Справа «Луценко та Вербицький проти України» (Заяви № 12482/14 та № 39800/14)

81. Суд також зазначає, що сторонами не оскаржується, що особи, які підозрюються у відповідному жорстокому поводженні, перебували під контролем органів державної влади або діяли щодо п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького за вказівками представників органів державної влади у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту на Майдані. Крім того, ця версія подій також значною мірою підтверджується наявними у Суду відповідними національними та міжнародними звітами і доповідями.

82. Зокрема, у матеріалах справи на національному рівні загалом було зазначено, що невстановлені працівники правоохоронних органів наймали різних приватних осіб (тітушок), у тому числі тих, хто мав кримінальне минуле, для нападу та залякування протестувальників на Майдані. Стосовно цієї конкретної справи, то групу підозрюваних, які викрали та жорстоко поводились з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким, організували та очолювали Н., Ч. та З., які діяли за вказівками невстановлених представників органів державної влади (див. пункт 19).

83. Згідно з відповідними матеріалами справ щодо інших підозрюваних у злочинах, вчинених тітушками або за їхньою участю, слідчі ГПУ вважали, що Ч. і З. були ключовими організаторами операцій за участю "тітушок" у період з 30 листопада 2013 року до 20 лютого 2014 року, і МВС України організувало, фінансувало, давало вказівки та озброїло сотні "тітушок" (див. пункти 291-299 звіту МДГ, узагальненого в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), де містяться посилання на матеріали цих справ).

84. Крім того, у цій справі слідчі знайшли докази, які свідчать, що під час відповідних подій працівники міліції проводили негласні слідчі дії щодо п. І. Луценка. Слід зазначити, що вони прослуховували його телефонні розмови та відстежували місцезнаходження. Згідно з твердженнями слідчих працівники міліції поширили інформацію, отриману під час проведення негласних слідчих дій, серед організаторів викрадення п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького (див. пункти 23 та 24).

85. МДГ, яка висловила думки щодо відповідності розслідувань процесуальним вимогам статей 2 і 3 Конвенції у цілому, у тому числі розслідувань відповідних подій (див. витяги зі звіту МДГ, які узагальнені та частково наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 237-249), зазначає, що "із самого початку [існували] серйозні звинувачення стосовно участі колишнього керівництва МВС України у наймі, забезпеченні, організації та озброєнні "тітушок" з метою використання їх для залякування і насильницьких дій проти учасників Майдану". МДГ також посилалася на публічну заяву Міністра внутрішніх справ України у лютому 2015 року, "що були отримані беззаперечні докази, що "тітушки" були озброєні колишніми посадовими особами МВС України" (див. пункт 416 звіту МДГ, узагальненого та частково наведеного в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 246).

86. У доповіді Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) для Уряду України за результатами візиту до України з 18 по 24 лютого 2014 року, опублікованій 13 січня 2015 року (див. пункт 39 доповіді, яка частково наведена в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 250), було зазначено:

"...з висновків делегації чітко випливало, що незалежно від того, як їх називали ("тітушки", активісти антимайдану, громадяни-волонтери тощо), велика кількість невстановлених приватних осіб затримувала протестувальників з дозволу, підтримки чи мовчазної згоди працівників Міністерства внутрішніх справ України чи допомагали працівникам правоохоронних органів у затриманні протестувальників під час проведення операцій з охорони громадського порядку у м. Києві і м. Дніпропетровську у січні та лютому 2014 року. Як повідомлялося, вони також брали участь у частково "делегованому" їм здійсненні жорстокого поводження з протестувальниками "Майдану" під час або незабаром після затримання і припиняли стверджуване побиття щоразу, коли їм наказували це зробити працівники правоохоронних органів у формі або перед передачею затриманих спецпідрозділу Міністерства внутрішніх справ України".

87. Згідно з інформаційним повідомленням Комісара Ради Європи з прав людини від 10 лютого 2014 року щодо його візиту в Україну (м. Київ, м. Вінниця, м. Дніпропетровськ і м. Запоріжжя) з 04 по 10 лютого 2014 року Комісар та його делегація "зібрали твердження та інші докази співпраці працівників міліції з громадянами, яких називали широко розповсюдженим терміном "тітушки", та які часто були озброєні кийками, битами або "травматичною" вогнепальною зброєю (для придушення масових заворушень) і носили маски" (повідомлення узагальнене та частково наведене в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 235). У своєму звіті від 04 березня 2014 року Комісар зазначив, що "існували достовірні дані про випадки викрадень - деякі з них з лікарень - групами осіб, які, як стверджувалося, співпрацювали з міліцією", і зробив посилання на справу п. Ю. Вербицького. Крім того, Комісар зазначив, що високопосадовці, з якими він зустрівся на той момент, визнали наявність такої "співпраці" між цивільним особами та працівниками міліції і відсутність для неї законних підстав (див. пункти 12, 35 та 36 звіту, узагальненого та частково наведеного в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 236).

88. До того ж, Моніторингова місія ООН з прав людини в Україні (далі - ММПЛУ), яка була направлена Управлінням Верховного комісара ООН з прав людини (далі - УВКПЛ) 14 березня 2014 року на запрошення Уряду України, всебічно дослідила та проаналізувала судові рішення та інші матеріали справ на національному рівні стосовно справ п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького. У своїй "Інформаційній довідці про відповідальність за вбивства та насильницькі смерті під час протестів на Майдані", опублікованій у лютому 2019 року, ММПЛУ зазначила, що "обставини та мета викрадення свідчать про координацію дій між правоохоронними органами та групами "тітушок"" (див. пункт 30).

89. Докази координації між органами державної влади та "тітушками" під час акцій протесту на Майдані також були наведені УВКПЛ у звіті від 19 березня 2018 року (див. пункт 51 та інші частини доповіді, частково узагальненої та наведеної в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 254).

90. Таким чином, за цих обставин, зокрема, беручи до уваги, що Уряд не розкрив жодних додаткових відомостей, які могли б міститися у матеріалах справ відповідних офіційних розслідувань (див. пункт 22), Суд може зробити висновки з огляду на наявну у нього інформацію та вважає достатньо встановленим, що викрадення та жорстоке поводження з п. І. Луценком і п. Ю. Вербицьким було вчинене або за вказівками та/або під контролем правоохоронних органів, або принаймні за їхньої мовчазної згоди чи без перешкоджання.

91. З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що було порушено матеріальний аспект статті 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням з п. І. Луценком і катуванням п. Ю. Вербицького 21 січня 2014 року, за які повинна нести відповідальність держава.

92. Розглядаючи скаргу за матеріальним аспектом статті 2 Конвенції, Суд зазначає, що, незважаючи на понад 100 смертей, пов’язаних з акціями протесту, та смерть щонайменше тринадцяти працівників правоохоронних органів (див. згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункт 16) було подано лише декілька скарг за статтею 2 Конвенції, які стосуються п. Ю. Вербицького та деяких інших заявників, справи яких ще не розглянуті. Суд зазначає, що національні органи державної влади кваліфікували смерть п. Ю. Вербицького як вбивство.

93. Суд також зазначає, що після того, як п. Ю. Вербицького піддали катуванню, підозрювані, найняті працівниками правоохоронних органів, залишили його у віддаленому місці за особливо суворих погодних умов, за яких у випадку ненадання йому допомоги він навряд чи міг довгий час залишатися живим (див. пункт 20). З огляду на свої висновки щодо скарг заявників за статтею 3 Конвенції (див. пункти 90 та 91) Суд вважає, що відповідальність за смерть п. Ю. Вербицького покладається на державу-відповідача. Отже, було порушено статтю 2 Конвенції у зв’язку з цим.

94. Заявники скаржились за пунктами 1 та 2 статті 5 Конвенції у зв’язку з викраденням і триманням під вартою п. І. Луценка і п. Ю. Вербицького 21 січня 2014 року та непроведенням органами державної влади ефективного розслідування щодо цього (див. пункти 7-9). Згідно з їхніми твердженнями їх викрали та тримали під вартою у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту на Майдані й законних підстав для тримання їх під вартою не було.

95. Суд вважає, що зазначені скарги заявників слід розглядати виключно за пунктом 1 статті 5 Конвенції, відповідна частина якого передбачає:

"1. Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи, крім таких випадків і відповідно до процедури, встановленої законом:

(a) законне ув’язнення особи після засудження її компетентним судом;

(b) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду або для забезпечення виконання будь-якого обов’язку, встановленого законом;

(c) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою допровадження її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення чи її втечі після його вчинення;

...".

А. Прийнятність

96. Уряд стверджував, що скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції були передчасними, оскільки відповідні розслідування та судові провадження ще тривали.

97. Заявники зазначили, що розслідування викрадення та тримання під вартою п. І. Луценка і п. Ю. Вербицького були неефективними, а відповідні судові провадження затягувалися.

98. Суд повторює свої висновки за процесуальним аспектом статей 2 та 3 Конвенції, що відповідні розслідування у справах заявників були неефективними (див. пункт 73).

99. Суд не вбачає підстав для іншого висновку щодо тих самих розслідувань у зв’язку зі скаргами заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції, а також щодо питання, чи були вони, як стверджувалося, передчасними. Розслідування, які тривають вже більше шести років, досі не призвели до здійснення на національному рівні остаточної оцінки всіх відповідних обставин. Загалом не було доведено, що відповідні розслідування могли надати заявникам належне відшкодування у зв’язку зі стверджуваним порушенням цього положення. Тому Суд вважає, що незавершеність розслідувань не заважає йому розглянути скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції щодо викрадення та тримання під вартою п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького. Отже, Суд відхиляє заперечення Уряду у зв’язку з цим.

100. Суд також вважає, що скарги заявників за пунктом 1 статті 5 Конвенції не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає їх прийнятними.

В. Суть

101. Суд посилається на загальні принципи щодо пункту 1 статті 5 Конвенції, наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 459-461). Він повторює, що необґрунтоване тримання особи під вартою є абсолютним запереченням фундаментально важливих гарантій, закріплених статтею 5 Конвенції, та вказує на найбільш серйозне порушення цього положення (див. рішення у справах "Ель-Масрі проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" [ВП] (El-Masri v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) [GC], заява № 39630/09, пункт 233, ЄСПЛ 2012, "Аль Нашірі проти Польщі" (Al Nashiri v. Poland), заява № 28761/11, пункт 529, від 24 липня 2014 року, та "Бєлозоров проти Росії та України" (Belozorov v. Russia and Ukraine), заява № 43611/02, пункт 113, від 15 жовтня 2015 року). Відсутність фіксації такої інформації, як дата, час і місце затримання, ім’я затриманого, підстави для його затримання та ім’я особи, яка здійснила затримання, має розглядатися як несумісна, inter alia, з метою статті 5 Конвенції (див. рішення у справі "Курт проти Туреччини" (Kurt v. Turkey), від 25 травня 1998 року, пункт 125, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-III). Вона також несумісна з вимогою законності відповідно до Конвенції (рішення у справі "Анґелова проти Болгарії" (Anguelova v. Bulgaria), заява № 38361/97, пункт 154, ЄСПЛ 2002-IV).

102. Беручи до уваги висновки в контексті скарг заявників, пов’язаних зі статтями 2 та 3 Конвенції, що п. І. Луценко і п. Ю. Вербицький були викрадені або за вказівками та/або під контролем працівників правоохоронних органів, або принаймні за їхньої мовчазної згоди чи без перешкоджання (див. пункт 90), Суд доходить висновку, що їх було свавільно позбавлено свободи 21 січня 2014 року всупереч гарантіям пункту 1 статті 5 Конвенції, за що несуть відповідальність органи державної влади (див., серед інших джерел, рішення у справах "Медова проти Росії" (Medova v. Russia), заява № 25385/04, пункти 123-125, від 15 січня 2009 року, "Аліханови проти Росії" (Alikhanovy v. Russia), заява № 17054/06, пункт 103, від 28 серпня 2018 року, та "Цакоєви проти Росії" (Tsakoyevy v. Russia), заява № 16397/07, пункт 142, від 02 жовтня 2018 року).

103. Отже, було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку з викраденням і затриманням пана І. Луценка та пана Ю. Вербицького 21 січня 2014 року.

104. Заявники скаржились на порушення статей 10, 11 та 14 Конвенції у зв’язку з тим, що п. І. Луценко і п. Ю. Вербицький були викрадені та підданні жорстокому поводженню, а останнього було вбито за здійснення ними свого права на свободу мирних зібрань та вираження поглядів (див. пункти 7-9).

105. За обставин справи Суд вважає, що зазначені скарги заявників слід розглядати за статтею 1 Конвенції (див. рішення у справах "Езелін проти Франції" (Ezelin v. France), від 26 квітня 1991 року, пункт 35, Серія A № 202, "Каспаров та інші проти Росії" (Kasparov and Others v. Russia), заява № 21613/07, пункти 82 і 83, від 03 жовтня 2013 року, та "Навальний та Яшин проти Росії" (Navalnyy and Yashin v. Russia), заява № 76204/11, пункт 49, від 04 грудня 2014 року), яка передбачає:

"1. Кожен має право на свободу мирних зібрань і свободу об’єднання з іншими особами, включаючи право створювати профспілки та вступати до них для захисту своїх інтересів.

2. Здійснення цих прав не підлягає жодним обмеженням, за винятком тих, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб. Ця стаття не перешкоджає запровадженню законних обмежень на здійснення цих прав особами, що входять до складу збройних сил, поліції чи адміністративних органів держави".

А. Прийнятність

106. Уряд стверджував, що скарги заявників за статтею 11 Конвенції були передчасними з тих самих причин, з яких їхні скарги за статтями 2 та/або 3 Конвенції мали бути визнані передчасними (див. пункт 37).

107. Заявники заперечили, посилаючись, по суті, на свої аргументи щодо прийнятності скарг за статтями 2 та 3 Конвенції (див. пункти 40 і 41).

108. Суд зазначає, що він уже відхилив аналогічне заперечення Уряду щодо невичерпання засобів юридичного захисту у контексті прийнятності скарг заявників за статтями 2 та 3 Конвенції (див. пункт 46). Він не вбачає підстав вирішувати інакше щодо заперечення стосовно прийнятності скарг заявників за статтею 11 Конвенції. Тому Суд відхиляє заперечення Уряду у зв’язку з цим.

109. Суд вважає, що ці скарги заявників не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вони також не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Отже, Суд визнає їх прийнятними.

В. Суть

110. Суд повторює свої висновки, що п. І. Луценко та п. Ю. Вербицький були викрадені, п. І. Луценко зазнав жорстокого поводження, а п. Ю. Вербицький зазнав катування та зрештою був убитий у зв’язку з їхньою участю в акціях протесту на Майдані, і органи державної влади несли відповідальність за ці протиправні дії (див., зокрема, пункти 81-93).

111. Не оскаржується, що участь п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького в акціях протесту на Майдані підпадала під дію статті 11 Конвенції.

112. Суд пам’ятає, що конкретні відповідні події мали місце в той час, коли відбувалися жорстокі сутички між деякими протестувальниками та працівниками міліції в центральній частині м. Києва (див., у зв’язку з цим, згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 33-35, 499, 500 та 503). Ці обставини чітко вимагали від органів державної влади вжиття належних заходів для забезпечення мирного проведення мітингів і безпеки всіх громадян (див. рішення у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" [ВП] (<...>) [GC], заява № 37553/05, пункт 159, ЄСПЛ 2015 року, з подальшими посиланнями). У зв’язку з цим він повторює, що "умисне грубе порушення демонстрантами звичних умов життя та діяльності, яка законно здійснюється іншими особами, у випадку якщо таке порушення мало більший вплив, аніж викликаний звичайним здійсненням права на мирні зібрання в громадських місцях, може вважатися "протиправною дією"... [і], таким чином, виправдати накладення санкцій, навіть кримінального характеру" (там само, пункт 173). Однак інформація, що були вжиті відповідні заходи для відновлення миру або усунення агресивно налаштованих протестувальників, відсутня. Навпаки, враховуючи висновки Суду в інших справах, пов’язаних з Майданом, і відповідні міжнародні звіти та доповіді, наведені в згаданому рішенні у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), вбачається, що прийняття 16 січня 2014 року так званих "антипротестних законів", які передбачали суворі покарання у зв’язку зі здійсненням свободи зібрань та свободи слова, суттєво нівелювали початкову обструкціоністську, але мирну мету акцій протесту на Майдані (див. згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 33-35, 197 та 250). Крім того, неодноразові спроби органів державної влади розігнати протестувальників силою, безперечно, сприяли ескалації насильства.

113. У будь-якому випадку Суд повторює, що простого факту виникнення насильства під час зібрання недостатньо для висновку, що організатори мали насильницькі наміри (див. рішення у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), заяви № 30582/04 та № 32152/04, пункт 202, від 06 жовтня 2015 року). До того ж, особа не позбавляється можливості користуватися правом на свободу мирних зібрань в результаті спалаху насильства чи інших караних дій, вчинених іншими особами під час демонстрації, якщо відповідна особа і надалі має мирні наміри або мирно поводиться (див. згадане рішення у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" (<...>), пункт 94, з подальшими посиланнями).

114. У цій справі немає жодних доказів того, що під час участі в акціях протесту п. І. Луценко або п. Ю. Вербицький мали намір вчинити акти насильства або вчинили їх. Отже, Суд вважає, що вони користувались захистом статті 11 Конвенції у зв’язку з цим (див. рішення у справі "Примов та інші проти Росії" (Primov and Others v. Russia), заява № 17391/06, пункти 155-156, від 12 червня 2014 року, та згадане рішення у справі "Карпюк та інші проти України" (Karpyuk and Others v. Ukraine), пункт 211).

115. Крім того, Суд вважає, що було втручання у право п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького на свободу мирних зібрань у зв’язку з протиправними діями, яких вони зазнали. Хоча відповідні провадження на національному рівні ще не закінчені, Суд доходить висновку, що існують обґрунтовані та суттєві підстави вважати, що ці протиправні дії мали на меті покарати або залякати їх у зв’язку з участю в акціях протесту на Майдані та/або запобігти їхній подальшій участі в них (див., зокрема, відповідні висновки національних і міжнародних звітів та доповідей, наведені або процитовані у пунктах 81-93).

116. Цих висновків достатньо для підсумку Суду, що було свавільне втручання у право п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького на свободу мирних зібрань. У матеріалах справи ніщо не свідчить про те, що відповідне втручання, яке полягало в поводженні, розглянутому за статтями 2 та 3 Конвенції (див. пункти 90-93), було "передбачене законом" або переслідувало "законну мету". Також немає жодних підстав вважати, що воно було "необхідним у демократичному суспільстві".

117. З огляду на зазначені міркування Суд вважає, що було порушено статтю 11 Конвенції.

118. Заявники скаржились на порушення статті 13 Конвенції у зв’язку з відсутністю в національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо їхніх скарг за статтями 2, 3, пунктом 1 статті 5 та статтею 11 Конвенції.

119. Пан І. Луценко також скаржився на те, що заходи, вжиті органами державної влади, щоб перешкодити йому та іншим протестувальникам реалізувати право на проведення мирної демонстрації, також суперечили статтям 8 та 34 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

120. З огляду на факти справи, доводи сторін і висновки за цими положеннями Конвенції (див. пункти 90-93, 103 та 117), Суд вважає, що він розглянув основні юридичні питання, порушені у цій справі, і у винесенні окремого рішення щодо прийнятності та суті скарг заявників за статтею 13 Конвенції немає потреби (див., наприклад, згадане рішення у справі "Центр юридичних ресурсів в інтересах Валентина Кимпеану проти Румунії" (<...>), пункт 156).

121. Насамкінець Суд зауважує, що у цій справі встановлено порушення статей 2, 3 пункту 1 статті 5 та статті 11 Конвенції у зв’язку, зокрема, із жорстоким поводженням і переслідуванням першого заявника, а також катуванням і смертю брата другого заявника через їхню участь в акціях протесту на Майдані. Суд також встановив, що більшість протиправних дій була вчинена недержавними агентами, які діяли за мовчазної згоди, якщо не схвалення органів державної влади, і що досі не було проведено незалежного та ефективного офіційного розслідування цих питань. Рішення щодо подій Майдану (див. також згадане рішення у справі "Шморгунов та інші проти України" (Shmorgunov and Others v. Ukraine), пункти 520 та 527, рішення у справах "Кадура та Смалій проти України" (Kadura and Smaliy v. Ukraine), заяви № 42753/14 та № 43860/14, пункт 153, від 21 січня 2021 року, не остаточне, "Дубовцев та інші проти України" (Dubovtsev and Others v. Ukraine), заява № 21429/14 та 9 інших заяв, пункти 81 та 83, від 21 січня 2021 року, не остаточне, та "Воронцов та інші проти України" (Vorontsov and Others v. Ukraine), заява № 58925/14 та 4 інших заяви, пункти 48 та 51, від 21 січня 2021, не остаточне) вказують на існування цілеспрямованої стратегії органів державної влади або їхніх структур щодо запобігання та припинення спочатку мирних акцій протесту, яка включала швидше застосування надмірної сили, що призвело до, якщо не сприяло, ескалації насильства.

122. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

123. Пан І. Луценко та п. С. Вербицький вимагали 40 000 та 100 000 євро відповідно в якості відшкодування моральної шкоди.

124. Пан І. Луценко також вимагав 32 992,65 гривень - еквівалент близько 3 000 євро на той момент - в якості відшкодування матеріальної шкоди, що покриває витрати на лікування, яке він отримав у січні 2014 року у зв’язку з порушенням статті 3, пункту 1 статті 5 та статті 11 Конвенції у його справі. Він надав копії медичних документів і квитанцій у зв’язку з цим.

125. Уряд заперечив проти вимог заявників, які, на його думку, були надмірними та передчасними, оскільки відповідні провадження на національному рівні все ще тривали.

126. Суд вважає, що Уряд не довів наявності у заявників на практиці можливості отримати відшкодування у зв’язку з наслідками встановлених у цій справі порушень положень Конвенції, таким чином, аби, наскільки це можливо, відновити ситуацію, яка існувала до порушення.

127. Суд зазначає, що п. І. Луценко подав достатньо документів для підтвердження того, що сума, яку він вимагав в якості відшкодування матеріальної шкоди, була дійсно сплачена ним за лікування. Отже, Суд присуджує йому суму, яка вимагалася, у розмірі 3 000 євро у повному обсязі в якості відшкодування матеріальної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

128. Щодо вимог заявників стосовно відшкодування моральної шкоди, постановляючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує п. І. Луценку 16 000 євро, а п. С. Вербицькому 25 000 євро у зв’язку з цим і додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

129. Заявники також вимагали по 1 000 євро в якості компенсації судових та інших витрат, понесених під час провадження як на національному рівні, так і у Суді, але не надали жодних документів у зв’язку з цим. Пан І. Луценко просив сплатити вказану суму безпосередньо на банківський рахунок його захисника.

130. Уряд заперечив проти цих вимог, зазначивши, що вони не були належно обґрунтовані.

131. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. Тобто заявник повинен був сплатити їх або муситиме сплатити відповідно до юридичного чи договірного зобов’язання, і вони мали бути неминучими для запобігання виявленому порушенню або для отримання відшкодування. Суд вимагає надання йому квитанцій та рахунків-фактур, які є достатньо детальними, щоб він міг визначити, чи було дотримано зазначених вимог (див. рішення у справі "Іззеттін Доан та інші проти Туреччини" [ВП] (<...>) [GC], заява № 62649/10, пункт 192, ЄСПЛ 2016).

132. У цій справі, з огляду на недостатню кількість наявних у нього документів і зазначені критерії, Суд вважає, що вимоги заявників щодо компенсації судових та інших витрат слід відхилити.

С. Пеня

133. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Вирішує об’єднати заяви.

2. Оголошує прийнятними скарги п. С. Вербицького за статтями 2, 3 та 14 Конвенції, а також скарги обох заявників за статтями 3, 5 та 11 Конвенції.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати питання щодо прийнятності та суті решти скарг заявників.

4. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку із жорстоким поводженням з п. І. Луценком і катуванням п. Ю. Вербицького і непроведенням ефективного офіційного розслідування щодо цього.

5. Постановляє, що було порушено статтю 2 Конвенції у зв’язку з убивством п. Ю. Вербицького та непроведенням органами державної влади ефективного офіційного розслідування щодо цього.

6. Постановляє, що було порушено пункт 1 статті 5 Конвенції у зв’язку зі свавільним викраденням і позбавленням свободи п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького 21 січня 2014 року.

7. Постановляє, що було порушено статтю 11 Конвенції у зв’язку зі свавільним втручанням у право п. І. Луценка та п. Ю. Вербицького на свободу мирних зібрань.

8. Постановляє, що немає необхідності окремо розглядати, чи було порушено статтю 14 Конвенції у поєднанні зі статтями 2 та 3 Конвенції у зв’язку з непроведенням органами державної влади ефективного розслідування викрадення, жорстокого поводження та смерті п. Ю. Вербицького.

9. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції держава-відповідач повинна сплатити заявникам такі суми та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 3 000 (три тисячі) євро п. І. Луценку в якості відшкодування матеріальної шкоди, додатково до 16 000 (шістнадцяти тисяч) євро в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 25 000 (двадцять п’ять тисяч) євро п. С. Вербицькому в якості відшкодування моральної шкоди;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

10. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 21 січня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.