Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів

У порядку інформації доводяться до відома відповіді Вищого арбітражного суду України на запити щодо застосування у вирішенні спорів окремих норм чинного законодавства.

1. У вирішенні спорів за участю податкових органів виникли питання, що наводяться нижче разом з відповідями на них.

1.1. Чи є орган приватизації, створений місцевою радою, платником податку на додану вартість з операцій з приватизації комунального майна?

Згідно з пунктом 5.1.19 статті 5 Закону України "Про податок на додану вартість" (в редакції від 26.09.97 від цього виду оподаткування звільнено операції з приватизації державного майна в обмін на приватизаційні папери або компенсаційні сертифікати, а також з безоплатної приватизації житлового фонду, присадибних земельних ділянок та земельних паїв.

Відповідно до пункту 7 статті 7 Закону України "Про приватизацію державного майна" продаж майна, що є у комунальній власності, здійснюють органи, створювані місцевими радами, які згідно з пунктом 1.3 статті 1 Закону України "Про податок на додану вартість" є платниками цього податку (див. також пункт 1.4 цієї статті).

1.2. Чи потрібне рішення податкового органу у разі звернення стягнення на суми, належні недоїмникові від його дебіторів?

Закон України "Про державну податкову службу в Україні", вміщуючи вимоги щодо застосування державними податковими органами фінансових санкцій, стягнення з підприємств, установ, організацій до бюджетів та державних цільових фондів донарахованих за результатами перевірок сум податків, інших платежів згідно з рішеннями зазначених органів (підпункти 7, 8 статті 11 названого Закону), не робить винятків з цих вимог у разі звернення стягнення на суми, належні недоїмникові від його дебіторів. Отже, у таких випадках рішення уповноваженої посадової особи податкового органу як управлінський акт цього органу повинне прийматися на загальних підставах.

1.3. Чи заснована на законі сплата збору до Державного інноваційного фонду?

Відповідно до підпункту 18 пункту 1 статті 14 Закону України "Про систему оподаткування" збір до Державного інноваційного фонду (далі - Фонд) належить до загальнодержавних податків і зборів (обов'язкових платежів). Законом України від 13 грудня 1991 року "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" було встановлено, що суми внесків підприємств і організацій до Фонду обчислюються у розмірах згідно з положенням про цей Фонд, що затверджується Кабінетом Міністрів України (пункт 3 статті 24). На виконання цього Закону Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 18 лютого 1992 року N 77 "Про створення Державного інноваційного фонду", абзацом другим пункту 2 якої, зокрема, встановлено, що підприємства, об'єднання і організації відраховують до Фонду кошти у розмірі 1 відсотка обсягу реалізації продукції (робіт, послуг), за винятком податку на добавлену вартість і акцизного збору.

У подальшому розмір відрахувань до Фонду, які мають здійснювати суб'єкти господарської діяльності, було встановлено статтею 29 Закону України "Про Державний бюджет України на 1998 рік". Нею передбачено, що до законодавчого врегулювання питань сплати збору до Фонду суб'єкти підприємницької діяльності незалежно від форм власності сплачують до Фонду збір в розмірі 1 відсотка обсягу реалізації продукції (робіт, послуг) або валового доходу у торговельній, посередницькій, постачальницько-збутовій, банківській та страховій сферах діяльності, зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору. Такий же розмір збору зазначений у статті 15 Закону України "Про Державний бюджет України на 1999 рік". Порядок формування та використання коштів Фонду встановлений постановою Кабінету Міністрів України від 6 серпня 1998 року N 1242.

Слід враховувати, що згаданий вище Закон України "Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності" викладений у новій редакції згідно із Законом України від 01.12.98 N 284-XIV і має назву "Закон України "Про наукову і науково-технічну діяльність". Статтею 38 цього Закону передбачено, що кошти Фонду формуються, зокрема, за рахунок зборів до цього Фонду, встановлених законодавством України.

Отже, до прийняття Верховною Радою України законів про інноваційну діяльність і про збір до інноваційного фонду зберігається існуючий розмір і порядок обчислення збору до цього Фонду, зокрема, суб'єкти підприємницької діяльності зобов'язані сплачувати названий збір до Державного інноваційного фонду у розмірі, встановленому Законами України "Про Державний бюджет України на 1998 рік" та "Про Державний бюджет України на 1999 рік".

Потрібно також мати на увазі, що статтею 11 Закону України "Про Державний бюджет України на 2000 рік" з метою формування Державного інноваційного фонду встановлений обов'язок суб'єктів підприємницької діяльності, які відповідно до Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств" є платниками цього податку (крім підприємств, заснованих всеукраїнськими громадськими організаціями інвалідів, визначених пунктом 7.12 статті 7 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств"), незалежно від форм власності сплачувати до Державного бюджету України збір у розмірі 1 відсотка обсягу реалізації продукції (робіт, послуг), зменшеного на суму податку на додану вартість та акцизного збору.

Частинами другою-четвертою згаданої норми визначено особливості її застосування щодо окремих категорій суб'єктів підприємницької діяльності.

1.4. Чи може бути звернуто стягнення на майно підприємств, установ, організацій на підставі Декрету Кабінету Міністрів України від 21.01.93 N 8-93 "Про стягнення не внесених у строк податків і неподаткових платежів", якщо таке майно перебуває у податковій заставі?

Названий Декрет Кабінету Міністрів України не пов'язує звернення стягнення недоїмки за податками та іншими обов'язковими платежами на майно підприємств, установ, організацій із перебуванням цього майна у податковій заставі.

2. Чи належать до платників зборів на обов'язкове державне пенсійне страхування фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих робітників, у разі, якщо вони отримують пенсію за віком?

За змістом пункту 3 статті 1 Закону України від 26 червня 1997 року "Про збір на обов'язкове державне пенсійне страхування" (зі змінами, внесеними Законами України від 03.12.97 р. N 680/97-ВР та від 24.07.98 р. N 64-XIV фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності, які не використовують працю найманих робітників, є платниками збору на обов'язкове державне пенсійне страхування незалежно від призначення і виплати цим особам державної пенсії будь-якого виду.

3. Чи відповідають чинному законодавству умови договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання третьою особою - позичальником лише в частині повернення суми кредиту без врахування процентів за користування ним та штрафних санкцій, і який порядок погашення заборгованості за кредитом за рахунок коштів, перерахованих поручителем?

Частина перша статті 191 Цивільного кодексу України надає право сторонам за договором поруки передбачити зобов'язання поручителя перед кредитором іншої особи відповідати за виконання останньою свого зобов'язання не в повному обсязі, а в частині. Це право кореспондується з частиною другою статті 192 згаданого Кодексу, за якою поручитель відповідає в тому ж обсязі, як і боржник, зокрема, за сплату процентів, за відшкодування збитків, за сплату неустойки, якщо інше не встановлено договором поруки.

Отже, наведені умови договору поруки, за яким поручитель зобов'язався відповідати за виконання зобов'язання третьою особою - позичальником лише в частині повернення суми кредиту "без врахування процентів за користування ним та штрафних санкцій", не суперечить чинному законодавству.

Що ж до порядку погашення заборгованості за кредитом, у тому числі за рахунок коштів, перерахованих поручителем, то з цього питання слід керуватись відповідними приписами статті 11 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", тобто виходити з того, що у першу чергу повинна погашатись заборгованість за процентами.

4. Чи можуть бути визнані недійсними установчі документи суб'єкта підприємницької діяльності, які передбачають право цього суб'єкта здійснювати державну реєстрацію права власності на нерухоме майно?

Указом Президента України від 09.12.97 N 1342/97 затверджено Положення про Державний комітет будівництва, архітектури та житлової політики України, яким на цей Комітет покладено, зокрема, впровадження системи державної реєстрації права власності на нерухоме майно (далі - державна реєстрація). Вона здійснюється у порядку, встановленому відповідною Інструкцією, що затверджена наказом названого Комітету від 09.06.98 N 121, спеціально уповноваженими на це державними комунальними підприємствами - бюро технічної інвентаризації.

Законодавство України не надає будь-яким іншим підприємствам чи організаціям права здійснювати державну реєстрацію. Отже, установчі документи інших, крім згаданих підприємств, суб'єктів підприємницької діяльності як державної, так і будь-якої іншої форми власності, що передбачають право цих суб'єктів здійснювати державну реєстрацію, підлягають визнанню недійсними у відповідній частині як такі, що суперечать чинному законодавству.

5. Чи можуть підприємства - власники товарів та інших предметів, у митному оформленні яких відмовлено, звертатись безпосередньо до арбітражного суду з вимогами про визнання такої відмови недійсною?

Відповідно до Конституції України (стаття 124) юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають в державі. Правосуддя у господарських відносинах здійснюється арбітражним судом, до повноважень якого належить вирішення всіх господарських спорів, що виникають між юридичними особами, державними та іншими органами (стаття 1 Закону України "Про арбітражний суд". Стаття 12 Арбітражного процесуального кодексу України відносить до підвідомчих арбітражним судам, зокрема, справи у спорах про визнання недійсними актів з підстав, зазначених у законодавстві.

Згадані норми Конституції України та інших законодавчих актів не містять будь-яких винятків стосовно спорів за участю митних органів.

Отже, приписи статті 152 Митного кодексу України, а також пункту 6 Порядку заповнення та використання картки відмови у митному оформленні, затвердженого наказом Держмиткому України від 22.05.96 N 221, щодо можливості оскарження дій митного органу за підпорядкованістю не перешкоджають зверненню підприємств - власників товарів до арбітражного суду з позовними вимогами, пов'язаними з визнанням відмови у митному оформленні недійсною. Питання про оскарження дій митних органів та їх посадових осіб за підпорядкованістю або про захист своїх інтересів шляхом зверненням до арбітражного суду вирішується підприємством на власний вибір.

Що ж до згаданої картки, то нею фіксується відмова у митному оформленні товару, вона заповнюється згідно з названим вище Порядком уповноваженою на це посадовою особою за встановленою формою, має обов'язкову силу і породжує певні правові наслідки для власника товарів, а отже, є актом державного органу у розумінні згаданої статті 12 Арбітражного процесуального кодексу України.

6. Чи стягуються з підприємства санкції, передбачені частиною четвертою статті 5 Закону України "Про операції з давальницькою сировиною у зовнішньоекономічних відносинах", якщо на митну територію України на виконання контракту ввезена необумовлена у контракті готова продукція?

Умовою стягнення з підприємства санкцій, передбачених частиною четвертою статті 5 згаданого Закону, є встановлення самого факту неввезення на митну територію України обумовленого у контракті обсягу готової продукції, незалежно від будь-яких інших обставин, в тому числі наявності чи відсутності вини підприємства або його контрагента у неввезенні такої продукції чи то ввезення іншої продукції, ніж передбачено контрактом тощо.

7. Який порядок відшкодування залізницям плати за користування вагонами, що належать іншим державам?

Статут залізниць України та Правила експлуатації, номерного обліку і розрахунків за користування вантажними вагонами власності інших держав, затверджені 24 травня 1996 року згідно з дорученням Ради по залізничному транспорту, держав - учасниць Співдружності, Латвійської, Литовської і Естонської Республік, надають право залізницям України використовувати вагони, що належать власникам, розташованим за межами України, для перевезення вантажів у внутрішньодержавному сполученні. Вимоги щодо такого використання вагонів містяться в розділі 1 згаданих Правил.

Отже, вантажовласники, порти на підставі статті 119 Статуту залізниць України повинні відшкодовувати залізницям плату за користування вагонами інших держав від часу прийому цих вагонів від залізниці до повернення їх після виконання вантажних операцій у порядку, визначеному Укрзалізницею відповідно до міжнародних договорів України з цих питань. Такий порядок введено наказом Укрзалізниці від 24 березня 1997 року N 57-ц "Про встановлення порядку відшкодування залізницям плати за користування вагонами, які належать іншим державам" (з подальшими змінами і доповненнями).

8. Який порядок виконання рішення арбітражного суду, коли у боржника - громадянина, що здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, відсутній розрахунковий рахунок в установі банку?

Відповідно до частини другої статті 116 АПК України накази про стягнення з відповідача грошових коштів підлягають виконанню через установи банків; у тому числі через ці установи повинні виконуватися і накази, видані податковим органам про стягнення мита до державного бюджету України.

За відсутності у зазначеного вище відповідача розрахункового рахунку в установі банку наказ підлягає виконанню у порядку, передбаченому главою 44 Цивільного процесуального кодексу України. Таким чином, стягувач повинен надіслати наказ судовому виконавцеві за місцем знаходження платника.

9. Який строк позовної давності слід застосовувати до позовів автотранспортних підприємств про стягнення заборгованості за надані послуги з перевезення вантажів?

На підставі статті 358 Цивільного кодексу України, статті 45 Статуту автомобільного транспорту Української РСР та розділу 8 Правил перевезень вантажів автомобільним транспортом в Україні розрахунки за перевезення вантажів випливають з договору перевозки, тому відносини автотранспортного підприємства і замовників автотранспорту регулюються згаданим Статутом та Правилами перевезень вантажів.

Отже, для позовів автотранспортних підприємств про стягнення заборгованості за надані послуги з перевезення вантажів слід застосовувати шестимісячний строк позовної давності, встановлений статтею 366 Цивільного кодексу України та статтею 168 Статуту автомобільного транспорту Української РСР. Цей строк обчислюється з дня настання події, що стала підставою подання позову.

10. Хто має бути відповідачем у спорі про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок незаконних або недбалих дій державного нотаріуса?

Відповідно до статті 21 Закону України "Про нотаріат" шкода, заподіяна внаслідок незаконних або недбалих дій державного нотаріуса, відшкодовується в порядку, передбаченому законодавством України.

Оскільки згаданий порядок окремим актом законодавства не врегульовано, з порушеного питання необхідно керуватись главою 40 Цивільного кодексу України. Відповідачем у спорі про відшкодування згаданої шкоди може бути державний нотаріус, а не державна нотаріальна контора.

11. Чи повинен підписуватися наказ арбітражного суду всіма суддями, які брали участь у судовому засіданні?

Відповідно до частини четвертої статті 117 Арбітражного процесуального кодексу України наказ арбітражного суду підписується суддею. У разі введення до складу арбітражного суду додатково двох суддів (частина друга статті 70 названого Кодексу) наказ арбітражного суду підписується, як правило, головуючим, зокрема, і в тому випадку, коли судове рішення підписано ним з окремою думкою.

12. Відкликається підпункт 1.3 пункту 1 Інформаційного листа Вищого арбітражного суду України від 14.10.98 N 01-8/391 "Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів" (Інформаційний вісник Вищого арбітражного суду України N 3 за 1998 рік, стор. 40, 41).