74. Насамкінець заявник стверджував, що під час судового розгляду кримінальної справи щодо нього він та його співобвинувачені скаржилися на умови тримання їх під вартою у СІЗО, і суд першої інстанції дав вказівку прокурору перевірити ці твердження. Єдиним поліпшенням, до якого це призвело, стало надання ув’язненим можливості приймати душ один раз на тиждень.
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність
75. Насамперед Суд зазначає, що у своїх первинних доводах до Суду заявник скаржився на переповненість у його камері протягом перших двох місяців тримання його під вартою у СІЗО. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду він підтримав та уточнив цю скаргу. Отже, цю скаргу не можна відхилити як несумісну за критерієм ratione personae.
76. Він також зазначає, що у своїй первинній заяві заявник не скаржився на умови в камерах, в яких він тримався, за винятком камери, вказаної в попередньому пункті, та карцеру (див. пункт 49). Уперше така скарга була висунута лише 30 січня 2013 року у відповіді на зауваження Уряду. Тому Суд вважає, що ця додаткова скарга, хоча і стосується умов тримання під вартою, не є уточненням його первинних тверджень - за винятком камери № 4-133, до якої його спочатку помістили у СІЗО, - та, враховуючи, що заявника було етаповано з СІЗО до виправної колонії у 2005 році, її слід відхилити як подану з пропуском строку.
77. Щодо умов тримання заявника у карцері Суд зазначає, що він не надав жодних доказів, що до нього дійсно застосовувалося це дисциплінарне стягнення, тоді як Уряд взагалі заперечив його поміщення до карцера. Ніщо в матеріалах справи не свідчить про те, що заявник, який отримував правову допомогу, не міг отримати доступ до документів щодо тримання його під вартою, в яких згідно з його зауваженнями мали міститися відповідні документи. За відсутності будь-яких доказів у зв’язку з цим Суд не може дійти висновку щодо достовірності тверджень заявника.
78. Щодо тверджень заявника про відсутність доступу до душової кімнати, відсутність гарячої води влітку та недостатнє забезпечення ув’язнених предметами першої необхідності Суд вважає, що заявник не надав достатньо детального опису подій, підтвердженого доказами, щоб припустити, що ступінь його страждань досягнув рівня суворості, який підпадав під дію статті 3 Конвенції (див., для порівняння, рішення у справі "Родзевілло проти України" (Rodzevillo v. Ukraine), заява № 38771/05, пункти 45-47, від 14 січня 2016 року). Тому Суд вважає, що заявник недостатньо обґрунтував свої твердження щодо цього.
79. На противагу, фактологічні доводи заявника щодо тримання його під вартою у камері № 4-133, уточнені в його зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду, є достатньо детальними і не можуть бути відхилені як явно необґрунтовані у розумінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
80. Також відповідна скарга не може бути відхилена у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту, як запропонував Уряд. У зв’язку з цим Суд зазначає, що у низці справ проти України він уже відхиляв заперечення Уряду стосовно неподання заявниками до прокуратури своїх скарг на неналежні побутові умови тримання їх під вартою, дійшовши висновку, що проблеми, стосовно яких були подані скарги, мали структурний характер (див., наприклад, рішення у справах "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 69-71, від 28 березня 2006 року, "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/08, пункти 57 і 58, від 14 жовтня 2010 року, "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine), заява № 43374/02, пункти 76-78, від 21 жовтня 2010 року, та "Комарова проти України" (Komarova v. Ukraine), заява № 13371/06, пункт 50, від 16 травня 2013 року). З огляду на наявні в нього матеріали Суд не вбачає жодних підстав відходити від свого попереднього підходу та відхиляє заперечення Уряду.
81. Отже, він оголошує прийнятною скаргу заявника на умови тримання його під вартою в камері № 4-133 у СІЗО, а решту його тверджень щодо тримання його під вартою у цій установі - неприйнятними.
(b) Суть
82. Відповідні принципи практики Суду щодо переповненості наведені в рішенні у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 137-141, від 20 жовтня 2016 року. Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 м-2 житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (пункт 137). Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 м-2 особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання залишається фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою (пункт 139). Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 м-2 особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за статтею 3 Конвенції (пункт 140).
83. Повертаючись до цієї справи, Суд зазначає, що Уряд не заперечував, що перші два місяці у СІЗО заявник тримався у камері № 4-133. Проте він не спростував і не підтвердив твердження, що в камері трималося п’ятеро ув’язнених. Суд не вважає за необхідне розглядати це питання, оскільки, навіть припустивши, що в камері, як Уряд стверджував, трималося четверо ув’язнених, вбачається, що кожен з них мав менше 3 м-2 особистого простору (див. пункт 50). До того ж, з огляду на документи в матеріалах справи щодо внутрішнього розпорядку СІЗО заявник і його співкамерники не користувалися свободою пересування та були замкнені в їхній камері більшу частину доби.
84. Крім того, Уряд також не заперечив, що санвузол у камері не був відокремлений від житлової зони, а його доводи щодо належності інших умов були викладені у загальних формулюваннях і не підтверджувалися доказами.
85. Раніше Суд уже встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання під вартою у цьому СІЗО впродовж відповідного періоду часу (див. рішення у справі "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), заява № 63763/11, пункти 65-68, від 13 березня 2014 року, та згадане рішення у справі "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine), пункти 93-97). З огляду на наявні матеріали справи Суд не вбачає жодних підстав відходити від своїх попередніх висновків.
86. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що в цій справі було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з неналежними умовами тримання заявника під вартою у камері СІЗО № 4-133.
B. Медична допомога
87. Посилаючись на свої доводи щодо фактів (див. пункт 56), заявник підтвердив, що у СІЗО йому не надавалася належна медична допомога. Він стверджував, що надані Урядом документи були неточними та неповними. На його думку, Уряд мав надати копію всієї його медичної картки, яка перевозилася разом з ним з одного слідчого ізолятора до іншого. Він також зазначив, що один з його співобвинувачених помер внаслідок ненадання йому невідкладної та належної медичної допомоги у СІЗО, а подана заявником скарга у зв’язку зі смертю цієї особи була безрезультатною. З огляду на це скарга на стан його здоров’я також була би неефективною. Водночас заявник стверджував, що він та його співобвинувачені скаржилися на відсутність медичної допомоги до суду першої інстанції.
88. Уряд стверджував, що скарга заявника була необґрунтованою та не підтвердженою доказами. Він не довів, що стан його здоров’я вимагав іншого нагляду або лікування, аніж ті, що були йому доступні, та внаслідок стверджуваного ненадання медичної допомоги значно погіршився протягом тримання заявника під вартою у СІЗО. Ніщо не свідчило про те, що він звертався до відповідних органів державної влади зі скаргами на надану йому медичну допомогу під час тримання під вартою. Тому його скаргу слід було також відхилити у зв’язку з невичерпанням засобів юридичного захисту.
89. Суд вважає, що заявник не виконав свого обов’язку обґрунтувати скарги на неналежність медичної допомоги, наданої йому у СІЗО. Правдоподібна скарга зазвичай повинна містити, серед іншого, достатні посилання на відповідне захворювання, лікування, яке вимагалось особою, та яке було надано, або у наданні якого було відмовлено, а також певні докази, такі як висновки експертів, здатні виявити серйозні недоліки у наданій медичній допомозі (див., наприклад, рішення у справі "Криволапов проти України" (Krivolapov v. Ukraine), заява № 5406/07, пункт 76, від 02 жовтня 2018 року, з подальшими посиланнями). З доводів заявника до Суду не зрозуміло, якого саме лікування у зв’язку з його захворюванням він потребував, якщо взагалі потребував, і яке не було надане йому у СІЗО (див., в якості протилежного прикладу, згадане рішення у справі "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), пункти 68 і 69, та рішення у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пункти 69-71, від 16 травня 2013 року).
90. Наскільки можна зрозуміти заявника як такого, що скаржиться на те, що йому не було оперативно поставлено діагноз і надано лікування його проблем з хребтом, ніщо в матеріалах не свідчить про те, що заявник, який згідно з його власними твердженнями почав відчувати біль у спині ще у 2000 році, звертався з такими скаргами до медичного персоналу СІЗО, як зробив це у виправній колонії в 2006 році (див. пункт 55).
91. Навпаки, надані Урядом докази свідчать про те, що під час тримання заявника під вартою у СІЗО його оглядав медичний персонал СІЗО, а один раз - позаштатні консультанти, у тому числі кардіолог і невролог. Хоча під час тримання заявника під вартою у СІЗО дійсно були виявлені певні проблеми зі здоров’ям, ніщо не свідчить про те, що стан його здоров’я визнали загрозливим чи таким, що погіршувався, чи що відповідних рекомендацій не дотримувалися.
92. Стосовно твердження заявника про те, що надана Урядом інформація була неповною та неточною, у матеріалах справи ніщо не свідчить, що заявник, інтереси якого на національному рівні та у Суді представляв захисник, не міг отримати доступ до своєї медичної картки, яка згідно з його зауваженнями мала містити відповідні записи (див. згадане рішення у справі "Зінченко проти України" (Zinchenko v. Ukraine), пункт 57).
93. З огляду на наявні в матеріалах справи документи Суд вважає, що заявник не сформулював небезпідставну скаргу на те, що доступна йому у СІЗО медична допомога була несумісною з його людською гідністю у розумінні статті 3 Конвенції.
94. Отже, цей аспект справи має бути відхилений як явно необґрунтований у розмінні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
C. Перевезення між СІЗО і судом
95. Суд зазначає, що сторони надали різні описи умов, в яких заявника доставляли до суду та у зворотному напрямку (див. пункти 58 і 59).
96. Суд повторює, що на підставі поданих матеріалів він повинен переконатися, що умови тримання заявника під вартою становили поводження, яке перевищило мінімальний рівень суворості і призвело до застосування статті 3 Конвенції (див. рішення у справі "Селезньов проти Росії" (Seleznev v. Russia), заява № 15591/03, пункт 61, від 26 червня 2008 року).
97. У зв’язку з цим він зазначає, що хоча заявник навів певні фактологічні подробиці умов тримання його під вартою у дні перевезення його до суду та у зворотному напрямку, він не надав жодної детальної інформації щодо дат, коли відбулися ці поїздки, відстані між СІЗО і судом, тривалості кожної поїздки та умов у транспортних засобах, які використовуються для його перевезення до суду та у зворотному напрямку.
98. Крім того, заявник також не вказав ані кількості ув’язнених, які трималися разом з ним у "камері збору" у СІЗО, ані розміру цієї камери. Він також був непослідовним щодо часу, коли йому доводилося прокидатися в дні проведення засідань (див. пункт 58).
99. Щодо умов тримання в камері суду заявник також не надав жодної інформації про її розмір, кількість ув’язнених, які трималися у ній разом з ним, чи про тривалість його тримання; він також не описав санітарні та інші умови у зазначеній камері та не вказав, яким чином вони впливали на нього особисто.
100. До того ж, Суд зазначає, що доводи заявника не підтверджуються доказами, такими як, наприклад, показання інших ув’язнених.
101. З огляду на зазначене Суд не може на підставі наявних у нього доказів встановити, що умови, в яких заявник перевозився до суду та у зворотному напрямку, були неприйнятними з точки зору статті 3 Конвенції, зокрема, що душевні страждання чи труднощі, зазнані ним у ті дні, досягли мінімального рівня суворості, щоб скарга підпала під сферу дії статті 3 Конвенції (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі"Ярослав Бєлоусов проти Росії" (Yaroslav Belousov v. Russia), заяви № 2653/13 та № 60980/14, пункти 106-111, від 04 жовтня 2016 року).
102. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
D. Умови тримання під вартою та стверджуване жорстоке поводження під час перевезення між виправними колоніями
1. Прийнятність
103. Уряд не подав жодних заперечень щодо прийнятності цієї частини заяви.
104. Суд зазначає, що виклад заявником фактів щодо жорстокого поводження з ним у "транзитних" установах виконання покарань і слідчих ізоляторах обмежується доволі загальними твердженнями, що його принижували та змушували мити підлогу і сидіти навприсядки, коли він знаходився поза камерою, та що охоронці били ув’язнених, якщо вони не голилися, а також невказаними ним випадками, коли його листи не надсилалися (див. пункт 62). Слід зазначити, що з матеріалів справи не вбачається, що заявник звертався до компетентних національних органів влади з цими скаргами.
105. Враховуючи відсутність детального викладу заявником фактів і брак наданих доказів, Суд не може зробити висновок, що поводження, на яке скаржився заявник, завдало йому страждання, яке досягло такого рівня суворості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі "Коберник проти України" (Kobernik v. Ukraine), заява № 45947/06, пункт 37, від 25 липня 2013 року).
106. Отже, Суд вважає, що заявник не подав небезпідставну скаргу на стверджуване жорстоке поводження з ним в установах виконання покарань і слідчих ізоляторах під час його перевезення до Іванчівської виправної колонії. Тому цю частину заяви слід відхилити як неприйнятну відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
107. Щодо решти тверджень, зокрема стосовно умов перевезення заявника та поводження, якого він зазнав під час поїздки, Суд вважає, що вони є доволі конкретними та детальними. Відповідні скарги не є явно необґрунтованими у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вони не є неприйнятними з будь-яких інших підстав. Тому вони мають бути визнані прийнятними.
2. Суть
108. Заявник посилався на свої фактологічні доводи (див. пункт 62) і стверджував, що умови, в яких його епатували з Єнакіївської виправної колонії до Іванчівської виправної колонії та тримали під вартою під час перевезення, були несумісними зі статтею 3 Конвенції.
109. Уряд послався на свої фактологічні доводи (див. пункт 63) і стверджував, що умови перевезення заявника були належними.
110. Суд зазначає, що умови перевезення, на які скаржився заявник, вбачаються подібними до тих, які гостро критикувалися КЗК за результатами його візитів до України (див. пункт 66). Аналогічні фактологічні доводи також стали підставою для встановлення порушення статті 3 Конвенції у низці рішень Суду проти України (див., наприклад, рішення у справі "Яковенко проти України" (Yakovenko v. Ukraine), заява № 15825/06, пункти 105-113, від 25 жовтня 2007 року, та згадане рішення у справі "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine), пункти 100-103). Суд вказує на структурний характер цієї проблеми і не вбачає підстав відходити від своїх попередніх висновків у цій справі.
111. Отже, він вважає, що умови перевезення заявника становили порушення статті 3 Конвенції. З огляду на зазначене Суд не вважає за необхідне розглядати решту скарг заявника за цим пунктом.
112. Заявник також скаржився на несправедливість кримінального провадження щодо нього. Зокрема, на початковому етапі слідства було обмежено його право на правову допомогу, а його здатність брати участь у розгляді справи ускладнювалася умовами тримання його під вартою, організацією його перевезення та харчування у дні судових засідань, а також відсутністю у нього достатнього часу для ознайомлення з матеріалами справи та консультацій із захисником. Він посилався на пункт 1 та підпункти "b" і "c" пункту 3 статті 6 Конвенції, відповідні частини яких передбачають:
"1. Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який … встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.
3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:
...
(b) мати час і можливості, необхідні для підготовки свого захисту;
(c) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя; ...".
A. Твердження щодо права на правову допомогу
1. Доводи сторін
(a) Заявник
113. Заявник скаржився на те, що кримінальне провадження щодо нього було несправедливим, зазначивши таке.
(i) У первинній заяві він стверджував, що до 21 грудня 2002 року йому не надавалася правова допомога; у своїй відповіді на зауваження Уряду він зазначив, що не мав захисника до 10 грудня 2002 року.
(ii) Зізнання, отримане від нього під час досудового слідства, у тому числі його "пояснення", були надані під тиском і за відсутності захисника чи захисника, обраного на власний розсуд. Зазначені у них зізнавальні показання були використані для його засудження за тероризм.
(iii) Його неодноразові відмови від права на правову допомогу були недійсними.
(iv) З 07 грудня 2002 року по 03 лютого 2003 року він був позбавлений права на ефективне представництво, оскільки захисники Чеб., Чет. і Ск., які представляли його інтереси упродовж цього періоду, були обрані для нього слідчим, підтримували сторону обвинувачення, і схиляли його до надання зізнавальних показань, що він і зробив.
114. Отже, заявник стверджував, що було порушено пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції.
(b) Уряд
115. Уряд стверджував, що перед першим допитом заявника працівниками міліції йому був наданий доступ до захисника, обраного на власний розсуд, а впродовж усього розслідування його інтереси представляли обрані ним захисники. Уряд зазначив, що до 10 грудня 2002 року жодного допиту за участю заявника не проводилося, і до цієї дати жодних зізнавальних показань він не надавав. Щодо відсутності захисника під час певних слідчих дій, то це був свідомий вибір захисника. Пред’явлені йому обвинувачення не вимагали обов’язкової участі захисника, а тому йому дозволялося відмовитися від права на правову допомогу.
116. Щодо Ск., то зміст листування заявника під час тримання його під втратою та висловлене ним 29 грудня 2002 року бажання надалі користуватися послугами цього захисника свідчило про те, що він хотів, щоб той був його захисником. Тому держава не може нести відповідальності за стверджувані недоліки наданої заявнику правової допомоги, якщо такі були.
117. Уряд стверджував, що до моменту його допиту заявника працівниками СБУ 21 грудня 2002 року йому були добре відомі його процесуальні права, оскільки того дня вони неодноразово йому роз’яснювалися. Крім того, він успішно користувався цими правами під час допитів 10 та 11 грудня 2002 року, відмовляючись давати показання. За цих обставин Уряд вважав, що рішення заявника надати показання 21 грудня 2002 року за відсутності захисника становило дійсну відмову від його права на правову допомогу.
118. Уряд наголосив на тому, що відсутність захисника під час певних слідчих дій не вплинула на результат провадження щодо заявника, оскільки він повторив свої зізнавальні показання у присутності захисника. Його скарга на порушення його прав на захист була належним чином розглянута національними судами. До того ж, його вирок ґрунтувався на сукупності доказів.
119. Отже, Уряд стверджував, що пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції порушено не було.
2. Оцінка Суду
(a) Прийнятність
120. Суд зазначає, що ця частина заяви не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
(b) Суть
121. Загальні принципи щодо доступу до захисника, права зберігати мовчання, а також взаємозв’язку цього права із загальною справедливістю провадження за кримінальним аспектом статті 6 Конвенції наведені в рішеннях у справах "Бьоз проти Бельгії" [ВП] (Beuze v. Belgium) [GC], заява № 71409/10, пункти 119-150, від 09 листопада 2018 року, та "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" [ВП] (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) [GC], заява № 50541/08 та 3 інші заяви, пункти 249-274, від 13 вересня 2016 року.
122. Відповідні принципи щодо права на захисника, обраного на власний розсуд, узагальнені в рішенні у справі "Дворський проти Хорватії" [ВП] (Dvorski v. Croatia) [GC], заява № 25703/11, пункти 76-82, ЄСПЛ 2015.
123. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що 21 грудня 2002 року у приміщенні СБУ заявник вперше надав зізнавальні показання про вчинення ним вибуху біля будівлі Головного управління СБУ у м. Києві (див. пункт 20 ). Коли заявник надав це "пояснення", жоден захисник присутній не був.
124. Суд зауважує, що у матеріалах справи відсутня інформація щодо точного часу надання заявником "пояснення". Однак, враховуючи, що його версія подій 21 грудня 2002 року не була оскаржена Урядом, Суд виходитиме з розуміння, що спочатку він надав "пояснення" за відсутності захисника, а потім йому було офіційно роз’яснено його право на правову допомогу.
125. У зв’язку з цим Суд зазначає, що за день до надання заявником "пояснення" СБУ порушила щодо нього кримінальну справу за фактом перебування у складі організованої групи (див. пункт 19). Таким чином, на момент спілкування з СБУ 21 грудня 2002 року він мав офіційний статус підозрюваного і тому мав право на доступ до захисника перед першим допитом у зв’язку з відповідними обвинуваченнями. Однак ніщо не свідчить про те, що слідчий вжив будь-яких заходів для забезпечення дотримання прав заявника на захист, перш ніж отримати від нього "пояснення".
126. Навіть припустивши, що, як стверджував Уряд у своїх доводах, заявнику були добре відомі його процесуальні права і він ефективно користувався ними у минулому, і тому не було необхідності роз’яснювати йому ці права знову 21 грудня 2002 року, ніщо не свідчить про те, що він прямо відмовився від свого права на правову допомогу перед наданням "пояснення". Аналогічно, в матеріалах справи відсутні докази і Уряд також не стверджував, що зустріч з працівниками СБУ у відповідну дату відбулася за пропозицією заявника і, таким чином, він за власною ініціативою надав зізнавальні показання у своєму "поясненні" за відсутності захисника.
127. До того ж, щойно "пояснення" було отримано, заявнику двічі роз’яснювалися його права на захист, і він підтвердив своє бажання, щоб його інтереси під час розслідування представляв захисник (див. пункт 22). Уряд не пояснив ані необхідність роз’яснювати заявнику його права у той момент (з огляду на згадану у попередньому пункті позицію Уряду), ані причину зміни його побажань щодо надання правової допомоги за такий короткий проміжок часу.
128. З огляду на зазначене Суд вважає, що самого факту, що 21 грудня 2002 року заявник не скористався своїм правом зберігати мовчання і надав зізнавальні показання, недостатньо для припущення, що він дійсно відмовився від свого права на захист. Тому органи державної влади були зобов’язані забезпечити присутність захисника під час надання "пояснення" 21 грудня 2002 року. З доводів Уряду не вбачається, що існували якісь вагомі причини для обмеження заявника в його правах.
129. Повертаючись до питання, чи вплинула негативно відсутність захисника на загальну справедливість провадження, Суд керується критерієм, викладеним в згаданому рішенні у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункт 274, тією мірою, якою це є доцільним за обставин цієї справи. З огляду на відсутність вагомих підстав для обмеження права заявника на захисника Суд повинен з особливою ретельністю оцінити його справедливість. Відсутність таких підстав має дуже важливе значення під час оцінки загальної справедливості кримінального провадження та може стати підставою для встановлення порушення. Тягар доведення покладається на Уряд, який зобов’язаний переконливо довести, що за виняткових і конкретних обставин справи загальну справедливість кримінального провадження не було непоправно порушено обмеженням заявнику доступу до захисника (див. там само, пункт 265, та згадане рішення у справі "Бьоз проти Бельгії" (Beuze v. Belgium), пункт 145).
130. У цій справі Уряд стверджував, що відсутність захисника під час надання заявником "пояснення" не вплинула на справедливість судового розгляду, оскільки (a) захисник був присутній тоді, коли заявник підтвердив свої первинні зізнавальні показання у вчиненні терористичного акту; (b) існували інші докази, які підтверджували його вину у вчиненні цього злочину; та (c) він зміг звернутися з відповідною скаргою під час судового розгляду, і його скаргу було належним чином розглянуто національними судами.
131. Повертаючись спочатку до останнього вказаного аргументу, Суд зазначає, що у згаданому рішенні у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" (Ibrahim and Others v. the United Kingdom) (див. підпункт "с" пункту 274) важливим фактором, який він враховував під час оцінки впливу процесуальних недоліків на стадії досудового слідства на загальну справедливість кримінального провадження, було те, чи мав заявник "можливість оскаржувати допустимість доказів або заперечити проти їхнього використання".
132. З вироку обласного суду, який є доволі детальним, а також з доводів заявника не вбачається, що заявник скаржився до суду першої інстанції саме на відсутність захисника під час отримання його "пояснення". Проте він подав детальну скаргу у зв’язку з цим у своїй касаційній скарзі до Верховного Суду України і на цій підставі клопотав про виключення його зізнавальних показань з доказової бази.
133. Суд зауважує, що згідно з національним законодавством України Верховний Суд України, діючи як суд другої інстанції, мав повноваження розглядати як питання права, так і питання фактів стосовно встановлення кримінальної відповідальності та призначення покарання. Суд був уповноважений розглядати докази та додаткові матеріали, безпосередньо надані сторонами, та на підставі їхньої оцінки міг залишити без змін, скасувати або змінити вирок суду першої інстанції або направити справу на новий розгляд (див. пункт 64).
134. Проте із відповідної ухвали, яка набула законної сили, вбачається, що Верховний Суд України, ухвалюючи рішення у справі заявника, не розглянув це конкретне твердження заявника і лише загалом згадав стосовно всіх обвинувачених, що всі питання про доступ до захисників під час провадження та їхню заміну вирішувалися органами державної влади відповідно до законодавства, і давати показання за відсутності захисника під час певних слідчих дій було вибором обвинувачених (див. пункт 46).
135. Суд вважає, що, обмежившись лише загальними твердженнями, національний суд не виправив наслідки відсутності захисника під час першого спілкування заявника з працівниками СБУ (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Сірхі проти Румунії" (<...>), заява № 19181/09, пункт 52, від 24 травня 2016 року, та в якості протилежного прикладу згадане рішення у справі "Ібрагім та інші проти Сполученого Королівства" (Ibrahim and Others v. the United Kingdom), пункти 282-284).
136. Хоча дійсно, як вказував Уряд, заявник підтвердив свої первинні зізнавальні показання у присутності захисника, Суд не може проігнорувати той факт, що одразу після побачення із захисником, найнятим його родиною, він припинив давати будь-які показання слідчим органам і під час судового розгляду послідовно заперечував свої попередні зізнавальні показання, стверджуючи, що вони були отримані від нього із застосуванням тиску та з порушенням його прав на захист.
137. Однак національні суди вирішили проігнорувати цю відмову від показань і послатися на показання заявника, надані ним під час досудового слідства, у тому числі його "пояснення" від 21 грудня 2002 року, як на підставу для його засудження. Водночас вони детально розглянули та відхилили його твердження про тиск і Суд не вбачає причин для сумніву у висновках національного суду щодо цього (див. пункти 44 та 46). Проте, як було зазначено, Верховний Суд України належним чином не розглянув конкретний аргумент, висунутий заявником, щодо відсутності захисника під час надання ним зізнавальних показань у вчиненні терористичного акту та впливу цих показань на подальше розслідування.
138. Хоча Уряд також вважав, що, крім зізнавальних показань заявника існували й інші докази, які достатньо мірою підтверджували його вину, Суд зазначає, що первинні показання заявника були частиною доказової бази, на яку прямо посилався суд першої інстанції та підтримав Верховний Суд України (див. пункти 44 та 46). Це саме стосується зізнавальних показань співобвинуваченого заявника См. Щодо останніх показань Суд не може не зазначити, що у справі, ініційованій См. у Суді у зв’язку з його засудженням у тому самому кримінальному провадженні, Суд встановив, що відповідні зізнавальні показання були отримані від См. з порушенням його прав на захист і у зв’язку з цим було порушено пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції (див. рішення у справі "Олександр Володимирович Смірнов проти України" (Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), заява № 69250/11, пункти 70-74, від 13 березня 2014 року).
139. Суд повторює, що у справах, аналогічних цій справі, в яких відсутні "вагомі підстави" для обмеження доступу до захисника на початкових стадіях провадження, він може лише за виняткових обставин встановити, що загальну справедливість провадження не було порушено початковим недотриманням прав обвинуваченого (див. практику, зазначену в пунктах 121 і 122, а також рішення у справі "Дімітар Мітєв проти Болгарії" (Dimitar Mitev v. Bulgaria), заява № 34779/09, пункт 71, від 08 березня 2018 року). У зв’язку з цим, вважаючи елементи, на які послався Уряд, належними та застосовуючи необхідну ретельну оцінку, Суд вирішує, що їх недостатньо для висновку про справедливість провадження у цій справі.
140. Отже, було порушено пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю захисника під час отримання працівниками СБУ "пояснення" заявника 21 грудня 2002 року.
141. З огляду на цей висновок Суд вважає, що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо суті решти тверджень про порушення права заявника на правову допомогу, перелічених у пункті 113.
142. Заявник також скаржився за статтею 6 Конвенції на те, що його здатність брати участь у розгляді справи судом ускладнювалася умовами тримання його під вартою, організацією його перевезення та харчування у дні судових засідань, а також тим фактом, що він не мав достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи та консультацій із захисником.
143. У контексті його висновків за пунктом 1 статті 6 Конвенції у поєднанні з підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції (див. пункт 140) Суд вважає, що немає потреби в окремому розгляді скарг, наведених у попередньому пункті (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Боєць проти України" (Boyets v. Ukraine), заява № 20963/08, пункт 97, від 30 січня 2018 року).
144. Заявник також стверджував, що у його розпорядженні не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою та рівень наданої йому медичної допомоги у СІЗО, а також на умови під час його перевезення до Іванчівської виправної колонії, як це вимагається статтею 13 Конвенції. Це положення передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
A. Прийнятність
145. Уряд стверджував, що доводи заявника не становили небезпідставну скаргу.
146. Заявник не погодився.
147. Суд посилається на свої висновки (див. пункти 86 і 111) та зауважує, що заявник висунув небезпідставну скаргу за статтею 3 Конвенції на побутові умови тримання його під вартою у камері № 4-133 у СІЗО та умови його перевезення до Іванчівської виправної колонії. Тому Суд вважає, що скарга заявника за статтею 13 Конвенції на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо зазначених скарг повинна бути визнана прийнятною.
148. Щодо відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з іншими порушеними заявником питаннями, пов’язаними з умовами тримання під вартою, у тому числі медичною допомогою, Суд, визнавши відповідні питання за статтею 3 Конвенції неприйнятними, доходить висновку, що заявник не висунув небезпідставну скаргу у розумінні статті 13 Конвенції (див. рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, пункт 75, від 20 травня 2010 року). З цього випливає, що відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції цей аспект скарги заявника за статтею 13 Конвенції має бути відхилено як явно необґрунтований.
B. Суть
149. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пункти 113-116, та рішення у справі "Ухань проти України" (Ukhan v. Ukraine), заява № 30628/02, пункти 91 і 92, від 18 грудня 2008 року) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів наявність у заявника практичної можливості скористатися ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засобами юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому будь-яке інше відповідне відшкодування.
150. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 Конвенції у поєднанні зі статтею 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у СІЗО та умовами його перевезення до Іванчівської виправної колонії.
151. Заявник скаржився на те, що українські суди втрутилися в його свободу вираження поглядів, засудивши його до одного року позбавлення волі за розповсюдження відповідних газет. Він посилався на статтю 10 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади… .
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві … для запобігання заворушенням … [чи] ... для охорони … прав інших осіб ...".
A. Заявник
152. У своєму формулярі заяви від 24 січня 2006 року заявник стверджував, що 1 500 примірників газети, розповсюджених ним та його співобвинуваченими, насправді не могли призвести до насильницького повалення конституційного ладу. Він також зазначив, що газета легально видавалася в Росії і не була заборонена в Україні. Тому його засудження за розповсюдження примірників газети становило втручання в його право на свободу вираження поглядів.
153. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник заперечував свою причетність до "поширення" газети. Зокрема, він стверджував, що не зробив нічого, окрім як взяв декілька екземплярів з квартири Я. для використання у побутових цілях, віддав їх трьом особам на їхнє прохання та обговорив з цими особами їхній зміст. Він підкреслив, що не був ані автором відповідних статей, ані редактором зазначених газет і, крім того, не брав участі в їхньому перевезенні до України.
154. Далі він стверджував, що національні органи влади не вказали склад злочину, передбаченого частиною третьою статті 109 Кримінального кодексу України , а у своїх рішеннях суди не навели відповідні уривки з газет і не провели судово-лінгвістичну експертизу у зв’язку з цим. Згідно з твердженнями заявника статті містили усього лише критичний погляд на правлячого Президента, які він поділяв.
B. Уряд
155. Цитуючи уривки з газетних статей, що поширювалися заявником, Уряд стверджував, що його засудження ґрунтувалося на частині третій статті 109 Кримінального кодексу України , яка була введена для придушення дій, спрямованих на насильницьке повалення конституційного ладу. Формулювання цього положення відповідало умовам чіткості та передбачуваності. Тому заявник міг керувати своїми діями та передбачити відповідні наслідки.
156. На думку Уряду, застосовані до заявника заходи перебувають у межах свободи розсуду органів державної влади, пов’язаної з видами діяльності, що загрожують життєво важливим інтересам держави, і у цій справі вжиття таких заходів було виправданим за пунктом 2 статті 10 Конвенції. Він також зазначив, що вирок заявника не був найсуворішим з-поміж передбачених частиною третьою статті 109 Кримінального кодексу України .
C. Оцінка Суду
157. Суд послідовно встановлює, що свобода вираження поглядів є однією з основоположних засад демократичного суспільства та однією з базових умов його прогресу і самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2статті 10 Конвенції вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства". Як встановлено статтею 10 Конвенції, свобода вираження поглядів підлягає обмеженням, які, однак, повинні чітко тлумачитися, а необхідність будь-якого обмеження повинна бути переконливо встановлена (див. рішення у справах "Фон Ганновер проти Німеччини (№ 2)" [ВП] (Von Hannover v. Germany (no. 2) [GC], заяви № 40660/08 та № 60641/08, пункт 101, ЄСПЛ 2012, "Кудерк та "Ашетт Філіпакі Ассосьє" проти Франції" [ВП] (<...>) [GC], заява № 40454/07, пункт 88, ЄСПЛ 2015 (витяги), та"Бедат проти Швейцарії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 56925/08, пункт 48, ЄСПЛ 2016).
158. Суд повторює, що відповідно до статті 17 Конвенції висловлювання, які не відповідають цінностям, проголошеним і гарантованим Конвенцією, не захищені статтею 10 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі "Дельфі АС проти Естонії" [ВП] (Delfi AS v. Estonia) [GC], заява № 64569/09, ЄСПЛ 2015, пункт 136). Вирішальним моментом під час оцінки за статтею 17 Конвенції, чи підпадають усні або письмові висловлювання під захист статті 10 Конвенції, є те, чи були ці висловлювання спрямовані проти основних цінностей Конвенції, наприклад, шляхом розпалювання ненависті чи насильства, та чи намагався автор, роблячи такі висловлювання, використати Конвенцію, щоб долучитися до діяльності чи здійснити дії, спрямовані на знищення закріплених у ній прав і свобод (див., наприклад, рішення у справі "Перінчек проти Швейцарії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 27510/08, пункт 115, ЄСПЛ 2015 (витяги)).
159. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що заявнику та його співобвинуваченим були обрані різні покарання за створення загрози національній безпеці шляхом поширення матеріалів із закликами до насильницького повалення діючого політичного режиму та відновлення радянської республіки. Зокрема, заявнику обрали покарання у виді позбавлення волі на строк один рік за розповсюдження газети, згаданої у пунктах 44 та 46.
160. З огляду на наявні в нього матеріали Суд не вбачає жодних ознак того, що висновок суду першої інстанції про причетність заявника до розповсюдження зазначеної газети ґрунтувався на недопустимій оцінці відповідних фактів. До того ж, у своїй первинній заяві до Суду, на відміну від його доводів під час судового розгляду на національному рівні, він, як вбачається, не заперечував поширення ним відповідних матеріалів, а стверджував, що його право на свободу вираження поглядів дозволяло йому це робити і такі дії не могли зашкодити державі (див. пункт 152).
161. З огляду на це та враховуючи відповідні принципи практики, узагальнені у згаданому рішенні у справі "Перінчек проти Швейцарії" (<...>), Суд, перш за все, визначить, чи слід у цій справі на підставі статті 17 Конвенції виключити зі сфери застосування статті 10 Конвенції твердження, що містилися в газеті, поширеній заявником, незважаючи на те, що Уряд держави-відповідача про це не клопотав.
162. Водночас, немає потреби визначати, чи були дії заявника правильно кваліфіковані відповідно до національного законодавства. Це питання стосується тлумачення та застосування законодавства України, і зробити це мали саме українські суди (див. згадане рішення у справі "Перінчек проти Швейцарії" (<...>), пункт 229). Наразі має значення, чи підпадав характер тверджень, що містилися у газетах, поширених заявником, під захист статті 10 Конвенції, і це має вирішувати виключно Суд з огляду на висновки українських судів щодо цього (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Торанцо Гомез проти Іспанії" (Toranzo Gomez v. Spain), заява № 26922/14, пункт 54, від 20 листопада 2018 року).
163. Суд зауважує, що газета "Совет рабочих депутатов" та її український додаток містили статті, на які посилався національний суд, з різними ідеями, що могли сприяти загостренню напруженості серед населення. Зі змісту статей (див. пункти 7 і 8) цілком очевидно, що деякі з них вийшли за рамки простої критики чинного Президента. Вони відкрито закликали до збройного громадянського конфлікту в країні, спрямованого на захоплення державної влади пролетаріатом і встановлення панування цього соціального класу над іншими. Деякі статті також закликали до поступового поділу української території.
164. На думку Суду, ці повідомлення становили загрозу громадському порядку та демократії, яка є основоположною ознакою громадського порядку європейських країн (див., mutatis mutandis, рішення у справі"Об’єднана комуністична партія Туреччини та інших проти Туреччини" (United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey), від 30 січня 1998 року, пункт 45, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1998-I). Вони суперечили фундаментальним ідеалам і цінностям, що лежать в основі Конвенції та демократичного суспільства, у тому числі таким, як справедливість, вільні вибори та мир (див., наприклад, доповідь Комісії у справі"Німецька комуністична партія проти Німеччини" (German Communist Party v. Germany), заява № 250/57, від 20 липня 1957 року, Щорічник № 1, с. 222-225).
165. У зв’язку з цим Суд також зазначає, що під час судового розгляду редактор відповідних газет, автор статей та інші співобвинувачені, за винятком См., визнали свою вину у зв’язку з такими самими, як і у заявника, обвинуваченнями, таким чином, погодившись зі здійсненою органами державної влади оцінкою суті матеріалів, які вони розповсюджували.
166. З огляду на зазначене Суд вважає, що у цій справі на підставі статті 17 Конвенції заявник не може користуватися захистом, передбаченим статтею 10 Конвенції (див., для порівняння, ухвалу щодо прийнятності у справі "Молнар проти Румунії" (Molnar v. Romania), заява № 16637/06, від 23 жовтня 2012 року).
167. З цього випливає, що ця частина заяви не відповідає положенням Конвенції за критерієм ratione personae у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції та має бути відхилена відповідно до пункту 4 статті 35 Конвенції.
V. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ
168. Суд зазначає, що у різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 8, 9, 10, 13, 14 та 34 Конвенції щодо фактів цієї справи.
169. Розглянувши ці скарги у контексті всіх наявних у нього документів та з огляду на їх обґрунтування і належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.
170. З цього випливає, що ця частина заяви повинна бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".
A. Шкода
172. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
173. Уряд стверджував, що ця вимога була надмірною та необґрунтованою.
174. Суд вважає, що заявник мав зазнати певної моральної шкоди внаслідок встановлених порушень його прав. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує йому 9 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди.
B. Судові та інші витрати
175. Заявник вимагав також 4 045,60 російських рублів (далі - руб.) компенсації поштових витрат і 30 000 руб. в якості відшкодування витрат на правову допомогу, надану йому та трьом його співобвинуваченим у кримінальному провадженні, які також подали заяви до Суду та яких спочатку представляв п. В. Черніков, а згодом п. В. Комаров - юристи, які практикують у м. Москві. На обґрунтування своєї вимоги щодо поштових витрат заявник надав поштові квитанції. В одній із квитанцій було вказано, що відповідна оплата була здійснена паном Ж., а у кількох інших було вказано, що оплата була здійснена п. В. Комаровим. У решті квитанцій платник не вказувався.
176. Для обґрунтування своєї вимоги про відшкодування витрат на правову допомогу заявник надав копію першої сторінки договору про надання правової допомоги від 20 січня 2009 року, укладеного між юристом В. Комаровим і фізичною особою пані Г., з метою представництва інтересів заявника та трьох зазначених співобвинувачених за винагороду у розмірі 30 000 руб. без урахування витрат, що також мали бути сплачені пані Г.
177. Уряд зазначив, що залишив питання компенсації поштових витрат на розсуд Суду. Щодо витрат на правову допомогу Уряд оскаржив дійсність договору, укладеного пані Г. від імені заявника та його співобвинувачених. Зокрема, Уряд зазначив, що було надано лише першу сторінку договору, на якій не було підписів. До того ж, не було надано ані довіреності, ані жодного іншого документу, який уповноважив би пані Г. укладати договір про надання правової допомоги заявнику та його співобвинуваченим. Уряд також зазначив, що відповідні документи не були достатньою мірою конкретизовані, а щодо оплати послуг п. Г. Журавльова, вказав, що не було надано ані квитанції, ані будь-якого договору.
178. Суд зауважує, що з огляду на надані документи не вбачається, що у зв’язку із цією заявою заявник поніс будь-які витрати, пов’язані з наданням йому правової допомоги, поштовими витратами або будь-якими іншими витратами, або що він має непогашені зобов’язання щодо цього перед п. Комаровим, пані Г. або будь-якою іншою фізичною чи юридичною особою. Суд також зазначає, що згідно з його практикою заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише в тому випадку, якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні документи та зазначені критерії Суд не може визначити розмір судових та інших витрат, сплачених або непогашених заявником. Тому він нічого не присуджує.
C. Пеня
179. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Оголошує прийнятними скарги за статтями 3 та 13 Конвенції на умови тримання заявника під вартою у камері № 4-133 в Одеському СІЗО, на умови його перевезення з Єнакіївської виправної колонії до Іванчівської виправної колонії та на відсутність ефективних засобів юридичного захисту щодо зазначених скарг, а решту скарг за статтею 3 Конвенції - неприйнятними; прийнятною скаргу за пунктом 1 та підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо права на правову допомогу; скарги за статтями 2, 5, 8, 9, 10, 14 та 34 Конвенції, а також інші скарги за статтею 13 Конвенції у зв’язку з фактами цієї справи - неприйнятними.
2.Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання заявника під вартою в Одеському СІЗО та умовами його перевезення з Єнакіївської виправної колонії до Іванчівської виправної колонії.
3.Постановляє, що було порушено пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв’язку з відсутністю захисника 21 грудня 2002 року під час надання заявником "пояснення" працівникам СБУ.
4.Постановляє, що немає потреби у винесенні окремого рішення щодо суті решти тверджень про порушення права заявника на правову допомогу за статтею 6 Конвенції.
5.Постановляє, що немає потреби розглядати питання прийнятності та суті решти скарг заявника за статтею 6 Конвенції.
7.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 9 500 (дев’ять тисяч п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
8.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 16 липня 2020 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
| В.о. заступника Секретаря | Енн-Марі ДУГЕ |
| Голова | Мартіньш МІТС |