КОНСТИТУЦІЙНИЙ СУД УКРАЇНИ
ОКРЕМА (ЗБІЖНА) ДУМКА
судді Олександра Водяннікова стосовно Ухвали Другого сенату Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Мазурика Святослава Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства України від 17 вересня 2025 року № 29-у(II)/2025
Висловлюючи окрему думку, маю сказати, що моє розчарування підходами колег до питання прийнятності конституційних скарг уже давно перейшло з емоційної у закономірну стадію гіркої іронії. Коли розроблявся проект нової редакції Закону України "Про Конституційний Суд України" (далі - Закон), існувало переконання, що Конституційний Суд України (далі - Суд) зможе Регламентом Конституційного Суду України (далі - Регламент) і практикою виробити стандарти прийнятності конституційної скарги, які відповідатимуть і духу, і букві Конституції України, зокрема її частині четвертій статті 55 та статті 151-1. Здавалося, надмірна деталізація на рівні закону не знадобиться, адже Суд продемонструє внутрішню дисципліну, послідовність і конституційну свідомість.
Однак час довів, що це було лише сподіванням, яке не справдилося. Прикро те, що нині намагання змінити усталені підходи нагадують радше вправу з риторики, ніж діалогу пошуках істини: навіть коли невідповідність цих підходів очевидна, вони залишаються непорушними, ніби сама їх сталість вважається аргументом.
Позиція, яку сформулював Суд в Ухвалі Другого сенату Конституційного Суду України про відмову у відкритті конституційного провадження у справі за конституційною скаргою Мазурика Святослава Володимировича щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 5 частини першої статті 339 Кодексу адміністративного судочинства від 17 вересня 2025 року № 29-у(II)/2025 (далі - Ухвала), безперечно становить значний прорив і дає надію. Ця позиція відкриває перспективу поступового перегляду усталених підходів, що досі існують у практиці Суду щодо прийнятності конституційної скарги, а також відображає переорієнтацію від суто формального застосування процесуальних норм до їх тлумачення у світлі принципу правовладдя (верховенства права) та гарантій ефективності доступу до конституційного правосуддя. Такий підхід узгоджується з європейськими стандартами конституційного судочинства і має розглядатися як важливий крок у становленні української конституційної юриспруденції. Разом із тим у конкретних обставинах цієї справи застосування зазначеної позиції не є виправданим.
Тому на підставі статті 93 Закону, § 74 Регламенту вважаю за потрібне викласти окрему думку щодо Ухвали в частині, що стосується питання строків звернення до Суду.
1. Конституційне право на доступ до конституційного судочинства
Доступ до конституційного судочинства закріплений у частині четвертій статті 55 Конституції України як самостійне конституційне право кожної особи. Тому на нього поширюються ті ж гарантії ефективності та дієвості, які Конституцією України передбачено щодо інших прав, гарантованих її статтею 55. Інакше кажучи, індивідуальне звернення до Суду не є формальною можливістю, а має розглядатися як реальний та дієвий інструмент захисту прав і свобод.
Стаття 151-1 Конституції України визначає як компетенцію Суду, так і умови її здійснення. Конституційна скарга може бути предметом розгляду Суду, якщо: 1) закон був застосований в остаточному судовому рішенні; 2) особа, у справі якої він був застосований, переконана у неконституційності цього закону; 3) заявник вичерпав усі інші національні засоби юридичного захисту. Ці конституційні умови дають змогу встановити баланс між правом особи на доступ до конституційного правосуддя та необхідністю збереження Судом ролі органу конституційної юрисдикції, а не "четвертої інстанції".
В Україні діє модель так званої нормативної конституційної скарги, відповідно до якої предметом перевірки Суду є закон, застосований в остаточному судовому рішенні, а не саме судове рішення чи порушення конкретного суб’єктивного права. Це відрізняє українську модель від моделей повної конституційної скарги, де заявник може оскаржити будь-яке порушення своїх конституційних прав безпосередньо до конституційного суду, і яка дійсно має субсидіарний характер стосовно до загальних судів.
У тих правопорядках, де функціонує повна конституційна скарга, конституційний суд є останньою інстанцією, до якої звертаються після вичерпання усіх звичайних засобів юридичного захисту. Це логічно, адже предметом конституційної скарги є конкретне порушення конституційних прав, і конституційний суд, по суті, завершує увесь ланцюг національних засобів юридичного захисту.
В українському ж контексті конституційна скарга не має субсидіарної природи, вона не є скаргою на судові рішення судів системи судоустрою і не повинна виправляти судові помилки. Її мета - усунення з правопорядку неконституційної норми закону, яка була застосована у справі заявника. Відповідно, конституційна скарга в Україні є окремим і самостійним засобом юридичного захисту, спрямованим на захист конституційних прав і свобод через контроль за конституційністю законодавства.
Цю особливість підтверджує й конституційне формулювання: стаття 151-1 Конституції України вказує на "інші" національні засоби юридичного захисту та визначає як умови прийнятності конституційної скарги лише факт застосування закону, переконання особи у його неконституційності та вичерпання інших засобів захисту. Вичерпання засобів захисту не є проявом субсидіарності у класичному сенсі, а радше процедурною умовою, спрямованою убезпечити Суд від actio popularis.
Розвиваючи конституційні приписи, Закон конкретизує порядок реалізації права на конституційну скаргу. Зокрема, статті 55, 56 Закону визначають загальні вимоги до конституційної скарги та підстави для її відмови, а частина перша статті 77 передбачає, що конституційна скарга має подаватися до Суду протягом тримісячного строку з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням.
Право на доступ до Суду, що є складовою права на конституційну скаргу, як і право на доступ до суду згідно з частиною першою статті 55 Конституції України не є абсолютними і має бути врегульоване на законодавчому рівні, що має відповідати меті частини четвертої статті 55 і вимогам статті 151-1 Конституції України.
Законодавець, установивши для подання конституційної скарги тримісячний строк з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням (пункт 2 частини першої статті 77 Закону), переслідував дві легітимні цілі: по-перше, узгодити строки звернення до Суду зі строками звернення до Європейського суду з прав людини (4 місяці) і таким чином забезпечити синергію між конституційними правами як на звернення до Суду з конституційною скаргою, так і на звернення до Європейського суду з прав людини з заявою (частина п’ята статті 55 Конституії України); по-друге, забезпечити дотримання юридичної визначеності (щодо аналогічного розуміння в практиці Європейського суду з прав людини див. рішення у справах Saakashvili V. Georgia (dec.), 2022, § 49; Malysh and Ivanin v. Ukraine (dec.), 2014; Kemevuako v. the Netherlands (dec.), 2010, § 20; Lopes de Sousa Fernandes v. Portugal [GC], 2017, § 129), а також належну організацію діяльності Суду, своєчасну та добросовісну процесуальну поведінку заявників і запобігти зловживанню правом на звернення.
Виникає питання про те, яким чином має обчислюватися тримісячний строк для подання конституційної скарги?
Законодавець свідомо не деталізував питання порядку обчислення тримісячного строку для подання конституційної скарги у Законі. Це питання належить до сфери інституційної незалежності та процесуальної автономії Суду. Статтею 151-1 Конституції України окреслено базові умови прийнятності конституційної скарги, а деталізацію порядку їх реалізації згідно з її статтею 153 віднесено до компетенції самого Суду у спосіб ухвалення Регламенту та формування практики.
2. Обчислення строків
Згідно з Законом конституційною скаргою є подане до Суду письмове клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих положень), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу (частина перша статті 55 ); якщо конституційна скарга за формою не відповідає вимогам Закону, керівник Секретаріату Суду повертає її суб’єкту права на конституційну скаргу; повернення конституційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до Суду з дотриманням вимог Закону (частина третя статті 57 ).
Перебіг процесуального строку починається з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, у якому застосовано закон України (його окремі положення), і закінчується у відповідне число останнього місяця строку, встановленого пунктом 2 частини першої статті 77 Закону.
Реалізацією конституційного права на звернення до Суду з конституційною скаргою є подання до Суду письмового клопотання щодо перевірки на відповідність Конституції України (конституційність) закону України (його окремих приписів), що застосований в остаточному судовому рішенні у справі суб’єкта права на конституційну скаргу. Таке подання зупиняє перебіг процесуального строку.
Згідно з частиною третьою статті 57 Закону якщо конституційна скарга за формою не відповідає вимогам Закону, керівник Секретаріату Суду повертає її суб’єкту права на конституційну скаргу; повернення конституційної скарги не перешкоджає повторному зверненню до Суду з дотриманням вимог Закону.
Таке повернення не продовжує перебігу процесуального строку для подання конституційної скарги. "Вимоги Закону", про які йдеться, означають саме ті вимоги, що зазначені в абзаці першому частини третьої статті 57 Закону, тобто вимоги щодо форми, недотримання яких є підставою для повернення конституційної скарги керівником Секретаріату Суду з роз’ясненнями щодо виправлення. Дотримання інших вимог перевіряє орган Суду (колегія суддів Суду або сенат Суду) у складі суддів Суду (стаття 58, частина третя статті 61 Закону).
Це тлумачення також випливає з мети частини третьої статті 57 Закону: повернення конституційної скарги для виправлення недоліків щодо її форми має сприяти ефективній реалізації права суб’єкта права на конституційну скаргу на звернення до Суду, в результаті якого Суд має ухвалити акт - ухвалу про відкриття чи відмову у відкритті конституційного провадження.
Отже, у випадку звернення до Суду визначальним для обчислення строку, а саме його зупинення чи продовження, є акт Суду, ухвалений у межах конституційного провадження. Тільки в разі, якщо особа не подає виправлену конституційну скаргу протягом визначеного керівником Секретаріату Суду строку або розумного строку (якщо такий не встановив керівник Секретаріату Суду), особа має вважатися такою, що відмовилася від права на звернення до Суду і перебіг тримісячного строку продовжується.
Отже, перебіг тримісячного строку починається з дня набрання законної сили остаточним судовим рішенням, в якому застосований закон України (його окремі приписи), що оскаржується до Суду. Подання конституційної скарги зупиняє перебіг такого строку, а повернення керівником Секретаріату Суду конституційної скарги з відповідними роз’ясненнями не продовжує перебігу строку для подання конституційної скарги.
Тому якщо в межах конституційного провадження конституційна скарга не розглядалася, Суд не ухвалював актів про відкриття чи відмову у відкритті конституційного провадження, а розумний строк для звернення з виправленою конституційною скаргою не був пропущений, то конституційна скарга має вважатися поданою в межах тримісячного строку, визначеного пунктом 2 частини першої статті 77 Закону.
Загалом, повернення керівником Секретаріату Суду конституційної скарги має сприяти особам у реалізації їх конституційного права на доступ до конституційного судочинства, тому мав би встановлюватися строк для виправлення недоліків конституційної скарги. Такий строк має бути розумним і визначатися з урахуванням характеру виявлених недоліків, складності їх виправлення та обставин конкретної справи й, як правило, становити від п’ятнадцяти до тридцяти днів.
3. Проблемний аспект позиції Суду щодо строків у цій справі
Суд справедливо підкреслив, що "Розв’язання цього питання для цілей прийнятності конституційної скарги має відбуватись із урахуванням обставин конкретної справи і відповідати конституційній вимозі забезпечення ефективності та дієвості конституційного права на звернення до Конституційного Суду України з конституційною скаргою" (абзац п’ятий підпункту 3.1.3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали).
Я також абсолютно згоден з мотивацією Суду, згідно з якою механізм індивідуального доступу особи до конституційного судочинства має бути дієвим: "Дієвість цього механізму можна забезпечити, зокрема, керуючись принципом in dubio pro homine (найбільш сприятливого для людини тлумачення закону) у розв’язанні питання щодо дотримання суб’єктом права на конституційну скаргу строків звернення до Конституційного Суду України" (абзац четвертий підпункту 3.1.3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали).
Однак принцип in dubio pro homine розпочинається з "in dubio " тобто наявності сумнівів. У цій справі автор клопотання подав конституційну скаргу в останній день перебігу тримісячного строку. За викладеною логікою строк для подання конституційної скарги у його випадку був зупинений і на момент постановлення Ухвали не був продовжений. Проте Суд поновив такий строк: "Повторне звернення з конституційною скаргою після усунення недоліків протягом розумного строку, але поза межами вимог, установлених пунктом 2 частини першої статті 77 Закону України "Про Конституційний Суд України", є підставою для поновлення пропущеного строку подання конституційної скарги" (абзац дев’ятий підпункту 3.1.3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини Ухвали).
Я поділяю позицію, яку висловив Суд в Ухвалі, що "на основі системного тлумачення приписів Закону України "Про Конституційний Суд України" та Конституції України, ураховуючи пріоритетну мету забезпечення дієвості індивідуального доступу особи до конституційного судочинства, Другий сенат Конституційного Суду України висновує, що Конституційний Суд України не обмежений виключно приписами частини третьої статті 77 Закону України "Про Конституційний Суд України" та може поновити пропущений строк звернення з конституційною скаргою і з інших підстав" (абзац сьомий підпункту 3.1.3 підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини).
Дійсно, частина третя статті 77 Закону безпосередньо пов’язує можливість поновлення пропущеного строку звернення з конституційною скаргою з такою обставиною, як відсутність повного тексту судового рішення, і за наявності висловленого в конституційній скарзі відповідного клопотання. Це є lex specialis - він охоплює конкретний випадок, коли особа об’єктивно не могла реалізувати право на звернення до Суду і не може бути обмежена у часі. Однак цей припис не може тлумачитися як такий, що Суд не може поновити пропущений строк звернення з конституційною скаргою і з інших підстав.
Виходячи з пріоритету ефективності індивідуального доступу до конституційного правосуддя, такими підставами можуть бути документально підтверджені поважні особисті обставини (тяжка хвороба заявника чи близького члена його сім’ї), надзвичайні ситуації, які фактично унеможливили своєчасне звернення, інші непереборні особисті перешкоди.
Однак проблема в тому, що у справі Мазурика С.В. не було потреби застосовувати повноваження щодо поновлення строку, оскільки він не був пропущений.
Підсумовуючи, вважаю, що позиція, яку сформулював Суд в Ухвалі, є важливим кроком уперед у розвитку конституційної доктрини та здатна стати орієнтиром для формування більш людиноцентричної практики.
| Суддя Конституційного Суду України | Олександр ВОДЯННІКОВ |
