ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
П’ята секція
РІШЕННЯ
Справа "Мала проти України"
(Заява № 4436/07)
| СТРАСБУРГ 3 липня 2014 року ОСТАТОЧНЕ 17/11/2014 |
Офіційний переклад
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Мала проти України"
Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:
Марк Віллігер (<…>), Голова,
Ангеліка Нуссбергер (<…>),
Боштьян М. Зупанчіч (<…>),
Енн Пауер-Форд (<…>),
Ганна Юдківська (<…>),
Хелена Єдерблом (<…>),
Алеш Пейхал (<…>), судді,
та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,
після обговорення за зачиненими дверима 3 червня 2014 року
постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було розпочато за заявою (№ 4436/07), яку 4 січня 2007 року подала до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянка України пані Анжела Володимирівна Мала (далі - заявниця).
2. Інтереси заявниці представляла пані Каплунова С.М. - юрист, яка практикує у м. Запоріжжі. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.
3. Заявниця скаржилася на те, що провадження у національних судах за позовами, поданими нею до її колишнього чоловіка щодо невиплачених їй аліментів та неустойки, було несправедливим.
4. 2 січня 2012 року про заяву повідомили Уряд.
ФАКТИ
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
5. Заявниця народилася у 1968 році та проживає у м. Запоріжжі.
6. 4 січня 1994 року Ленінський районний суд м. Запоріжжя постановив, що колишній чоловік заявниці, С., має виплачувати їй аліменти на її доньку, яка проживає із заявницею.
А. Розрахунки державної виконавчої служби щодо заборгованості за аліментами
7. За розрахунком державної виконавчої служби від 24 січня 2006 року несплачена заявниці заборгованість станом на цю дату становила 7546 грн (станом на час подій це становило приблизно 1200 євро), з яких 2052 грн (приблизно 330 євро) становила заборгованість за 2005 рік. Обчислення державної виконавчої служби ґрунтувалися на середньостатистичних показниках заробітної платні по району, де проживав С., оскільки станом на час подій він був безробітним.
8. 1 квітня 2006 року той самий представник державної виконавчої служби склав новий розрахунок, в якому оцінювалася повна сума заборгованості станом на 31 березня 2006 року у розмірі 667,50 грн. Заборгована за 2005 рік сума оцінювалася у 480 грн. Державна виконавча служба повторно обчислила раніше встановлений розмір на основі наданого колишнім чоловіком заявниці звіту суб’єкта малого підприємництва - фізичної особи - платника єдиного податку за останній квартал 2005 року, з якого було видно, що за цей період він заробив 3000 грн. Якщо розглядати цю суму як реальний дохід за увесь рік, вона була меншою за середню заробітну платню, яка у такому разі мала братися за основу для обчислення заборгованості.
9. 4 квітня 2006 року розрахунок від 1 квітня 2006 року було надано заявниці, яка мала десять днів для його оскарження.
10. 11 квітня 2006 року заявниця спробувала оскаржити до Хортицького районного суду м. Запоріжжя (далі - Хортицький суд) точність обчислень у розрахунку.
11. 24 травня 2006 року Хортицький суд задовольнив її скаргу та визнав розрахунок недійсним, як такий, що є неправильним. Він дійшов висновку, що державна виконавча служба не мала жодних підстав для відходу від попереднього обчислення, оскільки наданий С. звіт суб’єкта малого підприємництва - фізичної особи - платника єдиного податку охоплював лише останній квартал 2005 року. У зв’язку з тим, що сторони не подавали апеляційні скарги, постанова набрала законної сили.
12. 6 червня 2006 року державна виконавча служба склала інший розрахунок, згідно з яким невиплачена заявниці заборгованість за аліментами станом на цю дату становила 7671 грн, з яких 2358 грн становила заборгованість за 2005 рік.
13. 29 червня 2006 року державна виконавча служба повторно оцінила заборгованість, не сплачену С. заявниці, дійшовши висновку, що станом на 1 червня 2006 року вона становить 6606 грн (оскільки С. здійснив кілька виплат протягом цього року), із яких 2358 грн становила заборгованість за 2005 рік.
14. 19 жовтня 2006 року державна виконавча служба закінчила виконавче провадження зі стягнення аліментів, оскільки 2 жовтня того року донька заявниці досягла повноліття. Державна виконавча служба України оцінила невиплачену заборгованість станом на 2 жовтня 2006 року на рівні 8637,32 грн (що становило станом на час подій приблизно 1300 євро), заборгована сума за 2005 рік залишилася незмінною (2358 грн, що становило приблизно 330 євро). Ані заявниця, ані її колишній чоловік не оскаржили цей розрахунок.
B. Стягнення неустойки (перше провадження)
15. 26 січня 2006 року заявниця подала цивільний позов до С. щодо стягнення з нього неустойки за прострочення виплати аліментів. Вона посилалася на розрахунок державної виконавчої служби від 24 січня 2006 року (див. пункт 7).
16. 16 березня 2006 року за клопотанням заявниці суд відклав своє судове засідання для виклику до суду представника державної виконавчої служби, який склав вищезазначений розрахунок. С. не заперечував проти цього, але заявив, що вимагає перерахунку заборгованості перед заявницею.
17. 3 квітня 2006 року Хортицький суд частково задовольнив вимоги заявниці та стягнув на її користь 141,58 грн (приблизно 22 євро) неустойки, яку мав сплатити їй колишній чоловік. Оскільки йшлося про заборгованість за 2005 рік, обчислення ґрунтувалося на розрахунку державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року (див. пункт 8), наданому державною виконавчою службою в судовому засіданні 3 квітня 2006 року. Взявши до уваги пояснення державної виконавчої служби щодо підстав для перерахунку, суд вирішив, що вищезазначений розрахунок має пріоритет над розрахунком від 24 січня 2006 року, на який посилалася заявниця. Згідно з протоколом судового засідання, заявниця не заперечувала проти закінчення розгляду справи по суті, але наполягала на тому, що суд має покладатися на наведений нею розрахунок.
18. 12 квітня 2006 року заявниця оскаржила це рішення, стверджуючи, що суд необґрунтовано послався на розрахунок від 1 квітня 2006 року, про що вона дізналася лише 3 квітня, у день, коли суд постановив рішення. Вона також вказувала на те, що до наступного дня (4 квітня 2006 року) відповідний розрахунок їй офіційно не надавався і вона оскаржила його у встановленому порядку (див. пункти 9 та 10).
19. 23 травня 2006 року апеляційний суд Запорізької області (далі - апеляційний суд) залишив рішення Хортицького суду від 3 квітня 2006 року без змін. Не наводячи подальших деталей, він вирішив, що суд першої інстанції правильно посилався на розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року.
20. Заявниця оскаржила рішення від 3 квітня та ухвалу від 23 травня 2006 року у касаційному порядку, вимагаючи їхнього скасування та проведення нового розгляду справи. Вона скаржилася на те, що суди без жодних пояснень залишили без уваги представлений нею ключовий доказ - розрахунок державної виконавчої служби від 24 січня 2006 року. Він не оскаржувався сторонами і набрав законної сили. Вона повторювала аргументи зі своєї апеляційної скарги щодо розрахунку державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року (див. пункт 18), підкреслюючи, що її скарга щодо розрахунку була успішною, і 24 травня 2006 року його було визнано недійсним.
21. 21 листопада 2006 року Верховний Суд України на засіданні у складі одного судді відмовив заявниці у відкритті касаційного провадження у справі. Його пояснення зводилось до твердження, що касаційна скарга була необґрунтованою і викладені у ній аргументи не вимагали перевірки матеріалів справи. Суд посилався на частину третю статті 328 Цивільного процесуального кодексу України (див. пункт 29).
C. Стягнення заборгованості (друге провадження)
22. 21 листопада 2006 року заявниця звернулася до Хортицького суду із цивільним позовом до свого колишнього чоловіка, вимагаючи стягнення аліментів в розмірі, визначеному розрахунком державної виконавчої служби від 19 жовтня 2006 року (див. пункт 14), із урахуванням встановленого індексу інфляції, а також трьох відсотків річних від простроченої суми.
23. 2 січня 2007 року суд відмовив у задоволенні позовних вимог заявниці. Він постановив, що державна виконавча служба вже визначила несплачену заборгованість, яку мав сплатити С. (8637,32 грн - див. пункт 14), і заявниця не має права на жодну індексацію та нарахування трьох відсотків річних від простроченої суми.
24. Після оскарження заявницею 26 квітня 2007 року апеляційний суд скасував рішення та зобов’язав колишнього чоловіка заявниці виплатити їй 4964 грн заборгованості (приблизно 740 євро). Щодо заборгованості за 2005 рік він посилався на рішення Хортицького суду від 3 квітня 2006 року, що ґрунтувалося на розрахунку державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року (див. пункти 8 та 17).
25. Заявниця оскаржила це рішення у касаційному порядку. Вона стверджувала, що остаточна сума заборгованих їй С. аліментів станом на 2 жовтня 2006 року становить 8637,32 грн (приблизно 1290 євро). Заявниця наголошувала на тому, що сторони не оскаржували точність цього обчислення. Проте апеляційний суд вирішив посилатися на більш ранній розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року, який після подання нею скарги 24 травня 2006 року був визнаний Хортицьким судом недійсним.
26. 19 липня 2007 року Верховний Суд України, засідаючи у складі одного судді, відмовив у порушенні касаційного провадження. Його обґрунтування було таким самим, як і в ухвалі від 21 листопада 2006 року (див. пункт 21).
D. Інші провадження
27. 28 квітня 2006 року заявниця звернулася до Хортицького суду з позовом, вимагаючи збільшення розміру аліментів, що мали бути виплачені її колишнім чоловіком, починаючи із зазначеної дати.
28. 20 червня 2006 року суд частково задовольнив її позов та визначив розмір щомісячних аліментів на рівні 165 грн, що мали сплачуватися, починаючи з 3 травня, до 2 жовтня того року - дати, коли їхня донька досягала повноліття. Це рішення не оскаржувалося і набрало законної сили.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО, ЧИННЕ СТАНОМ НА ЧАС ПОДІЙ
А. Цивільний процесуальний кодекс України (набрав чинності 1 січня 2005 року)
29. У відповідних положеннях зазначено таке:
Стаття 213: Законність і обґрунтованість рішення суду
"1. Рішення суду повинно бути законним і обґрунтованим.
2. Законним є рішення, яким суд, виконавши всі вимоги цивільного судочинства, вирішив справу згідно із законом.
3. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з’ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.".
Стаття 328: Відкриття касаційного провадження у справі
"…
3. Суддя-доповідач відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо:
... (5) касаційна скарга є необґрунтованою і викладені в ній доводи не викликають необхідності перевірки матеріалів справи. ...".
Стаття 335: Межі розгляду справи судом касаційної інстанції
"1. Під час розгляду справи в касаційному порядку суд перевіряє в межах касаційної скарги правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими...
2. Касаційний суд перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
3. Суд не обмежений доводами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено неправильне застосування норм матеріального права або порушення норм процесуального права, які є обов’язковою підставою для скасування рішення.".
Стаття 336: Повноваження суду касаційної інстанції
"1. За наслідками розгляду касаційної скарги на рішення суд касаційної інстанції має право:
(1) постановити ухвалу про відхилення касаційної скарги і залишення рішення без змін;
(2) постановити ухвалу про повне або часткове скасування рішення і передати справу на новий розгляд до суду першої або апеляційної інстанції;
(3) постановити ухвалу про скасування рішення апеляційного суду і залишити в силі судове рішення суду першої інстанції, що було помилково скасоване апеляційним судом;
(4) постановити ухвалу про скасування судових рішень і закрити провадження в справі або залишити заяву без розгляду;
(5) скасувати судові рішення і ухвалити нове рішення або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд...".
30. У виданні " Цивільний процесуальний кодекс України : Науково-практичний коментар." - (У 2 т. / За заг. ред. С.Я. Фурси. - К.: Видавець Фурса С.Я: КНТ, 2007) щодо статті 335 зазначено таке:
"...перевіряючи застосовування норм ЦПК цими судами згідно з касаційною скаргою, суд касаційної інстанції зобов’язаний перевіряти обґрунтованість рішення суду, оскільки ця вимога має процесуальний характер і встановлена ст. 213 ЦПК".
31. У відповідній частині статті 194, що стосується відшкодування заборгованості за аліментами, зазначено таке:
"4. Заборгованість за аліментами стягується незалежно від досягнення дитиною повноліття...".
C. Закон України "Про виконавче провадження" 1999 року
32. У відповідних положеннях зазначено таке:
Стаття 37: Закінчення виконавчого провадження
"Виконавче провадження підлягає закінченню у випадках:
... (6) закінчення передбаченого законом строку для даного виду стягнення; ...".
ПРАВО
33. Заявниця скаржилася на несправедливість першого та другого проваджень. Вона посилалася на пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідній частині якого зазначено таке:
"Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру...".
А. Прийнятність
34. Уряд стверджував, що заявниця не вичерпала національні засоби юридичного захисту у зв’язку зі своєю скаргою на несправедливість першого провадження.
35. За твердженнями Уряду, якщо вона не хотіла, щоб суди посилалися на розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року, вона могла вимагати зупинення провадження до вирішення справи за її скаргою щодо цього розрахунку.
36. Уряд продовжував стверджувати, що оскільки заявниця не зверталася з такими клопотаннями, ніщо не заважало судам першої та апеляційної інстанцій посилатися на розрахунок, який все ще був дійсним станом на день, коли було постановлено рішення.
37. Заявниця загалом не погодилася із твердженнями Уряду.
38. Суд повторює, що правило вичерпання національних засобів юридичного захисту, яке міститься в пункті 1 статті 35 Конвенції, зобов’язує заявників спочатку використати зазвичай доступні й достатні засоби юридичного захисту в національній юридичній системі, щоб домогтися відшкодування за стверджувані порушення. Існування таких засобів юридичного захисту має бути достатньо точним як в теорії, так і на практиці, оскільки без цього їм бракуватиме належної доступності та ефективності (див. рішення від 16 вересня 1996 року у справі "Акдівар та інші проти Туреччини" (Akdivar and Others v. Turkey), пп. 65-66, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV).
39. Суд неодноразово розглядав питання вичерпання національних засобів юридичного захисту у контексті цивільного провадження в Україні. Він вирішував, що за умов чинного процесуального законодавства звернення до апеляційного суду та Верховного Суду України у якості суду касаційної інстанції становлять ефективні засоби юридичного захисту, що мають бути вичерпані до подачі заяви до Суду (див., наприклад, ухвали щодо прийнятності у справах "Воробйова проти України" (Vorobyeva v. Ukraine), заява № 27517/02, від 17 грудня 2002 року; "Балюк проти України" (Balyuk v. Ukraine), заява № 17696/02, від 6 вересня 2005 року; "Головко проти України" (Golovko v. Ukraine), заява № 39161/02, п. 43, від 1 лютого 2007 року, та "Бащенко проти України" (Bashenko v. Ukraine), заява № 61484/10, від 3 квітня 2012 року).
40. Суд зауважує, що у цій справі заявниця зверталася зі своїми вимогами до національних судів трьох різних інстанцій. Тому він вважає, що вона дотрималася вимоги щодо вичерпання національних засобів юридичного захисту. Її незвернення до тимчасових процесуальних заходів, як це пропонувалося Урядом, для цього висновку не має значення.
41. Відповідно Суд відхиляє заперечення Уряду.
42. Він також зазначає, що заява не є ані явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.
В. Суть
1. Доводи сторін провадження
43. Заявниця скаржилася, що рішення національних судів у обох провадженнях були недостатньо обґрунтованими. Більш конкретно, вона стверджувала, що суди посилалися - у свавільний спосіб, повністю ігноруючи її конкретні та доречні аргументи, - на розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року як ключовий доказ, навіть хоча він і був визнаний недійсним до того часу, як було закінчено перше провадження і було розпочато друге провадження.
44. Уряд стверджував, що провадження у справі заявниці були справедливими.
45. Щодо першого провадження Уряд звертав увагу Суду на те, що у той час, коли суди першої та апеляційної інстанцій виносили свої рішення, оскаржуваний розрахунок державної виконавчої служби був дійсним документом. Щодо розгляду касаційної скарги заявниці Уряд зазначив, що компетенція Верховного Суду України обмежується питаннями права. За відсутності будь-яких порушень матеріального або процесуального права судами нижчестоящих інстанцій Верховний Суд України вірно відмовив у задоволенні касаційної скарги заявниці як необґрунтованої.
46. Що стосується другого провадження, Уряд стверджував, що заявниця не надала суду першої інстанції розрахунок державної виконавчої служби від 24 травня 2006 року на підтримку своїх позовних вимог. Відповідно Хортицькому суду просто не було відомо про те, що розрахунок від 1 квітня 2006 року було визнано недійсним. Уряд також зазначив, що заявниця з’явилася лише у декілька засідань апеляційного суду, а отже, не скористалася можливістю навести свої аргументи. Уряд стверджував, що не було нічого свавільного у посиланні апеляційного суду на судові рішення від 3 квітня та 23 травня 2006 року, які були постановлені у першому провадженні. Насамкінець Уряд повторив свої вищезазначені аргументи щодо обмеженої компетенції Верховного Суду України.
2. Оцінка Суду
(а) Загальні принципи практики
47. Суд повторює, що до функцій Суду не належить розгляд помилок щодо фактів або права, начебто допущених національним судом, якщо тільки такі помилки не порушують права та свободи, які охороняються Конвенцією, та тільки тією мірою, наскільки вони мали місце. При тому, що статтею 6 Конвенції гарантується право на справедливий розгляд справи, нею не встановлюється жодних правил щодо прийнятності доказів або способу, у який вони повинні бути оцінені, що, таким чином, є у першу чергу предметом регулювання національного законодавства та національних судів (див. рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії" (Garsia Ruiz v. Spain) [ВП], заява № 30544/96, п. 28, ECHR 1999-I). Аналогічним чином, у першу чергу саме національні органи влади, зокрема суди, мають тлумачити національне право, а Суд не замінить своє тлумачення їхнім за відсутності свавільності. З урахуванням вищезазначеного Суд все одно має переконатися у тому, чи були справедливими процедури у їхній сукупності, включаючи спосіб, у який приймалися докази та процесуальні рішення (див. рішення від 15 червня 2004 року у справі "Таммінен проти Фінляндії" (Tamminen v. Finland), заява № 40847/98, п. 38).
48. Ключовим для концепції справедливого розгляду справи як у цивільному, так і кримінальному провадженні є те, щоб скаржник не був позбавлений можливості ефективно представляти свою справу в суді та мав змогу нарівні із протилежною стороною користуватися правами, передбаченими принципом рівності сторін (див. рішення у справі "Стіл та Морріс проти Сполученого Королівства" (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, п. 59, ECHR 2005-ІІ). Принцип рівності сторін вимагає "справедливого балансу між сторонами", і кожній стороні має бути надано відповідну можливість для представлення своєї справи в умовах, що не ставлять її у суттєво невигідне становище порівняно з її опонентом (див. рішення від 26 травня 2009 року у справі "Бацаніна проти Росії" (Batsanina v. Russia), заява № 3932/02, п. 22). Більше того, принцип справедливості, закріплений у статті 6 Конвенції, порушується, якщо національні суди ігнорують конкретний, доречний та важливий довід, наведений заявником (див. рішення у справах "Проніна проти України" (Pronina v. Ukraine), заява № 63566/00, п. 25, від 18 липня 2006 року, та "Нечипорук і Йонкало проти України" (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), заява № 42310/04, п. 280, від 21 квітня 2011 року).
49. Насамкінець, згідно з практикою Суду, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, у рішеннях судів та органів, що вирішують спори, має бути належним чином викладено підстави, на яких вони ґрунтуються. Обсяг цього обов’язку щодо обґрунтовування рішення може бути різним залежно від характеру самого рішення і має визначатись з урахуванням обставин відповідної справи (див. вищенаведене рішення у справі "Гарсія Руїс проти Іспанії" (Garsia Ruiz v. Spain), п. 26 із подальшими посиланнями).
(b) Застосування вищезазначених загальних принципів у цій справі
50. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що ключовим питанням у відповідних провадженнях була заборгованість за аліментами, яку мав сплатити заявниці її колишній чоловік. Національні суди мали у своєму розпорядженні два суперечливі докази з цього приводу: розрахунок державної виконавчої служби від 24 січня 2006 року, яким заборгована сума за 2005 рік визначалася у розмірі 2052 грн, та ще один розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року, яким та сама сума визначалася у розмірі 480 грн (див. пункти 7 та 8). Вони ґрунтували свої рішення на останньому з двох вищезазначених розрахунків.
51. Щодо першого провадження Суд зазначає, що перший із двох розрахунків, який був наданий заявницею, мав статус остаточного документа, що не оскаржувався сторонами. Щодо другого розрахунку, його не надавали як доказ до 3 квітня 2006 року - дня, коли проводилося судове засідання, в кінці якого суд першої інстанції постановив рішення. Проте суд вирішив посилатися на другий розрахунок (від 1 квітня 2006 року). Зважаючи на той факт, що він заслухав представника державної виконавчої служби, якою було складено обидва розрахунки як від 24 січня, так і від 1 квітня 2006 року, Суд не вбачає у цьому рішенні Хортицького суду жодних ознак несумлінності як такої. Суд також не оминув своєю увагою те, що згідно з протоколом судового засідання заявниця не виявила жодних намірів оскаржити згаданий розрахунок від 1 квітня 2006 року та не вимагала зупинення провадження, доки цей розрахунок не стане остаточним.
52. 3 огляду на ці міркування та той факт, що у першу чергу національні суди повинні оцінювати надані їм докази (див. пункт 47), Суд не вбачає особливих підстав для того, щоб критикувати вищезазначене доказове рішення Хортицького суду.
53. У той же час Суд відзначає важливість того, щоб органи влади наводили деталізовані та переконливі підстави своєї відмови приймати доказ, запропонований заявником, особливо коли такий доказ має істотну важливість для результатів провадження, як у цій справі (див., наприклад, рішення від 26 липня 2007 року у справі "Вітцтум проти Австрії" (Vitzthum v Austria), заява № 8140/04, п. 33).
54. Хоча у цій справі аргумент заявниці щодо прийняття у якості доказу невигідного для неї розрахунку та її намір оскаржити його були, вочевидь, не чітко висловленими у суді першої інстанції, вона наполягала на цьому доречному та конкретному питанні у своїй апеляційній скарзі (див. пункти 17 та 18). Проте Суд зазначає, що апеляційний суд залишив його без жодної оцінки, порушуючи, таким чином, принципи належного відправлення правосуддя, встановлені практикою Суду (див. пункти 19 та 48-49).
55. Не було предметом розгляду це питання і в ухвалі Верховного Суду України, який за своєю природою є більш лаконічним та формальним, з огляду на третій рівень юрисдикції, що застосовувався, незважаючи на те, що суд касаційної інстанції в принципі має право на перегляд обґрунтувань судів нижчестоящих інстанцій (див. пункти 21 та 29-30).
56. Суд також зауважує, що, як це випливає з касаційної скарги заявниці, вона повідомляла суди про постанову від 24 травня 2006 року, всупереч аргументу Уряду про те, що національні суди були не обізнані щодо неї.
57. Зважаючи на усі обставини цієї справи та, зокрема, ненадання апеляційним судом жодних оцінок аргументові заявниці, що мав ключове значення для результатів провадження, Суд вважає, що перше провадження не відповідало принципу справедливості, закріпленому у статті 6 Конвенції.
58. Більше того, проблема з цим провадженням підриває справедливість другого провадження. Отже, з огляду на необ’єктивний характер рішень, постановлених у рамках першого провадження, суди у рамках другого провадження були змушені послатися на розрахунок державної виконавчої служби від 1 квітня 2006 року, який згодом було визнано недійсним, замість посилання на розрахунок від 19 жовтня 2006 року, наданий заявницею в якості остаточного документа, яким визначається розмір невиплаченої заборгованості.
59. У підсумку Суд вважає, що було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у зв’язку з несправедливістю обох проваджень у справі заявниці.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
61. Заявниця вимагала 89830 грн відшкодування матеріальної шкоди та 100000 грн відшкодування моральної шкоди.
62. Уряд заперечував проти цих вимог як невідповідних, надмірних та необґрунтованих.
63. Суд не вбачає жодного причинно-наслідкового зв’язку між встановленим порушенням та заявленою матеріальною шкодою, а отже, відхиляє цю вимогу; проте присуджує заявниці 900 євро відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
64. Заявниця не висувала жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Тому Суд з цього приводу не присуджує нічого.
С. Пеня
65. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує більшістю заяву прийнятною.
3.Постановляє чотирма голосами проти трьох, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявниці 900 (дев’ятсот) євро відшкодування моральної шкоди плюс будь-які податки, що можуть нараховуватися; ця сума має бути конвертована у валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в цей період, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
4.Відхиляє одноголосно решту вимог заявниці щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 3 липня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Марк ВІЛЛІГЕР |
Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Регламенту Суду до цього рішення додаються окремі думки суддів Юдківської, Пауер-Форд та Єдерблом.
М. В.
К. В.
СПІЛЬНА ОКРЕМА ДУМКА
суддів Пауер-Форд, Юдківської та Єдерблом
Заявниця подала позов до свого колишнього чоловіка щодо стягнення з нього неустойки за прострочення виплати аліментів. Її обчислення ґрунтувалися на розрахунку державної виконавчої служби, що був дійсним станом на відповідний час (пункт 7). Під час судового засідання представник державної виконавчої служби, викликаний заявницею, з’явився з новим розрахунком, який обчислювався на основі нової інформації, наданої відповідачем. Немає жодних підстав для того, щоб вважати, що у ході провадження заявниця не могла оскаржити розрахунок або надати будь-яку відповідну інформацію. Суддя заслухав обидві сторони та державну виконавчу службу, яка була відповідальною за розрахунок, оцінив наявну у нього інформацію та постановив своє рішення; і, як і більшість, ми не вбачаємо підстав для звинувачення суду першої інстанції. Проте більшість критикувала апеляційний суд за нерозгляд саме твердження заявниці про те, що розрахунок державної виконавчої служби, який слугував підґрунтям для рішення суду першої інстанції, було оскаржено заявницею в окремому провадженні. На думку більшості, це перетворилося на порушення встановлених практикою Суду принципів належного відправлення правосуддя (пункт 54). Ми не можемо погодитися з цим висновком. Завдання апеляційного суду полягає у виправленні помилок, допущених судом першої інстанції, перевірці, чи правильно останній застосовував закон щодо представлених йому фактів. Звичайно, він може брати до уваги нові факти; але постанову щодо скарги заявниці на розрахунок державної виконавчої служби було ухвалено 24 травня 2006 року, тоді як апеляційний суд постановив своє рішення на один день раніше - 23 травня 2006 року (пункти 11 та 19). Отже, апеляційний суду відповідний час не мав достатніх підстав (нових фактів) для скасування рішення суду першої інстанції через його фактологічні або процесуальні недоліки.
Висновок більшості у пункті 52 полягає у тому, що саме національні суди мають оцінювати надані їм докази, це в однаковій мірі стосується і рішень апеляційних судів, оскільки оскаржуваний розрахунок державної виконавчої служби був лише одним з аспектів наданих йому доказів у сукупності з поясненнями державної виконавчої служби та заявами, зробленими сторонами. Критику апеляційного суду за нерозгляд одного з аргументів заявниці, хоча і важливого, можна тлумачити як вихід за межі компетенції Суду та діяльність в якості суду "четвертої інстанції" за обставин, коли рішення не видається свавільним у розумінні повної відсутності обґрунтування.
Крім того, Верховний Суд України, хоча і знав про постанову від 24 травня 2006 року, не міг, як це випливає зі статті 335 Цивільного процесуального кодексу України (див. пункт 29), встановити факти, що не були встановлені у рішеннях судів нижчестоящих інстанцій, та скасувати їх, ґрунтуючись на нових фактах. Таким чином, лишається незрозумілим, як можна було очікувати від Верховного Суду України посилання на постанову від 24 травня 2006 року (див. пункт 56). Роль Верховного Суду України є дуже обмеженою стосовно нових фактів.
Хоча заявниця, зрозуміло, незадоволена результатами провадження, ми вважаємо, що навіть за такого нещасливого збігу обставин вона могла, тим не менш, захистити свої права - наприклад, подати позов до державної виконавчої служби, оскаржуючи закінчення виконавчого провадження (пункт 14).
Насамкінець ми б поставили під сумнів той факт, чи зазнала заявниця істотної шкоди у зв’язку з результатами першого провадження. Ми зазначаємо, що суди стягнули з відповідача неустойку у розмірі приблизно 22 євро через заборгованість у розмірі 480 грн за 2005 рік, обчислену на основі "неправильного" розрахунку державної виконавчої служби (пункти 8 та 17). Якщо б суд вважав заборгованість відповідача за 2005 рік, як на цьому наполягала заявниця, такою, що становила 2052 грн, прості обчислення показують, що сума неустойки була б лише на 72 євро більшою.