211. Суд зауважує, що сторони не оспорюють того факту, що затримання і засудження заявників становили втручання у їх права за статтею 11 Конвенції . Навіть якщо друга і третя фази подій 9 березня 2001 року ознаменувались сутичками протестувальників з міліцією (див. пункт 208), Суд готовий припустити, що впродовж другої і третьої фаз протестувальники все ще користувалися захистом статті 11 Конвенції (див. згадане рішення "Прімов проти Росії" (Primov v. Russia), п. 156). Зважаючи на ці міркування та з огляду на зауваження Уряду, Суд доходить висновку, що затримання та засудження заявників можуть небезпідставно вважатись випадком "втручання" в їх право на свободу мирних зібрань.
(e) Чи було втручання виправданим
212. Втручання у право на свободу мирних зібрань порушуватиме статтю 11 Конвенції , якщо не буде доведено, що воно "встановлене законом", переслідує одну або більше легітимних цілей за пунктом 2 цієї статті та є "необхідним в демократичному суспільстві" (див., наприклад, згадане рішення у справі "Швабе та М.Г. проти Німеччини" (Schwabe and М.G. v. Germany), п. 107).
(і) "Встановлене законом" і "легітимна ціль"
213. Суд перш за все зауважує, що, на відміну від багатьох інших справ, розглянутих Судом, ця справа не стосується засудження за участь у забороненому зібранні або його організацію, за недотримання формальностей при проведенні демонстрації або за непокору вимогам міліції припинити участь у недозволеній демонстрації (див., для порівняння, наприклад, рішення у згаданій справі "Нємцов проти Росії" (Nemtsov v. Russia), п. 40; рішення у справі "Шмушкович проти України" (Shmushkovych v. Ukraine), заява № 3276/10, п. 12, від 14 листопада 2013 року; згадане рішення "Гюн та інші проти Туреччини" (Gun and Others v. Turkey), п. 30; згадане рішення у справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine), п. 14, і "Зіліберберг проти Молдови" (Ziliberberg v. Moldova), заява № 61821/00, п. 13, від 1 лютого 2005 року).
214. Хоча національні суди встановили, що організатори не повідомили офіційно органи влади про запланований мітинг (див. пункт 60), цей висновок стосувався оцінки дій міліції 9 березня 2001 року, а не дій заявників, у вчиненні яких їх обвинувачували. Недотримання формальностей та несанкціонованість мітингу вочевидь не відіграли жодної ролі у визнанні заявників винними та їх засудженні. Заявників було засуджено за організацію насильницьких заворушень та участь у них, а не за несанкціоноване мирне зібрання.
215. З цієї причини висновки Суду в рішенні у згаданій справі "Вєренцов проти України" (Vyerentsov v. Ukraine) (пп. 54-57) стосовно невідповідності законодавства щодо порядку проведення мирних зібрань в Україні є незастосовними до справи заявників.
216. Отже, Суд погоджується з тим, що втручання було "встановлене законом", а саме статтею 71 Кримінального кодексу України (див. рішення у справі "Таранєнко проти Росії" (Taranenko v. Russia), заява № 19554/05, п. 73, від 15 травня 2014 року).
217. Суд також приймає зауваження Уряду про те, що втручання переслідувало легітимну ціль підтримання громадської безпеки (див. ухвалу щодо прийнятності у справі "Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Osmani and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia), заява № 50841/99, від 11 жовтня 2001 року; згадане рішення у справі "Гюн та інші проти Туреччини" (<…>), п. 59, і рішення у справі "Їльмаз Їльдіз та інші проти Туреччини" (Yilmaz Yildiz and Others v. Turkey), заява № 4524/06, п. 40, від 14 жовтня 2014 року).
(іі) "Необхідне в демократичному суспільстві"
218. Суд нагадує, що вираз "є необхідними в демократичному суспільстві" означає, що втручання відповідає "нагальній соціальній потребі" і, зокрема, є пропорційним до переслідуваної легітимної цілі. При оцінці пропорційності втручання переслідуваній цілі варто брати до уваги такі фактори, як характер і суворість застосованого покарання (див., наприклад, згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Osmani and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia).
219. Суд має також встановити, чи причини, наведені національними органами влади для обґрунтування втручання, були "відповідними і достатніми". При цьому Суд повинен переконатися у тому, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 11 Конвенції , та, більше того, що вони ґрунтували свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів (див. рішення у справі "Об'єднана комуністична партія Туреччини та інші проти Туреччини" (United Communist Party of Turkey and Others v. Turkey), від 30 січня 1998 року, п. 47, Reports of Judgments and Decisions 1998-I, і згадане рішення у справі "Станков і Об'єднана македонська організація "Ілінден" проти Болгарії" (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria),п. 87).
220. При оцінці того, чи втручання "є необхідними в демократичному суспільстві", держави - учасники Конвенції мають певну свободу розсуду, але вона йде пліч-о-пліч з наглядом європейських установ, який охоплює як законодавство, так і рішення щодо його застосовування (див. згадані рішення у справах "Станков і Об'єднана македонська організація "Ілінден" проти Болгарії" (Stankov and the United Macedonian Organisation Ilinden v. Bulgaria), п. 87, і "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), п. 42).
221. Тепер Суд переходить до розгляду питання про те, чи це втручання було "необхідним у демократичному суспільстві" щодо перших трьох заявників, а потім - окремо - щодо четвертого, п'ятого, шостого і сьомого заявників.
(a) Перші три заявники
222. Суд перш за все зазначає, що перших трьох заявників було засуджено (див. пункти 51-56):
(i) за їх роль в організації протестного мітингу 9 березня 2001 року біля пам'ятника Шевченку, що вважалось національними судами підготовкою до насильницьких заворушень;
(ii) за підбурювання до насильства під час подій біля пам'ятника Шевченку та на вулиці Банковій, зокрема шляхом вигукування лозунгів: "Вперед!", "До штурму!", "Зрадників - на палю!" та "УНСО - до штурму, УНА - до влади!"; та
(iii) щодо першого і третього заявників - за участь у сутичках з міліцією.
223. Суд зауважує, що національні суди засудили заявників за згадані дії сукупно, не встановивши відносну вагу кожного конкретного елемента у загальному вироку і призначеному покаранні. Першому заявнику врешті-решт було призначено покарання у вигляді двох років і шести місяців позбавлення волі, другому заявнику - чотири роки позбавлення волі, а третьому заявнику - три роки позбавлення волі. З огляду на амністію другий заявник фактично провів під вартою два з половиною роки.
224. Суд посилається на свій висновок про те, що мітинг, за організацію якого, серед іншого, заявників було засуджено, планувався як мирне зібрання обструкційного типу.
225. Проте Суд зазначає, що заявників було засуджено за злочин, який охоплював не лише організацію мітингу 9 березня 2001 року, а й підбурювання протестувальників до актів насильства під час сутичок біля пам'ятника Шевченку та поблизу Адміністрації Президента України на вулиці Банковій. Першого і другого заявників також було засуджено за активну участь у сутичках з міліцією.
226. Заявники не навели жодних аргументів, які могли б дати Судові змогу тлумачити лозунги, які вони вигукували, як стереотипні, історичні або як такі, що мають інше конкретне значення (див., для порівняння, рішення у справі "Гюль та інші проти Туреччини" (<…>), заява № 4870/02, п. 41, від 8 червня 2010 року). За відсутності таких аргументів Суд вважає, що ці лозунги за усіма зовнішніми ознаками та з огляду на контекст насильницьких сутичок з міліцією, під час яких вони вигукувалися, пропагували насильство (див. рішення у справі "Сюрек проти Туреччини (№ 1)" (<…>) (по. 1)) [ВП], заява № 26682/95, п. 62, ECHR 1999-IV, і в якості протилежного випадку - згадане рішення у справі "Гюль та інші проти Туреччини" (<…>), п. 42). Це особливо стосується лозунгів, які заявники вигукували під час подій на вулиці Банковій у другій половині дня 9 березня 2001 року, чому вже передували кілька епізодів вчинення насильства раніше того дня.
227. У зв'язку з цим Суд нагадує, що засудження за обструкційні дії та підбурювання до насильства під час демонстрації може за певних обставин вважатися прийнятним заходом (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Баррако проти Франції" (Barraco v. France), п. 49, і згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Osmani and Others v. the formerYugoslav Republic of Macedonia)). Проте при оцінці пропорційності такого заходу мають враховуватися такі чинники, як характер і суворість накладеного покарання (див., наприклад, згадане рішення у справі "Швабе та М.Г. проти Німеччини" (Schwabe and М.G. v. Germany), п. 111).
228. Суд нагадує, що у справі "Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Osmani and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) заявника було засуджено за підбурювання до масштабного насильства, яке включало використання вогнепальної зброї і призвело до трьох смертельних випадків. Його було засуджено до семи років позбавлення волі, але згодом звільнено на підставі амністії, і заявник фактично провів у в'язниці один рік і три місяці. При цьому, зазначаючи, що первинний вирок міг вважатися надто "суворим", Суд дійшов висновку, що фактичний строк, проведений заявником у в'язниці, не може вважатися непропорційним (там само).
229. В рішенні у справі "Гюндюз проти Туреччини" (<…>) (заява № 59745/00, ECHR 2003-ХІ (витяги)) Суд розглянув скаргу за статтею 10 Конвенції , подану радикальним ісламістом, якого було засуджено до двох років позбавлення волі за публікацію заяв, які були розтлумачені як заклики до загрожуючого смертю насильства щодо особи, яку легко було ідентифікувати. Визнаючи цю скаргу неприйнятною, Суд дійшов висновку, що важливим є той факт, що заявник зміг скористатися можливістю звільнення після відбуття половини строку свого покарання (там само).
230. У цій справі, навпаки, насильство, яке виникло під час сутичок протестувальників з міліцією, було набагато менш серйозним, ніж у справі "Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Osmani and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia). На відміну від справи "Гондюз проти Туреччини" (<…>), у цій справі заявники не закликали до насильства, яке б загрожувало смертю конкретним особам, навіть якщо їх лозунги мали насильницьке забарвлення. Вони також провели під вартою набагато триваліший строк, ніж заявники у справах "Османі та інші проти Колишньої Югославської Республіки Македонія" (Osmani and Others v. the former Yugoslav Republic of Macedonia) та "Гюндюз проти Туреччини" (Gunduz v. Turkey). Таким чином, більша суворість покарання, призначеного заявникам, відрізняє цю справу від згаданих справ.
231. Суд враховує той факт, що першого і третього заявників було засуджено і їм призначено покарання частково за участь у сутичках з міліцією. Визнання їх винними за цим пунктом безсумнівно відіграло свою роль при призначенні їм покарання. Проте з огляду на сукупний і недиференційований характер вироку заявникам і призначеного їм покарання, встановлення того, як саме їх організаційна діяльність і вигукування лозунгів вплинули на їх загальне покарання, є нелегким завданням.
232. При вирішенні цього питання Суд знаходить важливим той факт, що другому заявникові, якого було визнано винним лише в організації масових заворушень, а не в активній участі у них, тим не менш, спочатку було призначено покарання у вигляді п'яти років позбавлення волі - найсуворіше покарання з усіх заявників, включаючи тих, кого було визнано винним у вчиненні актів насильства. Навіть коли це покарання згодом було зменшене до трьох років (див., для порівняння, рішення у справі "Юстюн проти Туреччини" (<…>), заява № 37685/02, п. 34, від 10 травня 2007 року), воно все одно залишалось найтривалішим покаранням з усіх, призначених заявникам, і дорівнювало за тривалістю тільки покаранню четвертого заявника, якого, на відміну від другого заявника, було визнано винним безпосередньо у вчиненні актів насильства.
233. Наведене вище спонукає Суд дійти висновку, що організаційна діяльність та вигукування лозунгів, тобто елементи поведінки перших трьох заявників, які захищені Конвенцією, вочевидь дуже серйозно вплинули на призначене їм покарання. З цієї причини та з огляду на недиференційований характер призначених заявникам покарань, їх загальна суворість має розглядатися в цілому з точки зору пропорційності.
234. Суд вже постановляв, що він повинен з особливою ретельністю розглядати справи, в яких покарання за ненасильницьку поведінку, призначені національними органами влади, включають строк позбавлення волі (див. згадане рішення у справі "Таранєнко проти Росії" (Taranenko v. Russia), п. 87). У зв'язку з цим зазначено, що вироки щодо заявників частково ґрунтувались на їх ролі в організації політичного мітингу 9 березня 2001 року, який, як було встановлено Судом, планувався як мирне зібрання (див. пункт 207).
235. Отже, Суд доходить висновку, що хоча санкція за дії заявників щодо організації масових безпорядків та підбурювання до насильства під час подій 9 березня 2001 року могла бути зумовлена вимогами громадської безпеки, тривалі строки позбавлення волі, призначені їм в якості покарання, не були пропорційні легітимній цілі, яка переслідувалась.
236. Суд вважає, зокрема, що суворе покарання, призначене у цій справі, вочевидь мало негативний вплив на заявників та інших осіб, що організовували протесті зібрання (див., mutatis mutandis, згадане рішення у справі "Таранєнко проти Росії" (Taranenko v. Russia), п. 95). Суд також бере до уваги свій попередній висновок щодо того, що це покарання другому і третьому заявникам було призначено за результатами судового розгляду, який не відповідав вимогам статті 6 Конвенції .
237. З огляду на зазначене вище, Суд доходить висновку, що зазначене втручання не було необхідним у демократичному суспільстві.
(b) Четвертий, п'ятий, шостий і сьомий заявники
239. Суд перш за все зазначає, що цих заявників було засуджено виключно за конкретні акти насильства, вчинені біля будівлі Адміністрації Президента України на вулиці Банковій (див. пункт 57) та що вони не обґрунтували свої скарги за статтею 6 Конвенції (див. пункти 162 і 173). Заявники також не вказали на жодні переконливі свідчення, здатні переконати Суд відійти від висновків національних судів стосовно їх дій та фактів справи.
240. Хоча ці дії було вчинено під час політичного маршу, який по суті підпадав під захист статті 11 Конвенції , заявники у своїх конкретних діях вийшли за межі мирного протесту.
241. За цих обставин Суд доходить висновку, що реакція органів влади на агресивну поведінку заявників не була непропорційною та може обґрунтовано вважатися необхідною у демократичному суспільстві.
242. Отже, порушення статті 11 Конвенції стосовно четвертого, п'ятого, шостого і сьомого заявників не було.
243. Другий заявник скаржився, що у нього не було ефективного засобу правового захисту щодо стверджуваного жорстокого поводження з боку міліції з ним. Він посилався на статтю 13 Конвенції , яка передбачає:
"Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.".
244. Посилаючись на такі ж доводи, які було наведено стосовно скарги заявника за статтею 3 Конвенції , Уряд стверджував, що скаргу було подано з порушенням строку.
245. Визнавши відповідну скаргу за статтею 3 Конвенції неприйнятною, Суд доходить висновку, що заявник не висунув небезпідставної скарги у розумінні статті 13 Конвенції (див. рішення у справі "Віслогузов проти України" (Visloguzov v. Ukraine), заява № 32362/02, п. 75, від 20 травня 2010 року). Відповідно ця скарга за статтею 13 Конвенції має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до підпункту "а" пункту 3 і пункту 4 статті 35 Конвенції .
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
247. Перший заявник вимагав 300000 грн, другий заявник - 500000 грн, а третій заявник - 25000 євро відшкодування моральної шкоди.
248. Уряд доводив, що ці вимоги є надмірними та необґрунтованими.
249. Суд вважає, що, вочевидь, заявники зазнали моральних страждань та хвилювань внаслідок встановлених порушень. Постановляючи рішення на засадах справедливості, як вимагається статтею 41 Конвенції , Суд присуджує першому заявникові 3000 євро, другому заявникові - 4000 євро, третьому заявникові - 4000 євро та додатково будь-який податок, що може нараховуватись.
B. Судові та інші витрати
250. Заявники не подали жодних вимог щодо компенсації судових та інших витрат. Відповідно Суд за цим пунктом не присуджує жодної компенсації.
C. Пеня
251. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1.Вирішує об'єднати заяви.
2.Постановляє, що батько шостого заявника має право брати участь у провадженні від його імені.
3.Оголошує прийнятними скарги другого і третього заявників за статтею 6 Конвенції стосовно права допитувати свідків, скаргу другого заявника за статтею 6 Конвенції стосовно його видалення із зали судових засідань, скаргу першого заявника за статтею 6 Конвенції стосовно призначення йому безоплатного захисника 2 вересня 2002 року і скаргу заявників за статтею 11 Конвенції стосовно втручання в їх право на свободу мирних зібрань у зв'язку з їх затриманням та засудженням, а решту скарг заявників у заяві - неприйнятними.
4.Постановляє, що було порушення пункту 1 і підпункту "d" пункту 3 статті 6 Конвенції щодо другого заявника у зв'язку з неявкою до суду І. Тр., М.Ш., Р. Тк., С. Ко. та В. Ду. в якості свідків стосовно нього, та щодо третього заявника - у зв'язку з неявкою до суду Д. Ко., І. Тр., О. Дм., М. Пе., М.Ш., Р. Пи., В. Ду., В. Ку. та В. Ма в якості свідків стосовно нього.
5.Постановляє, що порушення пункту 1 та підпунктів "с" і "d" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з видаленням другого заявника з зали судових засідань не було.
6.Постановляє, що порушення пункту 1 і підпункту "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з призначенням заявникові безоплатного захисника 2 вересня 2002 року не було.
8.Постановляє, що порушення статті 11 Конвенції стосовно четвертого, п'ятого, шостого і сьомого заявників не було.
9.Постановляє, що:
(a) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції , держава-відповідач повинна сплатити такі суми, що мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:
(i) 3000 (три тисячі) євро відшкодування моральної шкоди першому заявникові та додатково суму будь-якого податку, що має нараховуватись;
(ii) 4000 (чотири тисячі) євро відшкодування моральної шкоди другому заявникові та додатково суму будь-якого податку, що має нараховуватись; та
(iii) 4000 (чотири тисячі) євро відшкодування моральної шкоди третьому заявникові та додатково суму будь-якого податку, що має нараховуватись;
(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на вищезазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest)у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.
10.Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.
Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 6 жовтня 2015 року відповідно до пунктів 2 та 3 правила 77 Регламенту Суду.
| Секретар | Клаудія ВЕСТЕРДІК |
| Голова | Жузеп КАСАДЕВАЛЬ |
