Узагальнення судової практики вирішення спорів, повязаних із застосуванням Закону України "Про господарські товариства" у частині регулювання діяльності акціонерних товариств

Проблемні питання застосування статей 4, 37 Закону щодо відомостей, які мають міститися в установчих документах

Акціонерним товариством визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства (ст. 24 Закону України "Про господарські товариства" (далі - Закон). Відповідно до ст. 3 цього Закону засновниками та учасниками господарського товариства можуть бути підприємства, установи, організації, а також громадяни, крім випадків, передбачених законодавством України(1).

(1) Згідно з ч. 1 ст. 153 Цивільного кодексу України (набув чинності з 1 січня 2004 р.) акціонерне товариство може бути створене юридичними та (або) фізичними особами. Обмеження щодо участі у господарських товариствах може бути встановлено законом (ч. 1 ст. 114 Кодексу).

Іноземні громадяни, особи без громадянства, іноземні юридичні особи, а також міжнародні організації можуть бути засновниками та учасниками господарського товариства (у тому числі акціонерного товариства) нарівні з громадянами та юридичними особами України, крім випадків, встановлених законодавчими актами України.

Державні підприємства (за винятком будівельних організацій, підприємств будівельної індустрії та будівельних матеріалів, які є засновниками господарських товариств, що здійснюватимуть проектування та перспективне будівництво за кордоном) позбавлені права виступати засновниками господарських (у тому числі акціонерних) товариств згідно з п. 1 Декрету КМУ "Про впорядкування діяльності суб'єктів підприємницької діяльності, створених за участю державних підприємств".

Засновники акціонерного товариства укладають між собою договір, що визначає порядок здійснення ними спільної діяльності щодо створення акціонерного товариства, відповідальність перед особами, які підписалися на акції, і третіми особами.

Для створення акціонерного товариства засновники повинні зробити повідомлення про намір створити акціонерне товариство, здійснити підписку на акції, провести установчі збори й державну реєстрацію акціонерного товариства.

Згідно зі ст. 4 Закону установчими документами, на підставі яких створюється і діє акціонерне товариство, є установчий договір і статут(2).

(2) Відповідно до Цивільного кодексу України єдиним установчим документом акціонерного товариства є статут (ч. 1 ст. 154), а договір про заснування товариства, який визначає порядок здійснення засновниками спільної діяльності щодо створення товариства, не є його установчим документом (ч. 2 ст. 153).

В установчих документах акціонерного товариства обов'язково мають міститися відомості, зазначені у ст. 4 Закону: вид товариства, предмет і цілі його діяльності, склад засновників та учасників, найменування та місцезнаходження, розмір та порядок утворення статутного фонду, порядок розподілу прибутків та збитків, склад та компетенція органів товариства та порядок прийняття ними рішень, включаючи перелік питань, щодо яких необхідна кваліфікована більшість голосів, порядок внесення змін до установчих документів і порядок ліквідації та реорганізації товариства.

Статут акціонерного товариства також повинен містити відомості, передбачені ст. 37 Закону: види акцій, що випускаються, їх номінальна вартість, співвідношення акцій різних видів, кількість акцій, що купуються засновниками, наслідки невиконання зобов'язань із викупу акцій, строк та порядок виплати частки прибутку (дивідендів) один раз на рік за підсумками календарного року.

До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать чинному законодавству України.

Відсутність відомостей, що згідно із Законом обов'язково мають міститися в установчих документах акціонерного товариства, є підставою для відмови у державній реєстрації. Це також може бути підставою для визнання у судовому порядку недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації товариства.

Судам слід мати на увазі, що позовні вимоги про визнання недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації стосуються скасування державної реєстрації акціонерного товариства як суб'єкта підприємницької діяльності, а не державної реєстрації установчих документів товариства.

У результаті вивчення судової практики встановлено, що господарські суди при вирішенні спорів в основному правильно застосовують статті 4, 37 Закону і визнають недійсними установчі документи, що не відповідають вимогам, встановленим у зазначених статтях Закону, а також скасовують державну реєстрацію товариства. Як приклад можна навести рішення господарського суду Львівської області від 14 серпня 2001 р. у справі N 1/403-22/193 про задоволення позову прокурора м. Дрогобича в інтересах держави в особі виконкому Дрогобицької міської ради до ЗАТ "Господарська спілка "Галичина" про визнання недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації на тій підставі, що установчі документи відповідача не відповідають вимогам законодавства, оскільки у статуті відповідача відсутні обов'язкові відомості. Постановою Вищого господарського суду України від 5 червня 2002 р. рішення суду першої інстанції та постанова Львівського апеляційного господарського суду від 27 лютого 2002 р. залишені в силі. Верховний Суд України відмовив у порушенні касаційного провадження у справі.

В окремих випадках господарські суди вважають, що відсутність в установчих документах певних обов'язкових відомостей не є підставою для визнання установчих документів недійсними. Прикладом може слугувати постанова Вищого господарського суду України від 6 листопада 2002 р. у справі N 4901/4-11 за позовом ТОВ "Готель "Асторія" до ЗАТ "Асторія-Холдинг", у якій зазначено, що, оскільки зобов'язання засновників щодо викупу акцій виконані належним чином, то відсутність у статуті відомостей про наслідки невиконання зазначеного зобов'язання не може бути підставою для визнання статуту недійсним.

Відсутність в установчих документах акціонерного товариства відомостей, передбачених статтями 4, 37 Закону, є підставою для відмови у державній реєстрації товариства, а також може бути підставою для визнання установчих документів товариства недійсними та скасування державної реєстрації.

Проблемні питання вирішення спорів про визнання недійсними установчих документів акціонерних товариств

Згідно з п. 2 ст. 34 Закону України "Про підприємства в Україні" підприємство ліквідується у випадку, якщо рішенням суду будуть визнані недійсними установчі документи й рішення про створення підприємства. Підставами для визнання зазначених документів недійсними можуть бути вчинені при оформленні цих документів порушення чинного законодавства, які позбавляють їх юридичної сили; невідповідність фактичним обставинам зазначених в установчих документах відомостей щодо виду підприємства та форми власності, на якій воно засноване, тощо.

Відповідний позов може бути поданий державним органом, що згідно з чинним законодавством здійснює контроль за діяльністю товариства, прокурором, органом, що здійснює державну реєстрацію акціонерного товариства, а також будь-яким підприємством чи організацією, яка вважає порушеними свої права чи охоронювані законом інтереси у зв'язку із створенням (державною реєстрацією) акціонерного товариства.

Вивчення судової практики показує, що господарські суди в основному правильно вирішують спори про визнання недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності. Господарські суди розглядають спори про визнання недійсними установчих документів (установчих договорів та статутів) акціонерних товариств, відповідачами у яких виступають акціонерне товариство та його засновники, що є сторонами установчого договору.

Вирішення справи про визнання недійсними установчих документів (установчого договору та статуту) акціонерного товариства та скасування державної реєстрації без залучення як відповідачів осіб, що є засновниками акціонерного товариства, розцінюється як порушення процесуального законодавства, оскільки засновники акціонерного товариства є тими особами, які мають відповідати за позовом у частині вимог про визнання недійсним установчого договору товариства. Для прикладу можна навести справу N 10/100-2818 за позовом ТОВ "Форвард" до ЗАТ "Агро" про визнання недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації ЗАТ "Агро".

Вищий господарський суд України, скасовуючи попередні рішення у справі, зазначив, що особа, яка є відповідачем за даним позовом, не може відповідати за заявленими вимогами. Суд першої інстанції, вирішуючи цей спір по суті, повинен був залучити до участі у справі як відповідачів у порядку ст. 24 ГПК засновників ЗАТ "Агро" - ТОВ "Фірма "Агро ЛТД" та ВАТ "Підволочиський маслозавод", оскільки зазначені особи можуть відповідати за заявленими вимогами в частині визнання недійсними установчих документів товариства. Особою, яка може відповідати за заявленим позовом у частині скасування державної реєстрації, є особа, яка здійснила реєстрацію товариства, - Підволочиська районна державна адміністрація. Проте суд першої інстанції розглянув спір по суті та постановив рішення про визнання недійсними установчих документів та скасування державної реєстрації ЗАТ "Агро" без залучення осіб, які є засновниками товариства, та особи, яка здійснила реєстрацію товариства. Як вбачається з матеріалів справи, Підволочиська районна державна адміністрація, ВАТ "Підволочиський маслозавод", ТОВ "Фірма "Агро ЛТД" були фактично допущені до участі у справі як треті особи, хоча суд на порушення вимог ст. 27 ГПК не виносив ухвали про допущення або залучення зазначених осіб. Тобто суд постановив рішення, що стосується прав, обов'язків та компетенції осіб, не залучених до участі у справі як відповідачі. Постановою Вищого господарського суду України від 20 вересня 2002 р. постанову Львівського апеляційного господарського суду від 14 червня 2002 р. та рішення господарського суду Тернопільської області від 20 грудня 2001 р. у справі N 10/100-2818 скасовано, справу передано на новий розгляд до господарського суду Тернопільської області. Постанова Вищого господарського суду України сторонами не оскаржувалась.

У процесі вивчення судової практики виявлено, що у судів виникали ускладнення при розмежуванні юрисдикції загальних і господарських судів щодо вирішення справ про визнання недійсними установчих документів (установчих договорів) господарських товариств, серед учасників (засновників) яких є фізичні особи(3).

(3) З 1 січня 2004 р. це питання втратило актуальність у зв'язку із набуттям чинності новим Цивільним кодексом та Господарським кодексом, якими передбачено, що установчим договором акціонерного товариства є статут, а договір про створення акціонерного товариства не є його установчим документом (ст. 153 Цивільного кодексу, ст. 82 Господарського кодексу України).

Аналізуючи порушене питання, слід зазначити, що за загальним правилом підвідомчість цивільних справ та господарських спорів визначається законодавчими актами України. У разі якщо в законодавчих актах підвідомчість спорів визначена нечітко, застосовується принцип розмежування підвідомчості спорів за суб'єктним складом, що відображений у листі Верховного Суду України та Вищого арбітражного суду України "Щодо визначення підвідомчості цивільних справ та господарських спорів" від 20 липня 1995 р. N 01-8/518а. А саме - якщо сторонами у справі є юридичні особи, спір підлягає вирішенню господарським судом, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Згідно зі статтями 1, 21 ГПК відповідачами в судовому процесі можуть бути підприємства, установи, організації, інші юридичні особи, а також громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності. Фізичні особи, які не мають статусу суб'єкта підприємницької діяльності, не можуть бути відповідачами у господарському суді. Отже, спори про визнання недійсними установчих документів (установчих договорів) господарських товариств, до складу засновників яких входять фізичні особи, не підлягають розгляду в господарському суді. Вирішуючи питання про прийняття позовної заяви у справі про визнання недійсними установчих документів (установчого договору), судді повинні з'ясовувати повний склад учасників (засновників) господарського товариства і відмовляти у прийнятті відповідних позовних заяв на підставі п. 1 ст. 62 ГПК. У разі якщо позовна заява була прийнята, провадження у справі має бути припинено на підставі п. 1 ст. 80 ГПК у зв'язку з тим, що спір не підлягає вирішенню в господарських судах України.

Як свідчать матеріали розглянутих судами справ, господарські суди в основному правильно застосовують п. 1 ст. 80 ГПК як підставу для припинення провадження у справі про визнання недійсними установчих документів (установчого договору) у випадку, коли до складу засновників входять фізичні особи. Наприклад, ухвалою господарського суду Рівненської області від 7 серпня 2002 р. припинено провадження у справі N 12/138 за позовом Лубенської об'єднаної ДПІ до ДП "Смига-меблі ВАТ "Смига" та ЗАТ "Захід меблі-Смига" про визнання недійсним установчого договору ЗАТ "Захід меблі-Смига" в частині внесення дочірнім підприємством майна до статутного фонду. Припиняючи провадження у справі на підставі п. 1 ст. 80 ГПК, суд виходив із того, що засновниками ЗАТ "Захід меблі-Смига", крім ДП "Смига-меблі ВАТ "Смига", є фізичні особи. Суд зазначив, що вирішення спору без інших засновників неможливе, оскільки рішення суду зачіпає їх законні права та охоронювані законом інтереси. Разом з тим норми ГПК не передбачають можливості залучення до участі у справі відповідачами чи третіми особами фізичних осіб.

Проте в деяких випадках суди не враховують особливостей участі у господарському процесі фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності. Суду слід враховувати, що господарському суду підвідомчі спори між фізичними особами - суб'єктами підприємницької діяльності, а також між ними і юридичними особами, за винятком спорів, не пов'язаних із підприємницькою діяльністю. Участь фізичної особи - суб'єкта підприємницької діяльності у заснуванні господарського товариства не є підприємницькою діяльністю, оскільки згідно зі ст. 1 Закону України "Про підприємництво" створення (заснування) суб'єкта підприємницької діяльності - юридичної особи, а також володіння корпоративними правами не є підприємницькою діяльністю, крім випадків, передбачених законодавством. Це дає підстави для висновку про те, що спір про визнання недійсними установчих документів (установчого договору) господарського товариства, одним із засновників якого є фізична особа - підприємець, не пов'язаний із підприємницькою діяльністю такої фізичної особи.

Отже, зазначаючи про відсутність у фізичних осіб - сторін у справі статусу суб'єкта підприємницької діяльності при припиненні провадження у справі, суди наводять помилковий мотив, оскільки господарським судам не підвідомчі спори про визнання недійсними установчих документів (установчих договорів) господарських товариств, серед засновників (учасників) яких є фізичні особи - суб'єкти підприємницької діяльності. Як приклад помилкового обґрунтування можна навести рішення господарського суду Хмельницької області від 1 серпня 2002 р., яким припинено провадження у справі N 5/119-н за позовом заступника прокурора Хмельницької області в інтересах держави в особі виконкому Кам'янець-Подільської міської ради до ЗАТ "Офісний центр" та ТОВ "Агрос" у частині визнання недійсними установчих документів ЗАТ "Офісний центр". Припиняючи провадження в цій частині позову, суд зазначив, що до складу засновників ЗАТ "Офісний центр" входять як юридичні, так і фізичні особи, а прокуратурою в установленому порядку не доведено набуття останніми статусу суб'єктів підприємницької діяльності.

Зазначені проблеми у правозастосуванні свідчать про те, що процесуальне законодавство України, яке регулює питання розмежування підвідомчості справ між загальними судами і господарськими судами, потребує вдосконалення. Одним із напрямів удосконалення має бути віднесення до виключної юрисдикції господарських судів справ у спорах за участю засновників (учасників) господарських товариств та у спорах між засновниками (учасниками) господарських товариств щодо додержання ними вимог установчих документів.

Статут акціонерного товариства затверджується установчими зборами, що скликаються засновниками у порядку, визначеному ст. 35 Закону. Слід мати на увазі, що установчі збори скликаються на той момент, коли акціонерне товариство ще не створене, і виконують свою основну функцію - приймають рішення про створення акціонерного товариства та затверджують його статут, а також вирішують інші питання.

На відміну від загальних зборів акціонерів, установчі збори не є органом акціонерного товариства, оскільки на момент проведення установчих зборів та прийняття ними рішень акціонерного товариства як юридичної особи ще не існує. Отже, рішення установчих зборів не належать до актів органів господарських товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. У зв'язку з цим спори про визнання недійсними рішень установчих зборів, у тому числі про створення акціонерного товариства та затвердження його статуту, не є спорами про визнання недійсними актів, передбаченими п. 1 ст. 12 ГПК.

Це питання вирішувалося господарськими судами при розгляді справ за позовами про визнання недійсними установчих документів акціонерного товариства та протоколу установчих зборів, на яких були затверджені установчі документи. Прикладом може слугувати справа N 4901/4-11 за позовом ТОВ "Готель "Асторія" до ЗАТ "Асторія-Холдинг" про визнання недійсними установчих документів та протоколу загальних зборів засновників ЗАТ "Асторія-Холдинг" (слід зазначити, що позовні вимоги у частині визнання недійсним "протоколу загальних зборів засновників" сформульовані неправильно, оскільки насправді ставиться вимога про визнання недійсним "рішення установчих зборів акціонерного товариства"). До участі у справі залучені треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору, - ТОВ "Фірма "Т.М.М.", ТОВ "Соломон", виконавчий комітет Харківської міської ради. Рішенням господарського суду Харківської області від 4 червня 2002 р. позов задоволено частково: визнано недійсними рішення загальних зборів засновників, установчий договір та статут ЗАТ "Асторія-Холдинг", а в частині визнання недійсним свідоцтва про державну реєстрацію суб'єкта підприємницької діяльності провадження у справі припинено. Постановою Харківського апеляційного господарського суду від 5 серпня 2002 р. рішення суду першої інстанції скасовано, а в частині визнання недійсним протоколу загальних зборів засновників ЗАТ "Асторія-Холдинг" провадження у справі припинено. У мотивувальній частині постанови зазначено: "Згідно зі ст. 6 Закону України "Про господарські товариства" господарські товариства набувають прав юридичної особи з дня їх державної реєстрації, здійсненої за правилами, встановленими Законом України "Про підприємства в Україні", тоді як ст. 36 Закону України "Про господарські товариства" передбачено, що установчими зборами акціонерного товариства серед інших питань тільки вирішується питання про створення акціонерного товариства. З огляду на це, рішення установчих зборів засновників акціонерного товариства, на відміну від рішень загальних зборів акціонерів товариства, компетенція яких встановлена ст. 41 Закону України "Про господарські товариства", не можуть вважатися актом органу управління юридичної особи і на них не може бути поширено загальний порядок визнання недійсними актів підприємств, установ, організацій та інших юридичних осіб, чого вимагав позивач і рішення про що прийнято судом першої інстанції". Постановою Вищого господарського суду України від 6 листопада 2002 р. постанову Харківського апеляційного суду від 5 серпня 2002 р. залишено без змін.

Протягом діяльності товариства до статуту можуть вноситися зміни та доповнення. Згідно зі статтями 41, 42 Закону рішення про внесення змін до статуту належить до виключної компетенції загальних зборів акціонерів і ухвалюється більшістю у 3/4 голосів акціонерів, які беруть участь у зборах.

Рішення загальних зборів акціонерів про внесення змін до статуту може бути оскаржене у судовому порядку. Відповідачем у спорах про визнання недійсним рішення загальних зборів про внесення змін до статуту виступає акціонерне товариство. У таких випадках засновники не повинні залучатися до участі у справі.

Як свідчить аналіз судової практики, при розгляді цієї категорії спорів найскладнішим для судів як загальних, так і спеціалізованих господарських, є питання щодо встановлення установчими документами переважного права акціонерів закритого акціонерного товариства та/або самого акціонерного товариства на придбання акцій, що відчужуються акціонерами цього товариства(4).

(4) З 1 січня 2004 р. порушене питання втратило актуальність, оскільки зазначені відносини врегульовані ч. 3 ст. 81 Господарського кодексу України, згідно з якою "акціонери закритого товариства мають переважне право на придбання акцій, що продаються іншими акціонерами товариства".

Відповідно до ст. 24 Закону акціонерним визнається товариство, яке має статутний фонд, поділений на визначену кількість акцій рівної номінальної вартості, і несе відповідальність за зобов'язаннями тільки майном товариства.

Акціонери відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій.

У випадках, передбачених статутом, акціонери, які не повністю оплатили акції, несуть відповідальність за зобов'язаннями товариства також у межах несплаченої суми.

Загальна номінальна вартість випущених акцій становить статутний фонд акціонерного товариства, який не може бути менше суми, еквівалентної 1250 мінімальним заробітним платам, виходячи із ставки мінімальної заробітної плати, що діє на момент створення акціонерного товариства.

Згідно зі ст. 25 Закону до акціонерних товариств належать: відкрите акціонерне товариство, акції якого можуть розповсюджуватися шляхом відкритої підписки та купівлі-продажу на біржах; закрите акціонерне товариство, акції якого розподіляються між засновниками і не можуть розповсюджуватися шляхом підписки, купуватися та продаватися на біржі. Ця норма кореспондується зі ст. 29 Закону, якою передбачено, що при створенні акціонерного товариства акції можуть бути розповсюджені шляхом відкритої підписки на них (у відкритих акціонерних товариствах) або розподілу всіх акцій між засновниками (у закритих акціонерних товариствах). У разі якщо всі акції акціонерного товариства розподіляються між засновниками, вони повинні внести до дня скликання установчих зборів не менше 50 % номінальної вартості акцій (ст. 31 Закону).

Статтею 27 Закону передбачено право акціонерного товариства випускати цінні папери відповідно до вимог, встановлених ДКЦПФР. Цінні папери (акції) можуть бути іменними або на пред'явника (статті 1, 4 Закону України "Про цінні папери і фондову біржу". Закрите акціонерне товариство, відповідно до ст. 27 Закону має право випускати лише іменні акції.

Згідно із ч. 2 ст. 25 Закону закрите акціонерне товариство може бути реорганізовано у відкрите шляхом реєстрації його акцій у порядку, передбаченому законодавством про цінні папери та фондову біржу, і внесенням змін до статуту.

Таким чином, встановлена законодавством відмінність між відкритими та закритими акціонерними товариствами полягає у такому. По-перше, при створенні ВАТ розповсюдження акцій здійснюється шляхом відкритої підписки на них, тоді як акції ЗАТ розподіляються серед заздалегідь визначеного кола засновників. По-друге, акції ВАТ можуть розповсюджуватися шляхом купівлі-продажу на біржі, а акції ЗАТ не можуть купуватися та продаватися на біржі. По-третє, ВАТ може випускати іменні акції та акції на пред'явника, а ЗАТ - лише іменні акції.

Інших відмінностей у правовому статусі відкритих та закритих акціонерних товариств або акцій, що ними випускаються, законодавство, чинне станом до 1 січня 2004 р., не передбачає. Зокрема, не передбачено спеціальних процедур відчуження акцій ЗАТ щодо кола осіб, яким можуть продаватися такі акції, переважного права на придбання таких акцій тощо. Частина 2 ст. 28 Закону передбачає можливість придбання акції на підставі договору з її власником або держателем, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та на інших підставах, передбачених законодавством. Ця норма поширюється як на акції відкритих акціонерних товариств, так і на акції закритих акціонерних товариств, оскільки у згаданій статті не зазначене інше.

Можливість переходу акцій закритого акціонерного товариства до третіх осіб, крім випадків, чітко встановлених законом і загальновизнаних (наприклад, у порядку спадкоємства громадян або правонаступництва юридичних осіб), реалізується також при даруванні, дотриманні порядку звернення стягнення на акції у порядку виконання судового рішення, наприклад про стягнення боргу, реалізації інституту застави, коли предметом застави є акції закритих акціонерних товариств, тощо. При зверненні стягнення на акції акціонера в порядку примусового виконання судового рішення реалізація акцій здійснюється з дотриманням конкурентних засад, а не за принципом здійснення переважного права акціонерів чи самого товариства на придбання акцій товариства.

У ході вивчення судових справ виявлено непоодинокі випадки закріплення в установчих документах закритих акціонерних товариств положень про наявність у акціонерів та/або у самого акціонерного товариства переважного права на придбання акцій, що відчужуються акціонерами цього товариства. Законодавством станом до 1 січня 2004 р. не передбачено підстав для внесення до установчих документів закритих акціонерних товариств таких положень. Слід зазначити, що такі підстави існували до моменту набрання чинності Законом України "Про внесення змін до Закону України "Про господарські товариства" від 23 грудня 1997 р., яким було внесено зміни, зокрема, до ст. 28.

Стаття 28 Закону в редакції до 23 грудня 1997 р. містила ч. 2 такого змісту: "Якщо інше не передбачено статутом товариства, акція може бути придбана також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб. Порядок реалізації акцій визначається відповідно до законодавства України". Керуючись цією нормою ("якщо інше не передбачено статутом товариства"), закриті акціонерні товариства включали до своїх установчих документів положення про переважне право акціонерів товариства та самого товариства на придбання акцій, що відчужуються акціонерами цього товариства.

Зазначена вище норма ч. 2 ст. 28 Закону 23 грудня 1997 р. була замінена частинами 2 і 3, які передбачають відповідно: "Акція може бути придбана також на підставі договору з її власником або держателем за ціною, що визначається сторонами, або за ціною, що склалася на фондовому ринку, а також у порядку спадкоємства громадян чи правонаступництва юридичних осіб та на інших підставах, передбачених законодавством"; "Перехід та реалізація права власності на акції здійснюються відповідно до законодавства України".

Згідно з п. 3 Прикінцевих положень Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про господарські товариства" господарські товариства були зобов'язані у 6-місячний строк з дня набрання чинності цим Законом привести установчі документи у відповідність до цього Закону. Незважаючи на це, в установчих документах (установчому договорі та/або статуті) деяких акціонерних товариств до цього часу збереглися положення щодо переважного права на придбання акцій.

При вирішенні спорів, пов'язаних із намаганням акціонерів закритого акціонерного товариства використати передбачене установчими документами переважне право на придбання акцій, що відчужуються іншими акціонерами цього товариства, слід виходити з того, що Законом таке право не передбачено, а також не передбачено можливості договірного обмеження правоздатності акціонера щодо реалізації акції (акцій) третім особам без пропозиції щодо її (їх) придбання іншим акціонерам або самому акціонерному товариству.

Згідно зі ст. 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності.

Згідно зі ст. 12 ЦК УРСР ніхто не може бути обмежений у правоздатності або дієздатності інакше, як у випадках і в порядку, передбачених законом. Угоди, спрямовані на обмеження правоздатності або дієздатності, є недійсними.

Порядок здійснення права власності визначений ст. 4 Закону України "Про власність":

"1. Власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном.

2. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Він може використовувати майно для здійснення господарської та іншої, не забороненої законом, діяльності, зокрема, передавати його безоплатно або за плату у володіння і користування іншим особам.

3. Всім власникам забезпечуються рівні умови здійснення своїх прав.

4. Держава безпосередньо не втручається в господарську діяльність суб'єктів права власності.

5. Власник, здійснюючи свої права, зобов'язаний не завдавати шкоди навколишньому середовищу, не порушувати права та охоронювані законом інтереси громадян, юридичних осіб і держави. При здійсненні своїх прав і виконанні обов'язків власник зобов'язаний додержуватися моральних засад суспільства.

6. У випадках і в порядку, встановлених законодавчими актами України, діяльність власника може бути обмежено чи припинено, або власника може бути зобов'язано допустити обмежене користування його майном іншими особами".

Цим законом не встановлено жодних обмежень щодо здійснення права власності власниками акцій закритих акціонерних товариств.

Відповідно до ч. 1 ст. 19 Конституції України правовий порядок ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством України. Застосування цього конституційного принципу при вирішенні порушеного питання означає, що встановлений установчими документами закритого акціонерного товариства обов'язок акціонера, що має намір відчужувати акції, запропонувати їх іншим акціонерам або товариству, не є обов'язковим для виконання, оскільки не ґрунтується на чинному законодавстві.

Слід зазначити, що до установчих договорів застосовуються загальні норми цивільного законодавства про угоди та зобов'язання, тобто установчий договір закритого акціонерного товариства є угодою, на яку поширюються положення ЦК УРСР про недійсні угоди. Вимоги щодо змісту установчих документів закритого акціонерного товариства містяться у статтях 4, 37 Закону. До установчих документів можуть бути включені інші умови, що не суперечать законодавству України. Викладене вище дає підстави для висновку про те, що до установчих документів закритого акціонерного товариства не можуть включатися положення про переважне право акціонерів чи товариства на придбання акцій товариства, що відчужуються акціонером, оскільки законодавство не передбачає можливості обмеження правоздатності або дієздатності у договірному порядку. У разі невідповідності договору вимогам закону або іншим нормативно-правовим актам, він є нікчемним повністю або у певній частині, незалежно від визнання його таким у судовому порядку. Аналогічні наслідки настають для положень статуту товариства, рішень загальних зборів та інших органів товариства, що суперечать вимогам закону чи інших нормативно-правових актів. Водночас це не перешкоджає заінтересованій особі звернутися до суду з позовом про визнання недійсними відповідних документів або окремих положень із дотриманням правил підсудності спору.

Як приклад можна навести ухвалу Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 грудня 2002 р. у справі за позовом ЗАТ "Оболонь" та одного з акціонерів товариства до ряду акціонерів цього товариства, що здійснили відчуження акцій третій особі - ЗАТ "Інвестиційна компанія "Керамет Інвест", треті особи: ЗАТ "Кадем", приватний нотаріус Ч., про визнання договорів купівлі-продажу акцій частково недійсними та переведення прав та обов'язків покупця акцій, якою залишено в силі рішення суду апеляційної інстанції. Останній, незважаючи на відповідні положення установчих документів ЗАТ "Оболонь" щодо зобов'язання акціонерів утримуватися від відчуження акцій будь-кому, крім акціонерів товариства та самого товариства, не визнав переважного права товариства та акціонерів на придбання акцій.

Ще одним прикладом може слугувати рішення господарського суду м. Києва від 15 вересня 2003 р. у справі за позовом ЗАТ "Оболонь" до ЗАТ "Сармат", ЗАТ "Інвестиційна компанія "Керамет Інвест", треті особи без самостійних вимог на предмет спору: АТЗТ "Кадем" та Антимонопольний комітет України, залишене в силі постановою Київського апеляційного господарського суду від 19 грудня 2003 р.

Положення установчих документів (установчого договору та статуту) закритого акціонерного товариства, що передбачають переважне право акціонерів закритого акціонерного товариства та/або самого товариства на придбання акцій, що відчужуються акціонерами товариства, суперечать законодавству, чинному станом до 1 січня 2004 р., і є нікчемними незалежно від того, чи визнані вони такими судом, чи ні при вирішенні інших спорів.

Проблемні питання підвідомчості спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів акціонерів

Відповідно до ст. 23 Закону управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначається відповідно до виду товариства. Органами акціонерного товариства є загальні збори товариства (статті 41-45), рада акціонерного товариства (спостережна рада) (ст. 46), виконавчий орган (статті 47, 48) та ревізійна комісія (ст. 49).

Згідно зі ст. 12 ГПК господарським судам підвідомчі спори про визнання недійсними актів на підставах, зазначених у законодавстві. Рішення, ухвалені зазначеними органами, можуть бути визнані у судовому порядку недійсними(5).

(5) Частиною 5 ст. 98 Цивільного кодексу України, що набув чинності з 1 січня 2004 р., передбачено, що рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

Згідно зі ст. 1 ГПК до господарського суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів мають право звертатися підприємства, установи, організації, інші юридичні особи (у тому числі іноземні), громадяни, які здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статусу суб'єкта підприємницької діяльності.

Відповідно до ст. 24 ЦПК загальним судам підвідомчі справи у спорах, що виникають із цивільних правовідносин, якщо хоча б однією зі сторін у спорі є громадянин.

Чинним процесуальним законодавством України запроваджено основний принцип визначення підвідомчості справ господарським і загальним судам за суб'єктним складом. Застосування цього принципу нерідко породжує значні проблеми при визначенні підвідомчості справ у спорах про визнання недійсними рішень органів акціонерного товариства у разі, якщо серед акціонерів товариства є фізичні особи. У результаті вивчення практики розгляду судами спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів виявлено непоодинокі випадки, коли спір із того ж предмета і на тих самих підставах одночасно розглядається в господарському і в загальному судах, при цьому у справах виносяться взаємовиключні рішення або штучно створюється преюдиція.

Як приклад можна навести справу N 14/59 господарського суду м. Києва за позовом ЗАТ "Українська промислова страхова компанія" до ВАТ "Акціонерний банк "Столичний" про визнання недійсним рішення загальних зборів від 21 грудня 2001 р. Одночасно з цією справою Дніпровським районним судом м. Києва було порушено провадження у справі за позовом В., який володіє однією акцією ВАТ (що становить 0,00002 % голосів), до ВАТ "Акціонерний банк "Столичний". В. заявив позов про визнання загальних зборів від 21 грудня 2001 р. такими, що відбулися, а їх рішень - правомірними та спонукання відповідача виконати рішення загальних зборів. Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 28 грудня 2001 р. позов задоволено. Це рішення покладено в основу рішення господарського суду м. Києва. Таким чином, наслідком порушення права акціонера, який володіє однією акцією, стало визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів комерційного банку.

Цей та деякі інші приклади свідчать про те, що задля забезпечення всебічного й повного вирішення питань про захист прав і законних інтересів акціонерів та акціонерного товариства, забезпечення оперативності вирішення спорів та однакового застосування закону в аналогічних справах спори зазначеної категорії мають бути внесені до юрисдикції господарських судів незалежно від суб'єктного складу учасників. Внесення відповідних змін до процесуальних законів може бути виправдане тим, що ці спори є господарськими за своєю природою, і господарські суди мають значну практику і досвід у вирішенні таких спорів.

Господарські суди розглядають на загальних підставах справи у спорах про визнання недійсними актів, прийнятих (виданих) іншими, крім державних, органами, зокрема актів органів господарських товариств, які відповідно до закону чи установчих документів мають обов'язковий характер. Відповідачем у спорі про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерного товариства має бути саме акціонерне товариство, а не загальні збори (як орган управління) і не акціонери (як учасники загальних зборів). Спір має розглядатися господарським судом за місцезнаходженням відповідача.

Вивчення судової практики показало, що господарські суди у деяких випадках припускаються помилок при застосуванні процесуального законодавства щодо визначення відповідачів у зазначених категоріях спорів.

Як приклад можна навести рішення господарського суду Запорізької області від 9 серпня 2002 р. у справі N 6/2/1 про відмову в позові ВАТ "Кам'янсько-Дніпровське АТП 12309" про визнання недійсним рішення загальних зборів цього ВАТ. Відповідачами у справі виступили ВАТ "Міжрегіональний фондовий союз", ЗАТ "Інвестиційний фонд "Софі-Інвест", ВАТ "Інвестиційна компанія "Ірта", ЗАТ "СКІФ 96", ЗАТ "Закритий інвестиційний фонд "Запорізькі феросплави", Управління з питань державних корпоративних прав Запорізької обласної державної адміністрації, третя особа - Регіональне відділення ФДМ по Запорізькій області. Незважаючи на те, що позивачем у цій справі є особа, яка має відповідати за заявленим позовом, суд не відмовив у прийнятті позовної заяви. Один із відповідачів - ВАТ "Міжрегіональний фондовий союз", подав клопотання про виключення його з числа відповідачів, мотивуючи це тим, що він не є акціонером ВАТ "Кам'янсько-Дніпровське АТП 12309" і не брав участі у загальних зборах. Інший відповідач - ВАТ "Інвестиційна компанія "Ірта", у відзиві на позовну заяву зазначив, що він є неналежним відповідачем, оскільки відповідачем у даному спорі має бути сам позивач у справі. Попри те, що за таких обставин провадження у справі має бути припинено, суд розглянув матеріали справи і встановив, що позивачем не надано доказів порушення оспорюваним рішенням загальних зборів його прав та інтересів, а також не наведено фактів та доказів порушення його прав та інтересів кожним із відповідачів. Враховуючи викладене, господарський суд Запорізької області відмовив у задоволенні позову.

Чинним законодавством не встановлено вичерпного переліку випадків, коли особа, право якої порушено рішенням загальних зборів чи органів управління товариства, може звернутися по захист до суду. При розгляді спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів та органів управління товариства суду слід з'ясовувати, чи відповідає спірне рішення вимогам чинного законодавства та/або компетенції органу, що ухвалив це рішення, а також встановлювати факт порушення у зв'язку з ухваленням спірного рішення прав та охоронюваних законом інтересів позивача у справі.

Правом на звернення до суду з позовом про визнання недійсними рішень загальних зборів та інших органів товариства наділені, насамперед, акціонери товариства, а також інші особи, права та охоронювані законом інтереси яких порушуються такими рішеннями, зокрема державні органи в межах їх компетенції.

Суду слід враховувати, що однією з обов'язкових умов визнання акта недійсним є порушення у зв'язку з його прийняттям прав та охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації - позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у господарського суду немає правових підстав для задоволення позову.

Так, постановою Дніпропетровського апеляційного господарського суду від 4 липня 2002 р. скасовано рішення господарського суду Кіровоградської області від 22 квітня 2002 р. у справі N 3/74 і відмовлено у позові ТОВ "Фірма "Продімпекс" до ВАТ "Чисті метали" про визнання недійсним рішення загальних зборів. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції при розгляді справи не встановив факту порушення прав та охоронюваних інтересів позивача у зв'язку з прийняттям загальними зборами відповідача спірного рішення. Ще одним прикладом може слугувати рішення господарського суду Кіровоградської області від 4 березня 2003 р. у справі N 9/47, яким відмовлено у позові Акціонерної холдингової компанії "Укрнафтопродукт" до ВАТ "Світловодська нафтобаза" про визнання недійсним рішення загальних зборів акціонерів. При винесенні рішення суд не взяв до уваги формальне посилання позивача на порушення відповідачем норм статей 43, 46, 47 Закону без вказівки на конкретне право чи законний інтерес позивача, які було порушено.

У судовій практиці зустрічаються непоодинокі випадки застосування таких засобів захисту порушеного права, що не передбачені законом. У цих випадках заявлений позов не повинен прийматися судом, а у разі прийняття - провадження у справі має бути припинено, оскільки такі способи захисту не передбачені законодавством, а їх застосування призводило б до порушення ст. 19 Конституції України. Як приклад можна навести такі позовні вимоги: про визнання рішень загальних зборів дійсними або правомочними; про визнання рішень загальних зборів такими, що підлягають обов'язковому виконанню; зустрічний позов про зобов'язання виконати рішення загальних зборів (за наявності первісного позову про визнання рішень загальних зборів недійсними); про визнання загальних зборів такими, що відбулися; про зобов'язання акціонерів зареєструватися на загальних зборах; про визнання повідомлення акціонерів про проведення загальних зборів неправомірним (щодо надіслання персональних повідомлень та публікації загального повідомлення у засобах масової інформації); про визнання емісії недійсною; про визнання повноважень органів управління припиненими тощо.

Такі способи захисту порушеного права законодавством не передбачені й не випливають із положень законодавства.

Проблемні питання застосування статей 66, 67 ГПК щодо вжиття заходів до забезпечення позову у вигляді заборони проведення загальних зборів

Згідно зі ст. 66 ГПК господарський суд за заявою сторони, прокурора чи його заступника, який подав позов, або зі своєї ініціативи має право вжити заходів до забезпечення позову. Забезпечення позову допускається на будь-якій стадії провадження у справі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Про забезпечення позову виноситься ухвала.

Вичерпний перелік способів забезпечення позову визначений ст. 67 ГПК, серед них:

- накладення арешту на майно або грошові суми, що належать відповідачеві;

- заборона відповідачеві вчиняти певні дії;

- заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору;

- зупинення стягнення на підставі виконавчого документа або іншого документа, за яким стягнення здійснюється у безспірному порядку.

Вивчення судових справ показало, що при вирішенні спорів про визнання недійсними рішень загальних зборів, про визнання недійсними договорів купівлі-продажу акцій та пов'язаних із цим спорів господарські суди, керуючись згаданими вище статтями ГПК, виносили ухвали про забезпечення позову шляхом заборони акціонерному товариству, реєстратору та/або іншим особам здійснювати будь-які дії, пов'язані зі скликанням та проведенням загальних зборів.

Серед заходів, що вживалися господарськими судами у порядку забезпечення позову, трапляються такі:

- заборона господарському товариству проводити загальні збори;

- заборона проводити реєстрацію акціонерів для участі у загальних зборах;

- заборона реєстратору видавати копії реєстру та виписки з нього;

- зобов'язання особи зареєструватися для участі в загальних зборах;

- заборона органам державної влади здійснювати перереєстрацію підприємства або реєструвати зміни до установчих документів;

- заборона органам управління державним майном видавати довіреності на представництво інтересів держави на загальних зборах акціонерів;

- заборона будь-яких дій, пов'язаних із виконанням рішень загальних зборів;

- заборона реєстрації випуску акцій;

- заборона на відчуження акцій або частки;

- накладення арешту на майно та кошти господарського товариства тощо.

Слід зазначити, що такі заходи застосовуються судами без урахування особливостей зазначених спорів. Зокрема, при винесенні ухвал суди інколи не враховують вимоги ст. 66 ГПК, якою передбачено вжиття заходів до забезпечення позову в разі, якщо невжиття таких заходів може утруднити чи зробити неможливим виконання рішення господарського суду. Розглядаючи питання про доцільність вжиття заходів до забезпечення позову при розгляді спорів про визнання недійсним рішення загальних зборів, суди мають виходити з того, що наслідком визнання акта недійсним є втрата цим актом обов'язкового характеру для осіб, яким він був адресований. Тому немає підстав вважати, що відсутність заборони проведення загальних зборів може призвести до ускладнення або унеможливлення виконання рішення суду про визнання акта недійсним.

Одним із способів забезпечення позову є заборона іншим особам вчиняти дії, що стосуються предмета спору. У деяких випадках суди застосовують цей спосіб при вирішенні справ про визнання - недійсним договору купівлі-продажу акцій і виносять ухвали про заборону акціонерному товариству - емітенту акцій та/або іншим особам вчиняти дії, пов'язані з проведенням загальних зборів. Винесення таких ухвал є неправомірним, оскільки дії акціонерного товариства та/або інших осіб щодо проведення загальних зборів не стосуються предмета спору, яким є договір купівлі-продажу акцій.