Про затвердження Інструкції з організації водолазних спусків та робіт у Державній службі України з надзвичайних ситуацій

За температури навколишнього повітря +20-30 -оС у водолазних барокамерах у процесі компресії до тиску 0,4-0,7 мПа (4-7 кгс/см-2) температура сягає + 40-47 -оС, а відносна вологість - 90-100 % при швидкості руху повітря всього 0,25-0,03 м/с. Температура тіла у водолазів у цей час нерідко піднімається до 37,5-38,5 -оС.

Перегрів можливий і в разі спусків водолазів під воду в районах низьких широт, де температура води іноді становить +27-30 -оС і більше. Підводні спуски за таких умов можна виконувати тільки у разі ретельного контролю за роботою водолазів і вжиття необхідних заходів безпеки.

За ступенями важкості перегрів поділяється на легкий, середній і важкий.

Легкий ступінь перегріву характеризується загальною слабкістю, підвищеною спрагою, нездужанням, дратівливістю, головними болями, запамороченням, нудотою. Шкіра червоніє, на ній з’являється піт. Тонус м’язів дещо знижений.

Спостерігаються почастішання пульсу й дихання, помірне підвищення температури тіла (до 37-38 -оС). Артеріальний тиск лабільний, злегка знижений. За легкої форми перегріву достатньо вивести постраждалого із зони теплового навантаження в прохолодніше приміщення і дати йому спокій. За таких умов ознаки перегріву зникають протягом декількох годин.

За середнього ступеня перегріву потерпілі скаржаться на сильний головний біль, різку м’язову слабкість, сонливість, апатію, миготіння в очах, шум у вухах, неприємні відчуття в ділянці серця, іноді на блювоту і пронос.

Під час обстеження спостерігається значне підвищення температури тіла (39-40 -оС), вологість і гіперемія шкіри, ціаноз слизових, виражена астенізація. Пульс частий (до 120-130 ударів на хвилину), досить часто - слабкого наповнення і напруги. Артеріальний тиск значно знижений, тони серця приглушені, дихання часте поверхневе. Періодично спостерігаються розлад мови, марення, затьмарення свідомості, психомоторне збудження. За умови своєчасного виведення постраждалого із зони перегріву і вжиття необхідних лікувальних заходів поступово знижується температура тіла і протягом 2-3 діб функції організму відновлюються.

Важкий ступінь перегріву характеризується подальшим прогресуванням патологічних явищ, втратою свідомості і непритомністю (тепловий удар). Вигляд постраждалого різко змінюється (щоки ввалюються, ніс загострюється, очі оточені темними колами і западають, губи ціанотичні, шкіра бліда, суха і холодна на дотик). Температура тіла вище ніж 40 -оС. Пульс 130-140 ударів на хвилину, досить часто - ниткоподібний. Артеріальний тиск різко знижується, тони серця глухі, у легенях прослуховуються вологі хрипи. Спостерігаються судоми, блювота, мимовільне сечовипускання, іноді затримка сечі, у деяких випадках - геміплегія або бульбарні симптоми. Зіниці розширені, не реагують на світло. Зазвичай тепловий удар після припинення перегріву, особливо якщо було своєчасно вжито лікувальних заходів у повному обсязі, закінчується одужанням. Іноді відновлення протікає поволі (відбуваються подальші тривалі гарячкові стани і нервово-психічні розлади). Прогноз погіршується за наявності гіпертермії понад 41 -оС, різкої сухості шкіри, дихання типу Чейна-Стокса і набряку легенів. Смерть настає через параліч дихального і судинного центрів.

Під час надання екстреної медичної допомоги постраждалого слід негайно вивести із середовища, що сприяє перегріву тіла, помістити в прохолодніше місце і зняти з нього водолазне спорядження. Потім пацієнта необхідно напоїти холодною водою. Рекомендується проводити вологі обгортання і зрошування холодною водою, обдувати тіло, особливо голову і ділянку серця прохолодним повітрям, за можливості - прикласти до голови і шиї лід. Швидке значне загальне охолодження застосовувати не слід. Для прискорення дихання рекомендується піднести до носа вату, змочену нашатирним спиртом, у разі зупинення дихання - провести штучну вентиляцію легенів.

Під час надання екстреної медичної допомоги призначають фармакологічні засоби, що збуджують дихальний центр і серцево-судинну діяльність (10 % розчин кофеїну 1 мл підшкірно, розчин нікетаміду 1 мл підшкірно, 0,06 % розчин корглікону 1 мл внутрішньом’язово, 0,1 % розчин адреналіну 0,5 мл підшкірно і 0,05 % розчин строфантину 0,5 мл внутрішньовенно), підсилюють їх функції, допомагають подолати вторинну кисневу недостатність, особливо в головному мозку. З цією метою показано також вдихання кисню. У разі виникнення психомоторного збудження внутрішньом’язово вводять літичну суміш (1 мл 2,5 % розчину хлорпромазину, 1 мл 2 % розчину дифенгідраміну і 1 мл 2 % розчину тримеперидину в одному шприці) одноразово. При ціанозі, судомах, маренні та набряку легенів показано кровопускання (300-500 мл), проте мале наповнення і напруга пульсу, різко знижений кров’яний тиск є протипоказаннями до кровопускання.

У випадках, коли є ознаки підвищення внутрішньочерепного тиску (ригідність м’язів потилиці, симптом Керніга, повільний і напружений пульс), показана дегідратаційна терапія (внутрішньовенне крапельне введення 20 % розчину манітолу 400 мл і внутрішньовенно 1 % розчину лазиксу 2 мл). За наявності судом рекомендуються спокій, внутрішньовенне введення фізіологічного розчину до одного літра і 40 % розчину глюкози 50 мл, а також їжа, багата солями.

Після надання екстреної медичної допомоги постраждалого направляють до закладу охорони здоров’я. Осіб, які перенесли перегрів середнього і важкого ступенів, слід розглядати як пацієнтів, що мають потребу в подальшому ретельному лікарському спостереженні. У перший період пацієнту дають спокій, невеликими порціями дають охолоджений чай або каву і призначають легкозасвоюване, багате мінеральними солями і вітамінами харчування. З метою дезінтоксикації організму внутрішньовенно вводять 25-30 мл 40 % розчину глюкози з 5 % розчином аскорбінової кислоти (5 мл) і вітамінами групи В.

Для попередження перегріву водолазів необхідно:

дотримуватися часу перебування водолазів у спорядженні;

контролювати теплочутливість водолазів і стежити за справною роботою засобів активного теплового захисту;

у період одягання і очікування спуску (особливо в південних широтах) застосовувати спеціальні тенти для захисту водолазів від дії сонячних променів, уникати затримок проведення водолазних спусків.

Утоплення - патологічний процес, в основі якого лежить механічна асфіксія, що настає внаслідок рефлекторного ларингоспазму або надходження в дихальні шляхи води. Причинами утоплення у вентильованому спорядженні є порушення герметичності переважно верхньої частини скафандра водолаза (водолазної сорочки, ілюмінаторів, шолома тощо), а також надходження у скафандр води в разі порушення цілості водолазного шланга і виходу з ладу неповоротного клапана шолома.

Під час роботи під водою в регенеративному спорядженні утоплення може статися в разі потрапляння води в дихальний мішок апарата внаслідок порушення його герметичності, а під час спусків без гідрокомбінезона - у разі випуску загубника (напівмаски) з рота внаслідок розвитку будь-якого гострого патологічного стану або захворювання (кисневе голодування, отруєння киснем або вуглекислим газом, баротравма легенів). Аналогічні причини разом із пошкодженнями (відмовою в роботі) окремих вузлів дихального апарата (гідрокомбінезона, клапана видиху тощо) можуть призводити до утоплення під час спусків у спорядженні з відкритою схемою дихання. В окремих випадках причиною надходження води в дихальні шляхи є слабке притискання напівмаски до обличчя водолаза.

Характерними ознаками утоплення є знепритомнення і відсутність дихання. Шкірні покриви холодні, синюшні або бліді. З рота і носа виділяється багато пінявої рідини рожевого або виразно геморагічного забарвлення. Зіничний і рогівковий рефлекси мляві або відсутні. Сухожильні рефлекси відсутні, досить часто спостерігається виражений тризм. Серцева діяльність різко ослаблена, нечаста аритмічна пульсація може проявлятися тільки на сонних або стегнових артеріях. Відсутність ознак серцевої діяльності дає підстави вважати, що потерпілий перебуває у стані клінічної (зворотної) або біологічної (незворотної) смерті.

Клінічні прояви утоплення не дають змоги розпізнати наявність у водолазів гострого аероемболічного процесу, зумовленого попередньою баротравмою легенів або розвитком декомпресійного захворювання.

Для надання домедичної допомоги постраждалого витягують на поверхню за допомогою водолаза, що забезпечує роботу водолаза або страхує, негайно звільняють від спорядження і очищають ротову порожнину від слизу. У разі відсутності дихання і зупинення кровообігу розпочинають реанімаційні заходи (непрямий масаж серця, штучна вентиляція легенів), наведених у цьому додатку.

У разі підозри на наявність у потерпілого баротравми легенів або потенційної небезпеки розвитку декомпресійної хвороби через аварійне витягання водолаза на поверхню комплекс реанімаційних заходів проводиться у водолазній барокамері одночасно з лікувальною рекомпресією. Якщо зважаючи на умови передування утоплення спуску вірогідність розвитку декомпресійних порушень невелика, тиск у камері піднімають до 0,2 мПа (2 кгс/см-2) для проведення лікування підвищеним тиском кисню.

Ендотрахеальна інтубація постраждалого підвищує ефективність експіраторного дихання ("з рота в трубку"), запобігає затіканню шлункового і ротоносоглоткового вмісту в дихальні шляхи, дає змогу проводити очищення трахеобронхіального дерева і забезпечує можливість легко підключити ручні апарати штучної вентиляції. Вживають заходів для зігрівання потерпілого (теплі грілки, закутування).

Відсутність ознак відновлення кровообігу (виразний поштовх під час масажу на сонній або стегновій артерії, артеріальний тиск на плечі не нижче 60-70 мм рт. ст., поступове звуження зіниць і поява рожевого забарвлення шкіри носогубного трикутника) у найближчі 1-1,5 хвилини в разі правильного проведення масажу серця і штучної вентиляції легенів свідчить про необхідність вжиття додаткових заходів щодо поліпшення мозкового і коронарного кровотоку (перетискання черевної аорти, підйом нижніх кінцівок на 50-70 см вище рівня серця). Відсутність помітного ефекту дає підстави припустити наявність у потерпілого атонії міокарду або фібриляції шлуночків і є показанням до медикаментозної стимуляції міокарду, яку проводять внутрішньосерцевим введенням 0,5-1 мл 0,1 % розчину адреналіну з 5 мл 10 % розчину хлористого кальцію. Для ін’єкції препаратів у лівий шлуночок використовується голка завдовжки 10 см і завтовшки 1-1,2 мм, що вколюється перпендикулярно грудній клітці в четвертому міжреберному проміжку з відступом на 5 см від лівого краю грудини. Під час проколу штучна вентиляція припиняється для попередження розриву легені та пневмотораксу. Введення препаратів починається тільки в разі повної упевненості в тому, що голка знаходиться в порожнині серця. Корисним для поліпшення тонусу міокарда є внутрішньосерцеве введення 30-35 мл дексаметазону (200-240 мл преднізолону, 1000 мл гідрокортизону) або 0,1-0,2 мл стимулятора типу ізопреналіну (новодрину, ізопрелу). Під час внутрішньосерцевого введення медикаментів необхідно врахувати, що переривати масаж серця більше ніж на 10 с недопустимо.

За наявності слабких ознак серцевої діяльності постраждалому вводять камфору і кофеїн. У разі появи ознак пригноблення спонтанної вентиляції застосовується етимізол (2-3 мл 1,5 % розчину внутрішньом’язово). Штучна вентиляція легенів має продовжуватися доти, доки за клінічними ознаками природне дихання залишається неадекватним.

У перші години після відновлення дихання і кровообігу можуть наростати прояви набряку легенів, який призводить до посилення гіповолемії і згущування крові. Найбільш ефективним у лікуванні альвеолярного набряку легенів є 10 % спиртовий розчин антифомсилану, пари якого можна подавати через зволожувач дихального апарата разом з киснем. За потреби проводять інтубацію. Для корекції метаболічного ацидозу проводиться внутрішньовенне вливання 150-200 мл 1-5 % розчину бікарбонату натрію. З метою підтримання серцевої діяльності вводять 40-60 мл 4 % розчину глюкози, 0,5-1 мл 0,05 % розчину строфантину. Для запобігання запальним змінам у легенях призначають антибіотики широкого спектра дії.

Після закінчення декомпресії (профілактичної або лікувальної рекомпресії, оксигенобаротерапії) постраждалий потребує термінової госпіталізації.

З метою попередження утоплення слід дотримуватися заходів безпеки, що виключають потрапляння води в дихальні шляхи і легені водолаза під час спусків:

у регенеративному спорядженні не допускати пошкоджень дихального автомата, дихального мішка, трубок вдиху і видиху, коробки хімічного поглинача, нещільного прилягання крана клапанної коробки, розривів гідрокомбінезона;

у спорядженні з відкритою схемою дихання не допускати заливання водою напівмаски, пошкодження дихального автомата і клапана видиху;

у вентильованому спорядженні не допускати пошкоджень сорочки, шолома, ілюмінаторів та скафандра.

Під час вибухових робіт, розривів снарядів, бомб, торпед, мін водолаз зазнає дії вибухової хвилі на будь-якому етапі спуску (на ґрунті, під час спуску, підйому, на поверхні води). Сила дії вибухової хвилі залежить від потужності заряду, відстані вибуху від водолаза, положення тіла щодо місця вибуху і типу спорядження, у якому спускається водолаз. Найбільш важкими бувають пошкодження, спричинені підводною вибуховою хвилею під час спусків у спорядженні регенеративного типу. Підводна вибухова хвиля може спричинити травми і пошкодження барабанних перетинок, навколоносових пазух, органів грудної клітки, органів черевної порожнини, черепа (закрита черепно­мозкова травма), спинного мозку, кісток (переломи).

Наслідком дії підводної вибухової хвилі може бути утоплення (у разі розриву водолазної сорочки, пошкодження апарата). Основними ознаками травмування підводною вибуховою хвилею є шум і дзвін у вухах, зниження гостроти слуху, розрив барабанних перетинок, головний біль, парези, паралічі, носова кровотеча, біль у ділянці грудей, живота, загальна слабкість й оглушення, масивний внутрішній крововилив, втрата свідомості.

У разі важкої травми, спричиненої підводною вибуховою хвилею, у потерпілих можливий розвиток баротравми легенів і розриви внутрішніх органів (кишечника, селезінки, печінки). Основними причинами загибелі постраждалих у перші хвилини і години після травмування є поширена газова емболія або внутрішня кровотеча, а в пізніші строки - розвиток перитоніту. У першу добу необхідний постійний контроль за органами черевної порожнини.

У разі легких травм, спричинених підводною вибуховою хвилею (шум і дзвін у вухах, зниження слуху, носова кровотеча), зміни в організмі водолаза мають зворотний характер, спеціального лікування не потребують і проходять протягом одного-двох днів.

Першою допомогою в такому разі є зупинення носової кровотечі та постільний режим протягом визначеного строку.

За потреби проведення декомпресії медична допомога надається в барокамері. У разі важких травм, спричинених підводною вибуховою хвилею, що супроводжуються газовою емболією без симптомів пошкодження органів черевної порожнини, постраждалому проводять лікувальну рекомпресію. Якщо в процесі лікування у потерпілого з’являються симптоми пошкодження внутрішніх органів, уживають заходів першої лікарської допомоги в повному обсязі (насамперед протишокове лікування). Після закінчення лікувальної рекомпресії постраждалому надають кваліфіковану хірургічну допомогу. У випадках поєднання газової емболії з пошкодженням внутрішніх органів постраждалому проводять оксигенобаротерапію з експозицією під найбільшим тиском 60 хвилин. У процесі оксигенобаротерапії паралельно вживають заходів екстреної медичної допомоги в повному обсязі. Після закінчення оксигенобаротерапії постраждалому надають кваліфіковану хірургічну допомогу. Якщо після операції у потерпілого спостерігаються симптоми газової емболії, як тільки дозволить його стан, повторно проводять оксигенобаротерапію.

З метою попередження травмувань підводною вибуховою хвилею не допускаються робота водолазів і купання людей на таких відстанях від місця вибуху, якщо маса заряду:

до 50 кг - 500 м;

понад 50 кг - 1000 м.

Водолазам у термінальному стані необхідне екстрене комплексне та диференційне лікування. Допомога пацієнтам і постраждалим у передагональній та агональній стадіях має характер не реанімаційної, а інтенсивної терапії. Зміст її визначається особливостями захворювання або травми, їх ускладненнями. Допомога охоплює заходи патогенетичної і симптоматичної терапії, що має на меті поліпшення кровообігу, забезпечення адекватного газообміну та усунення інших розладів, що загрожують життю пацієнта.

Розрізняють три стадії лікування пацієнтів, у яких розвинувся термінальний стан - елементарне підтримання життя, подальше підтримання життя і тривале підтримання життя.

Перша стадія - елементарне підтримання життя - полягає у забезпеченні екстреної оксигенації крові та циркуляції її в судинах.

Друга стадія - подальше підтримання життя - має на меті відновлення самостійного кровообігу, стабілізацію його і дихання, забезпечення транспорту кисню до тканин, що здійснюється шляхом застосування медикаментозних засобів, інфузійної терапії і дефібриляції за допомогою електродефібрилятора. У цьому періоді для уточнення діагнозу використовують електрокардіографію.

Третя стадія - тривале підтримання життя - здійснюється шляхом забезпечення післяреанімаційної терапії. Ця стадія передбачає оцінювання стану, тобто визначення причини смерті й можливості оживлення пацієнта, відновлення діяльності головного мозку та здійснення інтенсивної терапії, метою якої є корекція недостатності інших органів, що також сприяє відновленню функції мозку. Заходи третьої стадії мають тривати до відновлення свідомості пацієнта або до констатації біологічної смерті, в особливих випадках - до встановлення смерті головного мозку.

У разі клінічної смерті реанімаційні заходи мають стандартний характер незалежно від причини смерті. Успішна реанімація можлива лише у випадках, коли причина термінального стану може бути усунена. До таких випадків належить термінальний стан, спричинений асфіксією, крововтратою, електротравмою, утопленням, рефлекторним зупиненням серця, порушенням ритму серцевих скорочень тощо.

Проте в разі виникнення термінального стану (особливо клінічної смерті) часто не можна відразу встановити, чи усунено його причину, чи ні. У таких випадках можливість оживлення з’ясовують у процесі проведення реанімації, яку починають негайно після прибуття на місце події.

Заходи першої і другої стадій оживлення мають бути послідовними, активними і швидкими, щоб отримати позитивний ефект у можливо короткий строк. Кровообіг, що забезпечується непрямим (закритим) масажем серця, становить 6-30 % від належного.

Під час проведення реанімації слід дотримуватися таких правил:

Успіх реанімації залежить не тільки від вчасного її початку, але й від чіткої скоординованості дій осіб, що надають допомогу. Якщо на місці події є одна особа, що може надати допомогу, вона послідовно виконує дії, чергуючи 2 вдихи з 30 поштовхами масажу серця. У випадках, коли тих, що надають допомогу, двоє, один з них виконує роль старшого і координує дії іншого. При цьому один забезпечує прохідність дихальних шляхів і ШВЛ, а також контролює ефективність масажу серця. Інший здійснює масаж серця, роблячи 30 поштовхів на грудину на два вдихання повітря. При цьому необхідно забезпечити узгодженість - поштовх під час масажу серця проводиться відразу після закінчення чергового вдихання повітря при ШВЛ, а вдування починається відразу після закінчення 30 натискання на грудину під час масажу серця. Під час вдихання масаж серця припиняють. У зв’язку з тим, що масаж серця і ШВЛ методом "з рота в рот", "з рота в ніс" є виснажливим для тих, хто надає допомогу, залежно від самопочуття вони повинні періодично мінятися місцями. Про ефективність масажу серця і ШВЛ у процесі реанімації свідчать такі ознаки:

артеріальний тиск не нижче ніж 70 мм рт. ст. або виразна пульсація магістральних артерій;

звуження зіниць і відновлення очних рефлексів;

нормалізація забарвлення шкірних покривів;

відновлення самостійного дихання;

відновлення свідомості після своєчасної реанімації.

За потреби масаж серця і ШВЛ продовжують безперервно під час транспортування пацієнта до лікувальної установи.

Почавши реанімацію, потрібно обов’язково зупинити зовнішню кровотечу (якщо вона виникла) будь-яким доступним способом (кровоспинний джгут, пальцеве притискання судини, туга пов’язка). Під час реанімації для збільшення притоку венозної крові до серця і поліпшення мозкового кровотоку (особливо в разі крововтрат) доцільно підняти ноги або взагалі надати пацієнту положення з опущеною головою.

Після досягнення ефективної циркуляції окисленої крові в судинах можна встановити причину розвитку клінічної смерті та розпочати заходи другої стадії реанімації. При цьому масаж серця і ШВЛ не припиняють. Електрокардіографія у цей період дає змогу диференціювати фібриляцію шлуночків і шлуночкову тахікардію, гіпосистолію (електромеханічна дисоціація, безпульсова електромеханічна активність міокарду) і асистолію. Фібриляція шлуночків у разі виникнення спочатку має великохвильовий характер, але в міру розвитку гіпоксії і виснаження енергетичних резервів переходить у дрібнохвильову, потім - в асистолію.

Фібриляція шлуночків і шлуночкова пароксизмальна тахікардія рідко припиняються під впливом масажу серця і ШВЛ, ще рідше - зникають самостійно. Найефективніше їх усуває електродефібриляція постійним струмом. Зазначені медичні дії може проводити тільки лікар закладу охорони здоров’я.

1. Загальний час перебування водолаза під тиском протягом доби (24 години) не має перевищувати 6 годин. Черговий спуск з урахуванням даних пункту 3 глави 3 розділу XII Інструкції з організації водолазних спусків та робіт у Державній службі України з надзвичайних ситуацій дозволяється не раніше ніж через 12 годин після закінчення останнього спуску в робочій зміні.

В окремих випадках за загального часу перебування водолаза під тиском протягом доби від 6 до 10 годин черговий спуск дозволяється не раніше ніж через 24 години після закінчення поточного спуску.

Якщо загальний час перебування водолаза під тиском протягом доби перевищив 10 годин, черговий спуск дозволяється не раніше ніж через 48 год після закінчення поточного спуску.

2. Перед спуском під воду водолазу слід надати відпочинок, тривалість якого визначено у таблиці 1.

__________

Примітки:

1. Повним відпочинком водолазів вважається звільнення їх від усіх видів робіт. У цей період допускаються тільки медичний огляд, підготовка і робоча перевірка спорядження.

2. У день спуску водолазів слід звільнити за 1 годину до початку повного відпочинку від важких фізичних робіт (вантажно-розвантажувальних, підйому і перенесення транспортних балонів, такелажних робіт, вибирання шлангів з глибини понад 45 м і за швидкості течії понад 0,5 м/с тощо).

3. У разі проведення цілодобових робіт по змінах кожен водолаз повинен мати перед спуском не менше ніж 7-8 годин для сну.

4. Максимально допустимий час перебування водолазів на ґрунті зазначено в режимах декомпресії.

3. Після спуску під воду водолазам надається відпочинок, тривалість якого визначено у таблиці 2.

__________

Примітка.

Після повного відпочинку водолази мають бути звільнені до кінця робочого дня від важких фізичних робіт, зазначених у примітці 2 до таблиці 1 цього додатка.

4. У разі тривалих перерв між спусками під воду для відновлення натренованості спуски слід проводити у порядку, наведеному у таблиці 3.

5. Для отримання натренованості водолазів водолазні спуски здійснюються послідовно на глибини:

5-20 м, 21-40 м, 41-60 м з експозицією на ґрунті не менше ніж 20 хв. Кількість спусків на кожну глибину визначає для кожного водолаза водолазний спеціаліст спільно з водолазним лікарем (фельдшером) з урахуванням рівня професійної підготовки водолаза та індивідуальних особливостей його організму.

6. За потреби спуску водолаза на глибину, що перевищує досягнуту, слід керуватися даними, наведеними у таблиці 4.

7. Для придбання первинної стійкості до наркотичної дії азоту повітря та інших факторів підвищеного тиску водолази і водолазні спеціалісти, допущені до медичного забезпечення водолазів, повинні здійснювати послідовно протягом місяця з інтервалами не менше ніж 1-2 дні по три спуски в барокамері на "глибину" 40, 80 і 100 м з експозицією "на ґрунті" відповідно 20, 15 і 10 хв.

8. Для підтримання стійкості організму до наркотичної дії азоту повітря та інших факторів підвищеного тиску водолази і водолазні спеціалісти, допущені до медичного забезпечення водолазів, залежно від виробничих умов проходять тренувальні спуски в барокамері 1-2 рази на місяць під тиском 1 мПа (100 м вод. ст.) з експозицією на ґрунті 10 хв та 1 раз на квартал з експозицією 20 хв. В останньому випадку спуск з експозицією 10 хв протягом місяця не проводиться.

У разі порушення зазначеного ритму тренувань для відновлення натренованості до факторів підвищеного тиску повітря необхідно керуватися вимогами таблиці 5 цього додатка.

9. Водолазний склад, не допущений до медичного забезпечення водолазів, проходить щомісячні тренування для підтримання стійкості організму до наркотичної дії азоту повітря в барокамері під тиском 0,8 мПа (80 м вод. ст.) з експозицією "на ґрунті" 15 хв залежно від потреби.

У разі порушення зазначеного ритму тренувань (їх відсутності понад 90 днів) спуску в барокамері під тиском 0,8 мПа (80 м вод. ст.) з експозицією "на ґрунті" 15 хв має передувати спуск у барокамері під тиском 0,4 мПа (40 м вод. ст.) з експозицією "на ґрунті" 20 хв.

10. Лікар (фельдшер) спеціальної підготовки зобов’язаний контролювати регулярність і правильність проведення тренувальних спусків у барокамері. Він контролює також облік проведення цих спусків у журналі медичного забезпечення водолазів.

11. Особи, задіяні у тренувальних спусках в умовах барокамери, звільняються від важкої роботи за 1 год до спуску. Після спуску їм надається повний відпочинок протягом 2 год і вони звільняються від важких фізичних робіт до кінця робочого дня. Протягом 2 год після спуску вони повинні перебувати поблизу барокамери.

З метою тренування організму до наркотичного впливу азоту медичні працівники, допущені до медичного забезпечення водолазних спусків, повинні проходити тренування у декомпресійних камерах двічі на місяць під тиском 1 мПа (10 кгс/кв. см) і часу перебування під найбільшим тиском до 10 хв.