Справа «Кравчук проти України» (Заява № 77435/12)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Кравчук проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Арнфінн Бордсен (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Маттіас Гуйомар (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 77435/12), яку 29 листопада 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Петро Авксентійович Кравчук (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги на відсутність обґрунтування в рішеннях національних судів (пункт 1 статті 6 Конвенції) та неспроможність судів захистити право власності заявника (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції), а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 01 квітня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується обов’язку національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції наводити обґрунтування для своїх рішень.

2. Заявник народився у 1947 році і проживає у м. Любешів. Заявника представляв п. В. Єлов - юрист, який практикує у м. Луцьку.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. І. Ліщина.

4. Факти справи, надані сторонами, можуть бути узагальнені таким чином.

5. Заявник звернувся до Старобешівського районного суду з позовом, стверджуючи, що у 2006 році приватна особа Б. опублікувала книгу, в якій була наведена значна частина книги, виданої заявником у 1988 році. У своєму позові заявник зазначив, що не мав копії книги Б. і безуспішно намагався витребувати її у Б. За цих обставин заявник просив суд витребувати у Б. копію її книги та провести експертизу його тверджень про плагіат.

6. Крім того, заявник просив суд витребувати у прокурора Київського району м. Донецька копії висновків експертиз 2009 та 2011 років, наявних у матеріалах окремої кримінальної справи стосовно тверджень заявника про порушення Б. авторських прав. У відповідь суд витребував копії цих висновків. У висновку за 2011 рік, серед іншого, зазначалося, що у книзі Б., яка також була предметом спору у цивільній справі, було "часткове використання тексту" книги заявника.

7. 19 грудня 2011 року Старобешівський районний суд відмовив у задоволенні позову заявника як необґрунтованого. Він зазначив, що висновки, складені в межах кримінальної справи, не були належними доказами. Іншої експертизи для доведення наявності стверджуваного плагіату проведено не було, також були відсутні інші докази на підтримку позовних вимог заявника.

8. Заявник подав апеляційну скаргу, стверджуючи, що суд першої інстанції не забезпечив збір доказів і не витребував у відповідача копію її книги; що висновки експертів, складені в межах кримінальної справи, були безпідставно проігноровані; та що не було призначено експертизу, незважаючи на його клопотання.

9. 27 березня 2012 року Апеляційний суд Донецької області відхилив апеляційну скаргу заявника, зазначивши, що сторони не надали копію книги відповідача. Апеляційний суд вказав, що намагався витребувати примірник книги Б. у національної бібліотеки; проте книги там не було. Суд додав, що копії висновків експертів, надані прокуратурою, не були належними доказами, оскільки не стосувалися відповідної книги відповідача у справі, що розглядалася.

10. Заявник подав касаційну скаргу, повторивши, що він зіткнувся зі складнощами у наданні доказів у справі, та що наявні висновки експертів були належними доказами, оскільки доводили наявність плагіату, вчиненого Б. у її книзі.

11. 23 липня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ відхилив касаційну скаргу як необґрунтовану, наголосивши, що суди намагалися витребувати копію книги в бібліотеки, але безуспішно. За таких обставин суди нижчих інстанцій ухвалили законні рішення, встановивши, що позов заявника був необґрунтований.

12. Відповідне національне законодавство наведене в рішеннях у справах "Волошин проти України" (Voloshyn v. Ukraine), заява № 15853/08, пункт 22, від 10 жовтня 2013 року, та "Мала проти України" (Mala v. Ukraine), заява № 4436/07, пункт 29, від 03 липня 2014 року.

13. Заявник скаржився на те, що висунуті ним відповідні та важливі аргументи не були належним чином розглянуті національними судами всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції.

14. Відповідна частина пункту 1 статті 6 Конвенції передбачає:

"Кожен має право на справедливий … розгляд його справи … судом, …, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".

А. Прийнятність

15. Уряд стверджував, що скарга була явно необґрунтованою, оскільки суди правильно розглянули справу. Заявник не зміг підтвердити свою скаргу, оскільки він не надав опубліковану Б. книгу, яка була основним доказом для обґрунтування його тверджень про плагіат.

16. Заявник не погодився з Урядом і доводив, що не міг надати опубліковану Б. книгу, оскільки мав один примірник, який він передав правоохоронним органам як доказ у кримінальній справі щодо Б. Заявник наполягав, що під час розгляду справи проявляв старанність, але суди не змогли забезпечити збір відсутніх у нього доказів.

17. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

18. Заявник підтримав свої скарги.

19. Уряд стверджував про відсутність підстав для встановлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

20. Суд повторює, що відповідно до його тривалої та усталеної практики він не має діяти як суд четвертої інстанції, а тому не ставитиме під сумнів рішення національних судів за пунктом 1 статті 6 Конвенції, якщо тільки їхні висновки не вважаються свавільними або явно необґрунтованими (див. рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" [ВП] (Bochan v. Ukraine (no. 2) [GC], заява № 22251/08, пункт 61, ЄСПЛ 2015, з подальшими посиланнями).

21. Пункт 1 статті 6 Конвенції зобов’язує національні суди обґрунтовувати свої рішення. Це зобов’язання не можна розуміти як таке, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, і питання дотримання цього зобов’язання має вирішуватись виключно з огляду на обставини справи (див. рішення у справах "Руіз Торія проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain), від 09 грудня 1994 року, пункт 29, Серія A № 303A, та "Гарсія Руіз проти Іспанії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 30544/96, пункт 26, ЄСПЛ 1999-I). Ці принципи застосовувалися у низці справ проти України (див., наприклад, рішення у справах "Бендерський проти України" (Benderskiy v. Ukraine), заява № 22750/02, пункти 42-47, від 15 листопада 2007 року, "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, пункт 25, від 18 липня 2006 року, та "Богатова проти України" (Bogatova v. Ukraine), заява № 5231/04, пункти 18 і 19,від 07 жовтня 2010 року).

22. У цій справі заявник стверджував у національних судах, що Б. опублікувала книгу, яка порушувала його авторські права на власну книгу. Суди відхилили позов після того, як встановили, що заявник не надав копію книги Б. і, таким чином, не підтвердив свою скаргу.

23. Суд зазначає, що у національних судах заявник конкретно стверджував про відсутність у нього можливості надати цей доказ. З цієї причини заявник звернувся до судів з чітким клопотанням про забезпечення витребування відсутньої у нього книги Б. У відповідь національні суди намагалися витребувати примірник книги Б. у національної бібліотеки, але безуспішно (див. пункт 9). Однак, оскільки ця спроба була невдалою, залишається незрозумілим, чому суди не розглядали можливість вжиття подальших заходів, аби спробувати витребувати книгу у відповідача або в правоохоронних органів, які проводили паралельне кримінальне провадження за пов’язаними питаннями. Хоча національні суди звернулись до місцевого прокурора для одержання копій висновків експертів, наявних у матеріалах кримінальної справи (див. пункт 6), ніщо не свідчить про те, що вони намагалися таким же чином отримати первинні докази, зокрема книгу.

24. Таким чином, як вбачається, хоча суди визнали, що заявник зазнав певних складнощів у зборі доказів, вони не довели вжиття ними всіх необхідних заходів для забезпечення збору цих доказів (див., у зв’язку з цим, згадане рішення у справі "Волошин проти України" (Voloshyn v. Ukraine), пункт 33). Крім того, хоча суди навели певні загальні та неуточнені причини для відмови робити будь-які умовиводи на підставі наданих прокуратурою висновків експертів, вони не призначили жодної подальшої експертизи у зв’язку з твердженнями про плагіат, незважаючи на клопотання заявника.

25. З огляду на зазначені міркування Суд доходить висновку, що національні суди не дотрималися свого зобов’язання розглянути висунуті заявником відповідні та важливі аргументи і забезпечити, аби їхні рішення не були свавільними.

26. Отже, було порушено пункту 1 статті 6 Конвенції.

27. Заявник скаржився за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на те, що на національному рівні не було забезпечено належний судовий захист його авторських прав на книгу.

28. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з уже розглянутою скаргою, і тому теж має бути визнана прийнятною.

29. З огляду на свої висновки за пунктом 1 статті 6 Конвенції Суд вважає, що немає необхідності розглядати, чи було в цій справі порушено статтю 1 Першого протоколу до Конвенції (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Бочан проти України (№ 2)" (Bochan v. Ukraine) (no. 2), пункт 68).

30. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

31. Заявник вимагав 130000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

32. Уряд стверджував, що вимоги заявника були необґрунтованими.

33. Суд вважає, що заявник мав зазнати болю та страждань у зв’язку зі встановленим порушенням. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, як вимагає стаття 41 Конвенції, Суд присуджує заявнику 3600 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

34. Крім того, заявник вимагав 2119 українських гривень в якості компенсації судових та інших витрат.

35. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.

36. З огляду на наявні у нього документи та його практику Суд вважає за належне присудити суму у розмірі 60 євро в якості компенсації судових та інших витрат, а також додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

37. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3600 (три тисячі шістсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 60 (шістдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.