Конвенція про страхування на випадок хвороби працівників промислових і торговельних підприємств та домашніх служників N 24

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 25 травня 1927 року на свою десяту сесію,

постановивши ухвалити ряд пропозицій щодо страхування на випадок хвороби працівників промислових і торговельних підприємств та домашніх служників, що є частиною першого пункту порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

ухвалює цього п'ятнадцятого дня червня місяця тисяча дев'ятсот двадцять сьомого року нижченаведену Конвенцію, яка може називатися Конвенцією 1927 року про страхування на випадок хвороби працівників промислових і торговельних підприємств та домашніх служників і яка підлягає ратифікації членами Міжнародної організації праці відповідно до положень Статуту Міжнародної організації праці:

Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікував цю Конвенцію, зобов'язується запровадити систему обов'язкового страхування на випадок хвороби, яка встановлює умови принаймні рівні умовам, які передбачаються цією Конвенцією.

1. Система обов'язкового страхування на випадок хвороби поширюється на працівників фізичної і нефізичної праці, серед них на учнів, зайнятих у промисловості і на торгових підприємствах, а також працівників-надомників і на домашніх служників.

2. Однак кожний член Організації може передбачити у своєму національному законодавстві такі винятки, які він вважає потрібними, щодо:

a) тимчасової роботи, яка триває менше ніж період, встановлений національним законодавством, роботи, яка не стосується до діяльності роботодавця, випадкової роботи і побічної роботи;

b) працівників, заробітна плати чи дохід яких перевищує суму, встановлену національним законодавством;

c) працівників, які не отримують грошової винагороди;

d) працівників-надомників, умови праці яких відрізняються від умов праці звичайних працівників за наймом;

e) працівників, молодших чи старших певного віку, встановленого національним законодавством;

f) членів сім'ї роботодавця.

3. Крім того, із сфери застосування системи обов'язкового страхування на випадок хвороби можуть бути вилучені особи, які внаслідок будь-яких положень законодавства чи особливої системи мають право на пільги на випадок хвороби, принаймні рівні тим, які передбачено цією Конвенцією.

4. Ця Конвенція не поширюється на моряків і морських рибалок, щодо яких страхування на випадок хвороби може бути передбачено за рішенням однієї з наступних сесій Конференції.

1. Застрахована особа, яка стала непрацездатною внаслідок свого ненормального фізичного чи розумового стану, має право на грошову допомогу протягом принаймні перших двадцяти шести тижнів непрацездатності, починаючи з першого дня, за який виплачується допомога.

2. Виплата цієї допомоги може бути обумовлена завершенням стажу застрахованої особи, що дає право на допомогу, і періодом очікування, який не перевищує трьох днів.

3. У виплаті грошової допомоги може бути відмовлено в таких випадках:

a) коли застрахована особа внаслідок однієї і тієї самої хвороби отримує з іншого джерела компенсацію, на яку вона має право;

b) коли непрацездатність застрахованої особи не призводить до будь-якої втрати звичайної винагороди за її працю або ця особа утримується за рахунок страхових чи суспільних коштів; однак, якщо застрахована особа, хоча і утримується за рахунок таких коштів, має утриманців, грошова допомога відраховується тільки частково;

c) якщо застрахована особа під час своєї хвороби відмовляється без поважної причини додержуватись приписів лікаря чи інструкції, що стосується поведінки застрахованих осіб під час хвороби, або навмисно і без дозволу ухиляється від контролю установи, яка займається страхуванням.

4. Грошову допомогу може бути скорочено або у виплаті її може бути відмовлено, якщо хвороба є наслідком навмисного проступку застрахованої особи.

1. Застрахована особа має право з початку хвороби і принаймні до закінчення періоду, встановленого для надання допомоги на випадок хвороби, на безплатне медичне обслуговування з боку дипломованого медичного працівника та на отримання достатньої кількості належних ліків і лікарських засобів.

2. Однак від застрахованої особи може вимагатися оплата такої частини вартості медичного обслуговування, яка може бути встановлена національним законодавством.

3. Медичне обслуговування може не надаватися, якщо застрахована особа безпідставно відмовляється виконувати приписи лікаря чи інструкції щодо поведінки застрахованих осіб під час хвороби або нехтує використанням можливостей, які надає установа, що займається страхуванням.

Національне законодавство може дозволяти чи приписувати надання медичних послуг членам сім'ї застрахованої особи, які проживають разом з нею і перебувають на її утриманні, а також встановлює умови надання таких послуг.

1. Страхування на випадок хвороби здійснюється автономними установами, що перебувають під адміністративним і фінансовим контролем компетентного державного органу, який не має на меті отримання прибутку. Установи, засновані за приватною ініціативою, повинні бути спеціально визнані компетентним державним органом.

2. Застраховані особи беруть участь в управлінні автономними установами страхування на умовах, визначених національним законодавством.

3. Однак управління страхуванням на випадок хвороби може здійснюватись безпосередньо державою у тих випадках, коли воно стає важким чи неможливим або недоцільним внаслідок національних умов і, зокрема, внаслідок недостатнього розвитку організацій роботодавців і працівників.

1. Застраховані особи та їхні роботодавці беруть участь у створенні фінансових ресурсів системи страхування на випадок хвороби.

2. Питання щодо фінансових внесків компетентного державного органу вирішується національним законодавством.

Ця Конвенція ні в чому не торкається зобов'язань, що випливають із Конвенції про працю жінок до і після пологів, ухваленої Конференцією Міжнародної організації праці на її першій сесії.

Застрахованій особі надається право апеляції у разі спору щодо її права на допомогу.

1. Країни, території яких мають великі за площею малонаселені райони, можуть не застосовувати цю Конвенцію в районах, де внаслідок невеликої густоти і сильного розпорошення населення, а також відсутності засобів інформації і зв'язку організація страхування на випадок хвороби, як належить відповідно до цієї Конвенції, є неможливою.

2. Країни, які передбачають робити виняток, дозволений цією статтею, повідомляють про свої наміри одночасно з надісланням свого офіційного документа про ратифікацію Генеральному директорові Міжнародного бюро праці. Вони повідомлюють Міжнародне бюро праці про те, щодо яких районів застосовують цей виняток і через які причини.

3. В Європі тільки Фінляндії надається право на виняток, передбачений цією статтею.

Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції надсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації відповідно до положень Статуту Міжнародної організації праці.

1. Ця Конвенція набуває чинності через дев'яносто днів після того, як документи про ратифікацію від двох членів Організації зареєструє Генеральний директор.

2. Вона зв'язує тільки тих членів Міжнародної організації праці, чиї документи про ратифікацію зареєстрував Генеральний директор.

3. Надалі ця Конвенція набуває чинності щодо кожного члена Організації через дев'яносто днів після дати реєстрації його документа про ратифікацію в Міжнародному бюро праці.

Як тільки в Міжнародному бюро праці будуть зареєстровані документи про ратифікацію від двох членів Організації, Генеральний директор Міжнародного бюро праці повідомляє про це всіх членів Організації. Він також повідомляє їх про реєстрацію всіх документів про ратифікацію, отриманих ним згодом від інших членів Організації.

Враховуючи положення статті 12, кожний член Організації, який ратифікує цю Конвенцію, погоджується надати чинності положенням статей 1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9 і 10 не пізніше ніж і січня 1929 року і вживати потрібних заходів щодо їх ефективного запровадження.

Кожний член Міжнародної організації праці, який ратифікував цю Конвенцію, зобов'язується застосовувати її до своїх колоній, володінь і протекторатів відповідно до положень статті 35 Статуту Міжнародної організації праці (993_154 ).

Будь-який член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може після закінчення десятирічного періоду від дати, коли вона початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію, надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці та зареєсторованим ним. Денонсація набуває чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію в Міжнародному бюро праці.

Кожного разу, коли Адміністративна рада Міжнародного бюро праці вважає за потрібне, вона подає Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішує, чи слід вносити до порядку денного Конференції питання про її повний або частковий перегляд.

Французький і англійський тексти цієї Конвенції мають однакову силу.

Дата набуття чинності: 15 липня 1928 року.