ВИЩИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД УКРАЇНИ
ОГЛЯДОВИЙ ЛИСТ
| 22.01.2007 N 01-8/25 |
Господарські суди України
Про практику застосування господарськими судами законодавства про захист прав на об'єкти авторського права і суміжних прав
(за матеріалами справ, розглянутих у касаційному порядку Вищим господарським судом України)
У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами справ у спорах, пов'язаних із захистом прав на об'єкти авторського права і суміжних прав, судові рішення з яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.
1. Відтворення твору, запис (звукозапис, відеозапис) і публічне сповіщення (доведення до загального відома) є окремими самостійними способами використання твору, і ототожнивши їх та не визначившись у зв'язку з цим, яке саме порушення допущено відповідачем та яка саме сума компенсації має бути сплачена за кожне з порушень, суд, зокрема, припустився неповного дослідження обставин справи, які складають фактичну основу спірних правовідносин.
Підприємство (організація колективного управління майновими правами суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, далі - Підприємство) звернулося до господарського суду з позовом до Телекомпанії про стягнення компенсації за порушення авторських прав за кожний спосіб використання спірних творів та штрафу.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: з Телекомпанії на користь позивача стягнуто компенсацію за порушення майнових авторських прав; судові витрати пропорційно розміру задоволених позовних вимог; в іншій частині позову відмовлено. Названі рішення попередніх судових інстанцій з посиланням на приписи статей 11, 15, 31, 47, 49, 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) мотивовано порушенням відповідачем майнових авторських прав позивача під час трансляції новорічної вистави без одержання відповідного дозволу позивача, що є підставою для стягнення суми компенсації в порядку статті 52 Закону.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- за угодами на управління майновими правами, укладеними в 2002 році Підприємством та певними власниками авторських прав, позивачеві було передано виключні права на управління майновими правами авторів на твори, що створені та будуть створені під час дії цих угод;
- літературний сценарій та музику до певної новорічної вистави (далі - спірні твори) було створено під час дії зазначених угод, а на підставі заяв авторів від 04.10.2004 зареєстровано права на ці твори;
- на відеокасеті із записом трансляції 07.01.2005 авторами зафіксовано факт публічного сповіщення відповідачем спірних творів шляхом передачі в ефір зазначеної новорічної вистави;
- Підприємство не надавало Телекомпанії дозволу на використання спірних творів;
- в процесі розгляду справи позивач збільшив позовні вимоги, мотивуючи це тим, що відповідач є загальнонаціональним україномовним каналом, має чисельну слухацьку аудиторію, популярність і високий рейтинг програм серед глядачів. З огляду на це компенсація повинна становити 100 мінімальних заробітних плат за кожне з трьох неправомірних використань твору, а саме: публічне сповіщення, запис, відтворення.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність порушення майнових авторських прав Підприємства та стягнення відповідних компенсацій.
Відповідно до частини першої статті 47 Закону суб'єкти авторського права і (або) суміжних прав можуть доручати управління своїми майновими правами організаціям колективного управління.
За змістом статті 49 Закону до функцій організацій колективного управління належить, зокрема, погодження з особами, які використовують об'єкти авторського права і (або) суміжних прав, розміру винагороди під час укладання договору; вчинення інших дій, передбачених чинним законодавством, необхідних для захисту прав, управління якими здійснює організація, в тому числі звертатися до суду за захистом прав суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав відповідно до статутних повноважень та доручення цих суб'єктів.
Таким чином, з урахуванням досліджених доказів - угод з авторами, заяв авторів, довідок про належність авторів до авторсько-правової організації, господарськими судами правильно визначено, що Підприємство є компетентним суб'єктом звернення до суду за захистом порушених авторських прав відповідно до повноважень, переданих авторами за названими угодами на управління майновими правами.
В абзаці п'ятому статті 1 Закону визначено, що виключне право - це майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим Законом.
Згідно з частиною першою статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. А згідно з частиною третьою цієї статті виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти, зокрема:
1) відтворення творів;
2) публічне виконання і публічне сповіщення творів.
Разом з тим, приймаючи рішення про часткове задоволення позову, місцевий господарський суд виходив з факту неправомірного публічного відтворення відповідачем запису названої вистави, у той час коли суд апеляційної інстанції кваліфікує дії відповідача щодо передачі в ефір трансляції цієї вистави як несанкціоноване повторне оприлюднення спірних творів.
відтворення - це виготовлення одного або більше примірників твору, відеограми, фонограми в будь-якій матеріальній формі, а також їх запис для тимчасового чи постійного зберігання в електронній (у тому числі цифровій), оптичній або іншій формі, яку може зчитувати комп'ютер;
запис (звукозапис, відеозапис) - це фіксація за допомогою спеціальних технічних засобів (у тому числі й за допомогою числового представлення) на відповідному матеріальному носії звуків і (або) рухомих зображень, яка дозволяє здійснювати їх сприйняття, відтворення або сповіщення за допомогою відповідного пристрою;
публічне сповіщення (доведення до загального відома) - це передача за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гама-променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті.
Зі змісту наведених законодавчих приписів випливає, що відтворення, запис і публічне сповіщення є окремими самостійними способами використання твору, в той час коли господарськими судами помилково ототожнено названі порушення майнових авторських прав на твір та не визначено, які саме порушення було допущено відповідачем та яка саме сума компенсації має бути відшкодована за кожне порушення.
Таким чином, господарські суди, визначаючи розмір компенсації, що підлягає стягненню з відповідача за порушення авторського права, вичерпно не з'ясували характер та зміст таких правопорушень, що призвело до неповного дослідження обставин справи, які складають фактичну основу спірних правовідносин та порушили норми матеріального права, що визначають правопорушення, які можуть бути допущені під час неправомірного використання творів авторів.
З огляду на викладене Вищий господарський суд України передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції з метою встановлення того, які саме порушення авторського права було допущено відповідачем, які суми відшкодувань необхідно стягнути за кожне порушення та, виходячи з них, - визначення загальної суми компенсації.
2. Якщо права інтелектуальної власності передано на підставі договору, для правильного визначення суб'єкта авторських прав на певні твори необхідно встановити обсяг відповідних прав, переданих за договором.
Товариство звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з Підприємства компенсації за порушення авторського права та про зобов'язання відповідача опублікувати у засобах масової інформації резолютивну частину рішення з даного спору.
Рішенням місцевого господарського суду у задоволенні позову відмовлено. Назване рішення з посиланням на приписи статей 8, 11, 14 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) мотивовано відсутністю порушення авторських майнових прав позивача на спірні твори в зв'язку з недоведеністю наявності в нього таких прав.
Постановою апеляційного господарського суду рішення суду першої інстанції з даного спору змінено; позов задоволено частково: з Підприємства на користь Товариства стягнуто суму компенсації за порушення авторського права позивача, а в іншій частині позовних вимог відмовлено.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- 24.02.2003 Підприємством та Товариством укладено договір, предметом якого є виготовлення та випуск імідж-календаря;
- за умовами цього договору відповідач передав позивачеві право на випуск імідж-календаря за патентом від 31.08.1998, а позивач на підставі договорів із замовниками реклами виготовив оригінал-макети рекламних сторінок імідж-календаря, що являють собою поєднання найменування, логотипу та фотографічних зображень відповідних замовників;
- Товариство як роботодавець авторів зазначених оригінал-макетів є суб'єктом авторських майнових прав на ці твори;
- на оригіналі випущеного імідж-календаря позивачем було помилково зазначено авторство Підприємства;
- у виготовленні іншої друкованої продукції - Календаря "Д." та Календаря "Ф." відповідачем без дозволу позивача було використано оригіналмакети імідж-календаря;
- Державним департаментом інтелектуальної власності зареєстровано авторські майнові права Підприємства на твір - Календар "Ф.", про що видано свідоцтво від 20.09.2004.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність порушення майнових авторських прав Товариства на спірні твори.
Статтею 50 Цивільного кодексу України порушенням авторського права і (або) суміжних прав, що дає підстави для судового захисту, визнано, зокрема, вчинення будь-якою особою дій, які порушують майнові права суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав, визначені статтями 15, 39, 40 і 41 цього Закону, з урахуванням передбачених статтями 21-25, 42 і 43 цього Закону обмежень майнових прав.
Згідно з приписами частин першої, третьої статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти будь-яке використання твору іншими особами.
Відповідно до статті 7 Закону суб'єктами авторського права є автори творів, зазначених у частині першій статті 8 цього Закону, їх спадкоємці та особи, яким автори чи їх спадкоємці передали свої авторські майнові права.
Статтею 435 Цивільного кодексу України передбачено, що первинним суб'єктом авторського права є автор твору, у той час коли суб'єктами авторського права є також інші фізичні та юридичні особи, які набули право на твори відповідно до договору або закону.
Суд першої інстанції як на мотив відмови у позові послався на недоведеність позивачем наявності у нього виключних майнових авторських прав на спірні оригінал-макети. Зазначений висновок було спростовано судом апеляційної інстанції посиланням на частину другу статті 16 Закону, за якою виключне майнове право на службовий твір належить роботодавцю, якщо інше не передбачено трудовим договором (контрактом) та (або) цивільно-правовим договором між автором і роботодавцем.
Однак наведені висновки попередніх інстанцій слід вважати передчасними як такі, що зроблені за неповної оцінки наявних у матеріалах справи доказів. Так, аналіз змісту договору, предметом якого є випуск імідж-календаря, може свідчити про наявність у відповідача авторського права на об'єкт цього договору, складовою частиною якого є спірні оригінал-макети рекламних сторінок. Відтак для правильного визначення суб'єкта авторських прав на спірні твори необхідно встановити обсяг прав інтелектуальної власності, які були передані за названим договором. Проте цей договір як підставу набуття авторських прав на спірні спори судові інстанції не досліджували.
Крім того, у встановленні факту використання відповідачем спірних оригінал-макетів імідж-календаря судовими інстанціями було порушено засади всебічного, повного і об'єктивного дослідження обставин справи і ухвалення законних та обґрунтованих судових рішень.
Згідно з вимогами статті 41 Господарського процесуального кодексу України для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу.
У підпункті 2.3 пункту 2 рекомендацій президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 N 04-5/1107 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності" зазначено, що для роз'яснення питання про можливе використання чужого твору без згоди автора (чи іншої особи, яка має авторське право), зокрема, у формі плагіату чи піратства у сфері авторського права і (або) суміжних прав, судам необхідно призначати судову експертизу і доручати її проведення спеціалістам у галузі літературознавства, мистецтвознавства тощо залежно від об'єкта авторського права і (або) суміжних прав.
Проте у вирішенні даного спору господарські суди на підставі самостійного порівняння наявних у матеріалах справи примірників календарів дійшли висновку про відтворення відповідачем оригінал-макетів імідж-календаря на сторінках Календарів "Д." та "Ф.", перебравши на себе не притаманні суду функції експерта. Разом з тим, судові інстанції, зокрема апеляційний господарський суд, з належною повнотою не встановили та не ідентифікували, що саме являє собою кожний з оригінал-макетів як об'єкт авторського права.
Оскільки касаційна інстанція згідно з частиною другою статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, а також збирати нові докази або додатково перевіряти докази, Вищий господарський суд України передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції.
За новим розглядом справи суд першої інстанції одержав вказівки Вищого господарського суду України щодо з'ясування обставин, зазначених у цій постанові та вирішення питання про призначення експертизи об'єктів інтелектуальної власності.
3. Роз'яснення питань щодо встановлення фактичних обставин, пов'язаних з використанням відповідачем зі справи такого об'єкту авторського права, як база даних (компіляція даних), потребувало спеціальних знань, а відтак призначення у справі судової експертизи.
Товариство "І." звернулося до господарського суду з позовом про стягнення з Товариства "С.", Товариства "Р." та Підприємства компенсації за порушення майнових авторських прав.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, припинено провадження в частині позовних вимог до Товариства "Р." та Підприємства, а в задоволенні позову до Товариства "С." відмовлено.
Прийняті судові рішення мотивовано тим, що авторське право упорядника збірника не перешкоджає іншим особам здійснювати самостійний підбір або розташування тих самих творів та (або) інших даних для створення своїх творів, а правова охорона баз даних не поширюється на самі дані чи інформацію і не зачіпає будь-якого авторського права, що відноситься до самих даних чи інформації, які містяться у базі даних.
Попередніми судовими інстанціями встановлено, що:
- 03.07.2000 Товариством "І." і Товариством "N." укладено авторський договір, предметом якого є створення комп'ютерної бази даних "С." (далі - База даних "С.") та підтримання її за змістом та обсягом в актуальному стані; відповідно до умов цього договору база даних створюється у співавторстві;
- згідно з наказом Товариства "N." на виконання умов названого договору зобов'язано працівника товариства Л. (далі - фізична особа Л.) здійснити роботу з впорядкування та розташування складових частин інформації, визначено винагороду автору та його немайнові авторські права;
- рішенням Держпатенту зареєстровано авторське право фізичної особи Л. на твір - Базу даних "С.", про що видано свідоцтво;
- 05.02.2004 громадянином Н. (далі - фізична особа Н.) та Підприємством укладено договір про передачу майнових авторських прав, відповідно до умов якого фізична особа Н. (автор) - передала Підприємству виключні майнові права на використання об'єкту інтелектуальної власності - програмного продукту "І." (далі - База даних "І.");
- на підставі договору від 05.02.2004 Держпатент зареєстрував за Підприємством авторське право на службовий твір - Базу даних "І.", про що видав відповідне свідоцтво;
- 01.05.2003 Підприємством і Товариством "Р." укладено ліцензійний договір про передачу невиключного авторського права на твір, відповідно до умов якого Підприємство передало Товариству "Р." право на використання твору (База даних "І.");
- 20.10.2003 Товариством "Р." та Товариством "С." укладено ліцензійний договір про передачу невиключного авторського права на твір, відповідно до умов якого Товариство "Р." надало Товариству "С." дозвіл на використання об'єкта інтелектуальної власності - Бази даних "І.";
- Товариство "С." розповсюджувало Базу даних "І." на оптичних носіях в упаковці, на якій видавцем зазначено Товариство "Р." ;
- позивач обґрунтовує свої вимоги посиланням на те, що до Бази даних "І." без достатніх на те підстав включено твір База даних "С.", майнові авторські права на який належать йому;
- згідно з рішенням місцевого районного суду від 31.08.2004 зі справи N 2-794 (яке набрало законної сили) за позовом фізичної особи Л., Товариства "І.", Товариства "N." до Товариства "Р.", треті особи - Підприємство, Державний департамент інтелектуальної власності Міністерства освіти і науки України:
власником немайнових авторських прав на твір База даних "С." є фізична особа Л., а співвласниками майнових прав на зазначений твір є Товариство "І." і Товариство "N.";
з боку Товариства "Р." мало місце порушення авторських прав позивачів шляхом включення твору База даних "С." до власного твору;
позов Товариства "І." задоволено частково: з Товариства "Р." стягнуто на його користь компенсацію;
- позивачем не подано доказів того, що у Базі даних "І." використано Базу даних "С." (запозичено систему підбору та розташування судових рішень), автором якої є фізична особа Л.
Причиною даного спору є питання про те, чи має місце порушення прав позивача шляхом розповсюдження Товариством "Р." Бази даних "І.".
Відповідно до частини четвертої статті 35 Господарського процесуального кодексу України рішення суду з цивільної справи, що набрало законної сили, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.
Як встановлено попередніми судовими інстанціями, назване рішення місцевого районного суду не містить згадки про Товариство "С." та, тим більше, про порушення ним авторських прав Товариства "І.".
За таких обставин взаємовідносини Товариства "І." і Товариства "С." мали бути досліджені в повному обсязі господарським судом у межах провадження з даної справи.
Преамбулою Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) визначено, що він охороняє особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані із створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва - авторське право, і права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення - суміжні права.
Відповідно до частини першої статті 15 Закону до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Стаття 52 цього Закону визначає грошову компенсацію як один із способів цивільно-правового захисту авторського права і суміжних прав.
Статтею 10 Закону визначено, що не є об'єктом авторського права, зокрема, видані органами державної влади у межах їх повноважень офіційні документи політичного, законодавчого, адміністративного характеру (закони, укази, постанови, судові рішення, державні стандарти тощо) та їх офіційні переклади.
Попередніми судовими інстанціями встановлено і сторонами не заперечується, що Товариство "С." здійснювало розповсюдження Бази даних "І."
При цьому позивач наполягає на факті протиправного включення до її складу створеної фізичною особою Л. Бази даних "С.", співвласником майнових авторських прав на яку є Товариство "І.".
Водночас Товариство "С." стверджує про розповсюдження ним іншого об'єкта інтелектуальної власності Бази даних "І. ", автор фізична особа Н.
Відповідно до статті 1 Закону база даних (компіляція даних) - це сукупність творів, даних або будь-якої іншої незалежної інформації у довільній формі, в тому числі - електронній, підбір і розташування складових частин якої та її упорядкування є результатом творчої праці, і складові частини якої є доступними індивідуально і можуть бути знайдені за допомогою спеціальної пошукової системи на основі електронних засобів (комп'ютера) чи інших засобів.
З огляду на наведене попереднім судовим інстанціям належало з'ясувати, чи мало місце з боку Товариства "С." використання твору База даних С. за відповідним свідоцтвом України, що мало бути здійснено шляхом порівняльного аналізу Бази даних "С." та Бази даних "І. " (її складових частин). Проте цього ними зроблено не було.
Між тим лише після з'ясування зазначених фактичних обставин суди мали визначитись стосовно порушення Товариством "С." прав Товариства "І.".
При цьому роз'яснення згаданих питань щодо встановлення фактичних обставин використання Товариством "С." такого об'єкту авторського права, як база даних потребує спеціальних знань, а тому господарському суду відповідно до статті 41 Господарського процесуального кодексу України належало призначити судову експертизу, не перебираючи на себе не притаманні суду функції експерта.
У вирішенні питань, пов'язаних з призначенням судової експертизи, господарському суду слід враховувати викладене в роз'ясненні президії Вищого арбітражного суду України від 11.11.1998 N 02-5/424 "Про деякі питання практики призначення судової експертизи", рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 29.03.2005 N 04-5/76 "Про деякі питання практики призначення судових експертиз у справах зі спорів, пов'язаних із захистом права інтелектуальної власності" та рекомендаціях президії Вищого господарського суду України від 10.06.2004 N 04-5/1107 "Про деякі питання практики вирішення спорів, пов'язаних із захистом прав інтелектуальної власності".
З огляду на наведене справу було передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
4. Виключне право на використання твору передається шляхом укладення сторонами відповідного авторського договору. Неналежне з'ясування господарськими судами достовірності факту наявності у позивача зі справи виключного права на використання творів стало підставою для скасування судових рішень з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.
Товариство "Л." звернулося до господарського суду з позовом до Товариства "Д." про стягнення компенсації за порушення авторських прав та зобов'язання опублікувати у певному періодичному друкованому засобі масової інформації інформацію про порушення авторського права та повний текст судового рішення.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: з Товариства "Л." стягнуто на користь Товариства "Д." компенсацію за порушення авторських прав; Товариство "Л." зобов'язано опублікувати на першій сторінці певного періодичного друкованого засобу масової інформації інформацію щодо порушення цим товариством авторського права Товариства "Д.". В інший частині позовних вимог відмовлено. Зазначені рішення судових інстанцій з посиланням на приписи статей 1, 15, 31-32, 50, 52 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон), статей 1, 15-16, 432 Цивільного кодексу України, статті 33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) мотивовано доведенням позивачем фактів публічного сповіщення відповідачем у власній кабельній мережі аудіовізуальних творів, виключне право на використання яких має позивач.
Попередніми судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно з умовами договору від 13.06.2001 Підприємство "С." передало Товариству "Ф." виключні авторські права на передачу в ефір та на публічне сповіщення по мережам кабельного телебачення анімаційних фільмів, зазначених у додатку до цього договору;
- згідно з умовами договору від 01.03.2002 Товариство "Ф." передало Компанії "А." права на передачу в ефір по будь-якому виду телебачення України та на публічне сповіщення по мережах кабельного телебачення анімаційних фільмів, зазначених у додатку до цього договору;
- згідно з умовами ліцензійного договору від 11.04.2002 Компанія "А." передала суб'єкту підприємницької діяльності - фізичній особі права на передачу в ефір та на публічне сповіщення по мережам кабельного телебачення анімаційних фільмів, зазначених у додатку до цього договору;
- згідно з умовами ліцензійного договору від 25.07.2003 названою фізичною особою як ліцензіаром передано Товариству "Д." (позивачу зі справи) як ліцензіату виключне право на одноразовий показ у мережах кабельного телебачення мультиплікаційних фільмів, зазначених у додатку до договору, на території, визначеній договором, та на певний строк;
- уповноваженими особами Товариства "Д." у відповідному порядку було зафіксовано протягом вересня 2004 року факти ретрансляції Товариством "Л." анімаційних фільмів, права на використання яких послідовно передавалися від первинного суб'єкта авторського права на ці твори - Підприємства до Товариства "Д." відповідно до названих договорів.
Причиною виникнення спору у справі стало питання про наявність у Товариства "Д." виключного права на використання аудіовізуальних творів.
Законом визначено порядок передачі права на використання твору та види цих прав.
"виключне право - майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим Законом" (абзац п'ятий);
публічне сповіщення (доведення до загального відома) - передача за згодою суб'єктів авторського права і (або) суміжних прав в ефір за допомогою радіохвиль (а також лазерних променів, гама-променів тощо), у тому числі з використанням супутників, чи передача на віддаль за допомогою проводів або будь-якого виду наземного чи підземного (підводного) кабелю (провідникового, оптоволоконного та інших видів) творів, виконань, будь-яких звуків і (або) зображень, їх записів у фонограмах і відеограмах, програм організацій мовлення тощо, коли зазначена передача може бути сприйнята необмеженою кількістю осіб у різних місцях, віддаленість яких від місця передачі є такою, що без зазначеної передачі зображення чи звуки не можуть бути сприйняті".
Відповідно до статті 8 Закону до об'єктів авторського права віднесено, зокрема, аудіовізуальні твори.
До майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать:
а) виключне право на використання твору;
б) виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами.
Майнові права автора (чи іншої особи, яка має авторське право) можуть бути передані (відчужені) іншій особі згідно з положеннями статті 31 цього Закону, після чого ця особа стає суб'єктом авторського права (частина 1);
Виключне право на використання твору автором (чи іншою особою, яка має авторське право) дозволяє йому використовувати твір у будь-якій формі і будь-яким способом (частина 2;
Виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти, зокрема, публічне сповіщення творів (частина 3.
"Автор (чи інша особа, яка має авторське право) може передати свої майнові права, зазначені у статті 15 цього Закону, будь-якій іншій особі повністю чи частково. Передача майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) оформляється авторським договором.
Майнові права, що передаються за авторським договором, мають бути у ньому визначені. Майнові права, не зазначені в авторському договорі як відчужувані, вважаються такими, що не передані".
Автору та іншій особі, яка має авторське право, належить виключне право надавати іншим особам дозвіл на використання твору будь-яким одним або всіма відомими способами на підставі авторського договору (частина 1).
Передача права на використання твору іншим особам може здійснюватися на основі авторського договору про передачу виключного права на використання твору або на основі авторського договору про передачу невиключного права на використання твору (частина 2).
За авторським договором про передачу виключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має виключне авторське право) передає право використовувати твір певним способом і у встановлених межах тільки одній особі, якій ці права передаються, і надає цій особі право дозволяти або забороняти подібне використання твору іншим особам. При цьому за особою, яка передає виключне право на використання твору, залишається право на використання цього твору лише в частині прав, що не передаються (частина 3.
За авторським договором про передачу невиключного права на використання твору автор (чи інша особа, яка має авторське право) передає іншій особі право використовувати твір певним способом і у встановлених межах. При цьому за особою, яка передає невиключне право, зберігається право на використання твору і на передачу невиключного права на використання твору іншим особам (частина 4.
Права на використання твору, що передаються за авторським договором, вважаються невиключними, якщо у договорі не передбачено передачі виключних прав на використання твору (частина 6).
Відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про телебачення і радіомовлення" (в редакції Закону від 21.12.1993), припис якої був чинним на час виникнення спірних відносин сторін спору, телерадіоорганізації належить авторське право на створені нею передачі (фільми) і програми, а також авторські права, одержані відповідно до укладених нею договорів.
З огляду на викладені приписи норм авторського права виключне право на використання твору передається шляхом укладення сторонами відповідного авторського договору. Попередніми судовими інстанціями встановлено низку фактів щодо послідовної передачі виключного права на використання анімаційних фільмів від первинного суб'єкта авторського права на ці твори - Підприємства до позивача.
Скаржником з посиланням на приписи статей 35 та 36 ГПК України заперечується правильність встановлення попередніми судовими інстанціями факту отримання позивачем виключного права на використання анімаційних фільмів, оскільки у судових рішеннях зі справи між тими ж сторонами міститься висновок про відсутність у позивача авторського майнового права на ці твори. Заперечення скаржника частково підтверджуються змістом рішень судових інстанцій з названої справи.
В іншій судовій справі судовими інстанціями було встановлено преюдиціальний факт, за яким Товариство "Д." мало невиключне право на використання вищезазначених анімаційних фільмів. Висновок про цей факт мотивовано тим, що згідно з умовами договору від 13.06.2001 Підприємство передало Товариству "Ф." право на передачу в ефір та на публічне сповіщення по мережам кабельного телебачення анімаційних фільмів, зазначених у додатку до цього договору, проте за умовами названого договору Товариство "Ф." не отримало право дозволяти або забороняти подібне використання аудіовізуальних творів іншим особам.
Оскільки попередніми судовими інстанціями у справі не дано оцінки вказаному преюдиціальному факту, касаційна інстанція дійшла висновку про порушення ними вимог статей 35 та 43 ГПК України.
Відповідно до частини другої статті 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони. А згідно з частиною першою статті 43 цього Кодексу господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об'єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.
Викладені порушення норм процесуального права унеможливлюють визнання достовірним факту наявності у позивача виключного права на використання анімаційних фільмів.
З урахуванням наведеного Вищий господарський суд України касаційну скаргу задовольнив частково, судові рішення першої та апеляційної інстанції з цієї справи скасував, а справу передав на новий розгляд до суду першої інстанції.
5. Справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення. Оскільки видання та продаж спірного твору було здійснено поза межами України, юрисдикція господарських судів України не поширюється на відносини сторін, пов'язані з порушенням авторського права на відповідний твір.
Суб'єкт підприємницької діяльності - фізична особа П. (далі - СПД П.) звернувся до господарського суду з позовом до іноземного суб'єкта господарювання Видавничої компанії (далі - Видавнича компанія) про вилучення з продажу контрафактної продукції, стягнення з відповідача компенсації за порушення авторських прав, моральної шкоди, а також про зобов'язання Видавничої компанії викупити на визначених умовах та виставити на продаж видану позивачем книжку "М...", з можливим нанесенням логотипа Видавничої компанії,
Ухвалою місцевого господарського суду, залишеною без змін постановою апеляційного господарського суду, провадження в даній справі припинено на підставі пункту 1 статті 80 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України). Названі судові акти попередніх інстанцій з посиланням на приписи статті 4 Угоди про порядок вирішення спорів, пов'язаних із здійсненням господарської діяльності від 20.03.1992, статті 16 ГПК України мотивовано виданням та продажем спірних книжок за межами України - на території однієї з держав СНД, у зв'язку з чим з огляду на предмет спору дана справа за територіальними ознаками не відноситься до підсудності господарських судів України.
Попередніми судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно з угодою, укладеною літературним видавництвом "F." та СПД П., останньому було передано виключні майнові права на переклад, продаж та видання творів;
- на виконання названої угоди СПД П. було видано та реалізовано перекладений ним російською мовою твір "М...";
- на території однієї з країн СНД відповідач здійснив видання книжки "К...", яка, за твердженням позивача, є перекладом книжки "М...";
- матеріалами справи підтверджується:
відсутність реєстрації представництва Видавничої компанії (відповідача) на території України;
факт продажу відповідачем на території відповідної держави випущеного тиражу книжки "К..." в повному обсязі;
відсутність даних щодо ввезення Видавничою компанією на територію України твору під назвою "К...";
- позивачем не подано жодних доказів, що достовірно свідчили б про реалізацію відповідачем книжки "К..." саме на території України.
Відповідно до частини третьої статті 22 Закону України "Про судоустрій України" місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають з господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені процесуальним законом до їх підсудності.
Згідно з пунктом "г" частини першої статті 4 Угоди компетентний суд держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав має право розглядати зазначені в статті 1 цієї Угоди спори, якщо на території цієї держави - учасниці Співдружності Незалежних Держав мала місце дія або інша обставина, що стала основою для вимог щодо відшкодування шкоди.
Частиною ж третьою статті 16 ГПК України передбачено, що справи у спорах про порушення майнових прав інтелектуальної власності розглядаються господарським судом за місцем вчинення порушення.
Предметом позову в даній справі є вимоги про вилучення з продажу контрафактної продукції, спонукання відповідача до викупу та продажу виданої позивачем книги, а також вимоги щодо стягнення з відповідача моральної шкоди та компенсації за порушення авторських прав СПД П., тобто немайнові та матеріально-правові вимоги, що виникли в результаті ймовірного порушення майнових прав позивача на об'єкт інтелектуальної власності. Тому господарські суди дійшли правильного висновку про те, що в даному випадку підсудність справи повинна визначатися за правилами виключної підсудності справ у спорах, пов'язаних із захистом права на об'єкти інтелектуальної власності, що наведені у частині другій статті 16 ГПК України, а саме - за місцем вчинення правопорушення.
Як вбачається з установлених попередніми судовими інстанціями обставин справи, видання та продаж спірного твору - книжки "К..." - було здійснено на території певної іноземної держави, тому юрисдикція господарських судів України не поширюється на спірні правовідносини.
Посилання скаржника на доведеність ним факту продажу відповідачем спірного твору на території України спростовуються встановленими господарськими судами фактичними даними. Скаржником не наведено достатньо переконливих доводів щодо порушення попередніми судовими інстанціями правил оцінки доказів у встановленні цього факту. Тому до спірних правовідносин не підлягають застосуванню також пункти 2, 3 статті 76 Закону України "Про міжнародне приватне право", за якими суди можуть приймати до свого провадження і розглядати будь-які справи з іноземним елементом, якщо на території України відповідач у справі має місце проживання або місцезнаходження, або рухоме чи нерухоме майно, на яке можна накласти стягнення, або знаходиться філія або представництво іноземної юридичної особи - відповідача, та у справах про відшкодування шкоди, якщо її було завдано на території України.
Твердження скаржника про те, що предмет даного позову стосується захисту ділової репутації СПД П., спростовуються змістом позовної заяви, а тому не можуть бути взяті до уваги Вищим господарським судом України.
З урахуванням викладеного визначених законом підстав для скасування оскаржуваних ухвали та постанови місцевого та апеляційного господарських судів Вищим господарським судом України не встановлено.
6. Розмір компенсації, що визначається судом при порушенні авторського права і (або) суміжних прав замість відшкодування збитків або стягнення доходу, не обов'язково має точно відповідати розмірові шкоди, що була завдана, проте повинен співвідноситися з нею певним чином, оскільки особливою функцією цивільно-правової відповідальності є відшкодування майнових витрат, завданих правопорушенням.
Фірма звернулася до господарського суду з позовом до Товариства про стягнення компенсації за порушення авторських прав, сум матеріальної та моральної шкоди.
Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін постановою апеляційного господарського суду, позов задоволено частково: з Товариства на користь Фірми стягнуто компенсацію за порушення авторського права. В іншій частині позову відмовлено. Названі рішення попередніх інстанцій з посиланням на приписи статей 11, 21-23, 32 Закону України "Про авторське право і суміжні права" (далі - Закон) мотивовано порушенням відповідачем майнових авторських прав Фірми шляхом використання спірних об'єктів інтелектуальної власності - умов задач, авторами яких є громадяни Б. та В., - без одержання відповідного дозволу позивача, що є підставою для стягнення компенсації з огляду на обсяги випуску збірників з використанням спірних творів.
Судовими інстанціями у справі встановлено, що:
- згідно з авторськими договорами та додатками до них автори - громадяни Б. та В. передали позивачеві виключні майнові права на створені ними підручники, складовими частинами яких є умови задач;
- у збірниках, виданих Товариством, було використано зазначені умови задач без наявності дозволу позивача;
- відповідно до висновків експертизи об'єктів інтелектуальної власності:
умови задач з підручників автора Б. є частинами творів, які можуть використовуватись самостійно;
використання спірних умов задач у збірниках відповідача не є цитуванням або ілюстрацією для навчання та не підпадає під ознаки вільного використання творів у розумінні Закону;
підручники, авторами яких є громадяни Б. та В., не є офіційними документами;
- з урахуванням того, що обсяг тиражу збірників відповідача, в яких використано спірні об'єкти інтелектуальної власності, становить приблизно 300000 екземплярів, з Товариства підлягає стягненню компенсація за порушення авторського права позивача у певній сумі;
- в ході розгляду спору відповідач припинив використання спірних творів у власних збірниках.
Причиною спору в даній справі стало питання про наявність порушення Товариством майнових прав Фірми шляхом використання у збірниках складових частин творів, суб'єктом авторського право на які є позивач.
В абзаці п'ятому статті 1 Закону визначено, що виключне право - це майнове право особи, яка має щодо твору, виконання, постановки, передачі організації мовлення, фонограми чи відеограми авторське право і (або) суміжні права, на використання цих об'єктів авторського права і (або) суміжних прав лише нею і на видачу лише цією особою дозволу чи заборону їх використання іншим особам у межах строку, встановленого цим Законом.
Відповідно до пункту 1 статті 8 Закону об'єктами є авторського права є твори у галузі науки, літератури і мистецтва, а саме, літературні письмові твори белетристичного, публіцистичного, наукового, технічного або іншого характеру (книги, брошури, статті тощо).
Згідно ж зі статтею 9 Закону частина твору, яка може використовуватися самостійно, у тому числі й оригінальна назва твору, розглядається як твір і охороняється відповідно до цього Закону.
Частиною першою статті 15 Закону передбачено, що до майнових прав автора (чи іншої особи, яка має авторське право) належать: виключне право на використання твору; виключне право на дозвіл або заборону використання твору іншими особами. А згідно з частиною третьою цієї статті виключне право автора (чи іншої особи, яка має авторське право) на дозвіл чи заборону використання твору іншими особами дає йому право дозволяти або забороняти будь-яке використання твору іншими особами.