Справа «Жура проти України» (Заява № 66191/10)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Жура проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Івана Джеліч (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Арнфінн Бордсен (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 66191/10), яку 05 листопада 2010 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Лідія Володимирівна Жура (далі - заявниця),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про заяву,

зауваження сторін,

рішення відхилити заперечення Уряду проти розгляду заяви комітетом,

після обговорення за зачиненими дверима 10 лютого 2022 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Ця заява стосується, головним чином, як стверджувалося, необґрунтованого втручання у право власності заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та у її пов’язані права за статтею 8 Конвенції. Як стверджувалося, провадження на національному рівні щодо цих питань було розглянуто несправедливо та протягом надмірно тривалого періоду часу всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Заявниця народилася у 1956 році та проживає у м. Києві. Спочатку її представляв п. М. Шемяткін, а згодом пані В. Жура - юристи, які практикують у м. Києві.

3. Уряд представляв його Уповноважений, на останній етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. У 1999 році Київська міська рада та Київська міська державна адміністрація вилучила земельну ділянку та будинок, які належали батьку заявниці, К., оскільки там мала бути побудована нова гілка метрополітену. В якості компенсації за вилучене майно органи місцевого самоврядування, inter alia, виділили йому земельну ділянку та зобов’язали підлеглі органи побудувати для нього новий будинок.

6. Земельна ділянка, яка раніше належала К., була виділена комунальному підприємству "Київський метрополітен" (далі - підприємство "КМ"), яке у свою чергу уклало контракт з відкритим акціонерним товариством "Київметробуд" (далі - товариство "КМБ") на будівництво нового будинку для К. за рахунок міського бюджету.

7. У січні 2001 року будинок був побудований. Місцеві органи влади офіційно прийняли будинок в експлуатацію та видали К. свідоцтво про право власності.

8. У листопаді 2001 року К. звернувся з цивільним позовом проти місцевих органів влади, підприємства "КМ" і товариства "КМБ". Посилаючись на декілька висновків спеціалістів, він стверджував, що новий будинок було збудовано з істотними порушеннями будівельних норм і стандартів і той був непридатний для проживання. Він, inter alia, просив суд зобов’язати підприємство "КМ" "виконати обов’язок по будівництву жилого будинку, який відповідав би будівельним нормам і правилам", а також вимагав відшкодування моральної шкоди.

9. У травні 2002 року К. помер. Заявниця успадкувала його майно, у тому числі відповідний будинок, і їй було надано дозвіл вступити в провадження як його правонаступниці. Вона частково змінила позовні вимоги та вимагала відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої здійсненим з порушеннями будівництвом.

10. У лютому 2003 року підприємство "КМ" подало зустрічний позов до заявниці та двох інших членів її сім’ї, які були офіційно зареєстровані як мешканці у цьому будинку. Підприємство "КМ" стверджувало, що будинок був в аварійному стані, проживання в ньому було небезпечним і він мав бути відремонтований товариством "КМБ" відповідно до гарантійних положень "технічного паспорта" будинку, а заявниця та члени її родини відмовилися дозволити товариству "КМБ" відремонтувати будинок і не захотіли переїхати до тимчасового місця проживання, яке їм виділили місцеві органи влади в м. Києві - квартири площею близько 39 квадратних метрів. Підприємство "КМ" вимагало ухвалити рішення про їхнє тимчасово виселення з будинку на період, необхідний для виконання ремонтних робіт.

11. 01 червня 2004 року Святошинський районний суд міста Києва (далі - Святошинський суд) частково задовольнив позов заявниці та відмовив у задоволенні зустрічного позову підприємства "КМ". Суд присудив заявниці різні суми в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди, а також судових витрат. Суд встановив, що будинок був побудований із серйозними порушеннями і його технічний аварійний стан погіршувався. Суд постановив, що як підприємство "КМ", так і товариство "КМБ" були відповідальними за ці недоліки, і зобов’язав їх сплатити 30% та 70% присуджених сум відповідно. Суд посилався, зокрема, на статті 353 - 355, 440, 440-1, 441, 451 і 453 Цивільного кодексу України 1963 року та на статтю 48 Закону України "Про власність" 1991 року (див. пункти 29, 30 і 41).

12. 26 серпня 2004 року Апеляційний суд міста Києва (далі - апеляційний суд) задовольнив апеляційні скарги підприємства "КМ" і товариства "КМБ", скасував зазначене рішення та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці та частково задовольнив зустрічний позов підприємства "КМ". Він встановив, що під час будівництва було допущено порушення та будинок мав бути відремонтований підприємством "КМ" і товариством "КМБ". Він також зазначив, що ці підприємства та місцеві органи влади пропонували тимчасове житло тим, хто проживав у будинку, для проведення необхідних ремонтних робіт, але останні відмовилися від цієї пропозиції. Таким чином, апеляційний суд зобов’язав заявницю усунути перешкоди у проведенні робіт, які підприємство "КМ" та товариство "КМБ" мали виконати для ремонту будинку. Він також зазначив, що на той момент у будинку ніхто не проживав.

13. 07 грудня 2005 року Верховний Суд України скасував обидва рішення судів нижчих інстанцій і направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Посилаючись, зокрема, на статтю 46 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43), він вважав, що суди нижчих інстанцій всебічно не з’ясували обставини справи, не визначили характер відповідних правовідносин, не встановили, ким була спричинена шкода заявниці та хто мав нести відповідальність за заподіяні збитки. Верховний Суд України також встановив, що апеляційний суд не взяв до уваги той факт, що заявниця вирішила отримати компенсацію за вартість необхідних ремонтних робіт, які вона хотіла виконати самостійно.

14. 18 травня 2007 року заявниця і підприємства "КМ" відмовилися від своїх позовних вимог один до одного, а тому Святошинський суд закрив провадження у цій частині.

15. 06 грудня 2007 року заявниця знову змінила свої позовні вимоги, головним чином, вимагаючи від суду зобов’язати Київську міську раду, Київську міську державну адміністрацію та товариство "КМБ" сплатити їй 1 266 636 українських гривень (далі - грн, еквівалентно приблизно 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та інші суми в якості відшкодування моральної шкоди та судових витрат.

16. Змінені вимоги заявниці ґрунтувалися, зокрема, на висновках Київського науково-дослідного інституту судових експертиз Міністерства юстиції України (далі - КНДІ) від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, згідно з якими зазначена сума відповідала вартості необхідного ремонту будинку, який перебував в аварійному стані і "безпечне використання якого для постійного проживання" було неможливим. Згідно з твердженнями КНДІ причиною всіх дефектів було будівництво будинку з порушенням різних стандартів і норм. КНДІ також вказав, що з жовтня 2001 року технічний стан будинку погіршився, чого можна було б запобігти, якби необхідні ремонтні роботи були виконані вчасно.

17. 25 грудня 2007 року Святошинський суд, посилаючись, inter alia, на зазначені висновки експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, а також на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 (див. пункти 32 і 36), частково задовольнив позов заявниці та присудив їй суму, яка вимагалася, у розмірі 1 266 636 грн (еквівалентно близько 169 000 євро на момент подій) в якості відшкодування матеріальної шкоди та суму судових витрат, які мали бути стягнуті з товариства "КМБ", на яке була покладена вся відповідальність за спричинену їй шкоду. Позов заявниці про відшкодування моральної шкоди було залишено без задоволення як необґрунтований.

18. Суд зазначив, що підприємство "КМ" було комунальним підприємством, підпорядкованим Київській міській державній адміністрації, яке в 1999 році доручило першому побудувати новий будинок для батька заявниці, хоча його статутна діяльність не передбачала проєктування та будівництво житлових будинків. У 2000 році Київська міська державна адміністрація створила "міський штаб по координації дій із будівництва дільниць метрополітену". Згодом згаданий "штаб" вирішив, що новий будинок мусило будувати товариство "КМБ".

19. 27 серпня 2008 року апеляційний суд скасував рішення від 25 грудня 2007 року та ухвалив нове рішення, яким відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Зокрема, він погодився з аргументом товариства "КМБ", що суд першої інстанції помилково послався на статті 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року, які стосувалися позадоговірних зобов’язань, тоді як між товариством "КМБ" і підприємством "КМ" був укладений контракт про будівництво будинку. Таким чином, остаточна відповідальність за руйнування будинку, як було встановлено висновками експертиз від 19 вересня 2006 року та 20 листопада 2007 року, покладалася на останнього. Проте заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до підприємства "КМ". Апеляційний суд посилався на статті 46 і 89 Земельного кодексу України 1990 року та постанову Пленуму Верховного Суду України № 13 від 25 грудня 1996 року (див. пункти 36 і 43).

20. 04 березня 2009 року Верховний Суд України задовольнив касаційну скаргу заявниці, скасував рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року та залишив без змін рішення Святошинського суду від 25 грудня 2007 року. Верховний Суд України погодився з висновком останнього, що відповідно до статей 1210 і 1211 Цивільного кодексу України 2003 року товариство "КМБ" мало відшкодувати матеріальну шкоду, завдану заявниці (див. пункт 32).

21. 15 квітня 2009 року виконавча служба відкрила виконавче провадження у зв’язку з цим.

22. 22 квітня 2009 року товариство "КМБ" звернулося до Верховного Суду України "зі скаргою у зв’язку з винятковими обставинами" відповідно до статті 354 Цивільного процесуального кодексу 2004 року (див. пункт 38) на його ухвалу від 04 березня 2009 року, зазначивши, що це призвело до різного застосування статті 5 Цивільного кодексу України 2003 року (див. пункт 31) щодо дії актів цивільного законодавства у часі.

23. 16 червня 2009 року Верховний Суд України ухвалив, що скарга товариства "КМБ" була прийнятною та зупинив виконавче провадження.

24. 24 червня 2009 року Верховний Суд України надіслав цю ухвалу разом з копіями касаційної скарги товариства "КМБ" сторонам, у тому числі заявниці.

25. Згідно з твердженнями заявниці вона не подала заперечення у відповідь, оскільки їй не було чітко вказано зробити це.

26. 06 травня 2010 року Верховний Суд Україна, засідаючи in camera без виклику сторін, задовольнив скаргу товариства "КМБ". Він скасував ухвалу від 04 березня 2009 року як помилкову та залишив у силі рішення апеляційного суду від 27 серпня 2008 року. Він встановив, що Цивільний кодекс України 1963 року - зокрема, його стаття 440 про деліктну відповідальність - мав бути застосований до відповідного спору за принципом ratione temporis. У зв’язку з цим Верховний Суд України навів низку своїх рішень, ухвалених у період 2005-2008 років.

27. Верховний Суд України також зазначив, що стаття 1210 Цивільного кодексу України 2003 року, який набрав чинності 01 січня 2004 року, застосовувалася до договірних правовідносин, тоді як між заявницею і товариством "КМБ" таких правовідносин не було.

28. Згідно з доводами заявниці у листопаді 2010 року та серпні 2014 року вона та її сім’я проживали у відповідному будинку. Вона надала кольорові фотографії зовнішнього та внутрішнього вигляду цього будинку, на яких видно численні тріщини на стінах. Деякі з них були достатньо широкими, щоб бачити їх наскрізь. В одній з кімнат підлога глибоко провалилася.

29. Статті 353-357 Цивільного кодексу України 1963 року (втратив чинність із січня 2004 року) передбачали положення, застосовні до правовідносин між суб’єктами, що виникали з договорів підряду на "капітальне будівництво". Замовники будівельних робіт мали контролювати та наглядати за виконанням робіт, а підрядники були зобов’язані за свій рахунок усувати недоліки, за які вони несли відповідальність.

30. Статті 440 і 440-1 передбачали, що особи, відповідальні за заподіяну матеріальну або моральну шкоду фізичній або юридичній особі, повинні були відшкодувати її у повному обсязі. Відповідно до статті 441 організація, працівники якої під час виконання своїх обов’язків заподіяли шкоду третім особам, була зобов’язана її відшкодувати. Стаття 451 передбачала солідарну відповідальність перед потерпілими, якщо шкода була заподіяна спільно декількома особами. Згідно зі статтею 453 суди мали повноваження вирішувати, чи повинні за обставин справи особи, відповідальні за шкоду, усунути недоліки чи повністю відшкодувати шкоду.

31. Цивільний кодекс України 2003 року, який замінив Цивільний кодекс України 1963 року, визначає, що він регулює цивільні відносини, що виникли після набрання ним чинності у січні 2004 року. Він також передбачає, що він застосовується до "прав і обов’язків, що виникли або продовжують існувати після набрання ним чинності" (стаття 5 Кодексу та пункт 4 його прикінцевих і перехідних положень).

32. Статті 1209-1211, які є частиною положень Цивільного кодексу України 2003 року, що регулюють "позадоговірні зобов’язання", містять компенсаційні гарантії, застосовні у випадку шкоди, заподіяної конструктивними, технологічними та іншими недоліками товарів, робіт (послуг). У редакції, чинній на момент подій, статті 1209-1211 передбачали, зокрема, що шкода, заподіяна недоліками роботи (послуг), має бути відшкодована виконавцями роботи (послуг), незалежно від того, чи є останні відповідальними за шкоду та чи були вони зв’язані за договором vis-а-vis з тими, кому було завдано шкоду.

33. Стаття 50 Кодексу передбачає, що жилі приміщення, які надаються громадянам для проживання, inter alia, державою, повинні відповідати встановленим санітарним і технічним вимогам.

34. Відповідно до статті 171 власникам будинків, які підлягають знесенню у зв’язку з вилученням відповідних земельних ділянок для громадських потреб, відшкодовується вартість таких будинків або надається інше житло за встановленими нормами.

35. Ці положення залишаються незмінними з 1993 року.

36. Стаття 46 Кодексу встановлювала такі умови, які мали бути виконані перед тим, як земельну ділянку, що належить громадянину, можна було вилучити (викупити) для громадських потреб: (i) місцева рада мала виділити йому або їй рівноцінну земельну ділянку; (ii) суб’єкт господарювання, яким відводилася вилучена земельна ділянка, мав побудувати новий будинок замість вилученого; та (iii) усі інші збитки мали бути відшкодовані у повному обсязі відповідно до розділу IV цього Кодексу.

37. Відповідно до статей 88 і 89 (у розділі IV) шкода, завдана власникам землі у зв’язку з вилученням у них земельних ділянок, підлягала відшкодуванню у повному обсязі суб’єктами, яким були надані вилучені земельні ділянки.

38. Цивільний процесуальний кодекс України 2004 року у редакції, чинній на момент подій, гарантував сторонам провадження, яке вже було закінчено ухваленням рішення за касаційною скаргою, "право оскаржити до Верховного Суду України... судові рішення у цивільних справах у зв’язку з винятковими обставинами" (стаття 353). Відповідно до частини першої статті 354 "неоднакове застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону" було однією з двох підстав, у зв’язку з якими могла бути подана така скарга. Стаття 357 також визначає "розгляд справи у зв’язку з винятковими обставинами" як "різновид касаційного провадження", при цьому скарга у зв’язку з винятковими обставинами підлягає такому ж порядку розгляду, як і касаційна скарга - сторони не викликаються, але можуть подати заперечення на скаргу у зв’язку з винятковими обставинами, копія якої має бути надіслана їм після того, як її буде визнано прийнятною (статті 328, 355 і 356).

39. Повноваження Верховного Суду України розглядати скаргу у зв’язку з винятковими обставинами також можна порівняти з повноваженнями, які він має під час розгляду касаційних скарг. Розгляд справи у зв’язку з винятковими обставинами може закінчитися ухваленням одного з різних типів постанов, викладених у статті 358 Кодексу, у тому числі постановою про "скасування [оскаржуваного] рішення суду апеляційної або касаційної інстанцій та залишення в силі рішення, яке було помилково скасовано".

40. Додаткова інформація про відповідні положення наведена в рішенні у справі "Бочан проти України (№ 2) [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 24, ЄСПЛ 2015).

41. Відповідно до статей 48 і 52 Закону України "Про власність" 1991 року право власності на будинок могло бути припинено у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, лише у випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України та з попереднім відшкодуванням збитків "у повному [обсязі] відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності".

42. У своїй постанові № 7 від 04 жовтня 1991 року про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилі будинки Пленум Верховного Суду України роз’яснив, що відповідно до статті 171 Житлового кодексу України 1983 року, статті 46 Земельного кодексу України 1990 року та статтею 52 Закону України "Про власність" 1991 року ті, чиє право власності на будинок було припинено у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій він розташований, мали право вибирати вид компенсації за пов’язані з цим збитки (пункт 16).

43. У своїй постанові № 13 від 25 грудня 1996 року про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ (втратила чинності з квітня 2004 року) Пленум Верховного Суду України наголосив, що відповідно до статей 88 і 89 Земельного кодексу України 1990 року збитки, заподіяні власникам землі у зв’язку з вилученням у них земельних ділянок, мали бути відшкодовані в повному обсязі суб’єктами, яким були надані вилучені земельні ділянки.

44. Заявниця скаржилася на те, що органи державної влади не побудували будинок відповідно до застосовних норм і стандартів у межах домовленості про компенсацію за майно, яке було вилучене у її батька; внаслідок цього вона не мала можливості користуватися цим будинком; судові рішення про присудження їй відшкодування у зв’язку з цим були несправедливо та незаконно скасовані; а відповідне національне законодавство було нечітким і непередбачуваним. Вона посилалася на статтю 1 Першого протоколу до Конвенції, яка передбачає:

"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів".

А. Прийнятність

45. Уряд заперечив проти прийнятності цих скарг. Згідно з його твердженнями заявниця не мала статусу потерпілої у зв’язку з вилученням майна її покійного батька, і тому не могла скаржитися на неналежність відповідної компенсації. Вона зловжила правом на подання індивідуальної заяви до Суду, оскільки відмовилася від виконання необхідних ремонтних робіт у будинку, що призвело до погіршення його технічного стану та, як наслідок, до підвищення вартості необхідних робіт. Крім того, заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту, оскільки відмовилася від своїх позовних вимог до підприємства "КМ" і не оскаржила ухвалу Святошинського суду від 18 травня 2007 року про закриття провадження в цій частині.

46. Заявниця оскаржила ці заперечення.

47. Суд вважає, що заперечення Уряду тісно пов’язані із суттю скарг заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції, і тому долучає ці заперечення до розгляду по суті.

48. Суд зазначає, що ці скарги не є ані явно необґрунтованими, ані неприйнятними з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вони мають бути визнані прийнятними.

В. Суть

49. Поняття "майно" у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції має автономне значення, яке не обмежується правом власності на матеріальні речі та не залежить від формальної класифікації у національному законодавстві: деякі інші права та інтереси, що становлять активи, також можна розглядатися як "права власності" і, таким чином, як "майно" для цілей цього положення, а також вимог, щодо яких заявник має принаймні законне очікування отримати можливість ефективного користування правом власності (див. рішення у справах "Ятрідіс проти Греції" [ВП] (Iatridis v. Greece) [GC], заява № 31107/96, пункт 54, ЄСПЛ 1999-II, "Беєлер проти Італії" [ВП] (Beyeler v. Italy) [GC], заява № 33202/96, пункт 100, ЄСПЛ 2000-І, "Моріс проти Франції" [ВП] (Maurice v. France) [GC], заява № 11810/03, пункт 63, ЄСПЛ 2005-IX, та "Паррілло проти Італії" [ВП] (Parrillo v. Italy) [GC], заява № 46470/11, пункт 211, ЄСПЛ 2015).

50. У цій справі згідно з відповідними положеннями національного законодавства батько заявниці мав право на отримання компенсації "у повному обсязі" за майно, яке було вилучене місцевими органами влади в громадських інтересах (див. пункти 5, 36, 41 та 43). У межах надання гарантованої компенсації на замовлення та за рахунок місцевих органів влади йому було збудовано новий будинок. Однак будинок був побудований з порушенням відповідних стандартів і норм усупереч вимогам відповідного законодавства (див. пункти 16 і 33), а тому батько заявниці подав позов про відшкодування шкоди. Після його смерті заявниця успадкувала його майно, у тому числі спірний будинок, і національні суди дозволили їй підтримати цей позов як "правонаступниці" свого батька (див. пункт 9).

51. Таким чином, вбачається, що національні суди вважали заявницю такою, яка набула матеріальні права та інтереси, що випливають із зазначеної домовленості про компенсацію тією мірою, якою вона стосувалася будівництва нового будинку, у тому числі права або принаймні законні очікування, що будівництво мало здійснюватися згідно з відповідними стандартами та нормами. Суд не вбачає підстав відходити від цієї позиції національних судів і вважає, що спір стосувався "майна" заявниці у розумінні статті 1 Першого протоколу до Конвенції (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Копанкові проти Болгарії" (Kopankovi v. Bulgaria), заява № 48929/12, пункт 38, від 06 вересня 2018 року).

52. Суд також вказує на однозначне встановлення національними судами на всіх стадіях відповідного провадження, що відповідне право не було дотримано і здійснення будівництва з порушеннями призвело до заподіяння значної шкоди будинку (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак позов заявниці, спрямований на отримання відшкодування за цю шкоду, був залишений без задоволення, головним чином, у зв’язку з тим, що він був спрямований до тих, хто не ніс відповідальності за це.

53. З огляду на свою усталену практику Суд вважає, що, таким чином, було втручання у мирне володіння заявницею своїм "майном", і необхідно перевірити, чи було це втручання обґрунтованим (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Прессос Компанія Нав’єра С. А. та інші проти Бельгії" (Pressos Compania Naviera S. A. and Others v. Belgium), від 20 листопада 1995 року, пункти 34, 36, 37 і 38, Серія A № 332, згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Maurice v. France), пункт 80, рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, пункти 61 і 62, від 20 травня 2010 року, і згадане рішення у справі "Копанкові проти Болгарії" (Kopankovi v. Bulgaria), пункт 44 з подальшими посиланнями). За цих обставин немає необхідності визначати, чи становило втручання позбавлення власності за першим абзацом статті 1 Першого протоколу чи контроль за користуванням майном згідно з другим абзацом цього положення (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі "Саргсян проти Азербайджану" [ВП] (Sargsyan v. Azerbaijan) [GC], заява № 40167/06, пункт 217, ЄСПЛ 2015). Принципи, що регулюють питання обґрунтованості, за своєю суттю однакові, у тому числі необхідність, щоб втручання було законним і відповідало суспільним чи загальним інтересам, а також встановлювало справедливий баланс між вимогами суспільних чи загальних інтересів і правами заявниці (див., серед інших джерел, рішення у справі "Компанія "Юнспед Пакет Сервісі СаН Ве Тік. А.Ш. проти Болгарії" (<...>), заява № 3503/08, пункт 40, від 13 жовтня 2015 року).

54. Стосовно скарги заявниці на незаконність втручання Суд повторює, що він має обмежені повноваження щодо оцінки доказів і тлумачення національного законодавства національними судами (див., серед інших джерел, рішення у справі "Радомілья та інші проти Хорватії" [ВП] (Radomilja and Others v. Croatia) [GC], заяви № 37685/10 та № 22768/12, пункти 149 і 150, від 20 березня 2018 року). У цій справі Суд не вбачає достатньо вагомих вказівок, що оскаржувана відмова у задоволенні позовних вимог заявниці не ґрунтувалася на відповідному законодавстві чи явно суперечила йому, або була свавільною.

55. Він також не вбачає підстав піддавати сумніву висновки Верховного Суду України в його ухвалі від 06 травня 2010 року, що судові рішення від 25 грудня 2007 року та 04 березня 2009 року призвели до різного застосування відповідного національного законодавства, а тому було необхідно переглянути справу та скасувати зазначені рішення з цих підстав (див. пункт 26). Суд також зазначає, що провадження у справі "у зв’язку з винятковими обставинами" було порушено невдовзі - протягом приблизно трьох місяців - після закриття основного провадження, і заявниці була надана можливість прокоментувати питання щодо неоднакового застосування законодавства, але вона не зробила цього, не навівши належного обґрунтування (див. пункти 22, 24 і 25).

56. Суд належним чином враховує аргументи заявниці стосовно якості відповідної національної нормативно-правової бази, але вважає за доцільне розглянути їх у контексті оцінки пропорційності наведеного втручання. Тому за цих обставин Суд вважає за розумне виходити з припущення, що відповідне втручання ґрунтувалося на національному законодавстві.

57. Суд також готовий припустити, що відповідне втручання могло переслідувати законні цілі у суспільних або загальних інтересах, а саме: забезпечення узгодженого та послідовного застосування національного законодавства та/або належного функціонування відповідної системи компенсації у випадку вилучення приватної власності державою.

58. Водночас Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним будь-якій законній меті, яку воно могло переслідувати.

59. Зокрема, як уже зазначав Суд, під час провадження на національному рівні було чітко встановлено, що домовленість про компенсацію у частині стосовно будівництва нового будинку відповідно до застосовних стандартів і норм не було виконано, а тому заявниця зазнала матеріальної шкоди, яка була чітко встановлена та кількісно визначена (див. пункти 17, 19, 20 і 26). Однак було вирішено, що відшкодування не могло бути надано, оскільки заявниця відмовилася від своїх позовних вимог до комунального підприємства "KM", яке несло відповідальність за цю шкоду (див. пункти 19 і 26).

60. Це рішення вбачається надто формальним, оскільки, по суті, органи місцевого самоврядування, які залишалися співвідповідачами у провадженні та мали повний контроль над цим підприємством, мусили забезпечити належне виконання домовленостей про компенсацію (див. пункти 5, 6, 15, 36, 41 і 43). До того ж справа переглядалася декілька разів, оскільки суди різних інстанцій не дійшли згоди, хто з відповідачів ніс відповідальність за шкоду, і не можна виключити, що ця розбіжність стосувалася стверджуваної двозначності відповідних національних норм (див. пункти 11, 12, 13, 17, 19, 20 і 26). Таким чином, заявниці не можна дорікати, що вона відмовилася від своїх позовних вимог до комунального підприємства.

61. За цих обставин Суд вважає, що залишення без задоволення її позову на цій підставі після того, як позов розглядався у судах протягом приблизно восьми років, по суті, змусило заявницю нести індивідуальний і надмірний тягар, який випливає з неналежного виконання домовленості про компенсацію та невизначеності щодо того, хто із залучених суб’єктів мав усунути наслідки такого неналежного виконання.

62. Справді, якби заявниця дозволила відповідачам відремонтувати будинок, це могло б допомогти вирішити, принаймні частково, проблему у цій справі. Однак це не було причиною, чому її позов було врешті залишено без задоволення (див. пункти 19 і 26), і не було доведено, що вона була зобов’язана погодитися на виконання будь-яких ремонтних робіт замість отримання відшкодування, яке вона вимагала. Також не було доведено, що її відмова погодитися на виконання ремонтних робіт призвела до шкоди, яку заявниця вимагала відшкодувати під час провадження на національному рівні або будь-якої його частини.

63. З огляду на зазначене Суд вважає, що відповідне втручання було непропорційним і у зв’язку з цим було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції. Отже, заперечення Уряду щодо цього, раніше долучені до розгляду по суті (див. пункти 45 і 47), слід відхилити.

64. Заявниця скаржилася за пунктом 1 статті 6 Конвенції на те, що скасування остаточного судового рішення, ухваленого на її користь, суперечило принципу re judicata, що Верховний Суд України розглянув питання у межах "справи у зв’язку з винятковими обставинами", що порушувало принцип рівності сторін, і Верховний Суд України навів недостатнє обґрунтування для своєї ухвали від 06 травня 2010 року. Вона також скаржилася за тим самим положенням на тривалість провадження.

65. Заявниця також скаржилася за статтею 8 Конвенції на те, що вона та її родина були змушені жити в небезпечних і незручних умовах у напівзруйнованому будинку, який вони не могли повною мірою використовувати як своє житло.

66. Насамкінець заявниця скаржилася за статтею 13 Конвенції на відсутність у її розпорядженні ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргами у цій справі.

67. З огляду на свої висновки за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції (див. пункт 63) Суд вважає, що він уже розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і немає потреби у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті інших скарг заявниці (див., наприклад, рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 47848/08, пункт 156, ЄСПЛ 2014).

68. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

Шкода, судові та інші витрати

69. Стосовно матеріальної шкоди заявниця вимагала 2 363 321 українську гривню (далі - грн, еквівалентно приблизно 140 000 євро на той момент) відшкодування вартості необхідних ремонтних робіт у відповідному будинку та подала висновок КНДІ від 09 серпня 2014 року, в якому вони оцінювалися у 2 360 321 грн (еквівалентно близько 138 000 євро); 285 703 грн (еквіваленто приблизно 43 000 євро на той момент) відшкодування втраченого доходу, який згідно з висновком КНДІ від 19 вересня 2006 року, вона отримала б, якби могла здавати будинок в оренду у період з листопада 2002 року по лютий 2006 року, та 82 950 грн (еквівалентно приблизно 12 300 євро на той момент) відшкодування орендної плати за будинок площею приблизно 50 квадратних метрів, в якому заявниця проживала у період з вересня 2003 року до березня 2004 року згідно з розпискою від 21 березня 2004 року.

70. Заявниця також вимагала 701 568 грн (еквівалентно близько 41 000 євро на момент подання вимог заявниці у серпні 2014 року) та 12 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

71. Насамкінець заявниця вимагала 40 874,44 грн та 46 193,32 грн (еквівалентно приблизно 2 400 євро та 2 700 євро відповідно на момент подання вимог заявниці у серпні 2014 року) в якості компенсації судових та інших витрат під час провадження на національному рівні та у цьому Суді відповідно.

72. Уряд, посилаючись, головним чином, на свої заперечення стосовно прийнятності заяви (див. пункт 47), зазначив, що вимоги заявниці про відшкодування матеріальної та моральної шкоди були необґрунтованими або надмірними. Він також зазначив, що більшість її вимог щодо компенсації судових та інших витрат або не повинні були задовольнятися взагалі, або також були надмірними.

73. Суд вважає, що за обставин цієї справи питання застосування статті 41 Конвенції не готове до вирішення. Отже, вирішення цього питання має бути відкладено, має бути призначено додатковий розгляд і належним чином враховано будь-яку угоду, якої можуть досягти Уряд та заявниця (пункти 1 та 4 правила 75 Регламенту Суду ).

1. Долучає до розгляду по суті заперечення Уряду про статус потерпілої заявниці, користування правом на подання індивідуальної заяви та вичерпання національних засобів юридичного захисту у зв’язку з її скаргами за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції та відхиляє ці заперечення.

2. Оголошує прийнятними скарги заявниці за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати інші скарги заявниці.

5. Постановляє, що питання про застосування статті 41 Конвенції не готове для вирішення, а тому:

(а) відкладає розгляд цього питання у цілому;

(b) закликає Уряд і заявницю упродовж трьох місяців надати свої письмові зауваження з цього питання та, зокрема, повідомити Суд про будь-яку угоду, якої вони можуть досягти; і

(с) відкладає подальший розгляд цього питання та делегує Голові комітету повноваження вирішити його за необхідності.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду .