2. Конституційний Суд України, визнавши частину третю статті 27 Закону України "Про Вищу раду юстиції" (далі - Закон), такою, що відповідає Конституції України, мотивував свою позицію посиланням на те, що виключно законами визначається судоустрій і судочинство (пункт 14 частини першої статті 92 Конституції України) , а конституцієдавець надав Верховній Раді України право вирішувати, в яких випадках обмежувати право громадян на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень (пункт 8 частини третьої статті 129 Основного Закону України) . Проте, пославшись в Рішенні лише на ці норми, Конституційний Суд України залишив поза увагою інші положення Основного Закону України, хоча зобов'язаний розглядати конституційні положення у сукупності. Посилання на вказані норми Конституції України зроблено формально, без аналізу їх змісту.
Приписи частини першої статті 92 Конституції України про те, що відповідні правовідносини в суспільстві та організація державних інститутів визначаються лише законами, вказують, що ці питання не можуть бути врегульовані ніякими іншими нормативно-правовими актами, крім законів, і не дають підстав для ствердження про безапеляційне, абсолютне право парламенту приймати закони "на свій смак чи розсуд". Таке право парламенту обмежене приписами інших норм Конституції України. Наприклад, за пунктом 13 частини першої статті 92 Конституції України виключно законами визначається територіальний устрій України, проте парламент не має права прийняти закон про утворення двох областей на території однієї існуючої області, або об'єднати дві області і утворити одну, оскільки такими діями буде порушено статтю 133 Конституції України, в якій вичерпно перераховано склад областей України. Без внесення змін до цієї статті, закон про утворення нових областей буде неконституційним. У такий же спосіб можна проаналізувати інші положення статті 92 Основного Закону України. За таким підходом положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України також не дають права Верховній Раді України на абсолютну поведінку при прийнятті законів.
Відповідно до Рішення Конституційний Суд України вважає, що словосполучення "крім випадків, встановлених законом", застосоване у вказаній нормі, дозволяє парламенту на свій розсуд вирішувати, коли надати людині право оскаржувати судове рішення в апеляційному чи касаційному порядку, а коли обмежити таке право. Тобто це словосполучення нібито "розв'язує руки парламенту".
У такому підході до трактування цього припису Конституції України полягає найбільша методологічна помилка у праворозумінні.
По-перше, зазначене словосполучення є нормою-винятком із загальному праві на апеляційне і касаційне оскарження. Цей виняток не може мати тенденцію до збільшення свого обсягу і особливо стосовно обмеженняраніше існуючого права. Виняток із правила не може домінувати над правилом.
По-друге, при прийнятті законів Верховна Рада України мала б користуватися вказаним у пункті 8 частини третьої статті 129 Конституції України винятковим положенням лише зважаючи на частину третю статті 22 Основного Закону України, в якій встановлено, що при прийнятті нових або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав та свобод. Саме цей момент проігнорував парламент, ухвалюючи зміни до статті 27 Закону, а слідом за ним і Конституційний Суд України, - обґрунтовуючи конституційність частини третьої цієї статті.
3. Аналізуючи положення пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, варто застосувати також історичний метод дослідження діяльності українського законодавця, особливо на етапі його діяльності як конституцієдавця у 1996 році на час ухвалення Конституції української суверенної держави, оскільки:
- новітнє реформування судового устрою України з його адаптацією до загальноєвропейських стандартів почалося зі створення органу конституційної юрисдикції - Конституційного Суду України (стаття 112 Конституції Української РСР в редакції Закону Української РСР від 24 жовтня 1990 року ) і прийняття Закону України "Про Конституційний Суд України" від 2 червня 1992 року N 2400-XII зі змінами, внесеними Законом України від 4 лютого 1993 року N 2991а-XII. Такий вид судової діяльності здійснюється лише одним органом і логічно, що його рішення є остаточними і не можуть бути оскаржені, тобто необхідно було у певний спосіб зазначити в Конституції України, що рішення цього органу не можуть бути оскаржені;
- від попередньої радянської правової системи в Україні збереглося судове провадження з притягненням осіб до адміністративної відповідальності, яке не передбачало класичного (апеляції і касації) двоетапного оскарження;
- уконституціювання принципу спеціалізації в організації судового устрою і в судочинстві потенційно обумовлювало утворення різноаспектних судових установ і появу інших видів судового провадження (приклад - різноманіття таких установ у європейських державах), в яких можуть бути відступи від класичного підходу до реалізації права на інстанційне оскарження судових рішень.
Вказані аспекти тоді обумовили зміст існуючої редакції пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України.
Реформуючи судову систему і судове провадження в Україні відповідно до конституційного припису про спеціалізацію судів, законодавець прийняв закони, якими передбачив створення системи судів для розгляду справ, пов'язаних зі здійсненням управлінських функцій у сфері публічно-правової діяльності - адміністративні суди. Кодексом адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року (далі - КАС України) законодавець встановив порядок розгляду адміністративних справ адміністративними судами і порядок оскарження судових рішень, постановлених ними у першій інстанції. Реалізація положень пункту 8 частини третьої статті 129 Конституції України, зокрема встановлення обмеження щодо оскарження судових рішень в апеляційному і касаційному порядку в нормах КАС України в редакції від 6 липня 2005 року, стосувалося лише певної категорії справ, пов'язаних з виборами і референдумами - підсудних відповідно до частини четвертої статті 18 КАС України в редакції від 6 липня 2005 року у першій інстанції Вищому адміністративному суду України (встановлення Центральною виборчою комісією результатів виборів або всеукраїнського референдуму та скасування реєстрації кандидата на посаду Президента України), а також справ щодо оскарження інших рішень Центральної виборчої комісії, які у першій інстанції розглядає окружний адміністративний суд, територія юрисдикції якого поширюється на місто Київ, а апеляційною інстанцією є Вищий адміністративний суд України (друге речення частини третьої статті 172, частина друга статті 184 КАС України в редакції від 6 липня 2005 року) .
У зазначених випадках, коли право на апеляційне і касаційне оскарження було обмежене, йшлося виключно про політичне право громадян, пов'язане з процесом формування органів державної влади, який є обмеженим у часі - строками виборчого періоду. У всіх інших випадках законодавець не обмежував людське право на скаргу і таким чином надав людині можливість максимально реалізовувати своє конституційне право на апеляційне і касаційне оскарження судових рішень.
Виходячи з зазначеного будь-які акти Вищої ради юстиції як суб'єкта владних повноважень підлягали оскарженню на підставі пункту 1 частини першої статті 17, частини другої статті 18 КАС України в редакції від 6 липня 2005 року до окружного адміністративного суду з правом в подальшому оскаржити його судове рішення в апеляційному та касаційному порядках.
Варто зазначити, що на момент прийняття цих положень КАС України законодавець не був обмежений положеннями частини третьої статті 22 Конституції України, оскільки такий вид судового провадження запроваджувався вперше і раніше не існувало норм, оцінку яких міг би обумовити порівняльний аналіз з висновком - обмежено чи необмежено раніше встановлене право на оскарження судового рішення.
У рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Гарсія Манібардо проти Іспанії" від 15 лютого 2000 року зазначалося, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод "не примушує Держав-учасників створювати апеляційні або касаційні суди. Однак, якщо такі суди існують, то гарантії, передбачені статтею 6, повинні бути забезпечені, зокрема щодо права осіб на ефективний доступ до суду з рішень, що стосуються "спорів про права та обов'язки цивільного характеру" (параграф 39).
Верховна Рада України, доповнюючи 13 травня 2010 року статтю 27 Закону частиною третьою, мала б керуватися прямим застережувальним приписом частини третьої статті 22 Конституції України, який забороняє при внесенні змін до чинних законів звужувати зміст та обсяг існуючих прав. У 1996 році конституцієдавець навіть заборонив такі дії при внесенні змін до Основного Закону України (частина перша статті 157 Конституції України). З огляду на вказані застереження, які Конституційний Суд України залишив без уваги, не було підстав для визнання конституційним положення частини третьої статті 27 Закону.
4. Необхідно зазначити, що Конституційний Суд України, обґрунтовуючи свою позицію щодо конституційності частини третьої статті 27 Закону, у підпункті 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення зосереджує увагу на актах Вищої ради юстиції стосовно суддів, але цей орган приймає акти також щодо осіб, які ще не перебувають на посадах суддів - пункт 6-1 частини першої статті 27 Закону. Крім того, ці акти можуть стосуватися ширшого кола осіб ніж судді чи прокурори, зокрема рекомендацій, пов'язаних з добором кандидатів чи умов проведення кваліфікаційних іспитів тощо - пункт 7 частини першої, пункт 5 частини другої статті 27 Закону.
Правові позиції, висловлені Конституційним Судом України у попередніх рішеннях, на які зроблено посилання в підпункті 3.3 пункту 3 мотивувальної частини Рішення не можуть бути підставою для обґрунтування позиції Конституційного Суду України щодо конституційності частини третьої статті 27 Закону, оскільки вони стосуються інших предметів правового аналізу та інших аспектів правових відносин. Крім того, варто акцентувати увагу на тому, що якраз вказані рішення, навпаки, доктринально захищали право людини оскаржувати судові акти в інстанційному порядку (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 27 січня 2010 року N 3-рп/2010; абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 28 квітня 2010 року N 12-рп/2010; абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 8 липня 2010 року N 18-рп/2010) .
Позиція Конституційного Суду України, визначена в Рішенні від 27 березня 2002 року N 7-рп/2002, стосувалася зовсім іншого правового аспекту - офіційного роз'яснення повноважень Конституційного Суду України відповідно до пункту 1 частини першої статті 150 Конституції України з певним аналізом галузевого законодавства, яке діяло на той час і втратило чинність з введенням в дію у 2005 році Кодексу адміністративного судочинства України та Цивільного процесуального кодексу України.
| Суддя Конституційного Суду України | В.І.ШИШКІН |
