Женевська конвенція про поводження з військовополоненими (укр/рос)

Якщо застосовуються такі форми праці, як відрядна робота, це не повинно призводити до надмірного подовження тривалості робочого дня.

Розмір винагороди за працю військовополонених установлюють відповідно до положень статті 62 цієї Конвенції.

Військовополоненим, які постраждали внаслідок нещасного випадку на роботі або які захворіли під час або в результаті виконання роботи, надають таку медичну допомогу, якої може вимагати їхній стан. Крім того, держава, що тримає в полоні, видає військовополоненим медичне свідоцтво, яке дозволяє їм подати свої вимоги до держави, від якої вони залежать, і надсилає копію до Центрального агентства у справах військовополонених, передбаченого в статті 123.

Придатність військовополонених до праці періодично перевіряють шляхом медичних оглядів, принаймні раз на місяць. Під час оглядів особливу увагу приділяють характеру робіт, виконувати які вимагають від військовополонених.

Якщо будь-який військовополонений уважає себе непрацездатним, то йому дозволяють звернутися до медичного персоналу його табору. Терапевти або хірурги можуть рекомендувати звільнити від роботи військовополонених, які, на їхню думку, є не працездатними.

Організація робочих загонів та керування ними подібні до організації таборів військовополонених та керування ними.

Кожний робочий загін залишається під контролем табору військовополонених та його частиною в адміністративно-господарському відношенні. Військова влада та начальник зазначеного табору несуть відповідальність під контролем свого уряду за дотримання положень цієї Конвенції в робочих загонах.

Начальник табору веде поточний облік робочих загонів, залежних від його табору, і повідомляє його тим делегатам держави-покровительки, Міжнародного комітету Червоного Хреста або інших організацій, що надають допомогу військовополоненим, які можуть відвідати табір.

Поводження з військовополоненими, які працюють на приватних осіб, навіть якщо ці останні відповідають за їхню охорону та захист, не повинно бути гіршим, ніж поводження, передбачене цією Конвенцією. Держава, що тримає в полоні, військова влада та начальник табору, до якого належать такі військовополонені, несуть повну відповідальність за тримання військовополонених, піклування про них, поводження з ними та виплату винагороди за їхню працю.

Такі військовополонені мають право підтримувати зв'язок з представниками військовополонених у таборах, від яких вони залежать.

Від самого початку бойових дій та до укладення угоди із цього питання з державою-покровителькою держава, що тримає в полоні, може встановлювати таку максимальну суму в грошах готівкою чи в будь-якій іншій аналогічній формі, яку військовополоненим дозволяється мати при собі. Будь-яку надлишкову суму, яку вони законно мали при собі та яку в них взяли або вилучили, зараховують на їхній рахунок разом з будь-якими іншими грошовими сумами, які вони здали на зберігання; такі суми не мажуть бути конвертовані в будь-яку іншу валюту без згоди військовополонених.

Якщо військовополоненим дозволено придбавати послуги або речі вжитку за межами табору за готівку, то такі платежі здійснюються військовополоненим особисто або адміністрацією табору, яка відносить їх на рахунки відповідних військовополонених. Держава, що тримає в полоні, установлює стосовно цього необхідні правила.

Готівка, яку вилучили у військовополонених згідно зі статтею 18 під час узяття їх у полон та яка є валютою держави, що тримає в полоні, зараховують на їхні окремі рахунки відповідно до положень статті 64 цього розділу.

Суми у валюті держави, що тримає в полоні, одержані в результаті конвертації вилучених у військовополонених у той самий час коштів в іншій валюті, також зараховують у кредит їхніх окремих рахунків.

Держава, що тримає в полоні, виплачує всім військовополоненим щомісячний такий аванс грошового забезпечення, розмір якого встановлюється конвертацією у валюту зазначеної держави таких сум:

категорія I (полонені, які мають звання, нижче за сержанта) - восьми швейцарських франків;

категорія II (сержанти й інші унтер-офіцери або військовополонені, які мають відповідне звання) - дванадцяти швейцарських франків;

категорія III (уоррант-офіцери й офіцери до капітана включно або військовополонені, які мають відповідне звання) - п'ятдесяти швейцарських франків;

категорія IV (майори, підполковники, полковники або військовополонені, які мають відповідне звання) - шістдесяти швейцарських франків;

категорія V (генерали або військовополонені, які мають відповідне звання) - сімдесяти п'яти швейцарських франків.

Однак відповідні сторони конфлікту за допомогою спеціальних угод можуть змінювати розмір авансів грошового забезпечення, що належить військовополоненим зазначених вище категорій.

Крім того якщо зазначені в першій частині суми будуть занадто великими порівняно з грошовим забезпеченням, яке виплачують у збройних силах держави, що тримає в полоні, або якщо з будь-якої причини це буде серйозно обтяжувати державу, що тримає в полоні, то до укладення спеціальної угоди з державою, від якої залежать військовополонені, про зміну зазначених вище сум держава, що тримає в полоні:

a) продовжує зараховувати в кредит рахунків військовополонених суми, зазначені у викладених вище абзацах;

b) може тимчасово обмежити суму, що виплачують із цих авансів грошового забезпечення військовополоненим для їхнього використання, до сум, які є обґрунтованими, але які для категорії I не можуть бути меншими, ніж сума, яку держава, що тримає в полоні, виплачує особам зі складу власних збройних сил.

Причини будь-яких обмежень повідомляють без затримки державі-покровительці.

Держава, що тримає в полоні, приймає для роздачі як додаткове грошове забезпечення суми, які держава, від якої залежать військовополонені, може переказувати їм, за умови, що ці суми, які підлягають виплаті, однакові для кожного військовополоненого тієї самої категорії, виплачуються всім військовополоненим цієї категорії, які залежать від цієї держави, і кладуться на їхні окремі рахунки якомога скоріше відповідно до положень статті 64. Це додаткове грошове забезпечення не звільняє державу, що тримає в полоні, від жодного зобов'язання відповідно до цієї Конвенції.

Військовополонені одержують безпосередньо від властей, які тримають їх, справедливу винагороду за працю. Розмір винагороди встановлюють ці самі власті, але ніколи він не може бути меншим, ніж чверть швейцарського франка за повний робочий день. Держава, що тримає в полоні, повідомляє військовополоненим, а також державі, від якої вони залежать, через посередника держави-покровительки розмір установленої нею щоденної винагороди за працю.

Власті, які тримають військовополонених, так само виплачують винагороду за працю військовополоненим, яких постійно призначають виконувати обов'язки або займатися кваліфікованими чи напівкваліфікованими справами у зв'язку з управлінням таборами, їхнім облаштуванням чи ремонтом, а також військовополоненим, яким наказують виконувати обов'язки духовного або медичного персоналу в інтересах їхніх товаришів.

Винагорода за працю представника військовополонених, його помічників, якщо такі є, виплачується з фонду, що поповнюється від прибутків військової крамниці. Розмір такої винагороди встановлюється представником військовополонених і затверджується начальником табору. Якщо такого фонду не існує, то власті, які тримають у полоні, виплачують цим військовополоненим справедливу винагороду за їхню працю.

Військовополоненим дають дозвіл на одержання грошових переказів, адресованих їм особисто, або колективних грошових переказів.

Кожний військовополонений має право розпоряджатися кредитним сальдо свого рахунку, передбаченого наступною статтею, у рамках, установлених державою, яка тримає в полоні і яка на прохання здійснює такі виплати. За умови дотримання фінансових та валютних обмежень, які держава, що тримає в полоні, вважає необхідними, військовополонені можуть також здійснювати платежі за кордоном. У цьому випадку платежам, які військовополонені здійснюють на користь своїх утриманців, віддається перевага.

У будь-якому випадку військовополонені можуть, якщо держава, від якої вони залежать, дає на це згоду, робити розпорядження про здійснення виплат у своїй країні таким чином: держава, що тримає в полоні, надсилає зазначеній вище державі через державу-покровительку авізо, яке містить усю необхідну інформацію про військовополонених, одержувачів грошей, а також суму платежу, виражену у валюті держави, що тримає в полоні. Зазначене авізо підписують військовополонені та візує начальник табору. Держава, що тримає в полоні, записує відповідну суму на рахунок військовополоненого. Дебетовані таким чином суми держава, що тримає в полоні, зараховує в кредит держави, від якої залежать військовополонені.

Для застосування зазначених вище положень держава, що тримає в полоні, може скористатися типовими правилами, які викладено в додатку V до цієї Конвенції.

Держава, що тримає в полоні, відкриває на кожного військовополоненого рахунок, який містить відомості, принаймні, про таке:

1. Суми, які належить виплатити військовополоненому, або ті, які він одержав як аванс у рахунок грошового забезпечення, плату за працю або з інших джерел; суми у валюті держави, що тримає в полоні, вилучені у військовополоненого; а також суми, вилучені у військовополоненого та конвертовані на його прохання у валюту зазначеної держави;

2. Кошти, видані військовополоненому готівкою, або в іншому аналогічному вигляді; виплати, здійснені від його імені та на його прохання; суми, переказані відповідно до третього абзацу статті 63.

Біля кожного запису в рахунку військовополоненого ставляться підпис чи ініціали військовополоненого або довіреної особи, яка діє від його імені.

Військовополоненим завжди надають достатні можливості для ознайомлення зі станом своїх рахунків і для одержання копій цих рахунків, які також можуть бути перевірені представниками держави-покровительки під час відвідування ними табору.

Коли військовополонених переводять з одного табору до іншого, їхні особові рахунки супроводжують їх. У випадку передачі військовополонених від однієї держави, що тримає в полоні, до іншої, грошові суми, які їм належать, не конвертовані у валюту держави, що тримає в полоні, супроводжують їх також. На всі інші кошти, які залишаються на кредиті їхніх рахунків, вони одержують свідоцтво.

Заінтересовані сторони конфлікту можуть домовитися про повідомлення одна одній через визначені проміжки часу за посередництвом держави-покровительки даних про кошти, які є на рахунках військовополонених.

Після закінчення перебування в полоні внаслідок звільнення військовополоненого або його репатріації, держава, що тримає в полоні, видає йому документ, підписаний уповноваженим на те офіцером цієї держави, із зазначенням кредитного сальдо, яке належить військовополоненому на той час. Держава, що тримає в полоні, також надсилає через державу-покровительку урядові, від якого залежать військовополонені, списки, що містять усі належні дані про всіх військовополонених, перебування яких у полоні закінчилося у зв'язку з репатріацією, звільненням, утечею або смертю чи в будь-який інший спосіб, зазначивши розмір їхнього кредитного сальдо. Кожний аркуш таких списків засвідчує вповноважений представник держави, що тримає в полоні.

Будь-яке із зазначених вище положень цієї статті може бути змінене за взаємною згодою будь-яких двох сторін конфлікту.

Держава, від якої залежить військовополонений, несе відповідальність за врегулювання з ним кредитного сальдо, яке йому належить від держави, що тримала в полоні, після закінчення строку його перебування в полоні.

Аванси в рахунок грошових виплат, які видаються військовополоненим відповідно до статті 60, уважаються авансами, виданими від імені держави, від якої вони залежать. Такі аванси в рахунок грошових виплат, так само, як і виплати, що їх зазначена держава здійснює відповідно до третього абзацу статті 63 та статті 68, є предметом погодження між заінтересованими державами після закінчення бойових дій.

Будь-яку вимогу військовополоненого стосовно компенсації у зв'язку з каліцтвом чи інвалідністю, що пов'язані з його працею, надсилають до держави, від якої залежить військовополонений, через державу-покровительку. Відповідно до статті 54, держава, що тримає в полоні, в усіх випадках видає військовополоненому документ, в якому зазначаються: характер каліцтва чи інвалідності, обставини, за яких це трапилося, та дані про медичне лікування чи госпіталізацію, які йому надавалися. Цей документ підписує вповноважений офіцер держави, що тримає в полоні, а медичні дані засвідчує лікар медичної служби.

Будь-які вимоги військовополоненого стосовно компенсації за особисті речі, гроші або цінності, конфісковані в нього державою, що тримає в полоні, у порядку, передбаченому статтею 18, і не повернуті йому під час його репатріації, або стосовно компенсації за збитки, що їх, як уважає військовополонений, він зазнав з вини держави, що тримає в полоні, чи будь-якого з її представників, також надсилають державі, від якої залежить військовополонений. Проте всі особисті речі, необхідні для військовополонених під час їхнього перебування в полоні, замінюють за рахунок держави, що тримає в полоні. Держава, що тримає в полоні, в усіх випадках видає їм документ, підписаний уповноваженим офіцером, із зазначенням причин, з яких ці речі, гроші або цінності не були повернуті. Копію такого документа надсилають державі, від якої залежить військовополонений, через Центральне агентство у справах військовополонених, зазначене в статті 123.

Одразу після того, як військовополонені потрапляють під її владу, держава, що тримає в полоні, повідомляє як самим військовополоненим, так і державам, від яких вони залежать, за посередництвом держави-покровительки, заходи, ужиті на виконання положень цієї частини. Вона також повідомляє заінтересованим сторонам про будь-які зміни цих заходів.

Кожному військовополоненому відразу після взяття в полон або не пізніше, ніж через тиждень після прибуття до табору, навіть якщо це транзитний табір, а також у випадку хвороби або переведення до госпіталю чи до іншого табору, надають можливість надіслати безпосередньо своїй родині, з одного боку, а з іншого - до Центрального агентства у справах військовополонених, зазначеного в статті 123, поштову картку, написану, якщо це можливо, за зразком, наведеним у додатку до цієї Конвенції, з інформацією про взяття в полон, про стан свого здоров'я та поштову адресу. Такі картки надсилають якомога швидше, їхнє відправлення не можна затримувати під будь-яким приводом.

Військовополоненим дозволено як надсилати, так й одержувати листи й поштові картки. Якщо держава, що тримає в полоні, визнає за необхідне обмежити кількість листів і поштових карток, що їх надсилає кожний військовополонений, це не повинно бути менше двох листів і чотирьох поштових карток на місяць без урахування карток з повідомленням про взяття в полон, передбачених у статті 70, написаних, якщо це можливо, за зразком, наведеним у додатку до цієї Конвенції. Інші обмеження можуть бути застосовані лише у випадку, коли держава-покровителька має підстави вважати, що це відповідає інтересам самих військовополонених, з огляду на труднощі перекладу, на які натрапить держава, що тримає в полоні, через неможливість залучення достатньої кількості кваліфікованих перекладачів для цензурування кореспонденції. Якщо необхідно обмежити кореспонденцію, адресовану військовополоненим, таке рішення може бути винесене лише державою, від якої залежать військовополонені, по можливості, на прохання держави, що тримає в полоні. Такі листи й поштові картки пересилають самим швидким способом, який є у держави, що тримає в полоні; забороняється невідправлення або затримування відправлення їх як дисциплінарне стягнення.

Військовополоненим, які тривалий час не одержують відомостей від родини, або не мають можливості листуватися з нею у звичайний спосіб, так само як і військовополоненим, що перебувають на великій відстані від своїх домівок, дозволяється надсилати телеграми, вартість яких або заносять на дебет їхнього рахунку, який має держава, що тримає в полоні, або сплачують вони самі грішми, що є в їхньому розпорядженні. Військовополонені також користуються такою можливістю у випадку нагальної потреби.

Як загальне правило кореспонденція військовополонених ведеться їхньою рідною мовою. Сторони конфлікту можуть дозволити листування також іншими мовами.

Мішки з кореспонденцією військовополонених повинні бути ретельно опечатані, позначені етикетками з точним описом їхнього вмісту та надіслані на адресу поштового відділення місця призначення.

Військовополонені мають право одержувати поштою чи будь-якими іншими способами посилки, індивідуальні та колективні, які містять, зокрема, продукти харчування, одяг, медикаменти й предмети релігійного, освітнього або розважального характеру, які можуть задовольнити їхні потреби, зокрема книжки, предмети культу, наукове обладнання, екзаменаційні білети, музичні інструменти, спортивний інвентар і матеріали, що дозволяють військовополоненим продовжувати навчання або займатися мистецькою діяльністю.

Ці посилки в жодному випадку не звільняють державу, що тримає в полоні, від зобов'язань, які вона має відповідно до цієї Конвенції.

Єдиними обмеженнями стосовно цих посилок можуть бути лише ті, які будуть запропоновані державою-покровителькою в інтересах самих військовополонених або Міжнародним комітетом Червоного Хреста чи іншою організацією, яка надає допомогу військовополоненим - це стосується лише власних поштових відправлень військовополонених - у випадках надзвичайного перевантаження транспорту або системи зв'язку.

Умови відправлення індивідуальних та колективних посилок стають, якщо це необхідно, предметом спеціальних угод між заінтересованими державами, які в жодному випадку не можуть затримувати надходження до військовополонених посилок допомоги. Книжки не можна укладати до посилок з продуктами харчування та одягом. Медикаменти, як правило, пересилають у колективних посилках.

За відсутності спеціальних угод між заінтересованими державами про порядок одержання та розподілу колективних посилок допомоги застосовують додані до цієї Конвенції правила стосовно колективних посилок.

Названі вище спеціальні угоди в жодному випадку не обмежують прав представників військовополонених на одержання ними колективних посилок, призначених для військовополонених, на розподіл та на розпорядження ними в інтересах військовополонених.

Ці угоди не обмежують також права контролювати розподіл колективних посилок серед адресатів, яке мають представники держави-покровительки, Міжнародного комітету Червоного Хреста чи будь-якої іншої організації, що надає допомогу військовополоненим та відповідає за відправку колективних посилок.

Усі посилки допомоги, призначені для військовополонених, звільняються від митних та інших зборів.

Кореспонденція, посилки допомоги та дозволені грошові перекази, адресовані військовополоненим, або ті, які вони надсилають поштою чи безпосередньо, або через Інформаційне бюро, зазначене в статті 122, або через Центральне агентство у справах військовополонених, зазначене в статті 123, звільняються від усіх поштових зборів, як у країнах відправлення та призначення, так й у проміжних країнах.

Витрати з пересилки призначених для військовополонених посилок допомоги, які через свою вагу або з будь-якої іншої причини не можуть бути відправлені їм поштою, несе держава, що тримає в полоні, на всіх контрольованих нею територіях. Інші держави - учасниці Конвенції несуть витрати з пересилки на власних територіях.

За відсутності спеціальних угод між заінтересованими Сторонами, витрати з пересилки таких посилок, що не підпадають під дію зазначених вище пільг, сплачує сам відправник.

Високі Договірні Сторони намагаються зменшити, наскільки це можливо, тарифи на телеграми, які надсилають військовополонені або які надсилають їм.

У випадку, коли військові операції перешкоджають заінтересованим державам виконувати покладений на них обов'язок забезпечувати транспортування посилок, зазначених у статтях 70, 71, 72 та 77, заінтересовані держави-покровительки, Міжнародний комітет Червоного Хреста чи будь-яка інша організація, що її визнають сторони конфлікту, може взяти на себе забезпечення транспортування цих посилок відповідними засобами (залізницею, вантажними машинами, кораблями, чи літаками тощо). Із цією метою Високі Договірні Сторони намагаються надати ці транспортні засоби та дозволити їхній рух, зокрема, видаючи необхідні охоронні свідоцтва.

Ці транспортні засоби можна також використовувати для транспортування:

a) кореспонденції, списків та звітів, якими обмінюються Центральне агентство у справах військовополонених, зазначене в статті 123, та Національне бюро, зазначене в статті 122;

b) кореспонденції та звітів стосовно військовополонених, якими держава-покровителька, Міжнародний комітет Червоного Хреста чи будь-яка інша організація, яка надає допомогу військовополоненим, обмінюються або зі своїми представниками, або зі сторонами конфлікту.

Ці положення жодним чином не обмежують права будь-якої сторони конфлікту організовувати інші транспортні засоби, якщо вона вважає за потрібне, і не перешкоджають видачі перепусток на взаємно погоджених умовах.

За відсутності спеціальних угод, витрати, пов'язані з використанням таких засобів транспортування, несуть пропорційно сторони конфлікту, чиї громадяни користуються такими послугами.

Цензурування кореспонденції, яку надсилають або одержують військовополонені, здійснюють якомога швидше. Цензурування кореспонденції здійснюють лише держава-відправник і держава-одержувач, при цьому кожна з них здійснює цензурування лише раз.

Огляд посилок, призначених для військовополонених, не може здійснюватися в таких умовах, які можуть піддати псуванню товари, що в них знаходяться; за винятком посилок з друкованими або письмовими матеріалами, огляд здійснюється в присутності адресата або його товариша, який також є військовополоненим і якого він уповноважив належним чином. Вручення військовополоненим посилок, індивідуальних та колективних, не може затримуватися під приводом труднощів, пов'язаних із цензурою.

Будь-який наказ про заборону листування, який видають сторони конфлікту з політичних чи військових міркувань, може бути лише тимчасовим, а строк його чинності - якомога коротшим.

Держави, що тримають у полоні, забезпечують усі можливості для передачі за посередництвом держави-покровительки або Центрального агентства у справах військовополонених, зазначеного в статті 123, актів, паперів та документів, які надсилаються військовополоненим або які надсилають військовополонені, зокрема доручень і заповітів.

У всіх випадках вони сприяють укладанню та виконанню цих документів від імені військовополонених, зокрема дозволяють їм консультуватися з юристом та вживають заходів для забезпечення засвідчення підписів військовополонених.

Військовополонені мають право подавати військовим властям, від яких вони залежать, клопотання стосовно умов полону, яким їх піддають.

Вони також мають необмежене право звертатися через довірену особу чи, якщо вони вважають це необхідним, безпосередньо до представників держав-покровительок, щоб звернути їхню увагу на будь-які питання, з яких вони можуть мати скарги на свої умови полону.

Ці клопотання та скарги не обмежуються й не розглядаються частина квоти кореспонденції, зазначеної в статті 71. Вони повинні бути передані негайно. Навіть якщо вони визнані необґрунтованими, вони не можуть зумовлювати жодного покарання.

Довірені особи військовополонених можуть періодично надсилати представникам держав-покровительок доповіді про становище в таборах та потреби військовополонених.

У всіх місцях, де перебувають військовополонені, за винятком місць, де є офіцери, військовополонені вільно, шляхом таємного голосування, обирають кожні шість місяців, а також у випадку наявності вакансій, представників військовополонених, яким доручається представляти їх перед військовими властями, державами-покровительками, Міжнародним комітетом Червоного Хреста й будь-якою іншою організацією, яка може допомагати їм. Ці представники військовополонених мають право бути переобраними.

У таборах для офіцерів та прирівняних до них осіб або в змішаних таборах представником військовополонених табору визнається офіцер, який є старшим за званням серед військовополонених. У таборах для офіцерів йому допомагають один чи більше консультантів, обраних офіцерами; у змішаних таборах його помічників обирають військовополонені, що не є офіцерами, зі свого середовища.

У трудових таборах для військовополонених розміщують військовополонених офіцерів того самого громадянства, щоб вони виконували адміністративні функції, покладені на військовополонених. Ці офіцери можуть бути обрані як представники військовополонених згідно з першим абзацом цієї статті. У такому випадку помічники представників військовополонених обираються з-поміж військовополонених, які не є офіцерами.

Кожний обраний представник військовополонених перед тим, як почати виконувати свої обов'язки, повинен бути затверджений державою, що тримає в полоні. Якщо держава, що тримає в полоні, відмовляється затвердити військовополоненого, обраного його товаришами, вона повинна повідомити державі-покровительці причину такої відмови.

В усіх випадках громадянство, мова та звичаї представника військовополонених повинні бути такими, як громадянство, мова та звичаї військовополонених, яких він представляє. Отже, військовополонені, що розподілені по різних секторах табору відповідно до їхнього громадянства, мови та звичаїв, мають у кожному секторі свого представника відповідно до викладених вище абзаців.

Представники військовополонених підтримують фізичне, духовне та інтелектуальне благополуччя військовополонених.

Зокрема, у випадках, коли військовополонені вирішать організувати серед себе систему взаємодопомоги, ця організація буде належати до компетенції представника військовополонених на додаток до спеціальних обов'язків, покладених на нього іншими положеннями цієї Конвенції.

Представники військовополонених не несуть відповідальності лише з причини їхніх обов'язків за будь-які правопорушення, скоєні військовополоненими.

Представників військовополонених не примушують виконувати будь-яку іншу роботу, якщо через це буде утруднене виконання їхніх обов'язків.

Представники військовополонених можуть призначати потрібних їм помічників зі складу військовополонених. Їм надаються всі практичні можливості, зокрема певна свобода пересування, необхідна для виконання їхніх обов'язків (відвідання робочих команд, одержання посилок допомоги тощо).

Представникам військовополонених дозволено відвідувати приміщення, в яких тримають військовополонених, а кожний військовополонений має право безперешкодно консультуватися зі своїм представником військовополонених.

Представникам військовополонених також надають усі можливості для обміну інформацією за допомогою пошти й телеграфу з властями, які тримають у полоні, з державами-покровительками, з Міжнародним комітетом Червоного Хреста та їхніми представниками, зі змішаними медичними комісіями, а також з організаціями, які надають допомогу військовополоненим. Представники військовополонених з робочих команд користуються такими самими можливостями стосовно обміну інформацією з представниками військовополонених основного табору. Такі обміни інформацією не є обмеженими й не вважаються частиною квоти, зазначеної в статті 71.

Тим представникам військовополонених, яких переміщують до іншого місця, дають відповідний час, щоб вони ознайомили своїх наступників з поточними справами.

У випадку усунення представника військовополонених про причини цього повідомляють державі-покровительці.

Військовополонений підпорядковується законам, статутам і наказам, які є чинними у збройних силах держави, що тримає в полоні; остання є виправданою в уживанні юридичних або дисциплінарних заходів стосовно будь-якого скоєного військовополоненим порушення таких законів, статутів або наказів. Однак не дозволяються будь-яке судочинство або санкції, які суперечать положенням цієї глави.

Якщо будь-який закон, статут чи наказ держави, що тримає в полоні, визначає дії, учинені військовополоненим, як карані, тоді як такі самі дії не були б караними, якби їх здійснила особа зі складу військ держави, що тримає в полоні, то такі дії спричиняють лише дисциплінарні стягнення.

Під час вирішення питання про те, якими - судовими чи дисциплінарними - повинні бути процесуальні дії стосовно правопорушення, що, як стверджується, учинене військовополоненим, держава, що тримає в полоні, забезпечує таке становище, при якому компетентні органи виявляють якомога більшу поблажливість і вживають, по можливості, дисциплінарних, а не судових заходів.

Військовополоненого судить лише військовий суд, якщо чинне законодавство держави, що тримає в полоні, не містить чітко викладеного дозволу цивільним судам судити особу зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, за такий самий злочин, що, як стверджується, був скоєний військовополоненим.

За жодних обставин військовополоненого не може судити будь-який суд, який не надає необхідних загальновизнаних гарантій незалежності й безсторонності й, зокрема, судова процедура якого не забезпечує підсудному прав та засобів захисту, передбачених у статті 105.

Військовополонені, яких переслідують судовим порядком відповідно законодавства держави, що тримає в полоні, за діяння, учинені ними до взяття в полон, користуються, навіть у випадку засудження, пільгами цієї Конвенції.

Жодний військовополонений не може бути покараний більше одного разу за одне й те саме діяння або за одним і тим самим обвинуваченням.

Військові власті й суди держави, що тримає в полоні, не можуть застосовувати до військовополонених будь-яких інших покарань, крім тих, які передбачено за такі самі правопорушення для осіб зі складу збройних сил зазначеної держави, які вчинили такі самі діяння.

Під час призначення покарання військові суди або власті держави, що тримає в полоні, максимально враховують той факт, що підсудний, не будучи громадянином держави, що тримає в полоні, не пов'язаний з нею жодним обов'язком бути вірним їй і що він знаходиться під її владою внаслідок обставин, не залежних від його волі. Зазначені суди чи військові власті мають можливість пом'якшити покарання, призначене за правопорушення, в якому обвинувачують військовополоненого, і, отже, не зобов'язані дотримуватися передбаченого законом мінімуму цього покарання.

Будь-які колективні покарання за індивідуальні діяння, тілесні покарання, тримання в приміщеннях без денного світла та взагалі будь-які види тортур або прояві жорстокості заборонено.

Держава, що тримає в полоні, не може позбавити жодного військовополоненого його звання або можливості носити відмітні знаки.

До офіцерів, унтер-офіцерів та солдатів, які є військовополоненими й відбувають дисциплінарне стягнення або кримінальне покарання, не застосовується більш суворий режим, ніж той, який застосовується у випадку накладення такого самого стягнення або покарання на осіб, які мають такі самі звання, із числа збройних сил держави, що тримає в полоні.

Жінок-військовополонених не засуджують до більш суворих покарань і не застосовують до них більш суворого режиму під час відбування покарання, ніж до тих жінок зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, які відбувають покарання за таке саме порушення.

У жодному випадку жінок-військовополонених не засуджують до більш суворого покарання і не застосовують до них більш суворого режиму під час відбуття покарання, ніж режим, що його застосовують у випадку покарання за аналогічні правопорушення чоловіків зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні.

Після відбуття військовополоненими накладених на них дисциплінарних стягнень або кримінальних покарань з ними не поводяться інакше, ніж з іншими військовополоненими.

На військовополонених накладають такі дисциплінарні стягнення:

1. Штраф у розмірі не більше 50 % авансу в рахунок грошового забезпечення й оплати за роботу, які в іншому випадку військовополонений одержав би відповідно до положень статей 60 та 62 протягом строку, що не перевищує 30 днів.

2. Позбавлення пільг, наданих додатково до передбачених цією Конвенцією.

3. Позачергові наряди тривалістю не більше двох годин на день.

4. Арешт.

Зазначене в пункті 3 стягнення до офіцерів не застосовують.

У жодному випадку дисциплінарні стягнення не повинні бути негуманними, жорстокими або небезпечними для життя військовополонених.

Тривалість одного покарання в жодному випадку не може перевищувати 30 днів. Будь-який строк перебування військовополоненого під вартою в очікуванні слухання у справі про дисциплінарне порушення або винесення вироку чи дисциплінарного стягнення віднімається від загального строку покарання, призначеного військовополоненому.

Передбачений вище максимальний строк, що становить 30 днів, не може бути перевищений, навіть якщо військовополонений є відповідальним за кілька порушень у той самий час, коли йому призначають строк покарання, незалежно від того, чи ці порушення пов'язані між собою, чи ні.

Період між моментом винесення рішення про накладення дисциплінарного стягнення й до його виконання не перевищує одного місяця.

Коли на військовополоненого накладають нове дисциплінарне стягнення, тоді між виконанням будь-яких двох стягнень повинно минути, принаймні, три доби, якщо тривалість одного з них становить десять чи більше днів.

Утеча військовополоненого вважається такою, що вдалась, якщо:

1. Він приєднався до збройних сил держави, від якої він залежить, або до збройних сил союзної з нею держави.

2. Він залишив територію, яка перебуває під контролем держави, що тримає в полоні, або союзної з нею держави.

3. Він потрапив на судно, яке плаває під прапором держави, від якої він залежить, або союзної з нею держави, що перебуває в територіальних водах держави, що тримає в полоні, за умови, що це судно не знаходиться під контролем останньої.

Військовополонені, які після втечі, удалої в значенні цієї статті, знову потрапляють у полон, не несуть будь-якого покарання за попередню втечу.

Військовополонений, який намагається втекти і якого спіймано до здійснення втечі, удалої в значенні статті 91, підлягає за цю дію лише дисциплінарному стягненню, навіть у випадку рецидиву.

Спійманого військовополоненого без зволікання передають відповідним військовим властям.

Однак незважаючи на четвертий абзац статті 88, військовополонені, покарані внаслідок невдалої втечі, можуть бути піддані особливому нагляду. Такий нагляд не повинен негативно впливати на стан їхнього здоров'я, повинен здійснюватися в таборі для військовополонених і не повинен спричиняти позбавлення жодної з гарантій, наданих їм цією Конвенцією.

Втеча або спроба втечі, навіть якщо це повторне порушення, не вважається обставиною, що обтяжує відповідальність, військовополонений притягається до суду за правопорушення, яке він учинив під час втечі або спроби втечі.

Згідно з принципом, викладеним у статті 83, правопорушення, які вчинені військовополоненими з єдиною метою полегшити собі втечу і які не спричиняють жодних насильницьких дій проти життя або здоров'я, наприклад злочини проти суспільної власності, крадіжка без наміру збагатитися, виготовлення або використання фальшивих документів, носіння цивільного одягу, спричиняють лише дисциплінарні стягнення.

На військовополонених, які є співучасниками втечі або спроби втечі, накладають за це лише дисциплінарне стягнення.

Якщо військовополоненого, який здійснив утечу, спіймано, то про повідомляють державі, від якої він залежить, у порядку, передбаченому статтею 122, якщо раніше було повідомлено про його втечу.

Військовополонений, якого обвинувачують у порушенні дисципліни, не підлягає ув'язненню до слухання справи, якщо особа зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, підлягала б такому ув'язненню, якби її обвинуватили в скоєнні подібного порушення, або якщо це є необхідним в інтересах підтримання порядку й дисципліни в таборі.

Будь-який строк, протягом якого військовополонений є ув'язненим, чекаючи розгляду порушення дисципліни, зменшують до абсолютного мінімуму, і він не може перевищувати 14 днів.

Положення статей 97 та 98 цієї глави застосовуються до військовополонених, які є ув'язненими, чекаючи розгляду порушень дисципліни.

Дії, які є порушенням дисципліни, розслідують негайно.

Без завдання шкоди компетенції судів та вищих військових властей дисциплінарне стягнення може бути накладене лише офіцером, який має дисциплінарні повноваження як начальник табору, або відповідальним офіцером, який його заміщає або якому він передав свої дисциплінарні повноваження.

У жодному випадку такі повноваження не можуть бути передані військовополоненому або не можуть здійснюватися військовополоненим.

До винесення рішення про накладення будь-якого дисциплінарного стягнення обвинуваченому надають точну інформацію про порушення, в яких його обвинувачують, та дають можливість пояснити свою поведінку й захищатися. Йому дозволяється, зокрема, викликати свідків та за необхідності вдаватися до послуг кваліфікованого перекладача. Рішення повідомляють обвинуваченому військовополоненому та представнику військовополонених.

Начальник табору веде реєстр накладених дисциплінарних стягнень; цей реєстр є відкритим для перевірки представниками держави-покровительки.

Військовополонених за жодних обставин не переводять для відбуття дисциплінарних стягнень до пенітенціарних установ (в'язниць, каторжних в'язниць, тюрем для засуджених злочинців тощо).

Усі приміщення для відбування дисциплінарних стягнень повинні відповідати санітарним вимогам, викладеним у статті 25. Відповідно до статті 29 військовополонений, що відбуває дисциплінарне стягнення, повинен мати змогу додержуватися особистої гігієни.

Офіцерів та осіб, що мають такий самий статус, не тримають в одних і тих самих приміщеннях з унтер-офіцерами чи рядовими.

Жінок-військовополонених, які відбувають дисциплінарні стягнення, тримають у приміщеннях окремо від чоловіків-військовополонених і під безпосереднім наглядом жінок.

Військовополонений, який відбуває дисциплінарне стягнення у формі тримання під арештом, продовжує користуватися перевагами, що передбачені положеннями цієї Конвенції, крім тих, які є не застосовними через сам факт тримання під арештом. Військовополоненого в жодному випадку не позбавляють переваг, передбачених статтями 78 та 126.

Військовополонений, на якого накладено дисциплінарне стягнення, не може бути позбавлений привілеїв, закріплених за його званням.

Військовополоненим, на яких накладено дисциплінарне стягнення, дозволено щоденно робити фізичні вправи та перебувати на свіжому повітрі протягом не менше двох годин.

Їм дозволено, на їхнє прохання, щоденно проходити медичний огляд. Вони отримують необхідну за станом їхнього здоров'я медичну допомогу, а за необхідності їх переводять до табірного лазарету чи до госпіталю.

Їм дозволено читати й писати, а також надсилати та одержувати листи. Проте видачу їм посилок та грошових переказів може бути відкладено до завершення покарання; протягом цього часу посилки знаходяться в розпорядженні представника військовополонених, який передає до лазарету швидкопсувні речі, що знаходяться в таких посилках.

Жодного військовополоненого не можна передавати до суду або засуджувати за дію, яка не заборонена законодавством держави, що тримає в полоні, або міжнародним правом, чинним на момент здійснення цієї дії.

Не можна чинити будь-якого морального чи фізичного тиску на військовополоненого, щоб примусити його визнати себе винним у порушенні, в якому його обвинувачують.

Жодного військовополоненого не можна визнати винним, якщо йому не було надано можливості захищатися в суді та допомоги кваліфікованого захисника чи консультанта.

Військовополоненим та державам-покровителькам якомога швидше повідомляють про правопорушення, за які передбачено смертну кару законодавством держави, що тримає в полоні.

У подальшому за жодне інше правопорушення не може бути встановлено смертної кари без згоди на це держави, від якої залежать військовополонені.

Смертний вирок військовополоненому виносять лише у випадку, коли відповідно до другого абзацу статті 87 увагу суду було звернено на той факт, що, оскільки підсудний не є громадянином держави, що тримає в полоні, він не пов'язаний з нею обов'язком бути вірним їй і що він знаходиться під її владою внаслідок обставин, не залежних від його волі.

Якщо військовополоненому винесено смертний вирок, то його не виконують до закінчення строку, що становить, принаймні, шість місяців з дати одержання державою-покровителькою за зазначеною нею адресою докладного повідомлення, передбаченого в статті 107.

Вирок стосовно будь-якого військовополоненого вважається законним лише тоді, коли його виносять ті самі суди й за тією самою процедурою, що встановлені для осіб зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, та, крім того за умови дотримання положень цієї глави.

Судові розслідування стосовно військовополоненого проводять настільки швидко, наскільки це дозволяють обставини, й так, щоб судовий процес відбувся якомога скоріше. Військовополоненого, який очікує суду, не тримають під вартою, якщо такий самий захід не застосували б до особи зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, якби вона обвинувачувалася в подібному порушенні, або якщо це є необхідним в інтересах національної безпеки. За жодних обставин тримання під арештом не перевищує тримісячного строку.

Будь-який період перебування військовополоненого під вартою в очікуванні суду віднімають від загального строку покарання, призначеного військовополоненому, та беруть до уваги під час винесення вироку.

Положення статей 97 та 98 цієї глави застосовують до військовополоненого під час його перебування під вартою в очікуванні суду.

У будь-якому випадку, коли держава, що тримає в полоні, прийняла рішення розпочати судовий процес проти військовополоненого, вона повідомляє про це державі-покровительці якомога швидше, принаймні за три тижні до початку суду. Відлік цього тритижневого строку починається з дня одержання державою-покровителькою такого повідомлення за адресою, яку вона попередньо повідомила державі, що тримає в полоні.

Зазначене повідомлення містить таку інформацію:

1. Прізвище та ім'я військовополоненого, його звання, армійський, полковий, особовий чи серійний номер, дату народження, професію, якщо вона є.

2. Місце інтернування або ув'язнення.

3. Детальний виклад обвинувачення чи обвинувачень, висунутих військовополоненому, із зазначенням застосованих юридичних положень закону.

4. Найменування суду, який буде слухати справу, а також дату й місце, призначені для початку судового слухання.

Таке саме повідомлення держава, що тримає в полоні, надсилає представнику військовополонених.

Якщо до початку судового слухання не подано доказів, що держава-покровителька, військовополонений та відповідний представник військовополонених одержали зазначене вище повідомлення, принаймні, за три тижні до початку судового слухання, то судове слухання не може бути проведене й повинно бути відкладене.

Військовополонений має право користуватися допомогою одного зі своїх товаришів-полонених, мати захист кваліфікованого адвоката або радника на власний вибір, викликати до суду свідків, та, якщо він уважає це необхідним, користуватися послугами компетентного перекладача. Держава, що тримає в полоні, інформує його про ці права завчасно, до початку слухання справи.

Якщо військовополонений не вибрав собі захисника, то держава-покровителька знаходить йому адвоката, маючи для цього у своєму розпорядженні, принаймні, один тиждень. На прохання держави-покровительки, держава, що тримає в полоні, передає їй список кваліфікованих осіб, які можуть забезпечити захист. У випадку, коли ні військовополонений, ні держава-покровителька не вибрали захисника, держава, що тримає в полоні, призначає кваліфікованого адвоката для здійснення захисту.

Адвокат, який здійснює захист від імені військовополоненого, має у своєму розпорядження, принаймні, два тижні до початку слухання справи, а також необхідні можливості для підготовки захисту обвинуваченого. Він може, зокрема, вільно відвідувати обвинуваченого та розмовляти з ним без свідків. Він може також розмовляти з усіма свідками захисту, зокрема з військовополоненими. Йому надаються такі можливості до закінчення строку оскарження вироку.

За певний, достатньо тривалий час до початку слухання справи, обвинувачений військовополонений одержує мовою, яку він розуміє, подробиці обвинувачення, а також ті документи, які зазвичай доводять до відома обвинуваченого згідно із законами, які є чинними у збройних силах держави, що тримає в полоні. Таку саму інформацію за тих самих обставин передають адвокату, який здійснює захист від імені військовополоненого.

Представники держави-покровительки мають право бути присутніми під час розгляду справи, якщо у виключних випадках справу не розглядають на закритому засіданні в інтересах державної безпеки. У таких випадках держава, що тримає в полоні, повідомляє про це відповідним чином державі-покровительці.

Кожний військовополонений так само, як й особи зі складу збройних сил держави, що тримає в полоні, має право подавати апеляційну чи касаційну скаргу на будь-який винесений йому вирок або прохати перегляду справи. Йому надають повну інформацію про його право на оскарження вироку та про строк, протягом якого він може це зробити.

Інформацію про будь-який вирок, винесений військовополоненому, негайно доводять до відома держави-покровительки у вигляді короткого повідомлення, в якому також зазначають, чи має військовополонений право подавати апеляційну або касаційну скаргу на винесений йому вирок або прохати про перегляд справи. Таку саме інформацію надсилають відповідному представнику військовополонених. Також її надсилають самому військовополоненому мовою, яку він розуміє, якщо вирок не було оголошено в його присутності. Держава, що тримає в полоні, також негайно повідомляє державі-покровительці про рішення військовополоненого скористатися своїм правом на апеляцію чи відмовитися від нього.

Крім того, у випадку, коли військовополоненого нарешті засуджено або коли судом першої інстанції його засуджено до смертної кари, держава, що тримає в полоні, якомога скоріше надсилає державі-покровительці детальне повідомлення, яке містить:

1. Точний текст вироку.

2. Короткий звіт про попереднє слідство та про слухання справи, в якому, зокрема, наголошують на елементах обвинувачення та захисту.

3. Повідомлення, у відповідних випадках, про місце, в якому військовополонений буде відбувати покарання.

Передбачені в попередніх абзацах повідомлення надсилають державі-покровительці на адресу, яку вона попередньо повідомила державі, що тримає в полоні.