ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ
Друга секція
Р І Ш Е Н Н Я
Справа "Бакалов проти України" (Заява N 14201/02)
| Страсбург, 30 листопада 2004 року |
Переклад офіційний
Це рішення стане остаточним за обставин, викладених у п. 2 статті 44 Конвенції. Воно може підлягати редакційним виправленням.
У справі "Бакалов проти України"
Європейський суд з прав людини (друга секція) у складі:
п. Ж.-П.Коста (голова палати),
п. А.Б.Бака,
п. І.Кабрал Баррето,
п. К.Юнгвірт,
п. В.Буткевич,
пані А.Мулароні,
пані Д.Йочєнє, судді,
а також пані С.Доллє, Секретар секції,
після обговорення в нарадчій кімнаті 9 листопада 2004 року,
виносить таке рішення, що було прийняте того ж дня:
ПРОЦЕДУРА
1. Справу було порушено проти України за заявою (N 14201/02), поданою до Суду 5 березня 2002 року за ст. 34 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянином України п. Вадимом Федоровичем Бакаловим (далі - заявник).
2. Уряд України (далі - Уряд) представляли його Уповноважені - пані Валерія Лутковська, змінена згодом пані Зоряною Бортновською.
3. Скарги заявника про порушення пункту 1 статті 6 та статті 13 Конвенції були комуніковані Уряду-відповідачу 21 квітня 2003 року. Того ж дня Суд прийняв рішення, що має бути застосований пункт 3 статті 29 Конвенції і питання щодо прийнятності та суті заяви розглядатимуться разом.
4. Заявник і Уряд подали свої зауваження щодо суті ( правило 54А).
ФАКТИ
5. Заявник, п. Вадим Федорович Бакалов, - громадянин України, який народився 23 лютого 1970 року і мешкає у м. Одесі. У Суді його інтереси представляє Олександр Казановський - адвокат, який практикує в м. Одесі.
I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ
6. 24 вересня 1997 року заявника затримали працівники Ленінського районного відділу міліції у м. Одеса.
7. 25 вересня 1997 року у будинку заявника був проведений обшук, під час якого були знайдені набої.
8. 30 вересня 1997 року проти заявника було висунуте обвинувачення у зберіганні набоїв (стаття 222-1 Кримінального кодексу) і проти нього була порушена кримінальна справа.
9. 26 грудня 1997 року кримінальну справу було закрито з огляду на недоведеність його участі у вчиненні злочину.
10. 25 серпня 1998 року заявник звернувся з позовом до Київського районного суду м. Одеси, оскаржуючи незаконне затримання, незаконний обшук та конфіскацію частини його майна. Заявник стверджував, що обшук проводився без ордера і ніяких набоїв знайдено не було. Він також вимагав компенсацію за моральну шкоду, завдану незаконними діями працівників міліції.
11. 16 серпня 1999 року Київський районний суд м. Одеси задовольнив позов заявника і зобов'язав Державне казначейство виплатити заявнику компенсацію у розмірі 82 472,00 грн (1).
----------------
(1) 17 530,3 ЄВРО.
12. 6 червня 2000 року Одеський обласний суд скасував рішення суду в частині, яка стосувалась компенсації матеріальної шкоди, і повернув справу на новий розгляд до Київського районного суду м. Одеси, який пізніше присудив заявнику 2020 грн (2) компенсації за матеріальну шкоду. Суд також зобов'язав Державне казначейство виплатити заявнику компенсацію у розмірі 50 000 грн (3) за завдану моральну шкоду.
----------------
(2) 328,27 ЄВРО.
(3) 9486,76 ЄВРО.
13. 31 жовтня 2001 року заявник подав скаргу до Державного казначейства, яка стосувалась невиконання рішення суду від 6 червня 2000 року, винесеного на його користь.
14. 15 листопада 2001 року Державне казначейство повідомило заявнику, що у державному бюджеті на 1999-2001 рр. кошти на такі виплати не були передбачені.
15. 29 січня 2002 року заявник звернувся до Державного казначейства з проханням виконати рішення суду від 6 червня 2000 року.
16. 26 лютого 2002 року Державне казначейство проінформувало заявника, що не розроблений порядок для виплати компенсації і, таким чином, виплата неможлива.
17. 15 травня 2002 року Національний Банк перерахував заявнику 2020 грн компенсації за матеріальну шкоду.
18. 10 грудня 2002 року Національний банк перерахував заявнику 50 000 грн компенсації за моральну шкоду.
II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО
19. Відповідне національне законодавство викладене в рішенні від 27 липня 2004 року у справі "Ромашов проти України" (N 67534/01).
20. Заявник скаржиться на неспроможність державних органів виконати рішення суду від 6 липня 2000 року, винесеного на його користь. Він стверджує про порушення пункту 1 статті 6 Конвенції та статті 1 Першого протоколу Конвенції, які проголошують у відповідних частинах:
Пункт 1 Стаття 6
"Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом..."
Стаття 1 Першого протоколу
"Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права.
Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків або інших зборів або штрафів".
I. ПОПЕРЕДНІ ЗАУВАЖЕННЯ УРЯДУ ЩОДО ПРИЙНЯТНОСТІ ЗАЯВИ
А. Статус жертви заявника
21. Уряд наголошував, що рішення суду від 6 липня 2000 року, винесене на користь заявника, було виконане у повному обсязі і заявник не може більше вважатись жертвою порушення його прав в сенсі пункту 1 статті 6. Уряд також пропонував визнати заяву неприйнятною або вилучити її з реєстру справ Суду.
22. Заявник не погоджувався.
23. Суд не поділяє позицію Уряду. Суд вважає, що заявник ще може скаржитись на свій статус жертви стверджуваного порушення прав, гарантованих пунктом 1 статті 6 щодо періоду, протягом якого рішення, про яке йдеться, залишалось невиконаним (див. справу "Войтенко проти України", заява N 18966/02, рішення від 6 червня 2004 року п. 35; справу "Шмалько проти України", заява N 60750/00, рішення від 20 липня 2004 року, п. 34; справу "Ромашов проти України", заява N 67534/01, рішення від 27 липня 2004 року, п. 27).
Б. Заперечення щодо вичерпання національних засобів захисту
24. Уряд стверджував, що заявник не вичерпав національні засоби захисту, оскільки він не звертався до національних судів зі скаргами на бездіяльність Державної виконавчої служби чи для прискорення перебігу виконання рішення у його справі.
25. Заявник заперечував це твердження.
26. Суд повторює свою прецедентну практику в цій сфері. Суд вважає, що ситуація є аналогічною тій, яка склалась у справах Войтенка, Шмалька і Ромашова (посилання вище на пункти 28-31, 37-39 і 30-32 відповідно), і, виходячи з цього, у цій справі немає підстав відхиляти цю заяву. Таким чином, Суд робить висновок, що заявнику не потрібно було використовувати засіб захисту, на який посилався Уряд, і, таким чином, заявник дотримався вимог, непередбачених пунктом 1 статті 35 Конвенції.
27. У світлі поданих сторонами зауважень Суд вирішує, що скарга заявника щодо порушення пункту 1 статті 6 Конвенції порушує серйозні питання фактів та права за Конвенцією, встановлення яких вимагає розгляду справи по суті. Таким чином, Суд робить висновок, що скарга не є повністю необґрунтованою в сенсі пункту 3 статті 35 Конвенції. Жодних підстав для визнання її неприйнятною встановлено не було. Таким чином, скарга має бути визнана прийнятною.
28. Суд посилається на свої аргументи щодо пункту 1 статті 6 Конвенції, стосовно статті 34 і пункту 1 статті 35 (пункти 23 та 26 вище), які тією ж мірою стосуються скарги заявника за статтею 1 Першого протоколу до Конвенції. Відповідно Суд вважає, що ця скарга не є повністю необґрунтованою чи неприйнятною з будь-яких інших підстав, закріплених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.
29. Заявник скаржиться відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції на неспроможність державних органів виконати рішення суду від 16 серпня 1999 року, яке було змінене ухвалою суду від 6 червня 2000 року.
30. Уряд повторював, що у цій справі не було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на виконання рішення суду. Уряд вважав, що рішення суду було виконане у розумний строк. Більше того, причиною невиконання рішення суду було складне фінансове становище держави.
31. Заявник не погоджувався. Зокрема, він скаржився, що виконання рішення тривало надто довго.
32. Суд нагадує, що право, яке захищаються пунктом 1 статті 6 Конвенції, було б примарним, якби національна правова система дозволяла існування ситуації, коли б остаточне обов'язкове рішення суду було невиконаним на шкоду однієї зі сторін. Тому виконання рішення суду повинно розглядатись як невід'ємна частина судового процесу в сенсі статті 6 Конвенції (див. справу "Хорнсбі проти Греції", рішення від 19 березня 1997 року, п. 40).
33. Державні органи не можуть довільно посилатись на брак коштів як на виправдання невиконання рішення. Відомо, що затримка у виконанні судового рішення може за певних обставин бути виправдана, але не за рахунок звуження суті права, яке захищається статтею 6 Конвенції (див. справу "Іммобіліаре Саффі проти Італії", заява N 22774/93, п. 74). У цій справі заявник не повинен бути позбавлений виконання рішення, винесеного на його користь, яке мало велике значення для нього і його сім'ї, через заявлені державою складності фінансування.
34. Суд зауважує, що рішення від 16 серпня 1999 року, яке було змінене ухвалою Одеського обласного суду від 6 червня 2000 року, залишалось невиконаним тривалий період часу. Наявна очевидна затримка у виконанні рішення суду з червня 2000 року до 15 травня 2002 року, яка не була належним чином обґрунтована Урядом (порівн. справу "Шмалько проти України", заява N 60750/00, рішення від 20 липня 2004 року, п. 45). Заборгованість залишалась невиплаченою до 10 грудня 2002 року, коли залишок боргу був виплачений.
35. Таким чином, Суд вирішує, що відмовою вжити необхідних заходів протягом двох з половиною років для виконання рішення суду від 16 серпня 1999 року, яке було змінене ухвалою суду від 6 червня 2000 року, державні органи позбавили сенсу положення пункту 1 статті 6 Конвенції.
37. Заявник стверджував, що в порушення статті 1 Першого протоколу було невиправдане втручання у його майнові права. Суттєва затримка при виплаті заборгованості позбавила заявника реального володіння його майном.
38. Уряд погоджувався, що в сенсі цього положення рішення суду становить майно. Проте Уряд вважав, що статтю 1 Першого протоколу не було порушено, оскільки право заявника на призначені йому кошти не ставилось під сумнів і його не було позбавлено його власності. Уряд також зауважував, що затримка у виплаті коштів була зумовлена відсутністю бюджетних асигнувань.
39. Суд нагадує свою прецедентну практику про те, що неможливість для заявника домогтись виконання судового рішення, винесеного на його чи її користь, становить втручання у право на мирне володіння майном, передбачене у першому реченні пункту 1 статті 1 Першого протоколу (див. справу "Войтенко проти України", заява N 18966/02, рішення від 29 червня 2004 року, п. 53).
40. Суттєва затримка виплати коштів заявнику у цій справі тривалістю близько двох з половиною років також становить втручання, яке Уряд належним чином не обґрунтував. Суд вирішує, що відсутність бюджетного фінансування не є виправданням за бездіяльність. Відповідно тут також є порушення пункту 1 Першого протоколу.
"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".
А. Шкода та судові витрати
42. Заявник не вимагав жодного відшкодування за завдану йому матеріальну шкоду. Щодо нематеріальної шкоди він вимагав 120 000 грн (приблизно 20 000 ЄВРО). Він також вимагав 20 000 грн на відшкодування понесених судових витрат, оскільки таку суму він виплатив своєму представнику.
43. Уряд стверджував, що вимоги заявника були необґрунтовані і перебільшені.
44. Суд вирішує, що вимоги заявника безперечно надмірні. Виходячи з принципу об'єктивності, передбаченого статтею 41 Конвенції, Суд призначає заявнику 1200 ЄВРО нематеріальної шкоди і 500 ЄВРО судових витрат.
Б. Пеня
45. Суд вважає за доцільне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої мають бути додані три відсотки.
ЗА ЦИХ ПІДСТАВ СУД ОДНОГОЛОСНО
1. Оголошує заяву прийнятною;
4. Вирішує, що:
(а) протягом трьох місяців з дня, коли рішення стане остаточним відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач має сплатити заявнику 1200 ЄВРО (одну тисячу двісті ЄВРО) нематеріальної шкоди і 500 ЄВРО (п'ятсот ЄВРО) витрат на провадження в Суді плюс будь-який податок, який має бути сплачений; ці суми мають бути конвертовані у національну валюту держави-відповідача на день здійснення платежу;
(б) у випадку несплати чи несвоєчасної сплати належної заявнику суми на неї нараховуватиметься пеня, яка дорівнює граничній позичковій ставці Європейського центрального банку плюс три відсотки, з часу, коли закінчиться вищезгаданий тримісячний строк, і до моменту повного розрахунку;
5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.
Вчинено англійською мовою та повідомлено письмово 30 листопада 2004 року відповідно до пп. 2 та 3 правила 77 Реґламенту Суду.
| Голова секції Секретар секції | Ж.-П.КОСТА С.ДОЛЛЄ |
