Окрема думка судді Конституційного Суду України Бринцева В.Д. стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 105 народних депутатів України щодо офіційного тлумачення положень частин шостої, сьомої, девятої статті 83 Конституції України (справа про коаліцію депутатських фракцій у Верховній Раді України)

Рішенням від 17 вересня 2008 року № 16-рп/2008 (далі - Рішення) Конституційний Суд України встановив, що в аспекті порушеного у конституційному поданні питання словосполучення "коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України", що міститься у частинах шостій, сьомій, дев'ятій статті 83 Конституції України, слід розуміти як сформоване на встановлених Конституцією України та Регламентом Верховної Ради України засадах об'єднання за результатами виборів кількох депутатських фракцій, кількість народних депутатів України в яких становить більшість від конституційного складу Верховної Ради України, які (депутатські фракції) на основі узгодження політичних позицій погодились на спільну парламентську діяльність.

Конституційний Суд України також припинив конституційне провадження у справі в частині конституційного подання щодо офіційного тлумачення словосполучення "припинення діяльності коаліції депутатських фракцій у Верховній Раді України", що міститься у частині дев'ятій статті 83 Конституції України, з урахуванням конституційного положення про встановлення мінімального чисельного складу коаліції депутатських фракцій на підставі пункту 3 статті 45 Закону України "Про Конституційний Суд України" - непідвідомчість Конституційному Суду України питань, порушених у конституційному поданні, та визнав Тимчасовий регламент Верховної Ради України, затверджений Постановою Верховної Ради України "Про деякі питання нормативно-правового забезпечення порядку роботи Верховної Ради України" від 8 квітня 2008 року № 247-VI, таким, що не відповідає Конституції України(є неконституційним) з моменту набрання ним чинності.

Не заперечуючи висновку про те, що суб'єктом формування коаліції є лише депутатські фракції, а не окремі депутати, слід зазначити, що з метою надання подібного за суттю тлумачення ніякої потреби виходити за межі предмета конституційного провадження у Конституційного Суду України не було.

Відповідно до загальних засад судочинства провадження у справі відбувається в межах конституційного подання, визначених ухвалою про відкриття конституційного провадження у справі та іншими процесуальними рішеннями. Суб'єкт права на конституційне подання питання про визнання Тимчасового Регламенту Верховної Ради України неконституційним не ставив.

Дійсно, в частині другій статті 95 Закону України "Про Конституційний Суд України" передбачено, що "якщо при тлумаченні Закону України (його окремих положень) була встановлена наявність ознак його невідповідності Конституції України, Конституційний Суд України у цьому ж провадженні вирішує питання щодо неконституційності цього Закону". Зі змісту цієї норми випливає, що розширення предмета конституційного провадження можливе лише у разі тлумачення Закону, а не окремих конституційних положень.

Додатковими підставами для розширення меж конституційного контролю у конкретній справі можуть бути також випадки, передбачені частиною третьою статті 61 Закону України "Про Конституційний Суд України", згідно з якою у Конституційного Суду України є повноваження визнати неконституційними інші правові акти, крім тих, щодо яких відкрито конституційне провадження у справі, але лише у тому разі, якщо вони впливають на прийняття рішення.

Виходячи з наведених норм, якими врегульовано процес конституційного судочинства, слід дійти висновку про безпідставність розширення його меж у цій справі і застосування процедури конституційного контролю щодо Тимчасового Регламенту Верховної Ради України. При цьому необхідно враховувати, що відповідно до пункту 15 частини першої статті 85 Конституції України у системному зв'язку з пунктом 21 частини першої статті 92 Конституції України виключно законом повинен прийматись документ, який іменується Регламентом Верховної Ради України.

Саме цю правову позицію Конституційний Суд України сформулював у своєму Рішенні від 1 квітня 2008 року № 4-рп/2008 (справа про Регламент Верховної Ради України). Відповідно до наведених конституційних норм законом має затверджуватись Регламент Верховної Ради України, який містить положення, що стосуються організації і порядку діяльності єдиного органу законодавчої влади держави.

Разом з тим таке конституційне унормування не виключає можливості затвердження постановою Верховної Ради України регламенту, який регулює внутрішню діяльність парламенту, а також будь-яких тимчасових положень, правил, у тому числі й у формі тимчасового регламенту.

Як вбачається з Постанови Верховної Ради України "Про деякі питання нормативно-правового забезпечення порядку роботи Верховної Ради України" від 8 квітня 2008 року № 247-VI, діючий Тимчасовий регламент Верховної Ради України затверджений на виконання зазначеного Рішення Конституційного Суду України "на період законодавчого врегулювання питань організації та порядку діяльності Верховної Ради України".

За цих умов рішення визнати Тимчасовий регламент Верховної Ради України неконституційним є безпідставним і невмотивованим.

Підпункт 3.1 мотивувальної частини Рішення , крім посилання на відповідні рішення Суду, не містить достатніх і переконливих обгрунтувань прийнятого (в цій частині) рішення.

Сам факт затвердження Тимчасового регламенту Верховної Ради України постановою, а не законом, міг би слугувати лише підставою для припинення конституційного провадження в цілому у справі за непідвідомчістю у зв'язку з необхідністю належного законодавчого визначення словосполучень, відповідних механізмів як щодо створення, так і припинення діяльності коаліції.

Аналіз роз'яснення Конституційним Судом України словосполучення "коаліція депутатських фракцій у Верховній Раді України" (пункт 1 резолютивної частини Рішення ) дає підстави для критики, оскільки по суті це є своєрідною словесною компіляцією (зібранням) словосполучень з окремих конституційних положень і не містить елементів тлумачення, яке мав би дати орган конституційної юрисдикції, зосередившись на цьому питанні.

Безпідставне розширення Конституційним Судом України у своєму Рішенні меж конституційного провадження і конституційний контроль правового акта, який не стосувався предмета конституційного розгляду, не сприяють підвищенню ефективності конституційного судочинства.