В аспекті розгляду цієї справи Конституційний Суд України зазначає, що в другому реченні частини другої статті 64 Конституції України встановлено конституційну межу допустимості обмежень прав і свобод людини і громадянина, перелічених у вказаному реченні, зокрема в умовах воєнного стану: запровадження воєнного стану не є підставою для втручання у зміст та обсяг відповідних прав і свобод усупереч приписам Конституції України, водночас умови воєнного стану можуть бути враховані під час визначення наявності конституційно допустимих підстав для обмеження вказаних прав і свобод та оцінювання допустимої інтенсивності такого втручання загалом.
Отже, можливість законодавчого регулювання, що впливає на реалізацію передбачених у другому реченні частини другої статті 64 Конституції України прав, зокрема в умовах воєнного стану, підлягає оцінюванню з огляду на загальні конституційні стандарти, включно з принципами верховенства права (правовладдя) та домірності, за умови збереження їхньої сутності та недопущення суперечності приписам Конституції України, які expressis verbis гарантують відповідний обсяг прав і свобод [ абзац четвертий підпункту 8.3 пункту 8 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 18 липня 2024 року № 8-р(II)/2024].
7.2. Досліджуючи правомірність мети запровадженого оспорюваним приписом Кодексу юридичного регулювання, Конституційний Суд України бере до уваги, що розділ IX-1 Кодексу доповнено статтею 616 згідно із Законом України "Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо порядку скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або його зміни з інших підстав" від 15 березня 2022 року № 2125-IX (далі - Закон № 2125) після запровадження воєнного стану у зв’язку із триваючою широкомасштабною збройною агресією Російської Федерації проти України. Як зазначено в Пояснювальній записці до проєкту Закону України про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо порядку скасування запобіжного заходу для проходження військової служби за призовом під час мобілізації, на особливий період або його зміни з інших підстав (реєстр. № 7149), який ухвалено як Закон № 2125, його метою було оперативне доукомплектування Збройних Сил України та інших військових формувань і забезпечення можливості громадянам України виконати конституційний обов’язок щодо захисту Вітчизни.
Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України визнає зазначену мету правомірною.
7.3. Конституційний Суд України наголошує, що втручання у сферу конституційних прав і свобод навіть за наявності правомірної мети має відповідати принципу домірності - складникові принципу верховенства права (правовладдя), закріпленого у статті 8 Конституції України, та іншим установленим Конституцією України критеріям допустимості обмежень права особи на свободу й особисту недоторканність, права на судовий захист та права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист, що гарантовані статтями 29, 55, частиною другою статті 63 Конституції України, у їх узаємозв’язку з основними засадами судочинства, закріпленими пунктами 1, 3, 5 частини другої статті 129 Конституції України.
Зокрема, для відповідності принципу домірності будь-який запроваджений засіб утручання в конституційні права має бути не лише спрямованим на досягнення правомірної мети, а й придатним, потрібним та домірним у вузькому розумінні (stricto sensu ) щодо обмеження конституційних прав і свобод.
7.3.1. Конституційний Суд України зазначає, що придатність засобу, який передбачає втручання у конституційні права, як складник принципу домірності означає, зокрема, його здатність сприяти досягненню правомірної мети.
Залучення прокурора як процесуального посередника між підозрюваним, обвинуваченим та слідчим суддею або судом може сприяти забезпеченню контролю за виконанням підозрюваним, обвинуваченим обов’язку з’явитися до відповідного територіального центру комплектування та соціальної підтримки. У цьому сенсі закріплений оспорюваним приписом Кодексу механізм не позбавлений раціонального зв’язку із визначеною правомірною метою.
Отже, Конституційний Суд України визнає такий засіб придатним для досягнення відповідної правомірної мети.
7.3.2. Конституційний Суд України зазначає, що вимога потрібності застосованого державою засобу втручання в права особи як складник принципу домірності означає обов’язок законодавця обирати такі засоби юридичного регулювання, які є найменш обтяжливими для конституційних прав і свобод за умови досягнення правомірної мети.
У цьому контексті Конституційний Суд України звертає увагу на те, що контроль за виконанням ухвали слідчого судді, суду про звільнення підозрюваного, обвинуваченого з-під варти для продовження та/або проходження військової служби може бути забезпечений і без установлення бар’єру для доступу підозрюваного, обвинуваченого до суду у вигляді виключної ініціативи сторони обвинувачення - у спосіб надання підозрюваному, обвинуваченому права на безпосереднє звернення до суду з відповідним клопотанням та з обов’язковим залученням прокурора до його розгляду слідчим суддею, судом.
Отже, оспорюваний припис Кодексу не відповідає вимозі потрібності, оскільки запроваджує більш обтяжливий для прав і свобод особи засіб за наявності менш інтенсивних альтернатив.
7.3.3. Щодо оцінювання закріпленого оспорюваним приписом Кодексу засобу втручання у права через критерій домірності у вузькому розумінні (stricto sensu ), який передбачає збалансування конституційно значущого публічного інтересу, що відображений у визнаній правомірною меті відповідного регулювання, та негативних наслідків для прав підозрюваного, обвинуваченого, Конституційний Суд України зазначає, що визнання цього засобу таким, що не відповідає вимозі потрібності, означає його невідповідність принципу домірності загалом.
7.4. Водночас Конституційний Суд України вважає за потрібне наголосити, що держава має право встановлювати процесуальні механізми, спрямовані на забезпечення ефективності кримінального провадження та належного виконання судових рішень, проте такі механізми не можуть нівелювати базових гарантій прав особи, яка зазнає найбільш інтенсивного втручання у свої права.
Доступ до правосуддя в особі незалежних і безсторонніх судів Венеційська Комісія визнала одним із безумовних складників верховенства права (правовладдя) [пункт 41 Доповіді про правовладдя, ухваленої Венеційською Комісією на її 86-му пленарному засіданні 25-26 березня 2011 року [CDL-AD(2011)003rev], згідно з яким, зокрема, кожному має бути надана можливість оспорити дії та рішення влади, що не відповідають правам або інтересам особи; заборона такого оспорювання є порушенням правовладдя (§ 53).
Конституційний Суд України також зазначав, що ніхто не може бути обмежений у праві на доступ до правосуддя, яке охоплює можливість особи ініціювати судовий розгляд та брати участь у судовому процесі ( абзац сьомий підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 12 квітня 2012 року № 9-рп/2012); верховенство права (правовладдя), будучи одним з основних принципів демократичного суспільства, передбачає судовий контроль над втручанням у право кожної людини на свободу ( абзац чотирнадцятий підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення від 2 листопада 2004 року № 15-рп/2004).
Розвиваючи свої юридичні позиції, Конституційний Суд України в аспекті розгляду цієї справи висновує, що право підозрюваного, обвинуваченого на доступ до суду щодо скасування запобіжного заходу не може бути обумовлене попереднім погодженням з боку сторони обвинувачення, оскільки інакше судовий захист утрачає свою конституційну сутність.
Європейський суд з прав людини зазначав, що право на доступ до суду не є абсолютним і може підлягати обмеженням; однак будь-які обмеження цього права не повинні звужувати його до такої міри, щоб було порушено саму його сутність [рішення у справі Zubac v. Croatia від 5 квітня 2018 року (заява № 40160/12), § 78].
У вказаному рішенні Європейського суду з прав людини також зазначено, що "право на доступ до суду зазнає обмеження, коли процесуальні правила перестають слугувати цілям юридичної визначеності та належного здійснення правосуддя й перетворюються на своєрідну перешкоду, яка унеможливлює розгляд справи заявника компетентним судом" (§ 98).
Оспорюваний припис Кодексу не змінює загальної процедури розгляду слідчим суддею, судом клопотання прокурора про скасування підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби, однак фактично унеможливлює безпосереднє результативне звернення сторони захисту до слідчого судді, суду з відповідним клопотанням. Унаслідок цього слідчий суддя, суд за ініціативою особи, права якої зазнають найбільш інтенсивного втручання з боку держави, позбавлений можливості здійснювати судовий контроль у відповідному питанні, якщо не буде на це згоди прокурора, що є несумісним із засадою верховенства права та з конституційною моделлю правосуддя, у якій суд є незалежним арбітром, а не процесуальним інструментом реалізації дискреції сторони обвинувачення.
На підставі викладеного Конституційний Суд України доходить висновку, що абзац другий частини першої статті 616 Кодексу у взаємозв’язку з абзацом першим частини першої статті 616 Кодексу є таким, що унеможливлює розгляд слідчим суддею, судом клопотання підозрюваного, обвинуваченого про скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби без згоди на це прокурора, а отже, суперечить частині першій статті 8, частинам першій, другій, п’ятій статті 29, частині першій статті 55, частині другій статті 63, статті 64, пунктам 1, 3, 5 частини другої статті 129 Конституції України.
8. За частиною другою статті 152 Конституції України та статтею 91 Закону України "Про Конституційний Суд України" закони, інші акти або їх окремі приписи, що визнані неконституційними, утрачають чинність із дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність, якщо інше не встановлено самим рішенням, але не раніше дня його ухвалення.
Конституційний Суд України враховує, що визнання абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу неконституційним та втрата ним чинності призведуть до виникнення прогалини в нормативному регулюванні щодо суб’єкта звернення до слідчого судді, суду з клопотанням про скасування підозрюваному, обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою для продовження та/або проходження військової служби. Усунення цієї прогалини та приведення такого регулювання у відповідність до Конституції України та цього Рішення належить до повноважень Верховної Ради України, яка здійснює це у спосіб унесення відповідних змін до Кодексу. За таких обставин негайна втрата чинності абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу до внесення змін до Кодексу фактично унеможливила б реалізацію підозрюваним, обвинуваченим права на скасування запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з підстав, передбачених статтею 616 Кодексу.
Отже, установивши невідповідність Конституції України (неконституційність) абзацу другого частини першої статті 616 Кодексу, Конституційний Суд України вважає за потрібне реалізувати своє повноваження, визначене частиною другою статті 152 Конституції України, та відтермінувати втрату чинності вказаним приписом Кодексу.
Водночас Конституційний Суд України звертає увагу на те, що відтермінування втрати чинності абзацом другим частини першої статті 616 Кодексу означає, що він залишається чинним і підлягає застосуванню до спливу строку щодо втрати чинності, визначеного цим Рішенням.
Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-1, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88,89, 91, 92, 94, 97 Закону України "Про Конституційний Суд України"
Конституційний Суд України
ухвалив:
1. Визнати таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), абзац другий частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України.
2. Абзац другий частини першої статті 616 Кримінального процесуального кодексу України, визнаний неконституційним, утрачає чинність через шість місяців із дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.
3. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.
Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".
ДРУГИЙ СЕНАТ
КОНСТИТУЦІЙНОГО СУДУ УКРАЇНИ
