Судова практика розгляду цивільних справ, що виникають з кредитних правовідносин

Крім того, було б нелогічно, що сторони за законом можуть це питання врегулювати в позасудовому порядку, але позбавлені цього права в судовому порядку за рішенням суду. Це суперечило б і статтям 55, 124 Конституції.

Так, Дніпропетровський районний суд рішенням від 3 червня 2008 р. задовольнив позов К. до Р. та визнав за ним право власності на предмет іпотеки - приміщення клубу, у зв'язку з невиконанням договору позики. Апеляційний суд Дніпропетровської області рішенням від 4 лютого 2009 р. скасував рішення місцевого суду та відмовив у задоволенні позову, пославшись на те, що договір про задоволення вимог іпотекодержателя, як це передбачено ст. 37 Закону № 898-IV, між сторонами не укладався і лише цей договір є підставою для передачі права власності на предмет іпотеки.

Верховний Суд України ухвалою від 27 травня 2010 р. скасував рішення апеляційного суду та залишив без змін рішення місцевого суду, пославшись на те, що ч. 1 ст. 37 Закону № 898-IV передбачено, що підставою набуття права власності на предмет іпотеки є не лише договір про задоволення вимог іпотекодержателя, а й відповідне застереження в іпотечному договорі, яке прирівнюється до такого договору за своїми правовими наслідками та передбачає передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки в рахунок виконання основного зобов'язання. Договір іпотеки в п. 3.3 містить застереження про передачу іпотекодержателю права власності на предмет іпотеки, тому висновки місцевого суду відповідають як вимогам цього Закону, так і положенням статей 589, 590 ЦК, зокрема про те, що звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється за рішенням суду.

Крім того, можливість саме в судовому порядку вирішувати питання про звернення стягнення на предмет іпотеки шляхом набуття іпотекодержателем права власності на нього, незалежно від можливості вирішення цього питання в позасудовому порядку, пов'язана й з тим, що нерідко в іпотечному договорі такі умови виписані нечітко і зазначається лише загальне правило про таку можливість. Отже, не зазначивши в договорі всі умови переходу права власності на предмет іпотеки до іпотекодержателя, а зауваживши лише про загальну можливість цього, будуть відсутні й підстави для перереєстрації права власності на предмет іпотеки (п. 2.2 Тимчасового положення про порядок державної реєстрації прав власності та інших речових прав на нерухоме майно, затвердженого наказом Міністерства юстиції України від 7 лютого 2002 р. №7/5, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 18 лютого 2002 р. за №157/6445 та п. 1 Додатку № 1 до нього).

Щодо звернення стягнення на предмет іпотеки на підставі рішення суду відповідно до ст. 39 Закону № 898-IV, то суд у своєму рішенні може встановити спосіб реалізації предмета іпотеки: або шляхом проведення прилюдних торгів, або застосування процедури продажу, встановленої ст. 38 Закону № 898-IV.

Відсутність у Законі № 898-IV чіткої процедури виселення мешканців при зверненні стягнення на предмет іпотеки викликає труднощі при вирішенні судами вимог іпотекодержателів про виселення мешканців. Зокрема, спірним є питання щодо застосування ч. 2 ст. 39 цього Закону в контексті вимог ст. 40 цього ж Закону та ч. 3 ст. 109 Житлового кодексу України (далі - ЖК).

Відповідно до ч. 4 ст. 9 ЖК ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і порядку, передбачених законом.

Статтею 39 Закону № 898-IV передбачено, що одночасно з рішенням про звернення стягнення на предмет іпотеки суд за заявою іпотекодержателя вправі винести рішення про виселення мешканців.

Разом з тим ч. 1 ст. 40 цього ж Закону зазначено, що звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення є підставою для виселення всіх мешканців, за винятком наймачів та членів їх сімей. Виселення проводиться в порядку, встановленому законом.

У частинах 2 і 3 ст. 40 цього ж Закону законодавець встановлює певний порядок дій банку: після прийняття рішення про звернення стягнення на передані в іпотеку житловий будинок чи житлове приміщення всі мешканці зобов'язані на письмову вимогу іпотекодержателя або нового власника добровільно звільнити житловий будинок чи житлове приміщення протягом одного місяця з дня отримання цієї вимоги. Якщо мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення у встановлений або інший погоджений сторонами строк добровільно, їх примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду.

Аналогічний порядок щодо виселення всіх громадян, що мешкають у житловому будинку або житловому приміщенні, на які звернуто стягнення як на предмет іпотеки, передбачено в ч. 3 ст. 109 ЖК. Вимога про добровільне звільнення житлового приміщення може бути направлена разом з вимогою, передбаченою ч. 1 ст. 35 Закону № 898-IV.

У переважній більшості випадків суди не звертають уваги на дотримання вищезазначеного порядку.

Зокрема, Теофіпольський районний суд Хмельницької області рішенням від 9 грудня 2009 р. задовольнив позов ЗАТ КБ «ПриватБанк» до У.В., У.А. та в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором у сумі 28 тис. 461 грн звернув стягнення на квартиру у смт. Теофіполь шляхом її продажу банком іншій особі, з правом отримання правовстановлюючих документів на квартиру та укладення договору купівлі-продажу. Одночасно відповідачів виселено з цього житлового приміщення із зняттям з реєстраційного обліку.

Проте в матеріалах справи відсутня письмова вимога про добровільне звільнення квартири, а в ході судового розгляду не обговорювалось питання щодо дотримання процедури виселення відповідачів.

Аналогічні рішення ухвалювали й інші суди.

Таким чином, Закон № 898-IV містить в собі суперечливі позиції щодо процедури проведення виселення мешканців житлового будинку чи житлового приміщення, оскільки передбачає можливість їх виселення в судовому порядку як під час задоволення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки, так і в подальшому, але з дотриманням обов'язкової процедури письмового попередження про звільнення житлового приміщення протягом одного місяця.

Уявляється, що недотримання вищезазначеної процедури є підставою для відмови в позові про виселення мешканців житлового приміщення, що є предметом іпотеки, і на яке звертається стягнення.

Виходячи із аналізу наведених правових норм закону, примусове виселення здійснюється на підставі рішення суду тільки за певних умов: якщо добровільно мешканці не звільнять житловий будинок або житлове приміщення, на яке звернуто стягнення як на предмет іпотеки протягом одного місяця з дня отримання письмової вимоги іпотекодержателя або нового власника, або в інший погоджений сторонами строк. Оскільки на час ухвалення рішення про звернення стягнення на предмет іпотеки відсутні виконання імперативно-диспозитивних приписів, встановлених ч. 2 ст. 40 Закону № 898-IV та ч. 3 ст. 109 ЖК, щодо примусового виселення за рішенням суду мешканців із житлового будинку або житлового приміщення, на які здійснюється звернення як на предмет іпотеки, то такі позовні вимоги на цій стадії не можуть бути задоволені, оскільки на цей момент відсутні порушення, невизнання або оспорювання прав та свобод іпотекодержателя або нового власника щодо звільнення таких житлових приміщень їх мешканцями в розумінні вимог ст. 3 ЦПК щодо права особи для звернення до суду за захистом.

Матеріали узагальнення засвідчили, що при розгляді справ про звернення стягнення на іпотечне майно в судів виникають й ряд інших питань.

Зокрема, одне з них стосується оцінки майна - предмета іпотеки. В одних випадках за ціну позову береться початкова вартість, що зазначена у договорі, в інших - встановлена вартість предмета іпотеки на час розгляду справи при видачі витягу із державного реєстру. Вирішуючи ці питанння, суди мають виходити з того, що ціна предмета іпотеки встановлюється в самому договорі. Якщо при розгляді справи сторони з такою оцінкою погоджуються, то в суду немає підстав її не брати до уваги, оскільки вона є умовою договору. Якщо між сторонами виникає спір щодо такої оцінки, то залежно від того, яка сторона її оспорює, вона зобов'язана за змістом ч. 3 ст. 10 ЦПК довести інший його розмір, зокрема подати клопотання про призначення та проведення відповідної судової експертизи.

Щодо звернення стягнення на рухоме майно, то відповідно до ст. 24 Закону від 18 листопада 2003 р. № 1215-IV «Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень» (далі - Закон № 1215-IV) звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження здійснюється на підставі рішення суду в порядку, встановленому законом, або в позасудовому порядку згідно із цим законом.

Обтяження рухомого майна реєструється в Державному реєстрі в порядку, встановленому цим Законом (ст. 11). Позивач, який звертається до суду з вимогою звернути стягнення на предмет забезпечувального обтяження, зобов'язаний до моменту подання відповідного позову до суду письмово повідомити всіх обтяжувачів, на користь яких встановлено зареєстроване обтяження цього ж рухомого майна, про початок судового провадження у справі про звернення стягнення на предмет забезпечувального обтяження (ст. 25).

Так, встановивши у судовому засіданні, що відсутній витяг з Державного реєстру письмових повідомлень всіх обтяжувачів, Олександрійський міськрайонний суд Кіровоградської області заочним рішенням від 27 березня 2009 р. відмовив у задоволенні позову ВАТ «Мегабанк» до С. про звернення стягнення на предмет застави - автомобіль.

Слід зазначити, що нерідко суди, розглядаючи справи з позовними вимогами про звернення стягнення на заставлене (іпотечне) нерухоме майно, у мотивувальній частині рішень посилаються на норми Закону № 1215-IV, не звертаючи уваги на те, що згідно зі ст. 1 цього Закону ним визначається правовий режим регулювання обтяжень рухомого майна. Таким чином, суди, вирішуючи правильно по суті спір, застосовують закон, який регулює інші правовідносини.

Трапляються випадки вирішення справ щодо звернення стягнення на предмет іпотеки одночасно зі стягненням заборгованості за кредитним договором.

Так, у справі за позовом ВАТ «Укргазбанк» до Л. і Т. Ленінський районний суд м. Кіровограда заочним рішенням від 1 червня 2009 р. постановив стягнути з відповідачів у солідарному порядку на користь банку заборгованість у розмірі 37 тис. 192 доларів США, а також звернув стягнення на предмет іпотеки - квартиру. Тобто, суд фактично здійснив стягнення в подвійному розмірі.

Такі помилки нерідко допускали й інші суди.

Правильним у такому випадку буде зазначення в резолютивній частині рішення лише про звернення стягнення на предмет іпотеки з посиланням на суму заборгованості за кредитним договором, а розрахунок суми заборгованості має бути наведено у мотивувальній частині рішення.

Предметом вивчення при підготовці узагальнення були також справи про визнання недійсними кредитних договорів, договорів поруки, іпотеки чи застави за зверненням одного з подружжя, в яких суди мотивували таке рішення відсутністю згоди одного з подружжя на укладення такого договору.

Наприклад, Рівненський міський суд рішенням від 20 жовтня 2009 р. задовольнив позов Ш.І. до Ш.О. та АТ «Укрінбанк» про визнання кредитного договору між Ш.О. та АТ «Укрінбанк» недійсним. Ухвалюючи таке рішення, суд першої інстанції дійшов висновку, що цей договір виходить за межі дрібнопобутових договорів, а тому на його укладення необхідна згода іншого члена подружжя, а Ш.І. такої згоди своєму чоловіку не надавала.

Рішенням Апеляційного суду Рівненської області від 29 грудня 2009 р. це рішення суду першої інстанції було скасоване й ухвалене нове - про відмову в позові. В ухвалі апеляційного суду зазначено, що кредитний договір не є договором на розпорядження майна, належного подружжю, а тому обов'язкової згоди іншого із подружжя на укладення такого договору законом не передбачено.

Разом із тим при оспорюванні кредитних договорів чи договорів поруки іншим з подружжя судам слід враховувати таке. Положення ст. 65 Сімейного кодексу України (далі - СК) щодо порядку розпорядження майном, що є об'єктом права спільної сумісної власності подружжя, регулюють відносини, які стосуються саме розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя, і не стосуються права одного із подружжя на отримання кредиту, оскільки кредитний договір є правочином щодо отримання у власність грошових коштів і не створює обов'язків для другого із подружжя, а лише для позичальника як сторони договору (ч. 1 ст. 1054 ЦК).

Щодо договору поруки, то відповідно до ст. 553 ЦК поручитель поручається перед кредитором боржника за виконання ним свого обов'язку. Поручитель відповідає перед кредитором за порушення зобов'язання боржником. Тобто порука є способом забезпечення виконання зобов'язання (як правило, грошового), а не правочином щодо розпорядження майном, належним поручителю; договір поруки не створює обов'язків для будь-яких інших осіб, крім сторін за договором, а тому до таких правовідносин норми ст. 65 СК не застосовуються.

Ця правова позиція підтверджена й судовою практикою Верховного Суду України, яка міститься в щорічних Правових позиціях, що регулярно надсилаються судам.

Не є розпорядженням майном подружжя й укладення договору застави (іпотеки). Проте суду слід звертати увагу на положення ст. 578 ЦК, згідно з якою майно, що є у спільній власності, може бути передане у заставу лише за згодою усіх співвласників.

Складні питання у судовій практиці щодо договорів банківського вкладу

За договором банківського вкладу (депозиту) одна сторона (банк), яка прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), що надійшла, зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї або дохід в іншій формі на умовах та в порядку, встановлених договором (ч. 1 ст. 1058 ЦК).

У чинних законах та інших нормативно-правових актах України, як свідчить їх аналіз, дано не лише цивільно-правове визначення договору банківського вкладу, але й розкрито його особливості з урахуванням спеціального законодавства.

Відповідно до ст. 2 Закону № 2121-ІІІ вклад (депозит) - це кошти в готівковій або у безготівковій формі, у валюті України або в іноземній валюті, які розміщені клієнтами на їх іменних рахунках у банку на договірних засадах на визначений строк зберігання або без зазначення такого строку і підлягають виплаті вкладнику відповідно до законодавства України та умов договору.

У договорі банківського вкладу (депозиту) однією стороною є виключно банківська установа (банк), а другою стороною (вкладником) може бути як фізична, так і юридична особа.

Важливо, що на підставі законодавства України договори банківського вкладу можуть укладати не лише банки, а й інші фінансові установи, зокрема, юридичні особи, які відповідно до закону надають одну чи декілька фінансових послуг та які внесені до відповідного реєстру в порядку, встановленому законом (кредитні спілки).

Положенням ст. 1059 ЦК регулюються питання про форму договору банківського вкладу, згідно з якою у разі недодержання письмової форми договору банківського вкладу цей договір є нікчемним. При вирішенні питання щодо дотримання письмової форми договору слід врахувати також п. 1.4 Положення про порядок здійснення банками України вкладних (депозитних) операцій з юридичними і фізичними особами (затверджено постановою правління Національного банку України від 3 грудня 2003 р. № 516; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 29 грудня 2003 р. за № 1256/8577).

Умови договору про відмову від права на одержання вкладу на першу вимогу вважаються нікчемними. Наявність таких положень у тексті договору не породжує тих правових наслідків, які сторони мали на увазі.

На сьогодні, як свідчить практика, існує проблема із своєчасним поверненням вкладникам грошових коштів, що знаходяться на їхніх вкладних (депозитних) рахунках. Вона виникла тому, що банки з різних причин не завжди виконують взяті на себе грошові зобов'язання за договорами банківського вкладу.

Аналіз справ, направлених місцевими судами для узагальнення, свідчить, що фізичні особи (клієнти банку), які не змогли отримати вклади в банку або їм було відмовлено з певних підстав у видачі вкладу, зверталися до суду, і такі позови загалом задовольнялися. При цьому здебільшого суди правильно керувалися вимогами чинного законодавства та договору банківського вкладу, згідно з якими банк повинен виплачувати особі депозит у строк, у повному обсязі, з урахуванням відсотків, а також у тій валюті, в якій гроші були внесені на депозитний рахунок.

Разом із тим узагальнення засвідчило, що не всі суди відрізняють правову природу процентів на банківський вклад (ст. 1061 ЦК), які виплачує банк відповідно до умов договору за користування чужими грошовими коштами на суму вкладу, від процентів, які нараховуються від простроченої суми та стягуються як фінансова санкція за порушення грошового зобов'язання (ст. 625 ЦК). Крім того, не всі суди враховували, що ці проценти можуть бути стягнуті з боржника одночасно, оскільки це не є подвійним притягненням до юридичної відповідальності.

Як засвідчили матеріали узагальнення, у судів немає єдиної практики вирішення справ щодо договорів банківського вкладу в разі введення у банку тимчасової адміністрації або мораторію на задоволення вимог кредиторів.

Згідно зі ст. 2 Закону № 2121-ІІІ (у редакції від 23 червня 2009 р.) мораторій - зупинення виконання банком майнових зобов'язань і зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), строк виконання яких настав до дня введення мораторію, та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), застосованих до прийняття рішення про введення мораторію.

У статтях 2 і 85 цього Закону (в редакції від 24 липня 2009 р.) визначення мораторію змінені: мораторій розуміється як зупинення виконання банком зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів) та зупинення заходів, спрямованих на забезпечення виконання цих зобов'язань.

Положеннями ст. 85 Закону № 2121-ІІІ врегульовано механізм реалізації права Національного банку України на введення мораторію щодо задоволення вимог кредиторів під час здійснення тимчасової адміністрації.

Нормами ч. 1 ст. 85 цього Закону не встановлено конкретного строку дії мораторію, але обмежено максимальну тривалість його дії - три місяці. Водночас Національний банк України має право, як це вбачається з п. 2 Прикінцевих положень Закону від 24 липня 2009 р. № 1617-VI «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо особливостей проведення заходів з фінансового оздоровлення банків», продовжити на термін до шести місяців мораторій на задоволення вимог кредиторів банку, в якому на момент прийняття цього Закону введено мораторій. Таким чином, Національний банк України може приймати рішення про введення мораторію на будь-який строк, але останній у будь-якому разі не може перевищувати дев'яти календарних місяців. Національний банк України в день прийняття рішення про введення мораторію розміщує інформацію про це на своєму офіційному веб-сайті та протягом трьох днів - у газеті «Урядовий кур'єр» або «Голос України».

Суть мораторію випливає з його змісту та означає, що протягом дії мораторію:

1) забороняється здійсювати стягнення на підставі виконавчих документів та інших документів, за якими здійснюється стягнення, та вжиття заходів, спрямованих на забезпечення такого стягнення відповідно до законодавства України;

2) не нараховуються неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань перед кредиторами та зобов'язань щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів).

У разі введення в банку мораторію суди, розглядаючи відповідні справи, діяли по-різному. Так, деякі суди задовольняли позов про повернення депозиту з тих підстав, що вимоги за депозитними договорами, строк виконання за якими настав після введення тимчасової адміністрації, не підпадають під дію мораторію і мають бути задоволені банками у встановлені договорами строки. Якщо строки виконання укладених депозитних договорів настали до призначення у відповідача тимчасової адміністрації та введення мораторію, то позовні вимоги вкладників про повернення депозитних коштів і процентів за користування ними не задовольнялися. А деякі інші суди взагалі не враховували положення статей 58, 85 Закону № 2121-ІІІ і задовольняли позовні вимоги.

Так, Богунський районний суд м. Житомира рішенням від 3 лютого 2009 р. задовольнив позов Д. та ухвалив стягнути з АКБ «Національний кредит» на користь позивача 150 тис. грн депозитних коштів, 13 тис. 166 грн процентів. Проте рішенням Апеляційного суду Житомирської області від 16 квітня 2009 р. рішення суду першої інстанції скасовано та у задоволенні позову відмовлено.

Верховний Суд України в ухвалі від 3 липня 2009 р. погодився з таким висновком апеляційного суду, оскільки встановлено, що на час настання строку повернення депозитних коштів були введені тимчасова адміністрація банку і мораторій на виконання майнових зобов'язань. Тому таке рішення відповідало вимогам статей 2, 85 Закону № 2121-ІІІ.

Наведемо інший приклад. Рівненський міський суд Рівненської області рішенням від 9 лютого 2009 р., залишеним без змін ухвалою Апеляційного суду Рівненської області від 28 квітня 2009 р., позов Ц. задовольнив, ухвалив розірвати договір банківського вкладу і стягнути з Рівненської філії Укрпромбанку на користь позивачки 10 тис. 925 дол. США, що еквівалентно 84 тис. 125 грн, та судові витрати. При цьому суди правильно встановили, що постановою правління Національного банку України з 21 січня 2009 р. в Укрпромбанку введено тимчасову адміністрацію строком на один рік і мораторій на задоволення вимог кредиторів строком на шість місяців. Проте із заявою про дострокове розірвання договору банківського вкладу Ц. звернулася до Укрпромбанку ще задовго до введення тимчасової адміністрації та мораторію, і згідно з п. 4 договору банківського вкладу Укрпромбанк мав повернути вклад до введення мораторію. Верховний Суд України в ухвалі від 21 квітня 2010 р. погодився з такими судовими рішеннями.

Крім цих складних питань, у судів виникли питання щодо правової природи документа Національного банку України про призначення тимчасової адміністрації та введення мораторію.

Так, Дзержинський міський суд Донецької області рішенням від 17 червня 2009 р., з яким погодився і суд апеляційної інстанції, задовольнив позов К. до ВАТ КБ «Надра» про повернення вкладу та ухвалив стягнути 15 тис. 660 грн за банківськими вкладами достроково, що відповідало умовам договорів.

Суд не взяв до уваги доводи банку щодо наявності постанов Національного банку України про призначення тимчасової адміністрації та оголошення і продовження строку мораторію. При цьому суди послалися на те, що відповідно до вимог Закону № 2121-ІІІ нормативно-правові акти Національного банку України є обов'язковими для виконання, але вони підлягають обов'язковій державній реєстрації. Проте надані відповідачем постанови Національного банку України в Міністерстві юстиції України не були зареєстровані.

Вирішуючи питання щодо правової природи документа Національного банку України про призначення тимчасової адміністрації та введення мораторію на задоволення майнових зобов'язань, суди мають керуватися тим, що згідно з вимогами Закону № 2121-ІІІ державній реєстрації в Міністерстві юстиції України підлягають саме нормативно-правові акти, що розуміються як рішення, дію яких поширено на невизначене або визначене загальними ознаками коло осіб і які призначені для неодноразового застосування щодо цього кола осіб. Постанови правління Національного банку України про призначення тимчасової адміністрації та введення мораторію не є нормативно-правовими актами, а є правовими актами індивідуальної дії, які не підлягають такій реєстрації.

Складним для судової практики виявилося питання щодо застосування санкцій під час дії мораторію за невиконання чи неналежне виконання зобов'язань, оскільки у ст. 85 Закону № 2121-ІІІ зазначено, що не нараховується неустойка (штраф, пеня), інші фінансові (економічні) санкції.

При вирішенні цього питання судам слід врахувати таке. Протягом дії мораторію не нараховується неустойка, до якої належить штраф і пеня, яка є формою цивільно-правової відповідальності за порушення умов договору. Однак грошове зобов'язання - зобов'язання боржника заплатити кредитору певну грошову суму відповідно до цивільно-правового договору та на інших підставах, передбачених цивільним законодавством України. До складу грошових зобов'язань боржника не зараховуються недоїмка (пеня, штраф). Таке визначення грошового зобов'язання наведене у ст. 1 Закону від 14 травня 1992 р. № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом», відповідає його суті та може використовуватись і у справах зазначеної категорії.

Отже, крім цивільно-правового договору, грошове зобов'язання виникає і на інших підставах, передбачених цивільним законодавством, зокрема положенням ст. 625 ЦК, згідно з яким боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Таким чином, ці суми не є штрафною санкцією і на них не поширюється дія мораторію.

Після закінчення дії мораторію неустойка (штраф, пеня), інші фінансові санкції, а також суми завданих збитків, які банк був зобов'язаний сплатити кредиторам за грошовими зобов'язаннями та зобов'язаннями щодо сплати податків, зборів (обов'язкових платежів), можуть бути заявлені до сплати в розмірах, що існували на дату введення мораторію, якщо інше не передбачено Законом № 2121-ІІІ.

Вирішення спорів, пов'язаних з укладенням договору та виконанням договірних зобов'язань в іноземній валюті

Судова практика щодо виконання зобов'язань в іноземній валюті є найбільш суперечливою та неоднаковою.

Матеріали узагальнення свідчать про те, що нерідко мають місце звернення до суду із позовними вимогами про визнання кредитного договору недійсним. При цьому позичальники, як правило, оспорюють кредитний договір, посилаючись на неправомірність укладення таких договорів в іноземній валюті, оскільки це, на їхню думку, суперечить чинному законодавству.

Так, ВАТ «Державний ощадний банк України» звернувся до суду з позовом до П. про звернення стягнення на предмет іпотеки у зв'язку з невиконанням умов кредитного договору в розмірі 30 тис. 845 дол. США. П. звернулася до суду із зустрічним позовом про визнання кредитного договору та договору застави недійсними з тих підстав, зокрема, що кредитний договір укладено в іноземній валюті.

Хортицький районний суд м. Запоріжжя рішенням від 21 вересня 2009 р. первісний позов задовольнив, у задоволенні зустрічного позову відмовив. Проте Апеляційний суд Запорізької області рішенням від 26 листопада 2009 р. рішення суду першої інстанції скасував: у задоволенні позову товариства відмовив, а зустрічний позов задовольнив, зокрема, з тих підстав, що сума кредиту на порушення чинного законодавства України визначена в іноземній валюті.

Верховний Суд України ухвалою від 12 травня 2010 р. рішення апеляційного суду скасував та залишив без змін рішення районного суду, зазначивши, що не є підставою для визнання договору недійсним надання кредиту в іноземній валюті, оскільки Декрет Кабінету Міністрів України від 19 лютого 1993 р. № 15-93 «Про систему валютного регулювання і валютного контролю» (далі - Декрет № 15-93) не містить такої заборони.

Подібних справ останнім часом до судів надходить багато і судова практика їх вирішення є неоднаковою, що свідчить про неоднаковість розуміння судами норм відповідного законодавства.

Вирішуючи справи про визнання недійсним кредитного договору з підстав того, що кредит виданий в іноземній валюті, судам слід мати на увазі таке.

Статтею 99 Конституції встановлено, що грошовою одиницею України є гривня. При цьому Основний Закон держави не встановлює обмежень щодо можливості використання в Україні грошових одиниць іноземних держав.

Відповідно до ст. 192 ЦК іноземна валюта може використовуватися в Україні у випадках і в порядку, встановлених законом. Тобто відповідно до законодавства гривня має статус універсального платіжного засобу, який без обмежень приймається на всій території України, проте водночас обіг іноземної валюти обумовлений вимогами спеціального законодавства України.

Основним законодавчим актом, який регулює правовідносини у сфері валютного регулювання і валютного контролю, є Декрет № 15-93.

Статтею 1054 ЦК передбачено, що за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов'язується повернути кредит та сплатити проценти.

Відповідно до ст. 2 Закону № 2121-ІІІ кошти є грошима в національній або іноземній валюті чи їх еквівалентом. У статтях 47 та 49 цього Закону визначені операції банків із розміщення залучених коштів від свого імені, на власних умовах та на власний ризик як кредитні операції, незалежно від виду валюти, яка використовується. Ці операції здійснюються на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу.

Відповідно до ст. 5 Декрету № 15-93 операції з валютними цінностями здійснюються на підставі генеральних та індивідуальних ліцензій Національного банку України. Операції з валютними цінностями банки мають право здійснювати на підставі генеральної ліцензії на здійснення операцій з валютними цінностями відповідно до п. 2 ст. 5 цього ж Декрету.

З огляду на це уповноважені банки на підставі банківської ліцензії та письмового дозволу на здійснення операцій з валютними цінностями мають право здійснювати операції з надання кредитів в іноземній валюті.

Щодо вимог підпункту «в» п. 4 ст. 5 Декрету № 15-93, який передбачає наявність індивідуальної ліцензії на надання та одержання резидентами кредитів в іноземній валюті, якщо терміни і суми таких кредитів перевищують встановлені законодавством межі, то на сьогодні у законодавстві не визначено меж термінів і сум надання або одержання кредитів в іноземній валюті. Відповідно до п. 1.5 Положення про порядок видачі Національним банком України індивідуальних ліцензій на використання іноземної валюти на території України як засобу платежу (затверджено постановою правління Національного банку України від 14 жовтня 2004 р. № 483; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 9 листопада 2004 р. за № 1429/10028), використання іноземної валюти як засобу платежу без ліцензії дозволяється, якщо ініціатором або отримувачем за валютною операцією є уповноважений банк (ця норма стосується лише тих операцій уповноваженого банку, на здійснення яких Національний банк України видав йому банківську ліцензію та письмовий дозвіл здійснювати операції з валютними цінностями).

Таким чином, за відсутності нормативних умов для застосування індивідуального ліцензування щодо зазначених операцій, єдиною правовою підставою для здійснення банками кредитування в іноземній валюті згідно з вимогами ст. 5 Декрету № 15-93 є наявність у банку генеральної ліцензії на здійснення валютних операцій, отриманої у встановленому порядку. Тому при розгляді спорів про визнання недійсними договорів про надання кредиту в іноземній валюті судам слід враховувати, що у випадку наявності у банку відповідної генеральної ліцензії та письмового дозволу Національного банку України здійснення кредитних операцій у валюті не суперечить вимогам чинного законодавства України.

Матеріали узагальнення свідчать про те, що суди неоднаково вирішують справи, де предметом позовних вимог є й виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті: стягують заборгованість в іноземній валюті; деякі стягують лише в гривнях (навіть якщо позовні вимоги визначені в іноземній валюті); інші суди зазначають у рішенні заборгованість в іноземній валюті, визначеній у кредитному договорі, проте стягують еквівалент гривні за курсом Національного банку України на день ухвалення рішення.

Так, Онуфріївський районний суд Кіровоградської області ухвалив заочне рішення від 2 грудня 2009 р. про дострокове розірвання кредитного договору, звернення стягнення на заставлений автомобіль у рахунок погашення боргу і стягнув борг у гривнях. Проте висновки суду не мотивовані, позов АКБ «Форум» був пред'явлений про стягнення боргу в іноземній валюті згідно з умовами кредитного договору.

З приводу неоднакової практики судів з розгляду справ цієї категорії Пленум Верховного Суду України в абз. 3 п. 14 постанови від 18 грудня 2009 р. № 14 «Про судове рішення у цивільній справі» роз'яснив, що суд має право ухвалити рішення про стягнення грошової суми в іноземній валюті з правовідносин, які виникли при здійсненні валютних операцій, у випадках і в порядку, встановлених законом (ч. 2 ст. 192 ЦК, ч. 3 ст. 533 ЦК, Декрет № 15-93).

У зв'язку з наведеним вище слід дійти висновку, що не суперечить чинному законодавству України стягнення заборгованості за кредитним договором чи договором банківського вкладу в іноземній валюті, якщо саме вона надавалась за договором і позивач просить стягнути суму у валюті. Проте слід переконатись, що у банку наявна генеральна ліцензія та письмовий дозвіл на здійснення валютних операцій, отримані у встановленому порядку.

Крім цього, склалась неоднакова практика при вирішенні судами питання щодо можливості стягнення не лише суми заборгованості в іноземній валюті за договором, а й процентів за користування грошима та фінансових санкцій в цій же іноземній валюті, а також при вирішенні питання про розподіл судових витрат.

Спірним є й питання розрахунку пені за кредитом в іноземній валюті. Так, у деяких випадках заборгованість за кредитом в іноземній валюті стягувалась у гривнях з позначенням еквівалента в доларах США, при цьому до загальної суми зараховувалася пеня, розрахована в доларах США та переведена в гривневий еквівалент. В інших випадках пеня розраховувалася первісно в гривнях, виходячи з суми боргу в гривнях як еквівалент загальної суми боргу.

Так, Богородчанський районний суд Івано-Франківської області заочним рішенням від 17 червня 2009 р. задовольнив позов ЗАТ КБ «Приватбанк» до А.М., А.В. та ухвалив стягнути заборгованість з пенею за кредитним договором, укладеним в іноземній валюті. У резолютивній частині судового рішення зазначено суму в гривнях за курсом Національного банку України на дату виникнення заборгованості.

З огляду на те, що виконання договірних зобов'язань в іноземній валюті не суперечить чинному законодавству, то разом зі стягненням заборгованості в іноземній валюті суд має право стягнути й проценти за кредитним договором чи проценти на банківський вклад (статті 1054, 1061 ЦК) в іноземній валюті, оскільки такий процент є не фінансовою санкцією, а платою за користування грошима.

Проте при застосуванні ч. 2 ст. 625 ЦК, згідно з якою боржник, який прострочив виконання грошового зобов'язання, на вимогу кредитора зобов'язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, слід керуватися таким.

Аналіз зазначеної норми права свідчить про те, що внаслідок знецінення лише грошова одиниця України (гривня) підлягає індексації, а іноземна валюта, яка була предметом позики, не підлягає. Така правова позиція неодноразово підтверджена рішеннями Верховного Суду України, в яких зазначено, що індекс інфляції - це показник, який характеризує динаміку загального рівня цін на товари і послуги, які купує населення для невиробничих цілей. Ціни в Україні встановлюються у національній валюті, тому зазначена норма ЦК може бути застосована лише у випадку прострочення грошового зобов'язання у гривні (див., наприклад, ухвалу у справі № 6-5426св08 від 27 травня 2009 р.).

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат у таких справах слід керуватися вимогами Декрету Кабінету Міністрів України від 21 січня 1993 р. № 7-93 «Про державне мито», Інструкції про порядок обчислення та справляння державного мита (затверджено наказом Головної державної податкової інспекції України від 22 квітня 1993 р. № 15; зареєстровано в Міністерстві юстиції України 19 травня 1993 р. за № 50).

Положення ч. 2 ст. 7 зазначеного Декрету про те, що з позовів, які подаються до суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті, до правовідносин між резидентами не застосовуються. З урахуванням цього суди не мають правових підстав як вимагати від фінансових установ-резидентів сплати державного мита в іноземній валюті за подання ними позовних заяв про стягнення з боржників-резидентів заборгованості за кредитними договорами, так і вирішувати питання про розподіл судових витрат під час ухвалення рішення.

Складні процесуальні питання, що виникають при вирішенні справ з кредитних правовідносин

Завданням суду є ухвалення законного, обґрунтованого та справедливого рішення. Виконання цього завдання є неможливим без чіткого дотримання норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ будь-якої категорії.

Матеріали проведеного узагальнення засвідчили, що, розглядаючи справи стосовно кредитних правовідносин, суди нерідко неправильно розуміють норми процесуального права, а тому допускають помилки при їх застосуванні. Слід також звернути увагу на те, що певні процесуальні норми застосовуються з урахуванням особливостей, характерних лише для справ, що випливають з кредитних правовідносин.

Насамперед суд має визначитись щодо двох найважливіших процесуальних питань: чи підлягає справа розгляду в порядку цивільного судочинства (питання юрисдикції) та чи підсудна справа цьому суду (питання територіальної підсудності), правильне вирішення яких дозволить надалі для розгляду справи здійснювати такі процесуальні дії.

1. При з'ясуванні питання щодо належності справи до розгляду в порядку цивільного судочинства суд має керуватися вимогами статей 15, 16 ЦПК, відповідно до яких суди розглядають справи, що стосуються цивільних правовідносин, і при цьому не повинні допускати об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом.

Законодавчі акти, які застосовує суд при вирішення справ із кредитних правовідносин, не встановлюють жодних виключень із наведених положень процесуального закону.

Зазначені питання виникають у зв'язку з тим, що в одній і тій самій справі нерідко беруть участь як юридичні, так і фізичні особи, які є кредитором, боржником, поручителем, заставодавцем, майновим поручителем тощо. Наприклад, позов пред'явлено банком, що є юридичною особою, як до юридичної особи-боржника, так і до фізичної особи-майнового поручителя, про виконання ними як солідарними боржниками кредитного договору.

Верховний Суд України виходить з необхідності чіткого дотримання вимог ст. 16 ЦПК, що відповідає роз'ясненню, даному в п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 2009 р. № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» (далі - постанова Пленуму від 12 червня 2009 р. № 2). Така позиція міститься у Правових позиціях Верховного Суду за 2010 р., надісланих судам.

Так, Верховний Суд України ухвалою від 17 лютого 2010 р. скасував рішення Гусятинського районного суду Тернопільської області від 29 травня 2009 р. та ухвалу Апеляційного суду Тернопільської області від 17 вересня 2009 р., якими вирішено по суті справу за позовом ЗАТ КБ «ПриватБанк» до ФГ «Арос», СФГ «Кривчик», С. про стягнення заборгованості за кредитним договором.

При цьому в ухвалі зазначено, що суд на порушення вимог ч. 1 ст. 15, ст. 16 ЦПК не звернув уваги на те, що в одне провадження об'єднані вимоги юридичної особи - банку, до інших юридичних осіб - ФГ «Арос» і СФГ «Кривчик», які виникли з укладених ними договорів відповідно кредитного та поруки і які підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства (статті 1, 12 Господарського процесуального кодексу України; далі - ГПК) та позов юридичної особи - банку - до фізичної особи С., що виник з договору поруки, який може бути самостійним та окремим предметом вимог.

У зв'язку з цим, оскільки згідно зі ст. 16 ЦПК не допускається об'єднання в одне провадження вимог, які підлягають розгляду за правилами різних видів судочинства, якщо інше не встановлено законом, суд відкриває провадження у справі у частині вимог, які належать до цивільної юрисдикції (між юридичною особою та фізичною особою), і відмовляє у відкритті провадження у справі щодо вимог, коли їх розгляд проводиться за правилами іншого судочинства (між юридичними особами). Якщо на стадії відкриття провадження у справі допущена помилка, то суд при розгляді справи має закрити провадження в частині вимог, які не підлягають розгляду в порядку цивільного судочинства (п. 1 ч. 1 ст. 205 ЦПК).

Таке вирішення цього спірного процесуального питання не порушує прав жодної зі сторін процесу та відповідає вимогам процесуального закону. Так, згідно зі ст. 543 ЦК у разі солідарного обов'язку боржників кредитор має право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі як від усіх боржників разом, так і від будь-кого з них окремо.

Отже, за законом у цьому випадку немає так званої обов'язкової процесуальної співучасті, тобто законом передбачено право позивача звернутися до суду до кожного з боржників окремо. Крім того, предметом спору є різні самостійні договірні відносини: між кредитором і боржником - за кредитним договором; між кредитором і поручителем (іпотекодавцем тощо) - за відповідним договором, або ж ці відносини можуть врегульовуватись одним кредитним договором, що не змінює суті окремих договірних відносин.

Не виникає проблем у цій ситуації й щодо виконання рішень, які можуть бути ухвалені як у порядку цивільного, так і в порядку господарського судочинства, оскільки стягувачем є одна й та сама особа, банк, і відповідно до ст. 20 Закону від 21 квітня 1996 р. № 606-XIV «Про виконавче провадження» саме стягувачу належить право вибору органу виконавчої служби, якщо виконавчі дії будуть вчинятися на різних територіях, на які поширюються повноваження цих органів. А ст. 544 ЦК врегульовано ситуацію в разі виконання солідарного обов'язку одним з боржників раніше від інших.

Матеріали узагальнення засвідчили, що у судах склалася неоднакова практика щодо вирішення питання про юрисдикційність спору в разі наявності третейського застереження, яке містяться у більшості кредитних договорів.

Деякі суди, відмовляючи у відкритті провадження у справі за наявності договору про передачу справи на розгляд третейського суду, не враховували положення ст. 17 ЦПК та роз'яснення постанови Пленуму від 12 жовтня 2009 р. № 2, у п. 2 якої зазначається, що договір сторін про передачу спору на розгляд третейського суду (ст. 17 ЦПК) не є відмовою від права на звернення до суду за захистом. Пред'явлення позову до суду за наявності такого договору не дає підстав для повернення заяви чи відмови у відкритті провадження у справі (статті 121, 122 ЦПК), за винятком передбаченого п. 6 ч. 1 ст. 207 ЦПК обов'язку суду залишити заяву без розгляду, якщо від відповідача надійшло до початку з'ясування обставин у справі заперечення проти вирішення спору в суді.

Так, Подільський районний суд м. Києва ухвалою від 16 березня 2009 р. позовну заяву І. до ВАТ «Банк Столиця» про розірвання депозитних договорів та стягнення коштів залишив без розгляду з тих підстав, що між сторонами укладено договір про вирішення спору третейським судом. Апеляційний суд м. Києва ухвалою від 29 квітня 2009 р. ухвалу місцевого суду скасував, справу направив до місцевого суду для розгляду по суті, оскільки та обставина, що у договорі передбачений розгляд спору третейським судом, який є недержавним органом, не може бути підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки це є обмеженням права на звернення до суду.

Верховний Суд України ухвалою від 12 травня 2010 р. скасував ухвалу апеляційного суду та залишив без змін ухвалу місцевого суду. При цьому суд касаційної інстанції зазначив, що згідно з підпунктом 5.2 п. 5 договору банківського вкладу між сторонами всі спори, розбіжності та вимоги, які виникають при виконанні цього договору чи у зв'язку з ним або випливають з нього, підлягають розгляду в постійно діючому Третейському суді при Асоціації українських банків за його регламентом. У попередньому судовому засіданні від представника відповідача до суду надійшло клопотання, в якому відповідач заперечував проти вирішення спору в суді загальної юрисдикції. Тому суд першої інстанції правильно застосував положення статей 17, 207 ЦПК.

2. З'ясовуючи процесуальні питання про територіальну підсудність, суди повинні керуватися положеннями статей 108 - 117 ЦПК.

При розгляді справ щодо кредитних правовідносин місцеві суди допускали порушення правил і про виключну підсудність. Відповідно до ст. 114 ЦПК позови, що виникають з приводу нерухомого майна, за правилами виключної підсудності пред'являються за місцезнаходженням цього майна.

Так, Здолбунівський районний суд Рівненської області заочним рішенням від 26 серпня 2009 р. задовольнив позовні вимоги ЗАТ КБ «ПриватБанк» до М., С.Л. та С.Ю. про звернення стягнення на предмет іпотеки - квартиру в м. Рівному. Апеляційний суд ухвалою від 12 лютого 2010 р. зазначене заочне рішення суду скасував у зв'язку з порушенням судом правил про виключну підсудність і направив справу до суду першої інстанції на новий розгляд.

Вирішуючи питання щодо підсудності справ, які стосуються договору іпотеки або застави нерухомого майна, у випадку, якщо майно відповідача може знаходитись у різних місцях, слід зважати на те, що позивач має право вибору підсудності. Позови про визнання недійсними правочинів щодо нерухомого майна (наприклад, договору іпотеки) та застосування наслідків недійсності такого договору пред'являються за правилами ч. 1 ст. 114 ЦПК, тобто за місцем знаходження майна або основної його частини.

Отже, якщо предмет позовних вимог зводиться до стягнення заборгованості за кредитом, то суд має застосувати положення про підсудність, визначену статтями 109, 110 ЦПК. Якщо ж предметом позову є звернення стягнення на предмет іпотеки (статті 33, 39 Закону № 898-IV) тощо, то суд застосовує положення про виключну підсудність.

Оскільки, як зазначалося вище, норми Закону № 1023-ХІІ не поширюються на спори щодо виконання кредитних договорів, що впливає на визначення підсудності спору за місцем проживання споживача, то виникає питання: як визначити підсудність справи у зв'язку з певним місцем знаходження філії банку.

Так, згідно зі ст. 93 ЦК місцезнаходженням юридичної особи є адреса органу або особи, які відповідно до установчих документів юридичної особи чи закону виступають від її імені. Статтею 95 ЦК установлено, що філією є відокремлений підрозділ юридичної особи, що розташований поза її місцезнаходженням та здійснює всі або частину її функцій.

Відповідно до ч. 7 ст. 110 ЦПК позови, що виникають з діяльності філії або представництва юридичної особи, можуть пред'являтись за їх місцезнаходженням.

Статтею 2 Закону № 2121-ІІІ визначено, що філією банку є відокремлений структурний підрозділ банку, що не має статусу юридичної особи і здійснює банківську діяльність від імені банку.

3. У деяких випадках, як свідчать матеріали узагальнення, суди до участі у справі залучали Національний банк України (як відповідача або здебільшого як третю особу). Загалом це стосується позову про визнання кредитного договору в іноземній валюті недійсним чи стягнення заборгованості за таким договором.

Згідно з положеннями цивільного процесуального законодавства відповідач - це особа, яка безпосередньо бере участь у спірних матеріальних правовідносинах та, на думку позивача, порушила, не визнала або оспорила його права, свободи чи інтереси і тому притягається до участі у цивільній справі за пред'явленими вимогами; третя особа, яка не заявляє самостійних вимог - це особа, яка вступає у справу або залучається до участі у справі на стороні позивача або відповідача для захисту особистих прав чи інтересів, оскільки рішення у справі може вплинути на його права і обов'язки стосовно однієї зі сторін.

Проте позовні вимоги, про які йшлося вище, жодним чином не стосуються діяльності Національного банку України чи його територіальних управлінь, прийняті рішення не можуть вплинути на його права чи обов'язки щодо жодної зі сторін, а стосуються безпосередньо сторін кредитного договору.

У зв'язку з цим суди не повинні залучати до участі у справі Національний банк України в таких справах, а в разі їх зазначення позивачем у позовній заяві - виключати з числа осіб, які беруть участь у справі, оскільки згідно зі ст. 119 ЦПК позивач лише зазначає таких осіб, проте тільки суд вирішує питання про склад осіб, які беруть участь у справі (п. 2 ч. 6 ст. 130 ЦПК).

Однак слід враховувати, що банки мають залучатися до участі у судовому розгляді спорів про право власності на майно, щодо якого вони є обтяжувачами (заставодержателями) в порядку, встановленому ч. 2 ст. 35 ЦПК. Для визначення наявності таких обтяжувачів необхідно використовувати інформацію з відповідних реєстрів обтяжень.

4. У судів виникають процесуальні питання, пов'язані з визначенням ціни позову. Зокрема, у деяких випадках у спорах, пов'язаних з виконанням договірних зобов'язань в іноземній валюті, при вирішенні питання про відкриття провадження у справі виникали труднощі із визначенням ціни позову, а відповідно й суми судового збору, яку необхідно сплатити при зверненні до суду, оскільки у ст. 80 ЦПК не закріплений порядок визначення ціни позову у справах зазначеної категорії.

Так, у справі за позовом ЗАТ «ОТП Банк» до С., Ш. про стягнення заборгованості за кредитним договором Печерський районний суд м. Києва 8 грудня 2009 р. ухвалив рішення, яким позов задоволено, стягнуто з відповідачів судові витрати в розмірі 110 дол. США. Судовий збір позивач сплатив у доларах США.

Проте у такій ситуації суди можуть використовувати положення п. 4 ч. 1 ст. 55 ГПК, в якому зазначено, що у позовах про стягнення іноземної валюти ціна позову визначається в іноземній валюті та у гривнях відповідно до офіційного курсу, встановленого Національним банком України на день подання позову.

Тому судовий збір резиденти мають сплачувати у національній валюті, оскільки відповідно до ч. 1 ст. 99 Конституції грошовою одиницею України є гривня. Положення ч. 2 ст. 7 Декрету № 7-93 про те, що з позовів, які подаються до суду в іноземній валюті, а також за дії та операції в іноземній валюті державне мито сплачується в іноземній валюті, поширюється лише на нерезидентів.

Повернення коштів у валюті не суперечить ЦК, оскільки у конкретному випадку валюта не є засобом платежу. У разі неможливості повернення коштів у валюті, суд може визначити порядок виконання рішення суду, зазначивши про стягнення кредиту у гривнях, що складає еквівалент суми за курсом, встановленим Національним банком України на день ухвалення рішення у справі. Вирішення цього питання є актуальним з точки зору захисту порушених прав позивача (ст. 1 ЦПК), оскільки державні виконавці відмовляють у відкритті виконавчого провадження, якщо в рішенні суду не зазначено еквівалента боргу в гривнях.

При пред'явленні позову про визнання виконавчого напису про звернення стягнення на предмет застави таким, що не підлягає виконанню, судовий збір та витрати на інформаційно-технічне забезпечення повинні обчислюватись не як з майнового спору, з огляду на те, що вчинення виконавчого напису є одним із видів досудового врегулювання вирішення справи.

У справах за позовами про визнання недійсними кредитних договорів, договорів іпотеки, застави, поруки без застосування наслідків недійсності судовий збір сплачується як із немайнового спору.