Про деякі питання практики вирішення спорів, повязаних із застосуванням законодавства про ціни і ціноутворення

У порядку інформації та для врахування у розгляді справ надсилається огляд вирішених господарськими судами спорів, судові рішення в яких переглянуто в касаційному порядку Вищим господарським судом України.

1. Державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. В сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог конкуренційного законодавства.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, в задоволенні позову Державної інспекції з контролю за цінами (далі - Інспекція) до професійно-технічного училища (далі - Училище) про стягнення економічних санкцій відмовлено. Рішення мотивовано посиланням на те, що застосування Інспекцією до Училища економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін суперечить обставинам справи, постанові Кабінету Міністрів України від 20.01.97 N 38 (далі - постанова КМУ від 20.01.97 N 38), якою затверджено перелік платних послуг, які можуть надаватися державними навчальними закладами без встановлення конкретних цін, обмежень тарифів у сфері житлово-комунальних послуг, статті 61 Закону України "Про освіту", статті 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення", згідно з якою контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів.

Не погоджуючись із судовими актами, Інспекція у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просила рішення місцевого господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасувати. Касаційну скаргу мотивовано тим, що попередніми судовими інстанціями не взято до уваги пункт 8.3 постанови КМУ від 20.01.97 N 38, яким передбачено право надання закладами освіти гуртожитків для тимчасового проживання як окремих громадян, так і студентських (учнівських) екскурсійних та туристичних груп, виключно у період канікул, відпусток.

Пункт 1.4 Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України і Міністерства фінансів України 03.12.01 N 298/519, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 18.12.2001 за N 1047/6238, передбачає, що з порушеннями порядку встановлення і застосування цін, за які накладаються економічні санкції, є, зокрема, застосування цін (тарифів) суб'єктами господарювання за види послуг (робіт), які не передбачені нормативно-правовими актами, що встановлюють для них відповідні переліки платних послуг.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору у даній справі стала, на думку позивача, відмова Училища виконати рішення Інспекції від 27.10.2003 щодо сплати в доход державного бюджету суми нарахованих санкцій.

Правове регулювання ціноутворення в Україні здійснюється на підставі Закону України "Про ціни і ціноутворення" та інших актів законодавства, що видаються відповідно до нього.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про ціни і ціноутворення" вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Державне регулювання цін і тарифів відповідно до статті 8 Закону України "Про ціни і ціноутворення" здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів; введення Урядом України інших методів державного регулювання.

Відповідно до статті 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення" Кабінет Міністрів України: забезпечує здійснення в республіці державної політики цін; визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій; визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Постановою КМУ від 20.01.97 N 38 затверджено перелік платних послуг, які можуть надаватися державними навчальним закладами, в тому числі надання місця в гуртожитку для тимчасового проживання окремим громадянам в міжсезонний період, без встановлення конкретних цін, обмежень, що направлено на реалізацію додаткового джерела фінансування учбового закладу в результаті раціонального використання належного йому майна без ущемлення прав викладацько-студентського колективу та порушення учбового процесу.

Відповідно до підпунктів 4, 5 частини четвертої статті 61 Закону України "Про освіту" кошти, одержані, зокрема, за послуги, перелік яких визначено постановою КМУ від 20.01.97 N 38, є додатковим джерелом фінансування, не вважаються прибутком і не можуть бути вилучені в доход держави або місцевих бюджетів.

Постановою КМУ від 20.01.97 N 38 не передбачено поширення встановлених статтею 8 Закону України "Про ціни і ціноутворення" методів державного регулювання цін і тарифів на затверджений цією постановою перелік платних послуг які можуть надаватися державними навчальними закладами та не встановлено особливого методу державного регулювання цих послуг.

Згідно зі статтею 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення" державний контроль за цінами здійснюється при встановленні і застосуванні державних фіксованих та регульованих цін і тарифів. В сфері дії вільних цін контролюється правомірність їх застосування та додержання вимог антимонопольного законодавства.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Беручи до уваги викладене, Вищий господарський суд України погодився з висновками попередніх судових інстанцій про те, що контроль за додержанням державної дисципліни цін Училищем при наданні місця в гуртожитку для тимчасового проживання громадян з боку Інспекції є безпідставним.

2. У вирішенні спору про стягнення економічних санкцій потрібно враховувати, що виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) є сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

Товариство з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство) звернулося до господарського суду з позовом до Державної інспекції з контролю за цінами (далі - Інспекція) про визнання недійсним рішення Інспекції від 14.01.2004.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін апеляційною інстанцією, в позові відмовлено з мотивів правомірності винесення Інспекцією оспорюваного рішення про застосування до товариства штрафних санкцій за порушення державної дисципліни цін.

Не погоджуючись із судовими актами, Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило скасувати названі рішення місцевого та апеляційного господарських судів та прийняти нове рішення по суті спору. Скаргу мотивовано тим, що: в гуртожитку Товариства не проживали одинокі громадяни; судові інстанції припустилися неправильного застосування статті 14 Закону України "Про ціни і ціноутворення" (далі - Закон), оскільки сума заборгованості мешканців гуртожитку за перевірений період перевищує розмір накладених Інспекцією штрафних санкцій, тобто Товариством фактично не було одержано виручку з оплати за проживання у гуртожитку.

Перевіривши на підставі встановлених попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для скасування судових рішень місцевого та апеляційного судів та передачі справи на новий розгляд з урахуванням такого.

Статтею 7 Закону передбачено, що вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Відповідно до статті 8 Закону державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Згідно зі статтею 4 Закону Кабінет Міністрів України визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Відповідно до пункту 12 постанови Кабінету Міністрів України від 25.12.1996 N 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" (в редакції з 25.12.1996 по 11.03.2002) обласні державні адміністрації встановлюють граничні розміри плати за проживання в гуртожитках робітників і службовців.

Розпорядженням голови обласної державної адміністрації від 25.07.2000 "Про встановлення плати за проживання в гуртожитках робітників та службовців" встановлено, що розмір щомісячної плати за проживання в гуртожитках одиноких громадян не повинен перевищувати граничний рівень у розмірі 35 грн. Проте відповідно до названого Розпорядження розмір плати за проживання, що справляється з робітників та службовців, які проживають у гуртожитках, але працюють на інших підприємствах і в організаціях, не повинен перевищувати суми фактичних витрат.

Згідно зі статтею 14 Закону вся необґрунтовано одержана підприємством, організацією сума виручки в результаті порушення державної дисципліни цін підлягає вилученню в доход відповідного бюджету залежно від підпорядкованості підприємства, організації. Крім того, в позабюджетні фонди місцевих Рад стягується штраф у двократному розмірі необґрунтовано одержаної суми виручки.

Отже, підставою для застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін є одержання суб'єктом господарювання необґрунтованої виручки в результаті порушення порядку встановлення та застосування цін і тарифів, які регулюються уповноваженими органами відповідно до вимог законодавства.

Згідно з пунктом 2.1 Інструкції про порядок застосування економічних та фінансових (штрафних) санкцій органами державного контролю за цінами, затвердженої наказом Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України та Міністерства фінансів України від 03.12.2001 N 298/519, при порушенні порядку встановлення і застосування цін (тарифів), що регулюються уповноваженими органами, необґрунтовано одержана суб'єктом підприємницької діяльності сума виручки, що підлягає вилученню в дохід бюджету, обчислюється як різниця між фактичною виручкою від реалізації продукції (послуг, робіт) та її вартістю за цінами і тарифами, сформованими згідно з вимогами законодавства.

Відповідно до приписів статті 1 Указу Президента України "Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва" від 03.07.1998 N 727/98 виручкою від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) вважається сума, фактично отримана суб'єктом підприємницької діяльності на розрахунковий рахунок або (та) в касу за здійснення операцій з продажу продукції (товарів, робіт, послуг).

Згідно з частиною першою статті 47 Господарського процесуального кодексу України судове рішення приймається за результатами обговорення усіх обставин справи, а частиною першою статті 43 названого Кодексу передбачено вимоги щодо всебічного, повного і об'єктивного розгляду у судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності.

Всупереч цим законодавчим приписам попередніми судовими інстанціями не встановлено обставини, які входять до предмету розгляду в цій справі та мають значення для правильного вирішення спору.

Так, господарськими судами не з'ясовано, чи було позивачем фактично одержано кошти з оплати за проживання у гуртожитку за перевірений період, а також розмір такої виручки. Разом з тим, в матеріалах справи містяться надані позивачем документи, що можуть свідчити про наявність заборгованості мешканців перед товариством з оплати за проживання в гуртожитку, тобто відсутність отриманої виручки.

Окрім цього, господарські суди для того, щоб дійти висновку про факт завищення товариством граничного рівня оплати за проживання у гуртожитку, повинні були перевірити правильність висновків відповідача щодо наявності трудових відносин між товариством та особами, які проживають у гуртожитку.

Касаційна інстанція відповідно до частини другої статті 111-7 Господарського процесуального кодексу України не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові господарського суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази; тому Вищий господарський суд України судові рішення з даної справи скасував, а справу передав на новий розгляд до місцевого господарського суду.

3. Державна інспекція з контролю за цінами не має права відкликати власне рішення про застосування штрафних санкцій за порушення державної дисципліни цін.

Рішенням місцевого господарського суду позов Державної інспекції з контролю за цінами (далі - Інспекція) до відкритого акціонерного товариства (далі - Товариство) про стягнення штрафних санкцій задоволено: з Товариства на користь державного бюджету стягнуто суму штрафних санкцій і судові витрати. Рішення суду мотивовано тим, що рішення позивача про застосування штрафних санкцій ним відкликано та за тим самим актом перевірки винесено нове рішення про застосування штрафних санкцій, яке відповідає чинному законодавству.

Постановою апеляційного господарського суду назване рішення з тих же мотивів залишено без змін.

Не погоджуючись із судовими актами, Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просило рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційної інстанції скасувати і припинити провадження у справі.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Як вбачається з прийнятих у справі судових рішень, судові інстанції, вирішуючи спір по суті, виходили з того, що актом перевірки встановлено наявність порушення державної дисципліни цін, а рішення позивача, у стягненні за яким судом було відмовлено, позивачем відкликано і винесено нове рішення Інспекції, яким мотивуються позовні вимоги.

Разом з тим у розгляді даної справи судами неправильно застосовано норми матеріального права.

Так, відповідно до частини другої статті 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення" державні органи, що здійснюють контроль за цінами, та їх посадові особи мають права, виконують обов'язки і несуть відповідальність, передбачені Законом України "Про державну податкову службу в Україні", крім повноважень, передбачених пунктами 6 - 9 статті 11 останнього з названих законів.

Відповідно до пункту 3.1 Положення про Державну інспекцію з контролю за цінами, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2000 N 1819 (далі - Положення), Державна інспекція з контролю за цінами та державні інспекції з контролю за цінами в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі приймають рішення про вилучення сум економічних та фінансових (штрафних) санкцій у порядку, передбаченому законодавством. Підставою для прийняття рішень про вилучення сум економічних та фінансових (штрафних) санкцій є акти перевірок, які складаються посадовими особами органів державного контролю за цінами.

Пунктом 3.7 Положення передбачено, що у разі відхилення господарським судом позовних вимог органи державного контролю за цінами мають право відповідно до вимог Господарського процесуального кодексу України оскаржувати таку відмову у встановленому порядку.

Відповідно до підпункту 8 пункту 5 Положення скасовувати рішення своїх територіальних органів, а також винесені ними постанови про накладення адміністративних стягнень уповноважена лише Держцінінспекція. Повноважень щодо відкликання свого рішення або його скасування для територіального відділення Держцінінспекції, яким є й Інспекція, чинним законодавством не передбачено.

Таким чином, відкликання власного рішення та винесення іншого рішення за тим самим актом перевірки Інспекцією було здійснено без передбачених законодавством підстав.

Відповідно ж до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Отже, місцевим та апеляційним господарськими судами задоволено позов на підставі рішення Інспекції, прийнятого без належних повноважень.

Відповідно до частини другої статті 4 Господарського процесуального кодексу України господарський суд не застосовує акти державних та інших органів, якщо ці акти не відповідають законодавству України.

Таким чином, оскільки позовні вимоги ґрунтуються на акті, який не відповідає чинному законодавству, Вищий господарський суд України дійшов висновку про те, що в задоволенні позову має бути відмовлено.

З огляду на викладене Вищий господарський суд України рішення місцевого господарського суду та постанову апеляційного господарського суду з даної справи скасував; у задоволенні позову Інспекції відмовив.

4. Державне регулювання цін і тарифів на хліб та хлібобулочні вироби може здійснюватися місцевими державними адміністраціями лише за відповідним рішенням Кабінету Міністрів України в порядку, визначеному законодавством України.

Рішенням місцевого господарського суду в задоволенні позову агропромислового підприємства до Державної інспекції з контролю за цінами (далі - Інспекція) про визнання недійсним рішення відмовлено з тих мотивів, що покладене на його обґрунтування розпорядження обласної державної адміністрації від 11.07.2003 "Про заходи щодо нормалізації цінової ситуації на споживчому ринку" набрало чинності з моменту його оприлюднення і повинно застосовуватися у формуванні ціни на борошно.

Постановою апеляційного господарського суду назване рішення скасовано, позов задоволено: рішення Інспекції про застосування економічних санкцій за порушення державної дисципліни цін визнано недійсним. Постанову мотивовано посиланням на те, що видаючи назване розпорядження, покладене в подальшому в обґрунтування оскаржуваного рішення Інспекції, обласна державна адміністрація діяла з перевищенням повноважень, наданих їй законом.

Не погоджуючись із постановою апеляційної інстанції, Інспекція в касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просила зазначену постанову скасувати і справу направити на новий розгляд до господарського суду першої інстанції. Касаційну скаргу мотивовано тим, що апеляційна інстанція дійшла неправомірного висновку про перевищення обласною державною адміністрацією своїх повноважень у виданні розпорядження від 11.07.2003, оскільки відповідно до статті 8 Закону України "Про ціни і ціноутворення" в разі надмірного зростання цін, раніше виведених з-під контролю за рішенням Кабінету Міністрів України, виконавчих комітетів обласних рад, допускається тимчасове повернення до державного регулювання цін і тарифів.

Перевіривши повноту встановлення попередніми судовими інстанціями фактичних обставин справи та правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Причиною спору зі справи стало, на думку позивача, те, що рішення Інспекції прийнято з порушенням чинного законодавства, оскільки розпорядження обласної державної адміністрації від 11.07.2003 не було чинним на момент перевірки.

Відповідно до частини другої статті 6 Конституції України органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження у встановлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України.

Пунктом 3 статті 116 Конституції України передбачено, що забезпечення проведення цінової політики в державі відноситься до компетенції Кабінету Міністрів України.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади.

Відповідно до статті 7 Закону України "Про місцеві державні адміністрації" місцеві державні адміністрації у своїй діяльності керуються Конституцією України, цим та іншими законами України, актами Президента України, Кабінету Міністрів України, органів виконавчої влади вищого рівня.

Статтею 4 Закону України "Про ціни і ціноутворення" до повноважень Кабінету Міністрів України в галузі ціноутворення віднесено: забезпечення здійснення державної політики цін; визначення переліку продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління, крім сфери телекомунікацій; визначення повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Повноваження обласних державних адміністрацій щодо регулювання цін і тарифів на окремі види продукції, товарів і послуг визначено постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.96 N 1548 (зі змінами згідно з постановою Кабінету Міністрів України від 24.07.2003 N 1150.

Із встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи вбачається, що на час видання розпорядження обласної державної адміністрації від 11.07.2003 постанова Кабінету Міністрів України від 25.12.96 N 1548 не надавала державним адміністраціям повноважень щодо встановлення граничних рівнів рентабельності на хліб, борошно, крупи, макаронні вироби та цукор-пісок.

Ціни на борошно та хлібобулочні вироби були виведені з-під контролю за рішенням Кабінету Міністрів України (постанова від 29.06.99 N 1158, якою визнано такою, що втратила чинність, постанову Кабінету Міністрів України від 18.06.99 N 1061 "Про заходи щодо стабілізації ринку основних продовольчих товарів", яка надавала обласним державним адміністраціям повноваження за погодженням з територіальним управлінням Антимонопольного комітету України запроваджувати на період до 1 серпня 1999 року державне регулювання цін (встановлення фіксованих та граничних рівнів цін, торговельних (постачальницько-збутових) надбавок, нормативів рентабельності, введення обов'язкового декларування їх зміни) на хліб і хлібобулочні вироби і суміші борошна пшеничного першого і вищого ґатунку (з доданням борошна пшеничного вищого ґатунку не більш як 50 відсотків), хліб і булочні вироби для діабетиків, борошно пшеничне та житнє, цукор, крупи та олію).

Повернення до державного регулювання цін і тарифів на хліб та хлібобулочні вироби може бути здійснено місцевими державними адміністраціями лише за відповідним рішенням Кабінету Міністрів України в порядку, визначеному законодавством України.

Беручи до уваги викладене, Вищий господарський суд України погодився з висновком попередніх судових інстанцій про те, що розпорядження обласної державної адміністрації від 11.07.2003 видано з перевищенням передбачених законодавством повноважень, а тому постанову апеляційного господарського суду з даної справи залишив без змін.

5. Граничний рівень торговельної надбавки на лікарські засоби і вироби медичного призначення повинен встановлюватися в процентному відношенні до оптової ціни виробника (митної вартості), оскільки інших граничних тарифів та порядку їх визначення законодавством не передбачено.

Рішенням місцевого господарського суду в задоволенні позову Державної інспекції з контролю за цінами до колективного підприємства про стягнення суми економічних та штрафних санкцій відмовлено з тих мотивів, що позивачем не порушено державну дисципліну цін у встановленні націнок на лікарські засоби, оскільки у визначенні ціни на ліки він виходив з зазначених у накладних оптових цін виробника (митної вартості).

Постановою апеляційного господарського суду назване рішення скасовано, позов задоволено: з колективного підприємства в доход державного бюджету стягнуто економічні та штрафні санкції і судові витрати. Постанову мотивовано посиланням на те, що судом першої інстанції замість поняття "оптова ціна виробника" помилково застосовано поняття "оптова відпускна ціна виробника" та порушено постанову Кабінету Міністрів України від 25.12.96 N 1548 "Про встановлення повноважень органів виконавчої влади та виконавчих органів міських рад щодо регулювання цін (тарифів)" (далі - постанова КМУ від 25.12.96 N 1548).

Не погоджуючись із постановою апеляційної інстанції, колективне підприємство у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило зазначену постанову скасувати і залишити без змін рішення місцевого господарського суду. Касаційну скаргу мотивовано посиланням на те, що висновок суду апеляційної інстанції про те, що при встановленні торговельних надбавок оптовою ціною повинна вважатися відпускна ціна, за якою був придбаний товар, суперечить постанові КМУ від 25.12.96 N 1548 та пункту 1 розпорядження голови обласної державної адміністрації від 24.12.2001 "Про встановлення торговельних надбавок (націнок) на лікарські засоби і вироби медичного призначення".

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про наявність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Статтею 6 Закону України "Про ціни і ціноутворення" (далі - Закон) передбачено, що в народному господарстві застосовуються вільні ціни і тарифи, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи. Відповідно до статті 7 Закону вільні ціни і тарифи встановлюються на всі види продукції, товарів і послуг, за винятком тих, по яких здійснюється державне регулювання цін і тарифів.

Відповідно до статті 8 Закону державне регулювання цін і тарифів здійснюється шляхом встановлення: державних фіксованих цін (тарифів); граничних рівнів цін (тарифів) або граничних відхилень від державних фіксованих цін і тарифів.

Згідно зі статтею 4 Закону Кабінет Міністрів України визначає перелік продукції, товарів і послуг, державні фіксовані та регульовані ціни і тарифи на які затверджуються відповідними органами державного управління та визначає повноваження органів державного управління в галузі встановлення і застосування цін (тарифів), а також по контролю за цінами (тарифами).

Розпорядженням голови обласної державної адміністрації від 24.12.2001 встановлено граничний рівень торговельної надбавки на лікарські засоби і вироби медичного призначення, зазначені у переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, і які реалізуються населенню через аптечну мережу, в розмірі 35 процентів до оптової ціни виробника (митної вартості).

Відповідно до пункту 12 постанови КМУ від 25.12.96 N 1548 граничні торговельні надбавки (націнки) на лікарські засоби і вироби медичного призначення, зазначені у переліку вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, що реалізуються населенню через аптечну мережу, встановлюються на рівні не вище ніж 35 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості), а на ті, що придбаваються державними та комунальними закладами охорони здоров'я за бюджетні кошти, - на рівні не вище ніж 10 відсотків оптової ціни виробника (митної вартості).

Перелік вітчизняних та імпортних лікарських засобів і виробів медичного призначення, ціни на які підлягають державному регулюванню, затверджено наказом Міністерства охорони здоров'я України та Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції України N 480/294 від 03.12.2001, зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 17.12.2001 за N 1045/6236.

Питання визначення митної вартості регламентуються постановою Кабінету Міністрів України від 05.10.1998 N 1598 "Про затвердження Порядку визначення митної вартості товарів та інших предметів у разі переміщення їх через митний кордон України", яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, проте попередніми судовими інстанціями встановлено, що відповідачем не застосовувалася митна вартість товару при нарахуванні торговельної надбавки.

Нормативне визначення оптової ціни виробника у законодавстві відсутнє. Тому, на думку Інспекції, при обрахуванні надбавок позивачеві слід було виходити з фактичної відпускної ціни продавця, яку зафіксовано в бухгалтерських документах позивача (покупця) відповідно до Закону України "Про бухгалтерський облік і звітність в Україні". Проте таке твердження не відповідає вимогам зазначених нормативних актів з питань ціноутворення, які пов'язують обрахування ціни саме з оптовою ціною виробника.

Як було встановлено судом першої інстанції, позивачем в обґрунтування факту порушення відповідачем рівня граничної торговельної надбавки покладено закупівельну ціну товару, що підтверджується розрахунками суми необґрунтовано одержаної виручки та накладними на отримання товару від продавця. Відповідач же нараховує торговельну націнку від оптової ціни виробника, яку зазначено в накладних поставщика (продавця товару) і яка відрізняється від відпускної ціни, зазначеної в тих же накладних.

Висновок місцевого господарського суду про те, що встановлення граничного рівня торговельної надбавки на лікарські засоби і вироби медичного призначення у процентному відношенні саме до оптової ціни виробника (митної вартості), є правильним, оскільки інших граничних тарифів та порядку їх визначення законодавчо не встановлено.

З урахуванням наведеного Вищий господарський суд України постанову апеляційного господарського суду з даної справи скасував, а рішення суду першої інстанції залишив без змін.

6. Включені до ціни обслуговування торгового місця послуги можуть надаватися як додаткові, тому плата за ці послуги має стягуватися окремо в залежності від того, які послуги надані кожному продавцеві з урахуванням його потреб, а не включатися у загальну суму при наданні торгового місця.

Рішенням місцевого господарського суду, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, позов Державної інспекції з контролю за цінами (далі - Інспекція) до товариства з обмеженою відповідальністю (далі - Товариство) про стягнення необґрунтовано отриманої виручки та штрафу задоволено. Рішення мотивовано чинністю рішення Інспекції від 01.12.2003, яким було застосовано санкції до відповідача.

Не погоджуючись із постановою апеляційної інстанції, Товариство звернулося до Вищого господарського суду України з касаційною скаргою, в якій просить дану постанову скасувати. Касаційну скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями порушено норми матеріального та процесуального права. Зокрема, на думку скаржника, при проведенні перевірки та при вирішенні спору судами не було враховано, що Товариством не порушено державну дисципліну цін, оскільки вартість надання торгового місця у сумі 10 грн. крім власне плати за торгове місце в сумі 1 грн., включає також плату за обслуговування торгового місця, яка складається з вартості надання різних послуг. Перелік цих послуг та їх вартість затверджено наказом Товариства від 13.11.2003, який розроблено на підставі калькуляції, що відповідає Правилам торгівлі на ринках м. Києва, затвердженим рішенням Київської міської ради від 26.09.2002 N 47/207, та граничним тарифам на послуги, які надаються на ринках Києва, затвердженим рішенням III сесії XXIII скликання Київської міської ради від 01.07.1999 N 342/443.

Інспекція у відзиві на касаційну скаргу просила постанову апеляційного господарського залишити без змін як таку, що прийнята з дотриманням норм матеріального і процесуального права.

Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, заслухавши представників сторін, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

Доказів визнання недійсним чи скасування рішення Інспекції відповідачем не надано; зустрічних позовних вимог про визнання недійсним у судовому порядку рішення Інспекції відповідачем не заявлено.

Обставини, викладені у рішенні Інспекції від 01.12.2003, суд вважає встановленими відповідно до положень частини п'ятої статті 35 ГПК України.

Причиною спору стало невиконання відповідачем рішення позивача про застосування санкцій за порушення дисципліни цін.

Із встановлених попередніми судовими інстанціями обставин справи вбачається, що відповідачем було порушено вимоги рішення III сесії XXIII скликання Київської міської ради від 01.07.1999 N 342/443 "Про тарифи на послуги, що надаються на ринках міста Києва" (далі - Рішення) у частині стягнення плати за надання торгового місця в сумі 10 грн.

В обґрунтування відсутності порушень зі свого боку відповідач зазначає, що ця сума включає як надання власне самого торгового місця, так і надання інших послуг, зокрема тих, які передбачені Рішенням та відповідають Правилам торгівлі на ринках у м. Києві.

Відповідно до статей 17, 18 Правил торгівлі на ринках у м. Києві за право займання торговельного місця на ринку справляється ринковий збір у порядку, визначеному законодавством. За окрему плату продавцям можуть надаватися такі послуги: бронювання торговельних місць, прокат торговельного інвентарю, обладнання, засобів вимірювальної техніки, санітарного одягу, зберігання особистих речей і продукції в камерах схову, на складах і в холодильниках, зважування на товарних вагах, розрубка м'яса (рубачами м'яса ринку), утримання торговельного місця в належному стані, інформаційні оголошення рекламного та довідкового характеру, забезпечення місцями в готелях і на автостоянках за наявності їх на ринку, консультації спеціалістів, вантажно-розвантажувальні роботи і транспортні послуги, приймання для подальшого продажу сільгосппродуктів та інших товарів у бюро торгових послуг тощо.

Відповідно до Рішення граничний розмір тарифу за надання торгового місця для фізичних осіб для торгівлі овочами вітчизняного виробництва (картопля, капуста, морква, буряк, цибуля ріпчата, огірки та помідори городні, кабачки, часник) складає 1 грн. Як вбачається із встановлених судовим інстанціями обставин, при наданні торгового місця для фізичних осіб для торгівлі овочами з продавців справлялася плата у сумі 10 грн. Таким чином, Інспекція обґрунтовано дійшла висновку про порушення відповідачем граничного тарифу, передбаченого Рішенням.

Що ж до посилань відповідача на калькуляцію формування ціни обслуговування торгового місця, затверджену його наказом від 13.11.2003, яка включає вартість не тільки надання торгового місця, але й надання інших послуг, загальна вартість яких складає 10 грн., то відповідно до Правил торгівлі на ринках у м. Києві включені до калькуляції послуги можуть надаватися як додаткові, крім послуги з надання торгового місця, а тому за них плата має здійснюватися окремо у залежності від того, які послуги надані кожному продавцеві з урахуванням його потреб, а не включатися у загальну суму при наданні торгового місця.

Таким чином, судові інстанції, незважаючи на помилковість своїх посилань на відсутність, на підставі частини п'ятої статті 35 Господарського процесуального кодексу України, необхідності доведення правомірності винесення рішення інспекції від 01.12.2003, дійшли правильного по суті спору висновку про правомірність накладення фінансових санкцій та необхідність їх застосування до відповідача.

З огляду на наведене Вищий господарський суд України судові рішення зі справи залишив без змін з мотивів, викладених у даній постанові.