Справа «Олександр Володимирович Смірнов проти України» (Заява № 69250/11)

Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції . Воно може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Олександр Володимирович Смірнов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли:

Марк Віллігер (<…>), Голова,

Ангеліка Нуссбергер (<…>),

Боштьян М. Зупанчіч (<…>),

Ганна Юдківська (<…>),

Вінсент А. Де Гаетано (<…>),

Андре Потоцький (<…>),

Алеш Пейхал (<…>), судді,

та Клаудія Вестердік (<…>), Секретар секції,

після обговорення за зачиненими дверима 18 лютого 2014 року

постановляє таке рішення, що було ухвалене у той день:

1. Справу було розпочато за заявою № 2585/06 (згодом № 69250/11), яку 24 грудня 2005 року подав до Суду проти України відповідно до статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Росії п. Олександр Володимирович Смірнов (далі - заявник).

2. Інтереси заявника, якому було надано правову допомогу, спочатку представляв пан В. Черніков - адвокат, що практикує у м. Москві, а потім пані А. Муканова - юрист, що практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений - п. Н. Кульчицький.

3. Заявник скаржився на те, що матеріальні умови його тримання в Слов’яносербській колонії були такими, що принижують гідність, і під час кримінального провадження було порушено його право на захист.

4. 6 лютого 2012 року про заяву було повідомлено Уряд.

5. Уряду Росії було запропоновано подати письмові зауваження відповідно до пункту 1 статті 36 Конвенції , проте він відмовився це зробити.

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. Заявник народився в 1981 році і проживає в Російській Федерації.

А. Кримінальне провадження щодо заявника

7. 5 грудня 2002 року міліція затримала заявника на автобусній зупинці в м. Одесі (Україна) та помістила до приймальника-спецрозподільника на тій підставі, що у нього не було при собі документів, які посвідчують його особу.

8. За словами заявника його було затримано і він тримався під вартою почергово у вищезазначеному приймальнику-спецрозподільнику та інших установах позбавлення волі в містах Каховці, Херсоні та Миколаєві до 23 грудня 2002 року. Неофіційно заявника було допитано щодо його причетності до терористичної групи, яка мала на меті підбурювання до повстання для відновлення комуністичної держави. Під час цих допитів заявника було побито і піддано тортурам.

9. Згідно з документами у матеріалах справи 9 грудня 2002 року заявника оглянув Б. - лікар приймальника-спецрозподільника, який відзначив відсутність у заявника тілесних ушкоджень. Згодом (14 грудня 2002 року) заявника було доправлено до м. Каховки і поміщено в ізолятор тимчасового тримання, де він перебував до 18 грудня 2002 року. У день прибуття заявника оглянув медичний експерт С., який не зафіксував тілесних ушкоджень та зазначив, що заявник не скаржився на жорстоке поводження.

10. 14 і 15 грудня 2002 року працівники міліції м. Каховки допитали заявника як свідка у зв’язку з подіями, інформація щодо яких відсутня. Під час цих допитів заявник пояснив працівникам міліції, що він був членом російської неурядової організації "З.", яка виступала за права політичних в’язнів і пропагувала комуністичні погляди. Йому і ще двом іншим членам "З." було доручено приїхати в Україну, щоб розповсюдити їхню газету "Рада робітничих депутатів" та інші матеріали, брати участь у громадських заходах, організованих опозиційними політичними силами в Україні, і сприяти встановленню контактів з місцевими лівими групами.

11. 17 грудня 2002 року заявник брав участь в очній ставці з В.С., мешканцем м. Каховки, який підтвердив, що спілкувався з товаришами заявника і отримав газету "Рада робітничих депутатів".

12. 23 грудня 2002 року заявник звернувся з письмовою заявою до В.К., слідчого Управління Служби безпеки України ("СБУ") в м. Миколаєві, в якій він зізнався, зокрема, що поширював газету "Рада робітничих депутатів" та інші друковані матеріали в Україні і що він разом з двома іншими членами комуністичного руху, членом якого він був, підірвали смітник біля адміністративного будинку СБУ в м. Києві в жовтні 2002 року.

13. Того ж дня заявника було заарештовано в м. Миколаєві за підозрою у скоєнні терористичного акту і згодом на підставі постанови суду поміщено під варту. Як зазначено в протоколі про затримання від 23 грудня 2002 року, заявник, якого після його арешту було повідомлено про право на захист, висловив побажання проконсультуватися з адвокатом до першого допиту.

14. Приблизно о 12 год. 30 хв. 24 грудня 2004 року заявник підписав два документи, які підтверджували, що він розуміє свої права в якості підозрюваного, а також, що він хотів би проконсультуватися з адвокатом. Згодом (близько 12 год. 45 хв.) заявник підписав заяву про згоду бути допитаним працівником СБУ без адвоката. Під час допиту заявник повторив свої попередні покази та надав детальну інформацію щодо свого знайомства і зустрічей з різними активістами комуністичного руху в Росії і Україні.

15. 26 грудня 2002 року В. В., адвоката, якого найняла мати заявника, було залучено до справи в якості захисника заявника.

16. 29 грудня 2002 року заявникові було пред’явлено обвинувачення в участі у терористичній групі та у вчиненні терористичного акту. Під час допиту у присутності В.В. заявник зізнався у вчиненні деяких з пред’явлених йому обвинувачень. Зокрема, він визнав свою причетність до комуністичного руху та участі в опозиційній політичній діяльності, але заперечував участь у підриві смітника або будь-якій терористичній діяльності. Посилаючись на своє право зберігати мовчання, заявник відмовився пояснити, чому його покази відрізнялися від наданих раніше.

17. 30 грудня 2002 року заявник попросив про заміну В.В. на Н.Б. - нового адвоката, якого найняла мати заявника. Це клопотання було задоволено в той же день.

18. У лютому 2003 року заявника було переведено до СІЗО № 21 м. Одеси, оскільки слідство по справі було передано до Управління СБУ в Одеській області.

19. Кілька разів навесні 2003 року заявника за його згодою допитували в м. Одесі за відсутності Н.Б., який практикує в м. Миколаєві. Під час допиту заявник іноді відмовлявся відповідати на запитання, посилаючись на своє право не свідчити проти себе, а іноді відповідав на запитання, підтверджуючи або змінюючи свої попередні покази.

20. 27 травня 2003 року розслідування було завершено, і справу щодо заявника та десятьох інших осіб, причетних до озброєної банди, яка вчинила низку грабежів та інші злочини від імені своєї організації з метою відновлення комуністичної держави, було передано до апеляційного суду Одеської області (далі - обласний суд), який діяв як суд першої інстанції.

21. 24 липня 2003 року заявник та його адвокат Н.Б. підписали розписку про те, що вони закінчили ознайомлення з матеріалами справи. Того ж дня Н.Б. клопотав про повернення справи для проведення додаткового розслідування, стверджуючи, що були порушені численні матеріальні та процесуальні норми. Він стверджував, зокрема, що заявника незаконно затримали і катували в період з 5 по 23 грудня 2002 року з метою отримання від нього визнавальних свідчень в порушення його права на захист.

22. Того ж дня слідчий, у провадженні якого перебувала справа, відмовив у задоволенні цього клопотання. Він зазначив, зокрема, що згідно з матеріалами справи заявника було заарештовано тільки 23 грудня 2002 року і жодні слідчі дії за його участю до цієї дати не проводились. Він також не скаржився на будь-яке жорстоке поводження з ним.

23. Судовий розгляд справи заявника розпочався у вересні 2003 року.

24. Під час судового розгляду заявник заперечував свою вину за всіма пунктами обвинувачення. Він зізнався, що був знайомий з підсудними, які були членами прокомуністичного угрупування і поширювали в Україні газету "Рада робітничих депутатів" та різні агітаційні матеріали комуністичного характеру. У той же час він заперечував свою причетність до вибуху смітника, в чому його обвинувачували, а також заперечував поінформованість щодо причетності інших підсудних до участі в будь-якій злочинній діяльності. Заявник також стверджував, що він був незаконно затриманий в період з 5 по 23 грудня 2002 року та надав неправдиві визнавальні свідчення в результаті жорстокого поводження з боку слідчих органів. Медичний персонал установ тримання під вартою, в яких він знаходився, відмовився документувати його тілесні ушкодження. Заявник не подавав ніяких відповідних скарг на початкових стадіях розслідування, оскільки побоювався репресій.

25. Після смерті Б., одного з підсудних, під час судового розгляду заявник та інші підсудні вимагали проведення розслідування обставин його смерті, стверджуючи, що вона настала в результаті тортур і що їх також було піддано жорстокому поводженню під час слідства. Після розслідування прокуратура повідомила обласний суд, що Б. помер від раку і що фактів жорстокого поводження щодо заявника або інших підсудних не встановлено.

26. 24 травня 2004 року заявник подав нову скаргу до Каховської міжрайонної прокуратури Херсонської області, стверджуючи, що він зазнав жорстокого поводження з боку працівників міліції в ITT Каховського РВ УМВС України в Херсонській області у грудні 2002 року.

27. 22 червня 2004 року прокуратура відмовила в порушенні кримінальної справи за скаргами заявника. У постанові про відмову в порушенні кримінальної справи було відзначено, зокрема, що опитані співробітники визнали, що заявник був затриманий та перебував під їх контролем в період з 14 по 18 грудня 2002 року в якості заарештованого, щодо якого проводиться слідство. Тим не менше, ці працівники заявили, що вони ніколи не піддавали його жорстокому поводженню та не отримували від нього скарг на жорстоке поводження з боку третіх осіб. У постанові було також відзначено, що пояснення працівників міліції відповідали поясненням медичного експерта, який оглядав заявника 14 грудня 2002 року.

28. У невизначену дату участь Н.Б. у провадженні було припинено і натомість новим адвокатом заявника було призначено О.К. Кілька разів заявник скаржився до суду на якість наданих О.К. послуг, пропонуючи замінити її своєю матір’ю в якості представника його інтересів та деякими іншими особами. Ці клопотання були відхилені судом на підставі різних процесуальних положень, а в якості умови для заміни О.К. заявнику було запропоновано залучити компетентного ліцензованого адвоката.

29. 19 липня 2004 року обласний суд визнав заявника винним у співучасті в озброєній банді, метою якої було відновлення комуністичної держави в Україні насильницьким шляхом, поширення газети "Рада робітничих депутатів", статті якої були визнані такими, що пропагували ідеї насильницької зміни конституційного ладу, та участь у терористичному акті (вищезгаданий смітник). У тексті свого рішення суд посилався на велику кількість доказів, у тому числі покази заявника, надані 23 і 24 грудня 2002 року. Суд зазначив, що ці покази відповідали іншим доказам і що жодних ознак того, що вони були отримані шляхом жорстокого поводження чи іншим способом наперекір волі заявника або в порушення його процесуальних прав, виявлено не було. Таким чином, цим показам мала бути надана перевага перед показами заявника в суді. Зрештою суд засудив заявника до восьми років позбавлення волі з початком обчислювання строку покарання з 5 грудня 2002 року.

30. 7 вересня 2004 року заявник подав касаційну скаргу на вирок, в якій він повторно посилався на доводи, які наводив під час судового розгляду, та скаржився, зокрема, на порушення його права на захист. Він також зазначав, що свідчення, надані ним під час досудового слідства за відсутності адвоката, мають бути виключені з доказової бази.

31. 26 липня 2005 року заявник, інтереси якого представляв О.X. - новий адвокат, найнятий матір’ю заявника, під час судових дебатів у Верховному Суді України підтримав свою позицію, викладену у його касаційній скарзі.

32. Того ж дня Верховний Суд України залишив скарги заявника щодо порушення його процесуальних прав без задоволення, а вирок заявникові в частині розповсюдження матеріалів з метою насильницької зміни конституційного ладу та участі у терористичному акті - без змін. Він також залишив без змін призначене заявнику покарання, однак скасував його вирок в частині участі заявника в озброєній банді.

33. Кілька разів у період з 2003 по 2007 роки заявник і його мати скаржилися до прокуратури України та інших державних органів на те, що заявник зазнав жорстокого поводження з боку співробітників СБУ та міліції, а також співробітників російських спецслужб, які, як стверджувалося, допитували його в Україні щодо злочинних діянь, вчинених у Росії. Спроби заявника та його матері офіційно порушити кримінальну справу у зв’язку з цими твердженнями були безрезультатними.

В. Відбування заявником покарання у вигляді позбавлення волі в Слов’яносербській виправній колонії

34. У листопаді 2005 року заявника було переведено до Слов’яносербської виправної колонії № 60 (далі - Слов’яносербська колонія), де він відбував покарання, доки не був переведений в іншу установу у вересні 2007 року.

1. Умови тримання під вартою в Слов’яносербській виправній колонії

35. Після прибуття заявника було поміщено до камери № 201 сектору максимального рівня безпеки.

36. За словами заявника, умови його тримання під вартою не відповідали принципам поваги до людської гідності. Зокрема, в камері розміром близько тридцяти квадратних метрів було розміщено від десяти до шістнадцяти ув’язнених, що знаходились в камері цілий день за винятком годинної прогулянки у внутрішньому дворику. Незважаючи на загальну заборону багато ув’язнених палили в камері, яка не була обладнана штучною вентиляцією. У результаті заявник сильно страждав від наслідків пасивного паління, в той час як адміністрація відмовляла йому у проханні перевести в іншу камеру або встановити електричний вентилятор, який йому запропонувала надати мати. Відкривати вікно, щоб впустити трохи свіжого повітря, було важко, особливо взимку, оскільки через недостатнє опалення температура в камері знижувалась до восьми градусів за Цельсієм. Крім того, вікна, скло в яких було непрозоре, ледь пропускали денне світло. Штучне світло також було дуже погане через наявність тільки двох маленьких електричних лампочок. У результаті в камері було дуже важко читати та писати, їжі також було недостатньо. Для підтримки заявника в харчуванні його мати регулярно відправляла передачі з продуктами харчування, які містили такі основні продукти, як чай, макаронні вироби, крупи та консерви з м’яса і овочів. На підтвердження своїх доводів заявник надав копії списків продуктів харчування, які були відправлені його матір’ю. Він також надав копії своїх скарг та його матері до прокуратури та інших державних органів, в яких вони просили, щоб заявника перевели до камери, де не палять, або принаймні дозволили використання електричного вентилятора. Вони також вимагали перевірити та покращити харчування, освітлення й обігрів.

37. Відповідно до позиції Уряду умови тримання заявника під вартою були достатніми. Зокрема, камера заявника розміром тридцять два квадратних метри передбачала розміщення лише восьми ув’язнених, що забезпечувало достатньо особистого простору для кожного ув’язненого. У камері були вікна, які пропускали денне світло та свіже повітря. Вона також була обладнана достатньо яскравим електричним освітленням і мала штучну вентиляцію в санвузлі. Опалення функціонувало належним чином, і температура в камері була завжди від дев’ятнадцяти до двадцяти двох градусів за Цельсієм. Паління було дозволено тільки у дворах, а харчування ув’язнених було достатнім і правильно збалансованим для задоволення їх потреб. Після скарг заявника та його матері прокуратура оглянула умови тримання заявника під вартою та зазначила, що вони відповідали положенням чинного законодавства.

2. Медична допомога

38. За словами заявника, він був позбавлений будь-якої медичної допомоги під час його тримання в Слов’яносербській колонії. Зокрема, у січні 2006 року він подав клопотання щодо проведення повного медичного огляду, оскільки він постійно втомлювався, страждав на періодичні болі в області нирок, набряків, головного болю та болю в грудях. Це клопотання залишилось без відповіді. У березні 2007 року йому також було відмовлено у лікуванні хронічного карієсу у зв’язку з тим, що для отримання необхідних матеріалів медсанчастині не вистачало фінансування. Тільки в травні 2007 року після того, як мати заявника придбала за власний рахунок необхідні матеріали, його пролікували. Крім того, неодноразово мати заявника передавала інші основні медикаменти та засоби, придбані за власний рахунок, такі як антисептики, активоване вугілля, лейкопластирі та вітаміни.

39. Згідно з позицією Уряду медична допомога, надана заявнику в Слов’яносербській колонії, була належною. Заявник пройшов медичне обстеження після прибуття, а потім проходив обстеження раз на півроку (навесні та восени). Зокрема, він пройшов медичний огляд 12 листопада 2005 року та 15 березня, 14 квітня і 30 вересня 2006 року. Під час цих обстежень для перевірки наявності туберкульозу заявнику було зроблено рентгеноскопію. У березні 2007 року у заявника взяли кров та сечу для проведення лабораторних аналізів. Результати всіх цих аналізів показали, що стан здоров’я заявника загалом був задовільним.

40. Уряд також надав матеріали, відповідно до яких в березні 2007 року заявника оглянув стоматолог, який рекомендував нетермінове лікування хронічного карієсу заявника, і повідомив, що в медсанчастині колонії на той час відповідні матеріали були відсутні. У травні 2007 року необхідні матеріали були закуплені матір’ю заявника, після чого його пролікували.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ ДОКУМЕНТИ

41. Відповідні положення статей 59 і 63 Конституції України 1996 року щодо права на правову допомогу і права не свідчити проти себе наведені у рішенні від 19 лютого 2009 року у справі "Шабельник проти України" (Shabelnik v. Ukraine), заява № 16404/03, п. 25.

42. Відповідні витяги з доповіді Уряду України за підсумками візиту в Україну Європейського комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (КЗК) з 9 по 21 жовтня 2005 року, передбачають таке:

"... КЗК також рекомендує органам влади України якомога скоріше переглянути законодавчо закріплені норми житлового простору, що має припадати на одного засудженого, з тим, щоб вони становили щонайменше 4 кв. м в усіх установах Державного департаменту України з питань виконання покарань...".

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З УМОВАМИ УТРИМАННЯ ПІД ВАРТОЮ У СЛОВ’ЯНОСЕРБСЬКІЙ КОЛОНІЇ

43. Заявник скаржився, що умови його тримання в Слов’яносербській колонії, включаючи матеріальні умови та медичну допомогу, були такими, що принижують гідність. У зв’язку з цим він посилався на статтю 3 Конвенції , у якій зазначено таке:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

А. Прийнятність

1. Матеріальні умови тримання під вартою

44. Уряд, посилаючись на свій виклад фактів (див. пункт 37), доводив, що матеріальні умови, в яких тримався заявник у Слов’яносербській колонії, були належними. Уряд вважав, що скарги заявника були нечіткими, загальними та безпідставними і мають бути відхилені як явно необґрунтовані.

45. Заявник стверджував, що умови його тримання під вартою не відповідали статті 3 Конвенції . Посилаючись на свій виклад фактів (див. пункт 36), він доводив, що його було поміщено до надзвичайно переповненої камери з поганим опаленням, освітленням та вентиляцією, в якій він страждав від недостатнього харчування та пасивного паління.

46. Суд заявляє, що у справах стосовно умов тримання під вартою заявники мають надати докладний опис фактів, щодо яких вони скаржаться, і надати, наскільки це можливо, певні докази на підтвердження своїх скарг (див., наприклад, рішення від 20 травня 2010 року у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 45, з подальшими посиланнями). У той же час у таких випадках не завжди можливе неухильне застосування принципу affirmanti incumbit probatio (той, хто стверджує щось, має довести це твердження), оскільки тільки держава-відповідач має доступ до інформації, якою може підтвердити або спростувати відповідні скарги (див. в якості нещодавнього прикладу рішення від 23 липня 2013 року у справі "Аден Ахмед проти Мальти" (Aden Ahmed v. Malta), заява № 55352/12, п. 89).

47. Посилаючись на факти цієї справи, Суд вважає, що заявник надав досить детальний опис своїх страждань, яких він зазнав і які пов’язані, зокрема, з відсутністю особистого простору, недостатньою вентиляцією та іншими аспектами матеріальних умов тримання під вартою. Він також надав копії різних документів, зокрема свої листи та листи своєї матері, в яких відповідні скарги було доведено до відома національних органів влади. З огляду на відповідні матеріали та практику Європейського суду щодо подібних справ, які Європейський суд вже розглянув (див., наприклад, рішення від 28 березня 2006 року у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, п. 103; рішення від 12 січня 2012 року у справі "Іглін проти України" (Iglin v.Ukraine), заява № 39908/05, пп. 51-52; та рішення від 20 вересня 2012 року у справі "Титаренко проти України", заява № 31720/02, п. 56), Суд вважає, що ця частина скарги не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Він також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав.

48. Тому він відхиляє заперечення Уряду і оголошує скаргу заявника щодо матеріальних умов його тримання під вартою у Слов’яносербській колонії прийнятною.

2. Медична допомога

49. Уряд стверджував, що скарги заявника на низьку якість медичної допомоги були явно необґрунтованими. Що стосується затримки в наданні стоматологічного лікування, заявник не надав жодних доказів того, що його страждання досягло мінімального рівня жорстокості, необхідного для застосування статті 3 Конвенції . Огляд заявника стоматологом у березні 2007 року показав, що терміновості не було. У будь-якому випадку заявник отримав лікування у травні 2007 року. Що стосується інших аспектів його скарги, то не було жодних доказів, що стан здоров’я заявника погіршився під час його тримання під вартою, або що він потребував іншого нагляду чи лікування, окрім доступних йому під час періодичних медичних оглядів.

50. Заявник заперечував це. Посилаючись на свій виклад фактів (див. пункт 38), він стверджував, що якби не втручання його матері, він був би позбавлений елементарної стоматологічної та іншої медичної допомоги, яка зазвичай доступна в Україні і безкоштовна для осіб, не позбавлених волі. Зокрема, його скарги на загальний стан здоров’я були безрезультатними. Він також страждав від зубного болю у зв’язку із затримкою стоматологічного лікування і втратив три зуба.

51. Суд повторює, що для встановлення того, чи виконали державні органи свої обов’язки з надання медичної допомоги особі, яка перебуває під їхнім контролем, Суд має оцінити якість медичних послуг, наданих такій особі, з урахуванням стану її здоров’я та "практичних вимог ув’язнення" і визначити, чи відповідали за обставин конкретної справи застосовані стандарти охорони здоров’я людській гідності засудженого (див., наприклад, рішення від 15 травня 2012 року у справі "Каверзін проти України" (Kaverzin v. Ukraine), заява № 23893/03, п. 138, із подальшими посиланнями). Ненадання належної медичної допомоги ув’язненому підпадає під дію статті 3 Конвенції , тільки якщо його фізичному чи психічному стану було завдано дійсної шкоди, або він зазнав страждань певної інтенсивності, яких можна було уникнути, або мала місце пряма загроза завдання такої шкоди чи страждань (див., наприклад, рішення від 23 липня 2013 року у справі "Мікалаускас проти Мальти" (Mikalauskas v. Malta), заява № 4458/10, п. 63).

52. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зазначає, що адміністрації колонії не вдалося знайти вирішення проблеми хронічного карієсу заявника, поки його мати не надала необхідні матеріали (див., з відповідними змінами, рішення від 2 грудня 2014 року у справі "Фарбтух проти Латвії" (Farbtuh v. Latvia), заява № 4672/02, п. 60; "Худобін проти Росії" (Khudobyn v. Russia), заява № 59696/00, п. 87, ЄСПЛ (витяги), і рішення від 18 грудня 2008 року у справі "Ухань проти України" (Uhan v. Ukraine), справа № 30628/02, п. 82). Водночас документи у матеріалах справи не вказують на терміновість цього лікування. Зазначаючи у своїх зауваженнях, що він страждав від зубного болю, заявник не навів жодних подробиць та не надав копій будь-яких відповідних скарг на національному рівні чи інших відповідних документів, ані будь-якої документації, яка б підтверджувала його скаргу про втрату ним трьох зубів у невизначену дату та за невизначених обставин. На підставі наявних матеріалів справи Суд не має підстав для висновку, що двомісячна затримка в наданні заявнику стоматологічного лікування призвела до страждань, що підпадали б під застосування статті 3 Конвенції , або до будь-яких негативних для його здоров’я наслідків в майбутньому (див., для порівняння і зіставлення, рішення від 24 липня 2012 року у справі "Яков Станчу проти Румунії" (Iacov Stanciu v. Romania), заява № 35972/05, пп. 183-184). Що стосується інших скарг заявника, в матеріалах справи немає доказів, що стан його здоров’я погіршився під час ув’язнення в Слов’яносербській колонії або що внаслідок відсутності певних медикаментів, лікування чи медичного нагляду він зазнав болю або труднощів, які б призвели до застосування статті 3 Конвенції (див., наприклад, рішення від 14 жовтня 2010 року у справі "Логвиненко проти України" (Logvinenko v. Ukraine), заява № 13448/07, пп. 68-69, і рішення від 16 травня 2013 року у справі "Барило проти України" (Barilo v. Ukraine), заява № 9607/06, пп. 69-71).

53. Беручи до уваги документи матеріалів справи, Суд вважає, що заявник, якому надавалась юридична допомога, не подав небезпідставну скаргу на те, що медична допомога, доступна для нього у Слов’яносербській колонії, була такою, що принижує гідність, у значенні статті 3 Конвенції .

54. Тому Суд приймає заперечення Уряду і вважає, що ця частина скарги має бути відхилена як явно необґрунтована у значенні підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

В. Оцінка Суду

55. Заявник скаржився на те, що матеріальні умови його тримання в Слов’яносербській колонії не відповідали вимогам статті 3 Конвенції .

56. Уряд не надав жодних зауважень щодо суті вищезазначеної скарги.

57. Суд нагадує, що відповідно до статті 3 Конвенції держава повинна забезпечити позбавленій волі особі умови, які б відповідали принципу поваги до її людської гідності, щоб спосіб і метод виконання покарання не завдавали їй душевного страждання і мук, які б перевищували невідворотний рівень страждання, притаманного ув’язненню (див., наприклад, вищезгадане рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), п. 56 і п. 57, із подальшими посиланнями).

58. Суд також зазначає, що сторони надали різні версії щодо умов тримання заявника під вартою, зокрема кількості засуджених в камері, якості системи опалення, вентиляції, освітлення і харчування. Вони також не погодилися щодо того, чи страждав заявник від пасивного паління в камері. Тому відповідні факти не можуть бути прийняті "поза розумним сумнівом" (див., наприклад, рішення від 31 липня 2008 року у справі "Старокадомський проти Росії" (Starokadomskiy v. Russia), заява № 42239/02, п. 39), оскільки жодна позиція не підтверджена відповідними документами.

59. За цих обставин Суд нагадує: у разі якщо питання, щодо якого скаржиться заявник, має такий характер, що лише Уряд-відповідач має доступ до документів, які можуть підтвердити або спростувати відповідні твердження, ненадання з його боку переконливих та чітких доказів може призвести до висновків щодо правдивості тверджень заявника (див., наприклад, рішення у справі "Худойоров проти Росії" (Khudoyorov v. Russia), заява № 6847/02, п. 113, ЄСПЛ (витяги); рішення від 17 червня 2010 року у справі "Губін проти Росії" (Gubin v. Russia), заява № 8217/04, п. 56; та вищезгадане рішення у справі "Титаренко проти України" (Titarenko v. Ukraine), п. 55).

60. Далі Суд зазначає, що у цій справі зауваження Уряду щодо умов тримання заявника під вартою є загальними і не стосуються основних тверджень заявника. Зокрема, за словами заявника, число його співкамерників було від десяти до п’ятнадцяти. Це означає, що на кожного ув’язненого в камері розміром тридцять два квадратних метри припадає особистого простору від двох до трьох квадратних метрів, що менше ніж чотири квадратні метри, рекомендовані КЗК для багатомісних камер (див. пункт 42). Уряд не надав жодних доказів, щоб спростувати твердження заявника про переповненість, обмежуючи свої доводи загальним твердженням, що у камері передбачено розміщення лише восьми ув’язнених. Крім того, Уряд залишив без коментарів твердження заявника про ігнорування його співкамерниками заборони паління у приміщенні, і не надав жодних доказів на підтримку своїх доводів про належний стан вентиляції, освітлення, опалення камер, а також про належне харчування.

61. Крім того, Суд зазначає, що заявника тримали в Слов’яносербській колонії протягом майже двох років (з листопада 2005 року по вересень 2007 року) та після поміщення до сектора підвищеної безпеки він більшу частину часу перебував у своїй камері. Беручи до уваги його скарги на переповненість, проблеми з вентиляцією, освітленням, опаленням і харчуванням, що не були спростовані Урядом, Суд доходить висновку, що матеріальні умови тримання заявника під вартою протягом зазначеного терміну були такими, що принижують гідність, в порушення статті 3 Конвенції .

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ’ЯЗКУ З ПОРУШЕННЯМ ПРАВА НА ЗАХИСТ

62. Заявник скаржився на те, що йому перешкоджали в ефективній реалізації права на захист у кримінальному провадженні щодо нього, оскільки його інтереси не були представлені належним чином. Зокрема, він не мав доступу до адвоката на початкових стадіях розслідування. Крім того, компрометуючі докази, отримані від нього з порушенням його права на правову допомогу, було використано в якості підстави для його засудження.

63. Заявник посилався на пункт 1 та підпункт "с" пункту 3 статті 6 Конвенції , у відповідних частинах яких зазначено таке:

"1. Кожен має право на справедливий ... розгляд його справи ... судом, ..., який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

3. Кожний обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має щонайменше такі права:

…

(с) захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя".

64. Суд повторює, що вимоги пункту 3 статті 6 Конвенції слід розглядати як окремі аспекти права на справедливий суд, гарантованого пунктом 1 цієї статті, а отже, вони мають розглядатися разом (див. рішення у справі "Ван Гейзехем проти Бельгії" (Van Geyseghem v. Belgium), заява № 26103/95, п. 27, ЄСПЛ 1999-I). Загалом Суд покликаний розглянути, чи було провадження в цілому справедливим (див. рішення від 16 червня 2005 року у справі "Балліу проти Албанії" (Balliu v. Albania), № 74727/01, п. 25).

A. Прийнятність

65. Уряд не подав зауважень щодо прийнятності зазначених скарг.

66. Суд зазначає, що вказана скарга не є явно необґрунтованою у значенні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції . Крім того, він зазначає, що вона не є неприйнятною за будь-яких інших підстав. Тому вона повинна бути визнана прийнятною.

B. Суть

67. Заявник стверджував, що йому перешкоджали в реалізації його права на захист. Зокрема, під час його арешту 5 грудня 2002 року під хибним приводом відсутності у нього документів, що посвідчують особу, він зазнав катувань і був примушений дати визнавальні покази щодо своєї участі в підбурюванні до насильницької зміни конституційного ладу, терористичній діяльності та інших злочинах. Йому не було надано жодної можливості зв’язатися з адвокатом, і під час арешту його не повідомили про право на захист. Після отримання від нього 23 грудня 2002 року неправдивих визнавальних показів слідчі органи задокументували його арешт та зафіксували його бажання мати адвоката. Незважаючи на бажання заявника мати адвоката, його продовжували допитувати за відсутності адвоката до 26 грудня 2002 року. Показання, отримані від нього 23 і 24 грудня 2002 року в порушення його права на захист, згодом стали вирішальною підставою для його засудження. Крім того, заявник стверджував, що його право на захист було порушено в багатьох інших аспектах. Зокрема, навіть після залучення адвоката до справи багато слідчих заходів було проведено за відсутності останнього, а обласний суд незаконно відмовив в наданні адвоката за власним вибором заявника та залученні матері заявника в якості представника його інтересів під час судового розгляду справи.

68. Уряд заперечив твердження заявника. Він відзначив, що 23 грудня 2002 року заявника було заарештовано в якості підозрюваного після добровільного надання ним письмового визнання його участі у терористичному акті та іншій злочинній діяльності. До цього часу він тільки допитувався в якості свідка і не давав жодних показів. Під час арешту заявника було належним чином поінформовано про його право на адвоката, але він письмово відмовився від цього права у зв’язку з допитом 24 грудня 2002 року. Тому не було порушення гарантій щодо права не свідчити проти себе у зв’язку з використанням судовими органами визнавальних показів заявника від 23 і 24 грудня 2002 року в якості підстави для його засудження. Крім того, ці визнавальні покази були підтверджені іншими доказами. Як тільки заявник висловив бажання мати захисника, обраного ним адвоката було допущено до провадження. На стадії розслідування справи інтереси заявника представляли захисники за його вибором, за недоліки роботи яких, якщо такі були, Уряд не повинен нести відповідальності. Крім того, щоразу, коли у заявника не було захисника, його перед початком допиту або проведенням інших слідчих дій повідомляли, що він не зобов’язаний брати участь у таких слідчих діях без добровільної на це згоди.

69. Суд нагадує встановлені його практикою принципи, відповідно до яких право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективний захист його інтересів, у разі необхідності - призначеним державою захисником, хоча й не абсолютне, є однією з основних ознак справедливого судового розгляду (див. рішення у справі "Кромбах проти Франції" (Krombach v. France), заява № 29731/96, п. 89, ЄСПЛ 2001-II). Як правило, підозрюваному доступ до захисника повинен надаватись з його першого допиту міліцією, якщо тільки з огляду на конкретні обставини кожної справи не випливає, що для обмеження цього права існували вагомі причини (див. рішення від 27 листопада 2008 року у справі "Сальдуз проти Туреччини" (Salduz v. Turkey), справа № 36391/02, п. 55). Право особи на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо викривальні показання, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою її засудження (див. там само). Хоча обвинувачений у кримінальному провадженні може за різних обставин відмовитися від свого права на захист своїх інтересів, така відмова не може суперечити будь-якому важливому суспільному інтересу, повинна бути однозначно встановлена та має супроводжуватись мінімальними гарантіями, що відповідають важливості такої відмови (див., наприклад, рішення у справі "Сейдовіч проти Італії" (Sejdovic v. Italy), справа № 56581/00, п. 86).

70. Повертаючись до фактів цієї справи, Суд зазначає, що відповідно до офіційних документів заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні злочину 23 грудня 2002 року. Однак, як випливає з його тверджень, на той час він уже був під вартою в міліції протягом майже трьох тижнів (з 5 грудня 2002 року), і його de facto допитували і поводились з ним як із підозрюваним. Суд зазначає, що ці твердження відповідають матеріалам справи. Зокрема слід зазначити, що обласний суд обчислював строк позбавлення волі заявника, починаючи з 5 грудня 2002 року, непрямо вказавши таким чином, що він вже був під вартою станом на цю дату. Є також протоколи допитів заявника 14 і 15 грудня 2002 року щодо його участі у революційному русі, а також протокол його очної ставки з іншою особою, пов’язаною із цим рухом, від 17 грудня 2002 року (див. пункти 10-11). Слід зазначити, що немає жодних доказів того, що заявник зазнав жорстокого поводження з боку міліції, і що de jure на той момент він був допитаний тільки в якості свідка. Водночас відповідно до пояснень, наданих співробітниками міліції м. Каховки, опитаних у зв’язку зі скаргами заявника на жорстоке поводження, 14 і 15 грудня 2002 року він дійсно перебував у них під вартою як затриманий у ході розслідування (див. пункт 27).

71. Виходячи із цих документів та ненадання будь-яких доказів протилежного Урядом, Суд приймає твердження заявника про те, що його дійсно було взято під варту 5 грудня 2002 року і з того дня і надалі з ним поводилися як із підозрюваним у вчиненні злочину. Звідси випливає, що він мав бути проінформований про своє право на захист, та йому мали забезпечити доступ до адвоката не пізніше ніж з часу його першого допиту після арешту. Згідно із фактами справи органи влади без будь-яких вагомих причин не надали заявнику можливості отримати доступ до адвоката у період з 5 по 23 грудня 2002 року. З цього випливає, що свідчення, надані заявником, було отримано з порушенням права заявника на захист.

72. Суд далі зазначає, що 23 грудня 2002 року після офіційного документування арешту заявника його було поінформовано про право на захист, і він висловив бажання мати адвоката. Проте 24 грудня 2002 року заявника знову було допитано без адвоката. Заявник дійсно дав письмову згоду на допит без адвоката. Однак слід зазначити, що він зробив це через декілька хвилин після того, як висловив бажання мати адвоката, та до того, як йому надали доступ до адвоката (див. пункт 14). Він також не пояснив, чому так швидко змінив свою думку. За цих обставин Суд не може погодитися з тим, що заявник, який на той час перебував під вартою в міліції і не консультувався з адвокатом, однозначно відмовився від свого права на захист щодо допиту 24 грудня 2002 року, як того вимагає стаття 6 Конвенції . Звідси випливає, що інформацію, надану ним під час допиту, про який йдеться, також було отримано в порушення його права на захист.

73. Далі Суд зазначає, що заявнику згодом було призначено захисника, і він відмовився від своїх первинних показів. Проте недоліки в забезпеченні його права на захист на початкових стадіях розслідування надалі виправлено не було. Зокрема, обласний суд явно посилався на зізнання заявника, надані ним 23 і 24 грудня 2002 року, в якості підстави для його засудження, не взявши до уваги твердження заявника щодо порушення його процесуальних прав (див. пункт 29). Верховний Суд України також залишив відповідні скарги заявника, наведені у його заяві, без задоволення. За цих обставин Суд вважає, що право заявника на захист було невиправно порушено.

74. Відтак мало місце порушення пункту 1 та підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції . У світлі цих висновків немає необхідності розглядати скарги заявника, що стосуються інших аспектів порушення його права на захист.

III. ІНШІ СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ КОНВЕНЦІЇ

A. Скарги, подані від імені заявника п. В.В. Черніковим

75. У період з грудня 2005 року по серпень 2006 року п. В.В. Черніков, який представляв інтереси заявника на той час, подав від його імені ряд додаткових скарг за статтями 2, 3, 6, 8, 9, 10 та 14 Конвенції .

76. 29 серпня 2006 року заявник, який на той час відмовився від послуг п. В.В. Чернікова, повідомив Суд про своє бажання відкликати всі ці скарги.

77. Враховуючи клопотання заявника і не встановивши особливих обставин щодо поваги до прав людини, визначених Конвенцією та протоколами до неї, які б вимагали продовження розгляду вищезазначених скарг за Конвенцією, Суд вважає, відповідно до пункту 1 статті 37 Конвенції , що ця частина заяви повинна бути вилучена з реєстру справ.

B. Інші скарги

78. У різні дати заявник подав низку інших скарг за статтями 2, 3, 5, 6, 8, 9, 10, 13, 14 та 34 Конвенції у зв’язку із кримінальним провадженням щодо нього та триманням його під вартою у різних установах.

79. Розглянувши ці скарги з урахуванням усіх наявних у нього документів та тією мірою, якою вони охоплюються його компетенцією, Суд вважає, що вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією.

80. З цього випливає, що ця частина заяви має бути визнана неприйнятною як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції .

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

81.Статтею 41 Конвенції передбачено:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї, і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

82. Заявник вимагав 60000 євро відшкодування моральної шкоди.

83. Уряд стверджував, що ця вимога є надмірною і необґрунтованою.

84. Суд нагадує, що він встановив порушення Конвенції у зв’язку з матеріальними умовами тримання заявника під вартою в Слов’яносербській колонії та у зв’язку з порушенням права заявника на захист у кримінальному провадженні. Вирішуючи на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 10000 євро відшкодування моральної шкоди.

B. Судові та інші витрати

85. Заявник вимагав 680 євро компенсації поштових витрат у зв'язку з листуванням із національними державними органами і Судом; 1467 євро компенсації витрат, понесених його матір’ю у зв’язку з передачею продуктів харчування та медикаментів, і 1240 євро компенсації дорожніх витрат, понесених його матір’ю у зв’язку з поїздками з Росії в Україну з метою відвідування заявника під час його перебування під вартою та надання йому допомоги щодо захисту його інтересів під час кримінального провадження та провадження в Суді. Він надав копії квитанцій поштових відділень, аптек і квитків з пунктів продажу пасажирських квитків, а також копії списків продуктів харчування, які йому передавала мати.

86. Уряд зазначив, що відповідно до наданих документів загальна сума поштових витрат складала 1520 російських рублів та 37,73 гривні. Уряд відзначив, що не заперечує щодо відшкодування зазначених сум. Що стосується інших витрат, незрозуміло, чи дійсно вони були понесені. Зокрема, рішення матері заявника надсилати йому посилки та відвідувати його не означає, що заявникові не вистачало ліків або їжі, або що її дії були необхідні для усунення порушень прав заявника згідно з Конвенцією або для попередження таких порушень.

87. Згідно з практикою Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, тільки якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим. У цій справі Суд, беручи до уваги документи, що є в розпорядженні Суду, а також вищезазначені критерії, вважає за доцільне присудити суму в розмірі 200 євро в якості відшкодування поштових витрат.

C. Пеня

88. Суд вважає за належне призначити пеню виходячи з граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скарги щодо умов тримання під вартою в Слов’яносербській колонії та порушення права на захист.

2.Вирішує вилучити скарги, подані від імені заявника п. В.В. Черніковим, з реєстру справ і оголосити решту скарг у заяві неприйнятними.

3.Постановляє, що мало місце порушення статті 3 Конвенції .

4.Постановляє, що мало місце порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції .

5.Постановляє, що:

(a) протягом трьох місяців з дати, коли це рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна виплатити заявнику такі суми, конвертовані у валюту держави-відповідача за курсом на день платежу:

(i) 10000 євро (десять тисяч євро) відшкодування моральної шкоди та додатково суми будь-якого податку, що можуть нараховуватись заявнику;

(ii) 200 євро (двісті євро) відшкодування судових та інших витрат та додатково суми будь-якого податку, що можуть нараховуватись;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку і до остаточного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 13 березня 2014 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.