Конвенція про регулювання робочого часу в торгівлі та установах N 30 (укр/рос)

Статус Конвенції див.

Генеральна конференція Міжнародної організації праці,

що скликана в Женеві Адміністративною радою Міжнародного бюро праці та зібралася 10 червня 1930 року на свою чотирнадцяту сесію,

ухваливши прийняти ряд пропозицій стосовно регулювання робочого часу в торгівлі та установах, що є частиною другого пункту порядку денного сесії,

вирішивши надати цим пропозиціям форми міжнародної конвенції,

ухвалює цього двадцять восьмого дня червня місяця тисяча дев'ятсот тридцятого року нижченаведену Конвенцію, яка називатиметься Конвенцією 1930 року про робочий час у торгівлі та установах і підлягає ратифікації членами Міжнародної організації праці відповідно до положень Статуту Міжнародної організації праці:

1. Ця Конвенція застосовується до всіх осіб, які працюють у таких установах, державних або приватних:

a) комерційних або торговельних організаціях, серед яких установи з надання поштових, телеграфних і телефонних послуг, а також інших установах комерційної або торговельної сфери;

b) установах і на адміністративній службі, де наймані особи займаються переважно конторською роботою;

c) установах, які є торговельними та промисловими водночас, якщо вони не вважаються суто промисловими організаціями.

Компетентні органи влади кожної країни мають встановити розмежування між комерційними і торговельними організаціями, установами, в яких особи займаються переважно конторською роботою, з одного боку, та промисловими і сільськогосподарськими організаціями - з другого.

2. Конвенція не застосовується до осіб, які працюють у таких установах:

a) лікувальних закладах або організаціях по догляду за хворими, каліками, бідними чи психічно хворими людьми;

b) готелях, ресторанах, пансіонах, клубах, кафе та інших закладах громадського харчування;

c) театрах і місцях громадських розваг.

Проте ця Конвенція має застосовуватись до осіб, які працюють у філіалах підприємств, перелічених у пунктах a), b) та c) цього параграфа, у разі, якщо ці філіали є автономними установами і входять до списку організацій, до яких застосовується ця Конвенція.

3. Компетентні органи влади кожної країни повинні прийняти рішення щодо вилучення зі списку організацій, на які поширюється дана Конвенція:

a) підприємств, в яких працюють тільки члени сім'ї роботодавця;

b) відомчих установ, персонал яких причетний до виконання функцій державної влади;

c) осіб, що посідають керівні або відповідальні посади;

d) комівояжерів і представників підприємств тією мірою, якою вони виконують свою роботу за межами організації.

Відповідно до мети цієї Конвенції термін "робочий час" означає проміжок часу, протягом якого працівник перебуває в розпорядженні роботодавця; це поняття не охоплює години відпочинку, коли наймана особа не перебуває в розпорядженні роботодавця.

Робочий час особи, до якої застосовується ця Конвенція, не повинен перевищувати сорока восьми годин на тиждень та восьми годин на день, якщо інше не передбачене наступними статтями цієї Конвенції.

Максимальна кількість годин роботи на тиждень, зазначена у статті 3, може бути розподілена будь-яким чином, але кількість годин роботи на день не повинна перевищувати десяти годин.

1. У разі перерви роботи через a) місцеві свята або b) непередбачені випадки чи нездоланні обставини (наприклад, полом якоїсь заводської системи, а саме, енергетичної системи, освітлення, опалення чи водопостачання, або у разі обставин, що спричиняють значну шкоду підприємству), робочий день може бути збільшений з метою компенсації втраченого робочого часу, але за таких умов:

a) години роботи, які були втрачені та підлягають відпрацюванню, не повинні перевищувати у сумі тридцяти днів на рік та мають проводитись протягом розумного проміжку часу;

b) тривалість робочого часу на день не може подовжуватись більш ніж на одну годину;

c) тривалість робочого дня не може перевищувати десяти годин.

2. Компетентні органи влади повинні бути повідомлені про рід, причину і дату загальної робочої перерви, кількість годин, що були втрачені, та тимчасові зміни, які впроваджуються в робочий графік.

У виняткових випадках, коли обставини, через які виконання роботи за дотримання вимог статей 3 та 4 є неможливим, регулювання робочого часу забезпечується державним органом, який може дозволити розподілити робочий час на період, триваліший ніж тиждень, але за умови, що середня кількість годин роботи, що обчислюється на основі взятої для розрахунку кількості тижнів, не перевищує сорока восьми годин на тиждень і десяти годин на день.

Державні органи, які займатимуться регулюванням робочого часу, повинні визначити:

1. Постійні винятки, які будуть застосовуватись до:

a) певних категорій осіб, робота яких є переривистою, таких, як двірник, прибиральниця та охоронець виробничих і складських приміщень;

b) груп осіб, які безпосередньо залучені до підготовчої або допоміжної роботи, котра обов'язково повинна виконуватись у години, інші ніж ті, що встановлюються для більшості осіб, які працюють в організації;

c) магазинів та інших установ, де вид роботи, чисельність населення або кількість працівників зумовлюють неможливість дотримання годин роботи, визначених статтями 3 і 4.

2. Тимчасові винятки, які будуть дозволені:

a) у разі нещасного випадку чи загрози його, нездоланних обставин, термінової роботи по ремонту машин або обладнання, але тільки тією мірою, яка потрібна, щоб уникнути появи серйозних перебоїв у нормальному режимі роботи підприємства;

b) з метою запобігання втраті товарів, що швидко псуються, або уникнення небезпеки збою технічного результату роботи;

c) з метою виконання таких специфічних робіт, як переоблік і складання балансу, днів розрахунку, виплати боргів, підсумування та закриття рахунків;

d) з метою надання можливості підприємствам самостійно вирішувати проблему з перевантаженням роботою через особливі обставини, оскільки це єдиний захід, яким звичайно може скористатися підприємець.

3. За винятком випадків, зазначених у пункті a) параграфа 2, положення, розроблені відповідно до цієї статті, повинні визначити кількість додаткових годин роботи на день, які можна дозволити, та в цілому на рік, виходячи з тимчасових винятків.

2. Тарифи оплати праці за додаткові години роботи, дозволені параграфом 2 цієї статті, повинні, як мінімум, дорівнювати 125% звичайного тарифу.

Положення, передбачені статтями 6 і 7, можуть застосовуватись після консультації з відповідними організаціями роботодавців і працівників, особливу увагу має бути приділено колективним договорам, якщо такі існують, між організаціями роботодавців і працівників.

Чинність цієї Конвенції може бути тимчасово зупинена в будь-якій країні національним урядом у разі війни або за інших надзвичайних обставин, що становлять загрозу національній безпеці.

1. Ця Конвенція в жодному разі не повинна спровокувати випадки зловживання нею для погіршення умов, коли робочий час коротший або компенсація більша, ніж ті, що передбачені цією Конвенцією.

2. Будь-які обмеження, визначені цією Конвенцією, повинні бути доповненням, а не йти всупереч іншим існуючим обмеженням, встановленим будь-яким законом, указом або регламентом, котрі визначають меншу максимальну кількість годин роботи чи вищу норму компенсації ніж ті, що передбачені цією Конвенцією.

З метою ефективного застосування положень цієї Конвенції:

1. Слід вживати потрібних заходів для забезпечення відповідного контролю.

2. Кожний роботодавець повинен:

a) повідомляти шляхом розміщення повідомлень у помітних місцях установи чи інших придатних місцях або іншим методом, схваленим компетентними органами влади, про години початку та закінчення робочого часу або години початку та закінчення зміни, якщо використовується позмінний робочий графік;

b) повідомляти тим самим чином години відпочинку, які надаються працівникам на підставі статті 2 і не входять у робочий час;

c) вести запис у формі, рекомендованій компетентними органами влади, всіх додаткових відпрацьованих годин роботи, запроваджених відповідно до параграфа 2 статті 7, та здійснених виплат.

3. Вважається порушенням використання праці працівників поза робочим часом, встановленим відповідно до пункту a) параграфа 2 чи у періоди, встановлені відповідно до пункту b) параграфа 2 цієї статті.

Кожний член Організації, котрий ратифікував цю Конвенцію, повинен вжити ряд заходів шляхом впровадження системи санкцій з метою реалізації положень Конвенції.

Офіційні документи про ратифікацію цієї Конвенції надсилаються Генеральному директорові Міжнародного бюро праці для реєстрації.

1. Ця Конвенція зв'язує тільки тих членів Міжнародної організації праці, чиї документи про ратифікацію зареєстровані в Міжнародному бюро праці.

2. Вона набуває чинності через дванадцять місяців після того, як Генеральний директор зареєструє документи про ратифікацію від двох членів Організації.

3. Надалі ця Конвенція набуває чинності щодо кожного члена Організації через дванадцять місяців після дати реєстрації його документа про ратифікацію.

Як тільки буде зареєстровано документи про ратифікацію від двох членів Міжнародної організації праці, Генеральний директор Міжнародного бюро праці сповіщає про це всіх членів Міжнародної організації праці. Він також сповіщає їх про реєстрацію всіх документів про ратифікацію, які він одержуватиме згодом від інших членів Організації.

1. Будь-який член Організації, який ратифікував цю Конвенцію, може після закінчення десятирічного періоду з моменту, коли вона початково набула чинності, денонсувати її актом про денонсацію, надісланим Генеральному директорові Міжнародного бюро праці та зареєстрованим ним. Денонсація набуває чинності через рік після реєстрації акта про денонсацію.

2. Кожний член Організації, що ратифікував цю Конвенцію, який протягом року після закінчення згаданого у попередньому параграфі десятирічного періоду не скористається своїм правом на денонсацію, передбаченим у цій статті, буде зв'язаний на наступний період тривалістю п'ять років і надалі зможе денонсувати цю Конвенцію після закінчення кожного п'ятирічного періоду в порядку, встановленому в цій статті.

Кожного разу, коли Адміністративна рада Міжнародного бюро праці вважає це за потрібне, вона подає Генеральній конференції доповідь про застосування цієї Конвенції і вирішує, чи слід вносити до порядку денного Конференції питання про її повний або частковий перегляд.

1. Якщо Конференція ухвалить нову конвенцію, яка повністю або частково переглядає цю Конвенцію, то ратифікація будь-яким членом Організації нової, переглянутої конвенції спричиняє автоматично, незалежно від положень статті 16, негайну денонсацію цієї Конвенції за умови, що нова, переглянута конвенція набула чинності.

2. Починаючи від дати настання чинності нової, переглянутої конвенції, цю Конвенцію закрито для ратифікації її членами Організації.

3. Ця Конвенція залишається в усякому разі чинною за формою та змістом щодо тих членів Організації, які її ратифікували, але не ратифікували нової, переглянутої конвенції.

Французький та англійський тексти цієї Конвенції мають однакову силу.