ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Велика палата
РІШЕННЯ
Справа "Бочан проти України (№ 2)"
(Заява № 22251/08)
| СТРАСБУРГ 5 лютого 2015 року |
Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Бочан проти України (№ 2)"
Європейський суд з прав людини (Велика палата), засідаючи Великою палатою, до складу якої увійшли:
Дін Шпільманн (<…>), Голова,
Жузеп Касадеваль (<…>),
Гвідо Раймонді (<…>),
Інета Зіємеле (<…>),
Марк Віллігер (<…>),
Ізабель Берро (<…>),
Боштьян M. Зупанчіч (<…>),
Альвіна Гюлумян (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Ерік Месе (<…>),
Андре Потоцький (<…>),
Поль Лемменс (<…>),
Пол Махоні (<…>),
Алеш Пейхал (<…>),
Кшиштоф Войтичек (<…>),
Дмітрій Дедов (<…>), судді,
та Лоуренс Ерлі (<…>), юрисконсульт,
після обговорення за зачиненими дверима 7 травня і 19 листопада 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено в останню зазначену дату:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 22251/08), яку 7 квітня 2008 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Марія Іванівна Бочан (далі - заявниця).
2. Інтереси заявниці представляв її син, п. І. Бочан - юрист, що практикує у м. Тернополі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження - пані Н. Севостьянова з Міністерства юстиції України.
3. Заявниця, посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції та статтю 1 Першого протоколу, скаржилась на передбачене чинним законодавством України провадження за її "скаргою про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами" на підставі рішення Суду у попередній справі заявниці (див. рішення від 3 травня 2007 року у справі "Бочан проти України" (Bocha. v. Ukraine), заява № 7577/02).
4. 6 вересня 2011 року про заяву було повідомлено Уряд.
5. 19 листопада 2013 року палата П’ятої секції, до складу якої увійшли: Марк Віллігер (<…>), Голова, та судді - Ангеліка Нуссбергер (<…>), Боштьян М. Зупанчіч (<…>), Ганна Юдківська (<…>), Андре Потоцький (<…>), Поль Лемменс (<…>), Алеш Пейхал (<…>), а також Секретар секції Клаудія Вестердік (<…>), відмовилась від юрисдикції на користь Великої палати, і жодна зі сторін не заперечила проти цього (стаття 30 Конвенції і правило 72 Регламенту Суду).
6. Склад Великої Палати було визначено відповідно до положень пунктів 4 і 5 статті 26 Конвенції та згідно з правилом 24 Регламенту Суду.
7. Як заявниця, так і Уряд надали письмові зауваження. 17 березня 2014 року після консультацій зі сторонами Голова Великої палати вирішив не проводити слухання.
ФАКТИ
І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
8. Заявниця народилася у 1917 році та проживає у м. Тернополі.
9. Факти справи, надані сторонами, можна стисло викласти так.
А. Фактологічне підґрунтя справи
10. З 1997 року і до теперішнього часу заявниця безуспішно претендує на частину будинку, яким на час подій володів п. М., та на землю, на якій будинок побудовано. Її позовна вимога ґрунтується на таких доводах: частину зазначеного будинку було побудовано на її кошти та кошти її покійного чоловіка; її чоловік законно отримав право на користування земельною ділянкою, яке вона згодом успадкувала; будинок не було продано п. М., незважаючи на існування попередньої згоди сина заявниці щодо цього; а договір купівлі-продажу, на якому ґрунтувався позов п. М. щодо права власності, був підроблений.
11. Позов заявниці неодноразово розглядався національними судами. Зрештою після направлення Верховним Судом України справи на розгляд нижчестоящих судів з іншою територіальною підсудністю заявниці було відмовлено у задоволенні позову. Посилаючись на покази 17 свідків, одного з яких було заслухано особисто, та документи, надані п. М., суди двох інстанцій дійшли висновку, що у 1993 році п. М. придбав фундамент частини зазначеного будинку та згодом побудував його вже за власний кошт. Відповідно п. М. був законним власником зазначеної частини будинку та мав право на користування землею, на якій його було побудовано. Остаточне рішення, яким ухвали судів нижчих інстанцій було залишено без змін, Верховний Суд України ухвалив 22 серпня 2002 року.
В. Рішення Суду у першій справі
12. 17 липня 2001 року заявниця подала до Суду заяву, скаржачись, зокрема, на несправедливість провадження за її позовом у національному суді. Вона також скаржилась на тривалість провадження та стверджуване порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції як взяте окремо, так і у поєднанні зі статтею 14 Конвенції з огляду на результат провадження.
13. 3 травня 2007 року Суд постановив у справі рішення, яке набуло статусу остаточного 3 серпня 2007 року. Беручи до уваги обставини справи, за яких ВСУ змінив територіальну підсудність, і відсутність достатнього обґрунтування у рішеннях національних судів та розглядаючи ці питання разом і в їх сукупності, Суд постановив, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції (див. вищезазначене рішення у справі "Бочан проти України" (Bochan v. Ukraine), п. 85).
14. Суд вмотивував свої висновки так:
"74. ... Така зміна територіальної підсудності [справи заявниці] була здійснена ВСУ після вираження категоричної незгоди з висновками судів нижчих інстанцій щодо фактів у справі та після висловлення своєї позиції щодо одного з головних аспектів справи ... навіть до здійснення судами нижчих інстанцій нової оцінки фактів і дослідження доказів... Також, враховуючи той факт, що ВСУ не обґрунтував своє рішення щодо зміни територіальної підсудності справи, Суд вважає, що побоювання заявниці про те, що судді ВСУ, включаючи заступника Голови, мали попередньо сформовану позицію щодо результату розгляду справи, та що судді, яким було передано справу 9 жовтня 2000 року, будуть розглядати справу відповідно до висновків ВСУ, можна вважати об’єктивно обґрунтованими.
75. Суд вважає, що така процесуальна ситуація в цілому також порушує принцип юридичної визначеності (див. "Рябих проти Росії" (Ryabykh v. Russia), № 52854/99, пп. 51-52, ECHR 2003-ХІ). Той факт, що позиція ВСУ щодо суті справи заявниці відрізняється від позиції судів нижчих інстанцій, не може бути єдиною підставою для повторних переглядів справи. Повноваження судів вищої інстанції щодо перегляду справи повинні здійснюватись для виправлення юридичних та судових помилок, а не з метою заміни оцінки фактів судами нижчих інстанцій.".
15. Суд також зазначив, що національні суди не відреагували на аргументи заявниці стосовно достовірності показів свідків та надійності документальних доказів, які були вирішальними для результатів розгляду справи (див. зазначене рішення у справі "Бочан проти України" (Bochan v. Ukraine), пп. 81-84).
16. Покладаючись на зазначені висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції, Суд вирішив, що немає необхідності розглядати скаргу заявниці відповідно до статті 1 Першого протоколу, оскільки вона не порушувала окремого питання (див. зазначене рішення у справі "Бочан проти України" (Bochan v. Ukraine), п. 91).
17. Скарги заявниці на тривалість провадження і порушення статті 1 Першого протоколу у поєднанні зі статтею 14 Конвенції були відхилені як необґрунтовані (див. зазначене рішення у справі "Бочан проти України" (Bochan v. Ukraine), пп. 87 і 93).
18. Заявниці було присуджено 2000 євро відшкодування моральної шкоди в якості справедливої сатисфакції. Суд також зазначив, "що заявниця має право відповідно до українського законодавства на повторний розгляд справи національним судом у світлі встановленого Судом порушення щодо недотримання національними судами статті 6 Конвенції у справі заявниці" (див. зазначене рішення у справі "Бочан проти України" (Bochan v. Ukraine), пп. 97 і 98).
19. До цього часу Комітет міністрів Ради Європи ще не закінчив здійснювати нагляд за виконанням рішення згідно з пунктом 2 статті 46 Конвенції.
С. Заява заявниці "про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами"
20. 14 червня 2007 року заявниця подала до ВСУ "скаргу "про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами" відповідно, зокрема, до статей 353 - 355 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (див. пункт 24). Посилаючись на рішення Суду від 3 травня 2007 року, вона просила ВСУ скасувати рішення судів у її справі та ухвалити нове рішення про задоволення її позову у повному обсязі. До своєї скарги вона додала копії рішення Суду та рішень національних судів.
21. 14 березня 2008 року колегія з 18 суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ, розглянувши скаргу у закритому судовому засіданні та посилаючись на статтю 358 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (наведена у пункті 24), відмовила у задоволенні скарги заявниці. У відповідній частині ухвали ВСУ викладено таке:
" Рішенням Європейського суду з прав людини від 3 травня 2007 року доводи скарги щодо несправедливості провадження та щодо порушення ст. 1 Першого протоколу визнано прийнятними, решту скарги - неприйнятною. Визнано, що в цій справі було порушення п. 1 ст. 6 Конвенції ... Постановлено, що ... протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до п. 2 ст. 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 2 тис. (дві тисячі) євро відшкодування моральної шкоди...
У п. 64 рішення Європейського суду з прав людини зазначено, що аргументи заявниці стосуються чотирьох питань, а саме:
1) чи суди, які розглядали справу, були незалежні і неупереджені;
2) чи завадив заявниці брати участь у справі той факт, що справа слухалась у Чемеровецькому районному суді;
3) чи принцип рівності сил закону був дотриманий щодо неспроможності внутрішньодержавних судів заслухати свідчення свідків, чиї письмові свідчення суд прийняв у якості доказу;
4) чи були остаточні рішення, ухвалені судами першої, апеляційної та касаційної інстанцій, достатньо обґрунтованими.
Як убачається з матеріалів справи, заявниця скористалася своїм правом на представництво своїх інтересів у суді через представника ..., свого сина, юриста за фахом. За весь період слухання справи вона не з’являлася в судове засідання, хоча була повідомлена належним чином.
Ніхто з учасників процесу, у тому числі й Б.І., не заявляв клопотання стосовно заслуховування в судовому засіданні свідків ... Своїх же свідків чи їхні письмові пояснення про те, що будинок будувався за його (батька, матері) кошти та за його дорученням, Б.І. суду не представив.
Жодна зі сторін, утому числі Б.І., під час слухання справи у ... районному суді не заявляла відводів головуючому у справі судді. Заяви Б.І. про необ’єктивність суду, в якому зроблений аналіз представлених доказів і дана їх оцінка, з’явилися тільки після ухвалення рішення у справі.
З матеріалів справи вбачається, що угода від 18 березня 1993 року, відповідно до якої М. у Б.І. купив половину фундаменту та частину будівельних матеріалів, ніким не оспорювалася... Також у матеріалах справи є довідка, яка підтверджує, що ліва частина будинку збудована за кошти М., і розписка, відповідно до якої Б.І. одержав від М. кошти в розмірі 1 млрд 550 млн крб за цоколь лівої частини будинку. Достовірність цих обставин не спростовується проведеною у справі експертизою.
Європейський суд з прав людини у своєму рішенні також зазначив, що заявниця, стверджуючи, що її було піддано дискримінації щодо реалізації її права власності, усупереч ст. 14 Конвенції ... у поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу, за результатами цивільного провадження, не надала достатніх доказів щодо цих тверджень, і дійшов висновку про те, що скарги заявниці відповідно до ст. 14 Конвенції в поєднанні зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції повинні бути відхилені як явно необґрунтовані відповідно до пп. 3, 4 ст. 35 Конвенції. Тобто і Європейський суд з прав людини дійшов висновку про законність і обґрунтованість судових рішень і стягнув грошову компенсацію в розмірі 2 тис. євро лише за порушення судами України "розумних строків" розгляду справи.
З огляду на викладене, ухвалені у справі рішення не можуть бути скасованими з підстав, зазначених у скарзі пані Бочан.
Керуючись ст. 358 ЦПК України , колегія суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України
ухвалила:
Відмовити пані Бочан у задоволенні скарги про перегляд рішення Чемеровецького районного суду Хмельницької області від 19 січня 2001 року, ухвали апеляційного суду Хмельницької області від 1 березня 2001 року та ухвали колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 серпня 2002 року за винятковими обставинами.".
22. 8 квітня 2008 року заявниця подала до ВСУ нову скаргу "про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами". Вона доводила, що ухвала від 14 березня 2008 року ґрунтувалась на неправильному "тлумаченні" рішення Суду від 3 травня 2007 року та просила ВСУ повторно розглянути справу по суті з урахуванням висновків Суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції у вищезазначеному рішенні, наведених у пункті 15.
23. 5 червня 2008 року колегія з семи суддів Судової палати у цивільних справах ВСУ визнала скаргу неприйнятною, оскільки у ній не містилося доводів, які б могли слугувати підставами перегляду справи у зв’язку з винятковими обставинами згідно зі статтею 354 Цивільного процесуального кодексу України 2004 року (текст статті 354 та відповідні витяги зі статті 356 Кодексу див. у пункті 24).
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
24. У відповідних витягах з Кодексу у редакції на час подій передбачалося таке:
Стaття 353. Право оскарження судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами
"1. Сторони ... мають право оскаржити до Верховного Суду України судові рішення у цивільних справах у зв’язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку.".
Стaття 354. Підстави оскарження у зв’язку з винятковими обставинами
"1. Судові рішення у цивільних справах можуть бути переглянуті у зв’язку з винятковими обставинами після їх перегляду у касаційному порядку, якщо вони оскаржені з мотивів:
1) неоднакового застосування судом (судами) касаційної інстанції одного і того самого положення закону;
2) визнання судового рішення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, таким, що порушує міжнародні зобов’язання України.
Стaття 355. Порядок подання скарги у зв’язку з винятковими обставинами
"1. Скарга може бути подана протягом одного місяця з дня відкриття виняткових обставин.
2. Скарга у зв’язку з винятковими обставинами подається за правилами подання касаційних скарг у касаційному провадженні.
…".
Стaття 356. Допуск скарги до провадження у зв’язку з винятковими обставинами
"1. Питання про допуск скарги до провадження у зв’язку з винятковими обставинами ... вирішується колегією у складі семи суддів...
2. Скарга вважається допущеною до провадження ..., якщо хоча б три судді дійшли висновку про необхідність цього.
3. Про допуск скарги ... суд постановляє ухвалу, яка оскарженню не підлягає.
4. Копія ухвали про допуск скарги ... надсилається ... особам, які беруть участь у справі...
5. Якщо скарга допущена до провадження ..., суд своєю ухвалою може зупинити виконання відповідних рішень.
6. До скарги, поданої з підстави, встановленої пунктом 2 статті 354 цього Кодексу, положення частин першої-четвертої цієї статті не застосовуються.".
Стaття 357. Порядок провадження у зв’язку з винятковими обставинами
"1.1. Розгляд справи у зв’язку з винятковими обставинами є різновидом касаційного провадження.
2. Справа в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами розглядається колегією суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України за наявності не менш як двох третин її чисельності...
…
4. Провадження у зв’язку з винятковими обставинами здійснюється за правилами, встановленими цим Кодексом для касаційного провадження ...".
Стaття 358. Повноваження Верховного Суду України при розгляді справи у зв’язку з винятковими обставинами
"1. Розглядаючи справу в порядку провадження у зв’язку з винятковими обставинами, Верховний Суд України має право:
1) постановити ухвалу про відхилення скарги і залишення рішення, ухвали без змін...;
2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування судового рішення і направити справу відповідно на новий розгляд у суд першої, апеляційної або касаційної інстанції;
3) постановити ухвалу про скасування судового рішення і залишити в силі судове рішення, що було помилково скасовано судом апеляційної або касаційної інстанції;
4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі...;
5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення по суті справи або змінити рішення...",
Стaття 360. Законна сила рішень і ухвал Верховного Суду України
"1. Ухвалені Верховним Судом України рішення або постановлені ним ухвали набирають законної сили з моменту їх проголошення і оскарженню не підлягають.".
В. Закон України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" від 23 лютого 2006 року
25. У відповідних положеннях Закону у редакції, чинній станом на час подій, передбачалося таке:
"Цей Закон регулює відносини, що виникають у зв’язку з обов’язком держави виконати рішення Європейського суду з прав людини у справах проти України; з необхідністю усунення причин порушення Україною Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод і протоколів до неї; з впровадженням в українське судочинство та адміністративну практику європейських стандартів прав людини; зі створенням передумов для зменшення числа заяв до Європейського суду з прав людини проти України.
Стaття 1. Визначення термінів
"1. У цьому Законі терміни вживаються в такому значенні:
…
Конвенція - Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов’язковість яких надано Верховною Радою України;
Суд - Європейський суд з прав людини;
Стягувач - а) заявник до Європейського суду з прав людини у справі проти України, на користь якого постановлено рішення Європейського суду з прав людини або з яким досягнуто дружнього врегулювання, чи його представник, чи його правонаступник ...
виконання Рішення - а) виплата Стягувачеві відшкодування та вжиття додаткових заходів індивідуального характеру; б) вжиття заходів загального характеру;
…".
Стaття 2. Виконання Рішення
2. Порядок виконання Рішення визначається цим Законом, Законом України "Про виконавче провадження" , іншими нормативно-правовими актами з урахуванням особливостей, що передбачені цим Законом.".
Стaття 10. Додаткові заходи індивідуального характеру
"1. 3 метою забезпечення відновлення порушених прав Стягувача, крім виплати відшкодування, вживаються додаткові заходи індивідуального характеру.
2. Додатковими заходами індивідуального характеру є:
а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції (restitutio in integrum);
…
3. Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом:
а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі;
б) повторного розгляду справи адміністративним органом.".
Стaття 11. Дії Органу представництва щодо вжиття додаткових заходів індивідуального характеру
"1. Протягом трьох днів від дня одержання повідомлення про набуття Рішенням статусу остаточного Орган представництва:
(а) надсилає Стягувачеві повідомлення з роз’ясненням його права порушити провадження про перегляд справи та/або про його право на відновлення провадження відповідно до чинного законодавства...".
III. ЗАКОНОДАВСТВО ТА ПРАКТИКА ДЕРЖАВ - ЧЛЕНІВ РАДИ ЄВРОПИ
26. Порівняльний аналіз національних законодавств і практики тридцяти восьми держав - членів Ради Європи показує, що багато держав запровадили національні механізми, які передбачають можливість звернутися за переглядом цивільних справ, провадження в яких завершено згідно з судовим рішенням, яке набуло статусу остаточного, на підставі встановлення Судом порушення Конвенції. Зокрема, у двадцяти двох державах-членах з числа держав, законодавство яких аналізувалося, національний цивільний процесуальний кодекс чітко передбачає можливість для заявника, на користь якого було постановлено рішення Суду, клопотати про перегляд цивільної справи на підставі встановлення порушення Європейським судом з прав людини або іншим міжнародним судом. Так відбувається в Албанії, Андоррі, Вірменії, Азербайджані, Хорватії, Чеській Республіці, Естонії, колишній Югославській Республіці Македонія, Грузії, Німеччині, Латвії, Литві, Молдові, Чорногорії, Норвегії, Португалії, Румунії, Росії, Сербії, Словаччині, Швейцарії та Туреччині. В усіх цих державах заяви щодо перегляду справи подаються до суду. Проте судова інстанція залежить від конкретної держави-члена. У деяких державах такі заяви подаються до найвищої судової інстанції, тобто Верховного Суду (в Албанії, Азербайджані, Естонії і Литві) або Конституційного суду (у Чеській Республіці). В інших державах скарга подається до суду, чиє рішення оскаржується (Хорватія, колишня Югославська Республіка Македонія і Сербія). Зазвичай перегляд не є автоматичним та обумовлюється критеріями прийнятності, такими як строк подання скарги, процесуальний статус заявника та обґрунтованість скарги (це стосується, наприклад, Албанії, колишньої Югославської Республіки Македонія, Грузії, Чорногорії і Туреччини). Деякі положення внутрішнього законодавства передбачають дотримання інших вимог - наприклад, продовження існування тяжких наслідків порушення (Румунія) або що відшкодування не виправило порушення (Словаччина), або що відшкодування заявникові не може бути здійснено жодними іншими засобами (Естонія).
27. Хоча у чинному законодавстві шістнадцяти держав з тридцяти восьми держав-членів, законодавство яких аналізувалося, наразі чітко не передбачено перегляд цивільних вправ на підставі встановлення Судом порушення Конвенції (це стосується Австрії, Бельгії, Франції, Греції, Угорщини, Італії, Ірландії, Ліхтенштейну, Люксембургу, Монако, Нідерландів, Польщі, Словенії, Іспанії, Швеції та Сполученого Королівства (Англії і Уельсу)), у деяких з цих держав, тим не менш, заявники у такій ситуації можуть ініціювати перегляд справи відповідно до порядку перегляду у зв’язку з нововиявленими обставинами або допущеними процесуальними помилками (наприклад, у Франції, Нідерландах і Польщі).
28. У своїй Рекомендації № R (2000)2, ухваленій 19 січня 2000 року на 694-му засіданні заступників міністрів, Комітет міністрів зазначив, що практика здійснення нагляду за виконанням рішень Суду показала, що повторний розгляд справи або відновлення провадження виявилися за певних обставин найбільш ефективними - якщо не єдиними - засобами досягнення restitutio in integrum. Отже, Комітет міністрів закликав держави запровадити механізм перегляду справи після встановлення Судом порушення Конвенції, особливо у разі:
"(і) коли потерпіла сторона і далі зазнає дуже тяжких негативних наслідків від результатів внутрішньодержавного рішення, які адекватно не відшкодовуються справедливою сатисфакцією і які не можна виправити інакше ніж за допомогою повторного розгляду або відновлення провадження;
(іі) коли рішення Суду спонукає до висновку, що
(a) оскаржене рішення національного суду суперечить Конвенції по суті, або
(b) в основі встановленого порушення лежали суттєві процесуальні помилки чи такі недоліки, що ставлять під серйозний сумнів результат оскарженого провадження на національному рівні.".
ПРАВО
29. Заявниця скаржилася на провадження за її "скаргою про перегляд судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами" (далі - скарга у зв’язку з винятковими обставинами), що завершилося ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року. Зокрема, заявниця стверджувала, що при розгляді її скарги у зв’язку з винятковими обставинами Верховний Суд України не врахував висновки Суду за пунктом 1 статті 6 Конвенції з його рішення від 3 травня 2007 року щодо оцінки національними судами доказів (див. - пункт 15). Верховний Суд України також не розглянув деякі важливі аспекти справи, зокрема, цінність головних документальних доказів, на яких ґрунтувалися рішення національних судів. Більше того, його обґрунтування щодо результатів розгляду попередньої заяви заявниці суперечило висновкам Суду у рішенні від 3 травня 2007 року (див. пункти 13 та 18). Затвердженнями заявниці, несправедливий спосіб, у який Верховний Суд України розглядав її скаргу у зв’язку з винятковими обставинами, становив нове порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу. У частині цих положень, пов’язаній з доводами заявниці, зазначено таке:
Пункт 1 статті 6
"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".
Стaття 1 Першого протоколу
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.".
30. Суд від початку зазначає, що ця заява є продовженням попередньої заяви, поданої тією ж заявницею у зв’язку з провадженням за цивільним позовом щодо спору про право на нерухоме майно. У своєму рішенні щодо тієї заяви від 3 травня 2007 року Суд постановив, що рішення національних судів були ухвалені у рамках провадження, що не відповідало встановленим пунктом 1 статті 6 Конвенції гарантіям справедливого суду щодо незалежності та безсторонності, юридичної визначеності і вимозі надати достатнє обґрунтування (див. пункти 13-15). Посилаючись головним чином на рішення Суду від 3 травня 2007 року, заявниця подала до Верховного Суду України скаргу у зв’язку з винятковими обставинами, оскаржуючи зазначені рішення. У рамках провадження, що закінчилося постановленням у березні 2008 року рішення, що є предметом цієї заяви, Верховний Суд України відмовив у задоволенні скарги заявниці, вирішивши, що постановлені на національному рівні рішення були вірними та достатньо обґрунтованими.
31. У першу чергу Суд повинен визначити, чи не заборонено йому статтею 46 Конвенції розглядати подані заявницею різні скарги з огляду на встановлений Конвенцією розподіл повноважень між Комітетом міністрів та Судом щодо нагляду за виконанням рішень Суду (див., наприклад, ухвалу щодо прийнятності у справі "Лайонз та інші проти Сполученого Королівства" (Lyons and Others v. the United Kingdom), заява № 15227/03, ECHR 2003-IX). По-друге, тією мірою, якою це не заборонено, Суд має розглянути, чи були у провадженні на національному рівні за скаргою заявниці у зв’язку з винятковими обставинами застосовані гарантії Конвенції, зокрема гарантії за пунктом 1 статті 6 Конвенції (див. ухвалу щодо прийнятності від 11 травня 2010 року у справі "Штек-Ріш та інші проти Ліхтенштейну" (Steck-Risch and Others v. Liechtenstein), заява № 29061/08), a якщо так, то чи було дотримано вимог пункту 1 статті 6 Конвенції.
32. Передусім слід зазначити, що скарги заявниці головним чином спрямовані проти провадження за її скаргою у зв’язку з винятковими обставинами, поданою 14 червня 2007 року, у задоволенні якої було відмовлено Верховним Судом України 14 березня 2008 року. Пам’ятаючи про характер та результат розгляду наступної аналогічної скарги заявниці, у задоволенні якої Верховний Суд України відмовив 5 червня 2008 року, Суд також враховуватиме це останнє провадження (див. пункти 55-56).
1. Загальні принципи
33. Питання щодо виконання Високими Договірними Сторонами рішень Суду не підпадає під його юрисдикцію, якщо це питання не порушено у контексті "провадження щодо вирішення питання про невиконання рішення", передбаченого пунктами 4 та 5 статті 46 Конвенції (див. рішення від 18 жовтня 2011 року у справі "Об’єднана македонська організації "llinden - PIRIN" та інші проти Болгарії (№ 2)" (The United Macedonian Organisation llinden - PIRIN and Others v. Bulgaria (no. 2)), заяви № 41561/07 та № 20972/08, п. 56). Згідно з пунктом 2 статті 46 Конвенції Комітет міністрів наділений повноваженнями здійснювати нагляд за виконанням рішень Суду та оцінкою вжитих державою-відповідачем заходів. Проте роль Комітету міністрів щодо виконання рішень Суду не перешкоджає Судові розглядати нову заяву щодо вжитих державою-відповідачем заходів з виконання рішення у тому разі, якщо ця заява містить нову важливу інформацію з питань, не вирішених первинним рішенням (див. рішення у справі ""Verein gegen Tierfabriken Schweiz" (VgT) проти Швейцарії (№ 2)" (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland (no. 2)) [ВП], заява № 32772/02, пп. 61-63, ECHR 2009).
34. Відповідні загальні принципи стисло викладено в ухвалі щодо прийнятності від 18 вересня 2012 року у справі "Егмез проти Кіпру" (Egmez v. Cyprus), заява № 12214/07, пп. 48-56, таким чином:
"48. Суд повторно зазначає, що у його рішеннях висновки про порушення є головним чином декларативними (див. ухвали щодо прийнятності у справах "Крчмар та інші проти Чеської Республіки" (<…>), заява № 69190/01, від 30 березня 2004; "Лайонз та інші проти Сполученого Королівства" (Lyons arid Others v. the United Kingdom), заява № 15227/03, ECHR 2003-IX; та "Маркс проти Бельгії" (Marckx v. Belgium), від 13 червня 1979 року, п. 58, Series A № 31) та що за статтею 46 Конвенції Високі Договірні Сторони зобов’язуються виконувати остаточні рішення Суду в усіх справах, у яких вони є сторонами, а нагляд за виконанням здійснює Комітет міністрів (див., mutatis mutandis, рішення від 31 жовтня 1995 року у справі "Папамічалопулос та інші проти Греції" (Papamichalopoulos and Others v. Greece) (стаття 50), n 34, Series A № 330-B). Серед іншого, з цього випливає, що рішення, в якому Суд встановив порушення Конвенції або протоколів до неї, юридично зобов’язує державу-відповідача не просто виплатити відповідним особам присуджені суми справедливої сатисфакції, а й обрати під наглядом Комітету міністрів заходи загального характеру та/або, у разі необхідності, індивідуального характеру, що мають бути запроваджені у національну правову систему з метою припинення встановленого Судом порушення та, наскільки це можливо, виправлення наслідків (див. рішення у справах "Пізано проти Італії" (Pisano v. Italy) (вилучення з реєстру) [ВП], заява № 36732/97, п. 43, від 24 жовтня 2002 року, та "Скоццарі та Джунта проти Італії" (Scozzari and Giunta v. Italy) [ВП], заяви № 39221/98 та № 41963/98, п. 249, ECHR 2000-VIII). Держава-відповідач під наглядом Комітету міністрів має свободу вибору заходів, за допомогою яких вона виконуватиме своє юридичне зобов’язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі заходи відповідають наведеним у рішенні Суду висновкам (див. вищенаведене рішення у справі "Скоццарі та Джунта проти Італії" (Scozzari and Giunta v. Italy), п. 249). Зі свого боку Суд у цьому діалозі не може перебирати на себе будь-яку роль (див. вищенаведену ухвалу щодо прийнятності у справі "Лайонз та Інші проти Сполученого Королівства" (Lyons and Others v. the United Kingdom)).
49. Хоча у деяких випадках Суд може вказувати конкретний засіб юридичного захисту або інший засіб, який має бути вжито державою-відповідачем (див., наприклад, рішення у справах "Ассанідзе проти Грузії" (Assanidze v. Georgia) [ВП], заява № 71503/01, п. 14 резолютивної частини, ECHR 2004-ІІ; та "Генчель проти Туреччини" (Gengel v. Turkey), заява № 53431/99, п. 27, від 23 жовтня 2003 року), саме до компетенції Комітету міністрів все ще належить здійснення за пунктом 2 статті 46 Конвенції оцінки імплементації таких заходів (див. рішення у справах "Грінз та М.Т. проти Сполученого Королівства" (Greens and М.Т. v. the United Kingdom), заяви № 60041/08 та № 60054/08, п. 107, від 23 листопада 2010 року; "Сульджагіч проти Боснії і Герцеговини" (Suljagic v. Bosnia and Herzegovina), заява № 27912/02, п. 61, від 3 листопада 2009 року; "Хуттен Чапська проти Польщі" (Hutten Czapska v. Poland) (дружнє врегулювання) [ВП], заява № 35014/97, п. 42, від 28 квітня 2008 року; "Хуттен Чапська проти Польщі" (Hutten Czapska v. Poland) [ВП], заява № 35014/97, пп. 231-239 та резолютивна частина, ECHR 2006-VIII); "Броньовський проти Польщі" (Broniowski v. Poland) (дружнє врегулювання) [ВП], заява № 31443/96, п. 42, ECHR 2005-ІХ; та "Броньовський проти Польщі" (Broniowski v. Poland) [ВП], заява № 31443/96, пп. 189-194 та резолютивна частина, ECHR 2004-V).
50. Тому Суд послідовно наголошував на тому, що його юрисдикція не поширюється на питання перевірки виконання Договірними Сторонами зобов’язань, накладених на них одним із рішень Суду. Тому Суд відмовляв у розгляді скарг щодо невиконання державами його рішень, визнаючи такі скарги неприйнятними ratione materiae (див. ухвали щодо прийнятності у справах "Молдован та інші проти Молдови" (Moldovan and Others v. Moldova), заява № 8229/04, від 15 лютого 2011 року; "Даусетт проти Сполученого Королівства (№ 2)" (Dowsettv. the United Kingdom (no. 2)), заява № 8559/08, від 4 січня 2011 року; "Оджалан проти Туреччини" (<…>), заява № 5980/07, від 6 липня 2010 року; рішення у справі "Хаазе проти Німеччини" (Haase v. Germany), заява № 11057/02, ECHR 2004-III; ухвали щодо прийнятності у справах "Команіцький проти Словаччини" (Komanicky v. Slovakia), заява № 13677/03, від 1 березня 2005 року; вищенаведені ухвали щодо прийнятності у справах "Лайонз та інші проти Сполученого Королівства" (Lyons and Others v. the United Kingdom) ; "Крчмар та інші проти Чеської Республіки" (<…>); та "[Фішер] проти Австрії" ([Fischer] v. Austria), заява № 27569/02, ECHR 2003-VI).
51. Проте роль Комітету міністрів у цій сфері не означає, що вжиті державою-відповідачем заходи з виправлення встановленого Судом порушення не можуть порушити нове питання, яке не було вирішено у рішенні Суду (див. вищенаведене рішення у справі ""Verein gegen Tierfabriken Schweiz" (VgT) проти Швейцарії (№ 2)" (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland (no. 2)), п. 62; ухвалу щодо прийнятності у справі "Аккар проти Франції" (Hakkar v. France), заява № 43580/04, від 7 квітня 2009 року; вищенаведене рішення у справі "Хаазе проти Німеччини" (Haase v. Germany); рішення у справах "Меемі проти Франції (№ 2)" (Mehemi [v. France (no. 2)), заява № 53470/99, § 43, ECHR 2003-IV]; "Ронгоні проти Італії" (Rongoni v. Italy), заява № 44531/98, п. 13, від 25 жовтня 2001 року; "Рандо проти Італії" (Rando v. Italy), заява № 38498/97, п. 17, від 15 лютого 2000 року; "Летерм проти Франції" (Leterme v. France), від 29 квітня 1998 року, Reports 1998-Ш; "Пайо проти Франції" (Pailot v. France), від 22 квітня 1998 року, п. 57, Reports 1998-II; та "Ольссон проти Швеції (№ 2)" (Olsson v. Sweden (no. 2), від 27 листопада 1992 року, Series А № 250) і як таке становить предмет нової заяви, що може розглядатися Судом.
52. Виходячи з цього, Суд встановив, що він наділений компетенцією розглядати скарги у низці повторних справ, наприклад, якщо національні органи влади провели новий розгляд справи на національному рівні з метою виконання одного з рішень Суду чи то шляхом відновлення провадження (див. рішення від 11 жовтня 2011 року у справі "Емре проти Швейцарії (№ 2)" (Emre v. Switzerland (no. 2)), заява № 5056/10, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Гертель проти Швейцарії" (Hertel v. Switzerland), заява № 53440/99, ECHR 2002-ІІ), або шляхом порушення повністю нового провадження на національному рівні (див. рішення у справах "Об’єднана македонська організація "llinden - PIRIN" та інші проти Болгарії (№ 2)" (The United Macedonian Organisation llinden - PIRIN and Others v. Bulgaria (no. 2)), заява № 41561/07 та № 20972/08, від 18 жовтня 2011 року, та "Лю проти Росії (№ 2)" (Liu v. Russia (no. 2)), заява № 29157/09, від 26 липня 2011 року).
53. Більше того, у конкретному контексті триваючого порушення конвенційного права після ухвалення рішення, в якому Суд встановив порушення цього права, яке тривало впродовж певного періоду часу, розгляд другої заяви щодо порушення цього права у подальшому не є чимось незвичайним для Суду (див., серед інших джерел, рішення у справах "Іванцок та інші проти Молдови та Росії" (<…>), заява № 23687/05, пп. 93-96, від 15 листопада 2011 року, щодо порушення тривалого тримання під вартою; "Вассерман проти Росії (№ 2)" (Wasserman v. Russia (no. 2)), заява № 21071/05, пп. 36-37, від 10 квітня 2008 року, щодо невиконання рішення національного суду; та вищенаведене рішення у справі "Ронгоні проти Італії" (Rongoni v. Italy), п. 13, щодо тривалості провадження). У таких випадках "нове питання" випливає з продовження порушення, яке було підставою для первинного рішення Суду. Проте розгляд Суду обмежується відповідними новими періодами та усіма новими поданими у зв’язку з цим скаргами (див., наприклад, вищенаведене рішення у справі "Іванцок та інші проти Молдови та Росії" (<…>)).
54. З практики Суду зрозуміло, що визначення наявності "нового питання" великою мірою залежить від конкретних обставин певної справи і що різниця між справами не завжди є чіткою. Так, наприклад, у наведеному рішенні у справі ""Verein gegen Tierfabriken Schweiz" (VgT) проти Швейцарії (№ 2)" (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland (no. 2)) Суд встановив, що він має право розглядати скаргу на відмову відповідного національного суду відновити провадження після ухвалення рішення Суду. Суд здебільшого посилався на той факт, що підстави для відмови у задоволенні заяви були новими, а отже становили відповідну нову інформацію, здатну призвести до порушення питання про нове порушення Конвенції (див. вищенаведене рішення у справі ""Verein gegen Tierfabriken Schweiz" (VgT) проти Швейцарії (№ 2)" (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland (no. 2)), п. 65). Суд також взяв до уваги і той факт, що Комітет міністрів закінчив здійснення нагляду за виконанням рішення Суду, не врахувавши відмову у відновленні провадження, оскільки його не повідомили про це рішення. Суд вважав, що також і з цієї точки зору зазначена відмова становить новий факт (там само, п. 67). Аналогічним чином, у своєму нещодавньому вже наведеному рішенні у справі "Емре проти Швейцарії (№ 2)" (Emre v. Switzerland (no. 2)) Суд встановив, що нове рішення, постановлене національним судом після відновлення провадження, у якому національний суд провів нове збалансування інтересів, становило новий факт. У зв’язку з цим Суд також зауважив, що у Комітеті міністрів процедура виконання ще не розпочалася. Проте аналогічні скарги було відхилено в ухвалах щодо прийнятності у справах "Шеллінг проти Австрії (№ 2)" (Schelling v. Austria (no. 2)), заява № 46128/07, від 16 вересня 2010 року, та "Штек-Ріш та інші проти Ліхтенштейну" (Steck-Risch and Othersv. Liechtenstein), заява № 629061//08, від 11 травня 2010 року), оскільки Суд вважав, що згідно з фактами рішення національних судів про відмову у задоволенні заяв про відновлення провадження не ґрунтувалися на відповідних нових підставах, які могли спричинити виявлення нового порушення положень Конвенції, або не були пов’язані з ними. Також в ухвалі щодо прийнятності у справі "Штек-Ріш та інші проти Ліхтенштейну" (Steck-Risch and Others v. Liechtenstein) Суд зауважив, що Комітет міністрів завершив нагляд за виконанням попереднього рішення Суду до відмови національним судом у відновленні провадження та не посилаючись на те, що можна було подати клопотання про відновлення провадження. Також не було відповідної нової інформації щодо цього.
55. У цьому контексті також слід зважати на критерії, встановлені практикою Суду щодо підпункту "b" пункту 2 статті 35 Конвенції, за якими заява має бути визнана неприйнятною у разі, якщо вона "за своєю суттю є ідентичною до заяви, що вже була розглянута Судом ... і якщо вона не містить нових фактів у справі": (і) заява вважається такою, що "за своєю суттю є ідентичною", якщо сторони, скарги та факти є ідентичними (див. вищенаведене рішення у справі ""Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT)" проти Швейцарії (№ 2)" (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland (no. 2)), п. 63, та ухвалу щодо прийнятності у справі "Паугер проти Австрії" (Pauger v. Austria), заяви № 16717/90 та № 24872/94, ухвали Комісії від 9 січня 1995 року); (іі) концепція скарги характеризується заявленими у ній фактами, а не лише самими правовими підставами або аргументами, на які робиться посилання (див. рішення у справах "Герра та інші проти Італії" (Guerra and Others v. Italy), від 19 лютого 1998 року, п. 44, Reports 1998-I, та "Пауелл і Рейнер проти Сполученого Королівства" (Powell and Rayner v. the United Kingdom), від 21 лютого 1990 року, п. 29, Series А № 172); та (ііі) якщо заявник надає нову інформацію, заява не буде по суті такою ж, як попередня заява (див. ухвали щодо прийнятності у справах "Патера проти Чеської Республіки" (Patera v. the Czech Republic), заява № 25326/03), ухвала Комісії від 10 січня 1996 року, та "Шаппекс проти Швейцарії" (Chappex v. Switzerland), заява № 20338/92, ухвала Комісії від 12 жовтня 1994 року).
56. Відповідно надані Комітету міністрів статтею 46 Конвенції повноваження здійснювати нагляд за виконанням рішень Суду та оцінку реалізації заходів, вжитих державами згідно з цією статтею, не порушуватимуться, якщо Суд має розглядати відповідну нову інформацію у контексті нової заяви (див. вищенаведене рішення у справі ""Об’єднання проти тваринних ферм Швейцарії" (VgT) проти Швейцарії (№ 2)" (Verein gegen Tierfabriken Schweiz (VgT) v. Switzerland (no. 2)), п. 67).".
2. Застосування наведених загальних принципів у цій справі
35. Повертаючись до цієї справи, Суд вважає, що деякі з тверджень заявниці можна розуміти як скарги на стверджуване неналежне виконання рішення Суду від 3 травня 2007 року у її попередній справі. Зокрема, видається, що заявниця стверджує, що недоліки первинного провадження на національному рівні, яке було предметом рішення Суду 2007 року, не було виправлено у провадженні, яке закінчилося ухвалою Верховного Суду України від 14 березня 2008 року, оскільки Верховний Суд України не розглянув юридичну силу головного документального доказу, на якому ґрунтувалися оскаржувані рішення національних судів (див. пункт 29). Проте скарги як на невиконання рішення Суду, так і на невиправлення вже встановленого Судом порушення не належать до компетенції Суду ratione materiae (див. стислий виклад практики Суду, наведений у попередньому пункті, зокрема у вищенаведеній ухвалі щодо прийнятності у справі "Лайонз та інші проти Сполученого Королівства" (Lyons and Others v. the United Kingdom)). Відповідно скарги заявниці у частині, що стосується невиправлення первинного порушення пункту 1 статті 6 Конвенції, встановленого у рішенні Суду 2007 року, мають бути визнані несумісними ratione materiae із положеннями Конвенції згідно з підпунктом "а" пункту 3 та пунктом 4 статті 35 Конвенції.