У разі легкого ступеня хвороби і стійкого м’язово-суглобового болю в процесі проведення лікувальної рекомпресії показано застосування теплових процедур (медичні грілки, парафінові аплікації тощо).
У разі парезу (паралічу) тазових органів катетеризація сечового міхура, очисні клізми і паранефральна блокада мають проводитися за звичайною методикою.
При важких парезах і паралічах для попередження пролежнів пацієнта періодично перевертають з боку на бік, на спину, протирають шкіру в ділянці крижів і попереку камфорним спиртом.
Постільну білизну пацієнту у водолазній барокамері необхідно міняти в міру забруднення, але не рідше ніж один раз на добу.
Після закінчення лікувальної рекомпресії пацієнт повинен знаходитися поблизу водолазної барокамери протягом доби. У цей період через кожні 3-4 години проводять опитування щодо скарг і обстеження пацієнта.
У разі виявлення симптомів рецидиву захворювання проводиться повторна лікувальна рекомпресія.
Осіб із залишковими явищами порушень функцій органів і систем направляють для подальшого спеціалізованого лікування і огляду до закладів охорони здоров’я.
Приклад. У процесі декомпресії за режимом лікувальної рекомпресії IIа під тиском 0,06 мПа (6 мм вод. ст.) виник рецидив декомпресійної хвороби (оновився біль у колінних суглобах). Тиск був підвищений повітрям до 0,16 мПа (16 мм вод. ст.). Після 10-хвилинної витримки стан пацієнта покращився. Тиск був підвищений повітрям до 0,26 мПа (26 мм вод. ст.). Через 30 хвилин перебування під тиском 0,26 мПа (26 мм вод. ст.) біль у колінних суглобах зник. Через 30 хвилин перебування під тиском 0,26 мПа (26 мм вод. ст.) проведено декомпресію за кінцевою частиною режиму лікувальної рекомпресії IIIв. Перша зупинка під тиском 0,24 мПа (24 мм вод. ст.), витримка - 141 хвилина, друга зупинка під тиском 0,22 мПа (22 мм вод. ст.), витримка - 152 хвилини тощо.
У разі лікування повторного рецидиву захворювання тиск має бути підвищений стислим повітрям, але не більше ніж до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.). Витримка під обраним тиском не має перевищувати такі значення: під тиском від 0 до 0,2 мПа (0-20 мм вод. ст.) - 6 годин; під тиском від 0,22 до 0,4 мПа (22-40 мм вод. ст.) - 3 години; під тиском від 0,42 до 0,5 мПа (42-50 мм вод. ст.) - 2 години; під тиском від 0,52 до 0,7 мПа (52-70 мм вод. ст.) - 1 година. Після закінчення витримки під обраним тиском декомпресію проводять за кінцевою частиною повітряного режиму IIIв, разом з тим час витримок на кожній із зупинок збільшується на 40 % (наприклад, час на зупинці 24 м становитиме - 141 хвилина x1,4 = 197 хвилин).
Режими декомпресії під час водолазних робіт необхідно обирати окремо для кожного спуску залежно від глибини занурення водолазів та експозиції на ґрунті. Під час вибору режиму треба пам’ятати, що у разі експозиції на ґрунті за умови використання робочих та аварійних повітряних (повітряно-кисневих) режимів час перебування водолаза на ґрунті обчислюють від початку занурення під воду до початку підйому з ґрунту.
У разі спусків схильних до декомпресійної хвороби і малотренованих водолазів режим декомпресії має бути продовжено на один крок.
Під час спусків рекомендується витримувати заплановану експозицію. Лікар-терапевт за 5 хвилин до закінчення запланованої експозиції на ґрунті повинен доповідати про це керівнику водолазного спуску.
Під час переходу на першу зупинку суворо дотримується встановлена режимом декомпресії швидкість.
Газовий склад дихальних сумішей, що подаються водолазам, має відповідати встановленим вимогам. Процентний вміст кисню в складі дихальних сумішей не має відрізнятися від передбаченого режимом більше ніж на 1 %. На дихання киснем водолази повинні включатися після ретельного триразового промивання системи "апарат - легені", не допускаючи впродовж усього часу кисневої декомпресії всмоктування відсічного повітря.
Під час декомпресії необхідно точно дотримуватися глибини зупинок і витримки на зупинках, передбачених режимом. Забороняється пропускати зупинки. Точність утримання глибин зупинок має становити не більше ±1 м (0,01 мПа). У перші 2-4 години після закінчення спуску (залежно від глибини) водолазам забороняється виконувати важкі фізичні роботи (вантажні, такелажі тощо). Після перенесеної хвороби легкого і середнього ступенів тяжкості без будь-яких залишкових явищ водолази звільняються від спусків на 7 діб. У разі важкого захворювання строк збільшується до 14 діб, а після важкої декомпресійної хвороби, що супроводжувалася синдромом Меньєра, проводиться медичний огляд та надається висновок ВМК (ВЛК) щодо придатності водолазів до водолазних спусків.
4. Баротравма легенів
Баротравма легенів є комплексом патологічних явищ, зумовлених пошкодженням і розривом легеневої тканини з подальшим надходженням альвеолярного газу в кровоносне русло або тканину легенів та органи, що їх оточують. Основною причиною захворювання є надмірне розширення грудної клітки і перерозтягнення легенів за межі їх еластичних властивостей, виникнення гідравлічної хвилі в судинах і удар об грудну стінку внаслідок виникнення різниці тиску в легенях і навколишньому середовищі.
Формування перепаду тиску і перерозтягнення легеневої тканини можливі під час підвищення тиску в дихальних шляхах або зниження тиску в легенях у процесі здійснення вдиху при одночасному обмеженні або повному припиненні надходження повітря в легені. Для розвитку баротравми легенів достатній перепад тиску від 5,2 до 10,4 кПа (40-80 мм рт. ст.). Вірогідність виникнення баротравми легенів у різних видах дихальних апаратів неоднакова внаслідок конструктивних особливостей прийнятої схеми постачання водолаза дихальною сумішшю і особливостей використання спорядження.
У регенеративному водолазному спорядженні підвищення тиску в системі "апарат - легені" виникає у таких випадках:
збільшення допустимої швидкості спливання з глибини на поверхню (найбільшу небезпеку становить спливання з малої глибини), коли відносний перепад в системі "апарат - легені" щодо зовнішнього тиску є найбільшим;
довільна або мимовільна затримка дихання під час підйому на поверхню;
різке натискання або удар по дихальному мішку;
несправність редуктора і запобіжного клапана;
вихід з глибини на поверхню з неповністю відкритим або закритим запобіжним клапаном (тільки для спорядження РСП).
Зниження тиску в системі "апарат - легені" в регенеративному водолазному спорядженні виникає у разі:
відсутності в балонах запасів газової суміші;
спуску із закритими вентилями балонів;
несправності дихального автомата (заїдання важелів клапанів, засмічення каналів подання газів);
порушення правил промивання системи "апарат - легені";
порушення надходження газу до клапана дихального автомата (несправність редуктора, порушення герметичності трубок, що підводять газ, і шлангів);
зриву водолаза зі спускового (підкільного) кінця і падіння на ґрунт;
випускання газової суміші з мішка в разі випадіння загубника з рота і подальшого дихання з підшоломного простору.
В ізолюючих протигазах і дихальних апаратах подібного типу підвищення тиску в легенях можливе в разі різкого натискання або удару по дихальному мішку.
Зниження тиску в легенях у зазначених апаратах виникає у разі:
підключення на дихання до апарата без пускового пристрою;
інтенсивної фізичної роботи відразу після підключення на дихання до апарата;
тривалої роботи в апараті, що перевищує допустимі строки дії регенеративної речовини;
повторного використання регенеративних патронів з порушенням встановлених правил;
витравлення газової суміші з мішка;
використання апарата для підводних спусків.
У водолазному спорядженні з відкритою схемою дихання підвищення тиску в легенях виникає у разі:
збільшення допустимої швидкості спливання з глибини на поверхню;
довільної або рефлекторної затримки дихання під час підйому на поверхню;
несправної роботи дихального автомата;
розриву мембрани редуктора та інших несправностей.
Зниження тиску в легенях під час використання водолазного спорядження з відкритою схемою дихання виникає у разі:
відсутності повітря в балонах;
спуску під воду із закритими вентилями балонів;
незадовільного регулювання клапана резервного подання і помилок у його використанні;
несправності в роботі дихального автомата.
Виникнення баротравми легенів у водолазів можливе під час перебування їх у водолазній барокамері. Зазвичай це відбувається в процесі зниження тиску у водолазній барокамері під час затримки дихання, кашлю, чхання, спроби провести вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха при закритих верхніх дихальних шляхах, коли можуть виникнути умови для перепаду тиску в легенях щодо навколишнього тиску.
Розвиток баротравми легенів можливий під час використання практично будь-якої дихальної апаратури (респіраторів, апаратів для штучної вентиляції легенів і наркозу), принцип дії якої передбачає підвищення і зниження тиску в легенях. Баротравма легенів можлива у разі струсу внутрішніх органів внаслідок дії вибухової ударної хвилі, падіння з висоти у воду тощо.
У вентильованому спорядженні вірогідність виникнення баротравми легенів відносно невелика, розвиток захворювання можливий у разі довільної або рефлекторної затримки дихання під час швидкого спливання (викидання) водолаза на поверхню.
Чинниками, що сприяють розвитку баротравми легенів, є:
підвищена швидкість зміни тиску в легенях;
тривала дія підвищеного (зниженого) тиску в легенях;
дихання під надмірним тиском;
дія підвищеного тиску у фазі вдиху;
індивідуальні анатомо-фізіологічні особливості, що зумовлюють характер розповсюдження в легенях ударних хвиль;
різні захворювання, структури, які супроводжуються зміною еластичності і функції легенів, що змінюють діяльність серцево-судинної системи.
За важкістю проявів і перебігу виділяють декілька форм баротравми легенів - баротравматична емфізема, пневмоторакс і газова емболія.
Баротравматична емфізема легенів клінічно представлена трьома видами - інтерстиціальна, підшкірна і медіастинальна.
Баротравматична інтерстиціальна емфізема легенів характеризується відносно обмеженим пошкодженням легеневої тканини і помірно вираженими ознаками. Потерпілі зазвичай не завжди відчувають момент пошкодження легенів. Самопочуття та загальний стан у більшості випадків спочатку залишається цілком задовільним і потерпілі звертаються за допомогою лише через декілька годин після виникнення ознак баротравми.
З’являються легкий біль у грудях, що посилюється під час вдиху, запаморочення, невелика слабкість, що зростає під час помірних фізичних навантажень, відмічається деяка блідість потерпілих, задишка, якої зазвичай немає у спокої, з’являється вже під час незначної фізичної роботи, може бути кашель, дихальна рухливість грудної клітки через біль обмежена, дихання ослаблене, можуть прослуховуватися вологі хрипи різного калібру на обмеженій ділянці, пульс зазвичай прискорений, артеріальний тиск дещо знижений. Під час рентгенологічного обстеження часто спостерігається посилення бронхосудинного малюнка. Діагностика захворювання, крім його клінічних ознак, значною мірою ґрунтується на ретельному анамнезі і обліку допущених помилок під час користування дихальною апаратурою, а також умов, що спричинили перепад тиску в легенях і навколишньому середовищі.
Баротравматична підшкірна і медіастинальна емфіземи розвиваються внаслідок порушення цілісності легенів і потрапляння газу в сполучнотканинні і жирові утворення середостіння. Газ по паратрахеальній клітковині потрапляє під шкіру грудей, заповнює яремну і підключичну ямки, з’являється під шкірою шиї і обличчя. Стан потерпілих визначається ступенем вираженості емфіземи. Під час значного скупчення газу в середостінні стан пацієнта прогресивно погіршується внаслідок стиснення великих вен, подразнення перикарда і зсуву органів середостіння. Можуть виникати значні порушення дихання і кровообігу. У разі помірно вираженого баротравматичного медіастиніту самопочуття постраждалого залишається задовільним і погіршення наростає поступово. Виникають легкий біль і неприємні відчуття за грудиною, утруднене дихання, нестійкий пульс. Надходження газу в підшкірно-жирову клітковину визначається за характерною крепітацією і зміненими рисами обличчя пацієнта. Перкуторне і рентгенологічне обстеження виявляють присутність вільного газу в середостінні та під шкірою грудей. У разі проникнення газу в черевну порожнину розвивається баротравматичний пневмоперитонеум з клінічними ознаками асептичного перитоніту.
Баротравматична емфізема легенів може ускладнюватися газовою емболією. Стан пацієнтів при цьому впродовж декількох годин може залишатися задовільним. Пізніше (з надходженням газу через просвіти розірваних судин в артеріальну мережу) розвиваються характерні симптоми газової емболії. Стан пацієнтів прогресивно погіршується, наростає слабкість, посилюються біль у грудях, задишка, утруднене дихання, нападоподібний кашель з виділенням мокроти та іноді з домішками крові, з’являється попелясто-сірий ціаноз. Дихання жорстке, часте і поверхневе, прослуховуються вологі хрипи. Пульс частий, ниткоподібний, артеріальний тиск знижений, тони серця глухі. Можуть бути осередкові ураження центральної нервової системи. Під час рентгенологічного обстеження можуть виявлятися ділянки обмеженої емфіземи, газові скупчення по ходу судинно-бронхіального ложа.
Баротравматичний пневмоторакс розвивається в разі пошкодження легеневої тканини, плеври і надходження газу в плевральну порожнину. Якщо немає медіастинальної емфіземи і газової емболії, закритий пневмоторакс не спричиняє значних розладів функцій організму. Відкритий або клапанний пневмоторакс протікає важко і характеризується різким болем у грудях, значною задишкою, послабленням серцевої діяльності та розвитком плевропульмонального шоку. Потерпілі адинамічні, пригнічені, обличчя бліді й синюшні, дихання часте і поверхневе, дихальних шумів з ураженого боку немає, голосове тремтіння не визначається, легеня нерухома. Перкуторно визначається тимпаніт, пульс ниткоподібний, серцевий поштовх і серцеве биття зміщені в здоровий бік. Під час рентгенологічного обстеження виявляються підтискання краю легені до кореня, газ у плевральній порожнині.
Баротравматична газова емболія характеризується гострим важким початком, як наслідок - пошкодження легенів, кровоносних судин і проникнення газових бульбашок у кровоносне русло.
Потерпілі перебувають у важкому стані, скаржаться на сильний біль у грудях, слабкість, задишку, запаморочення. Різко виражені адинамія, ціаноз обличчя і кінцівок, сопорозний стан, невиразна мова. Можливе знепритомлення. Дихання часте, поверхневе, з хворобливим видихом, болісний кашель, виділення пінявої мокроти з домішками крові. Рухливість грудної клітки обмежена, місцями визначається укорочення перкуторного звуку з ураженого боку, рясні крепітуючі хрипи. Пульс частий, слабкого наповнення і напруги, артеріальний тиск знижений. На верхівці серця іноді прослуховується легкий шум. Можуть виникати прояви енцефалопатії (парестезія, нерівномірність рефлексів, порушення тонусу м’язів і координації рухів), зміни в діяльності зорового аналізатора, судоми епілептиформного характеру, розвиватися парези і паралічі. Під час рентгенологічного дослідження можуть виявлятися затемнення різної інтенсивності в різних легеневих полях, що чергуються з ділянками прояснення. Може бути змішана форма баротравми легенів, яка характеризується поєднанням різних видів баротравматичної емфіземи, газової емболії і пневмотораксу.
Баротравму легенів слід відрізняти від інших захворювань, які мають однакові або схожі симптоми (декомпресійна хвороба, кисневе отруєння і голодування, отруєння вуглекислим газом, барогіпертензійний синдром, стискання грудної клітки водолаза).
Під час диференційної діагностики баротравми легенів з іншими вищезазначеними захворюваннями необхідно враховувати динаміку розвитку симптомів, стан використовуваного дихального апарата і додаткові симптоми, властиві переважно тому чи іншому захворюванню.
Під час огляду дихального апарата постраждалого можуть бути виявлені:
у разі баротравми легенів - порожні балони, несправність механізмів, що подають газ, або випускаючого клапана;
у разі отруєння вуглекислим газом - відсутність клапана вдиху;
у разі отруєння киснем - потрапляння води до регенеративного патрона.
Крім того, найбільш характерним симптомом для баротравми легенів є біль за грудиною, кашель з пінявою кров’яною мокротою і постійне погіршення стану потерпілого. Для кисневого отруєння і голодування, а також отруєння вуглекислим газом такі симптоми не характерні. Як правило, загальний стан таких пацієнтів після витягування з води поступово поліпшується або протягом тривалого періоду залишається без виражених змін.
Баротравму легенів незалежно від клінічної форми слід розглядати як важке захворювання.
Під час надання домедичної допомоги постраждалого необхідно швидко звільнити від спорядження й одягу, що стискає (для прискорення роздягання гідрокомбінезон і ремені апарата розрізають), покласти на прямі ноші животом донизу, голову повернути вбік. Якнайшвидше пацієнта переводять на дихання киснем і вживають заходів щодо негайної лікувальної рекомпресії.
Якщо немає дихання, за різкого його ослаблення або патологічних ритмів дихання необхідно негайно проводити штучну вентиляцію легенів. Перед проведенням штучної вентиляції легенів у потерпілого необхідно оглянути верхні дихальні шляхи, видалити з порожнини рота і носа слиз, згустки крові, блювотні маси і попередити западання язика, висунувши його вперед або зафіксувавши язикотримачем його нижню частину.
Під час штучної вентиляції важливо запобігати перероздуванню легенів у потерпілого, яке може істотно підвищити внутрішньолегеневий тиск, порушити гемодинаміку, стати причиною додаткового пошкодження легеневої тканини і надходження газових бульбашок у судинну мережу. Об’єм повітря, що вдувається, не має перевищувати 500-600 см-3 з частотою 14-16 разів на хвилину і за умови співвідношення часу вдиху до часу видиху 1 : 1,5 або 1 : 2.
У разі щонайменшої підозри на пневмоторакс штучній вентиляції легенів має передувати дренування плевральної порожнини для попередження внутрішньоплеврального стискання легенів. Прокол проводиться по задній пахвовій лінії по верхньому краю ребра в сьомому міжреберному проміжку голкою з широким просвітом.
Перед початком штучної вентиляції і в процесі її проведення жодних стимуляторів дихання застосовувати не потрібно. У разі порушення дихання внаслідок ларингоспазму використовують спазмолітичні та антигістамінні препарати (5-10 мл 2,4 % розчину теофіліну у 10-20 мл 20 % розчину глюкози, дифенгідрамін 1 % розчин 1-2 мл внутрішньом’язово).
У разі гострої серцево-судинної недостатності застосовують серцеві глікозиди (внутрішньовенно повільно вводять розчин строфантину 0,05 % 0,5-1 мл або корглікону 0,06 % 0,5-1 мл у 10-20 мл 20 % розчину глюкози), а в разі припинення серцевої діяльності проводять непрямий масаж серця.
У разі збудження потерпілого або розвитку судомного нападу внутрішньом’язово вводять розчин тримеперидину 2 % 1 мл або седуксену 0,5 % 2 мл. Для пригнічення кашльового рефлексу застосовують кодеїн по 0,01-0,02, діонін по 0,02.
Незначна легенева кровотеча зазвичай не є небезпечною і не потребує будь-яких терапевтичних втручань, за винятком періодичного очищення верхніх дихальних шляхів.
Радикальним методом лікування баротравми легенів є лікувальна рекомпресія.
Усі лікувальні заходи щодо відновлення дихання і серцево-судинної діяльності не мають бути причиною затримки лікувальної рекомпресії. У всіх випадках баротравми легенів необхідно виключити будь-які фізичні навантаження. Обстеження і переміщення пацієнта слід проводити в положенні лежачи на ношах.
У разі неможливості проведення лікувальної рекомпресії відразу після виникнення захворювання показання до її застосування зберігаються упродовж 3-4 діб.
Вибір режиму лікувальної рекомпресії визначається характером і важкістю клінічних проявів захворювання, динамікою симптомів у процесі компресії і в період витримки під максимальним тиском.
У разі помірно виражених симптомів захворювання тиск у водолазній барокамері підвищують з максимально можливою швидкістю до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.). У разі істотного поліпшення стану пацієнта в ході підвищення тиску до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) і практично повного зникнення ознак захворювання протягом перших 10-15 хвилин експозиції під цим тиском пацієнт витримується в цих умовах до 60 хвилин, після чого проводиться декомпресія за режимом IIа. Залежно від стану пацієнта і відновлення порушених функцій тривалість експозиції під тиском 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) за рішенням лікаря може бути збільшена до 90-120 хвилин. Декомпресію у такому разі проводять за режимом IIб або IIв.
У важких випадках захворювання, а також якщо в процесі компресії до 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) не спостерігається вираженого поліпшення стану пацієнта, тиск у водолазній барокамері підвищують до 1 мПа (100 мм вод. ст.). Витримку під найбільшим тиском 1 мПа (100 мм вод. ст.) обмежують 15 хвилинами, потім тиск протягом 30 хвилин знижують до першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) і пацієнта витримують до повного зникнення симптомів, але не більше ніж 120 хвилин, після чого залежно від часу витримки на глибині першої зупинки 0,7 мПа (70 мм вод. ст.) знижують тиск за одним з режимів декомпресії (IIIа, IIIб або IIIв).
При проведенні лікувальної рекомпресії під час зниження тиску може проявитися пневмоторакс, що виник раніше, про що свідчитиме різке погіршення стану пацієнта. У такому разі необхідно припинити декомпресію, підвищити тиск у камері на 0,05 мПа (5 мм вод. ст.) і видалити газ із плевральної порожнини. Прокол грудної клітки проводять по задній пахвовій лінії в сьомому міжреберному проміжку, повітря відсмоктується 200-грамовим шприцом. Під час подальшої декомпресії за показаннями повторно видаляють газ із плевральної порожнини. Якщо видалення з плевральної порожнини затримує декомпресію більше ніж на 30 хвилин, подальше зниження тиску проводять за режимом більшої тривалості.
У процесі лікувальної рекомпресії необхідно за показаннями проводити симптоматичне лікування.
Додатково з метою профілактики пневмонії під час декомпресії призначається внутрішньом’язове введення пеніциліну 100-200 тис. од., стрептоміцину 200 тис. од. через 4-6 годин або інші антибактеріальні препарати (хлорамфенікол 0,5 г, бензатин феноксиметилпеніцилін 200 тис. од.).
Після завершення лікувальної рекомпресії потерпілий має перебувати в безпосередній близькості від камери протягом 6 годин, після чого його направляють до госпіталю (лазарету) для лікування можливих ускладнень захворювання. Повторний допуск до спусків надається після огляду ВМК (ВЛК). У разі повторної появи симптомів хвороби проводиться повторна лікувальна рекомпресія.
Вихід на поверхню має здійснюватися по спусковому кінцю, в альтанці або за допомогою СПП.
У разі навмисного спливання або випадкового викидання на поверхню у всіх типах спорядження водолаз повинен уважно стежити за своїми відчуттями і не допускати затримки дихання. Дихання має бути ритмічним з частотою 10-16 дихальних рухів за хвилину. Тривалість видиху має бути такою, щоб у процесі спливання не виникло відчуття розпирання грудної клітки.
Водолаз під час роботи під водою повинен уважно стежити за витратою дихальної суміші, герметичністю дихального апарата і цілістю ілюмінатора (ілюмінаторів). У разі появи перших ознак розгерметизації (пухирці, шум) і зменшення тиску в балонах з дихальними сумішами нижче ніж 3 мПа (30 кгс/см-2) водолаз має негайно доповісти про це керівнику водолазного спуску і піднятися на поверхню.
Під час роботи під водою не можна випускати загубник з рота. Якщо випадково відбулося виривання загубника з рота, роботу необхідно припинити, не роблячи різких вдихів з підшоломного простору, ослабити зовнішнє кріплення загубника і знову відключитися від дихального апарата шляхом одноразового промивання системи "апарат - легені". Під час промивання під водою видих робити носом у підшоломний простір, не допускаючи перемикань клапанної коробки "на атмосферу".
Під час роботи на буйрепі, підкільному або спусковому кінцях необхідно уникати падіння на ґрунт.
Водолази, що скаржаться на кашель, до спусків під воду не допускаються.
5. Обжим водолаза
Обжим водолаза виникає у разі зменшення тиску (об’єму газу) усередині гідрокомбінезона (гідрокостюма) порівняно із зовнішнім середовищем і характеризується порушеннями функції організму внаслідок зміни розподілу крові та лімфи в тілі людини.
Розрізняють загальний і місцевий обжим. Загальний обжим спостерігається під час використання спорядження з жорстким шоломом (наприклад, вентильованого). Зниження тиску (об’єму газу) у скафандрі спричиняє переміщення крові та лімфи з нижніх відділів у верхні частини тіла.
Унаслідок збільшеного притоку крові судини легенів, грудної клітки, шиї, а також внутрішньочерепні судини розширюються, виникають крововиливи і набряки.
Загальний обжим водолаза можливий у разі:
швидкого спуску на ґрунт, коли кількість газової суміші, що подається з поверхні по шлангу, не компенсує об’єм газу, що зменшується, у скафандрі;
раптового збільшення глибини занурення (зрив зі спускового або підкільного кінця, падіння під водою у яму);
несправності або заїдання головного випускного клапана і вихід газу зі скафандра;
пошкодження металевого шолома або верхньої частини водолазної сорочки;
розриву шланга подання газової суміші в разі несправності або відсутності неповоротного клапана.
Місцевий обжим розвивається під час спусків у водолазному спорядженні з м’яким об’ємним шоломом або маскою (напівмаскою).
У разі зниження тиску газу під напівжорсткими частинами спорядження (наприклад, під маскою, окулярами) у міру підвищення навколишнього тиску виникає обжим обличчя або відповідних ділянок тіла.
Важкість клінічних проявів обжиму визначається величиною градієнта тиску, а також тривалістю його дії. У легких випадках загального обжиму у потерпілого відзначають утруднений вдих, приплив крові до голови, шум у вухах, миготіння сітки перед очима, легке запаморочення. Водолазна сорочка щільно обжимає тіло, посилюється тиск вантажів і шолома, спостерігаються порушення діяльності кардіореспіраторної системи, кровопостачання головного мозку, погіршується самопочуття і помітно знижується працездатність водолаза, особливо в разі неодноразового перепаду тиску, що супроводжується відносно помірно вираженими явищами обжиму. Зазначені зміни функцій організму можуть спровокувати розвиток декомпресійних розладів.
У важких випадках обжиму внаслідок значного присмоктуючого ефекту шолома, переповнювання кровоносних судин голови і шиї, підвищення венозного й артеріального тиску виникають множинні крововиливи в тканини, кровотечі з верхніх дихальних шляхів, носа і вух. Великі перепади тиску супроводжуються переломами шийного відділу хребта, ключиць, кісток черепа, деформацією грудної клітки і розривами спинного мозку.
Місцевий обжим проявляється болем в очах, крововиливами в їх оболонки, гіперемією і набряком обличчя. Іноді можуть спостерігатися кровотечі з носа і верхніх дихальних шляхів. Ділянки поверхні шкіри, що піддалися присмоктуючій дії частин спорядження, мають підвищену чутливість до ультрафіолетового випромінювання, що необхідно враховувати під час проведення спусків в умовах високої сонячної радіації, оскільки можуть виникати місцеві сонячні опіки.
Обжим водолаза необхідно відрізняти від баротравми легенів, обжиму грудної клітки і барогіпертензивного синдрому.
Заходи домедичної допомоги направлені на негайне усунення причини, що викликала обжим. Постраждалого необхідно якнайшвидше підняти на поверхню. Для цього здійснюється безупинний підйом або підйом з дотриманням правил декомпресії на поверхні у водолазній барокамері. Під час глибоководних спусків домедичну допомогу постраждалому надає напарник, який поповнює об’єм його скафандра з балонів аварійного запасу, допомагає увійти у дзвін і переводить на дихання газовою сумішшю із дзвона.
На поверхні постраждалого звільняють від спорядження і за потреби поміщають у водолазну барокамеру для проведення декомпресії, де лікар здійснює подальше надання допомоги.
Під час надання допомоги поза водолазною барокамерою пацієнта переводять на дихання киснем. Відсутність дихання або патологічні його ритми є показаннями до проведення штучної вентиляції легенів способом "з рота в рот" або "з рота в ніс". У разі ларингоспазму використовують спазмолітичні препарати (5-10 мг 2,4 % розчину теуфіліну в 20 мл 20 % глюкози). Для зменшення набряку верхніх дихальних шляхів призначають антигістамінні препарати (2 мл 2,5 % дипразину внутрішньовенно). У разі різко виражених явищ набряку верхніх дихальних шляхів, язика, що перешкоджають диханню, показана інтубація або трахеотомія.
У легких випадках загального обжиму постраждалому надається повний спокій і звільнення від повсякденної праці до повного зникнення ознак захворювання. У якнайкоротший час застосовується інгаляція кисню і проводиться симптоматична терапія. За показаннями призначають знеболювальні препарати: анальгін по 0,5 мл, антипірин по 0,25 мл, а також теофілін по 0,1 мл 3-4 рази на день, димедрол по 0,05 мл 2 рази на день. У разі ослаблення серцевої діяльності застосовують 10 % кофеїн 1 мл підшкірно, 0,06 % корглікону 0,5-1 мл внутрішньовенно.
У разі гострої серцево-судинної недостатності застосовують серцеві глікозиди (внутрішньовенно 0,5-1 мл 0,05 % строфантину або 0,06 % корглікону 0,5-1 мл у 10-20 мл 20 % глюкози). У разі зупинки серця проводять його непрямий масаж.
Наявність ознак підвищення внутрішньочерепного тиску потребує проведення дегідратаційної терапії (80-100 мл 40 % глюкози внутрішньовенно, крапельне внутрішньовенне введення 400 мл 20 % манітолу або 2 мл 1 % фуросемід внутрішньовенно).
Для зупинення носової кровотечі слизова оболонка обробляється тампонами, змоченими в 3 % розчині перекису водню, місцево застосовують холод. У разі значної кровотечі з верхніх дихальних шляхів застосовують протиправцеву або протидифтерійну сироватку (3-4 мл внутрішньом’язово).
У важких випадках обжиму можуть бути мозкові та інші ускладнення, тому після завершення декомпресії водолаза необхідно госпіталізувати.
У разі розвитку ознак місцевого обжиму за показаннями призначають знеболювальні препарати (метамізол натрію по 0,5 мл 3-4 рази на день). Гіперемійовані ділянки шкіри протирають 70 % етиловим або камфорним спиртом і обробляють кремами або нейтральними жирами. Кровотечу з носа і верхніх дихальних шляхів зупиняють звичайними способами.
Різні за характером і ступенем порушення зору підлягають лікуванню в офтальмологічному відділенні шпиталю.
З метою профілактики обжиму водолаза необхідно:
суворо стежити за глибиною і швидкістю занурення водолаза;
контролювати подання повітря (дихальної газової суміші) і не допускати зменшення об’єму повітряної подушки у водолазному спорядженні.
6. Обжим грудної клітки
Обжим грудної клітки розвивається під час підводних занурень, що супроводжуються зменшенням об’єму газу в легенях і характеризуються виникненням присмоктувального ефекту грудної порожнини, переповнюванням судинної мережі та застоєм крові в легенях, набуханням, набряком легеневої тканини і подальшим розривом кровоносних судин з розвитком газової емболії.
На відміну від обжиму, коли має місце перепад тиску в скафандрі та навколишньому середовищі, під час обжимання грудної клітки тіло людини зазнає рівномірної дії гідростатичного тиску, що відповідає глибині занурення.
Безпосередньою причиною захворювання є швидке збільшення глибини занурення (провалу) з одночасним припиненням надходження газу в легені з дихального мішка або через дихальний апарат (наприклад, у разі несправності в роботі редуктора або дихального автомата, розриву дихального мішка, витрачання запасу газу з балонів або закритих вентилів, різкого підвищення тиску у водолазній барокамері і шлюзовому пристрої).
Значну небезпеку щодо розвитку обжимання грудної клітки різного ступеня становлять занурення способом пірнання на глибини 15-20 м і більше.
Вірогідність виникнення захворювання залежить від початкового об’єму газу в легенях і швидкості збільшення навколишнього тиску. Особливо несприятливі умови складаються тоді, коли швидкому збільшенню зовнішнього тиску передував видих.
При важкому ступені обжимання потерпілий виглядає блідим, ціанотичним, виникає різка задишка, хрипле дихання, з’являються домішки крові в мокроті. У легенях прослуховуються рясні вологі хрипи різного калібру, може відбуватися (частіше в нижніх відділах) укорочення перкуторного звуку. Чим більше виражений набряк легенів, тим більший калібр хрипів та, як наслідок, надходження рідини у великі бронхи. Пульс частий, малого наповнення і напруги, артеріальний тиск знижений. У разі потрапляння газових бульбашок у кровоносне русло розвиваються типові ознаки газової емболії.
Частіше спостерігається помірна вираженість симптомів. Потерпілі скаржаться на слабкість, невелику задишку і, як правило, на появу крові в мокроті. Ознаки набряку легенів і застою крові в малому колі є незначними, відмічаються напружений пульс, дещо підвищений артеріальний тиск.
Обсяг лікувальних заходів визначається станом пацієнта. У легких випадках захворювання йому надається спокій і звільнення від робіт до повної нормалізації функцій організму. Постраждалого переводять на дихання киснем і здійснюють симптоматичну терапію. За показаннями призначають знеболювальні засоби (метамізол натрію по 0,5 мл, антипірин по 0,5 мл, а також димедрол по 0,05 мг 2 рази на день, теофілін по 0,1 мл 3-4 рази на добу. У разі ослаблення серцевої діяльності вводять підшкірно 1 мл 10 % кофеїну і внутрішньовенно 1 мл 0,06 % корглікону).
Лікування важкої форми обжиму грудної клітки аналогічне лікувальним заходам при важкому обжиму водолаза. Крім того, у разі інтенсивно виражених ознак набряку легенів разом із дегідратаційною терапією застосовується кровопускання (до 400 мл крові).
Наявність симптомів газової емболії є абсолютним показником до проведення лікувальної рекомпресії.
Для профілактики обжиму грудної клітки необхідно:
не допускати занурення водолазів способом пірнання на глибини понад 15-20 м;
суворо стежити за роботою водолазного спорядження, звертаючи особливу увагу на справність редуктора, дихального автомата, а також на цілість дихального мішка і наявність запасів газу в балонах апарата.
7. Барогіпертензивний синдром
Механізм виникнення барогіпертензивного синдрому полягає у підвищенні венозного і внутрішньочерепного тиску під час дихання під підвищеним (надмірним) тиском у дихальних шляхах.
Загальний опір диханню в сучасних видах водолазного спорядження різний і змінюється залежно від конструктивних особливостей апарата, дотримання правил його використання, характеру робіт і положення водолаза під водою.
Підвищений опір диханню виникає у разі:
низького (високого) розташування дихального мішка або дихального автомата щодо грудної клітки водолаза;
затискання дихальних трубок;
перебування під водою із закритим, неповністю відкритим або несправним клапаном;
надмірного подання газу в дихальний мішок апарата;
інтенсивного і тривалого вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха і придаткових пазухах носа шляхом видиху при закритих верхніх дихальних шляхах.
Розвитку захворювання сприяють:
різні несправності спорядження, що збільшують додатковий опір диханню;
посилене фізичне навантаження під час перебування під водою;
перебування у холодній воді без достатнього теплозахисту, що викликає спазм периферичних кровоносних судин;
підвищена чутливість організму до дії додаткового опору диханню;
спуск під воду в продромальному періоді або одразу після перенесеного гострого респіраторного захворювання.
Клінічно барогіпертензивний синдром може бути виявлений у формі судинної і церебральної барогіпертензії.
Судинна барогіпертензія характеризується легким головним болем, дертям у горлі, появою темно-червоної крові у виділеннях верхніх дихальних шляхів. Під час огляду задньої стінки глотки спостерігаються посилений малюнок розширених вен, крововилив під слизову оболонку, пошкодження стінок судин, нерясні кровотечі та свіжі згустки крові темного кольору. У порожнині носа з’являються такі самі згустки і кровотечі із судин слизової оболонки. Загальний стан потерпілих залишається, як правило, цілком задовільним. Трохи пізніше, зазвичай через 2-4 години після виходу з-під тиску або відключення від апарата, можуть з’явитися петехіальні висипання на шкірі шиї і грудей, що супроводжуються легким свербінням.
У клінічному прояві церебральної барогіпертензії виділяються три стадії. Початкова стадія - перша реакція організму на підвищення тиску в дихальних шляхах. Спостерігається утруднене аритмічне поверхневе дихання, відчуття розпирання грудей.
У перший момент може настати рефлекторна затримка дихання. У стадії відносної компенсації дихання стає ритмічним, глибоким, пульс частішає, підвищується артеріальний кров’яний тиск.
Під час дихання під надмірним тиском з’являється слабкість, шум у голові, задишка. Поступово наростають явища венозного застою, недостатність серцевої діяльності і розвивається стадія декомпенсації. Для цієї стадії характерні сильний головний біль, нудота, іноді блювота. Загальна слабкість, задишка, неприємні відчуття в ділянці серця є звичайними скаргами пацієнтів. Обличчя бліде, іноді набрякле, слизові синюшного кольору. Типова ознака - психічна пригніченість. Постраждалі є загальмованими, апатичними, ледь розуміють поставлені їм запитання, їх мова повільна, невиразна. Можуть проявлятися менінгіальні симптоми і судомні напади епілептиформного характеру, а в разі крововиливів - вогнищеві симптоми ураження головного мозку.
У важких випадках можуть спостерігатися явища судинного колапсу. Не виключається можливість раптової смерті внаслідок компресії життєво важливих центрів мозку, яку можуть спричинити зміни положення тіла, фізична напруга тощо. За відсутності таких або у разі меншої їх інтенсивності динаміка і важкість симптомів можуть бути менш вираженими.
Барогіпертензивний синдром необхідно відрізняти від баротравми легенів, декомпресійної хвороби і обжиму водолаза.
Постраждалого необхідно звільнити від спорядження й одягу, що утруднюють дихання і кровообіг, покласти на ноші з піднятим підголів’ям.
При судинній барогіпертензії первинні заходи направлені на зупинення кровотечі. Місця, що кровоточать, обробляються тампонами, змоченими в 3 % розчині перекису водню. Носова кровотеча зупиняється пальцевим притисканням крил носа і подальшим обробленням носових ходів 3 % розчином перекису водню за допомогою ватяних або марлевих кульок.
У разі розвитку судинної барогіпертензії постраждалому закрапують у носові ходи 3 % розчин ефедрину 4-5 разів на день упродовж 1-2 діб. При головних болях призначають метамізол натрію по 0,5 мл 2-3 рази на день або амідопірин по 0,25 мл 3-4 рази на день.
При шкірному свербінні призначають глюконат кальцію по 2-3 таблетки по 0,5 мг або в розчині по 1 чайній ложці 3-4 рази на день, димедрол по 0,05 мл 2 рази на день. Петехіальні висипання на шкірі шиї і грудей протирають саліциловим або камфорним спиртом.
При церебральній гіпертензії постраждалому до голови прикладають щось холодне, тіло і ноги накривають теплим одягом. За можливості якомога швидше застосовується інгаляція кисню.
У легких випадках церебральної барогіпертензії застосовують знеболювальні засоби (метамізол натрію по 0,5 мг, цитрамон по 1 таблетці, теофілін по 0,1 мл (теобромін по 0,25 мл) 3-4 рази на день).
За показаннями використовуються серцеві засоби (10 % розчин кофеїн-бензоату натрію 1 мл, 10 % розчин коразолу 1 мл, нікетамін 1 мл під шкіру).
У важких випадках проводиться дегідратаційна терапія (40 % розчин глюкози 80-100 мл внутрішньовенно, 1 % розчин фуросеміду (лазиксу) внутрішньом’язово або внутрішньовенно по 2 мл, 10-15 % розчин манітолу внутрішньовенно крапельно з розрахунку 0,5-1 мл препарату на 1 кг маси в ізотонічному розчині хлористого натрію або 5 % розчин глюкози. У разі появи судомних нападів застосовується літична суміш (2 % хлорпромазин 1-2 мл, 2 % дифенгідрамін 1-2 мл, 20 % сульфату магнію 5-10 мл в одному шприці) одноразово внутрішньом’язово.
Постраждалого з барогіпертензивним синдромом поміщають до закладу охорони здоров’я та звільняють від усіх видів занять і робіт до повного відновлення функцій організму. У важких випадках необхідне лікування в неврологічному відділенні закладу охорони здоров’я. Після стаціонарного лікування виноситься (за потреби) експертний висновок щодо придатності до водолазних робіт.
Профілактика барогіпертензивного синдрому полягає у:
суворому контролі за справною роботою запобіжного клапана;
недопущенні перетискання дихальних трубок апарата і надмірного подання газу в дихальний мішок;
недопущенні інтенсивного і тривалого вирівнювання тиску в порожнині середнього вуха та додаткових пазухах носа шляхом видиху при закритих верхніх дихальних шляхах.
8. Кисневе голодування
Кисневе голодування є патологічним станом організму, спричиненим падінням парціального тиску кисню в газовому середовищі, яким дихає водолаз, нижче ніж 0,0185 мПа (0,185 кгс/см-2) або нижче ніж 18,5 % (у перерахунку на атмосферний тиск).
Під час роботи в регенеративному спорядженні кисневе голодування може виникнути у разі:
припинення або недостатнього надходження кисню в дихальний мішок;
несправності легеневого автомата;
підключення на дихання до апарата без попереднього промивання системи "апарат - легені";
дихання носом після промивання системи "апарат - легені";
несправної роботи вузла промивання спорядження;
несправності пристрою газового аналізу і блока електромагнітних клапанів;
застосування неякісної регенеративної речовини.
Кисневе голодування може виникнути також під час виконання робіт у напівзатоплених відсіках кораблів, у понтонах, цистернах та інших подібних пристроях через знижений вміст кисню в газовому середовищі. Можуть бути випадки кисневого голодування в разі тривалої затримки дихання під час пірнання в глибину в комплекті спорядження № 1 (дихальна трубка, маска, ласти).
Розрізняють дві форми кисневого голодування - гостру і хронічну.
У водолазній практиці частіше зустрічається гостра форма. За такої форми повільне падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші розрізняється за чотирма стадіями.
У першій стадії в разі падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші від 18,62 до 11,97 кПа (0,186-0,12 кгс/см-2, 18,5-12 %) частішає пульс і дихання, підвищується артеріальний тиск, настрій може бути піднесеним. Водночас порушується м’язова координація, послаблюється увага та знижується розумова працездатність.
Друга стадія настає в разі зниження парціального тиску кисню в дихальній суміші до 9,31 кПа (до 0,093 кгс/см-2, 9 %) і характеризується серйозними порушеннями в діяльності серцево-судинної системи і органів дихання, а також втратою здатності до реальної оцінки подій і прагненням до виконання наміченої мети без урахування дійсної обстановки і небезпеки. У такій стадії частота серцевих скорочень зростає до 110-120 ударів за хвилину, значно підвищується артеріальний тиск. Дихання стає глибшим і частішим, іноді з’являється дихання типу Чейна - Стокса. Свідомість ще збережена, але критичне мислення різко погіршується, з’являється хитка хода.
Третя стадія спостерігається в разі парціального тиску кисню 9,31-7,32 кПа (0,09-0,07 кгс/см-2, 9-7,5 %) у дихальній суміші. У такій стадії настає різке порушення функції центральної нервової системи, з’являється сплутане мислення і навіть незначне м’язове зусилля призводить до втрати свідомості, про що постраждалий, як правило, не пам’ятає. Типовим є коматозний стан, можливі гіпоксемічні судоми, нудота, блювота. Серцебиття часте, ослаблене, артеріальний тиск знижений, дихання неправильне.
Четверта стадія гострого кисневого голодування розвивається в разі падіння парціального тиску кисню в дихальній суміші нижче ніж 7,32 кПа (0,07 кгс/см-2, 7,5 %). Стан організму в такій стадії характеризується втратою свідомості та зупиненням дихання. Серцева діяльність може тривати ще 5-8 хвилин.
У разі різкого зниження парціального тиску кисню в дихальній суміші втрата свідомості та важкі розлади дихання і кровообігу настають раптово. Таку форму кисневого голодування іноді називають блискавичною. Оговтавшись, постраждалий, як правило, не пам’ятає про те, що він знепритомнів.
Хронічна форма кисневого голодування може розвиватися у підводників, що перебувають в аварійних відсіках підводного човна.
Кисневе голодування важливо відрізняти від отруєння вуглекислим газом і киснем.
Першим заходом щодо надання допомоги в разі гострого кисневого голодування під час спусків у регенеративному спорядженні є поповнення дихального мішка постраждалого водолаза газовою сумішшю (допомогу надає водолаз, що страхує) і підйом водолаза з води.
Після підйому на поверхню водолаза негайно звільняють від спорядження. Загубник часто буває затиснутий і для його видалення потрібне розтискування щелеп за допомогою роторозширювача. У разі розладу або припинення дихання і відсутності серцевої діяльності проводять штучну вентиляцію легенів і непрямий масаж серця. Якщо у потерпілого зберігається дихання, у більшості випадків достатньо переключити його на дихання атмосферним повітрям (киснем).
У разі розвитку кисневого голодування у водолаза на початку глибоководного спуску (внаслідок подання в скафандр дихальної суміші, бідної киснем) слід терміново почати подання у скафандр повітря, якщо глибина спуску не перевищує 60 м. Платформу необхідно підняти на поверхню і, не знімаючи з неї водолаза, відкрити передній ілюмінатор, одночасно вентилюючи скафандр стисненим повітрям. Постраждалого слід підтримувати на платформі, щоб він не впав у воду.
У всіх інших випадках виникнення кисневого голодування (у напівзатоплених відсіках, понтонах, цистернах, під час пірнання тощо) необхідно вживати заходів щодо термінової вентиляції пристроїв і витягання постраждалих на поверхню.
Заходи екстреної медичної допомоги слід направляти насамперед на стимуляцію дихання і серцевої діяльності. Для цього підшкірно вводять 1 мл 10 % розчину кофеїну, 1 мл розчину нікетаміду, 1 мл 0,1 % розчину адреналіну, а також внутрішньом’язово 1 мл 0,06 % розчину корглікону і 1 мл 0,05 % розчину строфантину. Показана оксигенобаротерапія, а в разі ослабленого дихання - застосування карбогену.
Профілактика кисневого голодування має ґрунтуватися на ретельному дотриманні правил роботи в різних видах водолазного спорядження та контролі за складом дихальних сумішей і газового середовища у відсіках підводного човна.
Гостре кисневе голодування може супроводжуватися утопленням, баротравмою легенів, переохолодженням, отруєнням вуглекислим газом. У зв’язку з цим під час надання допомоги постраждалому необхідно вживати заходів щодо ліквідації ускладнень.
Як правило, якщо своєчасно надано першу допомогу, потерпілий швидко опритомнює. У такому разі йому потрібен спокій зі звільненням від спусків під воду на 1-2 доби. У разі важких форм кисневого голодування його наслідки можуть спостерігатися тривалий час (слабкість, головний біль, нудота, блювота, серцево-судинна недостатність тощо). Таких постраждалих необхідно звільняти від роботи на тривалий час і розглядати як пацієнтів, що потребують ретельного лікарського спостереження.
9. Отруєння киснем
Патологічні стани, що виникають унаслідок дихання у середовищі з підвищеним парціальним тиском або дихальними газовими сумішами, називаються отруєнням киснем.
Отруєння киснем може виникнути під час дихання киснем в ізолюючих дихальних апаратах, занурення під воду у водолазному спорядженні з використанням для дихання стисненого повітря або штучних газових сумішей, проведення профілактичної кисневої або лікувальної рекомпресії, а також при оксигенобаротерапії.
Отруєння киснем під час спусків у регенеративному спорядженні може настати у разі:
перевищення допустимої глибини спуску під воду під час дихання "чистим" киснем;
перевищення часу дихання "чистим" киснем більше допустимих строків;
подання дихальних газових сумішей з процентним вмістом кисню, що перевищує його допустимі значення;
збільшення постійного подання кисню механізмом, що подає кисень, під час перебування водолаза на великій глибині;
потрапляння води в регенеративний патрон, унаслідок чого з речовини О3 (озон) бурхливо виділяється кисень;
порушення нормальної роботи вузла промивання системи апарата;
несправності в роботі пристрою газового аналізу апарата;
несправності в роботі електромагнітних клапанів.
Крім цього, кисневе отруєння розвивається у разі:
дихання у водолазній барокамері газовою сумішшю з високим парціальним тиском кисню;
безперервного дихання чистим киснем у період кисневої декомпресії понад 3-5 годин.
Отруєнню киснем сприяють:
збільшення парціального тиску вуглекислого газу;
важке фізичне навантаження;
висока (вище ніж 90 %) і дуже низька (нижче ніж 20 %) відносна вологість;
перегрів;
переохолодження;
підвищена індивідуальна чутливість до токсичної дії кисню.
Отруєння киснем є трьох форм - легенева, судомна і судинна.
Легенева форма отруєння киснем виникає під час відносно тривалого дихання киснем, коли парціальний тиск становить 0,03-0,06 мПа (0,3-0,6 кгс/см-2) і більше. При легеневій формі отруєння киснем початкові ознаки характеризуються появою болю за грудиною, що посилюється під час глибокого дихання і кашлю. Під час об’єктивного обстеження виявляються жорстке дихання, вологі хрипи і задишка, рентгенологічні ознаки посилення легеневого малюнка. Подальший розвиток клінічної картини характеризується, з одного боку, явищами гіпоксії, що виникають внаслідок набряку легенів та призводять до зменшення ступеня їх участі в нормальному циклі газообміну, з іншого - інфекційним ускладненням первинного асептичного ураження легенів. У разі вираженого кисневого набряку легенів переведення постраждалого в середовище з нормальним парціальним тиском кисню може призвести до розвитку гострого кисневого голодування зі смертельним наслідком.
Судомна форма отруєння киснем виникає, як правило, у разі парціального тиску 0,26-0,3 мПа (2,6-3 кгс/см-2) і більше. Клінічно судомну форму отруєння киснем розрізняють за трьома послідовними стадіями (передвісники, судоми і термінальний стан).
Однією з перших ознак стадії передвісників є зниження чутливості та оніміння кінчиків пальців рук і ніг, іноді - утруднення дихання і швидка стомлюваність під час виконання фізичної роботи. Така стадія характеризується також відчуттям необґрунтованого страху і нездужання, втратою смаку і нюху, нудотою і шумом (дзвоном) у вухах, ослабленням зору і слуху, прискоренням пульсу і дихання, підвищенням артеріального тиску, звуженням поля зору. Безпосередньо перед судомним нападом спостерігається блідість обличчя, холодний піт і мимовільні скорочення окремих м’язів мімічної мускулатури.