Акт Ради від 26 липня 1995 року про укладення Конвенції про захист фінансових інтересів Європейських співтовариств

РАДА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ,

Беручи до уваги Договір про Європейський Союз, зокрема його статтю K.3 (2) (c),

Оскільки, для досягнення цілей Союзу держави-члени вважають боротьбу з шахрайством, що завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, питанням спільного інтересу в рамках передбаченої розділом VI Договору співпраці ;

Оскільки для максимально ефективної боротьби з таким шахрайством необхідно укласти першу угоду, яку незабаром необхідно буде доповнити іншим правовим інструментом у такий спосіб, щоб підвищити дієвість захисту фінансових інтересів Європейських співтовариств згідно кримінального законодавства;

УХВАЛИВШИ РІШЕННЯ укласти Конвенцію, текст якої викладений у додатку і який підписаний сьогодні представниками урядів держав-членів Союзу;

РЕКОМЕНДУЄ державам-членам ухвалити її згідно з їхніми відповідними конституційними вимогами.

про захист фінансових інтересів Європейських співтовариств, укладена на основі статті K.3

ВИСОКІ ДОГОВІРНІ СТОРОНИ цієї Конвенції, держави-члени Європейського Союзу,

ПОСИЛАЮЧИСЬ на Акт Ради Європейського Союзу від 26 липня 1995 року;

ПРАГНУЧИ забезпечити, щоб їхнє кримінальне законодавство дієво сприяло захисту фінансових інтересів Європейських співтовариств;

ВИЗНАЮЧИ, що у багатьох випадках шахрайство, яке впливає на доходи і видатки Співтовариства, не обмежується однією країною і часто здійснюється організованими злочинними мережами;

ПЕРЕКОНАНІ, що захист фінансових інтересів Європейських співтовариств вимагає кримінального переслідування за шахрайські діяння, які завдають шкоди таким інтересам, і для цього потребує ухвалення загального визначення;

ПЕРЕКОНАНІ у необхідності передбачити покарання за такі діяння у вигляді дієвих, пропорційних та стримувальних кримінальних санкцій, без обмеження можливості застосування інших санкцій у відповідних випадках, а також у необхідності передбачити за такі діяння, принаймні у серйозних випадках, покарання у вигляді позбавлення волі, що може бути підставою для екстрадиції;

ВИЗНАЮЧИ, що підприємства відіграють важливу роль у фінансованих Європейськими співтовариствами сферах, а також що ті, хто наділені повноваженнями ухвалювати рішення на підприємстві, не повинні уникати кримінальної відповідальності за відповідних обставин;

МАЮЧИ НАМІР спільно боротися з шахрайством, яке завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, беручи на себе зобов’язання щодо юрисдикції, екстрадиції та взаємної співпраці,

ПОГОДИЛИ ТАКІ ПОЛОЖЕННЯ:

1. Для цілей цієї Конвенції, шахрайство, яке завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, включає:

(a) стосовно видатків - будь-яку навмисну дію або бездіяльність, що стосується:

- використання або надання неправдивих, неправильних або неповних заяв або документів, що мають наслідком незаконне привласнення або неправомірне утримання коштів із загального бюджету Європейських співтовариств або з бюджетів, управління якими здійснюється Європейськими співтовариствами або від їхнього імені,

- нерозголошення інформації у порушення конкретного зобов’язання, що призводить до таких самих наслідків,

- неправомірного використання таких коштів для інших цілей, ніж ті, для яких вони були призначені;

(b) стосовно доходів - будь-яку навмисну дію або бездіяльність, що стосується:

- використання або надання неправдивих, неправильних або неповних заяв або документів, що мають наслідком незаконне зменшення ресурсів загального бюджету Європейських співтовариств або бюджетів, управління якими здійснюється Європейськими співтовариствами або від їхнього імені,

- нерозголошення інформації у порушення конкретного зобов’язання, що призводить до таких самих наслідків,

- неправомірного використання законно отриманої вигоди, що призводить до тих самих наслідків.

2. З урахуванням статті 2 (2), кожна держава-член повинна вжити необхідних і доцільних заходів для транспозиції параграфа 1 у своє національне кримінальне законодавство таким чином, щоб визнати зазначені у ньому діяння кримінальними злочинами.

3. З урахуванням статті 2 (2), кожна держава-член також повинна вжити необхідних заходів для забезпечення визнання навмисного складання або надання неправдивих, неправильних або неповних заяв або документів, що мають зазначені у параграфі 1 наслідки, кримінальним злочином, якщо тільки вчинення таких дій вже не кваліфікується як основний злочин або як співучасть у шахрайстві, підбурювання до нього чи замах на нього, згідно з визначенням, наведеним у параграфі 1.

4. Передбачений параграфами 1 і 3 навмисний характер дії або бездіяльності можна встановити на основі об’єктивних, фактичних обставин.

1. Кожна держава-член повинна вжити необхідних заходів для того, щоб за вчинення зазначених у статті 1 діянь, а також за співучасть у зазначених у статті 1 (1) порушеннях, підбурювання до них або замах на них були передбачені дієві, пропорційні і стримувальні кримінальні санкції, у тому числі, принаймні у серйозних випадках шахрайства, санкції у вигляді позбавлення волі, які можуть бути підставою для екстрадиції, при цьому серйозним шахрайством вважається шахрайство у розмірі не менш ніж на суму, що повинна бути визначена у кожній державі-члені. Ця мінімальна сума не може перевищувати 50000 екю.

2. Проте у випадках дрібного шахрайства на загальну суму менш ніж 4000 екю, яке не пов’язане з особливо серйозними обставинами відповідно до її законодавства, держава-член може передбачити санкції іншого виду, ніж ті, що встановлені у параграфі 1.

3. Рада Європейського Союзу може одноголосним рішенням змінити вказану у параграфі 2 суму.

Кожна держава-член повинна вжити необхідних заходів для забезпечення можливості притягнення до кримінальної відповідальності керівників підприємств або інших осіб, наділених повноваженнями ухвалювати рішення або здійснювати контроль на підприємстві, відповідно до визначених її національним законодавством принципів у випадках передбаченого статтею 1 шахрайства, яке завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, вчиненого особою, яка перебуває під їхнім керівництвом і діє від імені підприємства.

1. Кожна держава-член повинна вжити необхідних заходів для встановлення її юрисдикції щодо злочинів, які вона визначила відповідно до статті 1 та 2 (1), якщо:

- шахрайство, співучасть у шахрайстві або замах на шахрайство, яке завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, вчинено повністю або частково на її території, у тому числі шахрайство, вигоду від якого отримано на такій території,

- особа на її території свідомо допомагає у вчиненні такого шахрайства або підбурює до нього на території будь-якої іншої держави,

- злочинцем є громадянин відповідної держави-члена, за умови що законодавство такої держави-члена може вимагати покарання за порушення також у країні, де воно було вчинене.

2. Кожна держава-член може заявити при поданні повідомлення, зазначеного у пункті 2 статті 11, що вона не застосовуватиме правило, встановлене в третьому абзаці пункту 1 цієї статті.

1. Будь-яка держава-член, яка відповідно до її національного законодавства не екстрадує своїх громадян, повинна вжити необхідних заходів для встановлення її юрисдикції щодо злочинів, які вона визначила відповідно до статті 1 та 2 (1), якщо вони вчинені її громадянами за межами її території.

2. Кожна держава-член повинна, якщо її громадянин звинувачується у вчиненні в іншій державі-члені кримінального злочину, пов’язаного з описаними у статтях 1 та 2 (1) діяннями, і вона не екстрадує таку особу такій іншій державі-члену виключно на підставі його або її громадянства, передати справу за потреби своїм компетентним органам для переслідування. Щоб уможливити переслідування, пов’язані зі злочином файли, інформацію та речові докази необхідно передавати відповідно до процедур, викладених у статті 6 Європейської конвенції про екстрадицію . Держава-член, що робить запит про екстрадицію, повинна бути поінформована про розпочате переслідування та його результати.

3. У разі шахрайства, що завдає шкоди фінансовим інтересам Європейських співтовариств, держава-член не може відмовити в екстрадиції лише на тій підставі, що воно пов’язане з податковим або митним злочином.

4. Для цілей цієї статті поняття "громадяни держави-члена" необхідно розуміти відповідно до будь-якої заяви, зробленої державою-членом згідно зі статтею 6 (1) (b) Європейської конвенції про екстрадицію та відповідно до параграфа 1 (c) тієї статті.

1. Якщо, як визначено у статті, 1 шахрайство є кримінальним злочином і стосується принаймні двох держав-членів, такі держави повинні дієво співпрацювати під час розслідування, переслідування, а також у процесі виконання покарання, призначеного, наприклад, у результаті взаємної правової допомоги, екстрадиції, передачі провадження або виконання вироків, ухвалених в іншій державі-члені.

2. Якщо більш ніж одна держава-член має юрисдикцію та можливість ефективного переслідування злочину на основі тих самих фактів, відповідні держави-члени повинні спільно вирішити, яка з них переслідуватиме злочинця або злочинців, задля централізації переслідування в одній державі-члені, якщо це можливо.

1. Держави-члени повинні застосовувати у своєму національному кримінальному законодавстві правило ne bis in idem, згідно з яким особа, судове рішення щодо якої було остаточно ухвалено в одній державі-члені, не може переслідуватися в іншій державі-члені стосовно тих самих фактів, за умови що у разі призначення покарання воно було виконане, фактично виконується або більше не може виконуватися відповідно до законодавства держави, у якій винесено вирок.

2. Надаючи передбачене статтею 11 (2) повідомлення, держава-член може заявити, що вона не зобов’язана дотримуватися параграфа 1 цієї статті в одному чи більше таких випадків:

(a) якщо факти, що були предметом винесеного за кордоном рішення, мали місце повністю або частково на її території; в останньому разі цей виняток не застосовується, якщо такі факти частково мали місце на території держави-члена, в якій винесено рішення;

(b) якщо факти, що були предметом винесеного за кордоном рішення, є злочином проти безпеки або інших не менш важливих інтересів такої держави-члена;

(c) якщо факти, що були предметом винесеного за кордоном рішення, були вчинені посадовою особою держави-члена всупереч її посадовим обов’язкам.

3. Винятки, які можуть бути предметом заяви згідно з параграфом 2, не застосовуються, якщо стосовно тих самих фактів відповідна держава-член звернулася до іншої держави-члена з проханням здійснити переслідування або дозволила екстрадицію відповідної особи.

4. Дія цієї статті не поширюється на відповідні двосторонні чи багатосторонні угоди між державами-членами і відповідні заяви.

1. Будь-який спір між державами-членами щодо тлумачення або застосування цієї Конвенції розглядається Радою на початковій стадії відповідно до встановленої у розділі VI Договору про Європейський Союз процедури задля його вирішення.

Якщо протягом шести місяців рішення не знайдено, питання може бути передане до Суду Європейських співтовариств будь-якою стороною спору.

2. Будь-який спір між однією або більше державами-членами та Комісією Європейських співтовариств щодо застосування статті 1 або 10 цієї Конвенції, який виявилось неможливим вирішити шляхом переговорів, може бути переданий до Суду.

Жодне з положень цієї Конвенції не перешкоджає державам-членам ухвалювати внутрішні правові норми, що передбачають зобов’язання, ширші за передбачені цією Конвенцією зобов’язання.

1. Держави-члени повинні передати Комісії Європейських співтовариств текст положень, які транспонують у їхнє національне законодавство зобов’язання, покладені на них відповідно до положень цієї Конвенції.

2. Для цілей імплементації цієї Конвенції Високі Договірні Сторони повинні визначити, у рамках Ради Європейського Союзу, інформацію, яку необхідно передавати або обмін якою необхідно здійснювати між державами-членами або між державами-членами та Комісією, а також механізми для цього.

1. Ця Конвенція підлягає ухваленню державами-членами згідно з їхніми відповідними конституційними вимогами.

2. Держави-члени повинні повідомити Генерального секретаря Ради Європейського Союзу про виконання їхніх конституційних вимог для ухвалення цієї Конвенції.

3. Ця Конвенція набуває чинності через 90 днів після надання державою-членом, що останньою виконала такі формальні вимоги, повідомлення, передбаченого параграфом 2.

1. Будь-яка держава, що стає членом Європейського Союзу, може приєднатися до цієї Конвенції.

2. Текст цієї Конвенції, складений Радою Європейського Союзу мовою держави, що приєднується, є автентичним.

3. Документи про приєднання передаються на зберігання депозитарію.

4. Ця Конвенція набуває чинності для будь-якої держави, яка приєдналась до неї, через 90 днів після передачі документа про її приєднання на зберігання або з дати набуття чинності цією Конвенцією, якщо вона ще не набула чинності на момент завершення такого 90-денного строку.

1. Функції депозитарію цієї Конвенції здійснює Генеральний секретар Ради Європейського Союзу.

2. Депозитарій публікує в Офіційному віснику Європейських співтовариств інформацію про процес ухвалення та приєднання, заяви та застереження, а також будь-які інші повідомлення стосовно цієї Конвенції.