Також у рішенні ЄСПЛ від 15 листопада 2012 року у справі "Гриненко проти України" цей суд констатував порушення п. 1 та підп. "с" п. 3 ст. 6 Конвенції в зв'язку з тим, що заявнику не було забезпечено право на захист за таких фактичних обставин: "незважаючи на те, що заявнику було призначено двох захисників, його було неодноразово допитано виключно в присутності захисника, якого йому було призначено слідчими органами. При цьому не було жодних підтверджень того, що захисник, якого запросив батько заявника, був належним чином повідомлений про такі слідчі дії".
Керуючись такою практикою ЄСПЛ, судам слід ретельно перевіряти питання дотримання під час досудового розслідування права на вільний вибір захисника. При цьому у разі здійснення захисту одночасно захисником за призначенням та залученим підозрюваним чи обвинуваченим захисником судам необхідно встановлювати причини, за якими залучений захисник не брав участі у проведенні тих чи інших процесуальних дій під час досудового розслідування. Це ж стосується і забезпечення дотримання права на захист у судовому провадженні.
Результати аналізу судової практики дозволили встановити існування випадків прийняття судом під час підготовчого судового засідання ухвал про повернення обвинувального акта, підставами якого, зокрема, судді визначають недотримання вимог про забезпечення права на захист під час досудового розслідування.
Так, в ухвалі судді Костянтинівського міськрайонного суду Донецької області від 23 липня 2013 року про повернення прокурору обвинувального акта зазначено: "як вбачається з реєстру матеріалів досудового розслідування, під час досудового розслідування було порушено право ОСОБА_1 на захист, оскільки, перебуваючи у статусі підозрюваної, вона допитувалась у якості свідка 04 березня 2013 року та 24 квітня 2013 року". На думку судді, відповідно до ч. 3 ст. 87 КПК докази, одержані в результаті таких допитів, є недопустимими.
В ухвалі Суворовського районного суду м. Одеси від 30 жовтня 2013 року зазначено, що "наряду з викладеним, з огляду на статті 109, 291 КПК, у реєстрі матеріалів досудового розслідування, який є невід'ємним додатком до обвинувального акта при їх розгляді судом, повинні міститися відомості про залучення захисника та про відкриття йому матеріалів досудового розслідування, але з наданого до суду реєстру у цьому кримінальному провадженні, розписки підозрюваного і його захисника про отримання копії обвинувального акта та заяв останніх всупереч викладеним положенням закону і ст. 49 цього ж Кодексу протягом досудового розслідування процесуальної дії та рішення із залучення захисників ОСОБА_3 чи ОСОБА_4 не приймалося, відкриття останній матеріалів досудового розслідування не здійснювалось, що у контексті частин 1, 12 ст. 290, статей 9, 87 вказаного Кодексу, ще на стадії підготовчого засідання ставить під сумнів допустимість зібраних у кримінальному провадженні поза участю захисників доказів".
За наслідками розгляду у підготовчому судовому засіданні Гощанський районний суд Рівненської області повернув прокурору обвинувальний акт у кримінальному провадженні по обвинуваченню П. за ч. 3 ст. 187 КК через невідповідність вимогам ст. 291 КПК. Зокрема, судом встановлено, що жодному із трьох захисників доступ до матеріалів кримінального провадження не надавався, копії обвинувального акта та реєстру матеріалів досудового розслідування захисникам вручені не були.
Судам під час підготовчого судового засідання слід ретельно перевіряти дотримання органами досудового розслідування вимог ст. 291 КПК. У деяких випадках недотримання ст. 291 КПК ставить під сумнів законність прийнятого судового рішення у кримінальному провадженні. Так, під час апеляційного розгляду кримінального провадження щодо П.О. та П.С., обвинувачених за ч. 3 ст. 185 КК, Апеляційний суд Херсонської області встановив, що в обвинувальному акті, а також при формулюванні обвинувачення, визнаного доведеним (що дослівно переписано з обвинувального акта), в мотивувальній частині вироку суд першої інстанції зазначив, що "П.О. 03 лютого 2013 року близько 24:00 год., діючи за попередньою змовою з П.С., переслідуючи прямий умисел, направлений на таємне викрадення чужого майна, з корисливих мотивів, шляхом вільного доступу проникли на територію подвір'я, звідки вчинили крадіжку металевої труби вартістю 1000 грн., а також викрали гідронасос вартістю 476 грн., спричинивши своїми діями матеріальну шкоду потерпілому К.В. на загальну суму 1476 грн.
Виклавши обвинувачення таким чином, суд вийшов за межі пред'явленої П.С. підозри, згідно з якою він за попередньою змовою з П.О. викрав лише металеву трубу, тоді як крадіжку гідронасосу не вчиняв. Суд першої інстанції не звернув уваги на ці обставини та не повернув обвинувальний акт прокурору на стадії підготовчого судового засідання, що призвело до ухвалення незаконного судового рішення, оскільки фактично суд збільшив обсяг обвинувачення, чим погіршив становище обвинуваченого і порушив його право на захист.
Існують також випадки необґрунтованого повернення обвинувальних актів з аналізованих підстав унаслідок неналежного з'ясування обставин кримінального провадження.
Як вбачається з матеріалів кримінального провадження Броварського міськрайонного суду Київської області за обвинуваченням З. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч. 1 ст. 203-2 КК, ухвалою суду від 20 вересня 2013 року повернуто прокурору обвинувальний акт із додатками для виконання вимог ст. 291 КПК. З'ясовано, що суд дійшов такого висновку, встановивши, що обвинувальний акт та додатки до нього не відповідали вимогам КПК, а проведені в ході досудового розслідування процесуальні дії виконувались без участі захисника, що порушувало права обвинуваченого З. на захист, а пред'явлене останньому обвинувачення було не конкретним та позбавляло його можливості захищатись. Тому зазначене унеможливило призначення кримінального провадження до судового розгляду. Проте ухвалою Апеляційного суду Київської області від 21 листопада 2013 року ухвалу Броварського міськрайонного суду Київської області від 20 вересня 2013 року було скасовано. Як вбачається з матеріалів кримінального провадження, адвокат Б. спростував твердження про порушення права на захист, оскільки 29 серпня 2013 року (у день повідомлення про підозру) його було залучено як захисника З., за його участі останньому вручено письмове повідомлення про підозру та в подальшому всі слідчі і процесуальні дії проводилися за його присутності.
Суддею Суворовського районного суду м. Одеси постановлено ухвалу від 26 вересня 2013 року, якою обвинувальний акт повернено прокурору. При цьому суддя в зазначеній ухвалі звернув увагу органів досудового розслідування і на неналежне дотримання вимог КПК, а саме: "всупереч положенням закону, протягом досудового розслідування процесуальне рішення щодо залучення захисника ОСОБА_2, з огляду на надану останнім до суду копію доручення для здійснення захисту за призначенням, або про прийняття відмови обвинуваченого ОСОБА_3 від цього захисника в порядку ст. 54 КПК, не приймалося, і прокурором ця обставина у підготовчому судовому засіданні не спростована, що в контексті частин 1, 12 ст. 290, ст. 87 цього Кодексу призведе до визнання судом доказів зібраних у кримінальному провадженні поза участю захисника, недопустимими".
Разом із цим у випадках, коли суд встановлював відсутність захисника під час досудового розслідування у судовому провадження, право на захист забезпечувалось з моменту виявлення таких підстав. Так, ухвалою Комсомольського районного суду м. Херсона від 13 листопада 2013 року під час судового розгляду кримінального провадження щодо К.В.В., обвинуваченого за ч. 3 ст. 185, ч. 2 ст. 186, ч. 1 ст. 186 КК, суд доручив Херсонському обласному центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги призначити адвоката для здійснення захисту обвинуваченого, оскільки він страждає на психічні вади, що залишилося поза увагою органу досудового розслідування, який не забезпечив обов'язкову участь захисника підозрюваному у кримінальному провадженні.
Таким чином, суд усунув порушення ст. 52 КПК, що були під час досудового розслідування, шляхом призначення захисника обвинуваченому та продовжив судовий розгляд кримінального провадження.
У цьому контексті слід зазначити, що застосування положень, закріплених у ст. 87 КПК, під час підготовчого судового засідання є передчасним та суперечить ст. 89 КПК. Статтею 89 КПК передбачено випадки визнання доказів недопустимими: 1) суд вирішує питання допустимості доказів під час їх оцінки в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення; 2) у разі встановлення очевидної недопустимості доказу під час судового розгляду суд визнає цей доказ недопустимим, що тягне за собою неможливість дослідження такого доказу або припинення його дослідження в судовому засіданні, якщо таке дослідження було розпочате.
Таким чином, результати аналізу наведених норм свідчать про те, що оцінка доказів на предмет їх допустимості, а отже, і застосування положень, закріплених у ст. 87 КПК, не здійснюється до початку судового розгляду. Необхідно зауважити, що незабезпечення права на захист не може бути оцінено суддею як невідповідність обвинувального акта вимогам КПК.
6. Дотримання слідчим суддею та суддею вимог про створення необхідних умов для реалізації стороною захисту своїх процесуальних прав
Суддям необхідно враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 22 КПК сторони кримінального провадження мають рівні права на збирання та подання до суду речей, документів, інших доказів, клопотань, скарг, а також на реалізацію інших процесуальних прав, передбачених КПК, а в ч. 6 цієї статті закріплено обов'язок суду створити, зберігаючи об'єктивність та неупередженість, необхідні умови для реалізації сторонами їх процесуальних прав та виконання процесуальних обов'язків. При цьому згідно з ч. 3 ст. 93 КПК сторона захисту здійснює збирання доказів шляхом ініціювання проведення слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій.
Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій може бути під час досудового розслідування оскаржене особою, якій відмовлено у задоволенні клопотання, її представником, законним представником чи захисником.
Так, слідчий суддя Личаківського районного суду м. Львова ухвалою від 12 червня 2013 року відмовив у задоволенні скарги захисника на бездіяльність старшого слідчого прокуратури Личаківського району П.Д.С., яка полягала в безпідставній відмові в задоволенні клопотання про здійснення слідчо-розшукових дій з метою перевірки показань свідків ОСОБА_5 та ОСОБА_6. Підставою для відмови в задоволенні скарги була обґрунтованість постанови слідчого про відмову в задоволенні клопотання про проведення слідчих дій, оскільки в клопотанні захисника не вказано, які саме дії необхідно провести.
Результати аналізу судової практики свідчать про те, що захисники, фактично оскаржуючи відмову в проведенні за їх клопотанням слідчих дій, звертаються до слідчих суддів зі скаргами на бездіяльність слідчого, яка полягає у непроведенні слідчих дій, ініційованих стороною захисту.
Слідчі судді обґрунтовано відмовляють у відкритті провадження за такими скаргами, оскільки така бездіяльність не є предметом оскарження згідно з положеннями, закріпленими у ч. 1 ст. 303 КПК.
Слідчий суддя Балаклавського районного суду м. Севастополя, керуючись ч. 4 ст. 304 КПК, ухвалою від 29 березня 2013 року відмовив у відкритті провадження за скаргою ОСОБА_1 на бездіяльність слідчого СВ Балаклавського РВ УМВС України в м. Севастополі, в якій він просить зобов'язати слідчого СВ Балаклавського РВ УМВС України в м. Севастополі провести дії, зазначені скаржником у його клопотанні про проведення слідчих дій від 11 лютого 2013 року у кримінальному провадженні, зареєстрованому в Єдиному реєстрі досудових розслідувань від 13 грудня 2012 року за ознаками злочину, передбаченого ч. 1 ст. 175 КК.
У свою чергу слід мати на увазі, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК предметом оскарження є бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний вчинити у визначений КПК строк. Згідно з ч. 1 ст. 220 КПК клопотання сторони захисту, потерпілого і його представника чи законного представника про виконання будь-яких процесуальних дій слідчий, прокурор зобов'язані розглянути в строк не більше трьох днів з моменту подання і задовольнити їх за наявності відповідних підстав. Таким чином, слідчим суддям необхідно приймати різні процесуальні рішення при одержанні скарги на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невчиненні ініційованих слідчих (розшукових) дій (відмовляти у відкритті провадження), та скарги на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невиконанні обов'язку з розгляду клопотання у триденний строк (за відсутності інших підстав для відмови у відкритті провадження чи повернення скарги - розглядати її по суті заявлених вимог).
У цьому контексті обґрунтованою є ухвала слідчого судді Зміївського районного суду Харківської області від 12 листопада 2013 року, який розглянув по суті скаргу, на обґрунтування якої скаржник посилався на те, що із письмовим клопотанням про допит окремих осіб звернувся до слідчого 25 жовтня 2013 року. Слідчий отримав клопотання, про що свідчить поштова відмітка, однак у встановлений законом триденний строк не надав відомостей про задоволення чи відмову в задоволенні зазначеного клопотання.
Крім того, результати аналізу судової практики свідчать про застосування суддями положень, закріплених у ч. 3 ст. 333 КПК, відповідно до якої у разі, якщо під час судового розгляду виникне необхідність у встановленні обставин або перевірці обставин, які мають істотне значення для кримінального провадження, і вони не можуть бути встановлені або перевірені іншим шляхом, суд за клопотанням сторони кримінального провадження має право доручити органу досудового розслідування провести певні слідчі (розшукові) дії.
Суддя Петрівського районного суду Кіровоградської області ухвалою від 30 вересня 2013 року задовольнив клопотання захисника обвинуваченого та направив доручення слідчому відділу Петрівського РВ УМВС України в Кіровоградській області на проведення певних слідчих (розшукових) дій, а саме допиту свідка - засудженого Петрівської ВК № 49, який був присутній 19 січня 2013 року при проведенні огляду обвинуваченого ОСОБА_1.
Керуючись ч. 3 ст. 333 КПК, суддя Дніпровського районного суду м. Києва ухвалою від 09 жовтня 2013 року задовольнив клопотання захисника обвинуваченого про проведення слідчої дії (слідчого експерименту) з метою встановлення/перевірки обставин, які мають істотне значення для цього кримінального провадження. Суддя дійшов висновку про те, що з метою уточнення фактичних відомостей необхідно провести слідчі дії (слідчий експеримент), а саме відтворення обстановки і обставин події ДТП за участю обвинуваченого ОСОБА_1, потерпілого ОСОБА_2 та із залученням спеціаліста Київського науково-дослідного інституту судових експертиз у сфері проведення авто-технічних досліджень, оскільки вони не можуть бути встановлені або перевірені іншим шляхом у ході судового розгляду у зв'язку з існуванням протилежних висновків експертів щодо тотожних питань.
7. Забезпечення права на захист на стадії виконання судових рішень-1
Спірними на практиці були питання обов'язкового залучення захисника для розгляду питань, пов'язаних із виконанням вироків, зокрема, про умовно-дострокове звільнення від відбування покарання, заміну покарання більш м'яким, звільнення від покарання за хворобою, а також під час розгляду питань про встановлення адміністративного нагляду тощо.
Досить часто суди залучали захисників для розгляду цих питань через центри з надання безоплатної вторинної правової допомоги. У багатьох випадках самі центри відмовляли у направленні захисників, оскільки засуджені на стадії виконання вироку не є суб'єктами, що наділені правом на безоплатну вторинну правову допомогу.
Наприклад, ухвалою Новокаховського міського суду Херсонської області від 05 вересня 2013 року під час розгляду подання інспектора Новокаховського МВ КВІ УДПтС України в Херсонській області про звільнення від покарання по закінченню іспитового строку щодо неповнолітнього М.А. надано доручення центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги призначити захисника для захисту інтересів неповнолітнього засудженого та забезпечити прибуття адвоката для участі у розгляді подання. 16 вересня 2013 року до суду надійшов лист Херсонського обласного центру з надання безоплатної вторинної правової допомоги, у якому зазначено, що ухвалу від 05 вересня 2013 року постановлено без належних правових підстав, оскільки засуджений не є суб'єктом права на безоплатну вторинну правову допомогу. У зв'язку з цим головуючий 01 жовтня 2013 року надіслав до центру листа з роз'ясненням положень статей 49, 52 КПК, у якому також зазначив про те, що відсутність під час розгляду захисника призведе до істотного порушення права на захист неповнолітнього М.А. Проте захисник центром призначений так і не був.
Ухвалою Перевальського районного суду Луганської області від 08 листопада 2013 року за заявою про звільнення від відбування покарання у зв'язку з хворобою З.В. було відмовлено в задоволенні клопотання засудженого про надання йому безоплатної вторинної правової допомоги з тих підстав, що процесуальний статус засудженого не входить до категорії осіб, визначених ст. 14 Закону України "Про безоплатну правову допомогу", а тому засуджений не має права на надання безоплатної вторинної правової допомоги.
Правом на правову допомогу за призначенням не наділені свідки, потерпілі, скаржники. Cудам під час винесення ухвал (постанов) про залучення захисника (представника) для надання безоплатної вторинної правової допомоги необхідно враховувати вимоги ст. 14 Закону України "Про безоплатну правову допомогу" стосовно визначення суб'єктів права на безоплатну вторинну правову допомогу. Недотримання таких вимог закону на практиці застосування відповідного закону у 2013 році призводило до винесення ухвал, якими правову допомогу за призначенням отримували особи, що не підпадали під вимоги вище вказаного закону. Зокрема траплялися випадки, коли правова допомога призначалась засудженим, які оскаржували рішення, дії чи бездіяльність слідчих або прокурорів поза межами кримінальних проваджень, за наслідками яких їх було засуджено за вчинення злочину, і виступали заявниками в інших кримінальних провадженнях; свідками у кримінальних провадженнях; потерпілими у кримінальних провадженнях; заявниками (скаржниками) у кримінальних провадженнях; особами для участі в розгляді справи про адміністративне правопорушення.
Наприклад, постановою Зарічного районного суду м. Суми від 06 березня 2013 року було відмовлено в задоволенні скарги на бездіяльність прокурора за заявою Н.В. про порушення кримінальної справи щодо суддів Апеляційного суду Сумської області та прокурора одного з районів області, у якій Н.В. мотивував свої вимоги тим, що в результаті вчинення ними службових злочинів при розслідуванні та судовому розгляді кримінальної справи по обвинуваченню Н.В. він був незаконно засуджений на строк 10 років позбавлення волі. В апеляційній скарзі на постанову Н.В. ставив питання про її скасування та просив призначити йому захисника для захисту його інтересів, оскільки він знаходився в установі виконання покарань і був обмежений у доступі для отримання правової допомоги.
Суд апеляційної інстанції відмовив у задоволенні клопотання Н.В., зазначивши, що Н.В. є засудженим, відбуває покарання, і має право на правову допомогу за правилами ч. 2 ст. 8 КВК, а також може реалізувати право на правову допомогу у порядку, визначеному Законом України "Про безоплатну правову допомогу". Таким чином, Н.В. не є суб'єктом, який наділений правом на правову допомогу за ст. 14 Закону України "Про безоплатну правову допомогу", тобто йому не може надаватись правова допомога адвокатом за призначенням.
Таким чином, це питання належить до спірних у судовій практиці. Відповідно до рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009 у справі за конституційним зверненням громадянина Голованя Ігоря Володимировича щодо офіційного тлумачення положень ст. 59 Конституції України (справа про право на правову допомогу) право на правову допомогу є одним із конституційних, невід'ємних прав людини і має загальний характер. Положення ч. 1 ст. 59 Конституції України про те, що "кожен має право на правову допомогу", треба розуміти як гарантовану державою можливість будь-якій особі незалежно від характеру її правовідносин з державними органами, органами місцевого самоврядування, об'єднаннями громадян, юридичними та фізичними особами вільно, без неправомірних обмежень отримувати допомогу з юридичних питань в обсязі і формах, як вона того потребує.
Відповідно до ч. 2 ст. 8 Кримінально-виконавчого кодексу України (КВК) засудженому гарантується право на правову допомогу. Для одержання правової допомоги засуджені можуть користуватися послугами адвокатів або інших фахівців у галузі права, які за законом мають право на надання правової допомоги особисто чи за дорученням юридичної особи. Таке право поширюється і на засуджених осіб, які перебувають на лікуванні у закладах охорони здоров'я.
Водночас при вирішенні проблеми залучення захисника для розгляду питань, пов'язаних із виконанням вироку, необхідно враховувати, що відповідно до положень ч. 1 ст. 20 КПК підозрюваний, обвинувачений, виправданий, засуджений має право на захист, яке полягає у наданні йому можливості надати усні або письмові пояснення з приводу підозри чи обвинувачення, право збирати і подавати докази, брати особисту участь у кримінальному провадженні, користуватися правовою допомогою захисника, а також реалізовувати інші процесуальні права, передбачені цим Кодексом. Згідно з п. 10 ч. 1 ст. 3 КПК кримінальне провадження - досудове розслідування і судове провадження, процесуальні дії у зв'язку із вчиненням діяння, передбаченого законом України про кримінальну відповідальність.
Таким чином, КПК надає засудженому право на захист в межах кримінального провадження. В цьому контексті слід згадати і про ч. 3 ст. 43 КПК, відповідно до якої виправданий, засуджений має права обвинуваченого, передбачені ст. 42 КПК, в обсязі, необхідному для його захисту на відповідній стадії судового провадження.
Слід зазначити, що це проблемне питання вирішено шляхом внесення змін до Закону України "Про безоплатну правову допомогу" відповідно до підпункту 64 пункту 5 розділу XII "Прикінцеві положення" Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII "Про прокуратуру".
Так, відповідно до ст. 13 Закону України "Про безоплатну правову допомогу" безоплатна вторинна правова допомога - вид державної гарантії, що полягає у створенні рівних можливостей для доступу осіб до правосуддя. Безоплатна вторинна правова допомога включає такі види правових послуг, визначені у пунктах 1-3 ч. 2 ст. 13: 1) захист; 2) здійснення представництва інтересів осіб, що мають право на безоплатну вторинну правову допомогу, в судах, інших державних органах, органах місцевого самоврядування, перед іншими особами; 3) складення документів процесуального характеру.
Відповідно до пунктів 3-7 ч. 1 ст. 14 цього Закону право на безоплатну вторинну правову допомогу згідно з цим Законом та іншими законами України мають такі категорії осіб: 1) особи, до яких застосовано адміністративне затримання (правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13); 2) особи, до яких застосовано адміністративний арешт (правові послуги, передбачені пунктами 2 і 3 ч. 2 ст. 13); 3) особи, які відповідно до положень кримінального процесуального законодавства вважаються затриманими (правові послуги, передбачені пунктами 1 і 3 ч. 2 ст. 13); 4) особи, стосовно яких обрано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою (правові послуги, передбачені пунктами 1 і 3 ч. 2 ст. 13); 5) особи, у кримінальних провадженнях стосовно яких відповідно до положень КПК захисник залучається слідчим, прокурором, слідчим суддею чи судом для здійснення захисту за призначенням або проведення окремої процесуальної дії, а також особи, засуджені до покарання у вигляді позбавлення волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців або обмеження волі (всі види правових послуг, передбачені у ч. 2 ст. 13 Закону України "Про безоплатну правову допомогу").
Таким чином, реалізація права засудженого на правову допомогу за призначенням гарантована в межах Закону України "Про безоплатну правову допомогу.
У судовій практиці також встановлені і випадки винесення судами ухвал (постанов) про призначення захисника з порушенням процедури, визначеної КПК та Законом України "Про безоплатну правову допомогу": 1) залучення захисника для проведення окремої процесуальної дії без зазначення в ухвалі (постанові) підстав для такого залучення та назви окремої процесуальної дії; 2) прийняття судового рішення про заміну захисника, який надавав безоплатну вторинну правову допомогу, за наслідками задоволення відповідного клопотання обвинуваченого без урахування положень Закону України "Про безоплатну правову допомогу"; 3) прийняття судового рішення про призначення захисників двом особам, обвинуваченим у вчиненні кримінального правопорушення, тоді як клопотання про залучення захисника направлено до суду лише одним з них; 4) безпідставне визначення в ухвалі (постанові) прізвища, імені та по батькові захисника, який залучається для надання безоплатної вторинної правової допомоги; 5) адресування ухвал (постанов) про залучення захисника колегіям адвокатів; 6) переадресування судом клопотань засуджених про залучення захисника до центрів з надання безоплатної вторинної правової допомоги без прийняття відповідного судового рішення.
Таким чином, судам необхідно уникати такого роду помилок при винесенні ухвал про призначення захисника та дотримуватися вимог КПК та Закону України "Про безоплатну правову допомогу".
Отже, при вирішенні судом питань, пов'язаних із виконанням судових рішень, необхідно враховувати, що засуджений реалізує право на правову допомогу у спосіб, встановлений кримінально-виконавчим законодавством та Законом України "Про безоплатну правову допомогу".
| Голова | Б. Гулько |
| Секретар Пленуму | Д. Луспеник |
-1 Підрозділ підготовлено з урахуванням матеріалів аналізу судових рішень, наданих Міністерством юстиції України
