Повідомлення Комісії про поводження зі знеціненими активами в банківському секторі Співтовариства (2009/С 72/01)

У Швеції було створено дві корпорації з управління активами банків, Securum і Retriva, для управління недіючими кредитами фінансових установ в рамках політики виходу з фінансової кризи 1992-1993 рр. Активи проблемного банку було розділено на "хороші" та "погані", погані активи потім були передані одній з корпорацій з управління активами, в основному до Securum. Важливою рисою шведської програми було примусити банки розкрити очікувані збитки за кредитами в повному обсязі та реалістично оцінити об'єкти нерухомості та інші активи. Для досягнення цієї мети Орган фінансового нагляду зробив правила визначення ймовірних збитків за кредитами, а також правила оцінювання нерухомості більш суворими. Для забезпечення однорідності оцінювання нерухомості як активу банку, що подає заявку на допомогу, Орган створив Оцінювальну комісію за участі фахівців з нерухомості. Низька ринкова вартість, присвоєна активам в процесі комплексної експертизи ефективно допомогла встановити мінімальний рівень вартості активів. Торгівля продовжувалася, бо учасники ринку не очікували, що ціни впадуть нижче цього рівня (27). У довгостроковій перспективі дві корпорації з управління банківськими активами виявилися успішними у тому сенсі, що бюджетні витрати на підтримку фінансової системи приблизно збалансували доходи, отримані корпораціями з управління активами банків від ліквідації їхніх активів.

У 1990-х роках у Франції для того, щоб отримати контроль та ліквідувати з плином часу погані активи банку Credit Lyonnais був створений державний орган, що користувався інституційною необмеженою гарантією держави. Поганий банк фінансував придбання активів шляхом кредиту від Credit Lyonnais. Відповідно, останньому вдалося уникнути фіксації збитків при продажі активів та звільнити капітал для рівнозначної суми активів, зважених за ступенем ризику, оскільки, з огляду на державну гарантію, кредит для поганого банку мав ступінь ризику 0%. Комісія схвалила створення поганого банку як допомогу з реструктуризації. Характерною рисою моделі було чітке відділення хорошого банку від поганого для попередження конфлікту інтересів та "положення про сплату після покращення ситуації" щодо прибутку хорошого банку на користь держави. За кілька років банк був успішно приватизований. Втім, переведення активів до поганого банку за балансовою вартістю захистило акціонерів від відповідальності за збитки та з плином часу означало високу вартість для держави.

За кілька років у Італії Banco di Napoli був розділений та поганий банк і хороший банк після того, як поточні акціонери понесли збитки та Казначейство провело рекапіталізацію на рівні, необхідному, щоб втримати банк на плаву. Banco Napoli профінансував придбання поганим банком дисконтованих, та все ж знецінених активів шляхом отримання пільгового кредиту Центрального Банку з контргарантією від Казначейства. Через один рік очищений банк був приватизований. Ані для Credit Lyonnais, ані для Banco di Napoli не було здійснено негайних бюджетних асигнувань для Казначейства для придбання поганих активів, окрім надання банкам капіталу.

Німеччина нещодавно застосувала м'яку форму поганого банку, під час вирішення ситуації з поганими активами її федеральних земельних банків. У випадку банку SachsenLB, бенефіціар був проданий як діюче підприємство після передачі поганих активів на суму приблизно 17,5 млрд євро установі особливого призначення з метою утримання активів до настання строку погашення. Попередній власник – федеральна земля Саксонія – надала гарантії на збитки в розмірі приблизно 17% номінальної вартості, що під час проведення стрес-тестування вважалося абсолютним максимумом можливих збитків (за базовим сценарієм було встановлено лише 2%). Новий власник взяв на себе більшу частину рефінансування та покрив ризики, що залишилися. Сума допомоги у найгіршому випадку, за розрахунками щонайменше могла досягти близько 4%. У випадку банку WestLB, портфель активів на суму 23 EUR млрд євро був переданий установі особливого призначення із наданням державної гарантії на суму 5 млрд євро для покриття можливих збитків та захисту балансу від адаптування вартості активів відповідно до МСФЗ. Завдяки цьому WestLB вдалося звільнити баланс від ринкової волатильності активів. Державі була виплачена комісія за гарантію у розмірі 0,5 %. "Щит від ризиків" все ще існує і вважається державною допомогою.

Уряд Швейцарії створив новий фонд, куди UBS передав портфель токсичних активів, який пройшов оцінювання третьою стороною до передачі. Для забезпечення фінансування цього фонду Швейцарія спершу здійснила вливання капіталу в UBS (у формі позики, що конвертується в акції UBS), який UBS негайно списав та перевів у Фонд. Залишок коштів для фінансування Фонду було забезпечено за рахунок кредиту Національного банку Швейцарії.

Наприкінці 1990-х років банки Чехії висували м'які умови для кредитування корпорацій. Банки Чехії сильно постраждали через це, і уряд мав надати їм фінансову допомогу наприкінці 1990-х років. Для оздоровлення банківської галузі були здійснені масштабні раунди очищення балансів банків.

У лютому 1991 року уряд Чехії створив Консолідаційний банк (Konsolidacni banka, KOB), який мав отримати безнадійні кредити банківського сектору, накопичені до 1991 року, наприклад, успадкованої від планової економіки заборгованості, особливо ті, які були пов'язані з торгівлею з країнами соціалістичного табору. У вересні 2001 року спеціальний банк перетворився на агентство, що також могло поглинати безнадійні кредити, пов'язані з "новими інноваційними" кредитами (особливо із так званими кредитами на приватизацію, недіючими та шахрайськими кредитами).

Починаючи з 1991 року більші банки звільнялися від безнадійних кредитів, а з 1994 увагу було приділено меншим банкам. Зокрема, в серпні 1996 року падіння Kreditni banka та наступне панічне зняття коштів з рахунків Agrobanka призвели до певного напруження чеської банківської системи. Зазначені програми призвели лише до тимчасового підвищення частки державної власності у банківському секторі у 1995 році, та знову у 1998 році через відкликання ліцензій Agrobanka. Загалом, доля держави у банківському секторі зросла з 29% у 1994 році до 32% станом на кінець 1995 року.

Більше того, у 1997 році для підтримки малих банків була ухвалена іще одна програма - Програма стабілізації. Головним чином вона полягала у заміні активів низької якості ліквідністю обсягом до 110% капіталу кожного з банків-учасників шляхом купівлі спеціальною компанією під назвою Ceska financni активів низької якості у банку з подальшою повторною купівлею залишкового обсягу цих активів протягом 5-7 років. До програми долучились шість банків, але п'ять були виключені з неї через невиконання критеріїв. В подальшому вони припинили свою діяльність. Таким чином, Програма стабілізації себе не виправдала, і її було згорнуто.

Станом на кінець 1998 року було видано 63 банківські ліцензії (60 з них до кінця 1994 року). Станом на кінець вересня 2000 року 41 банк, враховуючи філії іноземних банків, здійснювали свою діяльність, 16 функціонували у надзвичайних режимах (8 у стані ліквідації, 8 задіяні у процесі банкрутства), 4 банки пройшли злиття з іншими банками. Ліцензію одного з іноземних банків було відкликано, бо він не зміг розпочати свою роботу. З 41 установи, що залишились, (у тому числі CKA), 15 були вітчизняними, 27 - іноземними, з урахуванням дочірні банки та філії іноземних банків.

У травні 2000 року набрали чинності зміни до Закону про банкрутство та вирішення спорів і Закону про публічні аукціони, що мало на меті прискорити процедури банкрутства та збалансувати права кредиторів та боржників. Для цього спеціалізованим фірмам або юридичним особам було дозволено виступати довіреними особами в процедурах банкрутства та запропоновано можливість проведення переговорів щодо вирішення спору в позасудовому порядку.

Означення кошиків знецінених фінансових банківських активів має бути спільним знаменником, що ґрунтується на категоріях, які вже застосовуються для такого:

1. пруденційної звітності та оцінювання (Базельський стовп 3 = Додаток ХІІ до Директиви про вимоги до капіталу; звітність FINREP і COREP);

2. фінансової звітності та оцінювання (зокрема, МСБО 39 і МСФЗ 7);

3. Спеціалізованої звітності ad hoc про кредитну кризу: МВФ, Форум фінансової стабільності (FSF), Рубіні і Європейський комітет банківського нагляду (CEBS) працюють над прозорістю.

Застосування спільного знаменника наявних категорій звітності і оцінювання для визначення кошиків активів дозволить

1. не навантажувати банки додатковою звітністю;

2. уможливити доступ до кошика знецінених активів окремих банків для Співтовариства та глобальної оцінки (що може бути актуальним для визначення "економічної вартості" в певний момент часу); і

3. встановити об'єктивні (затверджені) точки відліку для оцінювання знецінених активів.

Враховуючи викладене вище, Комісія пропонує такі кошики фінансових активів як вихідні пункти для визначення "економічної вартості" та допомоги при знеціненні активів:

Ґрунтуючись на кошиках активів, наведених у Таблиці 1, інформацію про знецінені активи банку, що підлягають дії заходів для звільнення від проблемних активів, необхідно подавати з більшим ступенем деталізації, як вказано у стовпці "Коментарі" Таблиці 1.

Ґрунтуючись на належній практиці, що її застосовує Європейський комітет банківського нагляду (28) (CEBS) для розкриття інформації про діяльність, на яку вплинула нестабільність на ринку, інформацію про діяльність банку, пов'язану із знеціненими активами, що доповнює перевірку життєздатності, згадану у Секції 5.1, можна структурувати таким чином:

Для цілей здійснення заходів для звільнення від проблемних активів, активи слід класифікувати за наочними таблицями 1 і 2 у додатку III.

Визначення реальної економічної вартості для цілей цього Повідомлення (див. секцію 5.5) повинно ґрунтуватися на видимих ринкових даних та реалістичних і обачних припущеннях щодо майбутнього руху грошових коштів.

Методи оцінювання, застосовувані для прийнятних активів, повинні бути узгоджені на рівні Співтовариства та можуть різнитися залежно від конкретних активів або кошиків активів. За кожної можливої нагоди таку оцінку необхідно переглядати в контексті звірки з ринком через регулярні проміжки часу протягом терміну життя активу.

У минулому декілька варіантів оцінювання застосовувалися з більшим або меншим успіхом. Процедура простого аукціону за методом зниження ціни довела свою користь у тому випадку, коли ринкову вартість категорій активів можна визначити достатньо точно. Однак цей підхід не підійшов для того, щоб оцінити більш складні активи у Сполучених Штатах. Більш складні процедури аукціону краще пристосовані для випадків, коли ринкову вартість можна визначити із меншою впевненістю та є потреба у більш точному методі визначення ціни кожного активу. На жаль, структура цих процедур не настільки проста. Інші методи, окрім розрахунків для складних активів на основі моделі, мають недолік, що полягає у залежності від базових припущень (29).

Застосування однакових моделей дисконтування вартості забезпечення для усіх складних активів спрощує, загалом, процес оцінювання, хоча й призводить до менш точного визначення ціни кожного окремого активу. Центральні банки мають чималий досвід щодо критеріїв та параметрів, які можна використовувати для забезпечення, заставленого для рефінансування, і це може стати корисною відправною точкою.

Незалежно від обраної моделі, процес оцінювання та особливо оцінка ймовірності збитків у майбутньому повинні ґрунтуватися на ретельному стрес-тестуванні за сценарієм тривалої глобальної рецесії.

Оцінювання повинно ґрунтуватися на міжнародно визнаних стандартах і критеріях. Спільна методологія оцінювання, погоджена на рівні Співтовариства та послідовно впроваджена державами-членами, могла б значно полегшити занепокоєння щодо загроз однорідному конкурентному середовищу, які могли б виникнути внаслідок систем оцінювання, що сильно відрізняються між собою. Під час оцінки методів оцінювання, що їх пропонують держави-члени для заходів для звільнення від проблемних активів, Комісія буде радитись по суті з групою експертів з оцінювання (30).

Оцінювання активів слід відділяти від визначення ціни заходів із підтримки. На практиці, придбання або страхування на основі визначеної поточної ринкової вартості або "реальної економічної вартості", враховуючи прогнози майбутніх грошових потоків за принципом "утримувати до погашення", часто перевищує спроможність участі банків-бенефіціарів у розподілі зобов'язань (31). Визначення ціни повинне базуватися на трансфертній вартості, що має бути максимально наближеною до визначеної реальної економічної вартості. Оскільки вона передбачає певні переваги у порівнянні з поточною ринковою вартістю і, таким чином, державною допомогою, визначення ціни на основі "реальної ринкової вартості" може сприйматись як таке, що діє на противагу поточним ринковим перебільшенням, підсиленим поточною кризою, що призвели до погіршення або навіть краху певних ринків. Чим більше трансфертна вартість відрізнятиметься від "реальної економічної вартості", а, отже, й суми допомоги, то більшою буде потреба у заходах коригування, аби забезпечити точне визначення ціни з плином часу (наприклад, через положення про про сплату після покращення ситуації) та для більш глибокої реструктуризації. Допустиме відхилення від результату оцінювання необхідно більше обмежити для активів, вартість яких можна визначити на підставі надійних ринкових даних, аніж для тих, для яких ринки є неліквідними. Недотримання цих принципів буде сильним сигналом необхідності проведення далекосяжних заходів з реструктуризації та компенсації або навіть ліквідації у належному порядку.

У будь-якому разі, будь-яке визначення ціни заходу із звільнення від проблемних активів повинне включати винагороду для держави, що адекватно враховує ризики майбутніх збитків, що є вищими, аніж ризики, закладені при визначенні "реальної економічної вартості", та будь-які додаткові ризики, спричинені тим, що трансфертна вартість є вищою за економічну вартість.

Така винагорода може бути забезпечена шляхом встановлення трансфертної ціни активів нижче "реальної економічної вартості" у мірі, необхідній аби передбачити адекватну компенсацію за ризики у формі сумірного підвищення, або шляхом належної адаптації комісії за гарантію.

При визначенні необхідних показників прибутку можна "відштовхуватись" від винагороди, яка була б необхідною для заходів рекапіталізації, що мали б той самий ступінь впливу на капітал, що й запропоновані заходи для звільнення від проблемних активів. Необхідно дотримуватися лінії, вказаної у Повідомленні Комісії щодо рекапіталізації фінансових установ в умовах існуючої фінансової кризи: обмеження допомоги необхідним мінімумом та запобіжні заходи проти надмірного спотворення конкуренції, враховуючи також специфічні характеристики заходів для звільнення від проблемних активів та, зокрема, те, що вони можуть бути більш ризикованими, ніж вливання капіталу (32).

Система визначення ціни також могла б включити варіанти на акції банку, що за вартістю дорівнюють активам (передбачаючи, що оплата за вищою ціною передбачатиме більшу частку потенційного капіталу). Однією з можливих моделей системи визначення ціни міг би бути сценарій викупу активів, що передбачає повернення варіантів до банку з моменту продажу поганим банком активів, в разі принесення ними необхідного запланованого прибутку. Якщо активи не принесуть такого прибутку, банк має виплатити різницю готівкою для досягнення запланованого прибутку. Якщо банк не здійснює цю виплату, держава-член продає варіанти для досягнення запланованого прибутку.

У сценарії гарантування активів, комісія за гарантію може бути сплачена у формі акцій з фіксованими кумулятивними відсотками, що представляють собою плановий прибуток. У разі необхідності використання гарантії держава-член може застосувати варіанти для придбання акцій на суму коштів, які мала покрити ця гарантія.

Будь-яка система визначення ціни має забезпечити те, щоб загальний внесок банків-бенефіціарів зводив ступінь чистого втручання держави до необхідного мінімуму.

Держава-член, яка повідомляє Комісію про заходи для звільнення від проблемних активів, повинна обов'язково надати всеосяжну та детальну інформацію про всі елементи, що стосуються оцінки заходів державної підтримки згідно з правилами державної допомоги, викладеними у цьому Повідомленні (33). Значною мірою ця інформація складається з опису методики оцінювання та її прогнозованого впровадження із залученням незалежної експертної думки третьої сторони (34). Ухвала Комісії надається строком на 6 місяців і залежить від зобов'язання представити або план реструктуризації, або перевірку життєздатності для кожної установи-бенефіціара протягом 3 місяці після її приєднання до програми звільнення від проблемних активів.

Якщо банку надається допомога як окремий захід, або в рамках ухваленої схеми звільнення від проблемних активів, держава-член повинна надати Комісії, щонайпізніше у повідомленні про план реструктуризації чи перевірку життєздатності, детальну інформацію про охоплені нею активи та їх оцінку на момент надання такої допомоги конкретному банку, а також засвідчені та підтверджені результати розкриття інформації про знецінення активів, щодо яких застосовуються заходи для звільнення від проблемних активів (35). Необхідно якнайшвидше надати повний огляд діяльності банку та його балансу, аби обговорення необхідного характеру і ступеня реструктуризації розпочались задовго до офіційного представлення плану реструктуризації з тим, щоб пришвидшити цей процес і забезпечити чіткість та правову визначеність якомога швидше.

Банкам, які вже отримали інші форми державної допомоги, чи то за погодженою гарантією, обміном активами, схемою рекапіталізації або індивідуальними заходами, про будь-яку допомогу за схемою звільнення від проблемних активів необхідно звітувати спершу відповідно до поточних зобов'язань щодо звітування, аби Комісія бачила повну картину багатьох заходів державної допомоги, спрямованих на окремого одержувача допомоги, і могла краще оцінити ефективність попередніх заходів і внесок до глобальної оцінки, що його пропонує держава-член.

Комісія повторно оцінює допомогу, надану за тимчасовою ухвалою, у плані адекватності запропонованої реструктуризації та заходів коригування (36) і висловить свою думку про її сумісність на строк, що перевищує 6 місяців, у новому рішенні.

Держави-члени повинні також кожні шість місяців надавати Комісії звіт про хід програм звільнення від проблемних активів та про розробки планів реструктуризації банків. Якщо держава-член вже має зобов'язання звітувати про інші форми допомоги її банкам, у такий звіт необхідно включити необхідну інформацію про заходи для звільнення від проблемних активів та плани реструктуризації банків.