Про доповідь Президента України "Про основні засади економічної та соціальної політики"

Заслухавши і обговоривши доповідь Президента України "Про основні засади економічної та соціальної політики", Верховна Рада України

1. Основні положення доповіді Президента України про здійснення економічних реформ та соціальної політики в Україні в цілому підтримати.

2. Рекомендувати Президенту України визначити перелік відповідних законопроектів та проектів загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України та строки їх внесення на розгляд Верховної Ради України.

Кабінету Міністрів України на основі положень доповіді Президента України та з врахуванням пропозицій і зауважень народних депутатів України, депутатських груп (фракцій) та постійних комісій Верховної Ради України, висловлених під час обговорення доповіді, розробити і внести на розгляд Верховної Ради України відповідні законопроекти та проекти загальнодержавних програм економічного і соціального розвитку України.

Доповідь, яка представлена Президентом України, підпорядкована таким завданням: по-перше, дати об'єктивний аналіз соціально-економічної ситуації, що склалася в Україні, розкрити головні тенденції розвитку народного господарства, виявити помилки та прорахунки, які допущено в попередні роки (період з 1991 по 1 півріччя 1994 рр.).

По-друге, обгрунтувати необхідність кардинального оновлення курсу соціально-економічної політики, здійснення радикальних реформ, спрямованих на забезпечення реальної ринкової трансформації всіх сфер економічного життя суспільства. Прискорення реформ розглядається як безальтернативна умова й основний засіб подолання кризи та економічної стабілізації.

Дана Доповідь не є економічною програмою. Її основна мета - визначити стратегічні завдання та загальну логіку подальшого реформування української економіки, сформувати економічно ідеологію, якій мають бути підпорядковані дії всіх структур виконавчої влади, забезпечити макроекономічну збалансованість цих дій.

З огляду на це в Доповіді не даються детальна конкретизація та механізм реалізації окремих напрямків економічної політики. Розробка таких механізмів у відповідності із обгрунтованою в доповіді стратегією економічних перетворень, їх узгодження, забезпечення відповідної координації - це завдання Уряду та його виконавчих структур. Вирішення цього завдання знайде втілення у розроблюваних Урядом щорічних планах-прогнозах економічного та соціального розвитку України, в тому числі плані-прогнозі на 1995 рік. З логікою Доповіді будуть узгоджуватися відповідні Постанови Кабінету Міністрів, міністерств та відомств виконавчої влади України.

Водночас Президентом України здійснюватиметься цілеспрямована робота по організаційному, кадровому та правовому забезпеченню реалізації конкретних напрямків прискореної ринкової трансформації економіки. З цією метою будуть повною мірою використанні повноваження Президента України як голови виконавчої влади, централізація управлінської вертикалі, що нині формується, повноваження Президента стосовно здійснення кадрових призначень, а також право законодавчої ініціативи Президента та його повноваження визначати своїми Указами правові норми не врегульованих чинним законодавством питань економічного розвитку.

Доповідь Президента України містить два розділи. В першому розділі дається аналіз стану соціально-економічної ситуації в Україні, визначаються основні причини, що зумовили її нинішній критичний стан. В другому розділі визначається зміст нового курсу соціально-економічної політики, яку неухильно проводитиме Президент України. В ньому розвиваються цільова спрямованість економічних реформ, основні напрямки реформування фінансової та банківської системи, проведення грошової реформи, зміст та принципи інституціональних перетворень, якісно нові підходи у здійсненні структурної, житлової, аграрної, зовнішньоекономічної та соціальної політики, умови їх успішної реалізації.

Потрібно наголосити і на тому, що в основу доповіді покладено передвиборну програму, яка дістала підтримку більшості виборців на виборах Президента України. Жодна з принципових позицій представленої Доповіді не суперечить цій програмі. Це дає підставу вважати, що загальна логіка прискореного реформування української економіки, яка визначається Доповіддю, в своїй основі дістала відповідне схвалення народу України. Ця обставина зобов'язує Президента України діяти з усією рішучістю та наполегливістю з метою перетворення цієї логіки в життя.

Над підготовкою Доповіді працювали під керівництвом Радника Президента України з питань макроекономіки д.е.н. А.Гальчинського перший помічник Президента України О.Разумков, позаштатні Радники Президента України: д.е.н. В.Бородюк, член-кореспондент НАН України В.Геєць, голова правління АБ "Інко" П.Мірошников, академік НАН України В.Михалевич, академік НАН України Ю.Пахомов, к.е.н. О.Пасхавер, д.е.н. В.Пинзеник, д.е.н. академік Української академії аграрних наук П.Саблук, академік інженерних наук д.е.н. В.Черевань; наукові консультанти Президента України: д.е.н.Б.Кваснюк, д.е.н. В.Новіков, к.е.н. В.Сіденко; помічник Президента України к.е.н. В.Литвицький, головний консультант Радника Президента України з питань макроекономіки к.е.н. З.Варналій, заступник директора національних економічних програм НАН України д.е.н. В.Шокун, старший референт Л.Плаксій.

При підготовці Доповіді Президента України використані матеріали міністерств економіки, фінансів, зовнішньоекономічних зв'язків, праці, сільського господарства і продовольства, соціального захисту населення, статистики, Національного банку України, Державного комітету з питань науки та технологій, Державного комітету по сприянню малим підприємствам і підприємництву, Фонду державного майна: Антимонопольного комітету.

В Доповіді Президента України знайшли відображення наукові розробки з відповідних питань Інституту економіки НАН України, Інституту стратегічних досліджень НАН України, Інституту аграрної економіки Української аграрної академії, Національного інституту економічних програм НАН України, Інституту кібернетики НАН України, Інституту економіки промисловості НАН України, Українського інституту підтримки реформ, Європейського Центру макроекономічного дослідження України. Міжнародного інституту ринкових відносин та підприємництва "Центр ринок", громадських фондів, а також наукові обгрунтування д.е.н. В.Будкіна, д.е.н. О.Василика, д.е.н. Т.Ковальчука, д.е.н. М.Михалевича, д.е.н. А.Мороза, д.і.н. Ю.Мальчина, д.г.н. В.Поповкіна, к.е.н. Б.Пасхавера, д.с.н., академіка О.Созінова, к.е.н. Т.Степанкової, к.е.н. О.Власюка, к.е.н. Т.Шарової. В Доповіді враховані пропозиції голови Промінвестбанку В.Матвієнка, голови АБ "Відродження" А.Скопенка, голови АБ "Ажіо" С.Аржевітіна, голови АБ "Приватбанк" С.Тигипко, а також інших фахівців з питань економічної політики.

При підготовці Доповіді Президента України використано також відповідні аналітичні матеріали МВФ, Світового банку, окремих зарубіжних експертів та консультантів, зокрема Б.Гаврилишина, А.Ослунда, інших фахівців.

Проголошення в серпні 1991 р. України як незалежної суверенної держави відкрило реальні перспективи для подолання деструктивного тоталітарно-адміністративного режиму та радикальних змін всієї сукупності виробничих відносин, створення динамічного відкритого народного господарства ринкового типу з високим ступенем мотивації праці та соціальної зорієнтовності, структурної збалансованості та організаційно-технологічної досконалості. Запорукою для успішного розв'язання цих завдань був достатньо високий індустріальний, аграрно-технологічний, науковий та інтелектуальний потенціал України, який, за загально визнаними авторитетними оцінками, був чи не найвищим серед республік колишнього СРСР.

Радикальній перебудові економічних процесів могли б сприяти позитивні зміни в суспільно-політичному житті держави. З часу проголошення незалежності України покінчено з однопартійною системою та ідеологічним монополізмом, підірвано адміністративно-командні важелі керівництва в економіці, що утримували розвиток економічних процесів в рамках закритої моделі економічного розвитку, відірваної від сучасних надбань загальноцивілізаційного процесу, соціального та науково-технічного прогресу. Утверджено політичний суверенітет України як самостійної, визнаної світовим співтовариством держави. В країні зріс рівень політичних свобод. Набувають всебічного розвитку демократичні інституції, дедалі повнішою мірою реалізуються права та свободи громадян, розпочалося економічне розкріпачення особи. Люди і підприємницькі структури вчаться рахувати кошти і починають розуміти, що їх економічна забезпеченість залежить в першу чергу від них самих, а не від держави. Важливо наголосити і на тому, що Україна залишається однією з небагатьох колишніх союзних республік, в якій в основному зберігається соціальний спокій та злагода.

Водночас на фоні зазначених позитивних тенденцій відбувається і протилежне - Україна переживає небувалу за рівнем економічну кризу. Розвалюється фінансова система, серйозно загострилася проблема спаду виробництва, деградує соціальна сфера, система освіти, науки та культури, посилилося зубожіння населення, катастрофічно зростає злочинність. Наростає політична напруга. Виникли та набувають розвитку антидержавні настрої певної частини населення. Йдеться, по суті справи, про системну кризу суспільства, що загрожує самим підвалинам незалежності та просто виживанню української нації.

В чому причини такого стану?

Об'єктивна, науково обгрунтована, правдива відповідь на це запитання має не лише важливе економічне та соціально-політичне значення. Вона є єдиною умовою визначення нової стратегії та тактики, методів та механізмів економічних та політичних реформ, над неухильним перетворенням в життя яких буде послідовно і наполегливо працювати Президент України.

Перехід від адміністративно-директивної до ринкової економіки, тобто в принципово іншу систему економічних координат, не може бути безболісним. Усі країни, що розвиваються цим шляхом, зіткнулися зі спадом виробництва, зниженням життєвого рівня народу, інфляційними процесами, безробіттям.

Однак навіть на цьому тлі те, що сталося з економікою України, не має історичних аналогів. За існуючими оцінками, економічна ситуація в Україні є чи не найскладнішою серед усіх постсоціалістичних країн Центральної та Східної Європи, а також держав, що утворилися на терені колишнього Радянського Союзу, за винятком тих, де палають міжнаціональні конфлікти.

Цей висновок підтверджують конкретні статистичні показники.

Лише за 1991-1993 рр. вироблений національний доход скоротився на 39%. В той же час за роки Великої депресії (1929-1933 рр.) спад виробництва у США не перевищував 25%. В СРСР під час другої світової війни найнижча позначка падіння промислового виробництва складає 30%, але на те були вагомі причини. Основні макроекономічні показники та показники, що характеризують спад виробництва в окремих галузях економіки в 1991-1993 рр., представлено таблицями 1 та 2.

1994 рік позначено подальшим значним поглибленням кризових процесів. За шість місяців 1994 року темп спаду виробництва порівняно з відповідним періодом минулого року складав 36% і був удвічі більшим, ніж в 1991-1993 рр., коли він склав 17,6%. Для порівняння відзначимо: в першому півріччі минулого року цей показник становив 5,6%.

Особливо значний спад виробництва за 6 місяців 1994 року відбувся в паливній промисловості (на 35,6%); в чорній металургії (на 34,8%); в хімічній і нафтохімічній галузі (на 37,7%); в машинобудуванні і металообробці (на 46,6%); деревопереробній і целюлозно-паперовій галузі (на 42,3%); в промисловості будівельних матеріалів (на 48,4%); в легкій промисловості (на 50,7%).

За цей час на 50 і більше відсотків зменшилось виробництво хімічних волокон, паперу, екскаваторів, тракторів і тракторних причепів, телевізорів, магнітофонів, шиферу, лінолеуму, тканин, трикотажних виробів, взуття та інших.

Спад виробництва в сільському господарстві в I півріччі поточного року був незначним і складав 4,8% до відповідного періоду минулого року в порівнянні з 21,6% у 1991-1993 рр.

В капітальному будівництві в I півріччя 1994 р. обсяги капітальних вкладень та будівельно-монтажних робіт зменшились відповідно на 25 і 12% проти аналогічного періоду минулого року.

В попередні три роки темпи спаду виробництва у цій галузі були значно більшими, ніж в інших, і в 1991-1993 рр. складали по капітальних вкладеннях - 60%, по будівельно-монтажних роботах - 53%.

(верхні і млн.

субпродук-

ти і кате-

хлібобулоч-

Спад інвестиційної діяльності супроводжувався різким скороченням обсягів житлового будівництва. В 1993 р. введено в дію 11,9 млн.кв.метрів житла, що становило відповідно 68% від рівня 1990 р. В цілому за обсягами введення в дію житлових будинків Україна опинилася в 1993 році на рівні середини 50-х років. Ці негативні тенденції посилились в поточному році. В першому півріччі 1994 р. введено в дію 2659,6 тис.кв.метрів житла, тобто 59% проти I півріччя минулого року.

Оцінюючи стан справ в інвестиційній діяльності, слід відзначити, що тут ми маємо справу не із закономірною інвестиційною паузою, як органічним елементом структурної перебудови економіки, а загальносистемною кризою. За таких умов відкладається на невизначений строк матеріалізація нововведень, гальмується інноваційний процес. В останні роки фактично зупинився процес нагромадження основних фондів, кругообіг яких є ознакою динамічної економічної системи.

В країні відбувається активна деіндустріалізація, розпочався фізичний розпад продуктивних сил з випереджаючим руйнуванням науково-технічного та інтелектуального потенціалу суспільства, із повним знеціненням мотиваційних стимулів до продуктивної праці, масовою декваліфікацією кадрів, відтоком енергійної молоді із галузей науки та техніки, освіти та культури. За останні три роки в Україні вдвічі скоротилася мережа проектних і науково-дослідних організацій, на 30% - чисельність науковців. Тільки з установ НАН України емігрувало 280 докторів і кандидатів наук.

Питома вага бюджетних асигнувань на науку неухильно зменшується - з 3% ВВП в 1990 р. до 1,3% в 1993 р. і, нарешті, до 0,7% в 1994 р. Все це викликало деградацію інноваційної діяльності. На три чверті проти рівня 1990 р. скоротився випуск нових зразків технологічного устаткування, на третину - приладів та засобів автоматизації, не знаходить впровадження більша частина науково-технічних проектів і розробок.

Криза виробництва паралізувала і сферу обігу суспільного продукту. Відправлення вантажів усіма видами транспорту та роздрібний товарооборот впродовж 1991-1993 рр. зменшилось майже удвічі, а відправлення пасажирів цивільною авіацією - у 9 разів. Високими темпами триває "згортання зазначених сфер економіки і в поточному році.

Глибокі деформації відбуваються в сфері державних фінансів. Україна є лідером серед інших країн світу за обсягами дефіциту державного бюджету. Це відображає істотне зростання суто адміністративного втручання держави в економіку. У 1992 р. бюджетні витрати становили 61,7% національного доходу, що вважалося неймовірно багато. В минулому році цей показник зріс до 73,2%, а згідно з підрахунками Мінфіну, він перевищить у 1994 р. позначку 85%. Такі масштаби перерозподілу свідчать про всезрастаюче одержавлення економіки та її бюрократизацію, що веде до корупції, зрощування частини державного апарату зі злочинними, в тому числі мафіозними, структурами.

З іншого боку, цілком зрозуміло, що такі обсяги бюджетних видатків абсолютно непосильні для держави. Нині фінансування бюджетного дефіциту поглинає 85-95% кредитної емісії й досягає майже 20% ВПН. За такої ситуації ми не маємо перспектив нагромадження та розширеного відтворення.

Особливо загрозливими були в останні роки інфляційні процеси. За даними Світового банку, рівень інфляції в Україні в другій половині 1993 р. був найвищим у світі. Якщо в 1992 році її рівень зріс у 21 раз, то за 1993 рік - у 103 рази (з грудня попереднього року по грудень поточного). В 1994 році рівень інфляції значно знизився і в липні був найнижчим (2,1%) за останні три роки. Ціни на споживчі товари та послуги за січень - липень поточного року зросли у 1,7 раза, тоді як в грудні минулого року цей показник складав 1,9 раза.

Ці зрушення не були результатом комплексних, послідовних реформ, якісних змін в системі державних фінансів та запровадження цінової ліберелізації. Зниження інфляції сталося через відстрочення бюджетних виплат і небувале зростання заборгованості бюджету. За 9 місяців поточного року така заборгованість становила 47 трлн.крб. Виконання бюджетного фінансування по освіті становило 64,4%, медицині - 68,8%, науці - 60, культурі - лише 30%. Показовим є те, що в I півріччі бюджетний дефіцит становив 8% ВНП, а з врахуванням відповідної заборгованості - до 20%.

Результатом непослідовної політики стала найбільш гостра за останні роки криза неплатежів. на 1 серпня 1994 року кредиторська заборгованість підприємств та організацій України склала 312 трлн.крб., дебіторська - 247 трлн.крб. Це майже в 10 разів перевищує відповідні параметри заборгованості російських підприємств та організацій, де ще в березні поточного року Президентом Б.Єльциним проголошено платіжну кризу, як явище, що "загрожує національній безпеці країни".

Такою є ціна монетарної стабілізації, що не супроводжувалася змінами в інших сферах економічного устрою. Її наслідком стало накопичення в економічній системі країни потужного інфляційного потенціалу. Це може призвести до нових, ще більш жорстких ніж ті, що існували в останні місяці 1993 року, гіперінфляційних процесів. Зрозуміло, що ні економічна, ні політична система країни повторення ситуації, про яку йдеться, витримати не зможуть. Про це має знати Верховна Рада, політичні сили, громадськість країни. Ми вимушені говорити про це на весь голос не лише для того, щоб визнати однобокість і помилки зазначеного курсу, а й сказати народу про те, що вихід з такої ситуації можливий лише на основі здійснення складних, заздалегідь непопулярних, неординарних заходів. Однак іншого нам сьогодні не дано.

Нарощування кризових процесів в економіці не могло не позначитися на істотному зниженні рівня життя українського народу. У червні 1994 року порівняно з березнем 1991 р. купівельна спроможність фіксованих грошових доходів у населення по широкому спектру найнеобхідніших товарів і послуг знизилась майже у 5 разів. Навіть середня заробітна плата не здатна забезпечити мінімальний споживчий бюджет, поступаючись йому на 40%. Купівельна спроможність середньої заробітної плати в Україні у 2,5 раза нижче аналогічного показника в Росії. У цілому в Україні за 2,5 роки життєвий рівень погіршився наполовину.

Скорочення реальних доходів населення призвело до суттєвого падіння рівня споживання. Частка фонду споживання в структурі використаного національного доходу в фактичних цінах за останні три роки зменшилася на 12,3 процентних пункта (з 82,2% в 1990 р. до 69,9 в 1993 р.). При цьому найбільш високими темпами скорочення характеризується особисте споживання населення, яке в 1993 р. становило 57,4% загального складу використаного національного доходу проти 72,6% в 1990 р., тобто зменшилось на 15,2 процентних пункта. При цьому темпи скорочення фонду споживання в порівняльних цінах збільшувались по роках і складали до попереднього року в 1991 р. - 4,8, в 1992 р. - 10,2%, в 1993 р. - 21,8%.

Зменшення частки фонду споживання у використаному національному доході пов'язане із зниженням питомої ваги заробітної плати робітників і службовців, оплати праці колгоспників, доходів від особистого підсобного господарства та інших грошових виплат у виробленому національному доході. Частка оплати праці у виробленому національному доході знизилась в 1993 р. до 35,1% проти 59,1% в 1990 р. Водночас частка первинних доходів підприємств і держави в національному доході зросла до 78,3% в 1993 р. проти 58,9% в 1990 році.

В першому півріччі 1994 р. частка оплати праці в матеріальному виробництві в складі національного доходу знизилась до 26,4%. Відповідно за цей період частка первинних доходів підприємств і держави збільшилась до 85%.

Значно погіршилась структура особистого споживання. Грошові доходи населення використовуються переважно на продовольство, хоча в особистому споживанні утворився дефіцит білка та деяких важливих амінокислот. Це веде до виснаження робочої сили та її здатності до продуктивної праці. Недоступною для населення стала більшість товарів дорвгострокового користування. Так, наприклад, щоб купити холодильник вартістю 520 крб. в 1990 році при середній заробітній платі в цей період 248,4 крб. потрібно було витратити 2,1 місяця роботи, а в липні цього року при вартості цього холодильника в 11,8 млн.крб. - 10,1 місяця, або в 5,6 раза більше. Для купівлі кольорового телевізора вартістю 730 крб. в 1990 році потрібно було витратити 2,9 місяця роботи, а в липні цього року при його вартості в 9 млн.крб. - 8,1 місяця, або в 2,8 раза більше.

Особливо напруженим є становище на ринку праці. Мобільність працівників є вкрай низькою, підприємства залишають лише найбільш кваліфіковані і молоді люди, а переважна частина зайнятих тримається своїх рабочих місць, незважаючи на примусові відпустки і неповний робочий час. В умовах різкого спаду виробництва на ринку праці за останні два роки практично не змінюється чисельність громадян, що звертаються до служб зайнятості. Статус безробітного одержали біля 100 тис. чоловік при багатомільйоному прихованому безробітті.

Не створені умови для переходу надлишкового працездатного населення у приватний сектор та малий бізнес, бо темпи приватизації набагато менші планових, а надходження коштів по цій статті цілком символічні.

В Україні спостерігається тенденція до скорочення очікуваної тривалості життя. Особливо зростає смертність чоловіків у працездатному віці, яка майже втричі вища, ніж у жінок. Серед основних причин смерті є судинне ураження мозку, ішемічна хвороба серця, хвороба системи кровообігу, інфекційні хвороби, отруєння алкоголем.

Серед факторів, що впливають на погіршення демографічної ситуації, є помітне старіння населення України. В 1990-1993 роках населення непрацездатного віку збільшилось з 10,96 млн.чоловік до 12,07 млн.чоловік. Кількість пенсіонерів, яких необхідно утримувати суспільству, зросла відповідно з 13 млн.чоловік до 14,6 млн.чоловік, або на 12,31%.

Частка осіб пенсійного віку в працездатному населенні України в 1990 році була найбільшою серед європейських країн далекого зарубіжжя: на 2,6 працюючих у нас припадала одна людина пенсійного віку, тоді як в інших країнах на одну людину пенсійного віку припадало 4-5 працюючих.

Поглиблюється криза соціальної інфраструктури. Агонізує освіта, культура, охорона здоров'я. Непристижною стала наукова діяльність. Відтак суспільству загрожує сумна перспектива тотальної деградації.

Зазначені кризові процеси відбуваються поза межею позитивних зрушень в структурі виробництва. Її деформація суттєво посилюється, криза продовжує свої руйнівні дії і досі ще не вступила в фазу конструктивізму. В цьому зв'язку ми маємо всі, від Президента України та парламентарія до шахтаря чи студента, чітко усвідомити, що доти, поки не розпочнуться позитивні структурні зрушення, наша економіка не матиме реального потенціалу своєї стабілізації.

Як і раніше, складною залишається екологічна обстановка: попри скорочення обсягів виробництва тисячі підприємств збільшили викиди шкідливих речовин, 81% яких припадає на металургію, енергетику та вугільну промисловість. У цьому зв'язку, нарешті, мусимо з усією ясністю застерегти, що внаслідок старіння та спрацювання техніки, а також спаду виробництва, що нарощується, зростає небезпека масових технологічних та екологічних катастроф, виходу із ладу життєзабезпечуючих систем виробничої інфраструктури, непосильного для суспільства безробіття. Все це в кінцевому підсумку загрожує економічній безпеці нашої держави, втратою її не лише економічної, а й політичної незалежності.

Якими є помилки попередньої економічної політики, наслідки якої призвели до руйнівних процесів?

Передусім ми маємо з усією чіткістю сформулювати принципової ваги висновок про те, що взятий у 1991 році курс на демонтаж командно-адміністративної системи і розбудову сучасної, заснованої на ринкових засадах відкритої національної економіки у стратегічному плані є правильним. Він відповідає утвердженню державності України, економічних передумов реальної демократизації суспільства, його виходу на вищий ступінь техніко-технологічного розвитку, забезпеченню якісно нових параметрів життя народу і саме тому не має альтернативи. Це означає, що помилковість економічної політики попередніх структур влади полягала в іншому. Йдеться про грубі помилки у визначенні шляхів та конкретних механізмів здійснення зазначеного курсу.

Які це помилки?

Найбільш згубним виявилося ігнорування специфічності умов ринкової трансформації економіки України порівняно з Росією, а також країнами Центральної та Східної Європи. Своєрідність цих умов визначалася перш за все відсутністю на час здобуття незалежності цілісної системи державних інституцій, необхідних для здійснення широкого комплексу заходів ринкової трансформації економіки.

Не були враховані й особливості функціональної структури економіки України - висока концентрація базових галузей виробництва та галузей ВПК, що протягом тривалого часу були зорієнтовані на обслуговування потреб не лише загальносоюзної економіки, а й економіки країн колишньої РЕВ і за своєю природою виключали можливість швидкого входження в режим ринкового саморегулювання.

Слід мати на увазі й те, що у попередні роки понад 2000 найбільших підприємств України були підпорядковані загальносоюзним міністерствам і фінансувалися з центру, що також вимагало застосування з боку держави з часу проголошення її незалежності широкого комплексу спеціальних заходів, які б забезпечили їх не формальне, а реальне підпорядкування інтересам національної економіки.

Ці та інші обставини зумовлювали необхідність використання на початковому етапі суто еволюційного шляху ринкової трансформації при одночасному здійсненні широкого комплексу організаційних заходів, які б забезпечили утвердження сильної виконавчої влади та ефективних важелів державного регулювання економічних процесів. Однак дійсності сталося протилежне. Політичним керівництвом країни було взято курс на фактичне усунення держави від регулювання процесу еволюційної ринкової трансформації економіки.

Заздалегідь було очевидним, що цей курс ніс у собі лише руйнівну функцію. У світі не існує прикладів, коли перехід від авторитарної економіки здійснювався без використання сильної, рішучої державної влади. Для України у зв'язку з відсутністю у повному обсязі відповідних державних інституцій зазначена політика була особливо деструктивною. Ми не мали Центрального банку, власної фінансової, кредитної та грошової системи, достатньо кваліфікованого кадрового персоналу в цих сферах, механізмів ринкової інфраструктури та багатьох інших інституцій, які б могли на практиці забезпечити ефективну реалізацію цієї політики.

У цій ситуації недієздатним виявився і прийнятий Верховною Радою цілий пакет законів, що був спрямований на регулювання економічних процесів. Це були закони класичного ринку, якого в економіці України ще не існувало. Його потрібно було ще розбудувати. В результаті суспільство на стартовому етапі переходу до ринкових відносин виявилося неготовим цивілізовано розпорядитися можливостями вільного підприємництва, наданими йому в законах. Утворилася невідповідність між новим законодавством і реальною економічною практикою. Ця розбіжність і стала одним із визначальних чинників глибокої деформації господарських процесів, суттєвого послаблення, а подекуди й фактичного усунення впливу держави на розвиток економіки. Було утворено легітимну основну криміналізації економіки, тіньового накопичення капіталу, його застосування в цілях, що не відповідали інтересам розбудови національної економіки.

Особливо відчутними були помилки у здійсненні зовнішньоекономічного курсу, намагання утвердити державність та економічну незалежність України за допомогою кардинальної переорієнтації політики зі Сходу на Захід. Це був стратегічний прорахунок. Адже Україна внаслідок сформованої впродовж багатьох десятиріч на основі союзного поділу праці, спеціалізації виробляла тільки біля 20% кінцевого продукту. тому вона не повинна була йти шляхом негайного механічного виходу з налагодженої системи господарських зв'язків. Ситуація ускладнювалася й тим, що внаслідок неготовності випускати конкурентноздатну за світовими стандартами продукцію Україна не могла швидко інтегруватися в систему західних ринків.

У кінцевому підсумку непродумана політика щодо збереження національних інтересів (або навіть невірне розуміння цих інтересів) у період розпаду Радянського Союзу та становлення нашої молодої держави призвела до втрати багатьох ринків збуту української продукції. Існують розрахунки, за якими спад виробництва впродовж 1991-1993 років більш як на 35 відсотків визначається факторами, що пов'язані з помилками у зовнішньоекономічній політиці нашої держави, визначенні її стратегічного курсу.

Помилки та недоліки у здійсненні зовнішньоекономічної політики мають також інший аспект. Йдеться про недосконалість законодавства та нормативних актів щодо валютного контролю і повернення валютної виручки. Великої шкоди завдала політика обвальної бартеризації зовнішньої торгівлі. Експортні поставки за бартерними угодами здійснювались, як правило за зниженими цінами, а імпортні - завищеними. Це було однією з істотних причин нарощування негативного сальдо торговельного балансу держави, яке нині перевищує 2,7 млрд.доларів. Загальна сума заборгованості України станом на 1 липня 1994 р. становила 4,3 млрд.дол., а з врахуванням прострочених платежів поточного року за поставки енергоносіїв з Росії та Туркменистану - близько 7 млрд.дол.

Великої шкоди завдала невиважена політика валютних кредитів під гарантії Кабінету Міністрів України. Більшість таких гарантій було видано протягом травня - жовтня 1992 р., а також в кінці 1993 - першій половині 1994 років. Лише в поточному році Україна має сплатити 424 млн.доларів, в тому числі - 398 млн.за рахунок бюджету.

Негативні наслідки мало і некваліфіковане запровадження регульованого валютного курсу. На практиці це звелося до фактичної фіксації курсу, його значної розбіжності з ринковим, великих страт українських виробників при експорті продукції, нарощування тіньових процесів у сфері валютних відносин. За різними оцінками зараз за кордоном знаходиться від 10 до 20 млрд.доларів США, які належать українським резидентам, а на території України зберігається 2-4 млрд.доларів.

Особливо деструктивною для економіки України виявилася неузгодженість між фінансовою та монетарною політикою. Протягом минулих років було зроблено певні кроки щодо реформування банківської системи, її демонополізації та забезпечення функціонування на дворівневій основі. На сьогодні банківська система налічує майже 230 банківських установ, які мають майже 18 тисяч філіалів. Майже всі установи комерційних банків сформовані на акціонерній основі, 8 з яких функціонують за участю іноземного капіталу.

В той же час, проголосивши принцип демонополізації банківської системи, функціонування на дворівневій основі, Верховна Рада фактично нічого не зробила для створення необхідної правової бази.

Для врегулювання основних сфер банківської діяльності необхідно, за підрахунками фахівців, понад 20 законодавчих актів. Ми ж маємо лише один Закон "Про банки і банківську діяльність", значна частина положень якого не має прямої дії.

Як наслідок, процес реформування банківської системи набув стихійного характеру. Вкрай обмеженими виявилися можливості впливу на цей процес і Національного банку. Катастрофічне нарощування масштабів позабанківського грошового обігу, чисельні порушення, що мають місце в банківській сфері, свідчать про те, що НБУ і держава ще не опанували необхідними важелями регулювання цієї ключової сфери економіки.

Непослідовною і суперечливою виявилася й емісійна політика. Спроби НБУ проводити послідовну політику "дорогих грошей" не дали очікуваного деінфляційного ефекту. Можна зіслатися на такий приклад. Основними напрямками грошово-кредитної політики НБУ на 1993 р., схваленими Верховною Радою, передбачалося, що протягом року грошова маса обігу зросте в 1,9 раза. Фактичне зростання склало 18,9. Аналогічна картина спостерігається і в поточному році. Причини такої ситуації є очевидними. Політика грошової стабілізації не могла бути ефективною в умовах глибокого структурного розбалансування державних фінансів. Як засвідчує практика, жорсткий режим монетарної політики без здійснення рішучої політики обмеження бюджетних видатків в змозі лише короткочасно приборкати інфляцію. Монетарні обмеження, не підтримані заходами бюджетної реструкції, неодмінно ведуть до кризи неплатежів, заборгованості по виплаті заробітної плати, пенсій та інших соціальних видатків, нових більш високих емісійних ін'єкцій та реставрації суто адміністративних засобів економічного регулювання.

В результаті економіка втягується в негативну спіраль: жорстка емісійна деструкція - платіжна криза - емісійні ін'єкції - новий більш високий сплеск інфляції. За такою схемою розвивалися події у 1993 році. За таким же принципом було досягнуто тимчасового дефляційного ефекту і в поточному році.

Неузгодженість між монетарною та фінансовою політикою пояснюється і крайньою занедбаністю сфери державних фінансів, яка в своїй основі залишається адміністративною. Про фактичну некерованість бюджетної сфери засвідчать і такі відомі факти. В 1992 р. в угоду політичним амбіціям окремих лідерів Верховна Рада затвердила дефіцит бюджету в розмірі 1% ВПН, а фактично мали 17%. Ситуація повторилася і в 1993 році. Незважаючи на пропозиції Уряду про бюджет 1993 р. з дефіцитом 15%, останній було затверджено в обсязі 2%. Така трансформація сталася завдяки різкому підвищенню податків. Результати добре відомі. Та чи не найголовніший сюрприз було піднесено в поточному році, коли без будь-яких суперечностей між Урядом та парламентом було затверджено взагалі бездефіцитний бюджет. Зрозуміло, що економіка такого волюнтаризму не прощає. Такою є ціна некомпетентності управлінських рішень, наслідки яких нам доведеться ще довго пожинати.

Недосконалість сфери державних фінансів особливо виразно проявляється в глибокій деформації її податкової системи. Великої шкоди економіці завдає непомірність податкового преса, та нестабільність податкового законодавства. Прикладом цього є відміна з другого кварталу 1993 р. оподаткування прибутку та повернення до оподаткування доходів, яке було відмінено за ініціативою Уряду в кінці 1992 року. За розрахунками фахівців Мінфіну втрати доходів бюджету в минулому році завдяки цьому кроку склали 150 млрд.крб.

Одночасно було збільшено встановлену Декретом Кабінету Міністрів ставку податку на добавлену вартість з 20 до 28%, що призвело до росту цін при обмеженій купівельній спроможності населення, скорочення обсягів продажу і знову ж таки до відповідного скорочення податкових надходжень. До цього слід додати, що за період введення з 1992 р. акцизного збору перелік підакцизних товарів та його ставки змінювався більше 10 разів. В Україні було встановлено найвищу у світі максимальну ставку прибуткового податку з громадян у розмірі 90%. Всього ж за чинним законодавством в Україні утримується більше 30 обов'язкових платежів, податків та інших надходжень до бюджету.

Така податкова політика стала одним із найважливіших чинників, з одного боку, штучного згортання виробничої та комерційної діяльності, з іншого - всезростаючої тінізації економіки. Вона є переконливим доказом необхідності запровадження принципово нових підходів у цій визначальній сфері економічної політики.

Розглянуті питання дають підставу зробити висновок про те, що нині найбільш слабкою ланкою виконавчої структури держави є система управління державними фінансами.

Ми маємо з усією відповідальністю визнати і деструктивну роль, яку відігравала у цьому питанні і Верховна Рада. Ми ніколи не зможемо подолати фінансову кризу, а значить, змінити на краще стан в нашій економіці, якщо і далі продовжуватиметься лінія на нескінченне некомпетентне втручання в цей найбільш складний і невпорядкований сектор економіки. Верховна Рада май надзвичайно високі повноваження стосовно розвитку бюджетної та фінансової сфери. Власне кажучи, це сфера її безпосереднього впливу. Однак реалізовуватися ці повноваження мають високопрофесійно і зважено. Хотілося б заручитися відповідним розумінням депутатів з порушеної проблеми.

У своєму принциповому плані була помилковою соціальна політика держави. Це з усією повнотою виявилося в 1994 році, коли економіка вступила в фазу кризи відносного порівняно з платоспроможним попитом населення, надвиробництва. Йдеться про політику штучної консервації доходів населення, що проводилась впродовж всіх останніх років. Концептуально така політика базувалася на помилках у визначенні джерел інфляції, нерозумінні того, що в своїй першооснові інфляція в Україні пов'язана із глибокими структурними деформаціями. Це вимагало принципово інших, ніж це застосовувалося на практиці, важелів дефляційної політики.

У світовій практиці при здійсненні антикризової політики використовується модель одночасного заморожування цін та заробітної плати. Однак політика росту цін і паралельного стримування фонду оплати праці - за своєю суттю це економічний nonsens і двічі nonsens в умовах кризи відносного надвиробництва. Особливо деструктивним у цьому відношенні виявилося запровадження системи оподаткування, зокрема запровадження податку на доходи, що спонукало до першочергового згортання в їх структурі витрат на оплату праці.

Все це вказує на одну із принципових причин зриву спроб швидкої лібералізації економіки, що робилися урядами в 1992 та 1-му півріччі 1993 р. Вихідною основою такої лібералізації мала б стати не так звана лібералізація (фактичне адміністративне підвищення) оптових та споживчих цін, а лібералізація заробітної плати. Саме з цього міг би розпочатися процес подолання цінових та вартісних диспропорцій, що склався ще за умов тоталітарної економіки, де специфічний товар - робоча сила піддавався жорстокій дискримінації.

В результаті взята на озброєння концепція цінової лібералізації виявилася такою, що має за мету фактичне збереження найбільш уразливої сторони адміністративної системи - її дискримінаційного ставлення до робочої сили. Такий захід у дійсності виявився антиринковим за своєю суттю. Ринок є соціальним за своїм змістом, де задоволення платоспроможних потреб населення стимулюється активною державною економічною політикою. Ми ж хотіли розпочати ринкову трансформацію економіки шляхом зворотних дій, подальшим обмеженням і без того мізерного платоспроможного попиту. Внаслідок цього і сталися глибокі вартісні деформації в економіці, поглиблення яких несе на собі чи не найбільший деструктивний потенціал.

Особливо слабкою виявилася структурна політика. По суті, науково обгрунтованої цілеспрямованої державної структурної політики у нас взагалі і не існувало. Катастрофічне поглиблення структурних диспропорцій, що відбулося протягом останніх років, є значною мірою відображенням цієї досить простої істини.

Проблема структурної політики є багатоаспектною за своїм змістом. Один з них - визначення галузевої пріоритетності і стимулюючих механізмів. В усіх попередніх програмах на перше місце ставилися сільське господарство і переробна промисловість. Така позиція в принциповому плані не може викликати заперечень. Однак ми маємо з усією ясністю визнати, що ні Верховній Раді, ні жодному з попередніх урядів України не вдалося знайти ефективних механізмів вирішення цього завдання.

Більше того, ми маємо визнати фактичний провал аграрної політики, що здійснювалася впродовж останніх років. Нині сільське господарство є найбільш невпорядкованою ділянкою економіки. Відсутність справжніх реформ не перетворила аграрний сектор в двигун економічного розвитку, а навпаки обумовила його занепад. Збирання врожаю вже 3-й рік поспіль супроводжується приголомшуючими кредитами з подальшим розкручуванням інфляційної спіралі. Це врешті-решт зриває всі зусилля держави, спрямовані на економічну стабілізацію, і найбІльш вражає саме сільське господарство. Аналіз фінансового стану агропромислового комплексу за 1993 р. свідчить, що в цілому витрати з бюджету на фінансування цієї галузі в 2,4 раза перевищують сплату податків, зборів та інших платежів до бюджету.

У цьому зв'язку хотілося б, щоб на всіх рівнях державного керівництва і насамперед на рівні Верховної Ради та урядових структур стало зрозумілим таке: якщо ми не знайдемо ефективного механізму входження сільського господарства в систему ринкових відносин і на цій основі докорінного реформування цієї сфери, то ніяких розмов про реальний прогрес в економіці не може бути. Болячки тут накопичувалися десятиріччями і косметичний ремонт нічого не дасть.

Непослідовною і суперечливою виявилася здійснювана в Україні політика економічної лібералізації, що включає в себе лібералізацію цін, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, перехід до єдиного ринкового курсу національної валюти та її внутрішньої конвертованості. З часу проголошення незалежності України процес лібералізації економіки пройшов декілька етапів, аналіз специфічних особливостей яких має принципової ваги значення. Вказані етапи пов'язані із зміною урядів України і відповідною політикою, що проводилася ними у цій сфері економічної діяльності.

За оцінками експертів Світового банку розрахунковий індекс загальної лібералізації економіки протягом I-III кварталів 1992 року досяг рівня 20%. З жовтня 1992 року розпочався процес прискореної лібералізації до середини 1993 року, індекс адміністративного регулювання впав з 80 до 35%.

Було досягнуто суттєвого скорочення темпів падіння виробництва, утримувалися, не зважаючи на різке підвищення цін на енергоносії, відносно помірні темпи інфляції. Звичайно, і в цей період було допущено помилки у визначенні конкретних кроків реформування економіки, забезпеченні їх узгодженості та збалансованості. Але це були помилки, що породжувалися активними діями.

Однак у травні 1993 року Верховна Рада перш за все в силу політичних амбіцій окремих лідерів політичного керівництва своїми рішеннями фактично заблокувала здійснення курсу на прискорену лібералізацію економіки. У контексті цього слід розглядати і спровокований відповідними силами червневий (1993 р.) страйк шахтарів Донбасу і вимушене здійснення значної кредитної емісії на задоволення їх вимог стосовно підвищення платні, а також підписання в липні 1993 р. Указу Президента України про відкриття безлімітної кредитної лінії на потреби сільського господарства, що остаточно підірвало валютний курс карбованця і викликало велику хвилю інфляції. курс на активне проведення лібералізації економіки було зірвано.

В період з вересня 1993 р. до літа поточного року відбулося механічне згортання засобів економічної лібералізації та адекватне цьому відновлення адміністративних методів управління. Було закрито торги міжбанківської валютної біржі, запроваджено штучно низький фіксований валютний курс, відновлено ліцензування експорту багатьох товарів, до 80% зріс рівень прямого та непрямого державного регулювання цін. Влітку 1994 року індекс адміністративного регулювання економіки знову ж таки, за розрахунками Світового банку, більш як у 2,5 раза перевищив відповідний показник середини 1993 року. Характерним є й те, що саме в цей період різко погіршилися макроекономічні показники економіки. В IV кварталі 1993 р. індекс інфляції досяг астрономічної величини - 166,3 % в середньому за місяць. Значно поглибилася криза фінансів, зросло від'ємне сальдо платіжного балансу, зовнішні борги. Як зазначалося вище, I півріччя поточного року стало чи не найкритичнішим за останні роки в поглибленні спаду виробництва.

Посилення протягом останнього року державно-адміністративного регулювання економіки виявило тенденції й іншого порядку. Під тиском адміністративного преса інтенсивного розвитку набуло переміщення економічних операцій з легальної сфери до тіньової і звуження на цій основі офіційної економіки. Тіньова економіка набуває все більшого розвитку внаслідок блокування реформ.

Аналіз зазначених процесів дозволяє виявити винятково важливу закономірність, що має бути глибоко усвідомленою і взятою до уваги при визначенні подальшої стратегії та тактики проведення економічних реформ. Йдеться про те, що нині в економіці України склалася ситуація, за якої посилення адміністративного регулювання призводить до зворотного результату - послаблення реального впливу держави на розвиток економічних процесів. В кінцевому підсумку змінюється співвідношення легальної та тіньової економіки на користь підвищення питомої ваги останньої. Це виявляється в нарощуванні масштабів неврахованого виробництва та позабанківського грошового обігу, масового приховування прибутків та невиплат податків, інших вкрай небезпечних наслідків.

Висновок є очевидним: економіка України вступила а етап, коли подальше збереження існуючих масштабів адміністративного регулювання стає не лише неефективним, а й таким, що веде до втрати керованості економічними процесами, їх прискореного переходу в тіньові структури. У цій ситуації єдиною альтернативою політиці, що проводилася протягом останнього року, є внесення принципових змін у стратегію та тактику економічної політики, швидке нарощування темпу проведення економічних реформ, забезпечення їх керованості та комплексності.