Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі

Перш за все при розгляді скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця суд має враховувати те, що принципом цивільного судочинства є виконуваність рішення суду, а у статті 14 ЦПК визначені ознаки обов'язковості судових рішень. Крім того, виконання рішення суду є елементом справедливого судового розгляду, передбаченого статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, у березні 2009 року Л.Я.С. звернувся до суду зі скаргою на бездіяльність ВДВС Яготинського районного управління юстиції, в якій посилався на те, що у виконавчому провадженні ВДВС з липня 2007 року на виконанні знаходився виконавчий лист, виданий на підставі рішення Яготинського районного суду Київської області від 8 червня 2007 року, про стягнення на його користь із Ч.В.В. 7251 грн. 55 коп. шкоди. Уважав, що виконавчі дії вчинялись зі значною затримкою й неповно, рішення не виконане, що завдало йому шкоди через обезцінення гривні, ураховуючи те, що боржник мав постійне місце роботи, отримував заробітну плату.

Ухвалою Яготинського районного суду Київської області від 8 травня 2009 року Л.Я.С. поновлено строк звернення до суду. Визнано бездіяльність ВДВС щодо виконання рішення суду та зобов'язано виконати рішення суду про стягнення шкоди. Крім того 8 травня 2009 року судом також постановлено окрему ухвалу відносно начальника ВДВС. Ухвалою апеляційного суду Київської області від 6 липня 2009 року апеляційну скаргу начальника ВДВС Ж.О.І. відхилено, а рішення суду залишено без змін.

Задовольняючи скаргу Л.Я.С., суди керувалися тим, що державний виконавець ВДВС проявив неправомірну бездіяльність під час виконання рішення суду про стягнення на його користь грошових коштів, унаслідок чого рішення суду тривалий час не виконувалось, потім було прийнято неправомірну постанову про повернення виконавчого документа, а після цього знову відкрито виконавче провадження. Постановляючи окрему ухвалу та направляючи її начальнику управління юстиції Київської області, суд указав на бездіяльність державного виконавця, а також на те, що начальник ВДВС проявив неповагу до суду, оскільки на запити суду щодо надання певних документів виконавчого провадження, журналів реєстрації кореспонденції не реагував.

Зазначені висновки судів відповідають обставинам справи, а також узгоджуються з нормами матеріального та процесуального права, які судом правильно застосовані. Так, відповідно до статей 1, 5 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження - це сукупність дій органів і посадових осіб, зазначених у цьому Законі, спрямованих на примусове виконання рішень судів. Державний виконавець зобов'язаний вжити заходів примусового виконання рішень, встановлених цим Законом, неупереджено, своєчасно, повно вчиняти виконавчі дії.

Крім того, виконання судових рішень - це заключна стадія цивільного процесу, а саме заключний етап у процесі реалізації захисту цивільних прав, у цьому разі порушених прав Л.Я.С., а згідно з прецедентною практикою Європейського суду з прав людини для визначення розумного строку розгляду справи включається період з надходження до суду позовної заяви й закінчується виконанням рішення суду.

Отже, завданням ДВС є своєчасне, повне і неупереджене примусове виконання рішень, передбачених законом, тому перевірка вчинених таких дій державним виконавцем є фактично перевіркою дотримання положення статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо справедливого судового розгляду й належного виконання рішення суду.

Оскільки тривалий час рішення суду на користь Л.Я.С. не було виконане, що є порушенням вимог статті 25 Закону України "Про виконавче провадження" (строки здійснення виконавчого провадження), суди дійшли правильних висновків про те, що державний виконавець своєчасно не здійснив усіх передбачених законом дій щодо примусового виконання рішення суду. При цьому надані суду докази оцінені відповідно до вимог статей 58, 59, 212 ЦПК.

Крім того, судами також було встановлено, що рішенням Яготинського районного суду Київської області від 4 вересня 2008 року у справі за позовом Л.Я.С. до Ч.В.В. про відшкодування збитків за невиконання рішення суду від 8 червня 2007 року встановлено, що це рішення не було виконане з вини ВДВС, який не вжив достатніх заходів для примусового виконання, а боржнику навіть не було відомо про відкриття виконавчого провадження.

11. При виконанні судових рішень про стягнення грошових коштів державний виконавець згідно зі статтею 52 Закону України "Про виконавче провадження" у першу чергу звертає стягнення на кошти боржника в гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і у вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунках в цінних паперах у депозитаріях останніх, і лише за відсутності у боржника коштів і цінностей - на належне йому інше майно, за винятком того, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

Наведений у додатку до Закону України "Про виконавче провадження" перелік видів майна громадян, на яке не може бути звернено стягнення за виконавчими документами, є єдиним для всіх випадків звернення стягнення на зазначене майно.

Стягнення на нерухоме майно (будинок, квартиру, інше приміщення та земельну ділянку) звертається за відсутності у боржника достатніх коштів чи рухомого майна з додержанням правил статті 63 Закону України "Про виконавче провадження".

Боржник має право запропонувати ті види майна чи предмети, на які необхідно звернути стягнення в першу чергу (частина п'ята статті 52 Закону України "Про виконавче провадження"). У будь-якому разі черговість стягнення на кошти та інше майно боржника остаточно визначається державним виконавцем. Проте відмова державного виконавця задовольнити зазначену вимогу боржника може бути визнана в судовому порядку необґрунтованою, коли очевидно, що ця вимога не порушувала інтересів стягувача й не ускладнювала виконання рішення.

12. Шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця, підлягає відшкодуванню в порядку, передбаченому цивільним законодавством.

Відповідно до статті 56 Конституції України кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Згідно з частиною другою статті 87 Закону України "Про виконавче провадження" збитки, завдані державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час проведення виконавчого провадження, підлягають відшкодуванню в порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини третьої статті 11 Закону України "Про державну виконавчу службу" шкода, заподіяна державним виконавцем фізичним чи юридичним особам під час виконання рішення, підлягає відшкодуванню у порядку, передбаченому законом, за рахунок держави. Отже, при вирішенні зазначених спорів суду слід залучати до участі у справі відповідні державні органи, які здійснюють розпорядження бюджетними коштами.

У разі завдання шкоди неправомірними рішеннями, діями або бездіяльністю державного виконавця особа має право звернутись до суду з позовом про відшкодуванням шкоди, завданої посадовою або службовою особою органу державної влади (статті 1174, 1166, 1167 ЦК).

Оскільки відшкодування шкоди, заподіяної державним виконавцем, здійснюється за рахунок держави, суди не мають підстав припиняти провадження у справі або відмовляти в позові в зв'язку з ліквідацією відповідного підрозділу ДВС.

Вирішуючи справи зазначеної категорії, суди по-різному підходили до їх вирішення, не завжди звертали увагу на ті факти, які підлягають встановленню, та на докази, які підлягають дослідженню, а також на вимоги щодо доказування.

Відповідно до частини другої статті 4 Закону України "Про державну виконавчу службу" державний виконавець є представником влади і здійснює примусове виконання судових рішень, постановлених іменем України, та рішень інших органів (посадових осіб), виконання яких покладено на державну виконавчу службу, у порядку, передбаченому законом.

У зв'язку з цим виникає питання правильного визначення кола відповідачів у таких справах та правових підстав відповідальності, оскільки аналіз опублікованих правових позицій та судових рішень свідчить про відсутність єдності у цих питаннях.

У зв'язку із цим відповідачами у таких справах є відповідний орган ДВС, до складу якого входить державний виконавець (статті 3, 4, 11 Закону України "Про державну виконавчу службу"), та відповідний територіальний орган Державного казначейства України (пункт 21 постанови пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження").

Так, рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 26 лютого 2010 року, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду Київської області від 2 липня 2010 року, розглянута справа за позовом О.О.О. до Державного казначейства України та ВДВС Білоцерківського району про відшкодування матеріальної та моральної шкоди, завданої органом державної влади. Рішення суду ухвалено на підставі статті 1172 ЦК та стягнення проведено з ВДВС, ця стаття передбачає, що юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.

Між тим така відповідальність виникає за наявності вини працівника і відповідає за працівника організація, де працює державний виконавець, що не узгоджується з вимогами чинного закону, оскільки державний виконавець не знаходився в трудових відносинах з ВДВС Білоцерківського району, а перебував на державній службі і є представником влади.

Сумнівним є застосування до цих правовідносин і положень статті 1173 ЦК.

Так, в ухвалі колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 16 квітня 2008 року у справі за позовом О.О.О. до прокурора Луганської області, Управління Державного казначейства України в Луганській області про відшкодування майнової та моральної шкоди у мотивувальній частині містяться загальні висновки щодо підстав застосування статті 1173 ЦК у правовідносинах з відповідальністю держави за шкоду, завдану органом державної влади.

Зокрема, зазначено, що до суб'єктів відповідальності за цими нормами належать створені відповідно до Конституції України , Конституції Автономної Республіки Крим і правових актів Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим органи державної влади і управління, які реалізують функції та повноваження, надані державою у сфері управління, виконавчі органи та посадові особи згаданих державних органів.

Як зрозуміло зі змісту Закону України "Про державну виконавчу службу", остання не наділена функціями та повноваженнями у сфері управління, а здійснює лише функції з виконання судових рішень, тому правові підстави для відповідальності на підставі статті 1173 ЦК відсутні.

Іншою ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 вересня 2010 року скасовані ухвала Гайворонського районного суду від 27 липня 2009 року про відмову у задоволенні позову та рішення апеляційного суду Кіровоградської області від 29 вересня 2009 року про часткове задоволення позову про відшкодування моральної шкоди, завданої бездіяльністю ВДВС Дніпропетровського РУЮ м. Києва, з направленням справи на новий судовий розгляд до суду першої інстанції.

З-поміж допущених порушень норм процесуального права Верховний Суд України у своїй ухвалі правовою підставою відповідальності зазначив статті 11, 87 Закону України "Про виконавче провадження" та частину першу статті 1174 ЦК. Крім того, у раніше наведеному прикладі з судової практики Верховний Суд України також застосовував положення статті 56 Конституції України, що є правильним.

Факт неправомірності (незаконності) дій державного виконавця, що призвели до завдання шкоди, повинен бути встановлений у передбаченому законом порядку (ухвалою, рішенням, постановою, вироком суду).

Такі справи повинні розглядатись у позовному порядку: у цивільному провадженні у разі коли факт неправомірності (незаконності) дій державного виконавця вже встановлено до пред'явлення цивільного позову; у адміністративному провадженні на підставі частини другої статті 21 КАС, якщо вимоги про відшкодування шкоди, заподіяної протиправними рішеннями, діями чи бездіяльністю суб'єкта владних повноважень, заявлені в одному провадженні з вимогою вирішити публічно-правовий спір.

13. Застосування норм Закону України "Про виконавче провадження", що регулює повернення виконавчого документа, закінчення виконавчого провадження, відстрочку або розстрочку виконання рішення суду тощо.

Відповідно до статті 22 Закону України "Про виконавче провадження" (в редакції від 4 листопада 2010 року, яка набула чинності з 9 березня 2011 року) виконавчі документи можуть бути пред'явлені до виконання в такі строки:

а) посвідчення комісій по трудових спорах, постанови судів у справах про адміністративні правопорушення та постанови органів (посадових осіб), уповноважених розглядати справи про адміністративні правопорушення, - протягом трьох місяців;

б) інші виконавчі документи - протягом року, якщо інше не передбачено законом.

Строки, зазначені у частині першій цієї статті, встановлюються для:

а) виконання судових рішень - з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а в разі якщо судове рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення;

б) виконання рішень комісій по трудових спорах - з дня видачі посвідчення на примусове виконання рішення;

в) інших виконавчих документів з наступного дня після набрання ними юридичної сили, якщо інше не передбачено законом.

Рішення про стягнення періодичних платежів (у справах про стягнення аліментів, про відшкодування шкоди, заподіяної каліцтвом чи іншим ушкодженням здоров'я, втратою годувальника тощо) можуть бути пред'явлені для виконання протягом усього періоду, на який присуджені платежі.

Строки пред'явлення виконавчих документів до виконання встановлюються для кожного платежу окремо.

Але відповідно до Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про виконавче провадження " та деяких інших законодавчих актів України щодо вдосконалення процедури примусового виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб)" , який набрав чинності з 9 березня 2011 року, виконавчі документи, видані до набрання чинності цим Законом, тобто до 9 березня 2011 року, пред'являються до виконання у строки, встановлені на момент їх видачі.

Статтею 21 Закону України "Про виконавче провадження", у редакції, чинній до цього, передбачалось, що виконавчі листи та інші судові документи можуть бути пред'явлені до виконання протягом трьох років з наступного дня після набрання рішенням законної сили чи закінчення строку, встановленого у разі відстрочки чи розстрочки виконання рішення, а у випадках, коли рішення підлягає негайному виконанню, - з наступного дня після його постановлення.

Завершальними стадіями виконавчого провадження є повернення виконавчого документа стягувачу та закінчення виконавчого провадження.

Державний виконавець зобов'язаний здійснювати необхідні заходи щодо своєчасного і повного виконання рішення, зазначеного в документі на примусове виконання рішення, у спосіб і порядок, визначений виконавчим документом. Водночас відповідно до пункту 2 частини першої статті 47 Закону України "Про виконавче провадження" виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, за яким стягнення не провадилося або було проведено частково, повертається стягувачеві, якщо у боржника відсутнє майно, на яке може бути звернено стягнення, і здійснені державним виконавцем відповідно до цього Закону заходи щодо розшуку такого майна виявилися безрезультатними.

Статтями 37 та 40 Закону України "Про виконавче провадження", в редакції, яка діяла до 9 березня 2011 року, та статтями 47 та 49 Закону України "Про виконавче провадження", в новій редакції, передбачено вичерпний перелік підстав для повернення виконавчого документа стягувачу та закінчення виконавчого провадження.

У більшості випадків суди правильно вирішували справи цієї категорії.

Але поряд з цим мали місце випадки, коли суди не дотримувалися даних вимог Закону України "Про виконавче провадження" та не перевіряли, чи містяться в постанові державного виконавця та матеріалах виконавчого провадження передбачені законом підстави для повернення виконавчого документа чи закінчення виконавчого провадження.

Так, у справі, розглянутій Ворошиловським районним судом м. Донецька 14 грудня 2010 року, С.О.Г. звернувся зі скаргою на дії ВДВС про скасування постанови про повернення виконавчого документа, зобов'язання відновити виконавче провадження (виконавчий лист на підставі рішення суду про стягнення з ВАТ КБ "Надра" на його користь 3% річних та інфляційних нарахувань) - ухвалою від 15 квітня 2010 року в задоволенні скарги відмовлено, оскільки дії державного виконавця щодо повернення виконавчого листа були правомірні, так як стягувач перешкоджав провадженню виконавчих дій. Проте ухвалою апеляційного суду Донецької області від 8 липня 2011 року ухвала скасована, визнано неправомірними дії державного виконавця, зобов'язано прийняти виконавчий лист до виконання, так як укладення додаткової угоди до договору між боржником та стягувачем не є тією перешкодою в розумінні статті 47 Закону України "Про виконавче провадження", а може бути лише підставою щодо оскарження рішення суду.

У справі цього ж суду 19 грудня 2011 року Ж.М.В. та Ж.О.Ф. звернулися зі скаргою на бездіяльність Ворошиловського ВДВС про визнання неправомірною відмови закінчити виконавчі провадження та зобов'язання закінчити їх (на підставі рішення суду про стягнення із заявників на користь ПАТ "ОТП Банк" заборгованості за кредитом) - ухвалою від 27 грудня 2011 року скарга задоволена, зобов'язано закінчити виконавче провадження, оскільки вимоги ПАТ "ОТП Банк" до Ж.М.В. були розглянуті та погашені в рамках справи про банкрутство фізичної особи - підприємця в порядку господарського судочинства.

Проте згідно з виконавчим листом боржниками є фізичні особи Ж.М.В. та Ж.О.Ф., при цьому в ухвалі відсутнє посилання на норму Закону України "Про виконавче провадження", ухвала в апеляційному порядку не оскаржувалася.

Крім того, статтею 48 Закону України "Про виконавче провадження" передбачено, що виконавчий документ, прийнятий державним виконавцем до виконання, повертається до суду, який його видав, у разі відновлення судом строку для подання апеляційної скарги на рішення, за яким видано виконавчий документ, та прийняття такої апеляційної скарги до розгляду (крім виконавчих документів, що підлягають негайному виконанню).

Також слід мати на увазі, що відповідно до пункту 11 статті 49 Закону України "Про виконавче провадження" виконавче провадження підлягає закінченню в разі повернення виконавчого документа до суду чи іншого органу (посадової особи), яким видано виконавчий документ, у випадку, передбаченому частиною третьою статті 75 цього Закону.

Зокрема, у разі якщо виконати рішення без участі боржника неможливо, державний виконавець накладає на боржника штраф відповідно до статті 89 згаданого Закону та вносить подання (повідомлення) правоохоронним органам для притягнення боржника до відповідальності згідно із законом, після чого виносить постанову про закінчення виконавчого провадження, яка затверджується начальником відділу, якому безпосередньо підпорядкований державний виконавець, і повертає виконавчий документ до суду чи іншого органу (посадової особи), що його видав.

В іншій справі спір виник у зв'язку з перевіркою правомірності поновлення державним виконавцем виконавчого провадження з виконання рішення суду.

Так, Я.О.Ф. звернувся до суду зі скаргою на дії ВДВС Барвінківського районного управління юстиції Харківської області та постанову державного виконавця про поновлення виконавчого провадження, в якій посилався на те, що державний виконавець 23 серпня 2007 року незаконно, з порушенням норм Закону України "Про виконавче провадження", поновив виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду, зупинене 28 грудня 2006 року на підставі ухвали суду про забезпечення іншого позову.

Ухвалою Лозівського міськрайонного суду Харківської області від 3 вересня 2008 року в задоволенні скарги Я.О.Ф. відмовлено. Проте ухвалою апеляційного суду Харківської області від 9 грудня 2008 року ухвалу суду першої інстанції скасовано та скаргу Я.О.Ф. задоволено частково. Визнано неправомірними дії державного виконавця ВДВС Барвінківського районного управління юстиції щодо винесення постанови про поновлення виконавчого провадження. Зазначену постанову державного виконавця ВДВС Барвінківського районного управління юстиції від 23 серпня 2007 року скасовано. В іншій частині скарги відмовлено.

Суд касаційної інстанції не погодився з висновком апеляційного суду, скасував його ухвалу та залишив без змін ухвалу районного суду і вказав на таке.

Скасовуючи ухвалу суду першої інстанції та задовольняючи скаргу, апеляційний суд виходив із того, що дії державного виконавця не відповідають вимогам Закону України "Про виконавче провадження", оскільки виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду зупинено ухвалою місцевого суду про забезпечення іншого позову.

Проте апеляційний суд, по-перше, вийшовши за межі своїх повноважень, скасував постанову державного виконавця, а не зобов'язав його усунути порушення закону.

Крім того, підстав для визнання дій державного виконавця щодо поновлення виконавчого провадження неправомірними не було, оскільки судом установлено, що постановою державного виконавця від 29 червня 2006 року відкрито виконавче провадження з виконання рішення апеляційного суду Харківської області від 14 червня 2006 року, яким поновлено порушене право Я.Т.М. на житловий будинок, нежитлове приміщення морозильної камери з холодильним устаткуванням і зобов'язано Я.О.Ф. звільнити ці приміщення та не порушувати право власності на них Я.Т.М.

Постановою державного виконавця від 28 грудня 2006 року зазначене виконавче провадження зупинено на підставі ухвали Лозівського міськрайонного суду від 26 грудня 2006 року про забезпечення іншого позову Я.О.Ф. до Я.Т.М. та інших про визнання договору купівлі-продажу житлового будинку недійсним і визнання права власності на нього та на інші споруди.

Поновлюючи виконавче провадження, державний виконавець виходив із того, що ухвалу місцевого суду змінено ухвалою апеляційного суду, що дає йому право продовжити виконавчі дії з виконання рішення апеляційного суду.

У зв'язку із цим правильним є висновок суду першої інстанції й про те, що підстави для невиконання рішення суду відсутні. Крім того, у силу статті 14 ЦПК судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів влади, посадових чи службових осіб і підлягають виконанню на всій території України, а їх невиконання є підставою для відповідальності, встановленої законом. Апеляційний суд, скасовуючи постанову державного виконавця про поновлення виконавчого провадження з виконання рішення апеляційного суду, не врахував, що рішення суду є обов'язковим для виконання й зупинення його виконання можливе лише в порядку, передбаченому законом (наприклад, шляхом скасування рішення, зупинення виконання касаційним судом за частиною першою статті 328 ЦПК), а не ухвалою суду про забезпечення іншого позову. Крім того, зупинення виконавчого провадження в силу статті 38 Закону України "Про виконавче провадження" є виключним повноваженням державного виконавця.

14. Судовим рішенням у справі про оскарження рішення, дії або бездіяльності державного виконавця чи іншої посадової особи державної виконавчої служби під час виконання судового рішення у цивільній справі є ухвала (стаття 387 ЦПК).

На нашу думку, законодавець цілком правильно відмовився від того, щоб за результатом розгляду скарги у такій категорії справ судом ухвалювалось рішення, як було до прийняття нового ЦПК. По-перше, розгляд скарги на рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця не є окремим видом судового провадження, так як суд здійснює лише контроль за виконанням уже прийнятого ним рішення, тобто в рамках вже існуючого процесу, який є завершальною стадією цивільного процесу. По-друге, рішення - це судовий акт, яким, по суті, вирішується матеріально-правовий спір між сторонами цивільних або інших правовідносин. Тоді як між сторонами виконавчого провадження і державним виконавцем чи іншою посадовою особою ДВС існують виключно процесуальні відносини.

У разі встановлення обґрунтованості скарги суд визнає оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність неправомірними і зобов'язує державного виконавця або іншу посадову особу ДВС задовольнити вимогу заявника та усунути порушення або іншим шляхом поновлює його порушені права чи свободи.

Якщо оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень державного виконавця або іншої посадової особи ДВС і права чи свободи заявника не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Проте є випадки, коли за результатами розгляду скарги суди виносили не ухвали, а рішення, що не відповідає вимогам статті 387 ЦПК та призводить до невизначеності щодо строків та порядку апеляційного оскарження таких рішень.

Так, рішенням Червонозаводського районного суду м. Харкова від 7 липня 2011 року громадянці Ц.Ц.Ц. відмовлено у задоволені скарги на дії державного виконавця Фрунзенського ВДВС Харківського міського управління юстиції.

Заочним рішенням Валківського районного суду Харківської області від 31 січня 2011 року задоволена скарга юридичної особи К.К.К. на дії ВДВС Валківського районного управління юстиції Харківської області. Постанова заступника начальника цього відділу від 22 листопада 2010 року про відмову у відкритті виконавчого провадження на підставі виконавчого листа про стягнення з громадянина Р.Р.Р. на користь юридичної особи К.К.К. 457 грн. скасована.

Ухвалення за скаргою заочного рішення (замість ухвали) потягло за собою звернення ВДВС із заявою до суду про перегляд заочного рішення, тоді як на стадії оскарження рішення, дій або бездіяльності державного виконавця або іншої посадової особи ДВС така процесуальна дія неможлива.

Ухвала суду повинна відповідати вимогам зазначеної норми ЦПК. При постановленні ухвал суди, як правило, дотримувались цих вимог.

Встановивши при розгляді скарги її обґрунтованість, суди визнавали оскаржувані рішення, дії або бездіяльність неправомірними та визначали, яким шляхом необхідно задовольнити вимоги заявника та усунути порушення або поновити його права і свободи. Тобто сам суд не повинен вчиняти виконавчі дії.

Наприклад, ухвалою Дзержинського районного суду м. Харкова забезпечено та додатково забезпечено скаргу Б.В.Є. про визнання неправомірними дій ДВС у Жовтневому районі м. Харкова та постанов державних виконавців цього ДВС, заінтересована особа - З.С.П., шляхом зупинення дії постанови про поновлення виконавчого провадження, про арешт майна боржника, зупинено виконавче провадження за іншим виконавчим листом, зупинено стягнення витрат по виконавчому збору, зобов'язано забезпечити доступ заявниці до квартири.

Погодитись з таким судовим рішенням неможливо з наступних причин. У статті 37 Закону України "Про виконавче провадження" зазначено, що виконавче провадження підлягає обов'язковому зупиненню у разі, зокрема, зупинення судом стягнення на підставі виконавчого документа (пункт 4); зупинення виконання відповідного рішення або виконавчого провадження посадовою особою, якій законом надано таке право (пункт 6); зупинення судом реалізації арештованого майна (пункт 7).

Про подібні види забезпечення позову йдеться і у статті 152 ЦПК.

Тобто при застосуванні або Закону України "Про виконавче провадження", або статті 152 ЦПК наступають такі ж правові наслідки, які перешкоджають подальшому вчиненню дій по виконавчому провадженню.

Незважаючи на подібність положень, на нашу думку, за своєю правовою природою зупинення виконавчого провадження та вжиття видів забезпечення позову за статтею 152 ЦПК різні, так як, по-перше, при застосуванні Закону України "Про виконавче провадження" проходить тимчасове зупинення виключно сфери дії примусового виконання боржником рішення, а при застосуванні ЦПК тимчасово втрачається правова сила того рішення, що було зупинено.

Також є суттєва різниця в тому, як проходить ця процедура: за Законом України "Про виконавче провадження" - це повноваження державного виконавця, яке може бути оскаржене до суду, за правилами ЦПК - це повноваження суду, яке може бути оскаржене в апеляційному порядку. При цьому суд не може зупинити виконавче провадження, так як це виключне повноваження державного виконавця. Навіть у разі оскарження дій державного виконавця, який не зупинив виконавче провадження, суд вправі визнати його дії незаконними та зобов'язати зупинити виконавче провадження, а не сам зупиняє таке провадження (частина друга статті 387 ЦПК).

Деякі суди кваліфікували прохання про зупинення виконавчого провадження як зупинення стягнення на підставі виконавчого документа, що оскаржується боржником у судовому порядку (пункт 6 статті 152 ЦПК), деякі суди розглядали клопотання про зупинення виконавчого провадження як вид забезпечення позову, так як частина друга статті 152 ЦПК вказує на відкритий перелік видів забезпечення позову в рамках єдиної судово-виконавчої справи, оскільки виконання рішення - це стадія цивільного процесу; або як заборону вчиняти певні дії, що стосуються предмета спору (пункт 2 частини першої статті 152 ЦПК), або ж зобов'язували державного виконавця зупинити виконавче провадження.

Вважаємо, що такі випадки не вірні. Зупинення виконавчого провадження за Законом України "Про виконавче провадження" і зупинення виконання за правилами ЦПК (пункти 2, 5, 6 статті 152 ЦПК) - це різні правові інститути, які вчиняються в різних правових процедурах. Частина друга статті 152 ЦПК як відкритий перелік не дає підстав вважати зупинення виконавчого провадження видом забезпечення позову.

Суд може покласти на суб'єктів оскарження виконання лише тих обов'язків, які передбачені Законом України "Про виконавче провадження".

Проте є й інші приклади.

У травні 2011 року заявник М.М.М. звернувся до суду із скаргою на бездіяльність державного виконавця.

В обґрунтування скарги посилався на те, що 28 січня 2011 року державним виконавцем Комінтернівського ВДВС Харківського міського управління юстиції винесена постанова про відкриття виконавчого провадження на підставі виконавчого листа, виданого 23 грудня 2010 року Комінтернівським районним судом м. Харкова на виконання рішення цього ж суду про стягнення з громадянина К.К.К. на користь громадянина Д.Д.Д. боргу. Боржнику запропоновано добровільно виконати рішення суду до 23 грудня 2011 року. У встановлений строк боржник рішення не виконав, а державний виконавець не виконує вимоги закону про накладення арешту і не звертає стягнення на грошові кошти та майно боржника. Посилаючись на ці обставини, просив визнати бездіяльність державного виконавця, зобов'язати його здійснити опис та арешт майна боржника К.К.К. та накласти арешт на його кошти на банківських рахунках.

Ухвалою Комінтернівського районного суду м. Харкова від 20 червня 2011 року скарга задоволена. Бездіяльність старшого державного виконавця Комінтернівського ВДВС Харківського міського управління юстиції визнана протиправною. Зобов'язано останнього впродовж 10 днів з дня набрання ухвалою законної сили здійснити опис та арешт майна боржника К.К.К. та накласти арешт на його банківські рахунки у разі їх виявлення.

Резолютивна частина цієї ухвали не відповідає закону, адже за змістом статті 52 Закону України "Про виконавче провадження" стягнення за виконавчими документами звертається в першу чергу на кошти боржника у гривнях та іноземній валюті, інші цінності, у тому числі кошти на рахунках і вкладах боржника у банках та інших фінансових установах, на рахунки в цінних паперах у депозитаріях цінних паперів.

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для застосування вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення.

За таких обставин суду необхідно було викласти резолютивну частину ухвали з урахуванням положень статті 52 цього Закону щодо черговості звернення стягнення.

Виносячи ухвали про задоволення скарг, суди у резолютивній частині ухвали не завжди визначають, які порушення необхідно усунути або іншим шляхом поновити порушені права і свободи заявника.

Так, замість ухвали, 18 лютого 2011 року Червонозаводський районний суд м. Харкова ухвалив рішення про задоволення скарги громадянина Б.Б.Б. на бездіяльність Червонозаводського ВДВС Харківського міського управління юстиції.

Резолютивна частина рішення судом сформульована так: "визнати бездіяльність Червонозаводського ВДВС Харківського міського управління юстиції щодо виконання виконавчого листа від 10 листопада 2008 року, який надійшов до Червонозаводського ВДВС для виконання 14 грудня 2009 року щодо виконання рішення Червонозаводського районного суду м. Харкова від 10 листопада 2009 року по виконавчому провадженню про стягнення з юридичної особи Л.Л.Л. на користь Б.Б.Б. майнової та моральної шкоди".

При цьому суд не визначив, які порушення необхідно усунути або іншим шляхом поновити порушене право заявника.

Неконкретною є і резолютивна частина ухвали Жовтневого районного суду м. Харкова від 8 липня 2011 року, якою задоволено скаргу громадянина С.С.С.: "зобов'язати Жовтневий ВДВС Харківського міського управління юстиції виконати рішення Жовтневого районного суду м. Харкова від 24 квітня 2007 року за виконавчим листом про стягнення з юридичної особи Ж.Ж.Ж. на користь С.С.С. 250 грн. матеріальних збитків, 2000 грн. моральної шкоди та 61 грн. судових витрат".

Ухвала не містить посилання на те, які порушення необхідно усунути або іншим шляхом поновити порушені права і свободи заявника.

Якщо ж оскаржувані рішення, дії чи бездіяльність були прийняті або вчинені відповідно до закону, в межах повноважень суб'єкта оскарження і права чи свободи суб'єкта оскарження не було порушено, суд постановляє ухвалу про відмову в задоволенні скарги.

Визнаючи доводи скарги необґрунтованими і відмовляючи в її задоволенні, суд має зазначити в ухвалі, у зв'язку з чим і на підставі яких саме норм закону він дійшов такого висновку.

При задоволенні скарги суд не може допустити негайне виконання рішення, як це передбачалось процесуальним законом до прийняття нового ЦПК, так як це не передбачено статтею 367 ЦПК. Ухвала суду може бути оскаржена у встановленому ЦПК порядку.

Відповідно до статті 388 ЦПК судові витрати, пов'язані з розглядом скарги, покладаються судом на заявника, якщо було постановлено рішення про відмову в задоволенні його скарги, або на ВДВС, якщо було постановлено ухвалу про задоволення скарги заявника.

Згідно з частиною другою статті 79 ЦПК судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов'язаних з розглядом справи.

При вирішенні питання про оплату судового збору при поданні скарг зазначеної категорії суди керуються роз'ясненнями, що містяться у пунктах 3, 22 постанови пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами скарг на рішення, дії або бездіяльність органів і посадових осіб державної виконавчої служби та звернень учасників виконавчого провадження": скарги мають відповідати загальним вимогам щодо форми та змісту позовної заяви, передбаченим положенням ЦПК. У разі відсутності спеціальної норми щодо вирішення певних питань, які виникають при розгляді скарг на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби до скарг учасників виконавчого провадження, застосовуються положення ЦПК, якими врегульовані аналогічні питання. Скарги на рішення, дії або бездіяльність посадових осіб державної виконавчої служби оплачуються судовим збором відповідно до Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 року № 7-93 "Про державне мито".

Відповідно до підпункту "б" пункту 1 частини третьої Декрету Кабінету Міністрів України "Про державне мито" із скарг на неправомірні дії органів державного управління і службових осіб, що обмежують права громадян, судовий збір оплачувався у розмірі 0,2 неоподаткованих мінімумів доходу громадян.

У більшості справ суди не вимагали оплати судового збору за подання скарги у порядку статті 383 ЦПК.

З 1 листопада 2011 року набув чинності Закон України від 8 липня 2011 року № 3674-VI "Про судовий збір", яким питання оплати судового збору за подання скарги на рішення, дії або бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС чітко не врегулювано.

З метою формування єдиної практики це питання буде роз'яснено окремою постановою пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ.

15. За логічним та системним змістом статті 389 ЦПК суд зобов'язаний негайно надіслати ухвалу по скарзі відповідному ВДВС після набрання нею законної сили для виконання.

Цією статтею передбачено дієвий контроль суду за невиконанням ухвали суду про задоволення скарг на неправомірні рішення, дії чи бездіяльність суб'єктів оскарження. У ній закріплено зобов'язання ДВС повідомляти суд і заявника про виконання ухвали не пізніше місячного строку з дня отримання ухвали суду.

Зазначене є обов'язком органу, що виконує судове рішення. Таким чином, суд не лише захищає порушені права і свободи осіб, які оскаржили рішення, дії чи бездіяльність державного виконавця чи іншої посадової особи ДВС, а й здійснює контроль за виконанням своїх ухвал. Однак законодавець не акцентує увагу на правових наслідках невиконання органом ДВС свого обов'язку повідомити суд про виконання ухвали і не наділяє суд відповідними повноваження щодо цього.