Тобто в редакції ЖК УРСР від 01 січня 1993 року після закінчення шести місяців від дня вступу вироку суду в законну силу право користування жилим приміщенням за засудженим наймачем або членами його сім'ї не зберігалося.
Таким чином, суди дійшли обґрунтованого висновку про те, що рішення органу приватизації про передачу у спільну часткову власність квартири відповідало вимогам законодавства, що було чинним на момент виникнення спірних правовідносин, оскільки під час приватизації квартири 16 грудня 1998 року позивач втратив право користування вказаною квартирою.
(Ухвала ВССУ від 22 квітня 2015 року в справі № 6-542св15).
7. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Однак, як убачається з матеріалів справи, спір, що виник, стосується захисту прав, які виникають із житлових відносин. Позивач обґрунтовувала вимоги тим, що на підставі ордера вона проживає у кімнаті в гуртожитку, яку вона позбавлена можливості приватизувати, оскільки публічне акціонерне товариство не передає, а міська рада не приймає будівлю гуртожитку в комунальну власність, у зв'язку з чим просила покласти на публічне акціонерне товариство обов'язок передати гуртожиток, а на міську раду - прийняти його.
Виходячи з підстав і предмета позову, такі спори відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15).
VІІ. Сімейне право
1. Згідно з положеннями частин 1, 2 ст. 21 СК України шлюбом є сімейний союз жінки та чоловіка, зареєстрований у державному органі реєстрації актів цивільного стану. Проживання однією сім'єю жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення у них прав та обов'язків подружжя.
Відповідно до ч. 1 ст. 36 цього Кодексу шлюб є підставою для виникнення прав та обов'язків подружжя.
Разом з тим згідно зі ст. 74 СК України, якщо жінка та чоловік проживають однією сім'єю, але не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, майно, набуте ними за час спільного проживання, належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено письмовим договором між ними. На майно, що є об'єктом права спільної сумісної власності жінки та чоловіка, які не перебувають у шлюбі між собою або в будь-якому іншому шлюбі, поширюються положення глави 8 цього Кодексу.
Тобто при застосуванні ст. 74 СК України слід виходити з того, що вказана норма поширюється на випадки, коли чоловік і жінка не перебувають у будь-якому іншому шлюбі та між ними склалися усталені відносини, що притаманні подружжю.
При визначенні осіб як таких, що перебувають у фактичних шлюбних відносинах, для вирішення майнового спору на підставі ст. 74 СК України суд повинен встановити факт проживання однією сім'єю чоловіка та жінки без шлюбу в період, протягом якого було придбане спірне майно.
(Ухвала ВССУ від 05 серпня 2015 року в справі № 6-5626св15).
2. Визнаючи спірний будинок та земельну ділянку об'єктом спільної сумісної власності не лише позивача та відповідачки (які проживали однією сім'єю без реєстрації шлюбу), а також і матері позивача та визнаючи за нею право власності на 1/3 частини вказаного нерухомого майна, суди на підставі ч. 4 ст. 368 ЦК України виходили з того, що майно було придбане в результаті спільної праці і за спільні грошові кошти членів сім'ї.
Однак у цьому випадку посилання на ч. 4 ст. 368 ЦК України можливе лише тоді, коли матір'ю позивача буде доведено, що вона є членом сім'ї відповідачки.
За змістом ч. 4 ст. 368 ЦК України для набуття членами сім'ї права спільної сумісної власності на певне майно необхідна сукупність двох передумов: майно, набуте в результаті спільної праці; майно, набуте за спільні кошти.
Матеріали справи не містять доказів того, що мати позивача є членом сім'ї відповідачки, і, як наслідок, матір'ю позивача не доведено, що спірне майно набуте в результаті спільної праці та за спільні кошти.
(Ухвала ВССУ від 04 лютого 2015 року в справі № 6-33490св14).
3. Установивши, що відповідачі є подружжям, а договір позики укладено одним з подружжя в інтересах сім'ї (придбання квартири, яка визнана спільним сумісним майном подружжя), отже, договір позики створює обов'язки для другого з подружжя, позов подано до подружжя про стягнення заборгованості у солідарному порядку, суд дійшов обґрунтованого висновку про те, що в такому випадку обов'язок відповідачів з повернення указаних коштів буде солідарним.
У солідарному порядку також стягується пеня (неустойка) за договором позики.
(Ухвала ВССУ від 23 грудня 2015 року в справі № 6-5265св15).
4. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.
Таким чином, закон розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства - про що позов заявляється до особи, яка вважається батьком дитини, та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини.
Тобто в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, належним способом захисту може бути лише встановлення факту батьківства.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-24384св15).
5. За ч. 2 ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України"за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Дозвіл на виїзд неповнолітньої дитини за межі України без згоди та супроводу батька на підставі наведених нормативних положень є разовим, тобто таким, що надається судом на конкретно визначену поїздку із конкретно визначеним періодом перебування за кордоном.
6. Статтею 313 ЦК України визначено, що фізична особа, яка не досягла шістнадцяти років, має право на виїзд за межі України лише за згодою батьків (усиновлювачів), опікунів і в їхньому супроводі чи у супроводі осіб, які уповноважені ними.
За відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Таким чином, чинним законодавством не встановлено обмеження щодо виїзду неповнолітньої дитини за кордон, а лише визначено певний порядок її виїзду за кордон за згодою батьків або з дозволу суду за відсутності згоди одного з батьків.
Надання судом дозволу на майбутнє на виїзд дитини за кордон без згоди одного з батьків без визначення при цьому конкретного часу та місця перебування суперечить положенням чинного законодавства.
(Ухвала ВССУ від 09 липня 2015 року в справі № 6-7961св15).
7. Згідно з ч. 2 ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" за відсутності згоди одного з батьків виїзд неповнолітнього громадянина України за кордон може бути дозволено на підставі рішення суду.
Задовольняючи позов про надання дозволу позивачці на виїзд до Болгарії, Туреччини, Єгипту, Польщі, Греції, Італії, Угорщини, Іспанії, Великобританії, Австрії, Чехії, Словаччини, Словенії, Хорватії, Чорногорії, Румунії, Франції, Німеччини, Бельгії, Нідерландів, Португалії, Кіпру з 1 травня 2015 року до 31 грудня 2015 року неповнолітнього сина без згоди та супроводу батька, суд не визначився з правовою підставою надання дозволу на виїзд дитини без згоди батька, не зазначив конкретної країни, до якої дозволяється виїзд дитини без згоди батька; не врахував визначеної ст. 4 Закону України "Про порядок виїзду з України і в'їзду в Україну громадян України" можливості ухвалення судом рішення на разовий виїзд без згоди батька, не позбавленого батьківських прав, і те, що надання за рішенням суду дозволу на майбутнє на постійні виїзди дитини за кордон без згоди батька суперечить положенням статей 141, 153, 157 СК України, які визначають рівність прав та обов'язків батьків стосовно виховання дитини, чим фактично позбавив батька дитини можливості брати участь у її вихованні та можливості спілкування з нею.
(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-20930св15).
8. Згідно з ч. 2 ст. 197 СК України за позовом платника аліментів суд може повністю або частково звільнити його від сплати заборгованості за аліментами, якщо вона виникла у зв'язку з його тяжкою хворобою або іншою обставиною, що має істотне значення.
Можливість звільнення від сплати заборгованості за аліментами, яка утворилася до 1 січня 2004 року, була передбачена ст. 94 КпШС України.
Зазначеною статтею були передбачені інші обставини, ніж зазначені у ст. 197 СК України, за наявності яких особа, яка сплачує аліменти, могла бути звільнена судом від сплати заборгованості по них
Однак сама по собі та обставина, що відповідачу не було відомо про знаходження на виконанні виконавчого листа про стягнення з нього аліментів, не може безумовно свідчити, що така обставина є істотною, вона впливає на те, чи є вина платника аліментів у їх несвоєчасній сплаті.
(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-18841св15).
VІІІ. Зобов'язання, що виникають внаслідок завдання шкоди
1. Згідно зі ст. 1166 ЦК України майнова шкода, завдана майну фізичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. Той, хто заподіяв шкоду, звільняється від її відшкодування, якщо доведе, що шкоду заподіяно не з його вини.
Таким чином, цивільне законодавство в деліктних зобов'язаннях передбачає презумпцію вини. Якщо в процесі розгляду справи зазначена презумпція не спростована, вона є юридичною підставою для висновку про наявність вини заподіювача шкоди.
З огляду на наведене та з урахуванням визначених цивільним процесуальним законом принципів змагальності й диспозитивності цивільного процесу саме на відповідача покладено обов'язок доведення відсутності його вини в завданні шкоди позивачу.
(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-21351св15).
2. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб'єкта владних повноважень - прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов'язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України.
(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).
3. Статтями 1, 2 Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" визначено вичерпні переліки підстав для відшкодування шкоди та випадків, за яких виникає право на відшкодування такої шкоди, до яких, зокрема, входить незаконне застосування адміністративного арешту чи виправних робіт, незаконна конфіскація майна, незаконне накладення штрафу.
Згідно зі ст. 5 Закону України "Про міліцію" працівники органів міліції несуть матеріальну відповідальність за шкоду, завдану незаконними діями або бездіяльністю в межах, встановлених законом.
Зі змісту позовних вимог вбачається, що позивач обґрунтував свої вимоги двома підставами: незаконне притягнення до адміністративної відповідальності, за яке настає відповідальність згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду"; неправомірні дії працівника міліції, у результаті чого позивачеві завдано тілесні ушкодження, за що несе відповідальність орган міліції, у якому працював винний.
Із системного аналізу зазначених норм матеріального законодавства вбачається, що відшкодуванню за рахунок коштів Державного бюджету України згідно із Законом України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду" підлягає шкода, завдана незаконним притягненням до адміністративної відповідальності, а шкода, завдана працівником міліції, який перевищив свої службові обов'язки, відшкодовується на загальних підставах, передбачених ЦК України.
(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-14272св15).
4. Дія Закону України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду" не поширюється на вимоги позивача, визнаного потерпілим у кримінальному провадженні.
(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-16602св15).
5. Кожна особа, яка придбала квиток на проїзд у морському, залізничному, приміському або міжміському транспорті, вважається застрахованою, підтвердженням чого є квиток або страховий поліс на окремому бланку.
Між сторонами виникли зобов'язання перевезення, що врегульовані відповідними нормами законодавства, зокрема, статтями 910, 927, 928 ЦК України, законами України "Про транспорт" та "Про автомобільний транспорт", які не містять умов, за яких перевізник має відшкодовувати моральну шкоду його пасажиру - користувачу послуги з перевезення автомобільним транспортом.
Законодавством, яке регулює страхові відносини, виплата моральної шкоди особі, яка отримала травму внаслідок нещасного випадку на транспорті, не передбачена.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-29899св15).
6. Згідно зі ст. 40 Закону України "Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності" суми, одержані в рахунок страхових виплат потерпілим або особою, яка має право на ці виплати, можуть бути утримані Фондом соціального страхування від нещасних випадків, якщо рішення про їх виплату прийнято на підставі підроблених документів або подано свідомо неправдиві відомості, а також якщо допущено помилку, яка впливає на суму страхових виплат.
За змістом ч. 1 ст. 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов'язана повернути потерпілому це майно.
У ст. 1215 ЦК України встановлено випадки, коли набуте особою без достатньої правової підстави майно за рахунок іншої особи не підлягає поверненню.
Так, не підлягають поверненню безпідставно набуті: заробітна плата і платежі, що прирівнюються до неї, пенсії, допомоги, стипендії, відшкодування шкоди, завданої каліцтвом, іншим ушкодженням здоров'я або смертю, аліменти та інші грошові суми, надані фізичній особі як засіб до існування, якщо їх виплата проведена фізичною або юридичною особою добровільно, за відсутності рахункової помилки з її боку і недобросовісності з боку набувача (ч. 1 ст. 1215 ЦК України).
Отже, закон встановлює два винятки із цього правила: по-перше, якщо виплата вказаних платежів є результатом рахункової помилки з боку особи, яка проводила цю виплату; по-друге, у разі недобросовісності з боку набувача.
Правильність виконаних розрахунків, за якими була проведена виплата, а також добросовісність набувача презюмуються, отже, зазначене у ст. 1215 ЦК України майно підлягає поверненню у разі наявності цих фактів.
(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-13997св15).
7. Відповідно до ч. 1 ст. 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових ) обов'язків.
Відповідальність працівника за трудовим договором регулюється лише імперативними нормами, тобто нормами КЗпП України та інших актів трудового законодавства, що не можуть змінюватися сторонами у договорі, а відповідальність виконавця послуг (підрядника) у цивільно-правових відносинах визначається сторонами у договорі або чинним законодавством України, зокрема нормами ЦК України.
(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-30147св15).
ІХ. Спадкове право
1. На спадковий договір, як і на будь-який інший правочин, поширюються загальні вимоги щодо його дійсності, додержання яких є необхідною умовою його чинності.
Відповідно до ст. 229 ЦК України, якщо особа, яка вчинила правочин, помилилася щодо обставин, які мають істотне значення, такий правочин може бути визнано судом недійсним. Істотне значення має помилка щодо природи правочину, прав та обов'язків сторін, таких властивостей і якостей речі, які значно знижують її цінність або можливість використання за цільовим призначенням. Помилка щодо мотивів правочину не має істотного значення, крім випадків, установлених законом.
Отже, предметом доказування у цьому випадку має бути наявність помилки позивача в розумінні правочину, його наслідків, прав і обов'язків сторін, які існують на момент вчинення правочину.
Задовольняючи позовні вимоги в частині визнання спадкового договору частково недійсним, поза увагою судів залишився той факт, що позивач вчинив ряд юридично значимих дій, які передують укладенню спадкового договору та свідчать про його намір укласти саме спадковий договір, а не заповіт.
2. За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред'явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається, по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує її право власності.
Визнаючи за позивачем право власності на 1/2 частини спірного будинку на підставі ст. 392 ЦК України, поза увагою суду залишилося те, що предметом цього спору є спадщина, яка відкрилась після смерті 05 липня 1995 року спадкодавця, а отже, правовідносини сторін урегульовані ЦК УРСР 1963 року.
3. Відповідно до ч. 5 ст. 1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.
Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який потребував допомоги, полягає в її умисних діях чи бездіяльності, спрямованих на уникнення від обов'язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю, тобто ухилення, пов'язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов'язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла необхідних дій. Отже, ухилення характеризується умисною формою вини.
(Ухвала ВССУ від 09 вересня 2015 року в справі № 6-7893св15).
4. Згідно з ч. 3 ст. 1272 ЦК України за позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.
При визначенні особі додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій. Перебування позивача у період з 08 серпня 2011 року по 31 січня 2012 року на роботі в м. Києві в робочі дні з двома вихідними, субота і неділя, коли нотаріальні контори не працюють, не є поважною причиною, що унеможливлювала чи в інший спосіб перешкоджала їй здійснити своє право, передбачене ст. 1269 ЦК України.
Крім того, обставини, на які посилалась позивач як на обґрунтування своїх вимог, не перешкоджали останній звернутися до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини за місцем її роботи з наступним надісланням такої заяви поштою до нотаріальної контори за місцем відкриття спадщини, що передбачено Інструкцією про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами Україні, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 03 березня 2004 року № 20/5, чинною на момент відкриття спадщини.
(Ухвала ВССУ від 27 травня 2015 року в справі № 6-2029св15).
5. Частиною 1 ст. 1297 ЦК України встановлено обов'язок спадкоємця звернутися до нотаріуса за видачею свідоцтва про право на спадщину на нерухоме майно.
Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, встановленому цивільним законодавством.
Отже, за наявності умов у спадкоємця для одержання в нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину позовні вимоги про визнання права на спадщину задоволенню не підлягають. Особа може звернутися до суду за правилами позовного провадження в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, зокрема в разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину.
(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-1264св15).
6. У разі коли спадкодавець звернувся до органу приватизації з відповідною заявою і мав право на безоплатне отримання квартири, а в приватизації йому не могло бути відмовлено, то на спірну квартиру відкривається спадщина (ч. 5 п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 22 грудня 1995 року "Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності").
Проте в цьому випадку приватизація була визнана недійсною у зв'язку з порушенням житлових прав іншої особи, що встановлено рішенням суду, яке набрало законної сили, а тому висновки суду щодо набуття права власності спадкодавця на спірну квартиру в порядку приватизації не можна вважати правильними.
(Ухвала ВССУ від 01 квітня 2015 року в справі № 6-4448св15).
X. Справи окремого провадження
1. Заяви про встановлення фактів батьківства чи визнання батьківства розглядаються судом, якщо у свідоцтві про народження певна особа не вказана батьком дитини, коли відповідно до ч. 2 ст. 55 КпШС України запис про батька дитини проведено за вказівкою матері, яка не перебувала у шлюбі, або ж такий запис зовсім відсутній, і можуть бути подані матір'ю, опікуном чи піклувальником дитини чи самою дитиною після досягнення повноліття.
Таким чином, закон розрізняє порядок визначення походження дитини від батька шляхом визнання батьківства - про що позов заявляється до особи, яка вважається батьком дитини, та шляхом встановлення факту батьківства у разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини.
Тобто в разі смерті особи, яку заявник вважає батьком дитини, належним способом захисту може бути лише встановлення факту батьківства.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-24384св15).
2. Порядок розкриття банківської таємниці визначений ст. 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність", відповідно до пунктів 1, 2 ч. 1 якої інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками на письмовий запит або з письмового дозволу відповідної юридичної чи фізичної особи; за рішенням суду.
У разі, якщо підставою звернення до суду, зокрема, органу державної податкової служби із заявою про розкриття банківської таємниці, є дії порушника податкового законодавства і стосовно таких дій для цих органів відповідними спеціальними законами передбачений спосіб реагування, то суд не має підстав для задоволення заяви. Винятком є обґрунтовані посилання заявника на неможливість вчинення ним дій відповідно до способів реагування, передбачених зазначеними законами. Зокрема, це можуть бути обґрунтовані посилання з поданням відповідних доказів про те, що особа, щодо якої вимагається розкриття банківської таємниці, не знаходиться за місцем своєї реєстрації; підтверджена неможливість вручення повідомлення з копією наказу про проведення документальної перевірки тощо.
(Ухвала ВССУ від 13 травня 2015 року в справі № 6-3081св15).
3. Статтею 62 Закону України "Про банки і банківську діяльність" визначений порядок розкриття банківської таємниці, відповідно до ч. 1 якої інформація щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, розкривається банками, зокрема: за рішенням суду (п. 2 ч. 1 ст. 62 Закону).
З аналізу зазначеної правової норми випливає, що на вимогу відповідних уповноважених державних органів банк вправі надати інформацію, яка містить банківську таємницю, у межах і обсягах, визначених цим та іншими законами, тобто банки надають обмежену законом інформацію.
Підставами необхідності розкриття банківської таємниці ОДПІ зазначила відсутність підприємства за податковою адресою, що унеможливило проведення позапланової документальної виїзної перевірки підприємства, тобто здійснення податковим органом своїх повноважень, передбачених п.п. 20.1.4 п. 20.1 ст. 20 ПК України, з проведення контрольно-перевірочних заходів для встановлення відсутності або наявності порушень податкового законодавства при складанні податкової звітності та декларуванні до сплати в бюджет податків і зборів, оперативного виявлення порушень податкового законодавства, запобігання ухиленню від оподаткування та здійснення ефективного контролю за сплатою податків товариством з обмеженою відповідальністю.
Отже, суд апеляційної інстанції не спростував доводів заявника щодо необхідності розкриття інформації, що містить банківську таємницю, не з'ясував усіх обставин у справі, не дослідив доказів та не дав їм оцінки.
(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-9169св15).
XI. Застосування норм процесуального права
1. З аналізу статей 26, 27 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" вбачається, що документами, які підтверджують повноваження адвоката на надання правової допомоги, може бути ордер та/або договір про надання правової допомоги між адвокатом та його клієнтом. У будь-якому іншому випадку фізична особа, яка надає правову допомогу іншій фізичній особі, не може вважатись адвокатом.
З матеріалів справи встановлено, що представник відповідача представляв інтереси відповідача як фізична особа, яка діє на підставі довіреності в розумінні ч. 1 ст. 42 ЦПК України. Крім того, в матеріалах справи відсутні будь-які докази щодо статусу представника як адвоката відповідача.
Ураховуючи викладене, у суду не було передбачених законом підстав для постановлення окремих ухвал стосовно представника відповідача на підставі Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність".
(Ухвала ВССУ від 08 липня 2015 року в справі № 6-1508св15).
2. Нормами розділу VII ЦПК України, Законом України "Про судовий збір" не передбачено необхідності сплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби, отже, за подання такої скарги судовий збір не сплачується.
(Ухвала ВССУ від 25 листопада 2015 року в справі № 6-23356св15).
3. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 3 КАС України справа адміністративної юрисдикції - переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень.
Однак, як убачається з матеріалів справи, спір, що виник, стосується захисту прав, які виникають із житлових відносин. Позивач обґрунтовувала вимоги тим, що на підставі ордера вона проживає у кімнаті в гуртожитку, яку вона позбавлена можливості приватизувати, оскільки публічне акціонерне товариство не передає, а міська рада не приймає будівлю гуртожитку в комунальну власність, у зв'язку з чим просила покласти на публічне акціонерне товариство обов'язок передати гуртожиток, а на міську раду - прийняти його.
Виходячи з підстав і предмета позову, такі спори відповідно до ч. 1 ст. 15 ЦПК України підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства.
(Ухвала ВССУ від 02 грудня 2015 року в справі № 6-28194св15).
4.Згідно зі ст. 15 ЦПК України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи про захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів, що виникають із цивільних, житлових, земельних, сімейних, трудових відносин, а також з інших правовідносин, крім випадків, коли розгляд таких справ проводиться за правилами іншого судочинства.
Позовні вимоги зводяться фактично до оскарження неправомірних дій селищної ради як суб'єкта владних повноважень, а саме відмови у погодженні технічної документації на земельні ділянки, та зобов'язання погодити вказану документацію.
З урахуванням суті спору та п. 7 ч. 1 ст. 3, ст. 17 КАС України вирішення спору, що виник між сторонами, належить до адміністративної юрисдикції, а тому зазначена справа підлягає вирішенню в порядку адміністративного, а не цивільного судочинства.
(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-4343св15).
5. У положеннях спеціальної матеріально-правової норми, що міститься в ч. 1 ст. 376 ЦК України, поняття самочинного будівництва визначено через сукупність його основних ознак, які виступають умовами або підставами, за наявності яких об'єкт нерухомості може бути визначений самочинним, а саме, якщо: 1) він збудований або будується на земельній ділянці, що не була відведена в установленому порядку для цієї мети; 2) об'єкт нерухомості збудовано без належного дозволу чи належно затвердженого проекту; 3) об'єкт нерухомості збудований з істотними порушеннями будівельних норм і правил.
Згідно з ч. 2 ст. 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.
За змістом частин 4 та 7 ст. 376 ЦК України залежно від ознак самочинного будівництва зазначені в цих пунктах особи можуть вимагати від особи, яка здійснила самочинне будівництво: знесення самочинно збудованого об'єкта або проведення його перебудови власними силами або за її рахунок, приведення земельної ділянки у попередній стан або відшкодування витрат.
З урахуванням змісту вищевказаної правової норми в поєднанні з положеннями статей 16, 386, 391 ЦК України вимоги про знесення самочинно збудованого нерухомого майна на земельній ділянці, власником або користувачем якої є інша особа, можуть бути заявлені власником чи користувачем земельної ділянки або іншою особою, права якої порушено, за умови доведеності факту порушення прав цих осіб самочинною забудовою.
Якщо позов про знесення самочинно збудованого нерухомого майна заявлений суб'єктом владних повноважень на виконання владних управлінських функцій зі здійснення контролю у сфері регулювання земельних відносин, у зв'язку з порушенням забудовником вимог законодавства з питань будівництва (ч. 7 ст. 376 ЦК України), судам слід перевіряти, чи не є відносини між сторонами публічно-правовими та чи підлягає зазначений спір вирішенню в порядку цивільного судочинства.
(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-127св15).
6. Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 17 КАС України компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних чи юридичних осіб із суб'єктами владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності.
Із позовних вимог щодо визнання незаконними дій суб'єкта владних повноважень - прокуратури щодо відмови у винесенні постанови про відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконних дій правоохоронних органів, та зобов'язання прокуратури прийняти відповідне рішення вбачається, що спір має публічно-правовий характер, а отже, підлягає розгляду за правилами, встановленими КАС України.
(Ухвала ВССУ від 03 червня 2015 року в справі № 6-48075св14).
7. Статтею 12 ГПК України встановлена підвідомчість господарським судам справ у спорах, що виникають при укладенні, зміні, розірванні і виконанні господарських договорів.
У справі, яка переглядається, предметом спору є різні самостійні договори - кредитний договір, за яким фізична особа отримала кредитні кошти, та іпотечний договір, згідно з умовами якого товариство з додатковою відповідальністю передало в іпотеку банку нежитлові приміщення.
При цьому первісний позов про стягнення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки пред'явлено банком, який є юридичною особою, до юридичної особи - іпотекодавця, а зустрічний позов про визнання такими, що припинились, правовідносин за іпотечним договором також пред'явлено іпотекодавцем - юридичною особою до банку - юридичної особи, разом з тим ані банк, ані іпотекодавець позовні вимоги до фізичної особи - боржника не пред'являли.
Отже, такий позов підлягає розгляду в порядку господарського судочинства.
(Ухвала ВССУ від 16 грудня 2015 року в справі № 6-23107св15).
8. Згідно з п. 7 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" ст. 12 ГПК України доповнено п. 7, відповідно до якого до підвідомчості господарських судів віднесено справи у спорах, зокрема про стягнення заробітної плати з боржника, стосовно якого порушено справу про банкрутство (як і поновлення на роботі посадових і службових осіб боржника).
У зв'язку з цим суд не наділений повноваженнями розглядати вимоги позивача про стягнення грошової компенсації за невикористану відпустку при звільненні, середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні у порядку цивільного провадження, оскільки всі майнові питання розглядаються господарським судом.
Разом з тим вимоги позивача про відшкодування моральної шкоди господарським судом не вирішувалися і не могли бути вирішені відповідно до вимог Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом".
(Ухвала ВССУ від 12 серпня 2015 року в справі № 6-12680св15).
9. Згідно зі ст. 396 ЦК України особа, яка має речове право на чуже майно, має право на захист цього права, у тому числі і від власника майна, відповідно до положень глави 29 цього Кодексу.
Разом з тим порядок і спосіб оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності слідчого в межах кримінальної справи (кримінального провадження) визначені нормами КПК України та віднесені до провадження у кримінальних справах (кримінального провадження).
Банк заявив вимоги щодо звільнення предмета іпотеки з-під арешту, накладеного постановою слідчого прокуратури в межах кримінальної справи, а тому справа не підлягає вирішенню в порядку цивільного судочинства.
(Ухвала ВССУ від 15 квітня 2015 року в справі № 6-41195св14).
10. У тому випадку, коли власник іпотечного майна змінився до ухвалення рішення у справі, суд першої інстанції повинен вирішити питання про залучення у справі належного відповідача чи співвідповідача відповідно до вимог ст. 33 ЦПК України, оскільки іпотека є чинною і для нового власника, який несе всі обов'язки за іпотечним договором.
(Ухвала ВССУ від 22 липня 2015 року в справі № 6-3877св15).
11. Частиною 4 ст. 25 ЦК України передбачено, що цивільна правоздатність фізичної особи припиняється у момент її смерті.
Згідно зі ст. 37 ЦПК України у разі смерті фізичної особи, припинення юридичної особи, заміни кредитора чи боржника у зобов'язанні, а також в інших випадках заміни особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд залучає до участі у справі правонаступника відповідної сторони або третьої особи на будь-якій стадії цивільного процесу.
З урахуванням того, що відповідачка померла, суд дійшов висновку про закриття провадження у справі на підставі п. 6 ч. 1 ст. 205 ЦПК України, оскільки спірні правовідносини не допускають правонаступництва.
Зазначений висновок є неправильним, оскільки спірні правовідносини допускають правонаступництво.
Проте позов до суду пред'явлено до вже померлої особи, а положення ст. 37 ЦПК України стосуються випадків, коли необхідність вирішення питання процесуального правонаступництва виникає після пред'явлення позову.
Тобто, закриваючи провадження у справі, суд неправильно зазначив підставу для його закриття.
Оскільки чинним законодавством України не передбачено судового вирішення спору з особою, яка на час звернення до суду померла та правоздатність якої відповідно до вимог ч. 4 ст. 25 ЦК України припинено, то оскаржувані судові рішення підлягають скасуванню із закриттям провадження у справі з підстав, передбачених ч. 1 ст. 340, п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК України.
(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року у справі № 6-20987св15).
12. За змістом ст. 175 ЦПК України мирова угода - це укладена сторонами з урахуванням інтересів усіх заінтересованих осіб, що беруть участь у справі, угода, яка затверджується судом лише після встановлення законності й обґрунтованості її умов, а також з'ясування думки усіх заінтересованих осіб щодо можливості її затвердження. При цьому мирова угода повинна стосуватись предмета позову.
Суди не врахували, що позивачем заявлені вимоги про повернення позики, тоді як вимоги про визнання права власності на нерухоме майно не заявлялися, тому мирова угода могла стосуватися лише грошових коштів. Умови мирової угоди мають безпосередньо стосуватися лише прав та обов'язків сторін та предмета спору, тобто матеріально-правової вимоги позивача до відповідача, стосовно якої він просить постановити судове рішення. Не може визнаватися судом мирова угода, умови якої не пов'язані зі спірними правовідносинами.
(Ухвала ВССУ від 09 грудня 2015 року в справі № 6-30290св15, ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-10418 св15).
13. За змістом ч. 4 ст. 61 ЦПК України тільки вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, обов'язковий для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
Інші прийняті в рамках кримінальної справи постанови (постанова про звільнення від кримінальної відповідальності у зв'язку з амністією) оцінюються судом згідно з положеннями ст. 212 ЦПК України, тобто у сукупності та взаємозв'язку з іншими доказами.
(Ухвала ВССУ від 11 листопада 2015 року в справі № 6-23295св15).
14. У ч. 2 ст. 264 ЦК України визначено, що позовна давність переривається у разі пред'явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач.
Судовий наказ відповідно до ч. 1 ст. 95 ЦПК України є особливою формою судового рішення про стягнення з боржника грошових коштів або витребування майна за заявою особи, якій належить право такої вимоги.
Подання особою заяви про видачу судового наказу в порядку, передбаченому розділом II ЦПК України, перериває позовну давність.
(Ухвала ВССУ від 23 вересня 2015 року в справі № 6-18668св15).
15. Задовольняючи частково позов, суди формально послалися на загальні зобов'язальні норми права та на загальні положення про договір (статті 526, 627 і 629 ЦК України), проте, порушуючи вимоги статей 212- 214, 315 ЦПК України, не спростували доводів відповідача та не встановили, які саме зобов'язання виникли між сторонами, який правочин ними укладено та які права й обов'язки випливають з цього договору з огляду на те, що договір про наміри, в якому немає волевиявлення сторін щодо надання йому сили попереднього договору, не вважається попереднім договором (ч. 4 ст. 635 ЦК України).
Крім того, порушуючи вимоги п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК України, суд першої інстанції у порядку, передбаченому ст. 32 ЦПК України, не з'ясував питання про склад осіб, які беруть участь у справі.
Так, із тристороннього меморандуму вбачається, що його стороною також є Благодійна організація, яка, як випливає зі змісту договору, мала певні зобов'язання за вимогами позивачки, проте як співвідповідач залучена не була, а статус третьої особи і статус відповідача у цивільному процесі є різними за своїми процесуальними правами, обов'язками та наслідками їх здійснення.
(Ухвала ВССУ від 18 листопада 2015 року в справі № 6-18229св15).
16. Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 205 ЦПК України суд своєю ухвалою закриває провадження у справі, якщо набрали законної сили рішення суду або ухвала суду, ухвалені або постановлені з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав.
Скасовуючи рішення місцевого суду та закриваючи провадження у справі, апеляційний суд не звернув уваги на те, що виділ у натурі частки із спільного майна на підставі ст. 364 ЦК України і поділ майна на підставі ст. 367 ЦК України є різними способами захисту права власності.
(Ухвала ВССУ від 10 червня 2015 року в справі № 6-11808св15).
17. Суд першої інстанції, з висновком якого погодився й суд апеляційної інстанції, правильно застосувавши норми ч. 3 ст. 169, п. 3 ч. 1 ст. 207 ЦПК України, дійшов правильного висновку про те, що позивачка, будучи належним чином повідомленою, повторно не з'явилась до суду, що є підставою для залишення її позовної заяви без розгляду.
При цьому причини повторної неявки процесуального правового значення не мають, оскільки це положення закону (ч. 3 ст. 169 ЦПК України) спрямоване на дотримання розумних строків розгляду справи і недопущення зловживання своїми процесуальними правами та правами інших осіб, які з'являються до суду, а позивачка і не з'являється в судове засідання, і не використовує положення про процесуальне представництво в суді.
(Ухвала ВССУ від 31 серпня 2015 року в справі № 6-24063ск15).
18. Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 207 ЦПК України суд постановляє ухвалу про залишення заяви без розгляду, якщо позивач подав заяву про залишення позову без розгляду.
Виходячи з ч. 3 ст. 89 ЦПК України, у разі залишення заяви без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов'язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.
Стягуючи з позивачки на користь відповідача судові витрати, суди не врахували, що стягнення таких витрат можливе лише внаслідок необґрунтованих дій позивача.
При цьому ст. 11 ЦПК України визначено, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд, а положенням ст. 207 ЦПК України визначено право позивача на подання заяви про залишення позову без розгляду, тому такі його дії не можуть розцінюватися як необґрунтовані, що дають підстави для стягнення з позивача судових витрат.
(Ухвала ВССУ від 01 липня 2015 року в справі № 6-5090св15).
19. Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 201 ЦПК України суд зобов'язаний зупинити провадження у справі у разі неможливості розгляду цієї справи до вирішення іншої справи, що розглядається в порядку конституційного, цивільного, господарського, кримінального чи адміністративного судочинства.
Висновок судів про те, що є підстави для зупинення провадження у цій справі, помилковий, оскільки тісного, прямого матеріально-правового зв'язку цієї справи з кримінальним провадженням по обвинуваченню осіб у вчиненні злочинів, передбачених статтями 191, 366 КК України, немає, тому що у справі, яка розглядається, заявлені вимоги про визнання правочину нікчемним з підстав недотримання вимог щодо письмової форми договору.