Строковий договір укладається у випадках, коли трудові відносини не можуть бути встановлені на невизначений термін з урахуванням характеру наступної роботи або умов її виконання, або інтересів працівника, та в інших випадках, передбачених законодавством.
При укладенні трудового договору на визначений строк цей строк встановлюється погодженням сторін і може визначатись як конкретним терміном, так і часом настання певної події (наприклад, повернення на роботу працівниці з відпустки по вагітності, родах і догляду за дитиною; особи, яка звільнилась з роботи в зв'язку з призовом на дійсну строкову військову чи альтернативну службу, обранням народним депутатом чи на виборну посаду (або виконанням певного обсягу робіт).
Норми трудового законодавства та спеціальні норми, що регулюють трудові правовідносини у вищих навчальних закладах, передбачають, зокрема, обіймання посад науково-педагогічних працівників - завідувачів (начальників) кафедр, професорів, доцентів, старших викладачів, викладачів укладенню трудового договору (контракту) виключно шляхом проходження працівником конкурсного відбору.
У справі, яка переглядалася, суди дійшли передчасного висновку про безстроковий характер трудового договору позивача, оскільки в наказі від 31 серпня 2013 року зазначалось, що позивачка була переведена на посаду викладача кафедри політології до проведення конкурсу.
Судами не дано жодної оцінки тій обставині, що у подальшому позивачка брала участь у конкурсному обранні за власним волевиявленням, однак її кандидатура не пройшла конкурсний відбір (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 вересня 2017 р. у справі № 6-254цс17).
1.7.5. Відповідно до частини третьої статті 179 КЗпП України за бажанням жінки їй надається відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку з виплатою за ці періоди допомоги відповідно до законодавства.
Відпустки для догляду за дитиною, передбачені частинами третьою, четвертою та шостою цієї статті, можуть бути використані повністю або частинами також батьком дитини, бабою, дідом чи іншими родичами, які фактично доглядають за дитиною (частина сьома статті 179 КЗпП України).
Згідно із частиною четвертою статті 20 Закону України "Про відпустки", особам, зазначеним у частині третій статті 18 цього Закону (крім осіб, які усиновили чи взяли дитину під опіку у встановленому законодавством порядку, прийомних батьків), відпустка для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку надається на підставі довідки з місця роботи (навчання, служби) матері дитини про те, що вона вийшла на роботу до закінчення терміну цієї відпустки і виплату допомоги по догляду за дитиною їй припинено (із зазначенням дати).
На підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір у випадку здійснення працівником прогулу без поважних причин. Прогул - це відсутність працівника на роботі без поважних причин більше трьох годин (безперервно чи загалом). Для звільнення працівника на такій підставі власник або уповноважений ним орган повинен мати докази, що підтверджують відсутність працівника на робочому місці більше трьох годин упродовж робочого дня.
Невихід на роботу у зв'язку із самовільним використанням працівником відпустки, відгулів за відпрацьовані раніше дні, залишення роботи без попередження власника чи уповноваженого ним органу визнаються прогулом і можуть бути причиною звільнення працівника
З огляду на зазначені обставини у справі, яка переглядалася, суди апеляційної та касаційної інстанції дійшли помилкового висновку про незаконність звільнення позивача у зв'язку з тим, що позивач вчинив прогул з поважних причин, оскільки надання соціальної відпустки є обов'язком роботодавця, а не є його правом (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 13 вересня 2017 р. у справі № 6-1412цс17).
1.7.6. При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік.
Виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу, оскільки законодавством не передбачено жодних підстав для його зменшення (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 21 вересня 2017 р. у справі № 6-2597цс16).
1.7.7. Згідно зі статтею 117 КЗпП України в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.
При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу. У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
Позовні вимоги ґрунтуються на стягненні з відповідача витрат на відрядження, виплата яких регулюється положеннями статті 121 КЗпП України.
Заявлена позивачем сума невиплачених витрат на відрядження не входить до фонду оплати праці, а про порушення свого права на отримання цих витрат позивачу стало відомо з рішення суду від 12 жовтня 2015 року, отже він пропустив строк на звернення до суду за вирішенням трудового спору, оскільки з позовом про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні він звернувся лише 31 березня 2016 року (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 р. у справі № 6-1638цс17).
1.7.8. Відповідно до статті 49-2 КЗпП України про наступне вивільнення працівників персонально попереджають не пізніше ніж за два місяці. При вивільненні працівників у випадках змін в організації виробництва і праці враховується переважне право на залишення на роботі, передбачене законодавством. Одночасно з попередженням про звільнення у зв'язку із змінами в організації виробництва і праці власник або уповноважений ним орган пропонує працівникові іншу роботу на тому ж підприємстві, в установі, організації.
Висновки суду про дотримання вищевказаних вимог закону при звільненні позивачки не ґрунтуються на фактичних обставинах справи, доказів про попередження позивачки про наступне її звільнення із займаної посади не пізніше ніж за два місяці матеріали справи не містять.
Згідно з ч. 8 ст. 43 КЗпП України власник або уповноважений ним орган має право розірвати трудовий договір не пізніш як через місяць з дня одержання згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника).
Власник вважається таким, що належно виконав вимоги ч. 2 ст. 40, ч. 3 ст. 49-2 КЗпП України щодо працевлаштування працівника, якщо запропонував йому наявну на підприємстві роботу, тобто вакантну посаду чи роботу за відповідною професією чи спеціальністю, чи іншу вакантну роботу, яку працівник може виконувати з урахуванням його освіти, кваліфікації, досвіду тощо.
При цьому роботодавець зобов'язаний запропонувати всі вакансії, що відповідають зазначеним вимогам, які існують на цьому підприємстві, незалежно від того, в якому структурному підрозділі працівник, який вивільнюється, працював.
Оскільки обов'язок по працевлаштуванню працівника покладається на власника з дня попередження про вивільнення до дня розірвання трудового договору, за змістом частини третьої статті 49-2 КЗпП України роботодавець є таким, що виконав цей обов'язок, якщо працівникові були запропоновані всі інші вакантні посади (інша робота), які з'явилися на підприємстві протягом цього періоду і які існували на день звільнення.
Крім того, суд, розглядаючи справу про поновлення на роботі, має належним чином з'ясувати чи не користувався позивач переважним правом на залишення на роботі (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 р. у справі № 6-1723цс17).
1.7.9. За частинами першою, другою статті 32 КЗпП України переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві в установі, організації або в іншу місцевість хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускаються тільки за згодою працівника, за винятком випадків, передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках, передбачених законом.
Не вважається переведенням на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі, організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати працівника на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.
Так, зазначена норма трактує поняття "переміщення" у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Вона передбачає у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором, зміну: робочого місця (тобто місця безпосереднього виконання роботи); структурного підрозділу у тій самій місцевості; роботи на іншому механізмі або агрегаті.
Переміщення може здійснюватися тільки за умови, що не змінюється жодна з істотних умов трудового договору працівника.
Таким чином, якщо переведення на іншу роботу пов'язане зі зміною трудових функцій працівника, місця роботи (місцевості), то переміщення в інший структурний підрозділ передбачає збереження обумовленого трудовим договором місця роботи і трудових функцій.
Оскільки переміщення позивачки здійснено на тому ж підприємстві на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ, у тій же місцевості та в межах відповідної посади, тобто відбулась лише зміна робочого місця (місця безпосереднього виконання роботи), структурного підрозділу у тій самій місцевості, не змінилась жодна з істотних умов трудового договору позивачки, можна зробити висновок про те, що позивачку було саме переміщено, а не переведено в інший структурний підрозділ, зокрема з посади тальмана 1-го терміналу на посаду тальмана 3-го терміналу.
Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 цього Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи (постанови Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України: від 1 листопада 2017 р. у справі № 6-1429цс17; від 1 листопада 2017 р. у справі № 6-1471цс17).
1.7.10. Норма статті 32 КЗпП України передбачає, що переведення на іншу роботу на тому ж підприємстві в установі, організації або в іншу місцевість хоча б разом з підприємством, установою, організацією, допускаються тільки за згодою працівника, за винятком випадків передбачених у статті 33 цього Кодексу та в інших випадках передбачених законом.
У частині 2 статті 32 КЗпП України зазначається, що не вважається переведення на іншу роботу і не потребує згоди працівника переміщення його на тому ж підприємстві, в установі організації на інше робоче місце, в інший структурний підрозділ у тій же місцевості, доручення роботи на іншому механізмі або агрегаті у межах спеціальності, кваліфікації чи посади, обумовленої трудовим договором. Власник або уповноважений ним орган не має права переміщати на роботу, протипоказану йому за станом здоров'я.
Отже, з урахуванням зазначених норм власник не має права вийти за межі трудового договору і його право на переміщення працівників обмежується умовами трудового договору: в межах цих умов переміщення можливе, поза ним - протиправне. Таким чином, при переміщенні діє принцип незмінності істотних умов договору, залишаються незмінними всі суттєві умови трудового договору (спеціальність, кваліфікація, найменування посади).
Окрім цього, за правилами частини другої статті 235 КЗпП України при ухваленні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Середній заробіток працівника визначається відповідно до статті 27 Закону України "Про оплату праці" за правилами, передбаченими Порядком обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995 року № 100.
З урахуванням цих норм, зокрема абзацу третього пункту 2 Порядку, середньомісячна заробітна плата за час вимушеного прогулу працівника обчислюється виходячи з виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов'язана виплата, тобто дню звільнення працівника з роботи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 листопада 2017 р. у справі № 6-1568цс17).
1.7.11. Установивши під час розгляду справи про стягнення середнього заробітку у зв'язку із затримкою розрахунку при звільненні, що працівникові не були виплачені належні йому від підприємства, установи, організації суми в день звільнення, або якщо він у цей день не був на роботі, - наступного дня після пред'явлення ним роботодавцеві вимог про розрахунок, суд на підставі статті 117 КЗпП України стягує на користь працівника середній заробіток за весь період затримки розрахунку, а в разі непроведення його до розгляду справи - по день прийняття рішення, якщо роботодавець не доведе відсутності в цьому своєї вини.
У разі непроведення розрахунку у зв'язку з виникненням спору про розмір належних до виплати сум вимоги про відповідальність за затримку розрахунку підлягають задоволенню в повному обсязі, якщо спір вирішено на користь працівника або такого висновку дійде суд, що розглядає справу.
У разі часткового задоволення позову працівника суд визначає розмір відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні, беручи до уваги спірну суму, на яку працівник мав право, частку, яку вона становила у заявлених вимогах, істотність цієї частки порівняно із середнім заробітком та інші конкретні обставини справи.
Таким чином, аналіз наведених норм матеріального права дає підстави для висновку, що передбачений частиною першою статті 117 КЗпП України обов'язок роботодавця виплатити середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні настає за умови невиплати з його вини належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при цьому визначальними є такі юридично значимі обставини, як невиплата належних працівникові сум при звільненні та факт не проведення з ним остаточного розрахунку.
Підставами для застосування принципу співмірності та зменшення розміру відшкодування за час затримки розрахунку при звільненні є часткове задоволення вимог працівника.
Відповідно до статті 233 КЗпП України працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.
У разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.
Якщо місячний чи тримісячний строк пропущено без поважних причин, у позові може бути відмовлено з цих підстав.
Для звернення працівника до суду із заявою про вирішення трудового спору щодо стягнення середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку встановлено тримісячний строк, перебіг якого розпочинається з дня, коли звільнений працівник дізнався або повинен був дізнатися про те, що власник або уповноважений ним орган, з вини якого сталася затримка виплати всіх належних при звільненні сум, фактично розрахувався з ним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 8 листопада 2017 р. у справі № 6-1626цс17).
1.7.12. Відповідно до статті 235 КЗпП України в разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір.
При винесенні рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу або різниці в заробітку за час виконання нижчеоплачуваної роботи, але не більш як за один рік. Якщо заява про поновлення на роботі розглядається більше одного року, не з вини працівника, орган, який розглядає трудовий спір, виносить рішення про виплату середнього заробітку за весь час вимушеного прогулу.
Отже, виплата середнього заробітку проводиться за весь час вимушеного прогулу.
Законом не передбачено жодних підстав для зменшення його розміру за певних обставин ним (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 22 листопада 2017 р. у справі № 6-1660цс16).
Підрозділ 1.8. Спори щодо земельних правовідносин
1.8.1. Відповідно до статті 55 Закону України "Про землеустрій" установлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) проводиться відповідно до топографо-геодезичних і картографічних матеріалів.
Встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) здійснюється на основі технічної документації із землеустрою, якою визначається місцеположення поворотних точок меж земельної ділянки в натурі (на місцевості).
Відповідно до пункту "б" частини першої статті 12 ЗК України до повноважень сільських, селищних, міських рад у галузі земельних відносин на території сіл, селищ, міст належить передача земельних ділянок комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб відповідно до цього Кодексу.
Згідно із частинами першою, другою статті 116 ЗК України громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону. Набуття права на землю громадянами та юридичними особами здійснюється шляхом передачі земельних ділянок у власність або надання їх у користування.
Як передбачено частиною першою статті 122 ЗК України, сільські, селищні, міські ради передають земельні ділянки у власність або користування із земель комунальної власності відповідних територіальних громад для всіх потреб.
Відповідно до статті 21 Закону України від 16 листопада 1992 року № 2780-XII "Про основи містобудування" (у редакції, яка була чинною на час прийняття селищною радою рішення), визначення територій і вибір земель для містобудівних потреб здійснюється на підставі затвердженої містобудівної документації та планів земельно-господарського устрою.
Згідно із частиною другою статті 12 Закону України від 20 квітня 2000 року № 1699-III "Про планування і забудову територій" (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи в межах повноважень, визначених законом, відповідно до генеральних планів населених пунктів, зокрема, вирішують питання вибору, вилучення (викупу), надання у власність чи в користування земельних ділянок.
Відповідно до пункту 12 розділу X "Перехідні положення" ЗК України (який був чинним на час прийняття селищною радою рішення) до розмежування земель державної та комунальної власності повноваження щодо розпорядження землями (крім земель, переданих у приватну власність, та земель, зазначених в абзаці третьому цього пункту) у межах населених пунктів здійснюють відповідні сільські, селищні, міські ради, а за межами населених пунктів - відповідні органи виконавчої влади.
Системний аналіз зазначених норм права дає підстави для висновку що сільська, селищна, міська рада має повноваження щодо розпорядження земельними ділянками, які віднесено до земель комунальної власності та у межах населеного пункту ( села, селища, міста)
Межі населеного пункту встановлюються, змінюються відповідними компетентними органами у відповідності до положень земельного законодавства та законодавства про містобудівну діяльність, яке діяло на час утворення населеного пункту або зміни його меж.
Межі населеного пункту вважаються встановленими, а органи місцевого самоврядування набувають права розпоряджатися земельними ділянками, які відповідно до розроблених проектів щодо встановлення меж відповідної сільської, селищної, міської ради включаються до їх територій, після встановлення (винесення) меж території населеного пункту в натуру (на місцевість), закріплення меж території межовими знаками та внесення відомостей про земельну ділянку до державного земельного кадастру (АС ДЗК), якщо межі населеного пункті не були встановлені/змінені у іншому порядку передбаченому законодавством, яке діяло на час утворення населеного пункту його розбудови та/ або зміни меж (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 вересня 2017 р. у справі № 6-2686цс16).
1.8.2. Підстави припинення права користування земельною ділянкою передбачені статтею 141 ЗК України, зокрема: добровільна відмова від права користування земельною ділянкою; вилучення земельної ділянки у випадках, передбачених цим Кодексом; припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.
Правове регулювання вилучення земельних ділянок, наданих у постійне користування із земель державної чи комунальної власності, закріплене у статті 149 ЗК України. Згідно із частинами 1-3 цієї статті земельні ділянки, надані у постійне користування із земель державної та комунальної власності, можуть вилучатися для суспільних та інших потреб за рішенням органів державної влади та органів місцевого самоврядування.
Вилучення земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій, сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.
Судове рішення, скасоване судом апеляційної інстанції, не може вважатися відповідним юридичним фактом, з яким земельний закон пов'язує припинення права користування державного підприємства зазначеними земельними ділянками.
За положеннями статті 84 ЗК України, статті 6 Закону України "Про розмежування земель державної та комунальної власності" земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності Національної академії наук України, державних галузевих академій наук належать до земель державної власності, які не можуть передаватись у комунальну та приватну власність.
Відповідно до статті цього Закону об'єкти майнового комплексу Національної академії наук України та галузевих академій наук використовуються відповідно до законодавства України, а також статуту Національної академії наук України та статутів галузевих академій наук, а також статутів організацій, що віднесені до їх відання.
Вилучення земельних ділянок Національної академії наук України та галузевих академій наук може здійснюватися лише за згодою Президії Національної академії наук України та президій галузевих академій наук відповідно до ЗК України (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 27 вересня 2017 р. у справі № 6-935цс17).
1.8.3. Згідно зі статтею 2 Закону України "Про оренду землі" відносини, пов'язані з орендою землі, регулюються ЗК України, Цивільним кодексом України (далі - ЦК України), цим Законом, законами України, іншими нормативно-правовими актами, прийнятими відповідно до них, а також договором оренди землі.
Положеннями статті 32 Закону України "Про оренду землі" передбачено, що на вимогу однієї зі сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов'язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об'єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.
У статті 141 ЗК України серед підстав припинення права користування земельною ділянкою, зокрема в пункті "д" частини першої цієї статті передбачено систематичну несплату земельного податку або орендної плати.
Разом з тим згідно із частиною другою статті 651 ЦК України договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї зі сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом.
Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.
Системний аналіз зазначених положень законодавства та враховуючи врегулювання відносин, пов'язаних з орендою землі, зокрема, положеннями ЦК України, слід дійти висновку, що при вирішенні питання щодо розірвання договору оренди з підстави, передбаченої пунктом "д" статті 141 ЗК України, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України, згідно якої необхідна наявність істотного порушення стороною договору (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 11 жовтня 2017 р. у справі № 6-1449цс17).
1.8.4. У статті 33 Закону України "Про оренду землі" встановлено переважне право орендаря, який належно виконував обов'язки відповідно до умов договору, на його поновлення після закінчення строку, на який було укладено договір.
Переважне право орендарів на поновлення договору оренди поширюється на випадки, коли земля знову передається в оренду.
Так, частинами 1-5 статті 33 цього Закону передбачено, що по закінченню строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов'язки за умовами договору, має переважне право перед іншими особами на укладення договору оренди землі на новий строк.
Орендар, який має намір скористатись переважним правом на укладення договору оренди землі на новий строк, зобов'язаний повідомити про це орендодавця до спливу строку договору оренди землі у встановлений цим договором строк, але не пізніше ніж за місяць до спливу строку договору оренди землі. До листа-повідомлення про поновлення договору оренди землі орендар додає проект додаткової угоди.
Відповідно до положень статті 33 Закону України "Про оренду землі" реалізація переважного права на поновлення договору оренди землі можлива лише за умови дотримання встановленої цією нормою процедури та наявності волевиявлення сторін.
Отже, для застосування частини першої статті 33 Закону України "Про оренду землі" та визнання за орендарем переважного права на поновлення договору оренди землі необхідна наявність таких юридичних фактів: орендар належно виконує свої обов'язки за договором; орендар до закінчення строку дії договору повідомив орендодавця в установлені строки про свій намір скористатися переважним правом на укладення договору на новий строк; до листа-повідомлення орендар додав проект додаткової угоди; орендодавець протягом місяця не повідомив про наявність заперечень щодо поновлення договору та своє рішення.
Разом з тим, частиною шостою статті 33 Закону України "Про оренду землі" передбачено іншу підставу поновлення договору оренди землі: у разі, якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди і за відсутності протягом одного місяця після закінчення строку договору листа-повідомлення орендодавця про заперечення у поновленні договору оренди землі, такий договір вважається поновленим на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором.
Виходячи з положень статті 11 ЦК України, статті 2 Закону України "Про оренду землі", відповідно до яких права і обов'язки сторін виникають з актів цивільного законодавства й укладеного договору, та частини шостої статті 33 Закону України "Про оренду землі" слід дійти висновку про те, що направлення відповідачем до закінчення строку дії договору оренди повідомлення про відсутність у нього, як власника земельної ділянки, наміру поновлювати договір оренди на новий строк після закінчення терміну дії договору не створює будь-яких прав та обов'язків для сторін у розумінні статті 33 Закону України "Про оренду землі".
Проте у справі, яка переглядається, суди на наведене належної уваги не звернули та не з'ясували чи мав місце факт належного виконання орендарем умов договору оренди землі; чи дотримано ним строків та процедури повідомлення про намір реалізувати своє переважне право на поновлення договору оренди на новий строк, чи було надіслано орендодавцем у встановлений законом строк відмову в поновленні договору на новий строк та обставини укладення орендодавцем договору оренди з іншим орендарем та на яких умовах, а отже суди дійшли передчасного висновку про відсутність в орендаря переважного права на поновлення договору оренди землі на новий строк (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 жовтня 2017 р. у справі № 6-1634цс17).
1.8.5. При застосуванні положень статті 120 ЗК України в поєднанні з нормою статті 125 цього Кодексу слід виходити з того, що в разі переходу права власності на об'єкт нерухомості у встановленому законом порядку, право власності на земельну ділянку в набувача нерухомості виникає одночасно з виникненням права власності на зведені на земельній ділянці об'єкти. Це правило стосується й випадків, коли право на земельну ділянку не було зареєстроване одночасно з правом на нерухомість, однак земельна ділянка раніше набула ознак об'єкта права власності.
Разом з тим відповідно до частини першої статті 318 ЦК України кожен власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Однак право спільної часткової власності здійснюється співвласниками за їхньою згодою.
Зазначені положення щодо користування власністю цілком повинні застосовуватись до майнових прав на майно (зокрема до права користування земельною ділянкою).
Відтак право користування земельною ділянкою визначається відповідно до часток кожного з власників нерухомого майна, яке знаходиться на цій земельній ділянці, якщо інше не було встановлено домовленістю між ними. Однак у будь якому випадку наявне в однієї особи право не може порушувати права іншої особи (частина п'ята статті 319 ЦК України).
Отже, при вирішенні спору, визначаючи варіанти користування земельною ділянкою, суд повинен виходити з розміру часток кожного зі співвласників на нерухоме майно, наявності порядку користування земельною ділянкою, погодженого власниками або визначеного на підставі відповідного договору, оформленого у встановленому законом порядку. Якщо суд установить, що співвласники визначили порядок користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого порядку. Якщо ж погодженого або встановленого порядку користування земельною ділянкою немає, то суд установлює порядок користування земельною ділянкою з дотриманням часток кожного співвласника у нерухомому майні та забезпеченням вільного користування кожним зі співвласників належним йому майном (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 1 листопада 2017 р. у справі № 6-2454цс16).
1.8.6. Відповідно до статті 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.
При цьому відповідно до частини першої статті 261 ЦК України перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Положеннями статті 268 ЦК України передбачено винятки із загального правила про поширення позовної давності на всі цивільні правовідносини і визначено вимоги, на які позовна давність не поширюється, зокрема у пункті 4 частини першої цієї статті в редакції, яка діяла до 15 січня 2012 року, зазначено, що на вимогу власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право, позовна давність не поширюється.
Відповідно до пункту 5 розділу ІІ "Прикінцеві та перехідні положення" Закону № 4176-VI протягом трьох років з дня набрання чинності цим Законом, тобто з 15 січня 2012 року, особа має право звернутися до суду з позовом про визнання незаконним правового акта органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право власності або інше речове право.
Однак зазначена норма матеріального права за своєю суттю направлена на захист прав власників та інших осіб від незаконних дій держави та її органів щодо порушення права власності або інших речових прав громадян з її боку.
Оскільки держава зобов'язана забезпечити належне правове регулювання відносин і відповідальна за прийняті її органами незаконні правові акти, їх скасування не повинне ставити під сумнів стабільність цивільного обороту, яку покликані підтримувати норми про позовну давність, тому, на відміну від інших учасників цивільних правовідносин, держава несе ризик спливу строку позовної давності на оскарження незаконних правових актів державних органів, якими порушено право власності чи інше речове право.
Отже, з огляду на статус держави та її органів як суб'єктів владних повноважень положення пункту 4 частини першої статті 268 ЦК України не поширюються на позови прокуратури, які пред'являються від імені держави і направлені на захист права державної власності або іншого речового права держави, порушеного незаконними правовими актами органу державної влади.
На такі позови поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, а на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли держава в особі її органів як суб'єктів владних повноважень довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 15 листопада 2017 р. у справі № 6-2304цс16).
Підрозділ 1.9. Спори щодо відшкодування майнової та/або моральної шкоди
1.9.1. Правовідносини з постачання фізичним особам електричної енергії регулюються статтею 714 ЦК України, статтями 24 - 27 Закону України "Про електроенергетику", Правилами користування електричною енергією для населення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України № 1357 від 26 липня 1999 року та Методикою визначення обсягу та вартості електричної енергії, не облікованої внаслідок порушення споживачами правил користування електричною енергією, затвердженої постановою Національної комісії регулювання електроенергетики України № 562 від 4 травня 2006 року.
Частинами 1, 5 статті 261 ЦК України встановлено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа дізналася або могла дізнатися про порушення свого права.
Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (частина 4 статті 267 ЦК України).
Відповідно до статті 264 ЦК України перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов'язку. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.
У кожному випадку необхідно встановлювати, коли конкретно боржник вчинив відповідні дії, адже перебіг позовної давності може перериватися лише в межах строку давності, а не після його спливу.
Проте всупереч вищезазначеним вимогам закону у справі яка переглядається, суди не встановили, чи дотримано позивачем строків позовної давності при зверненні до суду з позовом, про застосування яких заявлено відповідачем (постанова судових палат у цивільних та господарських справах Верховного Суду України від 5 липня 2017 р. у справі № 6-3030цс16)
1.9.2. У частині першій статті 37 ЦК УРСР було передбачено, що юридична особа припиняється шляхом ліквідації або реорганізації (злиття, поділу або приєднання).
За статтею 466 ЦК УРСР в разі реорганізації юридичної особи виплата щомісячних платежів (стаття 465 цього Кодексу), належних з неї у зв'язку з заподіянням каліцтва або іншого ушкодження здоров'я чи заподіянням смерті, покладається на правонаступників юридичної особи.
При ліквідації юридичної особи без правонаступника належні потерпілому або особам, зазначеним у частині другій статті 456 цього Кодексу, платежі повинні бути капіталізовані за правилами державного страхування і внесені його органам для виплати їх у розмірі і строки, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
В разі ліквідації юридичної особи позови про відшкодування шкоди, заподіяної ліквідованою юридичною особою, зв'язані з ушкодженням здоров'я чи смертю громадянина, пред'являються до вищестоящої організації або до організації, зазначеної в рішенні про ліквідацію юридичної особи.
Вимога про збільшення або зменшення розміру одержуваного потерпілим відшкодування шкоди на підставах, передбачених у статтях 463 і 464 цього Кодексу, пред'являється до правонаступника або відповідно до організацій, зазначених у частині третій цієї статті, або відповідно правонаступником юридичної особи чи організаціями, зазначеними в частині третій цієї статті, які провадять відшкодування за заподіяну шкоду.
Відповідно до частини другої статті 5 Закону України "Про підприємства в Україні" (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) підприємство може бути створено в результаті виділення зі складу діючого підприємства, організації одного або кількох структурних підрозділів, а також на базі структурної одиниці діючих об'єднань за рішенням їх трудових колективів, якщо на це є згода власника чи уповноваженого ним органу.
Створення підприємств шляхом виділення здійснюється зі збереженням за новими підприємствами взаємозобов'язань та укладених договорів з іншими підприємствами.
Згідно із частинами першою та шостою статті 34 цього Закону (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин) ліквідація і реорганізація (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства провадяться з дотриманням вимог антимонопольного законодавства за рішенням власника, а у випадках, передбачених цим Законом, - за рішенням власника та за участю трудового колективу або органу, уповноваженого створювати такі підприємства, чи за рішенням суду або арбітражного суду.
При виділенні з підприємства одного або кількох нових підприємств до кожного з них переходять за роздільним актом (балансом) у відповідних частинах майнові права і обов'язки реорганізованого підприємства.
У пунктах 2.1 та 4.1 Положення (яке втратило чинність 25 серпня 2015 року) було закріплено, що відокремлення - це виділення зі складу підприємства (об'єднання) структурного підрозділу (одиниці) і створення на його базі самостійного підприємства або вихід підприємства із складу об'єднань, зазначених у підпункті "б" пункту 3.1 цього Положення. Об'єктами відокремлення є структурні підрозділи та структурні одиниці відповідно до пункту 2.1 цього Положення, а також підприємства, що входять до складу об'єднань.
Тобто розподільчий баланс є документом, у якому, зокрема, визначено обсяг майнових прав та обов'язків, які перейшли до створеної шляхом виділу (виділення, відокремлення) юридичної особи.
У пункті 32 Правил відшкодування власником підприємства, установи і організації або уповноваженим ним органом шкоди, заподіяної працівникові ушкодженням здоров'я, пов'язаним з виконанням ним трудових обов'язків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 23 червня 1993 року № 472 (у редакції, що була чинною на час виникнення спірних правовідносин), визначено, що при ліквідації, банкрутстві або реорганізації (злиття, приєднання, поділ, виділення, перетворення) підприємства відшкодування шкоди, компенсація всіх видів витрат провадиться правонаступником.
Якщо права й обов'язки ліквідованого підприємства не переходять до правонаступника, суми, що підлягають відшкодуванню, капіталізуються і перераховуються органам державного соціального страхування для виплати їх у розмірі і в терміни, зазначені у відповідному рішенні про відшкодування шкоди.
У разі ліквідації або банкрутства підприємства без правонаступника ліквідаційна комісія надсилає офіційне повідомлення про це до місцевого органу державного соціального страхування.
Якщо при ліквідації підприємства капіталізація платежів у відшкодування шкоди не проведена, регресна вимога подається органам державного соціального страхування.
У справі, яка переглядалася, суди, ухвалюючи судові рішення про стягнення моральної шкоди з ПАТ "Кривбасзалізрудком" як правонаступника ДВО "Кривбасруда", залишили поза увагою таке.
Згідно з пунктом 1 наказу ВО "Кривбасруда" від 20 січня 1998 року № 12 на базі, зокрема, шахти "Першотравнева" в складі цього об'єднання на правах структурної одиниці було створено шахту "Першотравнева-Дренажна". У подальшому в пункті 1 наказу ВО "Кривбасруда" від 11 вересня 1998 року № 139 було передбачено виключити зі складу структурних одиниць ВО "Кривбасруда", зокрема, шахту "Першотравнева-Дренажна" з моменту державної реєстрації Криворізького державного гірничорудного управління гідрозахисту (далі - управління "Кривбасгідрозахист").
Відповідно до наказу Міністерства промислової політики України від 29 липня 1998 року № 262 на базі державного майна шахт "Гігант-Дренажна" та "Першотравнева-Дренажна" (структурних підрозділів ДВО "Кривбасруда") шляхом їх відокремлення було створено управління "Кривбасгідрозахист". Відповідно до пунктів 3 та 5 цього наказу було створено комісії з передачі майна від ДВО "Кривбасруда" та прийняття його управлінням "Кривбасгідрозахист" шляхом складання акта приймання-передачі для подачі його в місячний строк до міністерства для затвердження. На підставі затвердженого акта приймання-передачі було передбачено складання розподільчого балансу та внесення змін до обліку майна. Правонаступником усіх майнових прав та обов'язків реорганізованого ДВО "Кривбасруда" у частині, визначеній розподільчим балансом, було призначено управління "Кривбасгідрозахист", яке було ліквідовано 5 травня 2008 року відповідно до наказу Міністерства промислової політики України від 17 березня 2006 року № 104.
Таким чином, суди попередніх інстанцій не встановили за розподільчим балансом обсягу майнових прав та обов'язків управління "Кривбасгідрозахист", яке в подальшому було ліквідоване, та ДВО "Кривбасруда", правонаступником якого є ПАТ "Кривбасзалізрудком", тому дійшли помилкового висновку щодо задоволення позовних вимог про відшкодування ПАТ "Кривбасзалізрудком" моральної шкоди на користь позивачки (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 липня 2017 р. у справі № 6-977цс17).
1.9.3. За частиною першою статті 1177 ЦК України шкода, завдана фізичній особі, яка потерпіла від кримінального правопорушення, відшкодовується відповідно до закону.
Відповідно до частини першої статті 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала.
За частиною першою статті 1172 ЦК України юридична або фізична особа відшкодовує шкоду, завдану їхнім працівником під час виконання ним своїх трудових (службових) обов'язків.
Положеннями статей 22, 1192 ЦК України передбачено, що збитками є втрати, яких особа зазнала у зв'язку зі знищенням або пошкодженням речі, а також витрати, які особа зробила або мусить зробити для відновлення свого порушеного права (реальні збитки), та доходи, які особа могла б реально одержати за звичайних обставин, якби її право не було порушене (упущена вигода), а розмір збитків, що підлягають відшкодуванню потерпілому, визначається відповідно до реальної вартості втраченого майна на момент розгляду справи (постанова Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 5 липня 2017 р. у справі № 6-1032цс17).