2015 року, та "Зосимов проти України" (Zosymov v. Ukraine), заява № 4322/06, пункт 61, від 07 липня 2016 року). Суд вважає, що у цій справі будь-яка потенційна ефективність зазначених засобів юридичного захисту вже була скомпрометована тривалістю відповідного провадження (див., для порівняння, також рішення у справі "Ратушна проти України" (Ratushna v. Ukraine), заява № 17318/06, пункти 57–59, від 02 грудня 2010 року).
