Документ підготовлено в системі iplex
Конституційний Суд України | Рішення від 28.10.2026 № 13-р(II)/2026
Отже, заборона дискримінації не виключає встановлення відмінностей у правовому регулюванні, зокрема, з огляду на особливості становища осіб. Водночас такі відмінності повинні мати об’єктивне та розумне виправдання.
6.3. Конституційний Суд України зазначає, що частина перша статті 81-1 Кодексу встановлює розрізнення в аспекті доступу до передбаченого нею механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання щодо осіб, засуджених за умисне вбивство двох або більше осіб, та осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, до яких цей механізм не застосовується, й інших осіб, до яких він може бути застосований.
З огляду на викладене розв’язанню в цій справі підлягає питання правомірності визначення законодавцем відповідних осіб, до яких не може бути застосований механізм умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби. Тому для оцінки оспорюваних приписів статті 81-1 Кодексу на відповідність статті 21, частинам першій, другій статті 24 Конституції України потрібно з’ясувати, чи перебувають особи, які мають різний доступ до цього механізму, у порівнюваному становищі та чи має таке розрізнення об’єктивне й розумне виправдання.
6.4. Конституційний Суд України виходить із того, що стаття 81-1 Кодексу встановлює спеціальний механізм умовно-дострокового звільнення від відбування покарання не лише для припинення подальшого відбування покарання, а й для створення юридичної можливості проходження звільненими особами військової служби за контрактом під час мобілізації та/або дії воєнного стану. Застосування цього механізму безпосередньо пов’язане з виконанням зазначеними особами військового обов’язку та проходженням військової служби після застосування до них такого механізму.
За змістом частини першої статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов’язком громадян України (частина перша). Відповідно до частини другої цієї статті Конституції України громадяни відбувають військову службу відповідно до закону. Отже, виконання конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни здійснюється у встановленому законом порядку, а визначення умов та критеріїв доступу до військової служби належить до повноважень Верховної Ради України. Відповідно, з приписів статті 65 Конституції України не випливає безумовне право особи вимагати доступу до військової служби. Водночас конституційне значення захисту Вітчизни та забезпечення обороноздатності держави не усуває вимог щодо дотримання принципу рівноправності та заборони дискримінації, а визначення законодавцем умов доступу до механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, безпосередньо пов’язаного з проходженням військової служби, має відповідати конституційним гарантіям прав і свобод людини.
6.5. Закон № 2232 регулює відносини між державою і громадянами України у зв’язку з виконанням ними конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності й територіальної цілісності України та визначає загальні засади проходження в Україні військової служби ( преамбула).
Згідно із Законом № 2232 військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства (перше речення частини першої статті 2 ).
Особливий характер військової служби зумовлює встановлення законами України критеріїв придатності та допуску до неї, зокрема пов’язаних зі станом здоров’я, фізичною та психологічною придатністю, віком, професійними якостями та іншими обставинами, що мають істотне значення для належного виконання військовослужбовцем своїх обов’язків.
В аспекті умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом ці вимоги втілені, зокрема, в абзаці першому частини другої статті 81-1 Кодексу, згідно з яким умовно-дострокове звільнення від відбування покарання може бути застосоване судом, якщо засуджений виявив бажання проходити військову службу за контрактом та відповідає вимогам проходження військової служби за контрактом, визначеним статтею 21-5 Закону № 2232.
За статтею 21-5 Закону № 2232 на військову службу за контрактом приймаються особи, звільнені умовно-достроково від відбування покарання на підставі, визначеній статтею 81-1 Кодексу, які відповідають таким вимогам проходження військової служби: яким залишилося до досягнення віку, передбаченого статтею 22 Закону № 2232, не менше трьох років; придатні до військової служби за станом здоров’я; пройшли професійно-психологічний відбір; мають достатній рівень фізичної підготовки для виконання обов’язків військової служби.
Водночас винятки щодо осіб, до яких застосовується умовно-дострокове звільнення від відбування покарання для проходження військової служби, встановлені в абзаці другому частини першої статті 81-1 Кодексу, по суті, ідентичні вимогам, закріпленим в абзаці першому частини другої статті 4 Закону № 2232, щодо неможливості комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань відповідними особами.
У цьому аспекті Конституційний Суд України звертає увагу, що законодавець дотримується послідовного підходу до визначення осіб, щодо яких не допускається застосування спеціальних механізмів залучення до військової служби, установивши аналогічні винятки і в частині другій статті 81-1 Кодексу щодо умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом, і в частині першій статті 616 Кримінального процесуального кодексу України щодо скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період та/або військової служби за контрактом осіб рядового, сержантського і старшинського та офіцерського складу.
Отже, відповідне розрізнення в аспекті доступу до механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого статтею 81-1 Кодексу, законодавець пов’язує з вимогами до осіб, які проходять військову службу, на визначення яких він уповноважений Конституцією України.
6.6. Особливий характер військової служби зумовлений, зокрема, специфікою завдань, що їх виконують військовослужбовці та що передбачають можливість носіння, зберігання та застосування зброї, а також застосування бойової техніки. Така можливість безпосередньо передбачена законодавством України, зокрема Статутом внутрішньої служби Збройних Сил України, затвердженим Законом України від 24 березня 1999 року № 548–XIV, відповідно до якого військовослужбовці під час виконання службових обов’язків мають право носити, зберігати та застосовувати зброю.
Зазначені особливості військової служби зумовлюють потребу в установленні спеціальних вимог щодо надійності та безпечності осіб, яких приймають на військову службу, зокрема осіб, умовно-достроково звільнених від відбування покарання на підставі статті 81-1 Кодексу.
6.7. Довічне позбавлення волі відповідно до частини першої статті 64 Кодексу встановлюється за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених Кодексом, якщо суд не вважає за можливе застосовувати позбавлення волі на певний строк; умисне вбивство двох або більше осіб законодавець також відніс до особливо тяжких злочинів та передбачив за його вчинення покарання у виді позбавлення волі на строк від десяти до п’ятнадцяти років або довічного позбавлення волі; сам злочин пов’язаний із насильством.
Конституційний Суд України виходить із позитивного обов’язку держави щодо захисту життя, здоров’я та безпеки людини, який випливає із сутнісного змісту статті 3 Конституції України та безпосередньо закріплений у її статті 27 у приписі "обов’язок держави – захищати життя людини" (друге речення частини другої). Виконання цього обов’язку передбачає вжиття державою належних і достатніх заходів для запобігання загрозам життю та здоров’ю осіб, які перебувають під її юрисдикцією, зокрема військовослужбовців, які виконують завдання з оборони держави, у тому числі спільно з особами, умовно-достроково звільненими від відбування покарання для проходження військової служби на підставі статті 81-1 Кодексу, та цивільного населення, яке з ними взаємодіє.
Залучення до проходження військової служби осіб, які вчинили насильницькі та інші особливо тяжкі кримінальні правопорушення, пов’язане з додатковими ризиками для військової дисципліни, субординації, належного виконання бойових завдань, а також життя і здоров’я інших військовослужбовців та цивільних осіб. За таких обставин держава не лише має право, а й зобов’язана враховувати зазначені ризики під час визначення осіб, щодо яких може бути застосовано механізм умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбачений статтею 81-1 Кодексу.
6.8. Конституційний Суд України в Рішенні від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004 зазначив, що "окремим виявом справедливості є питання відповідності покарання вчиненому злочину; категорія справедливості передбачає, що покарання за злочин повинно бути домірним злочину. Справедливе застосування норм права <…> означає не тільки те, що передбачений законом склад злочину та рамки покарання відповідатимуть один одному, а й те, що покарання має перебувати у справедливому співвідношенні із тяжкістю та обставинами скоєного і особою винного" (перше, друге, третє речення абзацу п’ятого підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини); "призначене судом покарання повинно відповідати ступеню суспільної небезпеки злочину, обставинам його вчинення та враховувати особу винного, тобто бути справедливим" (третє речення абзацу сьомого підпункту 4.2 пункту 4 мотивувальної частини).
Конституційний Суд України виходить із того, що хоча принцип рівноправності та недискримінації й стосується також осіб, яких визнано винними у вчиненні кримінальних правопорушень та яким призначено покарання, його потрібно тлумачити як такий, що не допускає нівелювання принципу індивідуалізації юридичної відповідальності, закріпленого в частині другій статті 61 Конституції України.
В аспекті цієї справи Конституційний Суд України зазначає, що принцип індивідуалізації юридичної відповідальності не вичерпується вимогою відповідності призначеного покарання вчиненому кримінальному правопорушенню; він має враховуватися й під час визначення законодавцем умов та порядку зміни юридичного статусу особи під час відбування покарання, зокрема умов її звільнення від подальшого відбування покарання. Із принципів рівноправності та індивідуалізації юридичної відповідальності в їх взаємозв’язку не випливає вимога однакового юридичного регулювання умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, зокрема для проходження військової служби, для всіх категорій засуджених. Навпаки, відмінності у виді та строковості призначеного покарання, характері й тяжкості вчиненого кримінального правопорушення, а також інші об’єктивні обставини є підставою для диференціації законодавцем умов та порядку такого звільнення.
Наведене узгоджується і з практикою Європейського суду з прав людини, який у рішенні у справі Gerger v. Turkey від 8 липня 1999 року (заява № 24919/94), оцінюючи відмінність у правовому регулюванні щодо засуджених, зумовлену характером учинених ними правопорушень, зазначив, що відповідне розрізнення стосувалося не різних груп осіб, а різних видів правопорушень відповідно до оцінювання законодавцем їх тяжкості; немає підстав для висновку, що така практика становить форму "дискримінації", яка суперечить Конвенції (§ 69).
Застосовуючи такий підхід до юридичного регулювання дострокового звільнення, Європейський суд з прав людини зазначав, що сам факт відмінності правил дострокового звільнення щодо різних категорій засуджених не свідчить про дискримінацію. Так, у рішенні у справі Clift v. the United Kingdom від 13 липня 2010 року (заява № 7205/07) Європейський суд з прав людини визнав, що більш жорсткі положення щодо дострокового звільнення деяких ув’язнених можуть бути виправданими, якщо доведено, що ті, до кого вони застосовуються, становлять більший ризик для громадськості після звільнення; як правило, такі відмінності у ставленні між групами ув’язнених мають правомірну мету – захист суспільства (§ 74); водночас відмінності між категоріями засуджених не виключають їх релевантної подібності (§§ 66, 67, 68); встановлення різних правил дострокового звільнення залежно від тривалості покарання як таке не є дискримінаційним, однак така диференціація має бути обґрунтованою та фактично сприяти досягненню правомірної мети (§§ 76, 77, 78).
6.9. Визначаючи умови та порядок умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом, законодавець має право враховувати також мету покарання, зокрема кару як її складник (стаття 50 Кодексу).
У цьому аспекті Конституційний Суд України бере до уваги, що стаття 81-1 Кодексу не встановлює мінімальної частини покарання, яка має бути фактично відбута засудженою особою до застосування передбаченого цією статтею механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання.
Саме тому тяжкість і характер учиненого кримінального правопорушення, а також вид призначеного покарання можуть мати самостійне юридичне значення під час визначення законодавцем осіб, до яких не може бути застосовано цей механізм. Водночас урахування зазначених обставин не означає, що законодавець може необмежено пов’язувати можливість умовно-дострокового звільнення від відбування покарання лише з фактом учинення певного кримінального правопорушення чи з призначеним покаранням. Розрізнення в аспекті доступу до зазначеного механізму має бути пов’язане з його предметом та метою і відповідати вимогам статей 21, 24 Конституції України.
Такий підхід дає змогу зберегти належний зв’язок між принципами індивідуалізації юридичної відповідальності, рівноправності та недискримінації й вимогами справедливості на стадії виконання покарання, не ототожнюючи конституційну вимогу щодо забезпечення реалістичної перспективи звільнення особи, засудженої до довічного позбавлення волі, з обов’язком законодавця встановити для неї та інших осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, такі самі, як для інших категорій засуджених, умови та порядок умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, у тому числі для проходження військової служби за контрактом.
6.10. Отже, Конституційний Суд України зазначає, що встановлене частиною першою статті 81-1 Кодексу розрізнення в аспекті доступу до передбаченого цією статтею Кодексу механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання щодо осіб, засуджених за умисне вбивство двох або більше осіб, та осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, до яких цей механізм не застосовується, й інших осіб, до яких він може бути застосований, ґрунтується на юридично значущих ознаках: щодо осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, – вид призначеного покарання, що пов’язаний також із тяжкістю вчиненого кримінального правопорушення; щодо осіб, засуджених за вчинення умисного вбивства двох або більше осіб, – характер і тяжкість учиненого кримінального правопорушення. Зазначені ознаки не є особистими ознаками особи у значенні частини другої статті 24 Конституції України, а пов’язані з її кримінально-правовим статусом та обставинами, що мають юридичне значення для виконання призначеного покарання і доступу до механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого статтею 81-1 Кодексу.
6.10.1. Конституційний Суд України наголошував, що принцип рівноправності не є абсолютним, і законодавець може застосувати диференційований підхід до регулювання прав і обов’язків, якщо такий підхід є об’єктивно виправданим з огляду на мету такого регулювання (наприклад, вагомі суспільні інтереси), домірним меті та узгодженим із вимогами частини другої статті 24 Конституції України [перше речення абзацу дев’ятого підпункту 5.1 пункту 5 мотивувальної частини Рішення від 18 грудня 2024 року № 12-р(II)/2024].
Застосування законодавцем диференційованого підходу щодо можливості застосування механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого статтею 81-1 Кодексу, на підставі ознак, пов’язаних із тяжкістю й характером учинених правопорушень та видом покарання, має правомірну мету – забезпечення належного рівня безпеки військовослужбовців та цивільного населення, військової дисципліни, належного виконання бойових завдань.
6.10.2. Конституційний Суд України зазначав, що "для відповідності принципу домірності будь-який запроваджений засіб <…> має бути не лише спрямованим на досягнення правомірної мети, а й придатним, потрібним та домірним у вузькому розумінні (stricto sensu )" [ абзац другий підпункту 7.3 пункту 7 мотивувальної частини Рішення від 15 липня 2026 року № 7-р(II)/2026].
Визначене законодавцем юридичне регулювання щодо незастосування до осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, та осіб, засуджених за умисне вбивство двох або більше осіб, механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, закріпленого статтею 81-1 Кодексу, сприяє досягненню правомірної мети, а отже, є придатним засобом.
У контексті дослідження потрібності установленого розрізнення в аспекті доступу до механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, закріпленого статтею 81-1 Кодексу, Конституційний Суд України наголошує, що не оцінює в цій справі конституційність усього законодавчого механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого статтею 81-1 Кодексу, як і інших можливих способів юридичного унормування відповідного питання загалом, а здійснює перевірку конституційності окремих приписів частини першої статті 81-1 Кодексу в межах предмета конституційного контролю, визначеного конституційною скаргою, а отже, у межах запровадженого юридичного механізму.
З огляду на особливий характер військової служби, пов’язаний, зокрема, з можливістю носіння та застосування зброї, а також на тяжкість і характер учинених відповідними категоріями осіб кримінальних правопорушень і вид призначеного їм покарання Конституційний Суд України вважає встановлене статтею 81-1 Кодексу розрізнення потрібним у межах запровадженого цією статтею Кодексу цілісного механізму юридичного регулювання, адже юридичне регулювання, яке не передбачало б виключення відповідних категорій осіб зі сфери застосування запровадженого статтею 81-1 Кодексу механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, не може гарантувати досягнення правомірної мети на тому самому якісному рівні. Крім того, таке розрізнення дає змогу врахувати тяжкість учиненого кримінального правопорушення під час застосування механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, призначеного за його вчинення, а також каральну функцію такого покарання.
6.10.3. Установлене оспорюваними приписами статті 81-1 Кодексу юридичне регулювання стосується неможливості застосування механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого статтею 81-1 Кодексу, до осіб, які вчинили умисне вбивство двох або більше осіб, та осіб, засуджених до довічного позбавлення волі, однак не позбавляє таких осіб інших установлених законом можливостей домогтися зміни їхнього правового статусу й припинення відбування покарання.
За таких обставин установлене законодавцем розрізнення не покладає на відповідні категорії засуджених осіб надмірного тягаря та забезпечує справедливий баланс між інтересами таких осіб і публічними інтересами, на забезпечення яких воно спрямоване, а тому є домірним у вузькому розумінні.
Із урахуванням цього Конституційний Суд України не вбачає підстав уважати, що законодавець не міг установити попереднє нормативне виключення відповідних категорій осіб зі сфери застосування механізму умовно-дострокового звільнення від відбування покарання, передбаченого статтею 81-1 Кодексу.
Конституційний Суд України доходить висновку, що оспорювані приписи статті 81-1 Кодексу не суперечать частинам першій, другій статті 24 Конституції України в їх системному зв’язку зі статтею 21 Конституції України, частині першій статті 65 Конституції України.
7. Стосовно доводів суб’єкта права на конституційну скаргу щодо невідповідності оспорюваних приписів статті 81-1 Кодексу частині другій статті 64, частині першій статті 68 Конституції України Конституційний Суд України зазначає, що не вбачає належного зв’язку між оспорюваними приписами статті 81-1 Кодексу та цими конституційними приписами. Частина друга статті 64 Конституції України встановлює заборону обмеження закріплених нею прав і свобод в умовах воєнного або надзвичайного стану, а результати проведеного дослідження не засвідчили обмеження оспорюваними приписами статті 81-1 Кодексу конституційних прав і свобод, гарантованих статтями 24, 28 Конституції України. Водночас частина перша статті 68 Конституції України встановлює обов’язки особи перед іншими особами та суспільством, а не обов’язки держави перед особою.
З огляду на викладене Конституційний Суд України вважає, що немає потреби окремо розглядати питання щодо відповідності оспорюваних приписів статті 81-1 Кодексу частині другій статті 64, частині першій статті 68 Конституції України.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-1, 151-2, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 92, 94 Закону України "Про Конституційний Суд України"
Конституційний Суд України
ухвалив:
1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), окремі приписи частини першої статті 81-1 Кримінального кодексу України в тім, що вони не передбачають можливості застосування умовно-дострокового звільнення від відбування покарання для проходження військової служби за контрактом до осіб, які відбувають покарання у виді довічного позбавлення волі, та виключають можливість застосування такого звільнення до осіб, засуджених за вчинення умисного вбивства двох або більше осіб.
2. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".
ДРУГИЙ СЕНАТ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ