Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних з розрахунками

Вищий господарський суд України надсилає огляд практики вирішення спорів, пов'язаних з розрахунками.

1. Вираження у договорі грошових зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, однак унеможливлює урахування розрахованого Державним комітетом статистики України індексу інфляції для обгрунтування вимог, пов'язаних із знеціненням валюти боргу.

Підприємство звернулося з позовом до господарського суду про стягнення 3143700 грн. заборгованості за договором поставки, у тому числі 1056625 грн. основного боргу та пов'язаних з інфляцією збитків у зв'язку з простроченням виконання грошового зобов'язання у сумі 2087075 грн.

Рішенням суду позов задоволене частково: стягнуто з господарського товариства на користь підприємства 213445 грн. основного боргу та пов'язані з інфляцією збитки у сумі 80255 грн. Приймаючи рішення, господарський суд визнав недійсним договір у частині вираження вартості продукції в іноземній валюті з тих мотивів, що це суперечить чинному законодавству України, зокрема, статті 169 Цивільного кодексу України.

Не погоджуючись із судовими актами, підприємство просило скасувати рішення зі справи та задовольнити позов з посиланням на те, що суд неправильно застосував норми чинного законодавства.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про часткову обгрунтованість касаційної скарги, виходячи з такого.

Сторонами спору укладено договір на поставку 25 візків на загальну суму 197500 доларів США. Підприємство виконало зобов'язання щодо поставки візків, однак господарське товариство у визначений договором строк не оплатило отриману продукцію.

За умовами договору оплата поставленої продукції повинна здійснюватися у національній валюті України за офіційним курсом долара США, встановленим Національним банком України на дату здійснення платежу.

Статтею 3 Декрету Кабінету Міністрів України "Про систему валютного регулювання і валютного контролю" визначено, що валюта України є єдиним законним засобом платежу на території України, який приймається без обмежень для оплати будь-яких вимог та зобов'язань, якщо інше не передбачено цим Декретом, іншими актами валютного законодавства України. Отже, чинне законодавство обмежує лише застосування іноземної валюти як засобу платежу в розрахунках між резидентами і не містить приписів щодо заборону на вираження грошових зобов'язань в іноземній валюті.

Виходячи з положень статті 21 Закону України "Про підприємства в Україні", підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, а тому сторони договору вправі визначити ціну продукції в іноземній валюті за умови, що вона не регулюється державою.

Засобом платежу у договорі зазначено гривню, що відповідає вимогам чинного законодавства. У товарно-транспортних накладних, які підтверджують поставку продукції, вартість візків також зазначено у гривнях.

Відповідно до статті 161 Цивільного кодексу України зобов'язання повинні виконуватись належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України змінив рішення зі справи, стягнувши з господарського товариства 1056625 грн. основного боргу, що еквівалентно 197500 доларам США за офіційним курсом Національного банку України на день прийняття рішення зі справи.

Що ж до вимог підприємства про стягнення збитків, заподіяних інфляцією, то Вищий господарський суд України відмовив у їх задоволенні з огляду на те, що позивач не довів установленими у Господарському процесуальному кодексі України засобами доказування факту знецінення долару США, тобто валюти, в якій виражено грошове зобов'язання і за якою обраховується сума боргу за договором. Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України, тобто зменшення купівельної спроможності гривні, а не іноземної валюти.

2. Відповідальність за несплату коштів покладається на покупця - сторону в договорі купівлі-продажу, а не на осіб, яким продавцем було передано товар за вказівкою покупця.

До господарського суду звернулося спільне підприємство з позовом про стягнення заборгованості за договором купівлі-продажу з відкритого акціонерного товариства, державного підприємства та закритого акціонерного товариства.

Рішенням господарського суду у позові до відкритого акціонерного товариства відмовлено, заборгованість стягнуто у рівних частках з державного підприємства та закритого акціонерного товариства.

За результатами розгляду поданої апеляційної скарги назване рішення змінено: з відкритого акціонерного товариства стягнуто заборгованість у сумі вартості товару згідно з договором купівлі-продажу, у позові до державного підприємства та закритого акціонерного товариства відмовлено.

У касаційній скарзі до Вищого господарського суду України відкрите акціонерне товариство просило скасувати постанову апеляційної інстанції як таку, що не відповідає чинному законодавству.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відповідність постанови апеляційної інстанції вимогам закону з огляду на таке.

Спільним підприємством та відкритим акціонерним товариством укладено договір купівлі-продажу, згідно з яким продавець - спільне підприємство зобов'язалося поставити два автомобіля, а відкрите акціонерне товариство - прийняти та оплатити їх вартість. На підставі листа відкритого акціонерного товариства спільне підприємство передало один із зазначених автомобілів державному підприємству, а інший - закритому акціонерному товариству.

Відповідно до статті 151 Цивільного кодексу України в силу зобов'язання одна особа (боржник) зобов'язана вчинити на користь іншої особи (кредитора) певну дію, як-от: передати майно, виконати роботу, сплатити гроші та інше - або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку. Зобов'язання виникають з договору або інших підстав, зазначених у статті 4 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 164 Цивільного кодексу України відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов'язання несе сторона за договором. Тому відповідальність за несплату коштів покладається на відкрите акціонерне товариство, а не на осіб, яким автомобілі передано за вказівкою покупця. До того ж відкрите акціонерне товариство не позбавлено права звернутися до інших відповідачів з відповідними вимогами згідно з чинним законодавством.

З огляду на викладене постанову апеляційної інстанції залишено без зміни, а касаційну скаргу - без задоволення.

3. Застосування статті 214 Цивільного кодексу України у редакції Закону України від 08.10.99 р. N 1136-XIV є правомірним з дня набрання чинності цим Законом.

Підприємство звернулося до міністерства з позовом про стягнення 2094484 грн. боргу з урахуванням індексу інфляції.

Рішенням суду позов задоволено.

У касаційній скарзі міністерство просило скасувати рішення, посилаючись на те, що судом у прийнятті оскарженого рішення неправильно застосовано норми матеріального права, а саме статтю 214 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства, виходячи з такого.

Судом першої інстанції встановлено, що згідно з договором від 05.09.97 р. заборгованість міністерства перед підприємством на момент вирішення спору становила 1128433 грн. Рішенням суду з посиланням на приписи статті 214 Цивільного кодексу стягнуто міністерства 2094484 грн. боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за період з 06.08.98 р. по 01.08.2001 р., у тому числі суму основного боргу - 1128433 грн.

Відповідно до статті 214 Цивільного кодексу (у редакції Закону України від 08.10.99 р. N 1136-XIV) боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення. Однак зазначена норма набрала чинності з 03.11.99 р., тому врахування встановленого індексу інфляції на підставі названого Закону правомірне лише з 03.11.99 р., оскільки відповідно до частини першої статті 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Отже, у цьому випадку врахування встановленого індексу інфляції повинно здійснюватися у період з 03.11.99 р. по 01.08.2001 р. У зв'язку з цим сума боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції становить 1603842 грн.

З огляду на викладене рішення господарського суду змінено, а саме: стягнуто суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції у розмірі 1603842 грн.

4. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення.

Рішенням суду, залишеним без зміни наглядовою інстанцією, позов підприємства до комерційного банку (далі - банк) задоволено частково: стягнуто з банку на користь підприємства борг з урахуванням встановленого індексу інфляції та відсотки у зв'язку з порушенням банком умов договору.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку, що прийняті зі справи судові акти відповідають чинному законодавству з огляду на таке.

Підприємство звернулося до банку з заявою від 19.02.99 р. про закриття рахунку і перерахування залишку коштів на новий рахунок підприємства в іншому банку на підставі наданих платіжних доручень. Банк не виконав зазначені платіжні доручення у зв'язку з відсутністю коштів. На пропозицію банку між сторонами 18.06.99 р. було укладено договір про розстрочку повернення заборгованості, згідно з яким банк зобов'язався погасити заборгованості перед підприємством рівними частинами зі сплатою відсотків протягом червня - грудня 1999 року включно, а також нараховувати відсотки до повного повернення всіх коштів підприємству.

На спірні правовідносини щодо грошових зобов'язань та відповідальності за їх несвоєчасне виконання поширюється дія статей 161, 214 і 216 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс). У зв'язку з цим не можуть бути взяті до уваги доводи щодо невідповідності умов договору від 18.06.99 р. вимогам статті 381 Цивільного кодексу, оскільки згода підприємства як власника рахунку на перерахування залишку грошових коштів була надана у вигляді платіжного доручення.

Враховуючи, що зазначений договір є окремою цивільно-правовою угодою, відхиляються доводи заявника щодо визначення цього договору як додаткової угоди до укладеного між сторонами договору про розрахунково-касове обслуговування від 17.05.96 р.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. До того ж умовами договору від 18.06.99 р. передбачено, що він діє до повного виконання сторонами прийнятих на себе зобов'язань, тобто до фактичного повного повернення банком залишку коштів на рахунку підприємства, а також нарахованих відсотків.

Отже, нарахування відсотків до фактичного повного виконання банком грошових зобов'язань відповідає вимогам чинного законодавства та умовам договору.

З приводу застосування судом статті 214 Цивільного кодексу Вищий господарський суд України зазначив, що судом першої інстанції було встановлено несвоєчасність перерахування банком залишку коштів підприємства з урахуванням відсотків, тобто прострочення виконання боржником грошового зобов'язання, у зв'язку з чим суд правомірно застосував до спірних відносин зазначену норму.

5. Грошове зобов'язання припиняється угодою сторін про заміну його іншим між тими ж особами.

Господарське товариство звернулося з позовом до підприємства про стягнення пов'язаних з інфляцією втрат і трьох процентів річних від простроченої суми у зв'язку з несвоєчасним виконанням підприємством грошового зобов'язання за цивільно-правовими угодами.

Рішенням суду від 23.07.2001 р. позов задоволено: стягнуто з підприємства на користь господарського товариства 3559 грн. пов'язаних з інфляцією втрат і 3535 грн. - трьох процентів річних від простроченої суми на підставі статті 214 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс).

Не погоджуючись із рішенням суду, підприємство просило його скасувати, у позові відмовити з посиланням на те, що суд неправильно застосував норми законодавства.

Вищий господарський суд України, перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства, виходячи з такого.

Грошове зобов'язання у підприємства перед господарським товариством у сумі 124375 грн. виникло з укладених між ними цивільно-правових угод. Рішенням суду від 22.02.99 р. у справі зі спору між тими ж сторонами з підприємства на користь господарського товариства було стягнуто зазначену суму боргу. Виданий судом на виконання рішення суду наказ про стягнення боргу не було виконано. Підприємство зверталося до суду на підставі статті 121 Арбітражного процесуального кодексу України із заявою про зміну способу виконання рішення, в результаті чого ухвалою суду від 29.11.99 р. було затверджено укладену між сторонами спору мирову угоду, згідно з якою підприємство зобов'язалося розрахуватися з господарським товариством таким чином: 40000 грн. сплатити у строк до 07.12.99 р., 40000 грн. - до 07.02.2000 р., решту - шляхом поставки промислової сировини, що виробляється підприємством, у строк до 07.01.2000 р.

Відповідно до статті 220 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема, угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами. Мирова угода між сторонами, затверджена у процесі виконання судового рішення, є угодою про заміну одного зобов'язання іншим.

Отже, у цьому випадку грошове зобов'язання частково припинено у частині його заміни поставкою промислової сировини. Що ж до решти грошового зобов'язання, то строк його виконання змінено угодою сторін, і він має визначатися згідно з умовами мирової угоди.

Передбачена статтею 214 Цивільного кодексу відповідальність стосується лише грошових зобов'язань і не може застосовуватися у зв'язку з простроченням зобов'язань в натурі, якими у даному випадку є зобов'язання щодо поставки промислової сировини.

Матеріали справи свідчать про порушення підприємством строків сплати коштів, зазначених у мировій угоді. Отже, суму інфляційних втрат і трьох процентів річних слід було врахувати у вирішенні спору з огляду на час прострочення, виходячи з умов мирової угоди, а не укладених раніше цивільно-правових угод.

Таким чином, суд припустився помилки у застосуванні відповідальності за несвоєчасне виконання припиненого зобов'язання та у визначенні часу прострочення грошового зобов'язання, у зв'язку з чим Вищий господарський суд України змінив рішення зі справи, зменшивши стягувану з підприємства на користь господарського товариства суму інфляційних втрат і трьох процентів річних.

6. Передбачена статтею 214 Цивільного кодексу України відповідальність за прострочення виконання грошового зобов'язання у частині сплати трьох процентів річних з простроченої суми не застосовується до правовідносин, урегульованих вексельним законодавством.

Акціонерна компанія звернулася з позовом до підприємства про стягнення заборгованості за опротестованим векселем, а саме: суми простого векселя, відсотків на суму векселя згідно з вексельним законодавством, а також трьох процентів річних згідно зі статтею 214 Цивільного кодексу України.

Рішенням суду позов задоволено частково. У частині стягнення трьох процентів річних відмовлено з огляду на те, що стягнення відсотків передбачено вексельним законодавством. У частині стягнення суми векселя провадження зі справи припинено з посиланням на статтю 8 Закону України "Про обіг векселів в Україні", згідно з якою вексель, опротестований нотаріусом у встановленому законом порядку, є виконавчим документом, що надає право на безспірне стягнення відповідної суми.

У касаційній скарзі акціонерна компанія просила змінити судове рішення зі справи, стягнувши суму векселя та три проценти річних, з посиланням на те, що суд неправильно застосував норми чинного законодавства.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про часткову обгрунтованість касаційної скарги, виходячи з такого.

Згідно зі статтею 8 Закону України "Про обіг векселів в Україні" вексель, опротестований нотаріусом (виконавчий напис нотаріуса) у встановленому законом порядку, є виконавчим документом, що надає право на безспірне стягнення відповідної суми у встановленому порядку.

Водночас відповідно до частини першої статті 78 Уніфікованого закону про переказні векселі та прості векселі (далі - Уніфікований закон), який запроваджено Женевською конвенцією 1930 року, векселедавець простого векселя зобов'язаний так само, як акцептант за переказним векселем. Згідно зі статтею 47 Уніфікованого закону держатель переказного векселя має право пред'явити позов до кожної із солідарно зобов'язаних перед ним осіб, у тому числі до акцептанта.

Згідно з частиною третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України, якщо в міжнародних договорах України, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, встановлені інші правила, ніж ті, що передбачені законодавством України, то застосовуються правила міжнародного договору України. Аналогічний припис міститься у частині другій статті 17 Закону України "Про міжнародні договори України".

Враховуючи наведене, акціонерна компанія на підставі статті 47 Уніфікованого закону вправі у судовому порядку вимагати стягнення заборгованості за опротестованим векселем. Отже, суд не повинен був припиняти провадження у частині стягнення заборгованості за векселем.

Норми Цивільного кодексу України до правовідносин, пов'язаних з вексельним обігом, можуть бути застосовані лише у тій частині, яка не врегульована нормами вексельного законодавства.

Законом України "Про обіг векселів в Україні" (пунктом 5 статті 2) встановлено, зокрема, що відсотки, про які йдеться у пункті 2 статті 48 і пункті 2 статті 49 Уніфікованого закону, на суму векселів, як виданих, так і тих, що підлягають оплаті на території України, нараховуються виходячи з розміру облікової ставки Національного банку України.

Таким чином, у вирішенні спору про стягнення заборгованості за опротестованим векселем три проценти річних на підставі статті 214 Цивільного кодексу України стягненню не підлягають.

З урахуванням наведеного Вищий господарський суд України частково задовольнив касаційну скаргу, змінивши рішення суду у частині стягнення з підприємства на користь акціонерної компанії суми простого векселя.

7. Угодою не може бути передбачено інший строк позовної давності, ніж встановлено законом. Зміна ж сторонами строку виконання зобов'язання за договором не є зміною строку позовної давності.

Рішенням суду підприємству відмовлено у позові до навчального закладу про стягнення заборгованості за поставлений природний газ з огляду на те, що підприємством пропущено строк позовної давності, оскільки заборгованість виникла згідно з укладеним сторонами договором від 29.03.95 р., строк дії якого закінчився 31.12.95 р.

Постановою наглядової інстанції рішення доповнено пунктом, у якому укладену сторонами 10.07.97 р. угоду про погашення заборгованості за поставлений природний газ визнано недійсною. В іншій частині рішення залишено без зміни. У постанові зазначено, о сторони, уклавши угоду від 10.07.97 р., всупереч вимогам статті 73 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) фактично змінили строк позовної давності щодо погашення заборгованості за попереднім договором.

У касаційній скарзі підприємство просило скасувати рішення та постанову зі справи, а позов задовольнити, посилаючись на те, що суд неправильно застосував норми чинного законодавства. На думку заявника, строк позовної давності ним не пропущено, оскільки угода від 10.07.97 р. не є угодою про зміну строку позовної давності, а змінює строк розрахунку за поставлений природний газ, визначаючи, що він має бути здійснений до 31.12.97 р., позов же було подано 29.12.2000 р.

Розглянувши викладені у касаційній скарзі доводи, перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування арбітражним судом норм законодавства, виходячи з такого.

Відповідно до статті 216 Цивільного кодексу зобов'язання припиняється виконанням, проведеним належним чином. Оскільки згідно зі статтею 21 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємства вільні у виборі предмета договору, визначенні зобов'язань, будь-яких інших умов господарських взаємовідносин, що не суперечать законодавству України, укладання сторонами угоди від 10.07.97 р., якою змінено строк виконання грошового зобов'язання, є правомірним. Угодою не може бути передбачено інший строк позовної давності, ніж встановлений статтею 71 Цивільного кодексу.

Статтею 220 Цивільного кодексу передбачено, що зобов'язання припиняється угодою сторін, зокрема угодою про заміну одного зобов'язання іншим між тими ж особами.

У силу статті 161 Цивільного кодексу зобов'язання повинні виконуватися належним чином і в установлений строк відповідно до вказівок закону, акта планування, договору, а при відсутності таких вказівок - відповідно до вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від виконання зобов'язання і одностороння зміна умов договору не допускаються, за винятком випадків, передбачених законом (стаття 162 Цивільного кодексу ).

За таких обставин рішення і постанову зі справи скасовано, позов задоволено.

8. Уступка вимоги кредитором іншій особі не допускається, якщо вона суперечить договору.

Рішенням суду задоволено позов господарського товариства до підприємства про стягнення заборгованості на підставі угоди про уступку вимоги, що виникла з договору поставки. Рішення мотивовано тим, що укладення угоди про уступку вимоги за договором доставки між кредитором та новим кредитором є правомірним, оскільки норми статей 197 - 200 Цивільного кодексу України (далі - Цивільний кодекс) не вимагають від кредитора отримання письмової згоди боржника для здійснення уступки вимоги.

У касаційній скарзі підприємство просило скасувати рішення зі справи у зв'язку з неправильним застосуванням судом норм матеріального права.

Перевіривши повноту встановлення судом обставин справи та їх юридичну оцінку, Вищий господарський суд України дійшов висновку про неправильне застосування судом норм законодавства, виходячи з такого.

Відповідно до статті 197 Цивільного кодексу уступка вимоги кредитором іншій особі допускається, якщо вона не суперечить закону чи договору або коли вимога не пов'язана з особою кредитора.

Умовами договору поставки, укладеного між підприємством та первісним кредитором, передбачено, що жодна із сторін договору не має права передавати свої права і обов'язки третій особі без письмової згоди іншої сторони.

У матеріалах справи відсутні докази того, що підприємством надавалася згода первісному кредитору щодо уступки вимоги за договором поставки. За відсутності такої згоди первісний кредитор не мав права на укладення з новим кредитором - господарським товариством угоди про уступку вимоги. Отже, позовні вимоги господарського товариства, які грунтуються на такій угоді, є неправомірними.

За таких обставин рішення зі справи скасовано, у позові відмовлено.