Змінами ж, що внесені абзацом двадцять третім пункту 39 статті 4 розділу I Закону N 1616-VI до частини сьомої статті 84 Закону України "Про вибори Президента України", обмежено конституційні права, передбачені статтею 40 та частиною п'ятою статті 55 Основного Закону держави, звужено обсяг визначеного на законодавчому рівні відповідного права, а отже, наведене положення Закону суперечить зазначеним нормам Конституції України, а також частинам другій, третій статті 22 Основного Закону держави, за якими при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод, та вже згадуваній статті 64 Конституції України.
По-четверте, частиною шостою статті 117, частиною дванадцятою статті 176 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції пункту 3, абзацу чотирнадцятого пункту 5 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) запроваджено абсолютну заборону судам здійснювати забезпечення адміністративного позову у спорах, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів.
Як уже зазначалося, Конституційний Суд України наголошував, що правосуддя за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (Рішення від 30 січня 2003 року N 3-рп/2003 у справі про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора, від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м'якого покарання).
Можливість поновлення порушеного права громадянина у разі прийняття судом рішення на його користь забезпечується заходами, передбаченими статтею 117 Кодексу адміністративного судочинства України, якою передбачено, що суд за клопотанням позивача або з власної ініціативи може постановити ухвалу про вжиття заходів забезпечення адміністративного позову, якщо існує очевидна небезпека заподіяння шкоди правам, свободам та інтересам позивача до ухвалення рішення в адміністративній справі, або захист цих прав, свобод та інтересів стане неможливим без вжиття таких заходів, або для їх відновлення необхідно буде докласти значних зусиль та витрат, а також якщо очевидними є ознаки протиправності рішення, дії чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень.
Стаття 117 Кодексу адміністративного судочинства України не містила прямих обмежень права суду забезпечувати позови, пов'язані з виборчим процесом чи процесом референдуму.
Відповідно до пункту 15 постанови Пленуму Вищого адміністративного суду України від 2 квітня 2007 року N 2 "Про практику застосування адміністративними судами положень Кодексу адміністративного судочинства України під час розгляду спорів щодо правовідносин, пов'язаних з виборчим процесом чи процесом референдуму" судам під час розгляду виборчих спорів та спорів у процесі референдуму слід мати на увазі, що з метою забезпечення позову суди не можуть зупиняти дію рішень чи забороняти вчиняти дії виборчим комісіям чи комісіям з референдуму, в результаті чого буде зупинено виборчий процес чи процес референдуму, крім заборони оприлюднювати результати виборів у випадку їх оскарження.
Такий підхід відповідав особливостям розгляду спорів щодо правовідносин, пов'язаних із виборчим процесом чи процесом референдуму, давав змогу забезпечити передбачене частиною першою статті 38 Конституції України право обирати та бути обраним. Відповідно, до внесення змін до Кодексу адміністративного судочинства України Законом України N 1616-VI існували гарантії поновлення прав громадян обирати та бути обраним у разі їх порушення та винесення судом відповідного рішення.
Проте Законом України N 1616-VI стаття 117 Кодексу адміністративного судочинства України була доповнена частиною шостою (пункт 3 статті 3 розділу I Закону) , якою встановлено абсолютну заборону застосування забезпечення адміністративного позову у спорах, які стосуються призначення, підготовки і проведення виборів, у тому числі у вигляді заборони офіційно оголошувати результати виборів у випадку їх оскарження.
Унаслідок внесення зазначених змін громадян України позбавлено (у зв'язку з неможливістю забезпечення судом адміністративного позову, зокрема, шляхом заборони оголошення результатів виборів) гарантії поновити свої права обирати, бути обраними в разі їх порушення, чим фактично знівельовано мету оскарження результатів виборів та обмежено право громадян на судовий захист.
Відтак, положення частини шостої статті 117, частини дванадцятої статті 176 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції пункту 3, абзацу чотирнадцятого пункту 5 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) є такими, що не відповідають частинам другій, третій статті 22, частинам першій, другій статті 55, частині другій статті 124 Конституції України.
По-п'яте, частинами п'ятою та шостою статті 99 Закону України "Про вибори Президента України" (в редакції абзаців вісімнадцятого та дев'ятнадцятого пункту 45 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) встановлено, що суд розглядає та вирішує адміністративні справи, визначені Законом України "Про вибори Президента України", протягом двох днів з часу закінчення голосування на виборчих дільницях; позови, не розглянуті судом протягом двох днів, залишаються без розгляду.
Такий підхід створює механізм, який за певних обставин унеможливлює оскарження результатів виборів Президента України, а тому не відповідає наведеним вище частинам першій і другій статті 55 Конституції України.
Відповідно до статті 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.
Із цього приводу слід зауважити, що, аналізуючи зміст частини другої статті 124 Конституції України у взаємозв'язку з положеннями частин першої, другої статті 55 Конституції України, Конституційний Суд України дійшов висновку, що судам підвідомчі будь-які звернення фізичної особи щодо захисту своїх прав і свобод (Рішення від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 у справі щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) . Тому, йдеться у цьому Рішенні, суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України вважає, що його права і свободи порушено чи порушуються, або створено чи створюються перешкоди для їх реалізації, або має місце інше ущемлення прав і свобод.
Отже, залишення судом своєчасно поданих скарг без розгляду прямо порушує й частину другу статті 124 Конституції України.
Слід також наголосити, що Рішенням Конституційного Суду України від 3 липня 2003 року N 13-рп/2003 у справі про строки оскарження порушень під час підрахунку голосів та встановлення результатів голосування було визнано неконституційними законодавчі норми, якими закріплювався механізм, що унеможливлював оскарження рішень, дій чи бездіяльності виборчих комісій після спливу відповідного строку, який обчислювався з дня голосування.
Відтак, положення частин п'ятої і шостої статті 99 Закону України "Про вибори Президента України" (в редакції абзаців вісімнадцятого та дев'ятнадцятого пункту 45 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) є такими, що не відповідають вищенаведеним нормам Конституції України як у частині обчислення строків із часу закінчення голосування, так і в частині залишення судом своєчасно поданих скарг без розгляду.
Такий підхід не відповідає і частинам другій, третій статті 22 Конституції України, за якими конституційні права гарантуються і не можуть бути скасовані, при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав.
По-шосте, частиною одинадцятою статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції абзацу четвертого пункту 4 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) скорочено до двох днів усі строки вирішення адміністративних справ (порівняно з п'ятьма днями за редакцією зазначеної норми, що діяла до набрання чинності Законом N 1616-VI) .
Це може унеможливити всебічний розгляд судами всіх обставин справи, а отже, і перешкоджатиме належній реалізації громадянами України права на судовий захист, гарантованого частинами першою, другою статті 55 Конституції України. Так, за змістом частини першої статті 55 Конституції України захист прав і свобод громадянина судом включає здійснення розгляду судом справи впродовж розумного строку.
Положення частини першої статті 55 Конституції України закріплює одну з найважливіших гарантій здійснення як конституційних, так й інших прав та свобод людини і громадянина, та "відповідає зобов'язанням України, які виникли, зокрема, у зв'язку з ратифікацією Україною Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, Конвенції про захист прав і основних свобод людини (Рим, 1950 рік), що згідно зі статтею 9 Конституції України є частиною національного законодавства України" (Рішення Конституційного Суду України від 25 грудня 1997 року N 9-зп у справі за зверненням жителів міста Жовті Води).
Таким чином, положення частини одинадцятої статті 172 Кодексу адміністративного судочинства України (в редакції абзацу четвертого пункту 4 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) щодо скорочення до двох днів строків вирішення судами відповідних адміністративних справ не забезпечить належних гарантій захисту в суді названих конституційних прав громадян, є звуженням обсягу чинних гарантій судового захисту, а відтак, не відповідає нормам частин другої та третьої статті 22 Основного Закону держави, за якими конституційні права гарантуються, при внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав.
У контексті порушених питань необхідно також наголосити, що право на судовий захист належить до основних, невідчужуваних прав і свобод людини і громадянина. Зокрема, положення частини другої статті 64 Конституції України не допускають обмеження права на судовий захист навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану (Рішення Конституційного Суду України від 23 травня 2001 року N 6-рп/2001 у справі щодо конституційності статті 248-3 ЦПК України) .
6. Частиною сьомою статті 14 Закону України "Про Державний реєстр виборців" (в редакції абзацу дев'ятого пункту 1 статті 5 розділу Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) розпоряднику Державного реєстру виборців - Центральній виборчій комісії надаються повноваження щодо встановлення порядку ведення Державного реєстру виборців.
Отже, відповідно до наведеної норми порядок ведення Державного реєстру виборців встановлюватиметься підзаконним актом.
Із цього приводу слід наголосити, що за Законом України "Про Державний реєстр виборців" Державний реєстр виборців є автоматизованою інформаційно-телекомунікаційною системою (банк даних), призначеною для зберігання, обробки даних, які містять передбачені названим Законом відомості, та користування ними, створеною для забезпечення державного обліку громадян України, які мають право голосу відповідно до статті 70 Конституції України (стаття 1). Основними завданнями Державного реєстру виборців є ведення персоніфікованого обліку виборців; складання списків виборців для виборів Президента України, народних депутатів України, депутатів Верховної Ради Автономної Республіки Крим, депутатів місцевих рад, сільських, селищних, міських голів, для всеукраїнських та місцевих референдумів; база даних Державного реєстру, будь-яка її частина, копія бази даних або її частини, персональні дані виборців, що містяться у базі даних Державного реєстру виборців, можуть використовуватися лише для цілей, передбачених статтею 26 названого Закону (стаття 2).
До Державного реєстру виборців заносяться та в базі даних Державного реєстру виборців зберігаються встановлені названим Законом відомості про виборця (персональні дані) таких видів: ідентифікаційні персональні дані виборця; персональні дані, які визначають місце та умови голосування виборця; службові персональні дані (статті 5 - 9 Закону України "Про Державний реєстр виборців") .
Конституцією ж України право на захист персональних даних про особу закріплено статтею 32. Згідно з пунктом 1 частини першої статті 92 Основного Закону держави виключно законами України визначаються гарантії прав і свобод людини і громадянина.
До того ж з огляду на визначені Законом України "Про Державний реєстр виборців" основні завдання ведення Державного реєстру виборців та цілі використання його персональних даних (статті 2, 26) , врегулювання правовідносин щодо створення та функціонування постійно діючого Державного реєстру виборців є складовою процесу організації виборів і референдумів.
Відповідно до вимоги пункту 20 частини першої статті 92 Конституції України організація виборів і референдумів має також визначатися виключно законом.
Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України, висловленою в Рішенні від 1 квітня 2008 року N 4-рп/2008 у справі про Регламент Верховної Ради України, "у частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону".
Тож, закріплення за Центральною виборчою комісією повноважень визначати порядок ведення Державного реєстру виборців органами ведення цього Реєстру є делегуванням Центральній виборчій комісії Верховною Радою України своїх власних, визначених Конституцією України законодавчих повноважень. Це не відповідає статті 75 Конституції України, за якою єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України, пункту 3 частини першої статті 85, статті 91 Основного Закону держави, які відносять прийняття закону до виключних повноважень парламенту.
Конституційний Суд України неодноразово висловлював правову позицію, за якою "Верховна Рада України є єдиним органом законодавчої влади в Україні (стаття 75 Конституції України) . Це означає, що право приймати закони, вносити до них зміни у разі, коли воно не здійснюється безпосередньо народом (статті 5, 38, 69, 72 Конституції України) , належить виключно Верховній Раді України (пункт 3 частини першої статті 85 Конституції України) і не може передаватись іншим органам чи посадовим особам"; "права делегування законодавчої функції парламентом іншому органу влади (у даному випадку Кабінету Міністрів України) Конституцією України не передбачено" (Рішення від 14 грудня 2000 року N 15-рп/2000 у справі про порядок виконання рішень Конституційного Суду України, від 9 жовтня 2008 року N 22-рп/2008, від 23 червня 2009 року N 15-рп/2009 у справі про тимчасову надбавку до діючих ставок ввізного мита).
За таких умов встановлення порядку ведення цими органами Державного реєстру виборців підзаконним актом не відповідає пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України, за якою виключно законом мають бути встановлені гарантії прав громадян, зокрема, закріплених статтею 32 Конституції України права на захист персональних даних, статтями 70, 71 Конституції України права голосу на виборах та референдумах, пункту 20 частини першої статті 92, за якою організація виборів і референдумів має визначатися також виключно законом.
Отже, положення частини сьомої статті 14 Закону України "Про Державний реєстр виборців" (в редакції абзацу дев'ятого пункту 1 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині надання Центральній виборчій комісії повноважень щодо визначення порядку ведення Державного реєстру виборців є такими, що суперечать вищеназваним нормам Основного Закону держави.
Відповідно суперечить Конституції України й друге речення пункту 3-1 розділу VII "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний реєстр виборців" (в редакції пункту 7 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , за яким особливості порядку складання та уточнення списків виборців для проведення виборів і референдумів до закінчення первинного уточнення персональних даних Державного реєстру виборців визначаються Центральною виборчою комісією. Адже, по-перше, особливості складання та уточнення списків виборців для проведення виборів і референдумів до закінчення первинного уточнення персональних даних Державного реєстру виборців врегульовано безпосередньо Законом України "Про Державний реєстр виборців" та відповідним виборчим законом; по-друге, згідно з пунктом 20 частини першої статті 92 Конституції України визначення порядку складання та уточнення списків виборців як етапу організації та проведення виборчого процесу є виключною компетенцією єдиного законодавчого органу - Верховної Ради України.
7. Не відповідають частині другій статті 22, статті 32 Конституції України і положення частини дев'ятої статті 31 Закону України "Про вибори Президента України" (в редакції абзацу одинадцятого пункту 13 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , яка зобов'язує Центральну виборчу комісію надати засвідчену цифровим підписом електронну копію бази даних Державного реєстру виборців фракціям, а також кандидатам на пост Президента України без відповідних законодавчих гарантій захисту персональних даних про особу.
Такий підхід не відповідає, зокрема, правовому статусу депутатської фракції як внутрішнього організаційного утворення народних депутатів України для здійснення діяльності в межах парламенту (стаття 83 Конституції України, Рішення Конституційного Суду України від 25 червня 2008 року N 12-рп/2008 у справі про перебування народного депутата України у депутатській фракції, від 17 вересня 2008 року N 16-рп/2008 року у справі про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України).
Слід також зауважити, що за Законом України "Про Державний реєстр виборців" публічний контроль за веденням Державного реєстру виборців здійснюють політичні партії, що мають депутатську фракцію у поточному скликанні Верховної Ради України, а також політичні партії, що входять до складу виборчого блоку політичних партій, який має свою фракцію у поточному скликанні Верховної Ради України (статті 12, 24) . Названим Законом передбачено надання розпорядником Реєстру засвідченої цифровим підписом електронної копії бази даних Реєстру не пізніш як за 60 днів до дня голосування на виборах Президента України саме відповідній політичній партії.
Підміна ж публічного контролю за веденням Державного реєстру виборців, який має здійснювати відповідна політична партія, контролем, що здійснюється відповідною депутатською фракцією у Верховній Раді України, не відповідає публічно-правовій природі політичних партій, закріпленій у частині другій статті 36 Конституції України, підміняє на законодавчому рівні повноваження політичних партій повноваженнями депутатських фракцій у парламенті.
Слід також зазначити, що за відсутності законодавчо визначеного механізму гарантій захисту інформації електронної копії бази даних Державного реєстру виборців, недопущення її несанкціонованого копіювання та повернення розпоряднику Державного реєстру виборців отриманої копії, всіх виготовлених копій окремих частин (як це передбачено для політичних партій статтею 24 Закону України "Про Державний реєстр виборців") санкціонування Законом передачі засвідченої цифровим підписом електронної копії бази даних Державного реєстру виборців кандидатам на пост Президента України (частина дев'ята статті 31 Закону України "Про вибори Президента України" в редакції абзацу одинадцятого пункту 13 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) не відповідає закріпленим статтею 32 Конституції України гарантіям захисту персональних даних про особу, значно звужує рівень захищеності персональних даних Державного реєстру виборців, а отже, звужує зміст та обсяг існуючого права громадян на захист відповідної інформації. Таким чином, порушено й вимоги частини другої статті 22 Основного Закону держави, яка гарантує конституційні права.
Ураховуючи вищевикладене, слід дійти висновку, що положення частини дев'ятої статті 31 Закону України "Про вибори Президента України" (в редакції абзацу одинадцятого пункту 13 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) не відповідають наведеним нормам Конституції України.
8. Згідно з частинами першою, другою статті 17 Закону України "Про Державний реєстр виборців" (в редакції пункту 4 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) вчинення уповноваженим працівником органу ведення Реєстру дій, які стосуються ведення Реєстру (внесення запису про виборця до бази даних Реєстру чи внесення змін до персональних даних Реєстру, а також знищення запису Реєстру), здійснюється не за письмовим розпорядженням керівника відповідного органу ведення Реєстру (як це було передбачено до набрання чинності Законом N 1616-VI) , а на підставі його наказу.
Отже, за частинами першою і другою статті 17 Закону України "Про Державний реєстр виборців" (в редакції Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) уможливлюється внесення змін до бази даних Державного реєстру виборців за усною вказівкою керівника відповідного органу ведення Реєстру, що позбавляє належного контролю, обліку та персональної відповідальності уповноважених осіб за достовірність, повноту і цілісність Державного реєстру виборців.
За таких обставин та враховуючи вищезазначені цілі використання персональних даних Державного реєстру виборців (статті 2, 26) , такі зміни знижують рівень гарантованості активного виборчого права виборців, а отже, обмежують передбачене частиною першою статті 38, статтею 70 Конституції України право громадянина бути обраним.
Відтак, положення пункту 4 статті 5 розділу I Закону України від 21 серпня 2009 року N 1616-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України", а також частин першої і другої статті 17 Закону України "Про Державний реєстр виборців" (в редакції пункту 4 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) є такими, що не відповідають уже згадуваним частинам другій, третій статті 22, частині першій статті 38, статтям 64, 70 Конституції України.
9. Пунктом 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України від 21 серпня 2009 року N 1616-VI передбачено, що "у разі відсутності Державного реєстру виборців на день початку виборчого процесу чергових виборів Президента України складання списків виборців здійснюється з використанням основних механізмів і процедур, визначених Законом України "Про Державний реєстр виборців", у порядку і з особливостями, встановленими розділом XI Закону України "Про вибори народних депутатів України". Тим самим легалізовано невиконання Закону України "Про Державний реєстр виборців", який набрав чинності з 1 жовтня 2007 року (пункт 1 розділу VII "Прикінцеві положення").
У зв'язку з цим слід звернути увагу на те, що стаття 102-3 Закону України "Про вибори народних депутатів України", яка за змістом наведеної норми має застосовуватися в разі відсутності Державного реєстру виборців на день початку виборчого процесу чергових виборів Президента України, встановлює обов'язки для органів державної влади та органів місцевого самоврядування, зокрема, в частині утворення робочих груп обліку виборців, взаємодії з цими робочими групами тощо, які не передбачені ні Законом України "Про вибори Президента України", ні Законом України "Про Державний реєстр виборців".
Як зазначив Конституційний Суд України у своєму Рішенні від 22 вересня 2005 року N 5-рп/2005 у справі про постійне користування земельними ділянками, "із конституційних принципів рівності і справедливості випливає вимога визначеності, ясності і недвозначності правової норми, оскільки інше не може забезпечити її однакове застосування, не виключає необмеженості трактування у правозастосовній практиці і неминуче призводить до сваволі". У цьому ж Рішенні єдиний орган конституційної юрисдикції в України зазначив, що "конституційний принцип правової держави передбачає встановлення правопорядку, який повинен гарантувати кожному утвердження і забезпечення прав і свобод".
Нечітке ж формулювання наведеного пункту 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону N 1616-VI унеможливить однозначне розуміння та однакове застосування на практиці як Закону України "Про Державний реєстр виборців", так і відповідних норм Закону України "Про вибори народних депутатів України", що негативно позначиться на реалізації громадянами України гарантованого Конституцією України права обирати і бути обраними (частина перша статті 38).
Це не відповідає і частині другій статті 19 Конституції України, за якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Між тим, як уже зазначалось, неоднозначне формулювання пункту 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України від 21 серпня 2009 року N 1616-VI не дозволяє визначити, на підставі якого саме закону, в якій спосіб та в яких межах повинні діяти відповідні органи.
Відтак, положення пункту 3 розділу II "Прикінцеві положення" Закону України від 21 серпня 2009 року N 1616-VI є таким, що не відповідає частині другій статті 19, пункту 20 частини першої статті 92 Конституції України, а також статтям 1, 3, частині другій статті 22, частині першій статті 38, статті 70 Конституції України.
10. Не відповідають Конституції України і зміни, внесені статтею 2 розділу I Закону України від 21 серпня 2009 року N 1616-VI до Кримінального кодексу України.
Так, частиною першою статті 157 Кримінального кодексу України (в редакції пункту 1 статті 2 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) встановлено, зокрема, кримінальну відповідальність за ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин, що каратиметься штрафом від трьохсот до п'ятисот неоподатковуваних мінімумів доходів громадян або обмеженням волі на строк до двох років, або позбавленням волі на той самий строк, з позбавленням права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю на строк від одного до трьох років.
В Україні як правовій державі визнається і діє принцип верховенства права (стаття 1, частина перша статті 8 Конституції України) .
Як зауважив Конституційний Суд України у Рішенні від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004 у справі про призначення судом більш м'якого покарання, верховенство права - це панування права в суспільстві; верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони. Однією із засад права є справедливість. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, виражену, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню.
Окремим виявом справедливості, як відзначено у названому Рішенні, є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину; це означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного. Адекватність покарання ступеню тяжкості злочину випливає з принципу правової держави, із суті конституційних прав та свобод людини і громадянина.
Убачається, що принцип справедливості - як складова верховенства права - має бути дотримано і при криміналізації тих чи інших діянь, адже обрання виду юридичної відповідальності за те чи інше діяння також має бути домірне відповідному діянню та ступеню його суспільної небезпеки.
За таких умов запровадження кримінальної відповідальності за ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин за відсутності деталізації об'єктивної сторони названого злочину (наприклад, щодо ухилення у день голосування, день повторного голосування, під час підрахунку голосів виборців на виборчій дільниці, встановлення підсумків голосування в межах територіального виборчого округу, встановлення результатів голосування, повторного голосування, виборів; або закріплення настання певних суспільно небезпечних наслідків, наприклад, якщо таке діяння призвело до зриву виборів), суб'єктивної сторони злочину (мети чи мотиву ухилення) є таким, що не відповідає принципу справедливості, а отже, й нормам статей 1, 8 Конституції України.
Слід також зауважити, що Конституція України визначає законність однією з основних засад судочинства (пункт 1 частини третьої статті 129) ; виключно законами України визначаються діяння, які є злочинами (пункт 22 частини першої статті 92) . Кримінальний кодекс України має своїм завданням правове забезпечення охорони прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також запобігання злочинам; для здійснення цього завдання Кримінальний кодекс України визначає, які суспільно небезпечні діяння є злочинами та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили ( стаття 1) .
Відтак, суд може прийняти справедливе рішення та призначити особі адекватне покарання лише у разі, якщо сам закон, яким суд керується, є справедливим.
Ураховуючи вищевикладене, положення частини першої статті 157 Кримінального кодексу України (в редакції пункту 1 статті 2 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині запровадження кримінальної відповідальності за ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин є таким, що не відповідає засадничим принципам правової держави, визначеним статтями 1, 8 Конституції України, суперечить позиції Конституційного Суду України, викладеній у Рішенні від 2 листопада 2004 року N 15-рп/2004.
Названим нормам Конституції України суперечить і положення частини першої статті 158-1 Кримінального кодексу України (в редакції пункту 1 статті 2 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , яким встановлено кримінальну відповідальність за "голосування виборцем, який бере участь у виборах або референдумі на виборчій дільниці більше ніж один раз". Таким чином, за буквальним змістом названої статті караним діянням є будь-яке голосування громадянина, який до цього часу вже хоча б один раз брав участь у виборах, референдумах.
Тим самим злочином визнано власне реалізацію громадянами конституційного права брати участь у виборах і референдумах (частина перша статті 38, статті 69, 70, 71 Конституції України) , а отже, положення Кримінального кодексу України, про яке йдеться, не відповідає наведеним нормам Конституції України, а відтак і нормі частини другої статті 22 Основного Закону держави, за якою конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані, статті 64 Основного Закону держави, за якою конституційні права громадян не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України, право громадян брати участь у виборах та референдумах може бути обмежено в умовах воєнного або надзвичайного стану.
Ураховуючи наведене, прошу Конституційний Суд України визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):
у Законі України "Про вибори Президента України": положення частини шостої статті 2 (в редакції пункту 1 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині визначення перебування на консульському обліку умовою реалізації права голосу на виборах Президента України, частини шостої статті 23 (в редакції пункту 48 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частини дев'ятої статті 24 (в редакції абзацу двадцять другого пункту 7 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частини дев'ятої статті 31 (в редакції абзацу одинадцятого пункту 13 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частин четвертої, п'ятої, дев'ятої статті 32 (в редакції абзаців шістнадцятого, сімнадцятого та двадцять першого пункту 13 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині внесення виборчими комісіями змін до списків виборців на виборчій дільниці в день голосування за рішеннями виборчих комісій, пунктів 1, 4 і 5 частини другої статті 36-1 (в редакції абзаців п'ятого, восьмого і дев'ятого пункту 16 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині, що стосується складання та уточнення списків виборців на закордонних виборчих дільницях за принципом перебування громадян на консульському обліку, абзацу першого частини першої, частин другої та п'ятої статті 56 (в редакції абзаців третього, дев'ятого та дев'ятнадцятого пункту 26 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині, що скасовує прийняття рішення про скасування реєстрації кандидата на пост Президента України вищим судовим органом і відносить прийняття цього рішення до виключних повноважень Центральної виборчої комісії без належних гарантій судового захисту, абзацу другого частини четвертої статті 79 (в редакції абзацу третього пункту 35 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , абзацу другого частини п'ятої статті 83 (в редакції абзацу п'ятого пункту 38 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частини сьомої статті 84 (в редакції абзацу двадцять третього пункту 39 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частин п'ятої і шостої статті 99 (в редакції абзаців вісімнадцятого та дев'ятнадцятого пункту 45 статті 4 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) ;
у Кодексі адміністративного судочинства України: положення частини першої статті 109 (в редакції пункту 2 статті 3 Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частини шостої статті 117 (в редакції пункту 3 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , другого речення частини четвертої, а також частини одинадцятої статті 172 у частині скорочення до двох днів строків вирішення судами відповідних адміністративних справ (в редакції абзаців третього та четвертого пункту 4 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , частини дванадцятої статті 176 (в редакції абзацу чотирнадцятого пункту 5 статті 3 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) ;
у Законі України "Про Державний реєстр виборців": положення частини сьомої статті 14 (в редакції абзацу дев'ятого пункту 1 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині надання Центральній виборчій комісії повноважень щодо визначення порядку ведення Державного реєстру виборців, частин першої і другої статті 17 (в редакції пункту 4 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) , другого речення пункту 3-1 розділу VII "Прикінцеві положення" (в редакції пункту 7 статті 5 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) ;
у Законі України від 21 серпня 2009 року N 1616-VI "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо виборів Президента України": положення абзацу четвертого пункту 4 статті 3 розділу I у частині скорочення до двох днів строків вирішення судами відповідних адміністративних справ, абзаців третього, дев'ятого та дев'ятнадцятого пункту 26 статті 4 розділу I у частині, що скасовує прийняття рішення про скасування реєстрації кандидата на пост Президента України вищим судовим органом і відносить прийняття цього рішення до виключних повноважень Центральної виборчої комісії без належних гарантій судового захисту, а також положення пункту 4 статті 5 розділу I та пункту 3 розділу II "Прикінцеві положення";
у Кримінальному кодексі України: положення частини першої статті 157 (в редакції пункту 1 статті 2 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) у частині запровадження кримінальної відповідальності за ухилення члена виборчої комісії у роботі комісії без поважних причин, частини першої статті 158-1 (в редакції пункту 1 статті 2 розділу I Закону від 21 серпня 2009 року N 1616-VI) .
З огляду на суспільну важливість порушених питань, їх значення для належної організації, проведення виборів Президента України, реалізації волевиявлення громадян на цих виборах, забезпечення конституційних виборчих прав, а також ураховуючи обмеженість часу, що залишився до початку виборчого процесу, прошу розглянути це конституційне подання невідкладно.
Брати участь у конституційному провадженні за цим поданням уповноважено заступника Глави Секретаріату Президента України - Представника Президента України у Конституційному Суді України М. Ставнійчук.
| Президент України | В.ЮЩЕНКО |
| м. Київ, 14 вересня 2009 року |
(Джерело - Офіційне Інтернет-представництво Президента України)
