Конституційний Суд України наголошував, що "відповідно до частини третьої статті 22, статті 64 Конституції України право громадян на соціальний захист, інші соціально-економічні права можуть бути обмежені, у тому числі зупиненням дії законів (їх окремих положень), лише в умовах воєнного або надзвичайного стану на певний строк" (абзац шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 9 липня 2007 року № 6-рп/2007); "обмеження відповідних виплат є допустимим за умов воєнного або надзвичайного стану. Однак такого роду обмеження має запроваджуватися пропорційно, із встановленням чітких часових строків та в жорсткій відповідності до Конституції та законів України" (абзац перший підпункту 4.3 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 28 серпня 2020 року № 10-р/2020); "в умовах воєнного стану верховенство Конституції України та її принципів, зокрема верховенства права, поділу влади, поваги до прав і свобод людини, є основами демократичного конституційного ладу України" [перше речення абзацу першого підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024].
Розвиваючи зазначені юридичні позиції, Конституційний Суд України акцентує на тому, що оцінку домірності тимчасових окремих обмежень прав і свобод людини слід здійснювати з урахуванням потреб, пов’язаних із воєнним станом, передусім щодо захисту держави від зовнішніх загроз та відновлення безпеки. Тому така оцінка характеризується певними особливостями, обумовленими суворістю та інтенсивністю обмежень, територією і строками їх застосування, що має відповідати гостроті воєнного стану; з іншого боку, потрібно серед заходів обирати найменш радикальний, щоб не завдати надмірної шкоди правам і свободам людини. Тобто в умовах воєнного стану втручання в права і свободи може бути значно інтенсивнішим та суворішим, ніж у межах загального механізму обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина (частина перша статті 64 Конституції України), коли такі обмеження держава вводить для захисту конституційно визначених інтересів і запроваджує як невіддільний елемент збалансованого публічного регулювання реалізації таких прав і свобод та захисту вказаних інтересів.
З огляду на наведене Конституційний Суд України зазначає, що обмеження конституційного права на відпочинок, допустиме відповідно до частини другої статті 64 Конституції України, може бути запроваджене лише домірно, із визначенням чітких строків і в період дії воєнного стану держава має забезпечити принаймні мінімальні гарантії відпочинку для відновлення сил працівників, щоб повністю не позбавити їх відпочинку. Принцип балансу між роботою і особистим життям також не зникає, однак він трансформується з урахуванням реалій цього особливого правового режиму, набуває прикладного характеру для задоволення потреб, пов’язаних із воєнним станом, тобто цей принцип стає спрямованим не стільки на забезпечення максимального соціально-економічного комфорту працівників, скільки на збереження людської гідності, мінімального рівня соціально-економічних гарантій для підтримання життєздатності працівників і їхніх сімей в умовах обмежень, запроваджених у зв’язку з воєнним станом.
5.4. Конституційний Суд України вказував, що і в мирний час, і в умовах воєнного стану в разі обмеження конституційних прав і свобод має бути дотриманий принцип юридичної визначеності, який є істотно важливим у питаннях дієвості верховенства права та означає, що "обмеження основних прав людини та громадянина і втілення цих обмежень на практиці допустиме лише за умови забезпечення передбачуваності застосування правових норм, встановлюваних такими обмеженнями. Тобто обмеження будь-якого права повинне базуватися на критеріях, які дадуть змогу особі <...> передбачати юридичні наслідки своєї поведінки" (абзац третій підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 29 червня 2010 року № 17-рп/2010); "юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (легітимні очікування)" ( абзац п’ятий підпункту 3.2 пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).
Конституційний Суд України вважає, що в контексті цього конституційного провадження юридичну визначеність потрібно розуміти не лише як право особи розраховувати на передбачуваність приписів актів права, якими визначені обмеження права на відпустку, та на чітке розуміння фактичних і юридичних наслідків їх застосування, а й як право на зрозуміле сприйняття потрібності, домірності та законності таких обмежень. Наведене означає, що приписи актів права мають встановлювати наперед і чітко строк дії будь-яких обмежень права на відпустку в умовах воєнного стану в Україні, а перебіг цього строку має відбуватися для всіх осіб за універсальними правилами та не може залежати від мінливих і позанормативних чинників, які зумовлюють непевність у тривалості таких обмежень та їх наслідках.
5.5 Конституційний Суд України такожт звертає увагу, що частина друга статті 64 Конституції України визначає національний механізм обмеження прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, а механізм дерогації є зовнішньополітичним механізмом, який фіксує, що держава у зв’язку із введенням воєнного стану або іншою надзвичайною ситуацією тимчасово не спроможна виконувати взяті на себе окремі зобов’язання за міжнародними договорами у сфері прав людини. У Рішенні Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024 зазначено, що "відступ від деяких міжнародних зобов’язань України у сфері прав людини та зумовлена цим здатність держави вдатися до обмежень певних прав і свобод людини не означають запровадження законодавчих та інших засобів, які не були б узгоджені з Конституцією України" ( абзац третій підпункту 8.2 пункту 8 мотивувальної частини). Тобто обидва вказані механізми, як правило, діють паралельно і є взаємопов’язаними, оскільки обмеження прав і свобод відповідно до частини другої статті 64 Конституції України фактично може виправдовувати дерогацію і є передумовою для її здійснення. З іншого боку, якщо визначення змісту та обсягу конституційних прав і свобод людини невіддільне від міжнародних зобов’язань, які держава взяла на себе, то обмеження таких прав і свобод за частиною другою статті 64 Конституції України неможливе без здійснення дерогації.
Отже, обмеження згідно з частиною другою статті 64 Конституції України конституційного права на відпочинок, зміст та обсяг якого пов’язаний із взятими державою міжнародними зобов’язаннями щодо забезпечення мінімальних гарантій реалізації вказаного права, має відбуватися одночасно з відступом держави від таких зобов’язань, якщо це не заборонено міжнародними договорами.
5.6. Конституційний Суд України бере до уваги, що в міжнародному праві визнано широкий простір обдумування держав у питаннях здійснення ними національної соціально-економічної політики, яка охоплює регулювання реалізації права на відпочинок.
Європейський суд з прав людини на підставі своєї прецедентної практики у рішенні у справі див. зображення v. Hungary від 13 грудня 2016 року (заява № 53080/13) підсумував, що поняття "суспільний інтерес" неодмінно значне за обсягом, і природною є наявність широкого простору обдумування у законодавчого органу під час реалізації соціальної та економічної політики, тому потрібно поважати його міркування щодо того, що становить "суспільний інтерес", якщо тільки таке міркування не є явно безпідставним (§ 113); це особливо актуально, зокрема, коли закони ухвалюють в контексті зміни політичного та економічного режиму, запровадження політики захисту державного бюджету, для перерозподілу коштів, для заходів жорсткої економії, спричинених серйозною економічною кризою (§ 114).
Європейський суд з прав людини на підставі своєї прецедентної практики у рішенні у справі Belane Nagy v. Hungary від 13 грудня 2016 року (заява № 53080/13) підсумував, що поняття "суспільний інтерес" неодмінно значне за обсягом, і природною є наявність широкого простору обдумування у законодавчого органу під час реалізації соціальної та економічної політики, тому потрібно поважати його міркування щодо того, що становить "суспільний інтерес", якщо тільки таке міркування не є явно безпідставним (§ 113); це особливо актуально, зокрема, коли закони ухвалюють в контексті зміни політичного та економічного режиму, запровадження політики захисту державного бюджету, для перерозподілу коштів, для заходів жорсткої економії, спричинених серйозною економічною кризою (§ 114).
До того ж акти міжнародного права визначають можливість відступу держав від зобов’язань під час надзвичайної ситуації (до якої віднесено і воєнний стан)[пункт 1 статті 15 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року; пункт 1 статті 4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права 1966 року]; водночас у такій ситуації приписи цих міжнародних актів, що гарантують людські права і свободи, які не є абсолютними, не забороняють обмежувати їх домірно до потреб захисту відповідних публічних інтересів. Подібні механізми втручання визначені й для прав і свобод людини, не захищених указаними міжнародними актами, зокрема для засадничого права на відпочинок і дозвілля ( статті F, G частини V Хартії); інші ж міжнародні акти, які гарантують засадниче право на відпочинок та дозвілля, не конкретизують механізму відступу держави від зобов’язань щодо цього права в умовах воєнного стану або іншої суспільної небезпеки, однак і не встановлюють заборон щодо такого відступу (пункт 2 статті 29 Декларації, стаття 4 Пакту). У Загальному коментарі № 23 щодо забезпечення права на відпочинок та дозвілля зазначено, що "хоча держави-учасниці і є гнучкими у національному контексті, вони зобов’язані встановити мінімальні стандарти, яких потрібно дотримуватись і які не можуть бути відхилені або знижені на підставі економічних або виробничих аргументів" (пункт 34).
Водночас акти міжнародного права навіть в умовах воєнного або надзвичайного стану визначають пріоритетність принципу верховенства права, а отже, і його складників - домірності, юридичної визначеності, рівності.
У Доповіді про дотримання принципів демократії, прав людини та правовладдя в умовах надзвичайного стану (Report - Respect for democracy, human rights and the rule of law during states of emergency), ухваленій Європейською Комісією "За демократію через право" (Венеційська Комісія) 19 червня 2020 року за допомогою письмової процедури, яка замінила 123-тє пленарне засідання [CDL-AD(2020)014], наголошено, що "навіть в умовах надзвичайного стану переважну силу повинен мати засадничий принцип правовладдя" (§ 9), виділено основоположні принципи, дотримання яких є обов’язковим під час застосування надзвичайних заходів для мінімізації шкоди засадничим людським правам, демократії та правовладдю (потрібність, домірність та тимчасовість), а також визначено три основних інструменти врегулювання надзвичайних ситуацій (§ 38), а саме:
- "винятки з прав людини <...> виключають зі сфери прав людини певні дії, вжиті під час надзвичайної ситуації" (§ 39);
- "обмеження прав людини. До обмежень належать заходи, що накладені на неабсолютні права людини <...>. Ці обмеження підлягають потрійній перевірці: законності (передбачені законом), легітимності (мають законну мету) та потрібності (потрібні для досягнення мети та пропорційні до неї)" (§ 40);
- "відступ від прав. Відступи - це тимчасове призупинення гарантій певних прав людини. Можливість відступу передбачена ситуацією "надзвичайного становища в державі, за якого життя нації перебуває під загрозою" <...> чи схожою винятковою серйозною ситуацією. Прихований відступ не допускається. Заходи здійснення відступу повинні відповідати принципу домірності <...> держави можуть відступати лише "в такій мірі, в якій це диктує гострота становища" <...>. "Міра" стосується строгості заходів, географічної території, на якій їх застосовують, та періоду, протягом якого вони діють <...>. Відступ можна застосовувати щодо будь-яких прав людини, окрім тих, які визначено як такі, від яких не можна відступати" (§41).
Також під час обмеження прав і свобод мають бути дотримані принципи юридичної визначеності та рівності. Європейська Комісія "За демократію через право" (Венеційська Комісія) у Дослідженні "Осучаснене Мірило правовладдя" (The Updated Rule of Law Checklist), ухваленому на її 145-му пленарному засіданні 12-13 грудня 2025 року [CDL-AD(2025)002], зазначила, що "передбачність означає не лише те, що приписи акта права мають бути (де можливо) проголошеними ще до їх імплементації, а й що вони мають бути передбачними за своїми наслідками: їх має бути сформульовано з достатньою чіткістю та зрозумілістю, аби суб’єкти права мали змогу впорядкувати свою поведінку згідно з ними" (пункт II.В. 1.49); "засаднича вимога передбачності будь-якого втручання держави (за потреби - із залученням професійної правничої допомоги) та втручання у права, визначені приписами права, залишається незмінною. Визначальною метою є надання можливості особам, на яких поширюється дія приписів актів права, впорядковувати свою поведінку та у встановленому порядку організовувати свою діяльність, а також забезпечення того, щоб утручання держави було потрібним, домірним і законним" (пункт II.В.1.50); "законодавство має відповідати принципу рівності: воно повинно однаково регулювати схожі юридичні ситуації та по-різному - відмінні ситуації, а також гарантувати рівність за будь-якою ознакою потенційної дискримінації. Не кожна відмінність у ставленні - або відсутність диференційованого ставлення до осіб, які перебувають у суттєво відмінних ситуаціях, - становить дискримінацію, а лише така, якій бракує об’єктивного та розумного обґрунтування" (пункт II.Е.2.91).
Отже, держави у мирний час і в умовах воєнного стану мають широкий простір обдумування у питаннях реалізації права на відпочинок. За такої умови принципи рівності, юридичної визначеності мають бути дотримані, а обмеження вказаного права - здійснюватися домірно до правомірної мети, зі збереженням мінімальних стандартів цього права; якщо ж ідеться про обмеження права на відпочинок у надзвичайній ситуації (зокрема, в умовах воєнного стану), то держави можуть відступати від своїх міжнародних зобов’язань щодо забезпечення права на відпочинок, тимчасово зупинивши мінімальні стандарти такого забезпечення, якщо це є домірним гостроті надзвичайного становища.
6. Конституційний Суд України, ураховуючи приписи статей 1, 3, 8, 22, 45, 64, пунктів 1, 6 частини першої статті 92 Конституції України, перевіряє на відповідність Конституції України (конституційність) оспорювані приписи Закону, що встановлюють обмеження конституційного права на відпочинок і уможливлюють у період дії воєнного стану надання або перенесення відповідних відпусток без збереження заробітної плати, якщо їх тривалість становить більше 24 календарних днів, а також надання без збереження заробітної плати невикористаних днів таких відпусток у разі їх перенесення на період після припинення або скасування воєнного стану, поки працівник фактично не використає вказаних днів.
6.1. Конституційний Суд України виходить із того, що обмеження конституційного права на відпочинок відбулося в умовах воєнного стану, який введено в Україні у зв’язку з військовою агресією Російської Федерації проти України (Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022 зі змінами), а також ураховує свої юридичні позиції, за якими:
- "у разі значного погіршення фінансово-економічної ситуації, виникнення умов воєнного або надзвичайного стану, необхідності забезпечення національної безпеки України <...> держава може здійснити відповідний перерозподіл своїх видатків з метою збереження справедливого балансу між інтересами особи та суспільства" (друге речення абзацу п’ятого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 22 травня 2018 року № 5-р/2018);
- "в умовах воєнного стану держава зобов’язана мобілізувати всі доступні їй ресурси для посилення своєї обороноздатності та відсічі збройної агресії Російської Федерації проти України" [перше речення абзацу другого підпункту 5.2 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 6 квітня 2022 року № 1-р(II)/2022];
- "згідно з приписами частини першої статті 17 Конституції України в умовах воєнного стану захист суверенітету і територіальної цілісності України, забезпечення її економічної, інформаційної безпеки є не лише найважливішими функціями держави, справою всього Українського народу, а й невіддільною умовою збереження української державності як такої" [перше речення абзацу четвертого пункту 6 мотивувальної частини Рішення від 19 червня 2024 року № 7-р(II)/2024].
Конституційний Суд України в контексті цього конституційного провадження бере до уваги широкий простір обдумування законодавця у питаннях реалізації права на відпочинок і надає належної ваги міркуванням законодавця щодо визначення суспільного інтересу, що зумовив у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану запровадження згідно з оспорюваними приписами Закону обмежень щодо здійснення працівниками прав на різні види відпусток, тривалість яких становить більше 24 календарних днів. Однак яким би широким не був цей простір обдумування та важливим суспільний інтерес, що потребує захисту, такі обмеження не можуть порушувати сутності права, мають бути установлені з легітимною метою, справедливі, об’єктивно виправдані та досягнуті домірними засобами.
6.2. Конституційний Суд України зазначає, що в умовах воєнного стану держава повинна спрямовувати всі доступні їй ресурси, зокрема фінансово-економічні, передусім на підтримку сфери оборони, відновлення інфраструктури, надання гуманітарної допомоги, задоволення інших нагальних потреб, зумовлених воєнним станом. Також у таких умовах, коли попит на трудові ресурси високий і виконання економічних, соціальних і воєнних завдань потребує мобілізації максимальної кількості працівників, для держави надважливо запобігти дестабілізації в роботі підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій, зокрема дефіциту трудових і фінансових ресурсів у різних секторах економіки та зниженню економічних показників. Стабільність та оперативність такої роботи доконечно потрібні для належного функціонування різних галузей економіки, а також усіх інших сфер суспільного життя, що, своєю чергою, забезпечує обороноздатність держави та її економічну безпеку.
Закон ухвалено задля "врегулювання окремих питань трудових відносин між працівником та роботодавцем в умовах воєнного часу, враховуючи необхідність забезпечення збалансованості між скороченням видатків роботодавців на оплату відпусток <...> та забезпеченням мінімально необхідних прав та гарантій працівників" [Пояснювальна записка до проєкту Закону України про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану (реєстр. № 7160), ухваленого як Закон]. Закон визначає особливості проходження державної служби, служби в органах місцевого самоврядування, особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, представництв іноземних суб’єктів господарської діяльності в Україні, а також осіб, які працюють за трудовим договором, укладеним із фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України "Про правовий режим воєнного стану" (частина перша статті 1 Закону).
Ураховуючи наведене та проаналізувавши приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону, Конституційний Суд України висновує, що їх мета є легітимною, оскільки ці приписи Закону визначають у зв’язку із введенням в Україні воєнного стану на період його дії та після припинення або скасування особливий порядок організації надання відпусток, тривалість яких становить більше 24 календарних днів, що спрямовано на запобігання надмірному навантаженню на Державний бюджет України у разі фінансування з нього довготривалих відпусток, дестабілізації роботи підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій (зокрема, дефіциту трудових і фінансових ресурсів у різних секторах економіки та зниженню економічних показників) та має сприяти посиленню в умовах воєнного стану та після його припинення або скасування захисту обороноздатності та економічної безпеки України.
6.3. На виконанняі приписів статей 1, 3, 45 с Конституції України Кодексом законів про працю України (далі - Кодекс), Законом України "Про відпустки" від 15 листопада 1996 року № 504/96-ВР зі змінами (далі - Закон № 504) гарантовано конституційне право на відпочинок, яке є одним із основних трудових прав працівників, що охоплює, зокрема, право на відпустки, реалізація якого має бути забезпечена задля відновлення працездатності, зміцнення здоров’я, а також для виховання дітей, задоволення власних життєво важливих потреб та інтересів, всебічного розвитку особи (частина друга статті 2 Кодексу, преамбула Закону № 504).
Законодавець гарантував конституційне право на відпочинок, визначивши, зокрема, право на відпустки громадян України, які перебувають у трудових відносинах із підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, працюють за трудовим договором у фізичної особи (стаття 74 Кодексу, частина перша статті 2 Закону № 504); мінімальну тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки для працівників, яка не може бути меншою ніж 24 календарних дні (частина перша статті 75 Кодексу, частина перша статті 6 Закону № 504); надання відповідних відпусток визначеної тривалості зі збереженням на період відпустки місця роботи (посади), заробітної плати (допомоги), а також заборону заміни відпустки грошовою компенсацією, крім окремих випадків, установлених на законодавчому рівні (стаття 83 Кодексу, частина третя статті 2, статті 4, 24 Закону № 504).
Згідно з пунктом 2 розділу "Прикінцеві положення" Закону главу XIX "Прикінцеві положення" Кодексу доповнено пунктом 2, за яким під час дії воєнного стану в Україні діють обмеження та особливості організації трудових відносин, установлені Законом, оспорювані приписи якого уможливлюють надання без збереження заробітної плати різних видів відпусток, визначених законами України. Водночас оспорювані приписи Закону гарантують на законодавчому рівні кожному працівникові оплачувану щорічну основну відпустку, мінімальна тривалість якої становить 24 календарних дні за поточний рік роботи, що засвідчує обов’язковий характер такої відпустки та виключає можливість її ненадання або надання без збереження заробітної плати. Тому оспорювані приписи Закону не скасовують сутності права на відпочинок для кожного такого працівника.
До того ж приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12 Закону не позбавляють роботодавця можливості надавати оплачувані відпустки більшої тривалості на підставі законодавства України, трудових та колективних договорів, і саме він найліпше обізнаний з економічними, організаційними та управлінськими потребами, пов’язаними з трудовою діяльністю на локальному рівні, та найбільше заінтересований у розвитку свого сектору економіки та збереженні кадрів. Така можливість роботодавця на свій розсуд розв’язувати питання надання довготривалих відпусток дасть змогу ефективно, раціонально використовувати трудові і фінансові ресурси та забезпечувати гнучку й адаптовану роботу підприємств, установ, організацій усіх форм власності, державних інституцій, які в умовах воєнного стану виконують важливі функції (зокрема, постачання товарів і послуг, підтримання безперервної роботи економіки та задоволення ключових потреб суспільства), а також рівність у правах і обов’язках працівників різних галузей у період підвищеного суспільного навантаження, щоб забезпечити виконання нагальних завдань у різних сферах економіки, від яких в умовах воєнного стану залежить посилення обороноздатності держави та її економічна безпека.
Абзац другий пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону визначає порядок втрати чинності приписами другого речення абзацу другого, третього речення абзацу третього частини першої статті 12 Закону, які залишаються чинними до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану, що означає також можливість роботодавця надавати вказані відпустки до такого моменту без збереження заробітної плати. Це може бути потрібним, з одного боку, для запобігання надмірному фінансовому навантаженню на різні сектори економіки у складний післявоєнний період та забезпечення економічної безпеки держави, з іншого, - щоб працівник мав можливість скористатися невикористаними днями відпусток, які були перенесені на післявоєнний період, до моменту, поки це право він повністю не реалізує.
Тож приписи другого речення абзацу другого, абзацу третього частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону зберігають сутність права на відпочинок, що полягає в гарантуванні кожному працівникові оплачуваної щорічної основної відпустки, тривалість якої становить 24 календарних дні, а також встановлюють потрібні заходи, які раціонально пов’язані з досягненням легітимної мети цих приписів Закону.
6.4. Досліджуючи домірність установлених приписами абзацу третього частини першої статті 12 Закону обмежень права на відпочинок, Конституційний Суд України констатує, що Кодекс, Закон № 504 визначають низку оплачуваних і неоплачуваних відпусток різної тривалості і функціонального призначення у механізмі забезпечення соціально значущих обставин, юридичне унормування яких може відрізнятися за ступенем простору обдумування законодавця. Цей простір є широким, і у зв’язку із введенням воєнного стану в Україні законодавець може врегулювати надання та оплату тих відпусток, тривалість яких становить більше 24 календарних днів, визначаючи їх як такі, що не є обов’язковими, оскільки вони мають факультативний характер за вказаним призначенням та не стосуються сутності людських прав, а отже, не належать до мінімальних гарантій конституційного права на відпочинок.
Аналізуючи приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону, Конституційний Суд України наголошує, що вони гарантують обов’язкове надання надважливих соціальних відпусток у зв’язку з вагітністю та пологами, для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку та у зв’язку з усиновленням дитини, що відповідає посиленому захисту сім’ї, материнства, батьківства та дитинства за Конституцією України та міжнародним правом. Також зазначені приписи Закону належно відтворюють широкий простір обдумування законодавця в тім, що роботодавцю дозволено за власним рішенням надавати працівникові у період дії воєнного стану будь-які інші відпустки без збереження заробітної плати, якщо він уже використав 24 календарних дні щорічної основної відпустки; перенести невикористані працівником дні таких відпусток на період після припинення або скасування воєнного стану або ухвалити рішення надати ці дні відпусток без збереження заробітної плати. Адже такі відпустки (наприклад, додаткові відпустки за роботу із шкідливими та важкими умовами праці, за особливий характер праці, інші додаткові відпустки, передбачені чинним законодавством; додаткові відпустки у зв’язку з навчанням; соціальні відпустки - додаткові відпустки працівників, які мають дітей або повнолітню дитину - особу з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи, відпустки при народженні дитини) є додатковими соціальними благами, які мають факультативне функціональне призначення у забезпеченні соціально значущих обставин, не впливають на людську гідність та не скасовують сутності конституційного права на відпочинок та інших конституційних прав і свобод людини і громадянина.
З огляду на наведене Конституційний Суд України дійшов висновку, що приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону не суперечать приписам статей 1, 3, 8, 22, 24, 28, 45, 51, 52, 64 Конституції України.
6.5. Конституційний Суд України, вирішуючи цю справу, керується принципами домірності, рівності і юридичної визначеності та виходить із того, що оплачувана щорічна відпустка є засадничою конституційною гарантією конституційного права на відпочинок і її мінімальна тривалість має бути встановлена законом для всіх працівників безумовно. Тому забезпечення такої відпустки мінімальної тривалості має обов’язковий характер та виключає можливість її ненадання або надання без збереження заробітної плати. Так само мають бути гарантовані законом збільшена тривалість оплачуваної щорічної основної відпустки та/або надання відповідних видів оплачуваних відпусток для уразливих категорій осіб, зокрема дітей та осіб з інвалідністю, якщо такі відпустки є не додатковими пільгами, а мінімальними гарантіями їхнього права на відпочинок, що невіддільні від забезпечення засадничих соціально значущих обставин праці таких осіб та збереження сутності їхнього права на відпочинок. Тому надавати такі відпустки, які становлять мінімальні гарантії права на відпочинок, без збереження заробітної плати недопустимо за жодних умов, оскільки нівелюється сама природа такої відпустки як справедливої винагороди за працю та засадничої соціальної гарантії, що має компенсаційний характер.
Друге речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону уможливлює надання працівникові невикористаних днів щорічної основної відпустки без збереження заробітної плати, якщо тривалість такої відпустки становить більше 24 календарних днів. Тобто цим приписом Закону не гарантована як обов’язкова встановлена на законодавчому рівні (стаття 75 Кодексу, стаття 6 Закону № 504) оплачувана щорічна основна відпустка, мінімальна тривалість якої перевищує 24 календарних дні, особам віком до вісімнадцяти років - 31 календарний день, особам з інвалідністю I і II груп - 30 календарних днів, особам з інвалідністю III групи - 26 календарних днів. До того ж у період дії воєнного стану не застосовують заборону не надавати щорічних відпусток повної тривалості протягом робочого року особам віком до вісімнадцяти років (абзац п’ятий частини першої статті 12 Закону). Зазначені неповнолітні особи належать до такої уразливої категорії осіб, як діти, яким надання збільшеної тривалості відпочинку вкрай потрібне для всебічного належного розвитку і є конституційним обов’язком держави щодо охорони дитинства (статті 24, 51 Конституції України). Особи з інвалідністю також потребують збільшеної тривалості відпочинку задля реалізації їхніх прав на працю, здоров’я, реабілітацію нарівні з іншими працівниками та для забезпечення соціальної інтеграції, гідного рівня життя й недискримінації, що узгоджується зі змістом статей 24, 28 Конституції України. Проте припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону не забезпечує таких мінімальних гарантій реалізації конституційного права на відпочинок для вказаних уразливих категорій осіб, оскільки надання їм визначеної на законодавчому рівні оплачуваної щорічної основної відпустки мінімальної тривалості фактично не має обов’язкового характеру та уможливлює ненадання такої відпустки або надання її без збереження заробітної плати. Конституційний Суд України також наголошує, що зазначеним приписом Закону фактично зупинена на період дії воєнного стану для осіб віком до вісімнадцяти років конституційна гарантія надання оплачуваної щорічної відпустки мінімальної тривалості, оскільки фактично йдеться про відступ держави від зобов’язання, узятого нею відповідно до пункту 7 статті 7 частини II Хартії, за яким для осіб віком до вісімнадцяти років оплачувана щорічна відпустка не може бути меншою принаймні ніж 28 календарних днів.
Отже, припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону не забезпечує у сфері праці та зайнятості для осіб віком до вісімнадцяти років та осіб з інвалідністю мінімальних гарантій права на відпочинок у вигляді щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів, що порушує принципи рівності, домірності та поваги до людської гідності, нівелюючи сутність конституційного права на відпочинок.
Також Конституційний Суд України вказує, що приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону не лише нівелюють вказані мінімальні гарантії права на відпочинок, оскільки пролонгують чинність припису другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону до моменту, поки працівники фактично не використають днів відпусток, які були перенесені на період після припинення або скасування воєнного стану в Україні, а й порушують принцип юридичної визначеності та засадничу вимогу чіткості строків обмежень прав і свобод в умовах воєнного стану.
Відповідно до абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону втрата чинності приписами другого речення абзацу другого, третього речення абзацу третього частини першої статті 12 Закону, якими визначені обмеження права на відпустку, для кожного працівника відбувається в різний час і залежить від використання днів відпусток та їх надання, що фактично індивідуалізує строк дії вказаних обмежень і ставить його у залежність від обставин реалізації права на відпустку, уможливлюючи довільність та неоднаковість перебігу такого строку для працівників. Тобто перебіг вказаного строку не відбувається для всіх працівників за універсальними правилами, що зумовлює невпевненість у тривалості зазначених обмежень права на відпочинок та їх фактичних і юридичних наслідків, порушує принцип юридичної визначеності та повністю позбавляє передбачуваності застосування обмежень права на відпочинок, визначених оспорюваними приписами Закону, спотворюючи також чіткість строків їх дії у зв’язку із введенням воєнного стану в Україні, що суперечить принципу верховенства права.
З огляду на наведене Конституційний Суд України висновує, що припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів, та приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону суперечать приписам статей статей 1, 3, 8, 22, 24, 28, 45, 51, 52, 64 Конституції України.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 35, 51, 52, 65, 66, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України"
Конституційний Суд України
ухвалив
1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), приписи абзацу третього частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року № 2136-IX зі змінами.
2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними):
припис другого речення абзацу другого частини першої статті 12 Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року № 2136-IX зі змінами в тім, що він не забезпечує надання особам віком до вісімнадцяти років та особам з інвалідністю оплачуваної щорічної основної відпустки, мінімальна тривалість якої більше 24 календарних днів;
приписи абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року № 2136-IX зі змінами.
3. Приписи другого речення абзацу другого частини першої статті 12, абзацу другого пункту 3 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану" від 15 березня 2022 року № 2136-IX зі змінами, що визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
4. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".
ВЕЛИКА ПАЛАТА
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
