УХВАЛА
ПЕРШОГО СЕНАТУ КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
Про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Амосової Тетяни Володимирівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України
| м. Київ 7 листопада 2018 року № 55-у(І)/2018 | Справа № 3-352/2018(4887/18) |
Перший сенат Конституційного Суду України у складі:
Шевчука Станіслава Володимировича - головуючого,
Головатого Сергія Петровича,
Гультая Михайла Мирославовича,
Завгородньої Ірини Миколаївни - доповідача,
Колісника Віктора Павловича,
Кривенка Віктора Васильовича,
Литвинова Олександра Миколайовича,
Мельника Миколи Івановича,
Саса Сергія Володимировича,
розглянув на засіданні питання про відкриття конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Амосової Тетяни Володимирівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України.
Заслухавши суддю-доповідача Завгородню І.М. та дослідивши матеріали справи, Перший сенат Конституційного Суду України
установив:
1. Амосова Т.В. звернулася до Конституційного Суду України з клопотанням визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України (далі - Кодекс).
Відповідно до положень частини першої статті 233 Кодексу працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У конституційній скарзі Амосова Т.В. зазначає, що положення частини першої статті 233 Кодексу суперечать частині шостій статті 43, частині другій статті 55, частині першій статті 64 Конституції України, оскільки строки звернення до суду із заявами про вирішення трудового спору, встановлені оспорюваними положеннями Кодексу, є надмірно короткими порівняно зі строками позовної давності, встановленими положеннями Цивільного кодексу України.
Амосова Т.В. звернулась до суду з позовом про визнання незаконними Розпорядження Кабінету Міністрів України "Про звільнення Амосової Т.В. з посади генерального директора Державного концерну "Ядерне паливо" від 3 липня 2013 року № 470-р (далі - Розпорядження), наказів Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 3 липня 2013 року № 90-к/к та Державного концерну "Ядерне паливо" від 8 липня 2013 року № 61-к (далі - Концерн), про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, відшкодування моральної шкоди.
Печерський районний суд міста Києва рішенням від 15 лютого 2017 року позов задовольнив в частині вимог про визнання незаконними та скасування Розпорядження, наказів Міністерства енергетики та вугільної промисловості України від 3 липня 2013 року № 90-к/к, Концерну від 8 липня 2013 року № 61-к, поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу.
Апеляційний суд міста Києва рішенням від 19 квітня 2017 року, яке залишено без змін постановою Верховного Суду від 8 серпня 2018 року, рішення суду першої Інстанції в частині задоволених позовних вимог скасував та ухвалив в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні позову з підстав пропуску строку, встановленого частиною першою статті 233 Кодексу.
Відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний суд виходив з того, що Амосова Т.В. не надала доказів, які б підтверджували існування об'єктивних причин, що перешкоджали протягом місяця з дня набрання законної сили ухвалою окружного адміністративного суду міста Києва від 15 листопада 2013 року про закриття провадження у справі на підставі пункту 1 частини першої статті 157 Кодексу адміністративного судочинства України (у зв'язку з тим, що справа не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства) звернутися із вказаним позовом до суду загальної юрисдикції в порядку, передбаченому Цивільним процесуальним кодексом України.
2. Перший сенат Конституційного Суду України, вирішуючи питання щодо відкриття конституційного провадження у справі у зв'язку з неодностайним постановленням Третьою колегією суддів Першого сенату Конституційного Суду України Ухвали від 18 жовтня 2018 року про відмову у відкритті конституційного провадження у цій справі, виходить з такого.
Згідно із Законом України "Про Конституційний Суд України" конституційною скаргою є подане до Конституційного Суду України письмове клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб'єкта права на конституційну скаргу (частина перша статті 55); у конституційній скарзі зазначається обґрунтування тверджень щодо неконституційності закону України чи його окремих положень із зазначенням того, яке з гарантованих Конституцією України прав людини, на думку суб'єкта права на конституційну скаргу, зазнало порушення внаслідок застосування закону (пункт 6 частини другої статті 55); конституційна скарга вважається прийнятною, зокрема, за умов її відповідності вимогам, передбаченим статтею 55 цього закону (абзац перший частини першої статті 77).
Суб'єкт права на конституційну скаргу вважає, що застосовані в остаточному судовому рішенні у його справі положення частини першої статті 233 Кодексу суперечать нормам Конституції України, згідно з якими громадянам гарантується захист від незаконного звільнення (частина шоста статті 43), право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових та службових осіб (частина друга статті 55), та приписам її частини першої статті 64, згідно з якою конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, встановлених Конституцією України, а також статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція).
З аналізу конституційної скарги та доданих до неї матеріалів вбачається, що Амосова Т.В. не обґрунтувала тверджень щодо неконституційності положень частини першої статті 233 Кодексу.
Автор клопотання у конституційній скарзі цитує приписи Конституції України та законів України, Конвенції, рішення Європейського суду з прав людини. Однак цитування без аргументації невідповідності Конституції України оспорюваних положень закону не є обґрунтуванням тверджень щодо їх неконституційності (ухвали Конституційного Суду України від 8 липня 2015 року № 29-у/2015, від 21 грудня 2017 року № 13-у/2017, ухвали Великої палати Конституційного Суду України від 24 травня 2018 року № 23-у/2018, від 24 травня 2018 року № 24-у/2018, від 31 травня 2018 року № 27-у/2018, від 7 червня 2018 року № 34-у/2018).
Наведене свідчить про те, що конституційна скарга не відповідає вимогам пункту 6 частини другої статті 55 Закону України "Про Конституційний Суд України", що є підставою для відмови у відкритті конституційного провадження у справі згідно з пунктом 4 статті 62 цього закону - неприйнятність конституційної скарги.
Враховуючи викладене та керуючись статтями 147, 151-1, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 50, 55, 56, 61, 62, 77, 86 Закону України "Про Конституційний Суд України", відповідно до § 45, § 54 Регламенту Конституційного Суду України Перший сенат Конституційного Суду України
ухвалив:
1. Відмовити у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Амосової Тетяни Володимирівни щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини першої статті 233 Кодексу законів про працю України на підставі пункту 4 статті 62 Закону України "Про Конституційний Суд України" - неприйнятність конституційної скарги.
2. Ухвала Першого сенату Конституційного Суду України є остаточною.
ПЕРШИЙ СЕНАТ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ