Справа «Романов проти України» (Заява № 63782/11)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Романов проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Лятіф Гусейнов (<...>), судді,

та Енн-Марі Дуге (<...>), в.о. заступника Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 23 червня 2020 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 63782/11), яку 30 грудня 2005 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Російської Федерації п. Ілля Едуардович Романов (далі - заявник).

2. Спочатку заявника представляв п. В. Черніков, якого змінив п. В. Комаров - обидва юристи практикують у м. Москві. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. 09 лютого 2012 року Уряд було повідомлено про скарги заявника щодо умов тримання його під вартою в Одеському СІЗО та умов його перевезення до Іванчівської виправної колонії, щодо права на належні можливості для підготовки свого захисту та права на ефективну особисту участь і правову допомогу під час кримінального провадження щодо нього, а також щодо його засудження за політичні переконання та відсутності ефективних засобів юридичного захисту у зв’язку з його скаргами на умови тримання його під вартою та перевезення.

4. Уряд Російської Федерації не скористався своїм правом вступити у провадження (пункт 1 статті 36 Конвенції).

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1967 році і проживає у м. Нижньому Новгороді.

A. Події, що передували справі

1. Розповсюдження друкованих матеріалів

6. У 2001 році з метою відродження комуністичної держави шляхом комуністичної революції Я. сформував групу у складі колишніх членів комсомолу. Згідно з домовленостями між Я. та його колегою у Росії різні надруковані в Росії матеріали доставили до України та поширили у різних містах під час зібрань, що відбувалися на той момент у контексті масової акції протесту за відставку Президента Кучми. Матеріали включали, inter alia, випуски № 5 та № 6 газети "Совет рабочих депутатов" і випуск № 1 газети "Рада робітничих депутатів". Останнє було українським додатком до випуску № 5 газети "Совет рабочих депутатов". На першій шпальті було зазначено, що це газета революційних комуністів України.

7. Випуск № 6 газети "Совет рабочих депутатов" містив, inter alia, такі статті, частина яких була написана Я. під різними псевдонімами:

"Украина: от трибунала к революции, или народ не пидмануть!" стосувалася триваючого протестного руху проти Президента та містила такі уривки:

"... Не лише Кучму слід звинувачувати у геноциді [українського народу], а весь капіталістичний уклад ... Тільки створення Ради робітничих, селянських і солдатських депутатів та здійснення збройного повстання дасть змогу скинути режим Кучми та опісля [капіталістичний] уклад. І про це добре відомо лідерам опозиції, які планують державний переворот. Але вони роблять вигляд, що як тільки Кучма піде, над Україною зійде сонце свободи. Однак більшість [протестувальників] розуміють, що мова йде не про Кучму. Людей не можна обдурити. Тому поки зарано говорити, яким буде результат антикучмівського руху ...";

"Может ли украинская оппозиция добиться победы?". У цій статті критикувалися лідери опозиції, здебільшого через їхні нечіткі дії проти чинного політичного режиму, а саме у таких уривках:

"... Ось чому С. [лідер комуністичної партії] став на бік очевидного злочинця. Він вважав, що міг використати її [злочинну] енергію та ненависть людей до [чинного Президента], щоб прийти до влади ... Так, лише щоб почати захоплення влади та створення нових органів державної влади потрібно бути дуже сміливою та талановитою людиною. І якщо створення [нових органів державної влади] вимагає розв’язати громадянську війну, ... потрібно бути ще й ВЕЛИКИМ ДЕРЖАВНИМ ДІЯЧЕМ ... На жаль, ні С., ні … будь-який інший опозиційний лідер не володіють таким характером …

Під час зібрань 16 і 24 вересня революціонери поширили велику кількість друкованих матеріалів, закликавши народ до справжнього повстання. На жаль, цього заклику не почули ... Але ми зберігаємо оптимізм ...

З огляду на те, як організовані акції протесту, Кучму не хвилюють ні зібрання, ні зібрані підписи. У своєму зверненні до народу він уже чітко заявив, що не піде у відставку. Він стверджував, що в Україні неможлива революція, оскільки народ не хоче заворушень. Можливо, [він] мав рацію? Можливо, люди готові померти, ... але не взяти до рук зброю? Ми не віримо у це! На жаль, люди поки не зрозуміли, що лише у жорстоких кривавих боях вони отримають справжню Свободу. Але вони обов’язково зрозуміють це!";

"Этот безумный, безумный …". Після вказівки на важке життя в умовах капіталізму та наведення певних наочних прикладів стаття закінчується таким уривком:

"... Як би ти це назвав? Злочином тих, хто знаходиться при владі. Уважно проаналізувавши ситуацію, можна зрозуміти, що капіталізм в Україні став нестабільним; а влади у Кучми майже не залишилося ... Наше головне завдання зараз - залишатися сильними та зосередженими. Хоча це непросте завдання! ... Багато моїх друзів і товаришів думають, що я збожеволів. Це тому, що я пропоную усунути чинний режим геноциду шляхом потужного збройного повстання народу, оскільки, з одного боку, немає сенсу в нинішніх безсилих протестах, а з іншого, - ми не можемо надалі миритися [з цією ситуацією]. І не лише я та мої товариші, а 90% українців. Але вони бояться це визнати".

У статті "... Геноцид" розповідалося про стверджуване завищення державою цін на ліки та містився такий уривок:

"... Відповідь [чому відбувається завищення цін] однозначна: капіталізм і геноцид - це брати-близнюки в нашій країні, і тому звинувачення [тих, хто знаходиться при владі] у геноциді нашого власного народу є логічним ... Є лише одне вирішення - взагалі скинути владу капіталізму, створити народний суд і після цього притягнути до кримінальної відповідальності чиновників за геноцид [їхнього] власного народу. ...".

Стаття "Замечательная работа" стосувалася низького рівня життя в Україні після розпаду Радянського Союзу, зокрема, незадоволення людей на робочих місцях. Вона містила такі уривки:

"... Життя робітників у Радянському Союзі було надто вільним і легким, що призвело до втрати поняття класової системи. Несподівано опинившись в умовах капіталізму, люди ... відчували, як [їх] збили з ніг. Однак вони все ще мають силу піднятися та битися. Все, що вам потрібно - просто мати бажання і рішучість ...

Я - професійний революціонер, нове покоління борців проти капіталістичного порядку. Ми дійсно такі самі професіонали, як ..., проте ми поза законом. І тому ми можемо більш відкрито закликати до повалення режиму шляхом збройного повстання. Ти не можеш цього зробити! ... Радість, яку ми отримуємо від усвідомлення того, що саме ми пришвидшуємо падіння капіталістичного укладу в країні, величезна! Ми не боїмося жодних репресій. Хоча ми - звичайні люди, просто більш рішучі. Кожен, хто прагне перемоги робітників у державі, може це зробити. Аксіома проста: чим нас більше, тим швидше ми знищимо капіталістичний уклад. Ми відчули цю радість [від боротьби] ... в житті. І ми сподіваємося, що ви відчуваєте те саме".

8. У газеті "Рада робітничих депутатів" містилися такі статті. Я. був автором двох з них:

Стаття "Чего хотят коммунисты-революционеры Украины" була вступною і містила такі уривки:

"Ця нова газета ... надрукована платформою революційних комуністів, метою яких є розвиток радянського руху в Україні, організація переможного повстання народу та оголошення України республікою Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів.

Нація, яка зазнає тиранії та гніту, має право на повстання. Це давно забуте "цивілізованим світом" міжнародно-правове правило має стати законом для робітничого народу України через режим Кучми. Навіщо воно потрібно?

Важливо, щоб робітничий народ: робітники, селяни, солдати та чесні офіцери повною мірою усвідомлювали ситуацію в Україні ... Ми заявляємо, що лише обрані робітничим класом Ради, які підтримує озброєний робітничий народ, мають право керувати своєю країною та її активами, створеними працею багатьох поколінь робітників і селян.

Потрібно розуміти, що вибори, які проводяться за правилами, розробленими ЦРУ та Моссадом, - це введення народу в оману тими, хто знаходиться при владі. Робітничому класу ніколи і ніде не вдавалося суттєво поліпшити своє життя мирним шляхом ... Тому всі партії, які запевняють народ, що проблема грабіжницького уряду може бути вирішена шляхом "демократичних виборів", - брешуть.

Бідні працьовиті робітники мають зрозуміти, що лише загальнонаціональне повстання може відібрати владу у ... капіталістичних олігархів ... Правда полягає у тому, що усунути цих паразитів, які висять на нашій шиї, без крові та жертв [не вийде]. Тому існує лише один спосіб врятувати наших дітей та онуків від смерті та сорому - пролити кров паразитів і свою власну в громадянській війні, виграти війну та встановити непорушну революційну владу. Це - жорстока правда, але ми не хочемо дурити народ, який вмирає, розповідаючи, що С. [лідер комуністичної партії] прийде і все виправить. Капіталісти не повернуть без бою те, що вкрали.

... Тому завдання для чесних комуністів полягає у тому, щоб перехопити ініціативу у капіталістів, як тільки президент піде у відставку, і перетворити "демократичний переворот" у соціалістичну революцію. Це означає, що революціонерам доведеться скористатися кризою серед тих, хто знаходиться при владі, і розчаруванням людей для організації переможного повстання.

Як перемогти?

... По-друге, негайно створити збройні групи. Ці групи повинні включати колишніх солдатів і офіцерів, які здатні тримати в руках зброю та підкорятися дисципліні, а також володіють військовим мистецтвом. [Згодом] дізнатися інформацію про місця зберігання боєприпасів і зброї ...

По-третє, негайно розпочати широку пропаганду, виступаючи за повстання і закликаючи робітничий народ приєднатися до збройних груп ...

По-четверте, не боятися кримінальної відповідальності і бути готовим до неминучих втрат ...

[Не існує] іншого способу, за допомогою якого комуністи можуть позбутися клейма зрадників ... і сказати людям: "це наше завдання боротися за щастя робітничого класу, і ми робимо це, прикладаючи всі наші зусилля та віддаючи життя!".

"Pежим Kучмы - режим геноцида". У цій статті автор здебільшого розглядав катастрофу під час авіашоу у м. Скнилів, припустивши, що вона сталася через фінансову жадібність тих, хто знаходився при владі. У ній містився такий уривок:

"Люди мають чітко розуміти, що їхні вороги - не військовослужбовці ... Їхній ворог оселився у Києві ... Його назва - капіталістичний злочинний уклад. Єдиний спосіб подолати цього ворога - рішуче і наступальне повстання. Якщо ми не знищимо цей режим - він повільно, але неухильно знищить усіх нас ...".

Стаття "Как перевернуть Украину". У статті йдеться про поразку комуністичної партії на парламентських виборах. У відповідних частинах зазначено:

"Чого нас навчила поразка комуністичної партії на виборах? Історія дає чітку відповідь - ми повинні розпочати серйозну підготовку та пропаганду для здійснення повстання робітничого народу. Ми маємо використовувати для цього будь-який протестний рух проти влади. Ніхто не повинен боятися громадянської війни. Вона вже триває! ... У цьому є і наша провина. Протягом усіх десяти років ви були далеко позаду своїх "комуністичних" лідерів! ...

Нині в Україні вже діють перші військові групи революціонерів. Мета організації полягає у сприянні тому, щоб озброєний робітничий народ повалив режим тиранії та гніту. Отримати владу над всією територією України буде неможливо. Тому перша стратегічна ціль ... - відокремити від капіталістичного центру область (або області), де найбільше протестує пригнічений робітничий народ, та проголосити там Радянську республіку робітничих, селянських і солдатських депутатів ...

... після цього [як тільки будуть вжиті першочергові заходи у самопроголошеній Радянській Республіці] групи революційної армії продовжуватимуть наступ на Київ, щоб повалити антинародний режим і замінити його владою Рад робітників, селян і солдатів.

Комуністи повинні бути до цього готові, а також підготувати пригнічений робітничий народ України!".

"За советскую республику Крым". Стаття, в якій описувалися поточні події в Криму, містила такі уривки:

"... Комуністична партія не хоче приходити до влади [в Криму], інакше як після перемоги на виборах ...

У результаті, незважаючи на те, що в Криму дуже активний комуністичний рух, його населення продовжує жити в жахливих умовах сучасної України. Тож ситуація така: переможе той, хто більш радикальний і рішучий. Є лише один вихід для ... народу: повстання і проголошення радянської республіки.".

2. Вибух

9. 21 жовтня 2002 року в урні для сміття перед будівлею Головного управління Служби безпеки України (далі - СБУ) у м. Києві спрацював вибуховий пристрій. У зв’язку з інцидентом було порушено кримінальну справу.

B. Кримінальне провадження щодо заявника

10. Згідно з офіційними документами 08 грудня 2002 року, коли заявник рибалив у м. Каховці (Херсонська область), працівники рибного господарства викликали міліцію, оскільки знайшли в куртці заявника пістолет. Після безпосереднього обшуку працівниками міліції у сумці заявника були виявлені кулі, саморобний вибуховий пристрій та детонатор, а в його куртці - пістолет і два паспорти на його ім’я. Заявника доставили до відділу міліції у м. Каховці.

11. Згідно з твердженнями заявника відповідні події відбувалися 07 грудня 2002 року, і до 08 грудня працівники міліції тримали його під вартою та це не було задокументовано.

12. 08 грудня 2002 року заявник був затриманий за підозрою у незаконному зберіганні вогнепальної зброї та вибухових речовин. Надана Суду копія протоколу про затримання була нерозбірливою. Згідно з твердженнями заявника у цьому документі містилося його клопотання про надання йому правової допомоги.

13. 10 грудня 2002 року заявнику було роз’яснено його процесуальні права, і він висловив бажання, щоб його інтереси представляв юрист Чет. Того ж дня Чет. був призначений його захисником у провадженні. Під час допиту в присутності Чет. заявник стверджував, що приїхав до України з метою збору матеріалів для "журналістського проєкту". Він відмовився давати будь-які додаткові показання, пославшись на своє конституційне право зберігати мовчання.

14. Згідно з твердженнями заявника клопотати, щоб його інтереси представляв Чет., сказав йому слідчий.

15. 11 грудня 2002 року заявнику пред’явили обвинувачення у незаконному зберіганні вогнепальної зброї та вибухових речовин і допитали. Він заперечив свою вину і відмовився давати будь-які показання. З відповідного протоколу допиту не вбачається, що Чет. був присутній.

16. 13 грудня 2002 року в квартирі у м. Миколаєві було затримано декілька осіб за підозрою у причетності до низки злочинів, вчинених у складі організованої групи на чолі з Я. (у тому числі незаконне зберігання вогнепальної зброї, терористична діяльність, розбій), з метою розпочати комуністичну революцію. Працівники міліції вилучили з квартири вогнепальну зброю, боєприпаси, вибухівку, наркотичні речовини, копії випусків газет "Совет рабочих депутатов" і "Рада робітничих депутатів", а також інші друковані матеріали. У певний момент після їхнього затримання один з підозрюваних повідомив працівникам міліції, що знайдені у квартирі вибухові пристрої, а також пристрій, який спрацював біля будівлі Головного управління СБУ (див. пункт 9), міг виготовити заявник. Як згодом було встановлено національними судами, деякі вилучені з квартири працівниками міліції кулі були такого самого калібру та з однієї партії випуску, що й кулі, знайдені у сумці заявника (див. пункт 10).

17. 14 і 15 грудня 2002 року працівники Каховського відділу міліції допитали См., знайомого заявника, який перебував під вартою у відділі міліції. Під час цих допитів він пояснив, серед іншого, що був членом російської неурядової організації, яка відстоювала права політичних в’язнів і пропагувала комуністичні політичні погляди. Його та двох інших членів організації направили до України для розповсюдження газети "Совет рабочих депутатов" та інших матеріалів, а також для участі в громадських заходах, організованих опозиційними політичними силами в Україні, та сприяння взаємодії з місцевими лівими групами.

18. 19 грудня 2002 року заявника було переведено з м. Херсону до м. Миколаєва, де члени стверджуваної організованої групи на чолі з Я. трималися під вартою до закінчення розслідування щодо них.

19. 20 грудня 2002 року СБУ порушила кримінальну справу щодо заявника за фактом перебування у складі організованої групи. Того ж дня цю справу було об’єднано з провадженням щодо осіб, затриманих 13 грудня 2002 року (див. пункт 16).

20. 21 грудня 2002 року у приміщенні СБУ у м. Миколаєві заявник надав письмові показання (відомі як "пояснення"), зазначивши, зокрема, що прибув до України з м. Москви для участі у протестному русі проти чинного Президента, і для того, щоб показати свою підтримку протестувальникам, він вирішив вчинити вибух біля будівлі Головного управління СБУ у м. Києві. Згідно з його твердженнями ще одна мета вибуху полягала у відведенні підозри від його дружини, яку було притягнуто до кримінальної відповідальності в Росії за вчинення аналогічного вибуху біля будівлі Федеральної служби безпеки Російської Федерації у м. Москві. Заявник вказав деталі підготовки та вчинення ним вибуху, у тому числі технічні характеристики використаного вибухового пристрою. Крім того, він зізнався, що виготовляв інші вибухові речовини. Заявник також зазначив, що поїхав до м. Каховки, щоб зустрітися з активістом комуністичного руху С. і розповсюдити на акції протесту, яка там проходила, випуски газет "Совет рабочих депутатов" і "Рада робітничих депутатів". Завершив заявник, зазначивши, що, на його думку, він не скоїв нічого незаконного, оскільки його дії були вчинені в інтересах Української Радянської Соціалістичної Республіки, громадянином якої він себе вважав, та яка тимчасово перебувала під пануванням глобального, головним чином американського, імперіалізму. Він також бажав не допустити геноциду українського народу чинним політичним режимом у країні.

21. Згідно з твердженнями заявника текст "пояснення" йому продиктував слідчий. Він погодився дати показання, оскільки за день до цього у слідчому ізоляторі він зазнав психологічного жорстокого поводження.

22. Згідно з твердженнями заявника 21 грудня 2002 року о 16 год. 40 хв, після написання "пояснення", йому були роз’яснені його процесуальні права. Заявник стверджував, що, в принципі, він висловив бажання, щоб його інтереси під час розслідування представляв захисник, але був готовий надати певні показання самостійно за його відсутності. О 17 год. 00 хв. він повторив своє клопотання, коли йому знову роз’яснили його права на захист, цього разу у присутності захисника Чеб.

23. О 17 год. 10 хв. слідчий СБУ допитав заявника як обвинуваченого. З відповідного протоколу вбачається, що під час допиту захисник присутній не був, оскільки перед його початком заявник висловив бажання бути допитаним без захисника. Окрім цього, протокол є надрукованою версією "пояснення" заявника, наданого раніше того дня. Він був підписаний заявником без жодних зауважень і містив написану від руки заяву, що всі показання були надані ним добровільно без будь-якого тиску органів державної влади.

24. 22 грудня 2002 року заявник найняв двох юристів, Ск. і К., з приватної юридичної фірми. Того ж дня їх було призначено його захисниками під час провадження. Згідно з твердженнями заявника їх обрав слідчий, і з огляду на його конкретну ситуацію він не мав іншого вибору, як укласти з ними угоду.

25. Того ж дня за участі заявника та у присутності Ск. було проведено відтворення обстановки і обставин події. Заявник підтвердив надані ним раніше показання щодо його причетності до вибуху біля будівлі Головного управління СБУ. Він відмовився відповідати на певні запитання, у тому числі щодо його спільників. Протокол про відтворення обстановки і обставин події був підписаний заявником і Ск. без зауважень.

26. 23 грудня 2002 року за відсутності захисника См. надав слідчому СБУ письмові показання, в яких, зокрема, визнав, що розповсюджував випуски газети "Совет рабочих депутатов" та інші друковані матеріали в Україні, а також у жовтні 2002 року разом із заявником і ще одним спільником підірвав урну для сміття біля будівлі Головного управління СБУ у м. Києві.

27. 25 грудня 2002 року слідчий СБУ допитав заявника як обвинуваченого. Захисник присутній не був, оскільки, як було зазначено у відповідному протоколі, заявник заявив, що не бажав отримувати правову допомогу під час допиту. Заявник підтвердив, що сам виготовив і підірвав вибуховий пристрій біля будівлі Головного управління СБУ. Коли йому показали низку предметів, вилучених із квартири у м. Миколаєві 13 грудня 2002 року (див. пункт 16), він підтвердив, що деякі з них належали йому та були використані ним під час виготовлення різних видів вибухових речовин. Він стверджував, що нічого не знав про боєприпаси і наркотичні речовини, виявлені у квартирі.

Заявник також заперечив обвинувачення у незаконному зберіганні вогнепальної зброї та вибухових речовин, у зв’язку з чим його початково було затримано, і стверджував, що речові докази проти нього були підкинуті працівниками міліції. Він також поскаржився на жорстоке поводження з ним з боку працівників міліції, які намагалися змусити його зізнатися у вчиненні цього злочину, і вказав, що уповноважив своїх захисників звернутися зі скаргою на дії відповідних працівників міліції. Насамкінець заявник зазначив, що був готовий співпрацювати з органами державної влади у зв’язку зі злочинами, скоєними на території України, але відмовився надавати будь-які показання щодо його спільників.

28. 29 грудня 2002 року після роз’яснення заявнику його права на правову допомогу в присутності Ск. він висловив бажання залишити Ск. своїм захисником. Після цього у присутності Ск. йому були пред’явлені обвинувачення в участі в організованій групі на чолі з Я., метою якого було повалення конституційного ладу в Україні, у тому числі за допомогою терористичних актів, схожих на вчинений біля будівлі Головного управління СБУ. Заявник, у свою чергу, заперечив проти юридичної кваліфікації, наданої його діям, і стверджував, що їх слід було б кваліфікувати або як терористичний акт або як хуліганство. Водночас він повторив, що його дії були спрямовані на попередження більш серйозного злочину - геноциду українського народу.

29. Пізніше того ж дня заявника допитали як обвинуваченого в присутності Ск. Під час допиту він повторно підтвердив, що вчинив вибух поблизу будівлі СБУ та виготовив вибухові речовини, знайдені в квартирі у м. Миколаєві. Він підтвердив, що зробив це з власної ініціативи та самостійно. Заявник також стверджував, що Я. знав про його намір вчинити вибух і міг використати ці знання у своїх цілях як письменник. Згідно з протоколом допиту, який без зауважень був підписаний заявником і Ск., на прохання заявника у нього була конфіденційна розмова з Ск. до початку допиту. У своїх доводах до Суду заявник заперечив таку розмову.

30. 03 лютого 2003 року заявник звернувся з клопотанням про допущення до провадження як його захисника найнятого родичами заявника юриста Чеп. і відмовився від допомоги Ск. та К. Того ж дня його клопотання було задоволено.

31. 16 та 18 лютого 2003 року під час планового обшуку у Миколаївському СІЗО, де він тримався на той момент, у заявника було вилучено декілька записок, адресованих різним людям. Жодних копій записок Суду надано не було. З матеріалів справи вбачається, що у цих записках заявник, серед іншого, вимагав від свідків у справі щодо його дружини змінити свої показання, давав вказівки різним людям щодо того, як змусити свідків змінити свої показання, та наводив подробиці, якою мала бути нова стратегія захисту його дружини, щоб зірвати розслідування. Він також попросив, щоб його захисник Чеп. був залучений до процесу, і вони передавали йому свої повідомлення через цього захисника. Крім того, заявник запевнив безпосередніх одержувачів записок, що не був зрадником, оскільки підтвердив лише власну причетність до вибуху біля будівлі Головного управління СБУ та відмовився давати показання щодо інших. Він також зазначив, що технічний опис вибухового пристрою був неправильний і він використає цей "хитрий момент" у майбутньому.

32. 19 лютого 2003 року заявника допитали в присутності Чеп. Він відмовився давати будь-які показання до суду.

33. 03 березня 2003 року заявника перевели до м. Одеси.

34. 24 квітня 2003 року заявника допитали у зв’язку з його участю в терористичній групі та розповсюдженням газет "Совет рабочих депутатов" і "Рада робітничих депутатів". Перед допитом він письмово погодився взяти участь у слідчій дії за відсутності свого захисника. Під час допиту заявник відмовився відповідати на будь-які запитання слідчого, посилаючись на своє право зберігати мовчання.

35. 21 травня 2003 року первинні обвинувачення проти заявника були змінені на розповсюдження у складі організованої групи друкованих матеріалів із закликами до насильницького повалення конституційного ладу та захоплення влади; бандитизм; тероризм; незаконне виробництво та зберігання наркотичних речовин; незаконне зберігання вогнепальної зброї та вибухових речовин. Заявника допитали у присутності Чеп. Він частково визнав свою вину, але відмовився давати будь-які показання до судового розгляду.

36. 26 травня 2003 року заявника допитали щодо записок, вилучених у нього в Миколаївському СІЗО 16 та 18 лютого 2003 року (див. пункт 31). Він підтвердив, що написав їх, але відмовився надавати будь-які подальші показання.

37. 27 травня 2003 року досудове розслідування було закінчено, і з того часу до 24 липня 2003 року заявник і Чеп. ознайомлювалися з матеріалами справи. Хоча заявник підписав графік, який підтверджував його ознайомлення з документами, він відмовився писати розписку, в якій підтверджував, що ознайомився з ними у повному обсязі. Згідно з твердженнями заявника йому не було надано достатньо часу для ознайомлення з усіма матеріалами. Чеп. зазначив, що ознайомився з усіма матеріалами та підписав розписку без жодних зауважень.

38. У незазначену дату справу заявника та ще десятьох інших осіб, причетних до злочинної діяльності, вчиненої у складі групи на чолі з Я., передали до Апеляційного суду Одеської області (далі - обласний суд), який діяв як суд першої інстанції.

39. У період з 02 по 11 вересня 2003 року заявнику було надано додатковий час для ознайомлення з матеріалами справи.

40. 24 вересня 2003 року обласний суд призначив А. (захисника, якого заявник найняв замість Чеп., договір з яким закінчився) представляти його інтереси під час судового розгляду. Їй було надано час до 13 жовтня 2003 року для ознайомлення з матеріалами справи.

41. Під час судового розгляду заявник стверджував, що разом із співобвинуваченими, яких вважав своїми політичними товаришами, поділяв комуністичні погляди, але заперечив вчинення будь-яких дій, спрямованих на повалення конституційного ладу. Водночас він зазначив, що взяв вісім випусків газети "Рада робітничих депутатів" з квартири Я. у м. Миколаєві, які він мав намір використати у побутових цілях і віддати мешканцям м. Каховки для розпалення вогню в печі. Він наголосив, що дав газету тільки С., якого випадково зустрів під час акції протесту та який зацікавився її змістом, та М.

Співобвинувачені заявника, за винятком См., визнали, що розповсюдження відповідних газет та інших матеріалів було частиною їхньої діяльності, спрямованої на відновлення радянської республіки. Редактор газет і деякі інші співобвинувачені визнали, що газетні статті містили заклики до насильства, у тому числі заклики до збройного повстання для повалення конституційного ладу в Україні та захоплення влади революційними комуністами.

Крім того, заявник заперечував свою причетність до будь-якої іншої злочинної діяльності, в якій його обвинувачували, і стверджував, що всі його зізнавальні показання, надані під час досудового слідства, були надані під тиском і з порушенням його права не свідчити проти себе. Зокрема, його "пояснення" від 21 грудня 2002 року були продиктовані йому слідчим, якого він боявся. Слідчий також пообіцяв, що якщо заявник дасть показання, то він визнає його божевільним і відправить до психіатричної установи, а не до виправної колонії, як під час кримінального провадження щодо нього в Росії (відповідні факти див. в рішенні у справі "Романов проти Росії" (Romanov v. Russia), заява № 63993/00, від 20 жовтня 2005 року).

У суді першої інстанції він також стверджував, що не давав жодних показань під час подальших слідчих дій, а лише підписував усі документи, які йому давав слідчий, навіть не читаючи їх, оскільки боявся жорстокого поводження. Він також скаржився на те, що Ск. був агентом СБУ, а не захисником, обраним ним на власний розсуд, і тому він не представляв його інтереси ефективно.

42. У листопаді 2003 року Б., один із співобвинувачених заявника, помер під час перебування під вартою. Решта обвинувачених стверджували, що він помер внаслідок катування.

43. Суд першої інстанції дав вказівку перевірити обставини смерті Б. Прокуратура повідомила, що справа у зв’язку з застосуванням катування не порушувалася, оскільки Б. помер від раку.

44. 19 липня 2004 року обласний суд визнав заявника винним у тероризмі, розповсюдженні друкованих матеріалів із закликом до збройного повстання для повалення конституційного ладу, бандитизмі та незаконному зберіганні вогнепальної зброї і вибухових речовин. Йому обрали покарання у виді позбавлення волі на строк десять років за тероризм, один рік за розповсюдження газет "Совет рабочих депутатов" і "Рада робітничих депутатів", а також п’ять і шість років відповідно за решту злочинів. Згідно з правилом поглинання більш м’якого покарання більш суворим остаточним покаранням заявника було позбавлення волі на строк десять років. У зв’язку з відсутністю доказів його виправдали за обвинуваченням у незаконному виробництві та зберіганні наркотичних речовин.

Обласний суд не вважав переконливими та достовірними аргументи заявника про його непричетність до розповсюдження газет "Совет рабочих депутатов" і "Рада робітничих депутатів" та навів детальне обґрунтування для свого висновку. Він посилався, серед іншого, на надані під час судового розгляду показання С. і М., які підтвердили, що заявник брав участь в акціях протесту у м. Каховці та двічі відвідував їх протягом того часу (під час однієї з цих зустрічей він був разом із См.); обидва рази він приносив з собою газети та обговорював з ними їхній зміст, стверджуючи, серед іншого, що революція не могла обійтися без жертв. Суд першої інстанції також посилався на зміст деяких листів, надісланих заявником з СІЗО, у тому числі до одного з його співобвинувачених, в яких він скаржився на те, що каховські більшовики С. і Р., яких йому рекомендували як потенційних партизан, виявилися не тими, за кого вони себе видавали, та, найімовірніше, допомагали міліції його затримати. Водночас, обласний суд постановив, що доказів для встановлення того, що заявник розповсюджував матеріали за межами м. Каховки, або що він діяв за вказівкою Я. або редактора газет, було недостатньо.

Крім того, пославшись на зміст статей, що містилися у газетах, які розповсюджував заявник (див. пункти 7 і 8), обласний суд визнав встановленим, що у них містилися прямі заклики до збройного повстання в Україні з метою повалення чинного правового порядку та захоплення державної влади більшовиками-революціонерами.

Щодо визнання винним у тероризмі обласний суд здебільшого посилався на зізнавальні показання заявника, надані ним під час досудового слідства, у тому числі "пояснення" від 21 грудня 2002 року, а також показання См., які він надав під час досудового слідства, але від яких відмовився під час судового розгляду. Суд також послався на зміст вилучених у заявника записок у Миколаївському СІЗО, надані під час судового розгляду показання одного з його співобвинувачених, що заявник зізнався йому у вчиненні вибуху біля будівлі Головного управління СБУ, та висновок судово-психіатричного експерта, в якому було зазначено, що під час судово-медичної експертизи заявник також підтвердив свою причетність до злочину.

Суд не виявив жодних доказів того, що зізнавальні показання, у тому числі його "пояснення", були отримані у результаті будь-якого тиску слідчих органів, докладно виклавши факти, що суперечили твердженням заявника. Він зазначив, серед іншого, що на момент надання заявником "пояснення" слідчий ще не знав про його психіатричне лікування в Росії, але знав технічні характеристики вибухового пристрою, використаного біля будівлі СБУ, і тому при бажанні міг забезпечити надання заявником правильного опису вибухового пристрою у своїх показаннях, а не того, який був вказаний в його зізнавальних показаннях. Суд також зазначив, що наміри заявника відвести підозру від своєї дружини та умисне надання ним міліції неправильного опису вибухового пристрою також підтверджувалися в його записках, адресованих друзям і вилучених у нього в Миколаївському СІЗО.

Щодо тверджень заявника проти Ск. суд першої інстанції зазначив, що підписавши договір з Ск. та юридичною фірмою, заявник погодився, щоб Ск. був його законним представником. Суд також вказав, що оскільки заявник хотів, щоб Ск. залишався його захисником під час певних слідчих дій, а у своїх листах із СІЗО просив своїх друзів спілкуватися з ним через цього захисника, між ними встановилися довірчі відносини.

Посилаючись на результати медичного огляду комісією експертів, призначеного судом першої інстанції, Верховний Суд України також визнав необґрунтованою скаргу заявника про те, що він не міг ефективно брати участь у засіданнях через фізичне та психічне виснаження.

45. Заявник подав касаційну скаргу. Перед поданням скарги йому було надано доступ до матеріалів справи. У своїй касаційній скарзі він визнав, що роздав декілька примірників газети "Рада робітничих депутатів" та обговорював її зміст з тими, кому давав матеріали. Проте він вважав, що ці дії не становили кримінального злочину, оскільки він не мав наміру повалити конституційний лад в Україні, а газети були легально надруковані в Росії і не були заборонені в Україні. Він стверджував, що лише під час досудового слідства почав думати, що було б непогано змінити конституційний лад в Україні, що, на його думку, полягало у відставці Президента.

Заявник також стверджував, що його засудження за вчинення інших злочинів ґрунтувалося на суперечливих, частково сфальсифікованих і недостатніх доказах. Зокрема, щодо визнання його винним у тероризмі заявник заперечував допустимість усіх його зізнавальних показань, наданих під час досудового слідства, стверджуючи, що вони були отримані під тиском і з порушенням його прав на захист. Стосовно останнього питання він зазначив, що його "пояснення" від 21 грудня 2002 року було отримано за відсутності захисника, хоча невдовзі після його затримання він чітко висловив бажання, щоб його представляв Чет., який вже був призначений його захисником у провадженні. Крім того, він стверджував, що подальші слідчі дії відбувалися або за відсутності захисника, або в присутності захисників, обраних йому слідчим, у тому числі Ск. Він також скаржився на те, що під час судового розгляду відповідно до встановлених конвойною службою правил йому було заборонено розмовляти зі своїм захисником А. перед засіданням 24 вересня 2003 року, а під час засідання 05 лютого 2004 року йому сказали тримати руки за спиною під час надання відповідей на запитання прокурора і він не зміг скористатися своїми записами.

Насамкінець заявник скаржився на те, що у нього не було достатньо часу для ознайомлення з матеріалами справи.

46. 26 липня 2005 року Верховний Суд України, діючи як суд останньої інстанції, скасував вирок заявника, винесений за обвинуваченням у бандитизмі, і виправдав його у зв’язку з цим обвинуваченням через відсутність доказів. Щодо решти суд залишив без змін його вирок та обране йому покарання. Зокрема, він встановив, що показання різних свідків, у тому числі деяких співобвинувачених заявника, наданих не лише під час досудового слідства, але й під час судового розгляду, а також листи заявника, надіслані ним під час тримання під вартою, підтверджували, що заявник брав участь у розповсюдженні матеріалів з прямим закликом до повалення існуючого політичного режиму із застосуванням силових методів.

Верховний Суд України також встановив, що доказів незаконного зберігання заявником вогнепальної зброї та вибухових речовини було достатньо, зокрема, показання свідків, які були присутні під час вилучення у нього таких предметів.

Щодо причетності заявника до терористичного акту Верховний Суд України встановив, що його вина була доведена зізнавальними показаннями, наданими ним і См. під час досудового слідства, "у тому числі під час відтворення обстановки та обставин [події], [проведеної] за участі [заявника] та у присутності захисника". Він постановив, що ці докази були правильно оцінені та визнані допустимими обласним судом, і підтримав висновки останнього щодо цього. Верховний Суд України також зазначив, що існували інші докази вини заявника, у тому числі зміст вилучених у нього записок під час тримання його під вартою та зізнавальні показання його співобвинувачених, надані під час судового розгляду.

Верховний Суд України не встановив жодних порушень прав заявника та його співобвинувачених на захист, зазначивши, що аналіз матеріалів справи свідчив про те, що всі питання стосовно доступу до захисників під час провадження та їхньої заміни вирішувалися органами державної влади відповідно до законодавства. Враховуючи проведення деяких слідчих й за відсутності захисників, Верховний Суд України встановив, що у стенограмах відповідних слідчих дій було вказано про згоду обвинувачених давати показання за відсутності захисника.

Насамкінець Верховний Суд України встановив, що заявник мав достатньо часу для підготовки свого захисту, і це підтверджувалося численними посиланнями на різні сторінки матеріалів справи в його докладній касаційній скарзі. Він також зазначив, що заявнику та його захиснику неодноразово надавався доступ до матеріалів справи, у тому числі за клопотанням заявника.

47. 07 грудня 2012 року після відбуття покарання у повному обсязі заявник був звільнений з виправної колонії. Наступного дня за рішенням СБУ його видворили з України із забороною повторного в’їзду до країни протягом наступних трьох років.

C. Умови тримання під вартою в Одеському СІЗО

48. З 03 березня 2003 року по 03 листопада 2005 року заявник тримався під вартою в Одеському слідчому ізоляторі № 21 (далі - СІЗО).

1. Побутові умови тримання під вартою

49. У своїх первинних доводах заявник скаржився на те, що після його прибуття до слідчого ізолятора його на два місяці помістили до камери № 4-133, в якій було дуже холодно через незасклене вікно. У камері трималося п’ятеро ув’язнених, хоча спальних місць було лише чотири. У результаті протягом цього періоду йому довелося спати на холодній підлозі. У СІЗО також були дуже погані санітарні умови. Зокрема, в ув’язнених не було доступу до душової кімнати протягом двох-трьох тижнів весною, а влітку не завжди подавалася гаряча вода. В ув’язнених не було інших речей, окрім матраців і покривал. Протягом семи днів восени 2003 року заявника тримали у карцері. Він був затоплений і вода доходила йому до щиколоток.

50. Уряд стверджував, що умови тримання заявника під вартою були прийнятними. Посилаючись на інформацію, надану 14 травня 2012 року відповідними органами державної влади, він стверджував, що заявника ніколи не поміщали до карцера, а тримали в камерах № 4-133, № 4-135, № 4-249, № 4-244, № 4-245, № 4-261, № 2-73, № 2-74, № 2-94, № 2-303, № 2-295, № 2-296, № 2-298, які були звичайними камерами, обладнаними туалетом, з централізованим водопостачанням та опаленням, а також штучним і природним освітленням. Камери площею 7,6-8,5-2 були призначені для тримання чотирьох ув’язнених. Згідно з відповідними нормами ув’язнені мали одногодинну прогулянку на подвір’ї та щотижневий доступ до душових приміщень.

51. У своїх зауваженнях у відповідь на зауваження Уряду заявник підтримав свою скаргу, стверджуючи також, що умови в усіх камерах, де його тримали, були неналежними. Згідно з його твердженнями камери площею 8-10 м-2 мали чотири спальні місця. Туалет був просто діркою в підлозі, не був відокремлений від житлової зони, і знаходився на відстані одного метра від місця, де ув’язнені вживали їжу; штучна вентиляція була відсутня, а свіжого повітря було недостатньо, внаслідок чого у камері стояв їдкий запах екскрементів, особливо влітку. Більшу частину доби не було водопостачання; також в ув’язнених не було постільної білизни, посуду та предметів особистої гігієни.

2. Медична допомога

52. Надані Урядом документи свідчать про те, що після прибуття до СІЗО заявник пройшов медичний огляд, під час якого у нього не було виявлено жодних особливих проблем зі здоров’ям. Неодноразово під час тримання його там під вартою його обстежували різні лікарі, у тому числі 12 березня 2004 року за вказівкою суду першої інстанції його обстежила комісія лікарів системи охорони здоров’я Міністерства охорони здоров’я України (яка включала офтальмолога, уролога, терапевта, пульмонолога, кардіолога та невролога). Йому було діагностовано гіпертонію, хронічний бронхіт (фаза ремісії), нейроциркуляторну дистонію та хронічний фарингіт. Йому було призначено та надано відповідне лікування. Заявнику також діагностували вроджену катаракту, яка була спадковою хворобою та не піддавалася консервативному лікуванню.

53. 19 березня 2004 року заявник написав заяву про відсутність у нього скарг на стан його здоров’я.

54. У жовтні 2005 року, перед звільненням із СІЗО, заявника оглянули та підтвердили попередній діагноз (див. пункт 52).

55. Під час перебування у виправній колонії заявник скаржився на біль у спині. 14 лютого 2006 року за результатами обстеження було виявлено, що він страждав на високу короткозорість, астигматизм, катаракту, а також у нього були проблеми з хребтом внаслідок травми, якої він зазнав у 1980-х роках. У зв’язку зі станом здоров’я йому встановили третю (найлегшу) групу інвалідності.

56. Згідно з твердженнями заявника медичні огляди його у СІЗО були нерегулярними та поверхневими. Хоча в нього довгий час були проблеми з хребтом, у зв’язку з якими йому пізніше встановили інвалідність, його захворювання не було задокументовано та у СІЗО не лікувалося. Органи державної влади не дотримувалися медичних рекомендації щодо інших проблем з його здоров’ям, а їхнє лікування не забезпечувалось, що призвело до погіршення стану його здоров’я. У СІЗО не було ліків та обладнання і проводилися тільки аналізи крові та сечі. Для ведення записів ув’язнені мали надавати папір і ручки.

D. Перевезення між СІЗО і судом

57. З 24 вересня 2003 року по 02 липня 2004 року під час провадження в обласному суді заявника перевозили із СІЗО до суду та у зворотному напрямку.

58. Згідно з твердженнями заявника у дні засідань, які інколи проводилися декілька днів поспіль, а також під час ознайомлення з матеріалами справи з камери його виводили, згідно з його первинними доводами, близько 06 год. 00 хв., а згідно з його зауваженнями у відповідь на зауваження Уряду - о 05 год. 00 хв. Потім його поміщали разом з іншими ув’язненими до спеціальної "камери збору", в якій не було ані вікон, ані опалення. Вони перебували у цій камері більше трьох годин, перш ніж їх доставляли до суду. У приміщенні суду, після проведення засідань і до 15 год. 00 хв. - 16 год. 00 хв. ув’язнених поміщали до камери для очікування, розташованої у підвалі. Зазвичай, гарячі страви їм не надавалися, за винятком короткого періоду після скарги ув’язнених. Так звані "сухі пайки" складалися лише з хліба. Після повернення із суду заявнику доводилося чекати у тій самій "камері збору" до 20 год. 00 хв. перед доправленням до його звичайної камери. У результаті він пропускав час прийому їжі та не міг вмиватися, оскільки вода у той час доби була відсутня. Через такі умови він був виснажений і голодний, та не мав можливості належним чином готуватися і брати участь у судових засіданнях.

59. Згідно з твердженнями Уряду більшість засідань у справі заявника тривала не більше трьох годин на день. Зазвичай вони були організовані так, щоб після проведення засідань протягом трьох днів поспіль було три-чотири дні відпочинку. Адміністрація СІЗО завжди організовувала для нього триразове харчування. На підставі наказу начальника СІЗО від 11 серпня 2003 року під час судового процесу заявник отримував гарячі обіди, що надавались працівником К. у приміщеннях суду у тижні, на які було заплановано більш ніж три засідання. У тижні, коли судових засідань було менше, підсудні отримували сухі пайки. Інші прийоми їжі надавалися заявнику у СІЗО.

E. Перевезення між виправними колоніями

60. Влітку 2006 року для продовження відбування заявником покарання його було переведено з виправної колонії м. Єнакієве у Донецькій області (далі - Єнакіївська виправна колонія) до нижчого рівня безпеки Іванчівської виправної колонії у Рівненській області (далі - Іванчівська виправна колонія).

61. Вибувши з Єнакіївської виправної колонії 29 липня 2006 року, заявник прибув до Іванчівської виправної колонії 22 вересня 2006 року. Під час перевезення його тримали до 03 серпня 2006 року у Донецькому СІЗО, з 03 по 14 серпня 2006 року - у Харківському СІЗО, з 14 серпня по 14 вересня 2006 року - у Дніпропетровському СІЗО та з 14 вересня 2006 року до його від’їзду в кінцевий пункт призначення - виправної колонії - у Львівському СІЗО.

62. Згідно з твердженнями заявника протягом кількатижневого перевезення він зазнавав нелюдського та такого, що принижує гідність, поводження. Зокрема, купе поїзду були переповнені та невентильовані. Протягом тривалого періоду часу йому не надавалася їжа, напої, а також доступ до санвузлів. Транзитні камери у слідчих ізоляторах, в яких він тримався між поїздками, за винятком Харківського СІЗО, мали неналежні санітарні умови, туалети не були відокремлені від житлової зони, а освітлення та вентиляція були поганими. Йому часто не вистачало речей першої необхідності, таких як простирадла. Працівники слідчих ізоляторів ставилися до засуджених без поваги, змушуючи їх мити підлогу та сидіти навприсядки, коли вони знаходилися поза камерами, та били їх, якщо вони не голилися. Листи засуджених часто не надсилалися.

63. Згідно з твердженнями Уряду шляхові журнали, що містили дані про умови перевезення заявника, було знищено. Проте Уряд запевнив, що умови перевезення заявника та тримання його під вартою під час перевезення були достатньою мірою пристосованими для задоволення його потреб. Вагони тюремного поїзда були призначені для розміщення до вісімдесяти осіб. У них були великі камери площею 3,5 кв.м, призначені для розміщення дванадцяти осіб, та менші камери площею 2,5 кв.м, призначені для розміщення п’яти осіб. Під час поїздок тривалістю не більше чотирьох годин допускалося розміщення шістнадцяти осіб у великих і шести осіб у менших камерах. Усі вагони поїзда були обладнані штучною вентиляцією, а також можна було відкривати вікна.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО ТА МІЖНАРОДНІ МАТЕРІАЛИ

64. Відповідні положення Кримінально-процесуального кодексу України 1960 року у редакції, чинній на момент подій, які регулювали перегляд кримінальних справ Верховним Судом України, наведені в рішенні Суду у справі "Собко проти України" (Sobko v. Ukraine), заява № 15102/10, пункт 41, від 17 грудня 2015 року.

65.Стаття 109 Кримінального кодексу України 2001 року (у редакції, чинній на момент подій) передбачала, що дії, вчинені з метою насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або захоплення державної влади, були кримінальним правопорушенням. Відповідна частина (частина третя статті 109) передбачала, що публічні заклики до насильницької зміни чи повалення конституційного ладу або до захоплення державної влади, а також розповсюдження друкованих матеріалів із закликами до вчинення таких дій, якщо вони скоєні організованою групою чи з використанням засобів масової інформації, каралися обмеженням волі або позбавленням волі на строк до п’яти років.

66. Витяги з доповідей Комітету з питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі - КЗК) за результатами його візитів до України у 1998-2002 роках щодо умов перевезення ув’язнених з одного місця тримання під вартою до іншого наведені в рішенні у справі "Андрій Яковенко проти України" (Andrey Yakovenko v. Ukraine), заява № 63727/11, пункти 70-73, від 13 березня 2014 року.

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

67. Заявник скаржився на те, що умови тримання його під вартою, у тому числі побутові, санітарні та умови надання медичної допомоги у СІЗО, перевезення його до суду та у зворотному напрямку, а також умови його перевезення з Єнакіївської виправної колонії до Іванчівської виправної колонії були несумісними з людською гідністю. Він посилався на статтю 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

A. Побутові умови тримання під вартою у СІЗО

1. Доводи сторін

68. Заявник стверджував, що умови тримання його під вартою були несумісними зі статтею 3 Конвенції.

69. Посилаючись на первинний опис заявником умов тримання його під вартою у СІЗО (див. пункт 49), Уряд стверджував, що оскільки його скарга стосувалася лише декількох конкретних аспектів умов тримання його під вартою, Уряд міг припустити, що заявник був задоволений рештою умов, в яких тримався. Уряд зазначив, що твердження заявника, висунуті у Суді, не підтверджувалися жодними доказами, і тому були цілком необґрунтованими. Крім того, заявник не довів, що будь-яка з умов, на яку він скаржився до Суду, - або навіть їхній сукупний вплив - була такою, що завдавала йому страждання, які б перевищували невідворотний рівень страждань, притаманний позбавленню волі.

70. Уряд також стверджував, що заявник, інтереси якого на національному рівні представляв захисник, мав звернутися до прокуратури та адміністрації СІЗО зі скаргами на побутові умови тримання його під вартою. Проблеми, з якими він зіткнувся під час тримання під вартою, не мали структурного характеру, а тому могли бути вирішені. Підсумовуючи, Уряд зазначив, що у будь-якому випадку скаргу заявника слід відхилити у зв’язку з невичерпанням національних засобів юридичного захисту.

71. Насамкінець Уряд стверджував, що заявник не скаржився на переповненість у його камерах ані до національних органів влади, ані до Суду, а тому ця частина його заяви не відповідає положенням Конвенції за критерієм ratione personae.

72. У своїй відповіді на зауваження Уряду заявник, окрім своїх первинних доводів, порушив питання про неналежні побутові умови в його камерах, надавши доволі детальний опис (див. пункт 51). Він також посилався на численні онлайн- та інші загальнодоступні джерела, в яких описувалися умови тримання під вартою у СІЗО, стверджуючи, що цієї інформації було достатньо для висновку про невідповідність умов статті 3 Конвенції та наявність структурної проблеми.

73. Заявник стверджував, що не був зобов’язаний вичерпувати зазначені Урядом засоби юридичного захисту, оскільки вони були неефективними і з огляду на те, що він був ув’язненим, також могли призвести до певних негативних наслідків. Він стверджував, не навівши деталей, що коли він скаржився на умови тримання його під вартою адміністрації СІЗО, йому або пропонували лише часткове вирішення його проблем, оскільки на практиці вирішити їх повністю було неможливо, або змушували забрати свої скарги.