Справа «Бахаров проти України» (Заява № 28982/19)

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Бахаров проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Карло Ранцоні (<…>), Голова,

Маттіас Гуйомар (<…>),

Микола Гнатовський (<…>), судді,

та Мартіна Келлер (<…>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 28982/19), яку 21 травня 2019 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин Болгарії п. Даніел Крастов Бахаров (далі - заявник), 1973 року народження, який проживає у м. Нью-Йорку, і якого представляв п. Д.С. Круговий - юрист, який практикує у м. Києві,

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд), який представляв його Уповноважений, на останніх етапах провадження п. І. Ліщина з Міністерства юстиції, про скаргу за статтею 8 Конвенції щодо тривалості провадження на національному рівні, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

зауваження сторін,

після обговорення за зачиненими дверима 30 березня 2023 року постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується, як стверджувалося, надмірної тривалості провадження, під час якого заявник вимагав повернення своєї дитини, народженої у січні 2010 року, з України, де вона проживала з липня 2016 року після того, як її туди забрала її мати без дозволу заявника, до Сполучених Штатів Америки - місця її постійного проживання, відповідно до Гаазької конвенції про цивільно-правові аспекти міжнародного викрадення дітей від 25 жовтня 1980 року (далі - Гаазька конвенція). Заявник скаржився на порушення статей 6 і 8 Конвенції.

2. Зазначену заяву заявника було подано до органів державної влади України у жовтні 2016 року. За цією заявою у квітні 2017 року головне територіальне управління юстиції у Харківській області, діючи від його імені, подало позов до Київського районного суду міста Харкова, який зрештою відмовив у задоволенні позовної заяви 29 травня 2017 року, посилаючись, зокрема, на статтю 13 Гаазької конвенції, в якій наведені підстави для відмови у поверненні дитини до місця її постійного проживання. Апеляційна та касаційна скарги, подані заявником на це рішення, були залишені без задоволення Апеляційним судом Харківської області 30 серпня 2017 року та Верховним Судом 29 листопада 2018 року. Мати дитини не дозволяла заявникові будь-які контакти з його дитиною протягом усього провадження. З жовтня 2018 року заявнику офіційно заборонили в’їзд до України. Згідно з твердженнями Уряду постанова про заборону була винесена у зв’язку з його "причетністю до протиправної діяльності" та наявністю у нього "сталих зв’язків зі злочинними організаціями". Більш конкретну інформацію у зв’язку з цим було засекречено і надати не вдалося.

3. Посилаючись на статті 6 і 8 Конвенції, заявник скаржився на те, що у цій справі провадження на національному рівні, під час якого він не міг бачитися зі своєю неповнолітньою дитиною, було надмірно тривалим. Це, як стверджувалося, призвело до відчуження дитини від заявника.

4. Уряд стверджував, що тривалість провадження була виправдана необхідністю всебічного розгляду обставин справи, а заявник ніс відповідальність за деякі затримки, оскільки подавав скарги та процесуальні клопотання. Єдина затримка, за яку могли нести відповідальність органи державної влади, сталася під час розгляду касаційної скарги заявника Верховним Судом і була наслідком судової реформи, яка на той момент здійснювалася в Україні.

5. Суд вважає, що скаргу заявника слід розглядати виключно за статтею 8 Конвенції.

6. Суд вважає, що ця скарга не є явно необґрунтованою у розумінні підпункту "а" пункту 3 статті 35 Конвенції або неприйнятною з будь-яких інших підстав. Тому вона має бути визнана прийнятною.

7. Загальні принципи щодо вимоги термінового розгляду справ за Гаазькою конвенцією, коли плин часу може мати непоправні наслідки для стосунків між дитиною та тим із батьків, хто з нею не проживає, були наведені, серед інших джерел, в рішенні у справі "Віленчик проти України" (Vilenchik v. Ukraine), заява № 21267/14, пункт 53, від 03 жовтня 2017 року.

8. Суд зазначає, що провадження на національному рівні щодо повернення на той момент шестирічної дитини заявника тривало понад два роки у судах трьох інстанцій і супроводжувалося затримками, відповідальність за які, головним чином, несли органи державної влади.

9. Зокрема, головному територіальному управлінню юстиції у Харківській області знадобилося близько шести місяців, щоб ініціювати провадження в національному суді після подання заяви заявником (див. пункт 2). Цей період був надмірно тривалий з огляду на терміновий характер заяви, навіть якщо можна погодитися, що органи державної влади мали з’ясувати певні аспекти справи.

10. Суд бере до уваги те, що подальша затримка приблизно в один рік у Верховному Суді (див. пункт 2), який почав функціонувати в грудні 2017 року після впровадження судової реформи у вересні 2016 року, могла бути спричинена серйозними труднощами, з якими на той момент він зіткнувся під час розгляду касаційних скарг, у тому числі великим навантаженням (див. рішення у справі "Гуменюк та інші проти України" (Gumenyuk and Others v. Ukraine), заява № 11423/19, пункти 6-16, від 22 липня 2021 року). Попри це загальна тривалість провадження цього виду, яка значно перевищила шеститижневий термін, встановлений статтею 11 Гаазької конвенції, хоча він і не є обов’язковим (див., наприклад, рішення у справі "М.Р. та Д.Р. проти України" (M.R. and D.R. v. Ukraine), заява № 63551/13, пункт 60, від 22 травня 2018 року з подальшими посиланнями), вбачається надмірною.

11. Заявник справді частково сприяв загальній тривалості провадження, подаючи різноманітні процесуальні клопотання і скарги, проте немає доказів, що він зловживав своїми процесуальними правами замість того, аби здійснювати законну процесуальну діяльність, і його дії не призвели до значних затримок.

12. З огляду на наведені міркування, а також той факт, що заявник не мав можливості контактувати зі своєю дитиною, якій було шість років на момент, коли її забрала мати, упродовж такого тривалого періоду під час розгляду провадження, Суд вважає, що органи державної влади не розглянули справу оперативно, як того вимагає стаття 8 Конвенції щодо цього виду спорів (див. згадане рішення у справі "Віленчик проти України" (Vilenchik v. Ukraine), пункти 53-56).

13. Отже, було порушено це положення.

14. Заявник вимагав 25 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

15. Уряд стверджував, що вимога була необґрунтованою.

16. Суд присуджує заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватись, і відхиляє решту його вимог.

17. Пеня має призначатися на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує заяву прийнятною.

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

3. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

4. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 04 травня 2023 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суд у.