A. Застосовність статті 6 параграф 1 Конвенції
1. Доводи сторін
62. Уряд стверджував, що скаргу заявника потрібно відхилити через те, що стаття 6 не застосовується до процедури повернення справи на додаткове розслідування чи процедури перегляду рішення в порядку нагляду. Уряд зазначив, що положення статті 6 Конвенції стосуються судових рішень, якими визначаються цивільні права та обов'язки особи чи встановлюється наявність чи відсутність кримінального обвинувачення, висунутого проти неї. Постанова районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року не мала значення для суті кримінальної справи, порушеної проти заявника. Ця постанова стосувалася лише процедурних питань і була спрямована на надання вказівок органам досудового слідства щодо вчинення додаткових слідчих дій у справі. Ця постанова не мала на меті виправдати заявника в скоєнні злочину, передбаченого частиною 2 статті 127 КК України. Вона була спрямована на виправлення помилок, які були зроблені, на думку суду, слідчими органами, та які не дозволили суду об'єктивно розглянути справу по суті. Відповідно, ця процедура не підпадає під дію статті 6 Конвенції.
63. Заявник заперечував доводи Уряду. Він стверджував, що направлення його справи на додаткове розслідування безпосереднім чином вплинуло на його права. Щодо постанови Куйбишевського районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року заявник зазначив, що цією постановою районний суд розцінив обвинувачення у його первісному вигляді як необґрунтоване. Він стверджував, що оцінка доказів у справі не може розглядатися як виключно процесуальне питання. Заявник зауважив, що у разі відсутності доказу щодо вини особи суд має визнати цю особу невинуватою. Тому він дійшов висновку, що стаття 6 може бути застосована.
2. Оцінка Суду
64. Перш за все, Суд відзначає, що кримінальне провадження проти заявника стосувалося "встановлення обґрунтованості кримінального обвинувачення", оскільки містило всі три необхідні для такого висновку складові: кваліфікацію відповідно до внутрішнього законодавства, природу злочину та ступінь суворості покарання, якого може зазнати відповідна особа (див. Garyfallou AEBE v. Greece, рішення від 24 вересня 1997 року, Reports 1997-V, с. 1830, параграф 32 та "Коваль проти України", заява N 65550/01 від 30 березня 2004 року). Тим не менше, в цій справі Суд повинен дослідити, чи був заявник, чию кримінальну справу було повернено на додаткове розслідування на стадії судового розгляду, "обвинуваченим" в сенсі статті 6 параграф 1.
65. Поняття "обвинувачення" має "автономне" значення; воно повинно розумітися в сенсі Конвенції, а не лише в контексті його значення в національному праві. Таким чином, воно може визначатися як "офіційне повідомлення особи компетентним органом державної влади, в якому стверджується, що особа вчинила кримінальний злочин", визначення, яке також відповідає поняттю "впливу важливі наслідки для стану підозрюваного" (приклади: Deweer v. Belgium, рішення від 27 лютого 1980 року, Серія A N 35, с. 22, параграф 42 та с. 24, параграф 46, та Eckle v. Germany, рішення від 15 липня 1982 р., Серія A N 51, с. 33, параграф 73). Більш того, як вказував Суд в рішенні Imbrioscia v. Switzerland (рішення від 24 листопада 1993 року, Серія A N 275, с. 13, параграф 36) слова "при встановленні кримінального обвинувачення" в статті 6 параграф 1 не означають, що ця стаття не застосовується до стадії досудового слідства (див. Tejedor Garcia v. Spain, рішення від 16 грудня 1997 р., Reports 1997-VIII, стор. 2794-95, параграф 27).
66. У цьому зв'язку, Суд відмічає, що 31 жовтня 1999 року прокуратура Київського району м. Донецька порушила кримінальне провадження проти заявника за фактом перешкоджання здійсненню виборчого права громадян. Зазначене провадження завершилося 15 вересня 2000 року винесенням Донецьким обласним судом ухвали, якою він підтримав засудження заявника за первісними обвинуваченнями, пред'явленими прокуратурою за статтею 127 п. 2 КК України. Щодо направлення справи на додаткове розслідування постановою Куйбишевського районного суду м. Донецька від 7 березня 2000 року та наступного скасування цієї постанови президією Донецького обласного суду 5 квітня 2000 р., Суд не вважає за потрібне відділяти цю частину кримінального процесу від кримінального провадження в цілому, оскільки таке виділення буде штучним. На думку Суду, повернення справи на додаткове розслідування відзначило процедурний крок, який був передумовою для нового визначення кримінального обвинувачення (див. Нікітін проти Росії, заява N 50178/99, ч. 58, ECHR 2004-...), навіть якщо таке повернення не містило жодних ознак остаточного рішення у кримінальній справі і не було остаточним визначенням обвинувачення проти заявника, останнє повинно було розглядатися більш детально відповідно до скарг в рамках статті 6 параграф 1 Конвенції. Беручи до уваги важливість цих процесуальних рішень Куйбишевського районного суду м. Донецька та президії Донецького обласного суду та їх впливу та результат провадження в цілому, Суд вважає, що гарантії статті 6 параграф 1 мають застосуватися до цих процедурних кроків.
67. За цих обставин Суд вважає, що коли справу заявника було повернено на додаткове розслідування 7 березня 2000 року і коли цю постанову було скасовано 5 квітня 2000 р., заявник міг вважатися суб'єктом "обвинувачення" в межах автономного значення статті 6 параграф 1. Таким чином, ця стаття може застосуватися в цій справі.
B. Відповідність статті 6 параграф 1 Конвенції
1. Доводи сторін
a. Доводи Уряду
68. Уряд стверджував, що коли районний суд направив кримінальну справу проти заявника на додаткове розслідування, процедура подачі подання прокурора проти цієї постанови чітко регулювалася процесуальним законодавством. Стаття 281 Кримінально-процесуального кодексу, чинного на момент подій, зазначала, що постанова суду про направлення справи на додаткове розслідування не може бути оскаржена в касаційному порядку (див. параграф 43 вище). Проте прокурор міг подати окреме подання на таку постанову. Згідно ст. ст. 252 та 281 Кримінально-процесуального кодексу (параграф 43 вище) на рішення судді протягом 7 днів з моменту його проголошення могла бути подана скарга до суду вищої інстанції. Таким чином, внутрішнє законодавство встановило чіткі часові рамки для прокурора на внесення окремого подання на постанову судді. Відповідно, була виключена будь-яка можливість безстрокового внесення змін у остаточне судове рішення на шкоду обвинуваченому.
69. Уряд стверджував, що вносячи протест на постанову суду від 7 березня 2000 року, заступник прокурора не порушував прав заявника та не зашкодив інтересам правосуддя. Уряд дотримувався думки, що єдиним фактором, на який могло негативно вплинути повернення справи на додаткове розслідування, була тривалість провадження. Тим не менше, затримок у розгляді справи заявника не було.
70. Уряд зазначав, що у своєму протесті від 30 березня 2000 р. заступник прокурора протестував проти проведення додаткового розслідування та стверджував, що досудове слідство встановило достатньо доказів для розгляду справи по суті. Заступник прокурора також зазначав, що постанова від 7 березня 2000 року була безпідставною. Уряд стверджував, що затримка у поданні прокурорського протесту сталася через те, що постанова суду була необґрунтованою та не містила чітких вказівок, які саме слідчі дії потрібно провести. Таким чином, постанова спричинила затримку у розгляді справи та подовжила перебування заявника під вартою. Вносячи протест на постанову від 7 березня 2000 р., прокурор фактично запобіг затягуванню розгляду справи заявника та скоротив тривалість тримання його під вартою. Далі Уряд стверджував, що протест, поданий прокурором до президії, не вплинув негативно на заявника, оскільки стосувався спору між прокурором і судом, у якому заявник не був стороною.
71. Уряд посилався на рішення у справі Brumarescu v. Romania (заява N 28342/95, параграф 62, ECHR 1999-VII), заявляючи, між іншим, що Суд визнав порушення принципу правової певності в вищезгаданій справі тому, що Генеральний Прокурор Румунії був уповноважений звернутися до суду з вимогою скасувати остаточне судове рішення. При цьому здійснення цього повноваження не підлягало жодному часовому обмеженню. Ці фактори спонукали Суд визнати порушення принципу правової певності. Однак обставини справи заявника, зокрема, природа протесту, відрізнялися від вищезазначеної справи. Зокрема, у поясненнях Уряду, постанова від 7 березня 2000 р. не була остаточною.
72. Уряд відзначив, що президія Донецького обласного суду погодилася з аргументами прокурора і визнала постанову від 7 березня 2000 року необґрунтованою. Президія також визнала, що постанова є такою, що суперечить закону. Таким чином, прийнявши прокурорський протест до розгляду і скасувавши постанову про направлення справи заявника на додаткове розслідування, президія Донецького обласного суду перешкодила необгрунтованому затягуванню розгляду справи заявника.
B. Доводи заявника
73. Заявник стверджував, що принцип "правової певності" був порушений, оскільки у справі було скасовано рішення про остаточну постанову суду. Він наголошував, що постанова районного суду від 7 березня 2000 р. набула законної сили, але була скасована, незважаючи на те, що жодного подання не було подано прокуратурою протягом семиденного строку, як це зазначено в статті 252 Кримінально-процесуального кодексу (див. параграф 43 вище): протест був поданий лише 30 березня 2000 р. Заявник повторив, що, по суті, постанова про направлення справи на додаткове розслідування прирівнювалася до визнання його невинним за первісними обвинуваченнями за статтею 127 ч. 2 Кримінального кодексу України, поданими прокуратурою (див. параграф 41 вище).
74. Заявник зазначив, зокрема, що внесення протесту вплинуло на тривалість провадження, оскільки воно було здійснене з порушенням процесуальних строків, встановлених національним законодавством. Більш того, подання протесту було спрямоване на затягування провадження. Відповідно до постанови від 7 березня 2000 р., прокуратурі не вдалося довести вини заявника у злочині, передбаченому статтею 127 ч. 2 Кримінального кодексу України (див. параграф 41 вище) та вимагалася перекваліфікація правопорушення за статтею 186-2 Кодексу України про адміністративні правопорушення або за статтею 125 КК України. Згідно статті 186-2 України про адміністративні правопорушення максимальною санкцією в разі засудження заявника був би штраф в розмірі від 51 до 102 гривень, а не 8 років позбавлення волі (див. параграф 42 вище). Відповідно, заявник зробив висновок, що протест на постанову районного суду та наступна постанова президії Донецького обласного суду від 5 квітня 2000 р., порушили принцип незалежності та неупередженості суду, закріплений у параграф 1 статті 6 Конвенції. Далі заявник зазначив, що внутрішнє законодавство та рівень фінансування судів не забезпечували достатніх гарантій для попередження зовнішнього тиску на суддів, у його конкретній справі за допомогою начебто вказівок, наданих Головою обласної адміністрації (державного органу, який відповідає за фінансування судів з регіональних бюджетів) голові Донецького обласного суду. Заявник також посилався на рішення Конституційного Суду України з цього питання (див. параграф 49 вище).
75. Далі заявник стверджував, що відповідно до вказівок президії Донецького обласного суду районний суд мав би його засудити. Суддя Куйбишевського районного суду м. Донецька, по суті, був зобов'язаний змінити свою думку, висловлену в постанові від 7 березня 2000 року, щодо відсутності достатніх доказів вини заявника та прийняти абсолютно іншу точку зору. На думку заявника, внесення протесту з порушенням встановлених строків та подальше скасування постанови відправленням про направлення справи на додаткове розслідування порушило баланс між правом заявника на захист та правами прокуратури.
76. Заявник далі стверджував, що недотримання відповідного строку на внесення протесту щодо скасування постанови було здійснене з метою затягування провадження у його справі. Більш того, протест не мав на меті зменшення строку тримання під вартою. Якби прокурор захотів, він міг би змінити запобіжний захід щодо заявника або навіть звільнити його. Заявник також зауважив, що тривалість провадження у кримінальній справі не пов'язана з питанням тримання під вартою.
77. Заявник стверджував, що його ситуація подібна до справи Brum rescu, що розглядалася Судом. Зокрема, він стверджував, що припускав, що навіть незважаючи на те, що кінцевий термін внесення окремого подання щодо скасування постанови був закріплений в національному законодавстві, він не був дотриманий ані прокурором, ані президією Донецького обласного суду. Він також відмічав, що суддя, який спершу направив справу на додаткове розслідування, пізніше розглядав його справу. Таким чином, суддя проігнорував своє власне попереднє процесуальне рішення. Заявник зробив висновок, що гарантії справедливого суду судового розгляду, зокрема, гарантії незалежності та неупередженості суду, були порушені в цій справі.
2. Оцінка суду
(a) Попередні зауваження
78. Стаття 6 Конвенції в цілому гарантує право обвинуваченого брати активну участь під час розгляду кримінальної справи у суді. Фундаментальним аспектом права на справедливий судовий розгляд є те, що розгляд кримінальної справи, включаючи процедурні елементи, має бути змагальним і в цьому процесі повинний бути забезпечений принцип рівності сторін, тобто обвинувачення та захисту (див. Rowe and Davis v. the United Kingdom, заява N 28901/95, параграф 60, ECHR 2000-II). При вирішенні питання, чи мало місце порушення статті 6, Суд має розглянути, чи був процес справедливим в цілому, включаючи апеляційне провадження та спосіб отримання доказів (див. Edwards v. the United Kingdom, рішення від 16 грудня 1992 р., серія A, N 247-B, стор. 34 - 35, параграф 34).
79. Суд зауважує, що скарги заявника відповідно до статті 6 параграф 1 Конвенції переважно стосуються чотирьох питань, які будуть розглянуті по черзі під час розгляду стверджуваних порушень у провадженні щодо цієї справи:
(a) по-перше, чи діяли суди незалежно та неупереджено у цій справі;
(b) по-друге, чи дотримувався принцип рівності сторін;
(c) по-третє, чи обвинувальний вирок суду щодо перешкоджання заявником здійсненню виборчого права громадянами (стаття 127 Кримінального кодексу України був достатньо обґрунтованим; та
(d) по-четверте, чи порушила постанова про направлення справи на додаткове розслідування та подальше засудження заявника принципи верховенства права та правової певності.
(b) Незалежність та неупередженість судів, які розглядали справу
80. Суд повторює, щоб встановити, чи може суд вважатися "незалежним" відповідно до статті 6 параграф 1, необхідно, зокрема, звернути увагу на спосіб призначення його членів та строки їх повноважень, існування гарантій проти зовнішнього тиску та наявність зовнішніх ознак незалежності (див. Findlay v. the United Kingdom, рішення від 25 лютого 1997 р., Reports 1997-I, с. 281, параграф 73).
81. Суд далі нагадує, що "неупередженість", в сенсі статті 6 параграф 1, має визначатися суб'єктивною оцінкою, на підставі особистих переконань та поведінки конкретного судді у конкретній справі - тобто, жоден з членів суду не має проявляти будь-якої особистої прихильності або упередження, та об'єктивною оцінкою - тобто, чи були у судді достатні гарантії для того, щоб виключити будь-які законні сумніви з цього приводу (див. Bulut v. Austria, рішення від 22 лютого 1996 року, Reports 1996-II, с. 256, параграф 31 та Thomann v. Switzerland, рішення від 10 червня 1996 року, Reports 1996-III, с. 815, параграф 30). У межах об'єктивної оцінки має бути визначено, чи наявні факти, що можуть бути перевірені, які породжують сумніви щодо неупередженості судів. У цьому зв'язку навіть зовнішні ознаки мають певне значення. Вирішується питання довіри, яку суди в демократичному суспільстві мають вселяти суспільству і, перш за все, сторонам у процесі.
82. У цій справі важко розмежувати поняття неупередженості та незалежності, оскільки докази заявника щодо оскарження як незалежності, так і неупередженості суду базуються на одних і тих самих фактичних обставинах. Відповідно, Суд буде розглядати обидва питання разом (див. Langborder v. Sweeden, рішення від 22 червня 1989 р., Серія A, N 155, с. 16, параграф 32). Він зазначає, що твердження заявника про те, що суддя Т. Куйбишевського районного суду м. Донецька керувався політичними мотивами та був поінструктований головою районної державної адміністрації, є незначними при оцінці його скарг щодо відсутності незалежності та неупередженості судів, які розглядали справу.
83. Суд зазначає, що президія Донецького обласного суду, що розглядала протест прокурора від 5 квітня 2000 р. (див. параграф 24 вище) та палата обласного суду, що 15 вересня 2000 р. розглядала апеляційну скаргу заявника на вирок суду, складалася з різних суддів (див. параграф 29 вище). Проте Суд зазначає, що відповідно до Закону України "Про судоустрій", в редакції, чинній на момент подій, повноваження президій обласних судів в нагляді за нижчими судами та їх палат були відверто надто широкими. Зокрема, президія затверджувала склад палат у цивільних та кримінальних справах обласного суду та здійснювала нагляд за здійсненням правосуддя районними судами (див. параграф 38 вище). Більш того, президію обласного суду очолював Голова, який в той час мав вплив на призначення суддів у нижчих судах, на оцінку їх роботи, ініціацію дисциплінарного провадження та розвитку їх кар'єри (див. параграфи 38 - 40 вище). Суд також відзначає, що внутрішнє законодавство не встановлювало зрозумілих критеріїв та порядку для підвищення, дисциплінарної відповідальності, оцінки діяльності та кар'єрного росту суддів, а також обмежень щодо широких повноважень щодо цих питань, якими наділені голови судів вищих інстанцій та кваліфікаційних комісій (див. параграфи 38 - 40 вище). Тим не менш, такий критерій, як кількість справ, порушені строки розгляду справ та кількість скасованих або оскаржених рішень зазвичай бралися до уваги при вирішенні питання про підвищення рангів чи призначення на адміністративні посади в суді. Суд також приймає до уваги рішення Конституційного Суду України від 24 липня 1999 р. та відповідні резолюції Ради Суддів України, які критикували нестачу фінансування та законодавчо закріплених гарантій для функціонування судових органів (див. параграфи 49 - 51 вище).
84. Щодо неупередженості судді, який розглядав справу, Суд зауважує, що згідно п. 1 статті 395 Кримінально-процесуального кодексу (див. параграф 44 вище), вказівки президії обласного суду, який скасував попередню постанову та направив справу для розгляду по суті, є обов'язковими для судді, який розглядає справу. Отже, він зобов'язаний розглядати справу по суті. Більше того, невиконання вимог п. 1 статті 395 КПУ, може призвести до скасування рішення, винесеного під час нового розгляду справи судом вищої інстанції.
85. Далі Суд вбачає, що будь-яке процесуальне рішення, яке виносить суддя, повинно бути дуже обережно сформульоване, щоб бути нейтральним та уникнути будь-якого можливого втручання у принцип презумпції невинуватості, закріплений у статті 6 параграф 2 Конвенції. Суддя не обов'язково стає союзником чи опонентом підсудного, коли він радить направити певну справу на додаткове розслідування чи надає вказівки суду першої інстанції слухати справу по суті (див. mutatis mutandis, Borgers v. Belgium, рішення від 30 жовтня 1991 р., Серія A, N 214-В, стор. 31 - 32, параграф 26), проте він висловлює особливу конкретну точку зору у справі і, відповідно, необхідні додаткові гарантії для забезпечення об'єктивного розгляду конкретної справи суддею та судом в цілому. У цьому зв'язку, Суд зазначає, що у своїй постанові від 5 квітня 2000 р., якою справу було повернуто до Куйбишевського районного суду м. Донецька для подальшого розгляду, президія Донецького обласного суду встановила, що останній не розглянув доводи прокурора про те, що заявник вчинив злочин, передбачений статтею 127 п. 2 Кримінального кодексу (див. параграф 24 вище). Пізніше суддя Т. Куйбишевського районного суду м. Донецька на підставі тієї самої доказової бази та доводів, які він розглядав, коли, в результаті, направив справу на додаткове розслідування, 6 липня 2000 р. виніс вирок, яким визнав заявника винним у вчиненні злочину, що інкримінувався йому прокуратурою з самого початку (див. параграф 28 вище). Суд в своїй постанові від 7 березня 2000 р. встановив, що "...органами слідства не вказано, який саме вплив завдали дії Салова С.П. на вибори, або як саме він хотів вплинути на результати виборів", що "...слідство не надало переконливих доказів, що в діях пана Салова є склад кримінального злочину..." та, що "... слідством допущена суттєва неповнота попереднього слідства..."
86. Беручи до уваги вищезазначене зауваження щодо недостатніх юридичних та фінансових гарантій проти зовнішнього тиску на суддю, що розглядає справу, та, зокрема, з огляду на недостатні гарантії щодо можливого тиску з боку Голови обласного суду, обов'язковий характер вказівок президії обласного суду та мову викладення відповідних процесуальних рішень, винесених під час судового розгляду, Суд вважає, що сумніви заявника щодо неупередженості судді Куйбишевського районного суду м. Донецька можуть вважатися об'єктивно виправданими.
(c) Рівність сторін
87. Суд повторює, що принцип рівності сторін у процесі є лише одним з елементів більш широкого поняття справедливого судового розгляду, яке також включає фундаментальний принцип змагальності процесу (див. Ruiz-Mateos v. Spain, рішення від 23 червня 1993 р., Серія A, N 262, с. 25, параграф 63). Більш того, принцип рівності сторін у процесі - у розумінні "справедливого балансу" між сторонами - вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представити справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (див. Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands, рішення від 27 жовтня 1993 р., серія A, N 274, с. 19, параграф 33 та Ankerl v. Switzerland, рішення від 23 жовтня 1996 р., Reports 1996-V, стор. 1567-68, параграф 38). Принцип змагальності процесу означає, що кожній стороні повинна бути надана можливість ознайомитися з усіма доказами та зауваженнями, наданими іншою стороною, і відповісти на них (див. рішення у справі Ruiz-Mateos, наведене вище, с. 25, параграф 63).
88. У цій справі принцип рівності сторін вимагав, щоб протест прокурора, поданий до президії Донецького обласного суду, був надісланий заявнику та/або його адвокату, який повинен був мати можливість надати пояснення щодо нього до розгляду протесту президією. Більш того, йому повинні були надіслати копію постанови президії Донецького обласного суду, яка скасувала постанову Куйбишевського районного суду м. Донецька про направлення справи на новий розгляд, щоб надати можливість завчасно підготувати свій захист у суді. Оскільки цього не сталося та ані заявник, ані його адвокат не були присутніми під час розгляду протесту президією, заявник вважав, що був поставлений в нерівне становище по відношенню до опонента, прокуратури.
(d) Невмотивованість судового рішення
89. Суд далі повторює, що згідно статті 6 параграф 1 Конвенції, рішення судів достатнім чином містять мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя (див. Hirvisaari v. Finland, рішення від 27 вересня 2001 р., заява N 49684/99, параграф 30). Однак, статтю 6 параграф 1 не можна розуміти як таку, що вимагає пояснень детальної відповіді на кожний аргумент сторін. Відповідно, питання, чи дотримався суд свого обов'язку обґрунтовувати рішення, може розглядатися лише в світлі обставин кожної справи (див. Ruiz Torija v. Spain, рішення від 9 грудня 1994 р., Серія A, N 303-A, с. 12, параграф 29).
90. Суд зазначає, що в цій справі Куйбишевський районний суд м. Донецька, розглянувши переважно ті самі докази під час судових засідань, дійшов до двох абсолютно різних висновків 7 березня та 6 липня 2000 р. щодо необхідності подальшого розгляду справи та щодо засудження заявника (див. параграф 85 вище).
91. Суд не задоволений поясненнями Уряду щодо причин засудження заявника, після того, як справа слухалася вдруге, на підставі доказів та обвинувального висновку, поданого прокуратурою з самого початку, та вказівок президії Донецького обласного суду, в той час, як докази прокуратури не змінилися. Суд також вважає, що у своїй постанові від 6 липня 2000 р. Районний суд недостатньо роз'яснив причини відхилення від своїх попередніх висновків (див. параграф 28 вище). Зокрема, суд не звернувся до сумнівів, які висловив 7 березня 2000 р., повертаючи справу на додаткове розслідування, щодо адміністративної відповідальності заявника та звинувачення у наклепі (див. параграф 22 вище). Крім того, у вироку зазначалося, що заявник знав про неправдивість інформації, опублікованої в підробленому виданні "Голос України", проте ця обставина справи не була достатньо досліджена в мотивувальній частині вироку. Більш того, суд не дослідив свої попередні міркування щодо наявності доказів того, що заявник активно намагався розповсюдити газету, яку він не видав сам, як таку, що містить правдиву інформацію, та щодо того, чи вплинув заявник суттєво на рішення виборців щодо необхідності взяти участі у виборах та не голосувати за пана Кучму.
92. В світлі вищезазначеного, Суд вважає, що заявник не міг скористатися перевагами справедливого судового розгляду, оскільки національні суди не надали обґрунтованої відповіді, чому Куйбишевський районний суд м. Донецька спочатку не знайшов доказів засудження заявника за обвинуваченнями, які йому інкримінувалися, та 7 березня 2000 р. повернув справу на додаткове розслідування, а 6 липня 2000 р. визнав заявника винним у перешкоджанні здійсненню громадянами України своїх виборчих прав. Відсутність обґрунтованого рішення суду завадила заявнику підняти ці питання на апеляційній стадії (див. Suominen v. Finland, заява N 37801/97, параграф 37, рішення від 1 липня 2003 р.).
(e) Правова певність, верховенство права та презумпція невинуватості
93. Право на справедливий судовий розгляд, передбачене статтею 6 параграф 1 Конвенції, передбачає повагу до принципу верховенства права. Одним із основних аспектів принципу верховенства права є принцип правової певності, який передбачає, що коли рішення суду стало остаточним, воно не може бути піддано сумніву будь-яким іншим рішенням суду (див. рішення у справі Brum rescu, наведене вище, параграф 61). Відповідно до цього принципу жодна з сторін не може клопотати про перегляд остаточного і обов'язкового рішення переважно для того, щоб заслухати справу знову та домогтися нового рішення у справі. Повноваження судів вищих інстанцій щодо перегляду рішень мають застосовуватися з метою виправлення судових помилок, а не для нового розгляду справи по суті. Перегляд не має розумітися як удавана апеляція, і сама лише можливість існування двох поглядів на питання не є підставою для дослідження перегляду справи. Відступ від цього принципу дозволяється, коли це зумовлено обставинами суттєвого та непереборного характеру (див. "Рябих проти Росії", заява N 52854/99, параграф 52, ECHR 2003-IX).
94. Суд, проте, відмічає, що ця справа відрізняється від справи Brumarescu (наведеної вище), оскільки постанова від 7 березня 2000 р. не стосувалася остаточного виправдання заявника. Він підтверджує позицію, що ця постанова носила процедурний характер та була передумовою для визначення кримінального обвинувачення щодо заявника (див. параграф 66 вище).
95. Що стосується відповідності процесуальним строкам, Суд знов зазначає, що тлумачення національного законодавства в першу чергу належить до компетенції органів державної влади, зокрема судів. Суд не замінятиме тлумачення, здійснене цими судами, своїм власним, якщо тільки він не встановить ознаки свавілля (див. mutatis mutandis, Ravnsborg v. Sweden, рішення від 23 березня 1994 р., серія A, N 283-B, с. 29, параграф 33 та рішення у справі Bulut, наведене вище, стор. 355-56, параграф 29). Цей принцип, зокрема, відноситься до тлумачення судами правил процесуального характеру, таких як термін подачі документів чи скарг. Хоча часові межі та процесуальні правила, встановлені для внесення прокуратурою протестів, мають бути дотримані як частина справедливого судового розгляду, в принципі, це завдання національних судів, здійснювати нагляд за власними провадженнями.
96. Суд далі відмічає, що постанова від 7 березня 2000 р., що носила процесуальний характер (див. параграф 22 вище), не оскаржувалась за звичайною процедурою, передбаченою статтею 252 Кримінально-процесуального кодексу (параграф 43 вище). Єдиним використаним засобом правового захисту була заява про перегляд в порядку нагляду. Відповідно до статті 358 Кримінально-процесуального кодексу часових меж для подачі такої заяви встановлено не було (див. з 44 вище). Заява про перегляд постанови від 7 березня 2000 р. в порядку нагляду була отримана президією Донецького обласного суду 30 березня 2000 р., коли постанова вже набрала чинності за загальною процедурою. Необмежений термін подачі заяв про перегляд у порядку нагляду процесуального рішення, яке вступило в законну силу, відповідно до статті 385 КПК України (див. параграф 44 вище) не може вважатися нормальним з точки зору дотримання процесуальних строків та відповідності вимогам процесуальної прозорості та передбачуваності ходу кримінального процесу, які є найважливішими питаннями статті 6 параграф 1 Конвенції.
97. На думку Суду, постанова президії Донецького обласного суду про розгляд несвоєчасно поданого подання прокурора про перегляд постанови від 7 березня 2000 р. та відкладення її скасування після місяця з дня її винесення може вважатися свавільною та такою, що може підірвати справедливість процесу.
(f) Висновки
98. Суд, з огляду на висновки, яких дійшов щодо чотирьох зазначених елементів кримінального провадження (див. параграфи 86, 88, 92 та 97 вище), вважає, що кримінальний процес в цілому був несправедливий. Відповідно, мало місце порушення статті 6 параграф 1 Конвенції.
III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 10 КОНВЕНЦІЇ
99. Заявник скаржився на те, що внаслідок вироку Куйбишевського районного суду м. Донецька від 6 липня 2000 р. його право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10, було порушене. У цій статті зазначено, зокрема:
"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватись своїх поглядів, одержувати та передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державі вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних та кінематографічних підприємств.
2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов'язано із обов'язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для охорони громадського порядку або запобігання злочинам, для охорони здоров'я або моралі, для захисту репутації або прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду і є необхідними в демократичному суспільстві".
100. Суд відзначає, що обидві сторони згодні з тим, що засудження заявника становило втручання в його право на свободу вираження поглядів, яке гарантоване параграф 1 статті 10 Конвенції. Однак сторони розійшлись в думці про те, чи було це втручання передбачене законом і чи переслідувало воно законну мету, а саме "захист репутації або прав інших осіб" у сенсі параграф 2 статті 10. Таким чином, Суд має розглянути питання, чи було втручання передбачене законом, чи переслідувало воно законну мету і чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві".
A. Доводи сторін
101. Уряд визнає, що засудження заявника та присуджений строк покарання становили втручання в його право на свободу вираження поглядів за параграфом 1 статті 10. Однак це втручання було виправданим, в сенсі параграф 2 статті 10. Воно було "передбачене законом" (статтею 127 КК і переслідувало законну мету (захист прав інших осіб обирати Президента України в ході вільних і чесних виборів). Крім того, втручання було "необхідним у демократичному суспільстві". Що ж стосується останнього пункту, Уряд вказував, що в усталеній практиці Суду (Ahmed and Others v. the United Kingdom, рішення від 2 вересня 1998 р., Reports 1998-VI, стор. 2376, параграф 52) підкреслюється важливість забезпечення вільного волевиявлення людей під час виборів і необхідність захисту демократичного суспільства від втручань, таких як у цій справі, у цей процес. Поширення інформації про кандидата в Президенти було в інтересах виборців. Однак, коли поширенню підлягала неправдива інформація, це могло вчинити негативний вплив на репутацію кандидата і перешкодити йому проводити ефективну виборчу кампанію.
102. Уряд повторює, що виступаючи як представник іншого кандидата в президенти, заявник поширив неправдиву інформацію про смерть суперника останнього. Тим самим він брав участь у нечесній виборчій кампанії і завдав шкоди інтересам українського суспільства, які полягають в проведенні чесних виборів. Визнавши заявника винним у вчиненні злочину, передбаченому статтею 127 КК (див. параграф 41 вище), українські суди діяли суворо в межах свого розсуду. Більше того, заявник був засуджений до умовного позбавлення волі з випробувальним терміном, що не може не вважатися диспропорційним до обставин справи. Тому Уряд робить висновок про відсутність порушення статті 10 Конвенції щодо втручання в право заявника на поширення інформації в ході виборів.
103. Заявник з цим не погодився. Він наполягав, що п. 2 статті 127 КК не може бути застосований до його дій. Зазначене положення сформульоване настільки нечітко, що він не міг передбачати, що за цей вчинок його можуть позбавити волі. Його дії підпадали під статтю 186-2 Кодексу про адміністративні правопорушення, і його не можна було карати за поширення інформації (див. параграф 42 вище). Крім того, відповідні санкції були застосовані до нього виключно у зв'язку з виборчою кампанією кандидата на пост Президента Л.Д.Кучми. Чимало неправдивої інформації було поширено й у відношенні до інших кандидатів, проте нікого за це не покарали. Що ж стосується винесення йому умовного вироку, то, на думку заявника, це доводить, що навіть суд усвідомлював абсурдність висунутих проти нього обвинувачень.
1. Практика Суду
104. Відповідно до усталеної практики Суду сфера для обмеження політичних висловлювань чи дебатів щодо питань, які становлять загальний інтерес, є дуже малою відповідно до парараф 2 статті 10 Конвенції (див. mutatis mutandis, серед інших джерел, рішення у справі Lingens v. Austria, від 8 липня 1986 р., Серія A, N 103, стор. 26, параграф 42 та Castells v. Spain, рішення від 23 квітня 1992 р., Серія A, т. 236, стор. 23, параграф 43). Ця свобода підпадає під обмеження, викладені в статті 10 параграф 2 Конвенції, які, проте, мають тлумачитися однозначно. Необхідність будь-якого обмеження має бути переконливо встановлена.
105. Критерій "необхідності в демократичному суспільстві" вимагає від Суду встановлення того, чи відповідало "втручання", яке оскаржується, "нагальній суспільній необхідності", чи було це втручання пропорційним законній меті, яку воно переслідувало, та чи були доводи, надані національними органами на виправдання втручання, відповідними і достатніми (див. Sunday Times v. the United Kingdom (1), рішення від 26 квітня 1979 р., Серія A, т. 30, стор. 38, параграф 62). При визначенні існування такої "необхідності" та при обранні засобів в цьому зв'язку органи державної влади наділені певною свободою розсуду. Проте ця свобода розсуду не є необмеженою - вона нерозривно пов'язана з контролем Суду, якому належить винести остаточне рішення про сумісність застосованих обмежень з правом на свободу вираження поглядів, що захищається статтею 10 Конвенції (див. справу Bladet Tromso and Stensaas v. Norway [GC], заява N 21980/93, параграф 58, ECHR 1999-III, і справу Cump n and Maz re v. Rumania [GC], заява N 33348/95, параграф 88, ECHR 2004-XI).
106. Завданням Суду при нагляді не є органи підміна національних судів, а контроль за відповідністю статті 10 тих рішень, які вони винесли, здійснюючи своє право на свободу розсуду (див. справу Bergens Tidende and Others v. Norway, заява N 26132/95, параграф 50, ECHR 2000-I). При цьому Суд повинний поглянути на втручання, що оскаржується, в світлі обставин справи в цілому, включаючи зміст статті і умови, в яких вона була поширена (див. Barfod v. Denmark, рішення від 22 лютого 1989 р., Серія A, т. 149, стор. 12, параграф 28).
107. Наприкінці Суд повторює, що стаття 10 захищає не тільки зміст ідей, що виражаються, і інформації, але і форму їх поширення (див. справу Nilsen and Johnsen v. Norway, заява N 23118/93, параграф 43, ECHR 1999-VIII).
2. Чи було втручання передбачене законом?
108. Суд зауважує, що однією з вимог, яка випливає з вислову "передбачений законом" є передбачуваність відповідних заходів. Та чи інша норма не може вважатись "законом", якщо вона не сформульована з достатньою чіткістю, щоб громадянин міг регулювати свою поведінку: він повинен мати можливість - за необхідності за належної правової допомоги - передбачити наслідки, до яких може призвести певна дія (див., наприклад, Rekvenyi v. Hungary [GC], заява N 25390/94, параграф 34, ECHR 1999-III та Feldek v. Slovakia, заява N 29032/95, параграф 56, ECHR, 2001-VIII). Рівень передбачуваності значною мірою залежить від змісту заходу,сфери, яку він має охопити, а також кількості та статусу тих, до кого він застосовується (див. рішення у справі Groppera Radio AG and others v. Switzerland від 28.05.90, серія A, N 173, стор. 26, параграф 68).
109. Суд не вважає переконливими доводи заявника щодо застосування національними судами в його справі Кримінального кодексу, а не Кодексу про адміністративні правопорушення (див. параграфи 41 - 42 вище). У зв'язку з цим, він їх відхиляє. Взявши до уваги свою практику щодо вимог чіткості та передбачуваності (див. рішення у справі Markt Intern Verlag GmbH and Klaus Beermann v. Germany від 20.11.89, Cерія A, N 165, стор. 18, параграф 30; Mueller v. Switzerland від 24.05.88, серія A, N 133, стор. 20, параграф 29) та з огляду на той факт, що стаття 127 Кримінального кодексу відповідала цим вимогам, Суд вважає, що втручання у право заявника було "передбачене законом" в розумінні параграф 2 статті 10 Конвенції.
3. Чи переслідувало втручання правомірну мету?
110. Суд погоджується з Урядом, що втручання, яке є предметом спору, переслідувало законну мету - забезпечення виборців правдивою інформацією в ході президентської кампанії 1999 р. Залишається, однак, питання, чи було втручання необхідним та пропорційним до законної мети, що переслідувалася.
4. Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві і пропорційним до законної мети, що переслідувалася?
111. Суд дотримується думки, що стаття, яка оспорюється, розповсюджена в номері сфальсифікованої газети, стосувалася питань великого суспільного інтересу, а саме: особистості конкретного кандидата на президентських виборах та його нібито смерті від викликаної алкогольною інтоксикацією міокардіодистрофії і наступного державного перевороту, здійсненого кримінальним оточенням нібито померлого Кучми (див. параграф 13 вище). Згадані в статті теми торкалися виборів як таких і можливості виборців голосувати за конкретного кандидата. На думку Суду, це важливі питання, здатні покласти початок серйозній суспільній дискусії в ході виборів. Отже, до цієї справи цілком можуть бути застосовані принципи щодо рамок політичної дискусії (див. справа "Українська прес-група" проти України", заява N 72713/01, параграфи 39 - 41, рішення від 29 березня 2005 р.).
112. Що стосується питання про те, чим була стаття, що заперечується: фактичним твердженням або оціночним судженням, - Суд відзначає, що національні суди кваліфікували інформацію, що містилася в статті, як викладення фактів, тобто факту смерті Кучми і підміні його схожою на нього людиною, а тому таким, яке перешкоджало виборцям обрати його Президентом (див. параграф 28 вище). Суд вважає, що ця стаття також має бути визнана як така, що містить неправдиві твердження (див. справа Harlanova v. Latvia, рішення щодо прийнятності від 3 квітня 2003 р., заява N 57313/00).
113. Однак із установлених національними судами фактів вбачається, що це твердження не було підготовлено або опубліковано самим заявником - він просто посилався на нього в розмовах з іншими особами як на особисту оцінку фактичної інформації, вірогідність якої викликала в нього сумнів. Національні суди не довели того, що він навмисне намагався ввести в оману інших виборців і перешкодити їм у здійсненні ними своїх виборчих прав на президентських виборах 1999 р. Більш того, сама по собі стаття 10 Конвенції не забороняє обговорення або поширення отриманої інформації, навіть якщо виникають серйозні сумніви щодо її вірогідності. Якби це було не так, то це означало б, що люди були б позбавлені права виражати свої погляди і думки про заяви, зроблені у ЗМІ, що накладало б необґрунтовані обмеження на свободу вираження поглядів, гарантовану статтею 10 Конвенції.
114. Суд відзначає, що, відповідно до тверджень заявника, під час обговорення цієї інформації з іншими людьми він не знав, чи була вона правдива або помилкова. За його твердженнями, він прагнув її перевірити. Більше того, вплив інформації, що містилася в газеті, був незначним, оскільки заявник мав лише вісім екземплярів сфальсифікованої газети "Голос України", і він розповідав про неї тільки обмеженому колу осіб. Цей факт національні суди мали б взяти до уваги (див. параграф 28 вище). Розглядаючи справу заявника, національні суди також мали б враховувати право на свободу вираження поглядів та обговорення інформації, гарантоване статтею 10 Конвенції, зважаючи на конкретні обставини президентських виборів.
115. Суд нагадує, що при оцінці співрозмірності втручання варто брати до уваги і такі фактори, як характер і суворість накладеного покарання (див. справу Ceylan v. Turkey, заява N 23556/94, параграф 49, ECHR 1999-I; справу Skatka v. Poland, заява N 43425/98, парарафи 41 - 42, рішення від 27 травня 2003 р.; зазначену вище справу Cumpana and Mazare v. Rumania параграфи 111 - 124). У справі заявника покарання у виді позбавлення волі терміном на 5 років умовно з випробувальним терміном на два роки, штраф у розмірі 170 українських гривень(3) і наступне анулювання Донецькою обласною кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю являло собою дуже суворе покарання.
---------------
(3) 32,82 Євро.
116. Іншими словами, доводи, на які посилалась держава-відповідач, не були ні істотними, ні достатніми для обґрунтування того, що оскаржуване втручання було "необхідним у демократичному суспільстві". Крім того, рішення засудити заявника за обговорення інформації, що містилися у підробленому екземплярі газети, про смерть Президента Кучми було явно неспіврозмірним переслідуваній законній меті.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє законодавство відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
A. Шкода
119. Заявник вимагав 31500 Євро як компенсацію матеріальної шкоди, заподіяної йому внаслідок втрати доходу; 1200 українських гривень(4) як відшкодування державного мита, сплаченого ним за поновлення свідоцтва про право заняття адвокатською діяльністю; судові витрати, понесені ним у ході національних розглядів (1000 Євро, виплачені, за його твердженням, адвокатові пану В.Філіпенко); штраф, сплачений ним на підставі судового рішення від 6 липня 2000 р. (170 українських гривень(5), і витрати, пов'язані з утриманням його під вартою. В сукупності, він вимагав 150000 Євро як компенсацію матеріальної і моральної шкоди. Він стверджував, що його незаконне засудження спричинило сильні душевні страждання в нього самого й у його родини і, до того ж, завдало шкоди його діловій репутації.
---------------
(4) 194,73 Євро.
(5) 32,82 Євро.
120. Уряд наполягав на відсутності причинно-наслідкового зв'язку між оскаржуваним порушенням і сумами, котрі вимагав заявник. Він вважав, що вимоги заявника надмірно високі і безпідставні, і тому мають бути відхилені. Він додавав, що, у будь-якому випадку, саме встановлення факту порушення становило б достатню сатисфакцію для заявника.
121. З огляду на обставини справи, Суд вважає, що заявник не довів існування причинно-наслідкового зв'язку між виявленими порушеннями і заявленим ним матеріальним збитком, оскільки вимагав відшкодування витрат, понесених у зв'язку з розглядом справи в національних судах, втрати доходу, витрат, пов'язаних з його утриманням під вартою тощо. Отже, немає підстав для присудження заявникові відшкодування за зазначеними вимогами. Приймаючи до уваги всі обставини справи, Суд вважає, що єдиними обґрунтованими вимогами про відшкодування матеріального збитку є ті, котрі пов'язані з анулюванням свідоцтва заявника про право заняття адвокатською діяльністю (194,73 Євро) і штраф, сплачений ним на виконання вироку (32,82 Євро). Таким чином, в цій частині Суд присуджує заявнику 227,55 Євро.
122. Суд визнає, що заявник зазнав і моральної шкоди - душевні страждання через те, що його негайно не доставили до судді для розгляду питання про законність його арешту (параграф 3 статті 5 Конвенції, через відсутність справедливого судового розгляду у його справі (параграф 1 статті 6 Конвенції) і через засудження його за обговорення політично значимої інформації в ході виборів (стаття 10 Конвенції) - що не може бути в достатній мірі компенсоване одним лише встановленням факту порушення Конвенції. Здійснюючи свою оцінку на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 10000 Євро в цій частині.
B. Судові витрати
123. Заявник, якому не була надана юридична допомога для представництва в Суді, вимагав 1000 Євро як компенсацію витрат, понесених ним у ході національних судових розглядів. Він не вимагав відшкодування судових витрат, понесених ним під час розгляду справи в Суді.
124. Уряд заявляв, що заявлена сума не має відношення до справи, яка розглядається в Суді. Він стверджував також, що заявник не надав ніяких документів на підтвердження того, що він дійсно поніс ці витрати.
125. Суд відзначає, що заявник не надав ніяких конкретних документів на підтвердження своїх вимог щодо відшкодування понесених ним витрат. До того ж він не обґрунтував і не конкретизував свої вимоги щодо відшкодування витрат, понесених ним у Суді. Тому Суд вирішив не присуджувати заявнику жодних сум у цій частині.
C. Пеня
126. Суд вважає, що пеня, яка нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.
З ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
2. Вирішив, що параграф 1 статті 6 застосовується до кримінального провадження у справі;
5. Ухвалив, що:
(a) протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним згідно з параграфом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявникові в українських гривнях за курсом на день здійснення платежу 227,55 (двісті двадцять сім Євро п'ятдесят п'ять центів) Євро компенсації матеріальної шкоди та 10000 (десять тисяч) Євро компенсації моральної шкоди, а також будь-який податок, який може підлягати сплаті із зазначених сум;
(b) після сплину вищезазначених трьох місяців і до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься пеня у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.
6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 березня 2005 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.
Голова (підпис) ДЖ.-П.Коста
Заступник секретаря (підпис) С.Нейсміт
Відповідно до параграфа 2 статті 45 Конвенції і параграфа 2 правила 74 Регламенту Суду, до цього рішення додаються окремі думки пана Кабрал Баррето і пані Мулароні.
ДЖ.-П.К.
С.Х.Н.
ЧАСТКОВО СПІВПАДАЮЧА ДУМКА СУДДІ КАБРАЛ БАРРЕТО
Якщо я погоджусь з рішенням більшості, що мало місце порушення статті 6 щодо принципів рівності сторін, правової певності, верховенства права та презумпції невинуватості, я мушу не погодитись з їх обґрунтуванням та висновком про порушення статті 6 параграфа 1 Конвенції щодо незалежності та неупередженості судів, що розглядали справу, рішення та через невмотивованість судового рішення. У цьому зв'язку, я поділяю причини, висвітлені в частково співпадаючій думці моєї колеги - судді Антонелли Мулароні.
ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ МУЛАРОНІ
Погоджуючись з найголовнішим положенням рішення, що у цій справі мало місце порушення статті 6 параграфа 1 Конвенції, я не цілком погоджуюсь з обґрунтуванням, яке підтримала більшість суддів, та з усіма аспектами його аналізу.
Я погоджусь з обґрунтуванням і фактом того, що мало місце порушення статті 6 параграфа 1 Конвенції щодо принципів рівності сторін (див. параграфи 87 - 88 рішення), правової певності, верховенства права та презумпції невинуватості (див. параграфи 93 - 97 рішення). Проте я не погоджуюся з обґрунтуванням та висновком про порушення статті 6 параграф 1 щодо незалежності та неупередженості судів, що розглядали справу (див. параграфи 80 - 86) та у зв'язку з невмотивованістю судового рішення (див. параграфи 89 - 92 рішення).
1. Щодо незалежності та неупередженості судів, що розглядали справу, більшість правильно вказує, що твердження заявника про те, що суддя Т. Куйбишевського районного суду м. Донецька керувався політичними мотивами та був поінструктований головою районної державної адміністрації, є незначними при оцінці його скарг щодо відсутності незалежності та неупередженості судів, які розглядали справу (див. параграф 82 рішення). Проте, стверджуючи це, більшість притримується доводів загального характеру щодо недосконалості національного законодавства, що, я вважаю, не має значення для розгляду справи і дає підстави для виникнення обґрунтованих сумнівів щодо можливості встановлення порушення статті 6 параграф 1 (див. параграф 83 рішення).
Далі, більшість суддів досліджує питання неупередженості судді у справі, підкреслюючи, що він був юридично змушений діяти за вказівками президії обласного суду, яка скасувала попередню постанову та відправила справу для розгляду по суті. Крім того, більшість розвиває серію тверджень, з якими мені важко погодитися (див. параграфи 84 - 85 рішення). Я вважаю, що існуюча в Україні система (принаймні, на час подій у справі) могла бути, mutatis mutandis, прирівняною до процедури касації та до такої загальновідомої у багатьох країнах - учасницях процедури як повернення справи до судів нижчої інстанції для розгляду по суті. Я боюся, що внаслідок обґрунтування, прийнятого більшістю щодо сумнівів заявника відносно неупередженості судді Куйбишевського районного суду м. Донецька (див. параграф 86 рішення), більш серйозні сумніви можуть виникнути у майбутніх заявників щодо упередженості суддів, які розглядатимуть питання винуватості підсудних після того, як касаційний суд поверне справу для розгляду по суті. Мені здається, що висновок про те, що "сумніви заявника щодо неупередженості судді Куйбишевського районного суду м. Донецька можуть вважатися об'єктивно виправданими" є не лише дуже серйозним, а й таким, що може мати небажані наслідки в майбутньому.
Щодо "недостатніх правових та фінансових гарантій проти зовнішнього тиску на суддю у справі" та, зокрема, "відсутності таких гарантій проти можливого тиску з боку Голови обласного суду", я вважаю такий аргумент дуже слабким для обґрунтування висновку про порушення статті 6 параграф 1, частково з причин, вказаних вище, частково через те, що він може, між іншим, та за відсутності інших доказів, навести на думку, що суддя був корумпований.
З огляду на всі ці причини, я не можу приєднатися до точки зору більшості про порушення статті 6 параграф 1 Конвенції відносно незалежності та неупередженості судів у справі.
2. Щодо невмотивованості судового рішення (див. параграфи 89 - 92 рішення), мені здається, що більшість робить такий висновок на підставі аналізу питання щодо незалежності та неупередженості судів, що розглядали справу по справі. Читаючи вирок районного суду від 6 липня 2000 р. (див. параграф 28 рішення), я не можу зробити висновок, що він був недостатньо обґрунтований. Принаймні, він обґрунтований так само, як і багато інших судових рішень, в яких Суд не вбачав жодних проблем за статтею 6 параграф 1 Конвенції. З огляду на міркування, викладені вище в частині першій, я не переконана, що районний суд повинен був вказувати, чому він спочатку не знайшов доказів обвинувачення заявника та відправив справу на додаткове розслідування та, врешті, 6 липня 2000 р., внаслідок постанови президії Донецького обласного суду від 5 квітня 2000 р. (див. параграф 24 рішення), визнав заявника винним у перешкоджанні здійсненню виборчого права громадян.
Як наслідок я не можу дійти висновку про порушення статті 6 параграф 1 Конвенції у зв'язку з невмотивованістю судового рішення.
* * *
Що стосується статті 10, то я згодна з більшістю суддів, що встановили факт її порушення. Однак єдина причина, через яку я дійшла такого висновку - та обставина, що втручання в права заявника було непропорційним, оскільки покарання було надмірно суворим (див. параграф 115 рішення).
Я не недооцінюю серйозності того, що зробив заявник. Суд визначив - і я цілком згодна з ним - що стаття є неправдивим твердженням. Поза всяким сумнівом, інформація була неправдивою, тому що пан Кучма був живий. Це було очевидним поширенням неправдивої інформації щодо важливого аспекту життя країни, а саме: виборів Президента. Навіть допускаючи, що статтю можна вважати внеском в обговорення суспільно-значимих або загальнополітичних питань, я не переконана, що заявник діяв сумлінно в прагненні надати точну і достовірну інформацію іншим особам (див., серед інших джерел, справу Colombani and Others v. France, заява N 51279/99, параграф 65, ECHR 2002-V). Заявник міг би спробувати перевірити правдивість або хибність цієї інформації до (а не після) її поширення, що не залишило б сумнівів щодо її правдивості. Я не вважаю, що свобода вираження надає право поширювати неправдиву інформацію, можливо, з метою надати перевагу іншому кандидатові в Президенти.
Суд неодноразово вказував, що преса не повинна переступати меж, встановлених, зокрема, в інтересах захисту репутації або прав інших осіб (див. зазначене вище рішення у справі Colombani, параграф 56). Права і свободи особи зазнають обмежень, коли справа стосується прав і свобод інших людей.