Рішення Другого сенату Конституційного Суду України у справі за конституційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю „Рейнір Бізнес Груп“ щодо відповідності Конституції України (конституційності) приписів абзацу першого частини третьої, абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону України „Про прокуратуру“ від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (щодо представництва прокурором інтересів держави в суді)

5.2. Зважаючи на те, що приписи статті 55 Конституції України щодо права на судовий захист співвідносні з приписами статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі - Конвенція) щодо права на справедливий суд, Конституційний Суд України враховує практику застосування цієї статті Конвенції Європейським судом з прав людини щодо участі прокурора у судових провадженнях поза сферою кримінального права та дотримання права на судовий захист у контексті вимог принципів рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом та змагальності сторін судового процесу і свободи в наданні ними суду своїх доказів й у доведенні перед судом їх переконливості.

У Рішенні у справі Mukiy v. Ukraine від 21 жовтня 2021 року (заява № 12064/08) Європейський суд з прав людини розглядав питання правомірності участі прокурора у справі щодо відмови у приватизації заявниками квартири, розташованої на території Карадазького природного заповідника (далі - Заповідник); прокурор оскаржив рішення суду першої інстанції, ухвалене на користь заявників, фактично підтримавши адміністрацію Заповідника, чия апеляція була відхилена з процесуальних підстав. Європейський суд з прав людини у цьому рішенні надав вагу тому факту, що прокурор мав процесуальний статус, тотожний статусу сторін, а матеріали справи не містили ознак привілейованого ставлення до його подань чи будь-яких інших його процесуальних переваг; Європейський суд з прав людини вказав, що заявників завчасно повідомили про апеляцію, їхні аргументи та заперечення були розглянуті на обох стадіях провадження, а право на ознайомлення з усіма матеріалами справи та на подання своїх зауважень було забезпечено; участь прокурора не поставила заявників у "суттєво невигідне становище" та не дала підстав вважати, що вона була спрямована на неправомірний вплив на суд або могла викликати у стороннього спостерігача обґрунтовані сумніви щодо його безсторонності (§§ 9-13).

6. Верховна Рада України ухвалила Закон, у статті 23 якого унормувала питання здійснення прокуратурою функції представництва інтересів держави в суді.

У Пояснювальній записці до проєкту Закону України про прокуратуру (реєстр. № 3541), ухваленого як Закон, зазначено, зокрема, що "актуальність прийняття цього законопроекту обумовлена необхідністю вдосконалення правового статусу, функцій і повноважень прокуратури України та приведення їх у відповідність із міжнародними стандартами" (абзац перший пункту 1); "законопроект спрямований на вдосконалення законодавчих засад організації та діяльності прокуратури України з метою імплементації європейських стандартів, позбавлення прокуратури надмірних повноважень щодо здійснення нагляду за додержанням законів, запровадження положень, покликаних підвищити професійність прокурора та його незалежність" (пункт 2).

Конституційний Суд України бере до уваги, що реформування органів прокуратури України розпочалося до внесення змін до Конституції України Законом № 1401. Водночас Конституційний Суд України зважає й на те, що Закон було ухвалено 14 жовтня 2014 року, він набрав чинності з 15 липня 2015 року, тобто також до внесення змін до Конституції України Законом № 1401. Після набрання чинності Законом № 1401 зміни до Закону для приведення його у відповідність з оновленими конституційними приписами щодо визначення та порядку реалізації прокуратурою відповідної функції внесені не були.

На думку Конституційного Суду України, відсутність таких змін опосередковано свідчить про те, що оспорювані приписи Закону залишилися в редакції, яка не враховує оновлену конституційну модель прокуратури.

7. Конституційний Суд України виходить із того, що для розв’язання порушених у цьому конституційному провадженні питань потрібно здійснити детальний аналіз оспорюваних приписів Закону в їх взаємозв’язку з приписами Конституції України.

7.1. Вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України зважає на те, що визначити законами України вичерпний перелік інтересів держави, які потребують захисту прокурорів у межах функції прокуратури, установленої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, практично неможливо. Інакше виник би ризик того, що окремі інтереси держави, які об’єктивно потребують утручання прокурора, залишаться незахищеними через відсутність їх у такому переліку.

Водночас Закон покладає на прокурора обов’язок під час звернення до суду в таких інтересах самостійно визначати та обґрунтовувати підстави для представництва ( абзац другий частини третьої, абзац перший частини четвертої статті 23 ). Умовою такого представництва визначено порушення або загрозу порушення інтересів держави, що зумовлює обов’язок прокурора також указувати в позовній заяві, у чому саме вони полягають.

Крім того, Закон передбачає, що прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді лише після підтвердження судом підстав для цього (абзац другий частини четвертої статті 23 ). Тобто контроль за тим, чи діє прокурор в інтересах держави, що порушені чи загрожені, звертаючись до суду з відповідним позовом, покладено на суд.

Отже, вирішуючи питання про відповідність Конституції України абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в частині "прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави", Конституційний Суд України виходить із того, що об’єктивно неможливо вичерпно визначити в Законі зміст поняття "інтереси держави" без ризику істотного зниження ефективності здійснення відповідної функції прокуратури, з покладеного на прокурора обов’язку доводити підстави для представництва, а також із того, що здійснення представництва прокурором порушених чи загрожених інтересів держави можливе лише після підтвердження судом наявності підстав для цього.

З огляду на зазначене Конституційний Суд України доходить висновку, що абзац перший частини третьої статті 23 Закону у відповідному аспекті не суперечить Конституції України.

7.2. Розв’язуючи питання про конституційність абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Конституційний Суд України виходить із того, що в ньому йдеться про виключні випадки представництва прокуратурою (прокурором) інтересів держави в суді відповідно до пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України [ абзац п’ятий, перше, друге речення абзацу дев’ятого підпункту 2.2 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 5 червня 2019 року № 4-р(II)/2019 ].

Такі випадки в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону сформульовані через перелік, а саме: якщо захист цих інтересів не здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; якщо захист цих інтересів неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб’єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; у разі відсутності такого органу.

Конституційний Суд України, вирішуючи цю справу, керується юридичною визначеністю як складником принципу верховенства права, що зобов’язує законодавця встановлювати межі дискреції органів публічної влади, а також ураховує загальновизнану вимогу міжнародного права щодо потреби детального врегулювання на рівні закону діяльності органів прокуратури поза сферою кримінального права.

Конституційний Суд України зазначає, що законодавець має обов’язок та не позбавлений можливості конкретизувати перелік випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, зокрема вказавши на критерії/ознаки їх установлення, для визначення меж дискреції прокурора та суду без шкоди для ефективності виконання прокуратурою покладеної на неї функції.

Приписи "не здійснює" та "неналежним чином здійснює", ужиті в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону, є оцінними. Оскільки Закон не визначає відповідних випадків та критеріїв/ознак для встановлення цих випадків, прокурор отримує дискрецію щодо встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді, межі якої чітко і зрозуміло не визначені Законом. Хоча Закон передбачає судовий контроль за застосуванням цього повноваження, відсутність чіткої вказівки на відповідні випадки, критерії/ознаки встановлення цих випадків для визначення меж дискреції, якими мають керуватися і прокурор, і суд, підриває юридичну визначеність приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону.

Невизначення в Законі меж дискреції для прокурора і суду, які розв’язують питання про наявність підстав для представництва прокурором інтересів держави в суді, має наслідком можливість керуватися цим органам фактично лише власним суб’єктивним розумінням того, що означає "не здійснює" або "неналежним чином здійснює". Це вказує на те, що дискреція прокурора та суду, яка випливає зі змісту відповідних приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, є такою, що її межі не визначені Законом чітко і зрозуміло.

Таке нормативне регулювання закладає підґрунтя не лише для різного застосування відповідної норми на практиці та невизначеності ситуацій і правовідносин, а й для можливих зловживань та необґрунтованого втручання прокурора у законну діяльність різних суб’єктів в усіх сферах суспільного життя.

Отже, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, не відповідають вимозі юридичної визначеності як складнику конституційного принципу верховенства права (правовладдя).

Водночас відсутність органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб’єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, що її в абзаці першому частини третьої статті 23 Закону визначено як один із випадків представництва прокурором інтересів держави в суді, за своєю суттю є фактом, що підлягає доведенню прокурором і встановленню судом, та не створює дискреції, межі якої не визначені приписами права.

7.3. На думку Конституційного Суду України, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону уможливлюють виконання прокуратурою функції, установленої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, у спосіб, що зумовлює позасудове оцінювання прокурором ефективності дій чи встановлення бездіяльності інших суб’єктів владних повноважень поза сферою кримінального права, тоді як, зокрема, у сфері кримінального права вже наявні відповідні механізми реагування прокуратури на випадки нездійснення або неналежного здійснення суб’єктами владних повноважень своїх функцій для захисту інтересів держави.

Цим самим створено не передбачений Конституцією України механізм упливу прокуратури на реалізацію повноважень органів державної влади, органів місцевого самоврядування чи інших суб’єктів владних повноважень, до компетенції яких віднесені відповідні повноваження, та знівельовано вимогу статті 6 Конституції України щодо самостійного здійснення повноважень кожним органом у визначених Конституцією України межах.

Унаслідок цього винятковий процесуальний інструмент прокуратури, закріплений у пункті 3 частини першої статті 131-1 Основного Закону України, перетворено на універсальний механізм представництва інтересів держави в суді, чим розширено зміст цієї конституційної функції прокуратури.

7.4. Наведене підтверджують надані Офісом Генерального прокурора статистичні дані. Зокрема, кількість розпочатих справ щодо представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов’язаних із кримінальним провадженням, становила: у 2017 році - 6252, у 2018 - 5924, у 2019 - 4905, у 2020 - 5120, у 2021 - 5343, у 2022 - 4775, у 2023 - 7692, у 2024 - 9179.

Аналіз таких даних свідчить, що "виключні випадки" представництва прокуратурою інтересів держави в суді, не пов’язані з кримінальним провадженням, фактично перетворилися на поширену практику, яка є несумісною з конституційно визначеним винятковим характером таких випадків.

Отже, окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать статтям 6, 8, пункту 3 частини першої статті 131-1 Основного Закону України.

8. Конституційний Суд України зазначає, що абзац перший частини третьої, абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону перебувають у системному зв’язку між собою та з низкою інших приписів Закону. Оспорювані приписи Закону стосуються представництва прокурором інтересів держави в суді в усіх формах судочинства (цивільному, господарському, адміністративному), крім виконання прокурором повноважень у кримінальному провадженні щодо здійснення функції підтримання публічного обвинувачення. У різних формах судочинства процесуальні питання здійснення прокуратурою представництва інтересів держави в суді визначають відповідні процесуальні кодекси України. Тому, вирішуючи цю справу, Конституційний Суд України враховує пов’язані з реалізацією цієї функції прокуратури інші приписи Закону, а також приписи Господарського процесуального кодексу України, Кодексу адміністративного судочинства України, Цивільного процесуального кодексу України та інших законів України, які встановлюють, зокрема, низку гарантій належної реалізації прокуратурою відповідної конституційної функції.

8.1. У разі відсутності підстав для звернення прокурора до суду в інтересах держави суддя повертає позовну заяву й додані до неї документи (пункт 4 частини п’ятої статті 174 Господарського процесуального кодексу України, пункт 7 частини четвертої статті 169 Кодексу адміністративного судочинства України, пункт 4 частини четвертої статті 185 Цивільного процесуального кодексу України); суд може постановити окрему ухвалу у випадку зловживання прокурором процесуальними правами, порушення процесуальних обов’язків, неналежного виконання професійних обов’язків (у тому числі, якщо підписана прокурором позовна заява містить суттєві недоліки), яку надсилають органу, до повноважень якого належить притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності (частини друга, шоста статті 246 Господарського процесуального кодексу України; частина третя статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України; частини друга, шоста статті 262 Цивільного процесуального кодексу України).

За Законом України "Про судоустрій і статус суддів" від 2 червня 2016 року № 1402-VIII створення таких умов, за яких кожному учаснику судового процесу гарантується рівність у реалізації наданих процесуальних прав та у виконанні процесуальних обов’язків, визначених процесуальним законом, покладено на суд (частина друга статті 9 ), а умисне або внаслідок недбалості порушення засад рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості є однією з підстав для притягнення судді до дисциплінарної відповідальності (підпункт "г" пункту 1 частини першої статті 106 ).

Конституційний Суд України також зважає на те, що оспорювані приписи Закону, перебуваючи у взаємозв’язку з іншими приписами законодавства України, не вказують на наявність будь-якої форми участі прокурора в ухваленні рішень суду у відповідних провадженнях, не містять винятків чи пільг щодо сплати судового збору прокуратурою у разі подання прокурором позову в інтересах держави, строків звернення до суду, а також інших особливостей щодо здійснення прокуратурою функції представництва інтересів держави в суді, які безпосередньо призводили б, зокрема, до порушення основних засад судочинства, що їх гарантовано, зокрема, пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України, нівелювали чи ускладнювали б реалізацію гарантованого статтею 55 Конституції України права на судовий захист.

8.2. Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Цим приписом закріплено право на судовий захист як одну з основоположних конституційних гарантій прав і свобод кожного, що становить складову принципу верховенства права (правовладдя).

Конституційний Суд України виходить із того, що приписи Конституції України є взаємопов’язаними та мають розглядатися в системному зв’язку. За принципом системної єдності приписів Конституції України її норми, які визначають інституційну організацію публічної влади, підлягають оцінюванню з огляду на їх уплив на реалізацію та захист конституційних прав і свобод.

Припис пункту 3 частини першої статті 131-1 Конституції України, яким закріплено функцію прокуратури щодо здійснення представництва інтересів держави в суді, має розглядатися у взаємозв’язку, зокрема, з приписами статті 55 Конституції України. Законодавче регулювання представництва прокурором інтересів держави в суді формує правове середовище здійснення правосуддя та безпосередньо впливає на умови реалізації права на судовий захист.

Недотримання такої конституційної моделі може призвести до порушення процесуальної рівності сторін та вплинути на реальність й ефективність судового захисту.

Отже, пункт 3 частини першої статті 131-1, стаття 55 Конституції України разом із частиною другою її статті 129 є взаємопов’язаними елементами конституційної моделі судового захисту прав і свобод людини і громадянина, у якій право на судовий захист кореспондує з обмеженим і субсидіарним характером здійснення прокурором представництва інтересів держави в суді. Отже, законодавче порушення конституційних меж такого представництва може призвести до втручання у зміст права на судовий захист.

З огляду на зазначене Конституційний Суд України вважає, що акумулюючий ефект застосування окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону призводить до того, що прокурор фактично отримує можливість звертатися до суду в інтересах держави за відсутності належно визначених Законом випадків представництва прокурором інтересів держави в суді або критеріїв/ознак їх установлення, й таке нормативне регулювання призводить до втручання прокуратури у сферу повноважень інших суб’єктів владних повноважень та втручання у права різних заінтересованих суб’єктів.

Крім того, нечіткість визначення окремими приписами абзацу першого частини третьої статті 23 Закону відповідних випадків представництва прокурором інтересів держави в суді та підстав його звернення до суду не забезпечує юридичної визначеності для інших суб’єктів владних повноважень та заінтересованих учасників суспільних відносин. Це створює суттєві ризики, реальну загрозу порушення основних засад судочинства, закріплених пунктами 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України, ще на стадії звернення прокурора до суду та істотно ускладнює реалізацію учасниками процесу конституційного права на судовий захист.

З огляду на зазначене Конституційний Суд України доходить висновку, що окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, суперечать також статті 55, пунктам 1, 3 частини другої статті 129 Конституції України.

8.3. Досліджуючи приписи абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону в їх системному зв’язку та у взаємозв’язку з іншими приписами Закону та інших законів України, Конституційний Суд України зазначає, що їх зміст не пов’язаний із втручанням у поділ влади, розширенням меж конституційних функцій прокуратури та встановленням обмежень прав і свобод людини і громадянина; ними встановлено низку гарантій належної реалізації функції прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, визначених законом. Ці приписи Закону сформульовано чітко та однозначно, вони не обумовлюють будь-яких переваг прокурора в судовому провадженні, а лише закріплюють обов’язок прокурора обґрунтувати в суді наявність підстав для представництва інтересів держави в суді; обов’язковість підтвердження таких підстав судом; обов’язок прокурора попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб’єкта владних повноважень та можливість для суб’єкта владних повноважень оскаржити підстави для представництва. Тобто абзацами першим, другим, третім частини четвертої статті 23 Закону на суд покладено контроль за застосуванням прокурором закріплених у Законі підстав для представництва інтересів держави в суді.

Конституційний Суд України виходить із того, що судовий захист вважається найбільш дієвою гарантією відновлення порушених прав і свобод людини і громадянина (друге речення абзацу другого підпункту 2.3 пункту 2 мотивувальної частини Рішення від 13 червня 2019 року № 4-р/2019 ).

Конституційний Суд України також бере до уваги, що абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону фактично втілюють вимоги, які містилися у Спільному висновку, що його схвалила Венеційська Комісія на її 96-му пленарному засіданні 11-12 жовтня 2013 року [CDL-AD(2013)025], до проєкту Закону України про прокуратуру [CDL-REF(2013)041]. Зокрема, аналогічні до абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону приписи були відсутні в тексті проєкту [CDL-REF(2013)041], що був наданий Венеційській Комісії, а з’явилися в проєкті Закону України про прокуратуру (реєстр. № 3541), ухваленому як Закон, після надання Венеційською Комісією рекомендацій, висловлених у цьому висновку.

Зважаючи на зазначене, а також на інші міркування, висловлені в цьому Рішенні, Конституційний Суд України доходить висновку, що абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону не суперечать Конституції України.

Водночас Конституційний Суд України зауважує, що висновок щодо відповідності Конституції України абзаців першого, другого, третього частини четвертої статті 23 Закону в цьому Рішенні надано лише в аспекті регламентації представництва прокурором інтересів держави в суді, що й було предметом конституційного контролю в цій справі. Поза межами цього конституційного провадження відповідно до принципу non ultra petita залишилося питання конституційності зазначених приписів Закону в частині представництва прокурором у суді інтересів громадянина.

9. Згідно з частиною першою статті 97 Закону України "Про Конституційний Суд України" Конституційний Суд України у рішенні, висновку може встановити порядок і строки їх виконання, а також зобов’язати відповідні державні органи забезпечити контроль за виконанням рішення, додержанням висновку.

Конституційний Суд України враховує, що в Україні у зв’язку зі збройною агресією Російської Федерації проти України введено воєнний стан (Указ Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24 лютого 2022 року № 64/2022 зі змінами; Закон України "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні"" від 24 лютого 2022 року № 2102-IX), та виходить із того, що для забезпечення можливості виконання державою свого обов’язку щодо захисту інтересів держави потрібно врегулювати питання реалізації установленої пунктом 3 частини першої статті 131-1 Конституції України функції прокуратури.

Отже, установивши невідповідність Конституції України (неконституційність) окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону, Конституційний Суд України вважає за потрібне реалізувати своє повноваження, визначене частиною другою статті 152 Конституції України, та відтермінувати втрату ними чинності після ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Обираючи такий підхід, Конституційний Суд України враховує передусім, що в період дії воєнного стану в Україні вагомою є потреба усебічно забезпечити захист інтересів держави Україна та стабільність конституційного правопорядку, й виходить із того, що неперервність виконання прокуратурою визначених Конституцією України функцій є важливою передумовою належного функціонування держави в умовах воєнного стану.

Конституційний Суд України також вважає за доцільне не поширювати дію цього Рішення на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону та продовжують існувати після втрати ними чинності.

Ураховуючи викладене та керуючись статтями 147, 150, 151-1, 151-2, 152, 153 Конституції України, на підставі статей 7, 32, 36, 65, 67, 74, 84, 88, 89, 91, 92, 94, 97 Закону України "Про Конституційний Суд України"

Конституційний Суд України

1. Визнати такими, що відповідають Конституції України (є конституційними), абзаци перший, другий, третій частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами.

2. Визнати такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами в тім, що вони надають прокуророві можливість здійснювати представництво інтересів держави в суді у зв’язку з нездійсненням або неналежним здійсненням захисту цих інтересів органом державної влади, органом місцевого самоврядування чи іншим суб’єктом владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

3. Окремі приписи абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнані неконституційними, втрачають чинність із 1 січня 2027 року.

4. Рішення Конституційного Суду України не поширюється на правовідносини щодо представництва прокурором інтересів держави в суді, які виникли під час чинності окремих приписів абзацу першого частини третьої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII зі змінами, визнаних неконституційними, та продовжують існувати після втрати ними чинності.

5. Рішення Конституційного Суду України є обов’язковим, остаточним та таким, що не може бути оскаржено.

Рішення Конституційного Суду України підлягає опублікуванню у "Віснику Конституційного Суду України".