Справа «Родзевілло проти України» (Заява № 6128/12)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Родзевілло проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Сіофра О’Лірі (<...>), Голова,

Ганна Юдківська (<...>),

Ладо Чантурія (<...>), судді,

та Мілан Блашко (<...>), заступник Секретаря секції,

після обговорення за зачиненими дверима 26 листопада 2019 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справу було розпочато за заявою (№ 6128/12), яку 09 листопада 2011 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Олег Леонідович Родзевілло (далі - заявник).

2. Заявника, якому було надано правову допомогу, представляв п. А. Крістенко - юрист, який практикує у м. Харкові. Уряд України (далі - Уряд) представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина.

3. Заявник скаржився, зокрема, за статтею 3 Конвенції на те, що умови тримання його під вартою у Хмельницькому слідчому ізоляторі та Ладижинській виправній колонії № 39 були поганими, та за статтею 8 Конвенції на те, що адміністрація виправної колонії "викрала" його кореспонденцію. Він також скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цими скаргами.

4. 24 серпня 2015 року про зазначені скарги було повідомлено Уряд, а решту скарг у заяві було визнано неприйнятними відповідно до пункту 3 правила 54 Регламенту Суду .

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

5. Заявник народився у 1967 році. Він відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Ладижинській виправній колонії № 39 (далі - Ладижинська виправна колонія).

А. Умови тримання під вартою у Хмельницькому слідчому ізоляторі

6. У період з 24 грудня 2011 року по 14 січня 2012 року заявник тимчасово тримався під вартою у Хмельницькому слідчому ізоляторі (далі - Хмельницьке СІЗО), коли його перевозили до іншої виправної колонії для проведення медичного обстеження.

1. Версія заявника

7. Згідно з твердженнями заявника у його камері у Хмельницькому СІЗО було дуже погане освітлення, оскільки на вікнах були металеві щити, а електрична лампочка була захищена товстим скляним абажуром за залізними гратами. У камері не було основного інвентарю, такого як вішак для одягу, віник, совок, урна для сміття, відро, швабра або ганчірка для миття підлоги. Душові кабінки були дуже вузькими (1 кв.м). Над зоною туалету була камера відеоспостереження.

2. Версія Уряду

8. Згідно з твердженнями Уряду упродовж періоду, який розглядається, заявник тримався у камері № 13 сектору максимального рівня безпеки з особистим простором у 4 кв.м. Камера відповідала всім санітарним вимогам і була обладнана всім необхідним для прибирання (мітла, совок, урна для сміття, відро та швабра або ганчірка для миття підлоги). Було достатньо природного і штучного освітлення. Заявник щодня отримував якісне триразове гаряче харчування. Прання та дезінфекція білизни здійснювалися щотижня і безоплатно. З міркувань безпеки ув’язнені до довічного позбавлення волі приймали душ окремо. Відеокамера у камері, яка дійсно була розміщена над зоною туалету, не охоплювала сам туалет.

В. Умови тримання під вартою у Ладижинській виправній колонії

9. Заявник відбуває своє покарання у Ладижинській виправній колонії з травня 2007 року. Ця заява охоплює період його тримання там під вартою з квітня 2012 року та надалі.

1. Версія заявника

10. За винятком випадків, коли йому дозволялось вийти на щоденну прогулянку подвір’ям виправної колонії, заявник залишався зачиненим у своїй камері площею приблизно 6 кв.м. Інколи він тримався сам, а інколи перебував в одній камері разом з одним або двома ув’язненими.

11. Після того, як Уряд було повідомлено про заяву, заявник доповнив зазначені доводи, надавши додаткові відомості. Згідно з його твердженнями протягом відповідного періоду у певні моменти він тримався в інших камерах, окрім камери № 15 (про яку вказував Уряд, див. пункт 20), і перебував у тих камерах разом з іншими ув’язненими. Зокрема, він тримався:

- у період з 09 по 27 серпня 2012 року та з 24 жовтня по 11 грудня 2012 року у камерах № 19 і 22, відповідно, в яких він перебував зі ще одним ув’язненим (2,67 кв.м на особу);

- у період з 24 січня по 01 лютого 2013 року у камері № 5; та з 28 квітня по 06 травня 2014 року та з 18 червня по 17 липня 2014 року у камері № 23 - в обох камерах було два ліжка, але в них трималося троє ув’язнених (3,1 кв.м на особу).

12. У період з 13 жовтня до 06 листопада 2014 року він перебував у камері № 15 разом зі ще одним ув’язненим, який страждав на туберкульоз (2,67 кв.м на особу).

13. Оскільки приблизно за двісті метрів від виправної колонії знаходився гранітний кар’єр, у повітрі камери знаходився підвищений рівень радіоактивного гранітного пилу, а двоміліметровий шар пилу щодня вкривав усі меблі та інші предмети обстановки, незважаючи на наполегливі спроби заявника його прибрати.

14. Водопровідна вода, яка використовувалася для пиття та особистої гігієни, бралася прямо з місцевої річки. Майже неочищена, вона була забруднена іржею і погано пахла. Працівники виправної колонії не користувалися цією водою для своїх потреб, а замість цього приносили на роботу воду у пляшках.

15. У камері не було вентиляції і вона була дуже вогкою. Через вологість штукатурка на стінах зіпсувалася та осипалася. Освітлення було поганим, а опалення - неналежним. Радіо не було.

16. Харчування було непоживним. Переважно воно складалося з каші та хліба. Ув’язнені майже не отримували цукру, свіжих овочів, чаю або сигарет, речей, які часто привласнювали корумповані працівники виправної колонії. Працівники також вкрали постільну білизну та інші речі, отримані виправною колонією для потреб ув’язнених.

17. Крамниця виправної колонії була настільки погано забезпечена товарами, що доповнити чиєсь недостатнє харчування, яке надавалося у виправній колонії, покупками звідти було неможливо. Речей першої необхідності, таких, як туалетний папір, папір, поштові марки та конверти, також не вистачало. Щоб залишатися здоровим і спілкуватися із зовнішнім світом, заявник надзвичайно залежав від посилок від його батьків, в яких були їжа, вітаміни, канцелярські товари та ліки.

18. Погане харчування у поєднанні з поганою вентиляцією та поганою якістю повітря сприяло поширенню інфекційних хвороб, таких, як туберкульоз. Дезінфекція та ультрафіолетова стерилізація повітря у камерах, як вимагалося згідно із застосовним національним законодавством, майже ніколи не проводилися.

19. Заявнику знадобилося багато часу та зусиль, щоб потрапити на прийом до начальника виправної колонії та представників компетентних органів прокуратури для доведення своїх скарг до їхнього відома. Хоча декілька разів йому вдавалося потрапити на такі прийоми, вони не допомогли у зв’язку з відсутністю реакції на його скарги.

2. Версія Уряду

20. Заявник тримався у камері № 15 площею 6,5 кв.м, розрахованій на одного ув’язненого. Камера була обладнана всіма необхідними меблями та предметами господарського призначення. Там було металеве ліжко, прикріплений до підлоги стіл, лава, приліжкова тумбочка, полиця для туалетних речей, полиця для зберігання продуктів харчування, вішак для одягу, бак для води з кухлем і тазом, гучномовець, кран та урна для сміття. Туалет був відгороджений від житлової зони.

21. Щодня проводилося вологе прибирання з використанням дезінфікуючих засобів.

22. Сектор максимального рівня безпеки мав комбіновану припливно-витяжну систему вентиляції. Також була доступна природна вентиляція. Температура у камері № 15 під час огляду адміністрацією колонії становила 22 °C.

23. Їжа, яка надавалася ув’язненим, відповідала застосовним нормам і стандартам. Ув’язненим надавалося триразове харчування щодня. У виправній колонії продуктів харчування не бракувало.

24. Заявнику було надано всю необхідну постільну білизну, одяг і взуття. Ув’язненим було дозволено приймати душ один раз на тиждень та забезпечено всіма туалетними засобами. Їхня постільна білизна також змінювалася один раз на тиждень.

25. Крамниця виправної колонії була добре забезпечена та пропонувала на вибір п’ятдесят п’ять - дев’яносто різних найменувань.

26. Начальник виправної колонії регулярно здійснював прийом ув’язнених. У період з 2012 по 2015 роки він прийняв п’ятдесят вісім із них.

27. У виправній колонії були ізолятори для ув’язнених, хворих на інфекційні захворювання. У 2012 році не реєструвалось жодного випадку спалаху інфекційних захворювань.

28. Під час надання всієї узагальненої інформації Уряд посилався на низку виданих адміністрацією Ладижинської виправної колонії довідок, багато з яких не містили дат, коли їх було складено.

С. Стверджувана "крадіжка" кореспонденції заявника адміністрацією виправної колонії

1. Версія заявника

29. Згідно з твердженнями заявника було викрадено такі надіслані ним листи, оскільки він ніколи не отримував на них відповіді: від 10 січня та 10 березня 2011 року Президенту України; від 10 січня 2011 року Прем’єр-міністру України; від 11 січня 2011 року народному депутату; від 17 січня, 09 лютого, 08 вересня, 04 жовтня 2011 року та 21 лютого 2012 року прокуратурі Вінницької області; від 17 січня 2011 року Генеральному прокурору України та Представнику Урядового уповноваженого у справах Європейського суду з прав людини у Вінницькій області; від 20 січня та 07 лютого 2011 року Генеральному прокурору України; від 24 січня 2011 року Державній контрольно-ревізійній службі України; від 26 січня та 14 лютого 2011 року Службі безпеки України; від 17 лютого 2012 року прокурору міста Ладижин; та від 05 та 19 січня 2011 року і 20 лютого 2012 року Державній пенітенціарній службі України.

30. У період з листопада 2011 року по січень 2012 року заявник успішно надіслав різним органам державної влади двадцять шість скарг на умови тримання його під вартою.

31. Заявник неодноразово скаржився на національному рівні про "крадіжку" його кореспонденції. Він вважав відповіді органів державної влади формальними, і, на його думку, повноцінного розслідування цього питання проведено не було.

2. Версія Уряду

32. Уряд спростував твердження заявника про викрадення деяких його листів. Посилаючись на задокументовані докази та відповідні вихідні номери кореспонденції, Уряд зазначив, що було надіслано такі листи заявника: від 12 січня 2011 року Президенту України та Прем’єр-міністру України; від 13 січня 2011 року народному депутату; від 17 січня 2011 року прокуратурі Вінницької області; від 14 грудня 2011 року Службі безпеки України; та від 19 січня 2011 року Державній пенітенціарній службі України.

33. Щодо інших листів, які за твердженнями заявника було викрадено, Уряд зазначив, що за відсутності будь-яких записів, які б свідчили про протилежне, вбачається, що заявник не намагався їх відправити.

34. Під час перебування у Ладижинській виправній колонії заявник загалом надіслав 102 заяви і 349 листів та отримав 240 листів. Уряд підтвердив цю інформацію відповідними витягами із журналів вхідної та вихідної кореспонденції.

35. Пов’язані з цим скарги заявника були належним чином перевірені на національному рівні та залишені без задоволення у зв’язку з необґрунтованістю. Зокрема, Управління Державної пенітенціарної служби України у Вінницькій області проводило щодо цього численні службові розслідування.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

36. Кримінально-виконавчий кодекс України 2003 року передбачає, що чоловіки, засуджені до покарання у виді довічного позбавлення волі, відбувають покарання у виправних колоніях максимального рівня безпеки (стаття 18). Зазвичай вони тримаються у камерах на двох осіб і їм дозволяється щоденна прогулянка тривалістю одна година (стаття 151).

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

37. Заявник скаржився на те, що умови тримання його під вартою у Хмельницькому СІЗО та Ладижинській виправній колонії суперечили статті 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню.".

А. Прийнятність

2. Умови тримання під вартою у Хмельницькому СІЗО

38. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби юридичного захисту, оскільки не звернувся з цією скаргою до прокуратури.

39. Заявник оскаржив цей аргумент і послався на практику Суду, зазначивши, що в Україні не було ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з такими скаргами (див., серед багатьох наведених заявником посилань, рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), заява № 72286/01, пункти 69-71, від 28 березня 2006 року).

40. Суд не вважає за необхідне розглядати питання вичерпання засобів юридичного захисту, оскільки ця скарга у будь-якому випадку має бути оголошена неприйнятною з таких причин.

41. Суд повторює, що під час оцінки умов тримання під вартою має враховуватися сукупний вплив цих умов, а також конкретні твердження, висунуті заявником. Також має враховуватися тривалість періоду, упродовж якого особа трималася під вартою у конкретних умовах (див. рішення у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункт 101, від 20 жовтня 2016 року, з подальшими посиланнями).

42. Перш за все, Суд зазначає, що критика заявника щодо умов тримання його під вартою у Хмельницькому СІЗО не включала в себе аргумент стосовно переповненості як такий (див. пункт 7).

43. Щодо його твердження про відсутність жодного інвентарю для прибирання у камері та малий розмір душових, Суд вважає, що навіть якщо ситуація була такою, як описав заявник, вона свідчила про умови тримання під вартою, які не досягнули рівня суворості, необхідного для порушення питання за статтею 3 Конвенції.

44. Суд також бере до уваги аргумент заявника щодо камери відеоспостереження у камері (див. там само).

45. У своїй практиці Суд встановив, що спостереження за поведінкою засудженого, хоча безперечно є втручанням, не є per se несумісним зі статтею 3 Конвенції. Цей захід вживається з метою як забезпечення безпеки виправної колонії, так і захисту засуджених від ризику тиску або навіть фізичного нападу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Клібіш проти Польщі" (Klibisz v. Poland), заява № 2235/02, пункт 320, від 04 жовтня 2016 року).

46. У цій справі сторонами не оскаржується те, що камера знаходилася над зоною туалету (див. пункти 7 і 8). Суд встановив, що очікування щодо приватності особливо великі у місцях, які за своїм характером є приватними, такі як туалети (див. рішення у справі "Лопез Рібалда та інші проти Іспанії" [ВП] (Lуpez Ribalda and Others v. Spain) [GC], заяви № 1874/13 і 8567/13, пункт 125, від 17 жовтня 2019 року). Проте заявник не надав доказів, що користування туалетом охоплювалося відеоспостереженням, незважаючи на те, що він міг попросити записи з відеокамер для підтвердження цього (див., для порівняння, рішення у справі "Петухов проти України" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, пункт 122, від 12 березня 2019 року). Хоча Суд ретельно розгляне контроль і спостереження за засудженими у зонах, де вони очікують найвищий рівень приватності, у цій справі на підставі наявної у нього інформації Суд не може дійти висновку про обґрунтованість цієї скарги.

47. Інший аргумент, який висунув заявник, стосувався нібито поганого освітлення (див. пункт 7). Навіть припустивши, що освітлення дійсно було недостатнім, ніщо не свідчить про те, що воно спричинило заявнику страждання, які досягнули рівня суворості, необхідного, щоб стаття 3 Конвенції підлягала застосуванню. Це набуває ще більшої ваги з огляду на відносно коротку тривалість тримання заявника під вартою в оскаржуваних умовах: двадцять один день (див. пункт 6).

48. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

3. Умови тримання під вартою у Ладижинській виправній колонії

49. Суд зазначає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Суд також зазначає, що вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Аргументи сторін

50. Посилаючись на свій опис умов тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії (див. пункти 10-19), заявник стверджував, що вони були несумісними зі стандартами Конвенції.

51. Уряд доводив, що умови тримання заявника під вартою відповідали вимогам законодавства.

2. Оцінка Суду

(а) Загальні принципи

52. Суд зазначає, що відповідні принципи його практики стосовно переповненості були нещодавно викладені в рішенні у справі "Муршіч проти Хорватії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 7334/13, пункти 137-141, від 20 жовтня 2016 року. Зокрема, коли особистий простір ув’язненого складає менше 3 кв.м житлової площі у густозаселеній тюремній камері, відсутність особистого простору вважається настільки гострою, що виникає обґрунтована презумпція порушення статті 3 Конвенції (пункт 137). Коли площа тюремної камери становить від 3 до 4 кв.м особистого простору на кожного ув’язненого, вирішальним фактором при оцінці Судом адекватності умов тримання буде фактор простору. У таких випадках порушення статті 3 Конвенції буде встановлено, якщо фактор простору поєднаний з іншими неналежними побутовими умовами тримання під вартою (пункт 139). Коли ув’язнений має у своєму розпорядженні більше ніж 4 кв.м особистого простору у густозаселеній тюремній камері та коли не виникає жодних питань щодо особистого простору, інші аспекти побутових умов тримання під вартою залишаються важливими для оцінки Судом належності умов тримання заявника під вартою за статтею 3 Конвенції (пункт 140).

(b) Застосування зазначених принципів у цій справі

53. Сторони надали різні описи умов тримання заявника під вартою у Ладижинській виправній колонії (див. пункти 10-28).

54. Суд зазначає, що Уряд згадав лише про одну камеру (№ 15), не вказавши тривалість тримання заявника під вартою у цій камері. Крім того, тоді як Уряд зазначив, що відповідна камера була розрахована лише на одного ув’язненого, він не уточнив, скільки ув’язнених у ній трималося фактично - один чи декілька (див. пункт 20). Уряд також не надав жодної інформації стосовно інших камер, в яких тримався заявник.

55. Суд зазначає, що заявник надав детальну інформацію, яка свідчить про те, що тричі у період з 2012 по 2014 роки, загалом протягом вісімдесяти дев’яти днів, коли він тримався зі ще одним ув’язненим, на нього припадало менше 3 кв.м особистого простору (див. пункт 11).

56. Уряд не заперечив проти цих доводів. За таких обставин Суд не може не приділити увагу опису заявника та доходить висновку, що під час зазначеного періоду він тримався в умовах, які включали гострий брак особистого простору, що дає підстави для виникнення обґрунтованої презумпції порушення статті 3 Конвенції (див. пункт 52). Уряд не довів існування факторів, здатних адекватно компенсувати заявнику такий брак особистого простору, щоб спростувати цю презумпцію. Крім того, Суд зазначає, що після поміщення до сектору максимального рівня безпеки заявник більшість часу тримався у своїй камері.

57. Суд вже розглядав скарги заявників на переповненість, схожі на скарги у цій справі, хоча вони й стосувалися інших виправних колонії України, та встановлював порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з цим (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пункти 102, 103 і 112, рішення у справах "Олександр Володимирович Смірнов проти України" (Aleksandr Vladimirovich Smirnov v. Ukraine), заява № 69250/11, пункти 58-60, від 13 березня 2014 року, "Лавринюк проти України" [Комітет] (Lavrinyuk v. Ukraine) [Committee], заява № 1858/08, пункти 31-34, від 04 грудня 2018 року, та "Долгих проти України" [Комітет] (Dolgikh v. Ukraine) [Committee], заява № 34697/04, пункти 46-50, від 11 липня 2019 року).

58. З огляду на наявну в нього інформацію Суд не вбачає підстав відходити від цих висновків у цій справі, і тому вважає, що було порушено статтю 3 Конвенції.

59. Цей висновок виключає необхідність окремого розгляду Судом решти тверджень заявника щодо побутових умов тримання його під вартою, у тому числі щодо санітарно-гігієнічних умов і харчування (див. аналогічний підхід у згаданому рішенні у справі "Долгих проти України" (Dolgikh v. Ukraine), пункт 51 з подальшими посиланнями).

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

60. Заявник скаржився на порушення його права на повагу до його кореспонденції у зв’язку зі стверджуваною "крадіжкою" його кореспонденції адміністрацією колонії. Він послався на статтю 8 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.".

А. Доводи сторін

61. Посилаючись на відсутність відповіді на будь-який із його двадцяти листів, надісланих різним органам влади у різні дати і період з січня 2011 року по лютий 2012 року (див. пункт 29), заявник стверджував, що адміністрація виправної колонії "викрала всю кореспонденцію засуджених [до різних органів влади] зі скаргами щодо вчинених працівниками виправної колонії злочинів".

62. Він стверджував, що у висновках службового розслідування, на які посилався Уряд (див. пункт 35), було багато розбіжностей у статистиці щодо вхідної та вихідної кореспонденції. Крім того, заявник стверджував, що у будь-якому випадку ці висновки не мали значення, оскільки не стосувалися зникнення його конкретних листів.

63. У більш широкому сенсі заявник стверджував, що порядок реєстрації кореспонденції у пенітенціарній системі України був незрозумілим і не передбачав гарантій проти зловживань.

64. Уряд доводив, що твердження заявника були цілком необґрунтованими, а адміністрація виправної колонії жодним чином не перешкоджала його вхідній та вихідній кореспонденції, що доводилось значною кількістю надісланих та отриманих ним листів.

В. Оцінка Суду

65. Перш за все, Суд зазначає, що скарга заявника за цим пунктом не стосується питання контролю адміністрацією виправної колонії за кореспонденцією засуджених, а обмежується конкретним твердженням про "крадіжку" його листів адміністрацією виправної колонії (див., для порівняння, рішення у справі "Бургазли проти України" [Комітет] (Burgazly v. Ukraine) [Committee], заява № 41920/09, пункти 52-69, від 21 березня 2019 року). На думку заявника, така крадіжка стала можливою завдяки численним недолікам у порядку реєстрації кореспонденції.

66. Зокрема, заявник стверджував, що двадцять його листів було "викрадено" (див. пункти 29 і 61). Уряд надав задокументовані докази, які свідчили про те, що шість із зазначених листів було зареєстровано у журналі вихідної кореспонденції (див. пункт 32). Немає підтвердження, що ці шість листів не були відправлені, не кажучи вже про те, що адміністрація виправної колонії їх "викрала".

67. Щодо решти чотирнадцяти листів, на які посилався заявник, Уряд стверджував, що за відсутності доказів протилежного вони, ймовірно, не існували (див. пункт 33). У Суду немає доказів для підтвердження як аргумента заявника, так і аргумента Уряду, і він не буде спекулювати на цьому питанні.

68. Проте на підставі наявних у нього матеріалів Суд зауважує, що заявник дійсно обмінювався сотнями листів з різними органами влади (див. пункт 34). Як зауважив сам заявник, тільки у період з листопада 2011 року по січень 2012 року він успішно надіслав двадцять шість скарг на умови тримання його під вартою (див. пункт 30).

69. Навіть припустивши, що деякі з цієї великої кількості листів заявника були втрачені, це могло бути результатом технічної помилки на певному етапі відправки або доставки. У будь-якому випадку Суд вважає, що відсутнє достатнє фактологічне підґрунтя для висновку про умисне утримання або незабезпечення належного відправлення листів заявника українськими органами влади (див. рішення у справі "Садков проти України" (Sadkov v. Ukraine), заява № 21987/05, пункт 147, від 06 липня 2017 року).

70. З цього випливає, що ця скарга є явно необґрунтованою та має бути відхилена відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 13 КОНВЕНЦІЇ

71. Заявник також скаржився за статтею 13 Конвенції на те, що у його розпорядженні не було ефективного засобу юридичного захисту у зв’язку з його скаргами за статтями 3 і 8 Конвенції. Відповідне положення передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".

А. Прийнятність

72. Суд, оголосивши неприйнятною скаргу заявника за статтею 3 Конвенції щодо умов тримання під вартою у Хмельницькому СІЗО (див. пункт 48), а також його скаргу за статтею 8 Конвенції щодо стверджуваної "крадіжки" його кореспонденції адміністрацією виправної колонії (див. пункт 70), доходить висновку, що не було подано небезпідставну скаргу для цілей статті 13 Конвенції у зв’язку з цими скаргами (див., наприклад, рішення у справі "Бурля та інші проти України" (Burlya and Others v. Ukraine), заява № 3289/10, пункт 183, від 06 листопада 2018 року). Отже, ця частина скарги за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як несумісна з положеннями Конвенції за критерієм ratione materiae відповідно до підпункту "а" пункту 3 та пункту 4 статті 35 Конвенції.

73. Решта скарги за статтею 13 Конвенції - щодо відсутності ефективного національного засобу юридичного захисту у зв’язку зі скаргою заявника за статтею 3 Конвенції на умови тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії - не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції. Вона не є неприйнятною з будь-яких інших підстав, і тому має бути визнана прийнятною.

В. Суть

74. Уряд стверджував, що заявник міг звернутися зі своїми скаргами до прокурора.

75. Заявник наполягав на відсутності доступного йому ефективного національного засобу юридичного захисту.

76. Суд зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує наявність на національному рівні засобу юридичного захисту, здатного забезпечити втілення суті конвенційних прав і свобод незалежно від того, в якій формі вони закріплені в національному законодавстві. Посилаючись на свою попередню практику (див., серед інших джерел, згадане рішення у справі "Мельник проти України" (Melnik v. Ukraine), пункти 113-116) та обставини цієї справи, Суд вважає, що Уряд не довів наявність у заявника практичної можливості скористатися ефективними засобами юридичного захисту у зв’язку з його скаргами, тобто засобами юридичного захисту, які могли б запобігти виникненню чи продовженню порушень або могли б надати йому будь-яке інше відповідне відшкодування.

77. Отже, Суд доходить висновку, що було порушено статтю 13 у поєднанні зі статтею 3 Конвенції у зв’язку з відсутністю у національному законодавстві ефективного та доступного засобу юридичного захисту щодо скарг заявника на умови тримання його під вартою у Ладижинській виправній колонії.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

78.Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію.".

А. Шкода

79. Заявник вимагав 20 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

80. Уряд оскаржив цю вимогу як надмірну та необґрунтовану.

81. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд вважає за належне присудити заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

В. Судові та інші витрати

82. Заявник також вимагав 144 643 українських гривень (далі - грн) в якості відшкодування витрат на правову допомогу, понесених під час провадження у Суді.

83. Уряд стверджував, що з огляду на природу скарг заявника вимога щодо витрат на правову допомогу була перебільшена.

84. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі Суд з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії, а також беручи до уваги те, що представнику заявника вже було сплачено 850 євро у рамках правової допомоги Суду (див. пункт 2), відхиляє вимогу заявника.

С. Пеня

85. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1.Оголошує прийнятними скарги за статтями 3 і 13 Конвенції щодо умов тримання під вартою у Ладижинській виправній колонії, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2.Постановляє, що було порушено статті 3 і 13 Конвенції у зв’язку з поганими умовами тримання заявника під вартою у Ладижинській виправній колонії.

3.Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, в якості відшкодування моральної шкоди, ця сума має бути конвертована у національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4.Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 17 грудня 2019 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.