Крім того, судові інстанції не дослідили та не надали оцінки тим доказам, що свідчать про надіслання та вручення Відділенням повторних повідомлень особисто директору Підприємства, оскільки оспорюване рішення ґрунтується також і на фактах невиконання відповідачем повторно надісланого попередження про необхідність надання інформації, яке, про що свідчать встановлені судовими інстанціями обставини справи, було вручено директору особисто.
Так, постановою місцевого загального суду саме за неподання Відділенню інформації директора Підприємства було притягнуто до адміністративної відповідальності. Тому висновок господарського суду про те, що зазначена постанова не може бути доказом у справі, не відповідає частині п'ятій статті 35 Господарського процесуального кодексу України.
З урахуванням викладеного Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.
10. Факти зловживання монопольним становищем, встановлені судовим рішенням, яке в подальшому скасовано, не може бути покладено в основу іншого судового рішення на підставі частини другої статті 35 Господарського процесуального кодексу України.
До господарського суду звернулось Управління державної служби охорони (далі - Управління) з позовом до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним рішення адміністративної колегії Відділення про порушення Управлінням законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу (далі - оспорюване рішення).
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, позов задоволено частково: визнано недійсним оспорюване рішення в частині визнання монопольного становища Управління на ринку надання послуг озброєної фізичної охорони та зловживання монопольним становищем на ньому. Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим, що приймаючи оспорюване рішення, адміністративна колегія Відділення порушила приписи пунктів 12, 23, 29, 37 Правил розгляду справ про порушення антимонопольного законодавства України, затверджених розпорядженням Антимонопольного комітету України від 19.04.94 N 5 (в редакції розпорядження Антимонопольного комітету України від 29.06.98 N 169-р, далі - Правила).
Не погоджуючись із судовими актами, Відділення у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати у відповідній частині і передати у цій частині справу на новий розгляд. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями при розгляді справи не було застосовано відповідних положень нормативно-правових актів, що призвело до прийняття неправильних судових рішень у справі.
Перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судовими інстанціями норм матеріального і процесуального права Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність передачі справи на новий розгляд, виходячи з такого.
Згідно з оспорюваним рішенням Управління з 2001 року займало монопольне становище на регіональному ринку забезпечення схоронності об'єктів, що належать юридичним особам, за допомогою технічних засобів охорони та на ринку озброєної фізичної охорони і зловживало своїм монопольним положенням на ринку. Відділення шляхом аналізу розрахунків за договорами встановило, що Управління при укладанні договорів з суб'єктами господарювання застосовувало різні ціни за однакову послугу без об'єктивно виправданих причин. Крім того, в розрахунок вартості 1 години групи затримання до складу витрат включались витрати на страхові послуги (страхування об'єктів, квартир), як по договорах з майновою відповідальністю, так і по договорах без майнової відповідальності.
Такі дії Управлінням містили ознаки порушення, передбаченого абзацом шостим статті 4 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", а також пунктом 2 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" (що набрав чинності з 02.03.2002).
Водночас, рішенням господарського суду зі справи N 1/111 визнано недійсними Відділення "Про визначення монопольного становища" та "Про порушення антимонопольного законодавства та накладення штрафу", що стосувалися Управління і були прийнятті з приводу порушення ним антимонопольного законодавства на ринку послуг з фізичної охорони з правом використання вогнепальної зброї в період 2001-2002 років та стосовно визнання його монополістом на цьому ринку з часткою 100 відсотків.
Відповідно до частини другої статті 35 ГПК України факти, встановлені рішенням господарського суду під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, в яких беруть участь ті самі сторони.
Оскаржувані судові рішення у даній справі прийняті саме з урахуванням наведеного припису ГПК України та рішення господарського суду зі справи N 1/111.
Однак постановою Вищого господарського суду України скасовано рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції зі справи N 1/111, а останню передано на новий розгляд до суду першої інстанції.
У зв'язку з цим факти, встановлені рішенням господарського суду зі справи N 1/111, не може бути покладено в основу рішення суду з даної справи, а тому оскаржувані судові акти підлягають скасуванню, а справа - передачі на новий розгляд до суду першої інстанції. У новому розгляді справи слід вирішити спір з урахуванням фактичних обставин, встановлених за результатами нового розгляду справи N 1/111, та прийнятого у цій справі нового судового рішення.
За таких обставин Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.
11. Факт чи факти нав'язування суб'єктом господарювання товару (в тому числі послуг), не потрібного контрагентові, повинні бути доведені органом Антимонопольного комітету України і відображені в рішенні господарського суду з відповідного спору.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, відмовлено у задоволенні позову Об'єднання до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним рішення Відділення про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та накладення штрафу.
Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим, що Відділенням правомірно визнано дії Об'єднання порушенням законодавства про захист економічної конкуренції у вигляді зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку шляхом встановлення таких умов реалізації товару, які неможливо було б встановити за умов існування значної конкуренції на ринку та накладено штраф.
Не погоджуючись із судовими актами, Об'єднання у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати та визнати недійсним рішення Відділення. Скаргу мотивовано порушенням судовими інстанціями приписів статті 33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) щодо розподілу між сторонами обов'язку доказування наявності порушення законодавства про захист економічної конкуренції та відсутністю з боку об'єднання дій, які свідчили б про нав'язування контрагентові не потрібної йому послуги.
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про необхідність скасування судових рішень та передачі справи на новий розгляд виходячи з такого.
Оскарженим рішенням встановлено, що до складу Об'єднання входить залізничний вокзал (далі - вокзал), що займає монопольне становище на товарному ринку спеціалізованих послуг вокзалу в межах зони його обслуговування з часткою 100 відсотків. До складу вокзалу входить як структурний підрозділ "Сервіс-центр".
Правилами перевезення пасажирів, багажу, вантажобагажу та пошти залізничним транспортом України, передбачено ціни на ці послуги, зокрема, на послугу "продаж квитка в залізничній касі від 45 діб до дня відправлення поїзда включно у напрямку "туди" в сумі 3,50 грн.".
Проте при продажу квитка на проїзд залізничним транспортом у "Сервіс-центрі" вокзалу з пасажирів додатково до суми, зазначеної в проїзних документах, стягувалось 8 грн. за послуги "бронювання і оформлення одного місця пасажиру", що підтверджується квитком на проїзд. Таким чином, при продажу квитків за 45 діб до відправлення поїзда у напрямку "туди" через касу "Сервіс-центру" одночасно стягувався комісійний збір у сумі 3,5 грн. і плата за "бронювання та оформлення одного місця пасажиру" в сумі 8 грн.
Процедура оформлення квитків у касі "Сервіс-центрі" за складом робіт принципово нічим не відрізнялась від такої ж процедури в інших касах вокзалу, проте пасажири, купуючи у "Сервіс-центрі" квитки за 45 діб до відправлення поїзда, сплачували на 8 грн. більше, ніж пасажири, які купували такі ж квитки в інших касах вокзалу.
З огляду на викладені факти Відділення зробило висновок про наявність у діях Об'єднання ознак зловживання своїм монопольним становищем при оформленні проїзних документів у "Сервіс-центрі" шляхом нав'язування пасажирам до оплати незамовленої послуги "бронювання і оформлення одного місця пасажиру".
Судовими інстанціями встановлено, що оформлення квитків здійснювалося, крім каси "Сервіс-центру", і в інших касах вокзалу, причому в останніх - без плати "за бронювання та оформлення одного місця пасажиру". Отже, пасажири в принципі не були позбавлені можливості придбання на вокзалі проїзних документів без внесення зазначеної плати. Однак судові інстанції не з'ясували обставин, пов'язаних з практичною реалізацією такої можливості, а саме: не здійснили оцінки доводів позивача у справі та поданих ним доказів стосовно наявності в касах вокзалу квитків у вільному продажу та не перевірили наявності чи відсутності письмових скарг пасажирів з питань придбання квитків в інших, крім каси "Сервіс-центру", касах вокзалів.
Частиною першою статті 33 ГПК України передбачено, що сторони повинні довести ті обставини, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Факт нав'язування суб'єктом господарювання товару (в тому числі послуг), не потрібного контрагентові, повинен був доведений Відділенням. Однак в судових рішеннях не зазначено про подання відповідачем у справі доказів на підтвердження факту нав'язування товару, якими могли б бути фактичні дані, що свідчили б про відсутність чи обмеження продажу проїзних документів в інших касах вокзалу за одночасної наявності таких документів у вільному продажу в касі "Сервіс-центру".
Таким чином, судові інстанції у розгляді справи припустилися неправильного застосування приписів частини першої статті 43 ГПК України стосовно всебічного, повного і об'єктивного розгляду в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, а також статті 33 названого Кодексу щодо розподілу обов'язку доказування між сторонами справи.
Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції скасував, а справу передав на новий розгляд.
12. Для кваліфікації дій суб'єкта господарювання як правопорушення, передбаченого статтею 13 та пунктом другим статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", не обов'язкове настання наслідків у вигляді ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання або споживачів, зокрема, заподіяння їм шкоди (збитків), а достатньо встановлення можливості настання таких наслідків.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, відмовлено у задоволенні позову залізниці в особі дистанції водопостачання до територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення) про визнання недійсним його рішення і задоволено зустрічний позов Відділення до залізниці про стягнення штрафу.
Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим, що вимоги за первісним позовом є необґрунтованими, а вимоги за зустрічним позовом засновані на законі.
Не погоджуючись із судовими актами, залізниця у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просила їх скасувати і прийняти нове рішення, яким задовольнити первісний позов. Скаргу мотивовано тим, що судовими інстанціями у розгляді справи порушено вимоги: статей 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення", статей 1 і 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", пунктів 1 і 5 частини другої статті 13 та пункту 2 частини першої статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статті 33 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України; невірно застосовано пункт 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції".
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з урахуванням такого.
Відділенням прийнято рішення, в якому визнано монопольне становище залізниці в особі дистанції водопостачання на регіональному ринку, а її дії стосовно встановлення у договорі умови щодо подвійної оплати за понаднормативне споживання води населенням та встановлення подачі води за графіком (не затвердженим відповідними органами місцевого самоврядування та не погодженого державним санітарним лікарем на залізничному транспорті) визнано порушеннями законодавства про захист економічної конкуренції.
Залізницею не доведено, що спірні питання не відносяться до компетенції органів Комітету.
З урахуванням вимог статей 1 і 3 Закону України "Про Антимонопольний комітет України", пункту 1 частини другої статті 13 та пункту 2 частини першої статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", статті 13 Закону України "Про ціни і ціноутворення" та встановлених обставин справи судові інстанції дійшли правильного висновку про те, що рішення Відділення стосується не правопорушень в галузі ціноутворення, як це стверджувала залізниця, а порушення законодавства про захист економічної конкуренції, у зв'язку з чим Відділення у прийнятті цього рішення діяло в межах наданих йому повноважень.
Не впливає на кваліфікацію порушення і відсутність доказів про нарахування та подвійну оплату населенням понаднормативного споживання води.
Відповідно до частини першої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції" зловживання монопольним (домінуючим) становищем на ринку є дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до, зокрема, ущемлення інтересів споживачів. Отже, судові інстанції дійшли правильного висновку про те, що для кваліфікації дій позивача за первісним позовом в даному випадку як правопорушення, передбаченого статтею 13 та пунктом 2 статті 50 Закону України "Про захист економічної конкуренції", не обов'язкове настання наслідків у вигляді заподіяння шкоди (збитків) споживачам, а достатньо встановлення можливості настання таких наслідків.
Залізницею не доведено існування на даному товарному ринку конкуренції чи альтернативних джерел отримання послуг з централізованого водопостачання та централізованого водовідведення.
Отже, судові інстанції обґрунтовано застосували до спірних правовідносин пункт 1 частини другої статті 13 Закону України "Про захист економічної конкуренції". Із з'ясованих цими судовими інстанціями обставин справи вбачається, що залізниця в особі дистанції водопостачання встановила такі умови надання послуг з водопостачання, які були б неможливі за умов існування значної конкуренції на ринку. Відтак Відділення здійснило оцінку цих дій відповідача не з точки зору правомірності чи неправомірності визначення цін за послуги, а з огляду на встановлення у договорах із споживачами (населенням) таких додаткових умов, які призвели до порушення законодавства про захист економічної конкуренції.
З урахуванням наведеного Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.
13. Неповнота проведення органом Антимонопольного комітету України аналізу ринку послуг стала підставою для визнання судом недійсним прийнятого цим органом рішення.
Рішенням господарського суду, залишеним без змін постановою суду апеляційної інстанції, задоволено позов господарського товариства (далі - Товариство) про визнання недійсним рішення територіального відділення Антимонопольного комітету України (далі - Відділення). Таке рішення судових інстанцій мотивоване тим, що Відділенням аналіз ринку проведено неповно, а тому позивача безпідставно визнано таким, що займав монопольне становище на ньому.
Не погоджуючись із судовими актами, Відділення у касаційній скарзі до Вищого господарського суду України просило їх скасувати і передати справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Скаргу мотивовано тим, що судами порушено вимоги статті 8 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" і статті 1 Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" в частині визначення меж товарного ринку і монопольного становища суб'єктів господарювання на ньому; не враховано приписи пункту 7 частини другої статті 14 Закону України "Про Антимонопольний комітет України" в тій частині, що визначення меж товарного ринку та монопольного становища підприємців на ньому належить до повноважень названого Комітету та його територіальних відділень і є їх виключним правом.
Перевіривши на підставі встановлених судовими інстанціями фактичних обставин справи правильність застосування ними норм матеріального і процесуального права, Вищий господарський суд України дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.
Рішенням адміністративної колегії Відділення Товариство визнано таким, що у 2001 році займало монопольне становище на регіональному ринку технічного обслуговування та ремонту реєстраторів розрахункових операцій (далі - РРО) з часткою, що перевищувала 35 відсотків. Дії Товариства із встановлення для споживачів різної вартості (ціни) однієї й тієї ж роботи шляхом визначення різної її вартості з причин, що не відносяться до вартості цих робіт (послуг), визнано порушенням, передбаченим абзацом шостим статті 4 названого Закону у вигляді зловживання монопольним становищем шляхом встановлення дискримінаційних цін (розцінок) на свої роботи (товари, послуги). Цим рішенням на Товариство накладено штраф.
Опломбування РРО проводилося відповідно до наказу Державної податкової адміністрації України від 01.12.2000 N 614 та затвердженого ним Порядку реєстрації, опломбування та застосування реєстраторів розрахункових операцій за товари (послуги), який передбачає декілька випадків опломбування РРО, а не тільки після їх технічного обслуговування і ремонту. Тому є помилковим і недоведеним твердження Відділення про безпідставність включення Товариством до рахунків на оплату та прейскуранту робіт не тільки витрат з опломбування, а й витрат з проведення робіт щодо перевірки конструкції і програмного забезпечення РРО на відповідність еталону модифікації. Проведення експертного дослідження та опломбування РРО різних модифікацій з різною складністю програмного забезпечення цих апаратів та з врахуванням їх технічного стану вимагали різної кваліфікації спеціалістів, часу, а отже й різних витрат Товариства.
Відділенням не доведено, що Товариство займало монопольне становище на регіональному ринку технічного обслуговування та ремонту РРО з часткою, що перевищувала 35 відсотків, оскільки матеріали справи свідчать, що в названому місті існував ряд підприємств, що працювали як сервісні центри з обслуговування РРО.
Виходячи з наведеного, Вищий господарський суд України рішення господарського суду та постанову суду апеляційної інстанції залишив без змін.
| Заступник Голови Вищого господарського суду України | В.Москаленко |