Справа «Гриненко проти України» (Заява № 65890/13)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Гриненко проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Ладо Чантурія (<…>) Голова,

Ганна Юдківська (<…>),

Маттіас Гуйомар (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 65890/13), яку 04 жовтня 2013 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Павло Юрійович Гриненко (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтею 6 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 09 червня 2022 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваного порушення статті 6 Конвенції та статті 1Першого протоколу до Конвенції у зв’язку з ігноруванням національними судами остаточної постанови про визнання майнових прав заявника на квартиру та передачею майнових прав на цю квартиру третій особі.

2. Заявник народився у 1971 році та проживає у м. Львові. У Суді його представляв п. А. Киченок - юрист, який практикує у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 18 серпня 2003 року заявник уклав інвестиційний договір (далі - договір 2003 року) з приватним будівельним підприємством ВАТ "ЛДБК № 2" (Львівський домобудівний комбінат № 2). За умовами договору заявник мав оплатити будівництво квартири (далі - квартира № 8) у багатоквартирному будинку, а ВАТ "ЛДБК № 2" натомість мав передати заявнику майнові права на цю квартиру після закінчення будівельних робіт і підключення комунікацій. До кінця 2004 року заявник виконав свої зобов’язання за договором.

6. У серпні 2005 року ВАТ "ЛДБК № 2" подало позов проти заявника, вимагаючи розірвання договору 2003 року та надання відшкодування за стверджуване порушення договірних зобов’язань. У листопаді 2005 року заявник подав зустрічний позов, стверджуючи, що він повністю виконав умови договору і вимагав визнання його майнових прав на квартиру (далі - перше провадження). 23 грудня 2005 року суд першої інстанції задовольнив вимоги ВАТ "ЛДБК № 2" та розірвав договір 2003 року. Заявник оскаржив це рішення.

7. Тим часом, 30 грудня 2005 року ВАТ "ЛДБК № 2" без відома та згоди заявника уклало договір (далі - договір 2005 року) із ЗАТ "ЛДБК" (Львівський домобудівний комбінат), іншим приватним будівельним підприємством, яке, у свою чергу, 04 січня 2006 року підписало інвестиційний договір з К. (далі - договір 2006 року), згідно з яким після закінчення будівельних робіт майнові права на квартиру переходили до К.

8. Після низки судових проваджень 03 червня 2010 року Вищий господарський суд України (далі - ВГСУ) зрештою залишив без задоволення вимоги ВАТ "ЛДБК № 2" проти заявника (див. пункт 6) і задовольнив зустрічний позов заявника, встановивши, що заявник належним чином виконав свої зобов’язання за договором 2003 року і, таким чином, отримав майнові права на квартиру. Постанова ВГСУ оскарженню не підлягала.

9. 03 серпня 2010 року у задоволенні поданого К. позову про перегляд провадження за нововиявленими обставинами було відмовлено Господарським судом Львівської області, оскільки К. не була стороною у справі, а тому згідно із законодавством не мала права вимагати перегляду. Подібні позови, подані прокуратурою та ЗАТ "ЛДБК", також були залишені без задоволення судами.

10. У грудні 2010 року заявник подав позов проти ВАТ "ЛДБК № 2" та ЗАТ "ЛДБК", вимагаючи визнання договору 2005 року незаконним і недійсним. Остаточною постановою від 11 серпня 2011 року ВГСУ задовольнив позов заявника та визнав договір 2005 року недійсним ab initio, оскільки на момент його підписання вже було укладено дійсний інвестиційний договір щодо тієї самої квартири між заявником та ВАТ "ЛДБК № 2", умови якого заявник виконав належним чином.

11. У червні 2011 року ВАТ "ЛДБК № 2" у свою чергу подав позов проти заявника, вимагаючи визнати недійсним договір 2003 року, стверджуючи, що в договорі були відсутні важливі істотні умови. Зрештою національні суди залишили позов без задоволення.

12. 09 квітня 2009 року К. звернулася до Шевченківського районного суду міста Львова (далі - районний суд) з позовом проти ВАТ "ЛДБК № 2" (далі - друге провадження), вимагаючи визнати її право власності на квартиру на підставі договору 2006 року, оскільки ЗАТ "ЛДБК" не передав їй право власності на квартиру, порушивши умови цього договору. ЗАТ "ЛДБК" визнав позов обґрунтованим, а 21 квітня 2009 року районний суд задовольнив позов. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що він не був повідомлений про це провадження, хоча воно стосувалося його прав та обов’язків, враховуючи, що він мав майнові права на квартиру.

13. 10 грудня 2009 року Апеляційний суд Львівської області задовольнив подану заявником апеляційну скаргу, скасував рішення від 09 квітня 2009 року та направив справу до районного суду на новий розгляд. Під час нового розгляду справи у суді першої інстанції заявник, який був допущений до провадження як третя сторона, вимагав визнати недійсним договір 2006 року і виселити К. з квартири. Він стверджував, inter alia, що згідно з договором 2003 року, який був визнаний дійсним і виконаним та який він підписав на три роки раніше, ніж К. підписала договір 2006 року, він мав майнові права на квартиру, хоча доступ до неї йому ніколи не надавався.

14. 31 березня 2011 року районний суд зупинив провадження до розгляду іншого ініційованого заявником провадження щодо дійсності інвестиційного договору від 30 грудня 2005 року між ВАТ "ЛДБК № 2" і ЗАТ "ЛДБК" (див. пункт 10). Районний суд зазначив, що результат цього провадження буде вирішальним для справи, яку він розглядав.

15. 20 червня 2011 року ВАТ "ЛДБК № 2" запропонувало заявнику можливість оплатити іншу квартиру та зазначило, що врахує внесок, зроблений ним за договором 2003 року, за нову квартиру. Заявник відхилив пропозицію, зазначивши, inter alia, що вона була недостатньо детальною. Він наполягав, аби ВАТ "ЛДБК № 2" виконав умови договору 2003 року.

16. 12 березня 2012 року районний суд підтвердив майнові права К. на спірну квартиру та залишив без задоволення вимоги заявника. Він встановив, inter alia, що К. добросовісно придбала квартиру, повністю виконала умови свого інвестиційного договору, переїхала в квартиру та провела ремонтні роботи, і її виселення становило б порушення її прав. Суд зазначив, що з огляду на статтю 620 Цивільного кодексу України спірна квартира не могла бути витребувана у К., оскільки вона вже перебувала в її користуванні. Визнавши, що остаточні постанови ВГСУ підтвердили майнові права заявника на квартиру, суд зазначив, що ці постанови були винесені лише у 2010 році, тоді як К. уклала свій інвестиційний договір у 2006 році, коли заявник не мав майнових прав на квартиру.

17. Заявник подав апеляційну скаргу, посилаючись, inter alia, на остаточну та обов’язкову до виконання постанову ВГСУ від 03 червня 2010 року, в якій було встановлено відповідні факти та підтверджено його майнові права на спірну квартиру. Крім того, він стверджував, що договір 2005 року між ВАТ "ЛДБК № 2" і ЗАТ "ЛДБК" був визнаний судами недійсними ab initio і тому не породжував жодних правових наслідків.

18. 19 листопада 2012 року Апеляційний суд Львівської області залишив без задоволення апеляційну скаргу заявника, посилаючись на ті ж підстави, що й районний суд. Заявник подав касаційну скаргу стверджуючи, inter alia, що суди нижчих інстанцій не дотримувалися принципу res judicata та діяли усупереч статті 6 Конвенції.

19. 30 січня 2013 року К. зареєструвала своє право власності на квартиру у відповідному державному органі та отримала свідоцтво про право власності.

20. Остаточною ухвалою від 09 квітня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу заявника, зазначивши в загальних формулюваннях про відсутність доказів порушення судами нижчих інстанцій норм матеріального або процесуального права.

21. 14 листопада 2013 року ВАТ "ЛДБК № 2" було ліквідовано у межах справи про банкрутство.

22. Стаття 620 Цивільного кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачала, inter alia, що кредитор мав вважатися таким, який втратив право на витребування у боржника речі, визначеної індивідуальними ознаками, у разі, якщо ця річ вже була передана третій особі у власність або в користування. Якщо відповідну річ ще не було передано, переважне право на її одержання мав той з кредиторів, зобов’язання на користь якого виникло раніше, а коли це було неможливо визначити,- кредитор, який першим пред’явив позов.

23. Стаття 61 Цивільного процесуального кодексу України у редакції, чинній на момент подій, передбачала, що після набрання судовим рішенням законної сили обставини, встановлені в ньому, не мали доказуватися при розгляді інших справ, у яких брала участь особа, щодо якої було встановлено ці обставини.

24. Заявник скаржився на те, що національні суди діяли всупереч принципу юридичної визначеності. Він посилався на статті 6 і 13 Конвенції. Суд вважає, що цю скаргу слід розглядати лише за статтею 6 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен має право на справедливий... розгляд його справи... судом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

А. Прийнятність

25. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

26. Заявник стверджував, що національні суди порушили принцип юридичної визначеності, коли задовольнили вимогу К. і не врахували обов’язкові судові рішення, ухвалені раніше на його користь, і встановлені в них факти.

27. Уряд стверджував, що висновки національних судів щодо майнових прав К. на спірну квартиру ґрунтувалися на ретельному дослідженні відповідних фактологічних і правових обставин. У рішеннях судів не було нічого свавільного чи явно необґрунтованого.

28. Суд повторює, що право на справедливий судовий розгляд за пунктом 1 статті 6 Конвенції під час його тлумачення у контексті принципів верховенства права та юридичної визначеності охоплює вимогу про те, що коли суди остаточно вирішили питання, їхнє рішення не повинно ставитися під сумнів (див. рішення у справах "Брумареску проти Румунії" [ВП] (Brumarescu v. Romania) [GC], заява № 28342/95, пункт 61, ЄСПЛ 1999-VII, "Оферта Плюс С.Р.Л. проти Молдови" (Oferta Plus S.R.L. v. Moldova), заява № 14385/04, пункт 97, від 19 грудня 2006 року, та "Кехайя та інші проти Болгарії" (Kehaya and Others v. Bulgaria), заяви № 47797/99 і № 68698/01, пункт 61, від 12 січня 2006 року).

29. Суд також нагадує, що він не повинен діяти як суд четвертої інстанції, і тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не можна вважати свавільними або явно необґрунтованими (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2)) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями). Зокрема, рішення є явно необґрунтованим, якщо воно не має жодного зв’язку між встановленими фактами, застосовним правом і результатом провадження (див. рішення у справі "Анджелковіч проти Сербії" (<...>), заява № 1401/08, пункт 27, від 09 квітня 2013 року).

30. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що остаточною постановою від 03 червня 2010 року ВГСУ підтвердив наявність у заявника майнових прав на спірну квартиру на підставі договору 2003 року, зобов’язання, передбачені яким він належним чином виконав. К., прокуратура та ЗАТ "ЛДБК" безуспішно намагалися домогтися перегляду остаточної постанови за нововиявленими обставинами (див. пункт 9). Крім того, іншою остаточною постановою, ухваленою 11 серпня 2011 року, ВГСУ визнав договір між ВАТ "ЛДБК № 2" і ЗАТ "ЛДБК" щодо квартири недійсним ab initio, оскільки він був підписаний з порушенням законодавства та прав заявника (див. пункт 10). Подальші спроби ВАТ "ЛДБК № 2" визнати договір 2003 року недійсним були безуспішними (див. пункт 11). Таким чином, заявник міг законно очікувати, що враховуючи відповідні обставини, встановлені в першому провадженні, його майнові права на квартиру не буде поставлено під сумнів і вони не підлягатимуть повторному розгляду.

31. Однак через два роки у провадженні, ініційованому К. щодо того самого питання (майнових прав на спірну квартиру), районний суд, повторно розглянув договірні зобов’язання та майнові права заявника, і постановив, що К. мала майнові права на квартиру. Це рішення було залишено без змін судами вищих інстанцій.

32. Залишається незрозумілим, чому суди, знаючи про висновки, зроблені в першому провадженні, не врахували їх, і вирішили, всупереч цим висновкам, що до 2010 року заявник не мав жодних прав на квартиру. Цей висновок став вирішальним для результату провадження. Жодних пояснень щодо законних підстав для такого висновку у рішеннях районного суду чи судів вищих інстанцій немає.

33. Суд зазначає, що у своїх скаргах на ухвалу районного суду від 05 вересня 2011 року заявник чітко порушив зазначене питання, поскаржившись на порушення принципу юридичної визначеності. Однак його аргументи залишилися без відповіді.

34. Крім того, Суд зауважує, що на відміну від згаданого рішення у справі "Брумареску проти Румунії" (Brumarescu v. Romania), у цій справі остаточна постанова 2010 року не була офіційно скасована під час другого провадження. Однак її було позбавлено будь-якої юридичної сили, оскільки встановлені в ній вирішальні обставини були повторно оцінені та вирішені іншим чином судами під час другого провадження. Суд уже встановлював, що така ситуація також може становити порушення принципу юридичної визначеності усупереч пункту 1 статті 6 Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Есертас проти Литви" (Esertas v. Lithuania), заява № 50208/06, пункт 25, від 31 травня 2012 року).

35. Крім того, Суд зазначає, що така ситуація може порушувати національне законодавство, а саме: статтю 61 Цивільного процесуального кодексу України, яка передбачала, що обставини, встановлені судом в одній справі, не можуть оскаржуватися в іншій (див. пункт 23).

36. Уряд не посилався на жодну обставину достатньо суттєвого та переконливого характеру, щоб виправдати відступ від принципу юридичної визначеності у цій справі. Суд не вважає, що перше провадження характеризувалося фундаментальним недоліком, таким як, зокрема, юрисдикційна помилка, або серйозні порушення судового процесу або зловживання владою. Таким чином, не було доведено гостру соціальну необхідність, яка б виправдовувала ігнорування судами відповідної постанови.

37. Зазначених міркувань достатньо для висновку Суду, що права заявника за пунктом 1 статті 6 Конвенції були порушені, оскільки під час другого провадження суди не врахували попередній судовий процес. Повторно оцінивши та проігнорувавши вирішальні обставини, встановлені остаточною постановою від 03 червня 2010 року, національні суди діяли всупереч принципу юридичної визначеності, передбаченому пунктом 1 статті 6 Конвенції, і не забезпечили справедливого розгляду справи заявника (див. згадане рішення у справі "Есертас проти Литви" (Esertas v. Lithuania), пункт 31).

38. З цього випливає, що було порушено зазначене положення.

39. Посилаючись на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, заявник скаржився на те, що внаслідок порушення судами принципу юридичної визначеності у зазначених провадженнях його було позбавлено майна - а саме майнових прав на квартиру, підтверджених раніше остаточною постановою, ухваленою на його користь.

Стаття 1 Першого протоколу до Конвенції передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права....".

А. Доводи сторін

40. Уряд стверджував, що заявник не володів "майном" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки після того, як його майнові права на спірну квартиру були підтверджені судами, він офіційно не зареєстрував своє право власності в порядку, передбаченому національним законодавством. Крім того, Уряд доводив, що ця справа стосувалася спору між приватними сторонами: заявником, двома будівельними підприємствами та К. У цьому випадку позитивне зобов’язання держави полягало у забезпеченні відповідного правового механізму, який би дозволив потерпілій стороні ефективно захистити свої права. Заявнику був доступний такий механізм: він брав участь у судовому провадженні, під час якого мав змогу надавати свої аргументи; крім того, суди, які розглядали справу, ухвалили справедливі та обґрунтовані рішення. Крім того, Уряд стверджував, що зазначена скарга була неприйнятною у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, оскільки заявник не подав позов проти ВАТ "ЛДБК № 2" (з яким він уклав інвестиційний договір), з вимогою розірвати договір та надати відшкодування за невиконання підприємством своїх зобов’язань, зазначених у договорі.

41. Заявник стверджував, що право власності на квартиру виникло у нього на підставі інвестиційного договору та було підтверджене остаточною постановою, ухваленою національним судом. Тому він зробив усе, що міг, аби захистити своє право власності на майно. Однак у подальшому провадженні, ініційованому К., національні суди не врахували остаточну постанову, ухвалену на його користь (без наведення будь-яких причин чи законних підстав) і підтвердили наявність у К. майнових прав на ту саму квартиру.

В. Оцінка Суду

1. Прийнятність

42. Суд повторює, що поняття "майно" у першій частині статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві. Так само, як і матеріальні речі, деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можна розглядати як "права власності" і, таким чином, як "майно" для цілей цього положення (див. рішення у справі "Белане Надь проти Угорщини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 53080/13, пункт 73, від 13 грудня 2016 року). Поняття "майно" не обмежується "існуючим майном" і може також охоплювати активи, у тому числі вимоги, щодо яких заявник може стверджувати про наявність у нього принаймні "законних сподівань" стосовно отримання можливості ефективного користування правом власності. "Сподівання" є "законним", якщо воно ґрунтується або на положенні законодавства, або на нормативно-правовому акті, який стосується відповідного майнового інтересу. У кожній справі питання, яке необхідно розглядати, полягає у тому, чи надали заявнику обставини справи, розглянуті в цілому, право на отримання майнового права, захищеного статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справах "Сагінадзе та інші проти Грузії" (Saghinadze and Others v. Georgia), заява № 18768/05, пункт 103, від 27 травня 2010 року, та "Магаррамов проти Азербайджану" (Maharramov v. Azerbaijan), заява № 5046/07, пункт 47, від 30 березня 2017 року).

43. У цій справі майнові права заявника на квартиру були підтверджені у 2010 році остаточною постановою ВГСУ від 03 червня 2010 року (див. пункт 8).

44. Таким чином, Суд вважає, що у цій справі заявник мав достатній майновий інтерес у спірній квартирі, щоб її можна було кваліфікувати як "майно", захищене статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "Ахвердієв проти Азербайджану" (Akhverdiyev v. Azerbaijan), заява № 76254/11, пункт 77, від 29 січня 2015 року, та згадане рішення у справі "Магаррамов проти Азербайджану" (Maharramov v. Azerbaijan), пункт 54), яка, таким чином, є застосовною. Той факт, що заявник не зареєстрував своє право власності у відповідному державному органі, на що посилався Уряд (див. пункт 40), не є вирішальним з точки зору визначення того, чи міг заявник на момент підписання договору та його виконання мати законні сподівання, що його майнові права на квартиру не будуть поставлені під сумнів (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Чакаревіч проти Хорватії" (<...>), заява № 48921/13, пункти 54-65, від 26 квітня 2018 року, з подальшими посиланнями).

45. З огляду на решту заперечень Уряду щодо прийнятності Суд зауважує, що, враховуючи предмет скарги заявника, проблема в цій справі сама по собі не є суперечкою між приватними сторонами. Зокрема, Суд зазначає, що скарга заявника, по суті, спрямована проти національних судів, за дії яких держава може нести відповідальність. Зокрема, саме рішення судів у провадженнях, ініційованих К. (в якому заявник був третьою стороною), призвели до втрати заявником майнових прав на квартиру. Аргумент Уряду, що заявник не вичерпав наявні національні засоби юридичного захисту (оскільки він не вимагав розірвання інвестиційного договору та відшкодування від ВАТ "ЛДБК № 2"), має бути відхилено, враховуючи конкретні обставини цієї справи (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Атіма Лімітед" проти України" (Altima Limited v. Ukraine), заява № 56714/11, пункт 32, від 20 травня 2021 року). Проте стосовно такої вимоги Суд зазначає, що будь-яка шкода, яку заявник може відшкодувати, може бути взята до уваги для цілей розрахунку матеріальної шкоди за статтею 41 Конвенції (див., наприклад, рішення у справах "Гладишева проти Росії" (Gladysheva v. Russia), заява № 7097/10, пункти 60-62, від 06 грудня 2011 року, та "Фонд "Батьківська турбота" проти України" (Batkivska Turbota Foundation v. Ukraine), заява № 5876/15, пункт 47, від 09 жовтня 2018 року).

46. Суд також зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

2. Суть

47. Насамперед Суд зазначає, що рішення національних судів у провадженнях, ініційованих К., становили втручання у "майно" заявника, оскільки суди проігнорували майнові права заявника на квартиру (які на той момент були підтверджені остаточною постановою) і визнали майнові права на цю ж квартиру за К.

48. Суд вважає, що немає необхідності вирішувати, чи становило це втручання позбавлення власності у розумінні другого речення першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції. Він зауважує, що це правило стосується лише конкретних випадків втручання у право на мирне володіння майном і повинно тлумачитися у контексті загального принципу, закріпленого у першому реченні першого абзацу. Отже, Суд розглядатиме втручання у контексті першого речення першого абзацу статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див. рішення у справі "Дечева та інші проти Болгарії" (Decheva and Others v. Bulgaria), заява № 43071/06, пункт 56, від 26 червня).

49. Суд уже встановлював, що органи державної влади у цій справі діяли всупереч принципу юридичної визначеності, передбаченому пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. пункт 37). У низці рішень, в яких порушуються подібні питання, Суд доходив висновку, що внаслідок цього подібне втручання не може вважатися законним згідно з Конвенцією насамперед у зв’язку з основоположним характером принципу верховенства права в демократичному суспільстві, який є невід’ємною частиною всіх статей Конвенції, та частиною якого є принцип юридичної визначеності, (див., наприклад, згадані рішення у справах "Кехайя та інші проти Болгарії" (Kehaya and Others v. Bulgaria), пункти 75 і 76, "Дечева та інші проти Болгарії" (Decheva and Others v. Bulgaria), пункт 57, та рішення у справі "Ченгелян та інші проти Болгарії" (Chengelyan and Others v. Bulgaria), заява № 47405/07, пункти 49 і 50, від 21 квітня 2016 року). Суд не вбачає підстав для іншого висновку в цій справі.

50. Таким чином, Суд вважає, що невизнання сили res judicata остаточної постанови, ухваленої в спірному провадженні, і визнання майнових прав К. на квартиру становило незаконне втручання у "майно" заявника. Отже, було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

51. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

1. Матеріальна шкода

52. Стосовно матеріальної шкоди заявник стверджував, що йому слід присудити суму, еквівалентну поточній ринковій вартості квартири. У зв’язку з цим він вимагав 1 484 600 українських гривень (далі - грн). У березні 2021 року він надав звіт про оцінку житлової нерухомості, складений експертом, в якому було вказано цю суму як ринкову вартість квартири. Він також вимагав відшкодування за втрачений дохід від здачі квартири в оренду за період з 2011 року (коли будівля була здана в експлуатацію) до дати подання його вимоги про справедливу сатисфакцію (березень 2021 року). У зв’язку з цим він вимагав 8 977 євро.

53. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

54. Суд зазначає, що в подібних справах, коли він встановлював порушення статті 6 та/або статті 1 Першого протоколу до Конвенції внаслідок ігнорування або скасування остаточного рішення про визнання права власності заявника на майно, він встановлював, що повернення відповідного майна поставило б заявника, наскільки це можливо, у ситуацію, рівнозначну тій, в якій він опинився б, якби не було порушення Конвенції (див., серед іншого, рішення у справах "Брлетіч проти Хорватії" (<...>), заява № 42009/10, пункт 55, від 16 січня 2014 року, та "Кехайя та інші проти Болгарії" (Kehaya and Others v. Bulgaria) (справедлива сатисфакція), заяви № 47797/99 та № 68698/01, пункти 21-23, від 14 червня 2007 року). Однак в якості альтернативи також можливе присудження суми, яка відповідає поточній вартості майна, як відшкодування матеріальної шкоди (див. рішення у справі "Брумареску проти Румунії" [ВП] (Brumarescu v. Romania) [GC] (справедлива сатисфакція), заява № 28342/95, пункти 22 і 23, ЄСПЛ 2001-I).

55. Враховуючи конкретні обставини цієї справи, Суд вказує на малоймовірність того, що спірну квартиру можна буде повернути заявнику. Таким чином, суд вважає, що присудження в якості відшкодування матеріальної шкоди суми, обґрунтовано пов’язаної з вартістю квартири, відповідно до вимоги заявника за статтею 41 Конвенції, є найбільш належною формою відшкодування.

56. Щодо визначення точної суми відшкодування Суд зазначає, що експерт, найнятий заявником, включив до свого звіту всі відповідні дані, які вказують на те, яким чином він дійшов такої оцінки. Зважаючи на це та враховуючи той факт, що Уряд не запропонував альтернативи та не надав коментарів до звіту, Суд вважає, що звіт можна визнати цілком достовірним, і присуджує заявнику приблизний еквівалент 1 484 600 грн, тобто 46 000 євро в якості компенсації вартості майна.

57. Стосовно шкоди, завданої заявнику через втрату орендної плати, навіть припустивши, що цей аргумент є належним, Суд зазначає, що заявник не надав жодних доказів на підтримку свого розрахунку, у тому числі інформацію про рівень орендної плати у відповідному районі м. Львова протягом зазначеного заявником періоду. Тому Суд не може не відхилити як необґрунтовану вимогу про відшкодування цієї шкоди.

2. Моральна шкода

58. Заявник вимагав 10 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди за стрес, тривогу та невпевненість, яких зазнав.

59. Уряд заперечив проти цієї вимоги.

60. Суд вважає, що заявник зазнав страждання та розчарування у зв’язку з порушенням його права, яке не можна компенсувати самим лише встановленням порушення. Здійснюючи оцінку на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 2 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

В. Судові та інші витрати

61. Заявник також вимагав 705 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження в національних судах, і 1 000 євро, понесених під час провадження у Суді. На підтвердження своїх вимог він подав договір про надання правової допомоги з погодинною оплатою у розмірі 50 євро та акт виконаних робіт, в якому було зазначено про двадцять годин роботи захисника. Відповідно до договору заявник зобов’язаний оплатити виконану роботу, коли та якщо Суд присудить відповідну суму. Заявник просив, щоб сума, присуджена Судом в якості компенсації витрат, понесених під час провадження у Суді, була сплачена безпосередньо на банківський рахунок його законного представника.

62. Уряд заперечив проти цих вимог.

63. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. З огляду на надані заявником документи для обґрунтування своїх вимог і зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити суму в розмірі 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження у Суді, та відхиляє решту вимог. Присуджена сума має бути сплачена безпосередньо на банківський рахунок законного представника заявника.

С. Пеня

64. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 46 000 (сорок шість тисяч) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної шкоди;

(іі) 2 000 (дві тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(ііі) 1 000 (одна тисяча) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат; ця сума має бути сплачена на банківських рахунок п. А. Киченка.

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 20 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.