Справа «Кулаєв та інші проти України» (Заява № 16495/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кулаєв та інші проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Стефані Моро-Вікстром (<…>), Голова,

Ладо Чантурія (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря,

з огляду на:

заяву (№ 16495/13), яку 09 лютого 2013 року подали до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Грузії, громадянин України та двоє громадян Російської Федерації, деталі щодо яких зазначені в таблиці у додатку (далі - заявники), та яких представляв п. М. Геєць - юрист, який практикує у м. Харкові, якого згодом замінила пані В. Петрук - юрист, яка практикує у м. Чугуєві,

рішення повідомити про скарги, наведені у пункті першому, Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений - п. І. Ліщина, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 01 вересня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного жорстокого поводження з боку працівників міліції (щодо всіх заявників), стверджуваного жорстокого поводження охоронця слідчого ізолятору (щодо першого заявника), непроведення ефективного розслідування тверджень про жорстоке поводження, стверджуваного незаконного позбавлення свободи, проникнення та обшуку житла заявників та перегляду їхньої кореспонденції під час тримання під вартою. Заявники посилалися на статтю 3, пункт 1 статті 5 і статтю 8 Конвенції.

2. Зокрема, заявники стверджували, що 21 квітня 2012 року, коли вони спали, працівники міліції безпідставно проникли до їхньої квартири, виламавши двері, одягнули на них кайданки та провели незаконний обшук. Згодом заявників доставили до Управління боротьби з організованою злочинністю у Харківській області (далі - УБОЗ), незадокументовано тримали під вартою і катували з метою отримання їхніх показань у вчиненні озброєного пограбування в іншому місті. Пізніше були складені неналежно вмотивовані протоколи затримання, в яких помилково зазначалося, що заявників затримали о 14 год. 00 хв. у приміщенні УБОЗу. Лише в другій половині дня 24 квітня 2012 року, тобто після закінчення максимального сімдесятидвохгодинного строку, передбаченого національним законодавством для тримання під вартою працівниками міліції, заявники постали перед суддею, який ухвалив постанову про взяття їх під варту. Подальші скарги заявників до різних органів державної влади на порушення їхніх прав завершилися проведенням поверхового та неефективного розслідування. Окрім зазначеного, охоронці установи виконання покарань переглядали листування заявників з органами державної влади.

3. Перший заявник також стверджував, що 15 вересня 2013 року М., охоронець Харківського слідчого ізолятора (далі - СІЗО), вдарив його в пах, завдавши йому серйозних тілесних ушкоджень. Прокуратура відмовила першому заявнику у розгляді скарг без проведення повноцінного розслідування, оскільки охоронці заперечували такий випадок, а відповідного медичного запису зроблено не було.

4. Зокрема, сторони надали такі документи щодо подій 21 квітня 2012 року:

(a) рапорти декількох працівників міліції, написані в різні дати, які вказують, що 21 квітня 2012 року близько 04 год. 00 хв. вони проникли до квартири заявників і затримали їх, оскільки мали "оперативну інформацію", що в цій квартирі перебували злочинці, які вчинили за декілька годин до того озброєне пограбування у м. Вовчанську (інше місто);

(b) протокол огляду місця події (21 квітня 2012 року), в якому зазначалося, що з 05 год. 00 хв. до 06 год. 15 хв. працівники міліції проводили обшук вказаної квартири (законних підстав не зазначено) і вилучили грошові кошти та інші речі, зазначені у переліку;

(c) протоколи затримання (21 квітня 2012 року), в яких зазначалося, що заявників затримали в приміщенні УБОЗу 21 квітня 2012 року о 14 год. 00 хв. за підстав, передбачених статтею 115 Кримінально-процесуального кодексу України: "(1) коли особу застали під час вчинення злочину або безпосередньо після його вчинення; (2) коли очевидці, у тому числі потерпілі, прямо вкажуть на дану особу, що саме вона вчинила злочин; [і] (3) коли на підозрюваному або на його одязі, у нього [або] в його житлі були виявлені явні сліди злочину". Ці протоколи не містили подальших пояснень, які б пов’язували зазначені законодавчі підстави з конкретною справою заявників; і

(d) висновки огляду заявників медичним персоналом ізолятора тимчасового тримання (далі - ІТТ; 21 квітня 2012 року) та судово-медичним експертом (та сама дата), в яких зазначалося про наявність легких тілесних ушкоджень (див. коректні відомості у додатку).

5. 24 квітня 2012 року заявників, які визнали свою вину, доставили до Київського районного суду міста Харкова, який залишив без змін обраний їм запобіжний захід у виді взяття під варту.

6. 12 грудня 2012 року Червонозаводський районний суд міста Харкова, який розглядав справу заявників, повідомив прокурора Харківської області, що заявники відмовилися від своїх зізнавальних показань як таких, які були надані в результаті стверджуваного катування, і постановив здійснити перевірку цих фактів прокурором. Згодом заявники неодноразово зверталися зі скаргами до різних органів державної влади, вимагаючи порушення кримінальної справи у зв’язку зі стверджуваним свавільним проникненням працівників міліції до їхнього житла, їхнім затриманням і стверджуваним жорстоким поводженням. Було порушено декілька кримінальних проваджень, в яких заявникам, допитаним як свідкам, попри це не було надано статусу потерпілих. Після неодноразового закриття та повторного відкриття проваджень у зв’язку з процесуальними недоліками останнє провадження було закрито 04 листопада 2015 року на підставі відсутності порушення прав заявників. Головним чином, постанова ґрунтувалася на твердженнях Ч. та інших працівників міліції. Вона не містила висновків щодо можливого походження задокументованих тілесних ушкоджень заявників і пояснень стосовно підстав проникнення та обшуку їхньої квартири чи інших скарг, висунутих заявниками. Остаточною ухвалою від 04 лютого 2016 року Апеляційний суд Харківської області залишив апеляційну скаргу заявників без задоволення.

7. 28 вересня 2016 року Червонозаводський районний суд визнав заявників винними у вчиненні озброєного пограбування та обрав їм покарання у виді позбавлення волі на різні строки. Суд вважав, що твердження заявників про жорстоке поводження були необґрунтованими і задокументовані легкі тілесні ушкодження могли бути "ймовірно" отримані ними під час затримання. Суд не розглядав подальших обставини затримання чи пропорційність застосованої для його здійснення сили. Вирок не оскаржувався та набрав законної сили 17 жовтня 2016 року.

8. Уряд не подав заперечень щодо прийнятності цієї скарги. Він стверджував про відсутність порушення статті 3 Конвенції, оскільки були відсутні докази, що заявника було піддано жорстокому поводженню, а відповідні розслідування були оперативними та ефективними.

9. Розглядаючи ці скарги у контексті встановлених у його практиці загальних принципів (див., зокрема, рішення у справі "Буїд проти Бельгії" [ВП] (Bouyid v. Belgium) [GC], заява № 23380/09, пункти 81-90 і 114-123, ЄСПЛ 2015), Суд зазначає, що походження задокументованих тілесних ушкоджень заявників не було чітко встановлено, і вважає, що проведені на національному рівні розслідування не вказували на серйозні спроби перевірити їхні твердження про жорстоке поводження.

10. Зокрема, заявникам не був наданий статус потерпілих у відповідних провадженнях, які неодноразово закривалися та відновлювалися у зв’язку з різними процесуальними недоліками. Незважаючи на численні відновлення розслідування, не вбачається, що було докладено справжні зусилля для усунення розбіжностей між твердженнями заявників і працівників міліції, зокрема шляхом проведення очних ставок або перевірки відповідності тверджень заявників об’єктивним медичним доказам. Натомість остаточні висновки, по суті, ґрунтувалися на показаннях працівників міліції, які були прийняті беззаперечно. З огляду на його висновки у низці інших справ (див., зок-рема, рішення у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, пункти 108-118 і 173-180, від 15 травня 2012 року) Суд вважає, що розслідування скарг заявників на жорстоке поводження не відповідали вимогам статті 3 Конвенції.

11. Суд також зазначає, що у цій справі держава-відповідач не навела правдоподібного, задовільного та переконливого пояснення походженню тілесних ушкоджень заявників і не спростувала, що вони були завдані працівниками міліції. Хоча наявних медичних та інших об’єктивних доказів (див. додаток) недостатньо для підтвердження скарг заявників, що вони були піддані катуванню під час тримання під вартою, з огляду на обов’язок держави надати переконливі пояснення щодо тілесних ушкоджень, яких особи зазнали, перебуваючи під контролем працівників міліції, у тому числі під час здійснення затримання (див. згадане рішення у справі "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium), пункт 83, та рішення у справі "Садков проти України" (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 101, від 06 липня 2017 року), Суд доходить висновку, що держава несе відповідальність за жорстоке поводження із заявниками, яке кваліфікується як нелюдське та таке, що принижує гідність, поводження.

12. Отже, ці скарги є прийнятними та свідчать про порушення матеріального і процесуального аспектів статті 3 Конвенції.

13. Розглянувши всі наявні у нього матеріали, Суд відхиляє аргументи Уряду про невичерпання засобів юридичного захисту у зв’язку зі скаргами заявників, поданими за пунктом 1 статті 5 і статтею 8 Конвенції. Він вважає, що три приклади рішень цивільних та адміністративних судів першої інстанції на національному рівні, в яких позивачам було присуджено відшкодування за незаконне позбавлення свободи та проведення обшуків, наведені Урядом на підтримку цього аргументу, ґрунтуються на істотно інших фактах. Перші два рішення стосувалися ситуацій, коли незаконність дій працівників міліції була раніше встановлена під час розгляду інших (кримінальних) проваджень. Третя стосувалася застосування кайданків і примусового допровадження свідка до відділу міліції для отримання показань. Суд також зазначає, що одне з цих рішень було скасовано апеляційною інстанцією (див. рішення у справі "Дубович проти України" (Dubovych v. Ukraine), заяви № 47821/10 і № 66460/12 [Комітет], пункти 9-13, від 22 липня 2021 року), і невідомо, чи інші два рішення набрали законної сили.

14. До того ж Суд вважає, що такі скарги є прийнятними та свідчать про порушення Конвенції у контексті його усталеної практики:

(a) статті 3 Конвенції щодо першого заявника у зв’язку з непроведенням органами державної влади розслідування його тверджень про жорстоке поводження охоронця СІЗО 15 вересня 2013 року, у тому числі, зокрема, шляхом проведення медичного огляду, у контексті висновків суду в згаданих рішеннях у справах "Буїд проти Бельгії" (Bouyid v. Belgium) і "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine);

(b) пункту 1 статті 5 Конвенції у зв’язку із затримкою та неточним документуванням затримання заявників без наведення належних підстав для цього у контексті висновків Суду в рішеннях у справах "Гриненко проти України" (Grinenko v. Ukraine), заява № 33627/06, пункти 74-78 і 81-84, від 15 листопада 2012 року), та "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), заява № 4494/07, пункти 73, 79-85, від 07 листопада 2013 року); і

(c) статті 8 Конвенції у контексті висновків Суду, mutatis mutandis, в рішенні у справі "Коваль та інші проти України" (Koval and Others v. Ukraine), заява № 22429/05, пункти 110-113, від 15 листопада 2012 року); в згаданому рішенні у справі "Бєлоусов проти України" (Belousov v. Ukraine), пункти 103-108) та рішенні у справі "Зосимов проти України" (Zosymov v. Ukraine), заява № 4322/06, пункти 51, 61 і 62, від 07 липня 2016 року), оскільки з матеріалів справи не вбачається законних підстав для обшуку квартири заявників і вилучення речей, задокументованих в протоколі огляду місця події, в якому вказується посилання на злочин, вчинений в іншому місті.

15. З огляду на наведені висновки Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені заявниками, і немає необхідності розглядати інші аргументи та скарги, висунуті ними за вказаними положеннями Конвенції (див. рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

16. Перший заявник вимагав 131 000 євро, а інші заявники вимагали 109 000 євро кожен в якості відшкодування моральної шкоди. Заявники також вимагали 900 євро в якості компенсації витрат на правову допомогу, не надавши документів, які б підтверджували, що такий платіж вони сплатили або мали сплатити. Перший заявник додатково вимагав 720 євро в якості компенсації поштових витрат, витрат на копіювання та переклад. Він надав деякі квитанції.

17. Уряд закликав Суд відхилити всі вимоги як надмірні та необґрунтовані.

18. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості та з огляду на наявні у нього документи, Суд вважає за належне присудити 15 000 євро кожному заявнику в якості відшкодування моральної шкоди. Він також присуджує першому заявнику 200 євро, які охоплюють судові та інші витрати за всіма пунктами.

19. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги на стверджуване жорстоке поводження, непроведення ефективного розслідування у зв’язку з цим, стверджуване незаконне позбавлення свободи у зв’язку з затримкою та неточним документуванням затримання заявників, а також на стверджуване проведення незаконного обшуку в їхній квартирі.

2. Постановляє, що було порушено матеріальний та процесуальний аспекти статті 3 Конвенції у зв’язку зі скаргами, висунутими усіма заявниками на стверджуване жорстоке поводження працівників міліції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку зі скаргою, висунутою першим заявником, на непроведення ефективного розслідування стверджуваного жорстокого поводження охоронця СІЗО 15 вересня 2013 року.

4. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції стосовно всіх заявників.

5. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції стосовно всіх заявників у зв’язку з обшуком їхньої квартири.

6. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання прийнятності та суті інших скарг, висунутих заявниками.

7. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(i) 15 000 (п’ятнадцять тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди кожному заявнику;

(ii) 200 (двісті) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися першому заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат, лише першому заявнику;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

8. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.