У березні 2006 року об'єднана державна податкова інспекція звернулася до суду із позовом про визнання недійсною усної угоди від 02.12.2004, укладеної між відповідачами - Відкритим акціонерним товариством "Н" та Приватним підприємством "Т" з підстав, передбачених статтею 207 Господарського кодексу України.
Постановою місцевого суду від 10.05.2006 позов задоволено, оспорюваний договір визнано недійсним, зобов'язано підприємство "Т" повернути товариству "Н" кошти, отримані за угодою, а з покупця товару - товариства "Н" стягнуто кошти на користь держави.
В основу даного рішення покладено дані акта документальної перевірки товариства з питань дотримання податкового законодавства, в т.ч. повноти нарахування і сплати податку на додану вартість, від 22.07.2005, докази використання цим відповідачем у податковому і господарському обліку виписаних контрагентом - Приватним підприємством "Т" фінансово-звітних документів, рішення місцевого суду від 28.10.2003 про скасування державної реєстрації названого підприємства, в силу якого актом від 01.12.2003 анульовано його свідоцтво платника податку на додану вартість, неподання звітності та несплата податків продавцем товару із лютого 1998 року, та висновок суду про те, що Приватне підприємство "Т", укладаючи та виконуючи оспорювану угоду, переслідувало мету ухилення від сплати податків.
Ухвалою апеляційного суду від 25.07.2006 постанову суду першої інстанції залишено без змін.
Дане судове рішення вмотивоване перевіреними доводами про повне виконання сторонами умов договору від 02.12.2004, відсутністю у його сторони - Приватного підприємства "Т" спеціальної правоздатності в силу судового рішення про скасування його державної реєстрації та втратою статусу платника податку на додану вартість, неподанням податкової звітності з 1998 року, що свідчить про мету контрагента ухилитись від сплати податків за наслідками договірних відносин із товариством "Н", таку, що завідомо суперечить інтересам держави, що дозволило суду визнати оспорювану угоду недійсною із застосування до її сторін наслідків, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України.
Згідно з усною угодою від 02.12.2004 Відкрите акціонерне товариство "Н" придбало у Приватного підприємства "Т" м'ясопродукти. Виконання сторонами даної угоди підтверджується виданими Приватним підприємством "Т" видатковою та податковою накладними від 02.12.2004, квитанціями до прибуткових касових ордерів від 01.12.2004 із відтиском печатки Приватного підприємства "Т" та підписом відповідальної особи.
Наведене свідчить про належне виконання сторонами оспорюваної угоди.
Із акта перевірки від 22.07.2005 вбачається, що Відкрите акціонерне товариство "Н" відобразило вказану господарську операцію у податковому обліку та віднесло до податкового кредиту у квітні та травні 2005 року суми податку на додану вартість на підставі податкових накладних Приватного підприємства "Т".
Наявні у справі документальні дані про відображення Товариством названої операції у господарській і податковій звітності та придбання ним товарів у Приватного підприємства "Т" для власних виробничих потреб не містять у діях названого відповідача будь-яких ознак чи обставин, з якими стаття 207 Господарського кодексу України пов'язує недійсність господарських зобов'язань.
Поряд із цим Цивільний кодекс України, який набрав чинності 01.01.2004, серед правових наслідків вчинення правочину, який порушує публічний порядок, не встановлює санкцій, аналогічних тим, які були встановлені статтею 49 Цивільного кодексу УРСР. Такі санкції встановлені Господарським кодексом України.
Згідно з частиною першою статті 207 цього Кодексу, який набрав чинності 01.01.2004, господарське зобов'язання, що не відповідає вимогам закону, або вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, або укладено учасниками господарських відносин з порушенням хоча б одним з них господарської компетенції (спеціальної правосуб'єктності), може бути на вимогу однієї із сторін, або відповідного органу державної влади визнано судом недійсним повністю або в частині.
Положення статей 207 та 208 Господарського кодексу слід застосовувати з урахуванням того, що правочин, який вчинено з метою, що завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, водночас суперечить моральним засадам суспільства, а тому згідно з частиною першою статті 203, частиною другою статті 215 Цивільного кодексу України є нікчемним, і визнання такого правочину недійсним судом не вимагається.
Органи державної податкової служби, вказані у статті 10 Закону України "Про державну податкову службу в Україні", можуть на підставі пункту 11 цієї статті звертатися до судів з позовами про стягнення на користь держави коштів, одержаних за правочинами, вчиненими з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, посилаючись на їхню нікчемність. У разі задоволення позову висновок суду про нікчемність правочину має міститись у мотивувальній, а не в резолютивній частині судового рішення.
Санкції застосовуються за вчинення правочину з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Разом з тим, за змістом частини першої статті 208 Господарського кодексу України, застосування цих санкцій можливе лише в разі виконання правочину хоча б однією стороною.
Санкції, встановлені цією нормою, не можуть застосовуватися за сам факт несплати податків (зборів, інших обов'язкових платежів) однією зі сторін договору. За таких обставин правопорушенням є несплата податків, а не вчинення правочину. Для застосування санкцій, передбачених частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, необхідним є наявність умислу на укладення угоди з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства, наприклад, вчинення удаваного правочину з метою приховання ухилення від сплати податків.
Частиною першою статті 208 цього Кодексу передбачено застосування санкцій лише судом. Це правило відповідає нормі статті 41 Конституції України, згідно з якою конфіскація майна може бути застосована виключно за рішенням суду у випадках, обсязі та порядку, встановлених законом.
Оскільки санкції, передбачені частиною першою статті 208 Господарського кодексу України, є конфіскаційними, стягуються за рішенням суду в доход держави за порушення правил здійснення господарської діяльності, то такі санкції не є цивільно-правовими, а є адміністративно-господарськими як такі, що відповідають визначенню частини першої статті 238 Господарського кодексу та можуть застосовуватись лише протягом строків, встановлених статтею 250 цього кодексу.
Судами першої та апеляційної інстанцій викладене не взято до уваги, окрім цього, залишено без належної оцінки встановлений у ході розгляду справи правовий статус обох сторін оспорюваного договору, а також мету, на досягнення якої кожна з них вчиняла обумовлені договором дії. Також суди не взяли до уваги і інші юридично значимі обставини, з якими закон пов'язує визнання угод недійсними.
Ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.11.2007 скасовано постановлені у справі судові рішення, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції.
10. Вимога про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації суб'єкта господарювання фактично є вимогою про скасування державної реєстрації, а тому судам її слід розцінювати як вимогу про припинення юридичної особи, яка, в свою чергу, відповідає повноваженням органу державної податкової служби.
Ухвалою місцевого суду від 20.03.2006, залишеною без змін ухвалою апеляційного суду від 27.04.2006, позовну заяву державної податкової адміністрації до гр. У. про визнання нечинними статуту Приватного підприємства "Ф" з моменту його реєстрації 29.11.2002, запису про проведення державної реєстрації вказаного підприємства, свідоцтва платника податку на додану вартість цього ж підприємства з моменту внесення до реєстру платників податку на додану вартість 14.10.2003, первинних бухгалтерських документів з реквізитами Приватного підприємства "Ф" залишено без розгляду.
Судові рішення вмотивовані висновком про подання позовної заяви особою, яка не має адміністративної процесуальної дієздатності, оскільки чинне законодавство не передбачає право органу державної податкової служби на звернення до суду з відповідним позовом.
Відповідно до пункту 4 частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства України компетенція адміністративних судів поширюється на спори за зверненням суб'єкта владних повноважень у випадках, встановлених законом.
Згідно з пунктом 17 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" органи державної податкової служби мають право звертатися у передбачених законом випадках до судових органів із заявою (позовною заявою) про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності.
Позов до гр. У. про визнання нечинними статуту Приватного підприємства "Ф" з моменту реєстрації 29.11.2002, запису про проведення державної реєстрації вказаного підприємства, свідоцтва платника податку на додану вартість цього ж підприємства з моменту внесення до реєстру платників податку на додану вартість 14.10.2003, первинних бухгалтерських документів з реквізитами Приватного підприємства "Ф" пред'явлений державною податковою адміністрацією 20.02.2006, тобто в період дії Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" від 15.05.2003.
За змістом статей 22, 38 зазначеного Закону з підстав, передбачених цим Законом, зокрема, у разі визнання недійсним запису про проведення державної реєстрації через порушення закону, допущені при створенні юридичної особи, які не можна усунути, суд може постановити рішення щодо припинення юридичної особи, що не пов'язане з банкрутством юридичної особи.
При цьому з Прикінцевих положень розділу VIII цього ж Закону випливає, що закони, нормативно-правові акти, прийняті до набрання чинності цим Законом, тобто до 01.07.2004, діють у частині, що не суперечить цьому Закону.
Отже, положення пункту 17 статті 11 Закону України "Про державну податкову службу в Україні" щодо права податкового органу на звернення до суду з позовом про скасування державної реєстрації суб'єкта підприємницької діяльності, пункту 2 частини першої статті 110 Цивільного кодексу України щодо можливості ліквідації юридичної особи за рішенням суду про визнання судом недійсною державної реєстрації юридичної особи через допущені при її створенні порушення, які не можна усунути, частини шостої статті 59 Господарського кодексу України щодо скасування державної реєстрації суб'єкта господарювання слід розуміти як положення щодо припинення юридичної особи.
Виходячи з наведеного, заявлену позивачем вимогу про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації Приватного підприємства "Ф", яка фактично є вимогою про скасування державної реєстрації зазначеного підприємства, суду слід було розцінити як вимогу про припинення юридичної особи, яка в свою чергу відповідає повноваженням органу державної податкової служби, і внаслідок цього компетенції адміністративних судів.
При цьому зазначену позовну вимогу суду слід було розглядати з урахуванням того, що відповідачем у справі про припинення юридичної особи є юридична особа, а не її учасники (засновники), оскільки учасники в порядку, встановленому законом та установчими документами, входять до складу вищого органу юридичної особи. Водночас мати на увазі, що згідно з частиною першою статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України суд першої інстанції, встановивши, що з адміністративним позовом звернулися не до тієї особи, яка повинна відповідати за таким позовом, може за згодою позивача допустити заміну первинного відповідача належним відповідачем, якщо це не потягне зміни підсудності адміністративної справи. У разі ж неможливості здійснення процесуальної заміни відповідача суд повинен був вирішувати спір за наявного у справі відповідача.
Порушення судом статей 17, 155 Кодексу адміністративного судочинства України в частині позовної вимоги про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації Приватного підприємства "Ф" призвело до постановлення незаконної ухвали, отже, відповідно до частини першої статті 227 зазначеного Кодексу є підставою для скасування цієї ухвали у відповідній частині з направленням справи до суду першої інстанції для продовження розгляду в цій частині позовних вимог.
При розгляді вимог державної податкової адміністрації про визнання нечинними статуту, свідоцтва платника податку на додану вартість, первинних бухгалтерських документів Приватного підприємства "Ф" суду слід було виходити з того, що такі вимоги не могли бути самостійними позовними вимогами, оскільки в силу статті 38 Закону України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" статут, свідоцтво платника податку на додану вартість, первинні документи суб'єкта господарювання підлягають правовій оцінці в справі з іншими позовними вимогами, зокрема, у справі про припинення юридичної особи. Визнання зазначених документів нечинними законом не вимагається. Тому позови податкових органів про визнання нечинними статуту, свідоцтва платника податку на додану вартість, первинних бухгалтерських документів підприємства розгляду не підлягають. Висновок суду про невідповідність цих документів вимогам чинного законодавства має міститись у мотивувальній, а не у резолютивній частині судового рішення.
Звідси, в частині залишення без розгляду позову щодо вимог про визнання нечинними статуту, свідоцтва платника податку на додану вартість, первинних бухгалтерських документів Приватного підприємства "Ф" ухвалені судові рішення підлягають залишенню без змін з вищенаведених підстав.
За таких обставин ухвалою Вищого адміністративного суду України від 27.03.2008 ухвали місцевого та апеляційного судів скасовано в частині залишення без розгляду позовної заяви державної податкової адміністрації про визнання нечинним запису про проведення державної реєстрації Приватного підприємства "Ф".
| Голова Вищого адміністративного суду України | О.Пасенюк |