Аналогічні положення містяться у статті 10 bis Бернської конвенції, за приписами якої автори літературних і художніх творів, що охороняються цією Конвенцією, користуються виключним правом дозволяти відтворення цих творів будь-яким чином і в будь-якій формі.
З огляду на викладені законодавчі приписи та встановлені обставини справи попередні судові інстанції дійшли правильного висновку про наявність у Фірми виключних майнових прав на використання спірних умов задач як самостійних складових частин творів (підручників) та, відповідно, права дозволяти або забороняти таке використання іншим особам.
Посилання скаржника на те, що умовами зазначених авторських договорів не передбачено передачу позивачеві виключних майнових прав на підручники, спростовуються встановленими господарськими судами фактичними даними, зокрема авторськими договорами та додатками до них. Скаржником не наведено достатньо переконливих доводів про порушення судовими інстанціями правил оцінки доказів у встановленні цього факту.
Разом з тим, згідно зі статтею 52 Закону при порушеннях будь-якою особою авторського права і (або) суміжних прав, передбачених статтею 50 цього Закону, недотриманні передбачених договором умов використання творів і (або) об'єктів суміжних прав, використанні творів і об'єктів суміжних прав з обходом технічних засобів захисту чи з підробленням інформації і (або) документів про управління правами чи створенні загрози неправомірного використання суд має право постановити рішення чи ухвалу про:
а) відшкодування моральної (немайнової) шкоди, завданої порушенням авторського права і (або) суміжних прав, з визначенням розміру відшкодування;
б) відшкодування збитків, завданих порушенням авторського права і (або) суміжних прав;
в) стягнення із порушника авторського права і (або) суміжних прав доходу, отриманого внаслідок порушення;
г) виплату компенсації, що визначається судом, у розмірі від 10 до 50000 мінімальних заробітних плат, замість відшкодування збитків або стягнення доходу;
Статтею 52 Закону також передбачено, що при визначенні розмірів збитків, які мають бути відшкодовані особі, права якої порушено, а також для відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд зобов'язаний виходити із суті порушення, майнової і моральної шкоди, завданої особі, яка має авторське право і (або) суміжні права, а також із можливого доходу, який могла б одержати ця особа.
При визначенні компенсації, яка має бути виплачена замість відшкодування збитків чи стягнення доходу, суд зобов'язаний у встановлених пунктом "г" цієї частини межах визначити розмір компенсації, враховуючи обсяг порушення та (або) наміри відповідача.
Приймаючи рішення в частині визначення розміру компенсації у певній сумі місцевий господарський суд виходив з розміру тиражу збірників, виданих з порушенням прав позивача, використання відповідачем лише умов задач та припинення порушення прав під час розгляду справи.
Проте, оскільки у даному випадку конструкція статті передбачає альтернативну відповідальність, - тобто за вибором позивача стягнення збитків, отриманого відповідачем доходу або, замість цього, стягнення компенсації, то остання надає можливість уникнути труднощів доказування збитків, які обумовлені специфікою порушень в даній сфері, оскільки найчастіше вони полягають в упущеній вигоді. Однак це не означає, що судом може довільно визначатися розмір компенсації без урахування об'єктивних критеріїв, що можуть свідчити про розмір шкоди, спричиненої неправомірним використанням об'єкта авторського права. Тобто розмір компенсації не повинен точно відповідати розміру шкоди, що була завдана, проте має співвідноситися з нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є відшкодування майнових втрат, завданих правопорушенням.
Тому і у випадку стягнення компенсації замість збитків або отриманого доходу суд має визначити їх масштаб (інакше кажучи, орієнтовні збитки), а не точну цифру, а саме встановити належними засобами доказування наявність упущеної вигоди: можливої винагороди за аналогічне використання на умовах ліцензійного договору, яке або встановлювалося цим правовласником за попередніми угодами, або є усталеною практикою в даній сфері; прибуток від реалізації примірників твору, який прогнозувався, але не був отриманий через поширення контрафактної продукції. Для визначення рівня збитків можуть бути враховані масштаби порушення (способи неправомірного використання, обсяг контрафактної продукції, її вартість на ринку, територія її розповсюдження, негативний вплив на подальшу діяльність правовласника і її доходність тощо).
Проте місцевим господарським судом докази у цій частині у сторін не витребувалися та не досліджувалися.
Крім того, встановлюючи розмір компенсації, місцевий господарський суд не визначив, з якого саме розміру мінімальної заробітної плати він виходив та з якої кількості таких розмірів.
Апеляційний господарський суд помилок місцевого господарського суду не виправив і сам припустився аналогічних помилок.
Касаційна ж інстанція згідно з частиною другою статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази; тому Вищий господарський суд України судові рішення з даної справи скасував, а справу передав на новий розгляд до місцевого господарського суду.
7. У вирішенні питання про наявність порушення виключних майнових авторських прав на комп'ютерну програму господарські суди з огляду на встановлений ними факт передачі відповідачеві зі справи кількості примірників такої програми відповідно до кількості поставлених серверів дійшли обґрунтованого висновку про те, що використання об'єкта інтелектуальної власності в ході експлуатації серверів не є використанням твору в розумінні статті 441 Цивільного кодексу України.
Товариство "Н." звернулося до господарського суду з позовом до Товариства "У." про зобов'язання припинити використання твору - комп'ютерної програми, стягнення сум збитків, матеріальної та моральної шкоди.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено. Названі судові акти з посиланням на приписи статей 12, 18 Закону України "Про авторське право та суміжні права" (далі - Закон) та статей 319, 419 Цивільного кодексу України мотивовано тим, що спірну комп'ютерну програму було встановлено позивачем на поставлені в рамках договорів 2000-2002 років сервери шляхом заміни попереднього програмного забезпечення в процесі виконання гарантійних зобов'язань, у той час коли функціональне використання серверів як матеріальних носіїв комп'ютерної програми не є використанням твору в розумінні статті 441 Цивільного кодексу України.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- за авторським договором від 22.05.2002, зареєстрованим 02.08.2002 Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, авторами - громадянами Ш., К., А. та П. було передано позивачеві виключні майнові права на комп'ютерну програму;
- протягом 2000-2004 років учасниками спору було укладено договори, умовами яких передбачався обов'язок Товариства "Н." виготовити, поставити та виконати монтажно-налагоджувальні роботи обладнання високошвидкісного цифрового абонентського доступу до глобальної мережі Інтернет (далі - ВЦАД) в рамках реалізації проекту з надання відповідачем послуг ВЦАД;
- на виконання зазначених договорів позивач поставив обумовлене у специфікаціях обладнання, а саме - 148 серверів, укомплектованих програмним забезпеченням для виконання відповідних функцій;
- у зв'язку з виявленням недоліків у програмному забезпеченні під час експлуатації обладнання позивач здійснив безкоштовну заміну програмного забезпечення, укомплектованого у поставлених протягом 2000-2002 років серверах, на комп'ютерну програму; на серверах, які передавалися Товариству "У." протягом 2003-2004 років, вже було установлене нове програмне забезпечення;
- комп'ютерна програма використовується Товариством "У." лише в процесі функціонального використання серверів для надання абонентам послуг з доступу до мережі Інтернет, тобто фактично Товариство "У." є кінцевим споживачем цієї програми.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність порушення виключних майнових авторських прав Товариства "Н." на спірну комп'ютерну програму.
В абзаці п'ятому статті 1 Закону визначено, що виключне право - це майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим Законом.
Згідно з приписами частини першої статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. А згідно з частиною третьою цієї статті виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти будь-яке використання твору іншими особами.
Відповідно до статті 8 Закону до об'єктів авторського права віднесено, зокрема, комп'ютерні програми.
Як вбачається з установлених попередніми інстанціями фактичних даних, на виконання укладених договорів позивач передав Товариству "У." спірну комп'ютерну програму у необхідній кількості примірників шляхом заміни попереднього програмного забезпечення на поставлених серверах, а також шляхом поставки серверів, укомплектованих такою програмою.
Пунктом 2 Порядку підключення до глобальних мереж передачі даних, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.04.2002 N 522, визначено, що сервер - це сукупність апаратних і програмних засобів, призначених для обслуговування інформаційних запитів комп'ютерів абонентів у мережах передачі даних.
Отже, поняття серверу включає як матеріальні носії, на яких установлено програмне забезпечення, так і власне комп'ютерні програми, призначені для функціонального використання серверу. Таким чином, передача сервера передбачає і передачу відповідної комп'ютерної програми.
Відповідно до статті 441 Цивільного кодексу України використанням твору є його: опублікування (випуск у світ); відтворення будь-яким способом та у будь-якій формі; переклад; переробка, адаптація, аранжування та інші подібні зміни; включення складовою частиною до збірників, баз даних, антологій, енциклопедій тощо; публічне виконання; продаж, передання в найм (оренду) тощо; імпорт його примірників, примірників його перекладів, переробок тощо. Використанням твору є також інші дії, встановлені законом.
Згідно ж зі статтею 1 Закону відтворення твору - це виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер.
Таким чином, господарські суди з огляду на установлений ними факт передачі відповідачеві кількості примірників спірної комп'ютерної програми відповідно до кількості поставлених серверів дійшли вірного висновку, що використання спірного об'єкта інтелектуальної власності в ході експлуатації серверів не є використанням твору в розумінні статті 441 Цивільного кодексу України.
З урахуванням викладеного оскаржувані рішення місцевого та апеляційного господарських судів прийнято з дотриманням норм матеріального та процесуального права, а відтак їх залишено без змін.
8. Відсутність необхідного зв'язку між визначеним заявником предметом спору і запобіжними заходами, на застосуванні яких він наполягав, стала підставою для відмови у задоволенні заяви про вжиття запобіжних заходів до подання позову про захист майнового права інтелектуальної власності на твір.
Спілка журналістів звернулася до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову у вигляді накладення арешту на майно Громадського об'єднання, а саме:
- виключне право на використання газети "П." (майнове право інтелектуальної власності на твір), передбачене частиною другою статті 19 Закону України "Про авторське право та суміжні права" (далі - Закон);
- продукцію друкованого засобу масової інформації газети "П.".
Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні зазначеної заяви відмовлено. Прийняті судові рішення мотивовано відсутністю належних правових підстав для задоволення вимог Спілки журналістів про вжиття запобіжних заходів.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- у матеріалах справи міститься авторський договір на твір - словосполучення слів "П..." у назві газети, укладений фізичною особою З. (автор) і Спілкою журналістів (суб'єкт авторського права);
- відповідно до умов цього договору автор твору передає суб'єкту авторського права майнові права на твір - оригінальну назву газети (словосполучення "П..."), яке виникло у автора 10.03.2005, а саме: виключне право на використання твору у назві газети; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами у назві газети;
- заяву про вжиття запобіжних заходів мотивовано порушенням прав інтелектуальної власності заявника, без дозволу якого Громадське об'єднання використало твір - оригінальну назву газети "П...", шляхом видання газети "П.".
Відповідно до статті 43-1 Господарського процесуального кодексу України особа, яка має підстави побоюватись, що подача потрібних для неї доказів стане згодом неможливою або утрудненою, а також підстави вважати, що її права порушені або існує реальна загроза їх порушення, має право звернутися до господарського суду з заявою про вжиття запобіжних заходів до подання позову.
Згідно з статтею 43-2 названого Кодексу запобіжні заходи включають: витребування доказів; огляд приміщень, в яких відбуваються дії, пов'язані з порушенням прав; накладення арешту на майно, що належить особі, щодо якої вжито запобіжні заходи, і знаходиться в неї або в інших осіб.
Зазначені запобіжні заходи спрямовані на попередження порушень прав інтелектуальної власності та на збереження доказів такого порушення.
На підставі ретельного дослідження поданих заявником матеріалів попередні судові інстанції дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності необхідного зв'язку між визначеним заявником предметом спору і запобіжними заходами, на застосуванні яких він наполягає.
Отже, рішення місцевого і апеляційного господарських судів прийняті в межах наданих їм повноважень та без порушення законодавчих приписів, а тому за відсутності передбачених законом підстав для їх скасування мають бути залишені без змін.
9. Реалізація особою права на судовий захист свого оспорюваного права інтелектуальної власності на твір не може вважатися протиправною поведінкою або порушенням договірного зобов'язання.
Колективне підприємство звернулося до господарського суду з позовом до Державного підприємства про стягнення суми штрафу на підставі укладеного ними договору.
Рішенням місцевого господарського суду позов задоволено повністю. Рішення з посиланням на приписи статей 173, 193, 230 Господарського кодексу України та статей 202, 418, 424, 509, 526, 546, 547, 551 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) мотивовано порушенням Державним підприємством виключних майнових прав Колективного підприємства на твір "В..." у зв'язку зі зверненням Державного підприємства до місцевого районного суду з позовом, мотивованим наявністю у Державного підприємства майнових прав на цей твір, що є підставою для стягнення з Підприємства штрафу відповідно до умов договору відчуження майнових прав інтелектуальної власності.
Постановою апеляційного господарського суду рішення місцевого господарського суду з даного спору змінено: з Видавництва на користь Підприємства стягнуто певну суму, а в іншій частині позову відмовлено з підстав помилкового розрахунку штрафу за умовами названого договору.
Судовими інстанціями у справі встановлено:
- за договором відчуження майнових прав інтелектуальної власності, укладеним Державним підприємством (відчужувач) та Колективним підприємством (набувач), позивачеві було передано майнові права інтелектуальної власності на твір "В...";
- вартість відчужених майнових прав, передбачену цим договором, перераховано позивачем за платіжним дорученням;
- умовами названого договору передбачено таке: "У випадку невиконання відчужувачем п.п. 1-4 Договору в частині порушення ним виключного права набувача на використання усіма відомими йому дозволеними способами на весь строк охорони без обмеження території виключного права на дозвіл або заборону використання іншими особами службового твору автора Н. - "В..." відчужувач виплачує набувачу штраф у розмірі двадцяти тисяч відсотків від двісті п'ятдесяти гривень - грошової компенсації за передані майнові права";
- відповідність укладеного договору вимогам чинного законодавства встановлено рішенням господарського суду в іншій справі, яке було перевірено в апеляційному та касаційному порядку;
- після фактичного виконання учасниками спору названого договору Державне підприємство звернулося до місцевого районного суду з позовом про визнання недійсним свідоцтва про реєстрацію авторського права на твір "Р..." від 27.05.2003, виданого гр. Ш. Державним департаментом інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України, заборону гр. Ш. випуск газети з найменуванням "С...", стягнення компенсації за порушення майнових авторських прав з мотивів порушення майнових авторських прав Державного підприємства на твір "В...";
- за порушення умов спірного договору шляхом подання названого позову з Державного підприємства підлягає стягненню штраф відповідно до умов договору.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність правових підстав для стягнення з відповідача штрафу за порушення зобов'язання за договором відчуження майнових прав інтелектуальної власності від 02.09.2004.
Приймаючи рішення про задоволення даного позову, господарські суди виходили з того, що подання Державним підприємством позову до суду, мотивованого наявністю у Державного підприємства майнових авторських прав на спірний твір, є порушенням названого договору та, відповідно, підставою для застосування до відповідача передбачених цим договором майнових санкцій. Проте такий висновок зроблено попередніми інстанціями з порушенням передбачених статтею 43 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) правил оцінки доказів, а тому цей висновок не можна визнати правильним.
Статтею 440 ЦК України визначено, що майновими правами інтелектуальної власності на твір є:
право на використання твору;
виключне право дозволяти використання твору;
право перешкоджати неправомірному використанню твору, в тому числі забороняти таке використання;
інші майнові права інтелектуальної власності, встановлені законом.
Частиною першою статті 31 Закону України "Про авторське право і суміжні права" автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором.
Як вбачається із встановлених судовими інстанціями фактичних даних, в ході виконання спірного договору позивачеві було належним чином передано майнові права інтелектуальної власності на твір "В...".
Оскільки авторський договір за своєї правовою природою регулює правовідносини, пов'язані лише з передачею майнових авторських прав, та не охоплює сферу охорони відчужених прав, неможливо погодитися з висновком господарських судів про те, що порушення відповідачем майнових авторських прав позивача є, по суті, невиконанням вимог спірного договору. До того ж господарськими судами не з'ясовано, яким чином подання відповідачем позову до третьої особи після передачі майнових прав на спірний твір порушує права Підприємства як власника таких авторських прав.
Статтею 15 ЦК України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Відповідно до частини першої статті 16 названого Кодексу кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.
Отже, реалізація відповідачем права на судовий захист свого оспорюваного права або інтересу не може вважатися протиправною поведінкою або порушенням договірного зобов'язання.
Таким чином, попередні судові інстанції, не встановивши таких обов'язкової умови для настання договірної відповідальності, як протиправність діяння відповідача, прийняли рішення про стягнення з Державного підприємства штрафних санкцій, тим самим порушивши вимоги статті 4-7 Господарського процесуального кодексу України щодо прийняття рішення за результатами обговорення усіх обставин справи.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив: судові рішення першої та апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
10. Відсутність у позивача зі справи за позовом про захист авторського права виключного права на використання спірних творів потягла за собою обґрунтований висновок суду щодо відсутності у нього права дозволяти або забороняти іншим особам використання цих творів.
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа Д. (далі - СПД Д.) звернувся до господарського суду з позовом про стягнення з суб'єкта підприємницької діяльності - фізичної особи Г. (далі - СПД Г.) компенсації за порушення авторського права; третя особа - Товариство.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, у задоволенні позову відмовлено.
Прийняті судові рішення мотивовано відсутністю у позивача виключних авторських прав на спірні твори, використання яких відбулося з дотриманням прав їх автора та без заподіяння шкоди позивачеві.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- СПД Г. і Товариством укладено договір про виготовлення продукції (зокрема, двосторонніх рекламних буклетів);
- на виконання умов цього договору Товариство виготовило двосторонні рекламні буклети з логотипом торговельної марки відповідача та картою певного міста України із зазначенням місць розташування магазинів мобільного зв'язку СПД Г.;
- у рекламних буклетах також використано тексти автора К., що позивач вважає порушенням його майнових авторських (виключних) прав на ці твори;
- згадані тексти на буклетах, замовлених СПД Г., є ідентичними з текстами на художніх картах "Ф...", права на які належать позивачеві;
- автором спірних текстів є фізична особа - гр. К.;
- гр. К. та позивач є співавторами художньої карти певного міста України, яка складається з незалежних частин (зокрема, тексти гр. К. можуть використовуватися незалежно від художньої карти, створеної позивачем);
- договір СПД Д. і гр. К. про передачу авторських та суміжних прав не містить посилання на передачу автором позивачеві саме виключних прав на використання твору, а отже, є договором про передачу невиключних авторських прав;
- спірні тексти розміщено в рекламних буклетах Товариства на підставі укладеного ним з гр. К. договору про використання авторських прав, згідно з умовами якого автором передано Товариству невиключне право на використання зазначених творів;
- позивачем не подано доказів заподіяння йому шкоди внаслідок використання відповідачем спірних текстів.
Причиною даного спору є питання про наявність у відповідача виключного права на використання спірних текстів автора К.
Відповідно до статті 4 Закону України "Про рекламу" використання у рекламі об'єктів авторського права і/або суміжних прав здійснюється відповідно до вимог законодавства України про авторське право і суміжні права.
Статтею 15 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі -Закон) встановлено, що до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Згідно з частиною другою статті 436 Цивільного кодексу України кожен із співавторів зберігає своє авторське право на створену ним частину твору, яка має самостійне значення.
Частиною другою статті 13 Закону встановлено, що якщо твір, створений у співавторстві, складається з частин, кожна з яких має самостійне значення, то кожен із співавторів має право використовувати створену ним частину твору на власний розсуд, якщо інше не передбачено угодою між співавторами.
Відповідно до частини першої статті 31 Закону: автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково; передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором; майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені; майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані.
- автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору;
- передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору;
- за авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам;
- за авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах; при цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам;
- права на використання твору, що передаються за авторським договором, вважаються невиключними, якщо у договорі не передбачено передачі саме виключних прав на використання твору.
З огляду на наведене попередні судові інстанції, встановивши відсутність у позивача виключного права на використання спірних творів, дійшли обґрунтованого висновку щодо відсутності у нього права дозволяти або забороняти використання цих творів іншим особам.
Водночас посилання СПД Д. на проведені ним добір, координацію і упорядкування творів під час підготовки твору, не може бути підставою для задоволення його вимог, оскільки такий результат творчої праці відповідно до пункту 15 частини першої статті 8 Закону може бути лише самостійним об'єктом авторського права і не може порушувати авторські права на твори, що входять до нього як складові частини.
Доводи скаржника щодо неналежної оцінки наявних у матеріалах справи договорів про передачу автором К. авторських прав позивачеві та третій особі не лише не відповідають фактичному змістові цих договорів, але й не можуть бути підставою для задоволення вимог позивача з огляду на те, що касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.
Отже, рішення попередніх судових інстанцій зі справи відповідають встановленим ними фактичним обставинам, прийняті з дотриманням норм матеріального та процесуального права, у зв'язку з чим їх залишено без змін.
| Заступник Голови Вищого господарського суду України | В.Москаленко |