Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі

21 грудня 2012 року на засіданні пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було обговорено і взято до відома інформацію про узагальнення судової практики розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби.

У зв'язку із цим надсилаємо витяг із зазначеного узагальнення.

1. При розгляді справ за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби (далі - ДВС) суди мають керуватися положеннями статей 40, 55, 56 Конституції України; статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4 листопада 1950 року, ратифікована Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР "Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції"); міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; Цивільним процесуальним кодексом України (далі - ЦПК); розділом XIV Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК); Кодексом адміністративного судочинства України (далі - КАС); пунктом 10 частини другої статті 16, статтями 1166, 1167, 1174 Цивільного кодексу України (далі - ЦК); статтями 187, 189, 194 - 197 Сімейного кодексу України; законами України "Про державну виконавчу службу", "Про виконавче провадження", "Про звернення громадян", "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, органів досудового розслідування, прокуратури і суду"; статтями 41 - 47 Закону України "Про іпотеку"; Інструкцією про проведення виконавчих дій, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 15 грудня 1999 року № 74/5; Інструкцією з організації примусового виконання рішень, затвердженою наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, іншими нормативно-правовими актами, які врегульовують ці питання.

2. ДВС входить до системи органів Міністерства юстиції України і здійснює виконання рішень судів, третейських судів та інших органів, а також посадових осіб відповідно до законів України (стаття 1 Закону України "Про державну виконавчу службу").

Державними виконавцями є: начальник відділу примусового виконання рішень, заступник начальника відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, начальники відділів примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, їх заступники, головні державні виконавці, старші державні виконавці, державні виконавці відділів примусового виконання рішень управлінь державної виконавчої служби Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, головних управлінь юстиції в областях, містах Києві та Севастополі, заступник начальника районного, районного в місті, міського (міста обласного значення), міськрайонного управління юстиції - начальник відділу державної виконавчої служби, заступник начальника, головний державний виконавець, старший державний виконавець, державний виконавець районного, районного в місті, міського (міста обласного значення), міськрайонного відділу державної виконавчої служби відповідного управління юстиції (стаття 4 Закону України "Про державну виконавчу службу").

Державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу у порядку, передбаченому законом.

3. Гарантією прав фізичних і юридичних осіб у виконавчому провадженні є можливість оскарження дій або бездіяльності державних виконавців.

Оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби має відбуватися згідно зі статтею 13 Закону України "Про державну виконавчу службу", частиною третьою статті 6, частиною першою статті 12, статтею 82 Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до статті 13 Закону України "Про державну виконавчу службу" дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені до вищестоящої посадової особи або до суду у порядку, встановленому законом. Незважаючи на те, що в цій статті не зазначено можливість оскарження рішення державного виконавця, іншими статтями цього Закону та іншими законодавчими актами передбачено можливість оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця. Так, згідно з частиною третьою статті 6 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії або бездіяльність державного виконавця можуть бути оскаржені в порядку, встановленому цим Законом, а відповідно до частини першої статті 12 цього Закону сторони виконавчого провадження мають право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця з питань виконавчого провадження у порядку, встановленому цим Законом.

Залежно від особи заявника оскарження рішень, дій або бездіяльності посадових осіб державної виконавчої служби може здійснюватися в адміністративному та/або судовому порядку.

Відповідно до частини першої статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби можуть бути оскаржені стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) до начальника відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, або до керівника відповідного органу державної виконавчої служби вищого рівня чи до суду.

Оскарження стягувачем та іншими учасниками виконавчого провадження (крім боржника) рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби в адміністративному порядку не позбавляє їх можливості звернутися до суду зі скаргою.

Відповідно до частини другої статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" боржник має право оскаржувати рішення, дії або бездіяльність державного виконавця та інших посадових осіб державної виконавчої служби виключно в судовому порядку.

Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами виконавчого провадження до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (статті 383, 384 ЦПК, частина четверта статті 82 Закону України "Про виконавче провадження").

Рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб) можуть бути оскаржені до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина п'ята статті 82 Закону України "Про виконавче провадження").

Ухвали суду першої інстанції щодо рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби можуть бути оскаржені в апеляційному порядку окремо від рішення суду (пункт 27 частини першої статті 293 ЦПК).

Розгляд судом скарг сторін виконавчого провадження на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, якими порушено їх права чи свободи, здійснюється за правилами розділу VI ЦПК в рамках судового контролю за виконанням судових рішень.

4. Юрисдикційність розгляду скарг на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС залежить від спеціалізації суду, який ухвалив рішення, що підлягає примусовому виконанню органами ДВС.

У порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС підлягають розгляду, якщо підлягає виконанню рішення суду загальної юрисдикції, ухвалене відповідно до ЦПК (стаття 383 ЦПК).

У порядку цивільного судочинства і відповідно до згаданого розділу ЦПК до судів мають оскаржуватися й дії та бездіяльність органів ДВС під час виконання рішень міжнародного комерційного арбітражу та інших третейських судів, якщо виконавчі документи на примусове виконання таких рішень видано судами цивільної юрисдикції (розділи VII-1, VIII ЦПК).

Слід також звернути увагу на те, що скарги на рішення, дії та бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судових рішень, ухвалених господарським судом відповідно до ГПК, підлягають розгляду господарськими судами (стаття 121-2 ГПК).

Постановою пленуму Вищого господарського суду України від 17 жовтня 2012 року № 9 "Про деякі питання практики виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів України", враховуючи положення статті 121-2 ГПК, роз'яснено, що скарги на дії чи бездіяльність органів державної виконавчої служби щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів розглядає лише місцевий господарський суд, яким відповідну справу розглянуто у першій інстанції, тобто той господарський суд, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу, і в тому ж складі суду (якщо цьому не перешкоджають об'єктивні обставини, як-от: звільнення судді, його захворювання, перебування у відпустці тощо). Оскільки прийняття органами ДВС, їх посадовими особами будь-яких рішень (постанов тощо) в процесі здійснення виконання судових рішень господарських судів підпадає відповідно до статті 121-2 ГПК під ознаки дій цих органів та осіб, то відповідні рішення також підлягають оскарженню до зазначених судів (пункт 9.1).

Учасники виконавчого провадження (крім державного виконавця) та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, мають право звернутися до адміністративного суду із позовною заявою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС порушено їхні права, свободи чи інтереси, а також якщо законодавством не встановлено інший порядок судового оскарження рішень, дій чи бездіяльності таких осіб (стаття 181 КАС).

У пункті 6 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України від 13 грудня 2010 року № 3 "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби" надано роз'яснення, що судам необхідно враховувати, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору та накладення штрафу належать до видів відповідальності за невиконання рішення самостійно та за невиконання без поважних причин рішення, що зобов'язує боржника вчинити певні дії, та рішення про поновлення на роботі. Виконавчий збір - це санкція відповідальності майнового характеру, що накладається на боржника за невиконання рішення у строк, встановлений для його самостійного виконання. Для застосування виконавчого збору виконавець приймає постанову, яка, у разі її невиконання самостійно, виконується примусово в установленому Законом України "Про виконавче провадження" порядку.

Прийнята державним виконавцем постанова про накладення штрафу на боржника, яка не виконана самостійно боржником, є підставою для її примусового виконання.

В цьому ж пункті постанови пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби" з посиланням на пункт 7 частини другої статті 17 Закону України "Про виконавче провадження" зазначається, що постанови державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат на проведення виконавчих дій та накладення штрафу є виконавчими документами. Якщо виконавче провадження закінчено, а виконавчий збір, витрати на проведення виконавчих дій або штраф не стягнуто, відповідна постанова виділяється в окреме провадження і підлягає виконанню в загальному порядку.

Також зазначено, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи з приводу оскарження постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, прийнятих у виконавчих провадженнях щодо примусового виконання усіх виконавчих документів незалежно від того, яким органом, у тому числі судом якої юрисдикції, вони видані. Також постановою пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби" розтлумачено, що до юрисдикції адміністративних судів належать справи про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час примусового виконання постанов державного виконавця про стягнення виконавчого збору, витрат, пов'язаних з організацією та проведенням виконавчих дій і накладенням штрафу, як виконавчих документів в окремому виконавчому провадженні (пункт 6 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби" (із змінами, внесеними згідно з постановами Вищого адміністративного суду України від 21 травня 2012 року № 5, від 14 вересня 2012 року № 10)).

5. При вирішенні справ про оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень за зведеним виконавчим провадженням слід керуватись статтею 33 Закону України "Про виконавче провадження", пунктами 3.8 - 3.9.2 Інструкції з організації примусового виконання рішень, затвердженої наказом Міністерства юстиції України від 2 квітня 2012 року № 512/5, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України за № 489/20802 від 2 лютого 2012 року.

Відповідно до частини першої статті 33 Закону України "Про виконавче провадження" у разі якщо в органі державної виконавчої служби відкрито кілька виконавчих проваджень про стягнення коштів з одного боржника, вони об'єднуються у зведене виконавче провадження.

Вирішуючи питання щодо розмежування юрисдикції оскарження рішень, дій або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судових рішень за зведеним виконавчим провадженням, слід керуватися наступним.

У пункті 20 інформаційного листа Вищого господарського суду України від 20 жовтня 2006 року № 01-8/2351 "Про деякі питання практики застосування норм Господарського процесуального кодексу України, порушені у доповідних записках про роботу господарських судів у 2005 році та в першому півріччі 2006 року" та пункті 10 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 24 жовтня 2011 року № 10 "Про деякі питання підвідомчості і підсудності справ господарським судам" було роз'яснено, що за змістом частини першої статті 121-2 ГПК скарги щодо виконання рішень, ухвал, постанов господарських судів підлягають розгляду господарським судом, який розглянув відповідну справу у першій інстанції, тобто тим господарським судом, що видав виконавчий документ (наказ чи ухвалу), незалежно від того, якою саме особою подано скаргу. Розгляд таких скарг здійснюється господарськими судами за правилами ГПК.

Оскільки прийняття органами ДВС, її посадовими особами будь-яких рішень (постанов тощо) в процесі здійснення виконання судових рішень господарських судів підпадає відповідно до статті 121-2 ГПК під ознаки дій цих органів та осіб, то відповідні рішення також підлягають оскарженню до зазначених судів.

Якщо у відповідній скарзі йдеться про оскарження дій (бездіяльності) органу ДВС у зведеному виконавчому провадженні, то вона підлягає розглядові господарським судом у тій частині, яка стосується виконання рішення (ухвали, постанови) господарського суду, але не загального суду чи іншого органу, який видав виконавчий документ.

У разі звернення особи зі скаргою на рішення, дію або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до ЦПК, така скарга підлягає розгляду судом згідно з частиною першою статті 383 ЦПК.

6. Право на звернення до суду є строковим. Скаргу на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця може бути подано до суду у десятиденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод (абзац 2 частини першої статті 385 ЦПК).

Оскарження постанови про відкладення провадження виконавчих дій має відбуватись у триденний строк з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення її прав чи свобод (абзац 3 частини першої статті 385 ЦПК).

Пропущений з поважних причин строк для подання скарги може бути поновлено судом (частина третя статті 385 ЦПК).

Проте не завжди державний виконавець здійснює передбачену відповідним законом дію або приймає постанову у виконавчому провадженні у визначений строк. У такому разі слід керуватися тим, чи зазначений в законі строк здійснення певної дії державним виконавцем, чи ні. Так, у статті 51 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що після визнання незаконною чи скасування постанови державного виконавця про закінчення або повернення виконавчого документа стягувачу виконавче провадження підлягає відновленню протягом трьох робочих днів з дня надходження рішення суду, виконавчого документа чи постанови керівника відповідного органу державної виконавчої служби. У такому разі якщо строк в законі зазначений, але по закінченню цього строку дію, яку державний виконавець зобов'язаний був здійснити, він не здійснив, то таку поведінку державного виконавця слід розцінювати як відмову у здійсненні дії і відповідно до статті 385 ЦПК обчислювати строк оскарження і початок його перебігу.

Якщо ж обов'язок державного виконавця здійснити певну дію прямо передбачено законом, але строки її вчинення не зазначені (наприклад, за статтею 40 Закону України "Про виконавче провадження" державний виконавець за певних умов зобов'язаний звернутися до суду з поданням про винесення ухвали про розшук боржника або дитини та ін.), то бездіяльність державного виконавця може бути оскаржена в будь-який час, коли особа прийде до висновку, що ця бездіяльність порушує її права чи свободи, оскільки правопорушення є триваючим.

Нездійснення посадовою особою (державним виконавцем) своїх обов'язків, покладених на неї законом, не повинно будь-яким чином призводити до порушення чи обмеження прав суб'єктів права на оскарження її незаконних дій.

Пропуск зазначених строків, які визначаються як процесуальні строки, не є підставою для відмови у прийнятті скарги, оскільки вони можуть бути поновлені судом за наявності поважних причин і на них поширюються правила статті 72 ЦПК. Тому скарга, подана після закінчення відповідного строку, залишається без розгляду, якщо суд за клопотанням заявника не знайде підстав для його поновлення.

Слід також мати на увазі, що Законом України "Про виконавче провадження" встановлено спеціальний порядок обчислення строків звернення до суду зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність органів державної виконавчої служби та їх посадових осіб, який судам і потрібно враховувати, а не загальний строк, визначений статтею 385 ЦПК.

Наприклад, десятиденний строк обчислюється з моменту одержання заявником копії відповідної постанови: про відмову у відкритті виконавчого провадження (стаття 26 Закону України "Про виконавче провадження"), про повернення стягувачу виконавчого документа (стаття 47 Закону України "Про виконавче провадження"), про закінчення виконавчого провадження (стаття 49), про арешт коштів чи майна боржника (стаття 57 Закону України "Про виконавче провадження"), з дня отримання повідомлення про результати рецензування оцінки майна боржника (частина четверта статті 58 Закону України "Про виконавче провадження").

При вирішенні судом питання, на якій стадії процесу слід залишити скаргу без розгляду, необхідно керуватися такими обставинами.

Якщо оскаржуються дії чи рішення з чітко визначеним строком оскарження, наприклад, з моменту одержання певної копії постанови державного виконавця, або зі скарги вбачається, коли заявник дізнався про порушення свого права, і при цьому скарга подана з пропущенням встановленого строку та відсутнє клопотання про поновлення цього строку, суддя, на нашу думку, має право залишити скаргу без розгляду на стадії відкриття провадження у справі. Це повністю відповідає положенням статей 11, 72 ЦПК щодо диспозитивності цивільного судочинства. При цьому заявнику роз'яснюється його право на подання клопотання про поновлення пропущеного строку.

Якщо зі скарги чітко не вбачається, чи пропущений строк звернення до суду, то суд має два варіанти процесуальних дій: залишити скаргу без руху та запропонувати заявнику усунути недолік скарги й зазначити з посиланням на відповідні докази дату, коли йому стало відомо про порушення свого права чи свободи. Суд у судовому розгляді може з'ясувати зазначене питання з відповідним рішенням: залишити скаргу без розгляду у зв'язку з пропущенням строку на оскарження та відсутність клопотання про його поновлення або розглянути скаргу по суті, якщо буде встановлено, що строк не пропущено.

У разі якщо подано клопотання про поновлення строку на оскарження рішення, дії чи бездіяльності державного виконавця, то у будь-якому випадку це клопотання вирішується в судовому засіданні відповідно до вимог статті 73 ЦПК.

При вирішенні питання про те, які підстави можна вважати поважними для поновлення строку звернення до суду з відповідною скаргою, то суд має керуватися тим, що вичерпного переліку таких підстав ЦПК не містить, вони у кожному конкретному випадку залежать від певних ситуацій. При цьому судом також має враховуватися прецедентна практика Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка гарантує справедливий судовий розгляд, а виконання рішення суду є завершальною частиною розгляду цивільної справи.

7. Суб'єктний склад сторін спору про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС регламентується нормами ЦПК і Закону України "Про виконавче провадження".

Відповідно до статті 383 ЦПК, в редакції, яка діяла до 9 березня 2011 року, право на звернення із скаргою до суду мали учасники виконавчого провадження та особи, які залучалися до проведення виконавчих дій, якщо вважали, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

За змістом цієї норми право на звернення із скаргою до суду мали: учасники виконавчого провадження; особи, які залучалися до проведення виконавчих дій.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про виконавче провадження" учасниками виконавчого провадження є, крім державного виконавця, сторони (стягувач і боржник), представники сторін, прокурор (який бере участь у виконавчому провадженні у випадку здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді та у випадку відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого документа за його заявою), експерти, спеціалісти, перекладачі, суб'єкти оціночної діяльності - суб'єкти господарювання. Для проведення виконавчих дій державний виконавець за необхідності залучає понятих, працівників органів внутрішніх справ, представників органів опіки та піклування, інших органів та установ у порядку, встановленому цим Законом.

Проте Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)", який набрав чинності 9 березня 2011 року, стаття 383 ЦПК викладена в такій редакції: сторони виконавчого провадження мають право звернутися до суду із скаргою, якщо вважають, що рішенням, дією або бездіяльністю державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого відповідно до цього Кодексу, порушено їх права чи свободи.

За змістом зазначеної норми із скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС з 9 березня 2011 року можуть звернутися лише сторони виконавчого провадження.

Відповідно до частин першої, другої статті 8 Закону України "Про виконавче провадження" сторонами у виконавчому провадженні є стягувач і боржник.

Стягувачем є фізична або юридична особа, на користь чи в інтересах якої видано виконавчий документ. Боржником є фізична або юридична особа, визначена виконавчим документом.

Згідно зі статтею 9 згаданого Закону сторони можуть реалізовувати свої права і обов'язки у виконавчому провадженні самостійно або через представників. Особиста участь фізичної особи у виконавчому провадженні не позбавляє її права мати представника, крім випадку, коли боржник згідно з рішенням зобов'язаний вчинити певні дії особисто.

Зі скаргою на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби до суду має право звернутися прокурор не лише як сторона виконавчого провадження, статусу якої він набуває при відкритті виконавчого провадження за його заявою у випадках представництва інтересів громадянина або держави в суді (частина перша статті 7, пункт 2 частини першої статті 19 Закону України "Про виконавче провадження"), а й при здійсненні представництва в суді особи, яка є стороною виконавчого провадження (пункт 2 частини першої статті 5 Закону України "Про прокуратуру").

У разі відхилення протесту прокурора або ухилення органу державної виконавчої служби від його розгляду, прокурор може звернутися до суду в порядку адміністративного судочинства із заявою про визнання акта незаконним (частина четверта статті 21 Закону України "Про прокуратуру").

Інші учасники виконавчого провадження та особи, які залучаються до проведення виконавчих дій, визначені у статті 7 Закону України "Про виконавче провадження", мають право на оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення, ухваленого за правилами ЦПК до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом (частина четверта статті 82 Закону України "Про виконавче провадження").

Не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання рішень інших органів (посадових осіб). Такі скарги підлягають розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Так, при вирішенні справ про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час виконання виконавчих написів нотаріуса, слід керуватися статтями 15, 383 ЦПК, частиною п'ятою статті 82 Закону України "Про виконавче провадження", а також враховувати пункт 5 постанови пленуму Вищого адміністративного суду України "Про практику застосування адміністративними судами законодавства у справах із приводу оскарження рішень, дій чи бездіяльності державної виконавчої служби". На спори про оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, прийнятих (вчинених, допущених) під час виконання виконавчих написів нотаріуса, поширюється юрисдикція адміністративних судів.

У разі подання такої скарги в порядку цивільного судочинства суддя з урахуванням аналогічної ситуації в позовному провадженні має відмовити у відкритті провадження на підставі пункту 1 частини другої статті 122 ЦПК, а, помилково прийнявши скаргу до розгляду, під час судового розгляду суд має закрити провадження у справі з підстави, передбаченої пунктом 1 частини першої статті 205 ЦПК.

Відповідно до положень статті 386 ЦПК суб'єктом оскарження є державний виконавець або інша посадова особа ДВС, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржуються.

Здебільшого заявники у цій категорії справ суб'єктом оскарження зазначають конкретного державного виконавця, який і бере участь в розгляді справи. У деяких скаргах суб'єктом оскарження зазначається відділ ДВС.

У випадку, якщо в ході судового розгляду буде встановлено, що особа, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на відповідній посаді, суд залучає до участі у справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника, тобто державного виконавця, на виконанні у якого знаходиться виконавчий документ, або компетентну посадову особу відділу ДВС.

Зі змісту окремих скарг вбачається, що суб'єктом оскарження зазначається відділ ДВС, а вимоги заявлені про скасування постанови державного виконавця і суд не вирішує питання щодо залучення до участі державного виконавця. Щодо зазначеної судової практики, то слід роз'яснити таке.

Справді, у частині першій статті 383, частині першій статті 386 ЦПК зазначено суб'єкт оскарження як державний виконавець або інша посадова особа ДВС. Проте відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про державну виконавчу службу" державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

Таким чином, у розумінні цієї норми державний виконавець не є окремим суб'єктом, а є представником влади, який здійснює свої повноваження від імені держави в системі органів державної влади - ДВС.

Враховуючи ці обставини, правові висновки деяких судів про те, що чинним законодавством не передбачено право на оскарження дій відділу ДВС, а передбачено право на оскарження рішень, дій чи бездіяльності державного виконавця та іншої посадової особи ДВС, є неправильними, оскільки, як правило, фактично завжди оскаржуються рішення, дії чи бездіяльність конкретного державного виконавця.

Згідно зі статтею 386 ЦПК скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби розглядається в судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи ДВС, проте на практиці скарги розглядаються також за участю заінтересованих осіб - учасників виконавчого провадження (боржників або стягувачів), прав і обов'язків яких стосується подана скарга, а у випадку незазначення їх у скарзі заінтересовані особи залучаються судом до участі у справі. Така практика судів є правильною і відповідає положенням чинної постанови пленуму Верховного Суду України від 26 грудня 2003 року № 14 "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження". При цьому забезпечується судовий захист сторін виконавчого провадження, оскільки рішення суду безспірно може вплинути на їх права та обов'язки.

8. Питання про підсудність розгляду скарг вирішується згідно з частиною другою статті 384 ЦПК, відповідно до якої скарга на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи подається до суду, який видав виконавчий документ.

Така ж підсудність скарг визначається Законом України від 21 квітня 1999 року № 606-XIV "Про виконавче провадження" та Законом України від 4 листопада 2010 року № 2677-VI "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)".

Зокрема, згідно з частиною четвертою статті 82 зазначеного Закону рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби щодо виконання судового рішення можуть бути оскаржені сторонами до суду, який видав виконавчий документ, а іншими учасниками виконавчого провадження та особами, які залучаються до проведення виконавчих дій, - до відповідного адміністративного суду в порядку, передбаченому законом.

Таким чином, ЦПК, Закон України "Про виконавче провадження" і Закон України "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження" та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)" визначають виключну підсудність даної категорії справ - скарга подається лише до суду, який видав виконавчий документ.

Відповідно до статті 20 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчі дії провадяться державним виконавцем за місцем проживання, перебування, роботи боржника або за місцезнаходженням його майна. Якщо боржником є юридична особа, то виконання провадиться за місцезнаходженням його постійно діючого органу або майна.

Крім того, право вибору місця виконання між кількома відділами ДВС, які можуть вчиняти виконавчі дії з виконання рішення на території, на яку поширюються їх функції, належить стягувачу.

Виконання рішення, яке зобов'язує боржника вчинити певні дії, здійснюється державним виконавцем за місцем проведення таких дій.

9. Скарга має відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положеннями ЦПК, та містити відомості, перелічені в частині сьомій статті 82 Закону України "Про виконавче провадження".

У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб ДВС, до скарг сторін виконавчого провадження мають застосовуватися положення ЦПК, якими врегульовано аналогічні питання, зокрема щодо кола осіб, які беруть участь у справі, їхніх прав та обов'язків; про судові виклики та повідомлення; про судовий розгляд; щодо апеляційного та касаційного оскарження рішень суду першої інстанції тощо.

Скарги розглядаються згідно з вимогами чинного законодавства та безпосередньо за правилами розділу VII ЦПК, якщо вони стосуються примусового виконання документів, перелік яких наведений у статті 3 Закону України "Про виконавче провадження", звернення - за правилами, встановленими Законом України "Про виконавче провадження", розглядаються згідно з вимогами ЦПК, якщо цими й іншими актами законодавства передбачено вирішення судом порушуваних у зверненнях питань.

Подання скарги про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця та інших посадових осіб ДВС до начальника відповідного відділу або керівника вищого в порядку підлеглості органу цієї служби не позбавляє сторони виконавчого провадження одночасно подавати скаргу до суду.

Відповідно до статей 383, 384 ЦПК та статті 82 Закону України "Про виконавче провадження" скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця або начальника відділу державної виконавчої служби, державних виконавців і посадових осіб Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України та відділів державної виконавчої служби (далі - ВДВС) Головного управління юстиції Міністерства юстиції України в Автономній Республіці Крим, обласного, Київського та Севастопольського міських управлінь юстиції, що стосуються виконання судових рішень, подаються до суду, який видав виконавчий документ.

Відповідно до статті 26 ЦПК особа, залучена до проведення виконавчих дій, яка звернулась до суду зі скаргою, заявою (поданням), бере участь у їх розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов'язків яких безпосередньо стосується зазначене звернення, - як заінтересовані особи.

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб ДВС розглядаються загальними судами згідно зі статтею 386 ЦПК за участю як заінтересованих осіб державного виконавця або іншої посадової особи ДВС.

Згідно зі статтею 386 ЦПК неявка в судове засідання заявника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги, заяви чи подання.

У справах за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи інших посадових осіб ДВС предметом судового розгляду можуть бути рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС.

Слід мати на увазі, що встановлений у частині першій статті 386 ЦПК десятиденний строк розгляду справи за скаргою на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб ДВС відповідно до загальних правил ЦПК обчислюється з дня, наступного після закінчення підготовки справи до судового розгляду.

Про подання скарги, яка належним чином оформлена, суд зобов'язаний повідомити відповідну ДВС не пізніше наступного дня після прийняття її судом. Процесуальний порядок розгляду та вирішення зазначених справ врегульовано розділом VII ЦПК. Тому, на нашу думку, загальні положення цього Кодексу, зокрема про відкриття провадження у справі та проведення попереднього судового засідання, застосовуватись судом не повинні. Суд має постановити ухвалу про прийняття скарги до розгляду. З цим пов'язано також і питання ефективності, своєчасності розгляду скарги з метою запобігання небажаному розвитку виконавчих процедур. Таким чином, згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини датою прийняття скарги судом є дата надходження її до суду, якщо процесуальним законом не встановлено інші строки, як у згаданому випадку.

У зв'язку з наведеним необхідні підготовчі дії повинні бути судом вчинені протягом 10 днів до розгляду скарги по суті. Тобто разом з повідомленням відповідної ДВС про прийняття скарги суд повинен направити їм копію скарги та запропонувати надати свої пояснення чи заперечення, надати суду відповідні докази.

Відповідно до статті 386 ЦПК скарга розглядається у десятиденний строк в судовому засіданні за участю заявника і державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби, рішення, дія чи бездіяльність якої оскаржується.

Законодавець не встановив, коли починається обчислення цього строку. Проте за логікою та системним зв'язком правових норм зрозуміло, що цей десятиденний строк обчислюється з дня прийняття скарги судом, так як у цивільному процесі не повинен бути розрив у строках, тобто коли не повинен бути термін, коли якісь дії не вчиняються. Зокрема, саме так це питання чітко врегульовано в частині п'ятій статті 181 КАС (з дня відкриття провадження у справі).

Якщо заявник, державний виконавець або інша посадова особа ДВС не можуть з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю їх представників.

Якщо суд встановить, що особа, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржуються, не працює на попередній посаді, він залучає до участі у справі посадову особу, до компетенції якої належить вирішення питання про усунення порушення прав чи свобод заявника.

10. Відповідно до статті 26 ЦПК сторона виконавчого провадження, яка звернулася до суду зі скаргою, бере участь в її розгляді як заявник, а інші учасники цього провадження, прав і обов'язків яких безпосередньо стосується розгляд і вирішення цієї скарги, - як заінтересовані особи.

Справи за скаргами на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи посадової особи державної виконавчої служби розглядаються судом згідно зі статтею 386 ЦПК за участю державного виконавця або іншої посадової особи державної виконавчої служби (у тому числі начальника відділу цієї служби - при оскарженні відмови у відводі державного виконавця) як заінтересованих осіб.

З урахуванням положення частини другої статті 386 ЦПК неявка в судове засідання в зазначених справах заявника або заінтересованої особи, яких повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду справи.

Керуючись буквальним тлумаченням змісту частини першої статті 386 ЦПК, участь у розгляді скарги іншої сторони виконавчого провадження (стягувача, якщо скарга подається боржником, і навпаки) не передбачена.

Більшість судів, враховуючи принцип рівності сторін цивільного судочинства, залучають їх до участі у справі як заінтересованих осіб та викликають в судове засідання. Це є вірним, відповідає принципам змагальності цивільного судочинства та забезпечує право на судовий захист всіх сторін виконавчого провадження, так як рішення суду вплине на їх права та обов'язки. Проте трапляються випадки, коли незалучення другої сторони виконавчого провадження до участі у розгляді скарги призводить до неправильного її вирішення, і, як наслідок, до скасування ухвали судом апеляційної інстанції.

Законодавцем також чітко не визначено, чи перешкоджає розгляду скарги неявка заявника чи державного виконавця (представника ВДВС) або їх представника, якщо вони належно повідомлені про час та місце розгляду скарги, однак будь-яких заяв не подали, причин неявки не повідомили.

Щодо участі у розгляді скарги суб'єкта оскарження чи його представника, то у переважній більшості випадків державний виконавець чи представник ВДВС в судове засідання не з'являються, направивши листа про розгляд справи в їх відсутності. Однак у такому випадку суд нерідко позбавлений можливості дослідити матеріали виконавчого провадження.

Відповідно до статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" у разі якщо рішення ухвалено на користь кількох позивачів або проти кількох відповідачів, а також якщо належить передати майно, що перебуває в кількох місцях, у виконавчому документі зазначаються один боржник та один стягувач, а також визначається, в якій частині необхідно виконати таке рішення, або зазначається, що обов'язок чи право стягнення є солідарним.

Також виникають труднощі у застосуванні зазначених вимог закону щодо підстав відкриття виконавчого провадження при виконанні судового наказу, який є самостійним документом для відкриття виконавчого провадження.

Так, КПТМ "Тернопільміськтеплокомуненерго" Тернопільської міської ради звернулось до суду із скаргою про визнання незаконною постанови ДВС Тернопільського міського управління юстиції від 3 серпня 2011 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання судового наказу Тернопільського міськрайонного суду від 10 грудня 2010 року, яким стягнено з кількох боржників заборгованість за спожиту теплову енергію та гарячу воду, оскільки він не відповідає вимогам частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження".

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду від 16 листопада 2011 року у задоволенні скарги цього комунального підприємства відмовлено. Суд послався на те, що КПТМ "Тернопільміськтеплокомуненерго" Тернопільської міської ради з врахуванням вимог частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження" повинно було надати для виконання копії судових наказів відповідно до кількості боржників, чого ними не було зроблено.

Ухвалою від 29 вересня 2011 року цей же суд в іншому складі аналогічну скаргу КПТМ "Тернопільміськтеплокомуненерго" Тернопільської міської ради задовольнив, скасувавши постанову державного виконавця Першого відділу ДВС Тернопільського міського управління юстиції від 3 серпня 2011 року про відмову у відкритті виконавчого провадження з примусового виконання судового наказу Тернопільського міськрайонного суду від 23 грудня 2010 року. Суд зазначив, що судовий наказ є особливою формою судового рішення, а не подання копій судового наказу відповідно до кількості боржників не є підставою для відмови у відкритті виконавчого провадження щодо одного боржника.

У таких випадках суди повинні керуватися вимогами частини другої статті 18 Закону України "Про виконавче провадження". Крім того, у частині п'ятій статті 103 ЦПК імперативно визначено, що судовий наказ має відповідати вимогам, встановленим Законом України "Про виконавче провадження". Тому якщо судовий наказ чи рішення стосується кількох боржників, то на кожного з них видається виконавчий документ (копія судового наказу).

Актуальним є питання можливості розгляду скарги за відсутності заявника, якщо він не направив у судове засідання свого представника, не подав заяву про розгляд справи за його відсутності та не зазначив поважності причин неявки до суду. Крім того, враховуючи десятиденний строк розгляду скарги, проблемним є питання визначення причин поважності неявки заявника в судове засідання.

У більшості випадків, наприклад, районні суди м. Києва залишають скаргу без розгляду на підставі частини третьої статті 169 ЦПК у зв'язку з повторною неявкою заявника в судове засідання.

Однак згідно з роз'ясненням пункту 4 постанови пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження" неявка в судове засідання в зазначених справах заявника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги. При цьому норма частини другої статті 386 ЦПК аналогічна нормі частини другої статті 248-23 ЦПК 1963 року, яку роз'яснював Верховний Суд України, яка відповідно судами застосовувалась і ніколи не критикувалась ні науковцями, ні суддями.

Так, ухвалою Дарницького районного суду м. Києва від 4 жовтня 2011 року залишено без розгляду скаргу В.Ю.М. на дії ВДВС Дарницького РУЮ в м. Києві, оскільки скаржник та його представник, належно повідомлені про час та місце розгляду справи, 5 разів не з'явились в судове засідання, при цьому двічі подавали заяву про відкладення розгляду скарги. Ухвала суду першої інстанції в апеляційному порядку не оскаржувалась.

Однак судом не було враховано положення частини другої статті 386 ЦПК про те, що якщо, зокрема, заявник не може з'явитися до суду з поважних причин, справу може бути розглянуто за участю його представника.

Отже, відповідно до статті 386 ЦПК неявка в судове засідання заявника або заінтересованої особи, яким повідомлено про час і місце його проведення, не перешкоджає розгляду скарги.

Справи за такими скаргами розглядаються незалежно від наявності у сторін спору про право, який підлягає розгляду в позовному провадженні. Такий спір не може бути підставою для залишення скарг без розгляду або яким-небудь чином впливати на останній.

Установивши при розгляді справи обґрунтованість доводів скарги, суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і водночас визначає, яким шляхом мають бути поновлені порушені права чи свободи.