Справа «Анатолій Єременко проти України» (Заява № 22287/08)

"У випадках, коли правопорушенням, вчиненим суб’єктом інформаційної діяльності, завдано матеріальної чи моральної шкоди фізичним або юридичним особам, винні [у порушенні] особи відшкодовують [шкоду] добровільно або на підставі рішення суду. Органи державної влади, органи місцевого самоврядування як позивачі у справах про захист честі, гідності та ділової репутації вправі вимагати по суду лише спростування недостовірної інформації та не мають права вимагати відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Це не позбавляє посадову особу органу державної влади чи органу місцевого самоврядування права на захист честі, гідності та ділової репутації у суді".

37. Відповідні витяги із Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" передбачають:

"...

2. Стиль і лексика друкованих засобів масової інформації мусять відповідати загальновизнаним етично-моральним нормам".

"Здійснюючи свою діяльність на засадах професійної самостійності, журналіст використовує права та виконує обов’язки, передбачені Законом України "Про інформацію" (№ 2657-12) та цим Законом.

...

Журналіст зобов’язаний:

(1) дотримуватися програми діяльності друкованого засобу масової інформації, з редакцією якого він перебуває у трудових або інших договірних відносинах, керуватися положеннями статуту редакції;

(2) подавати для публікації об’єктивну і достовірну інформацію;

...

(6) виконувати обов’язки учасника інформаційних відносин;

Журналіст несе відповідальність в межах чинного законодавства за перевищення своїх прав і невиконання обов’язків".

"Громадяни, юридичні особи і державні органи, а також їх законні представники мають право вимагати від редакції друкованого засобу масової інформації опублікування ним спростування поширених про них відомостей, що не відповідають дійсності або принижують їх честь та гідність.

Якщо редакція не має доказів того, що опубліковані нею відомості відповідають дійсності, вона зобов’язана на вимогу заявника опублікувати спростування їх у запланованому найближчому випуску друкованого засобу масової інформації або опублікувати його за власною ініціативою....".

"Редакція, журналіст не несуть відповідальності за публікацію відомостей, які не відповідають дійсності, принижують честь і гідність громадян і організацій, порушують права і законні інтереси громадян або являють собою зловживання свободою діяльності друкованих засобів масової інформації і правами журналіста, якщо:

...

(2) вони містяться у відповіді на інформаційний запит щодо доступу до офіційних документів і запит щодо надання письмової або усної інформації, наданої відповідно до вимог Закону України "Про інформацію";

(3) вони є дослівним відтворенням офіційних виступів посадових осіб державних органів, організацій і об’єднань громадян;

...".

38. Заявник скаржився на те, що судові рішення про вилучення статті з вебсайту до розгляду справи про захист честі, гідності та ділової репутації і притягнення його до відповідальності за публікацію оскаржуваної статті були порушенням статті 10 Конвенції, яка передбачає:

"1. Кожен має право на свободу вираження поглядів. Це право включає свободу дотримуватися своїх поглядів, одержувати і передавати інформацію та ідеї без втручання органів державної влади і незалежно від кордонів. Ця стаття не перешкоджає державам вимагати ліцензування діяльності радіомовних, телевізійних або кінематографічних підприємств.

2. Здійснення цих свобод, оскільки воно пов’язане з обов’язками і відповідальністю, може підлягати таким формальностям, умовам, обмеженням або санкціям, що встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі, для захисту репутації чи прав інших осіб, для запобігання розголошенню конфіденційної інформації або для підтримання авторитету і безсторонності суду".

А. Прийнятність

39. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Тому вона має бути визнана прийнятною.

В. Суть

1. Загальні принципи

(а) Свобода вираження поглядів засобів масової інформації та журналістів

40. Загальні принципи наведені повторно в рішенні у справі "Бедат проти Швейцарії" [ВП] (Bedat v. Switzerland) [GC], заява № 56925/08, пункт 48, від 29 березня 2016 року, і нещодавно в рішенні у справі "Редакція газети "Гривна" проти України" (Editorial Board of Grivna Newspaper v. Ukraine), заява № 41214/08, пункт 84, від 16 квітня 2019 року:

"(i) Свобода вираження поглядів є однією з основоположних засад демократичного суспільства та однією з базових умов його прогресу в цілому та самореалізації кожної окремої особи. Відповідно до пункту 2 статті 10 вона стосується не тільки "інформації" чи "ідей", які сприймаються зі схваленням чи розглядаються як необразливі або нейтральні, але й тих, які можуть ображати, шокувати чи непокоїти. Саме такими є вимоги плюралізму, толерантності та широти поглядів, без яких немає "демократичного суспільства". Як встановлено у статті 10 Конвенції, ця свобода підлягає обмеженням, які... однак повинні чітко тлумачитися, а необхідність будь-якого обмеження повинна бути переконливо встановлена...

(ii) Прикметник "необхідний" у розумінні пункту 2 статті 10 Конвенції передбачає існування "нагальної суспільної потреби". Під час здійснення оцінки, чи існує така необхідність, Договірні держави користуються певною свободою розсуду, але ця свобода супроводжується європейським наглядом, який охоплює як законодавство, так і рішення, в яких воно застосовується, навіть ті, що ухвалені незалежним судом....

(iii) Завдання Суду під час здійснення своєї наглядової функції полягає не в тому, щоб підмінити собою компетентні національні органи влади, а радше у перегляді в контексті статті 10 Конвенції рішень, ухвалених ними під час здійснення своїх дискреційних повноважень. Це не означає, що нагляд обмежується лише встановленням того, чи здійснювала держава-відповідач свої дискреційні повноваження обґрунтовано, ретельно та добросовісно; Суд повинен розглянути оскаржуване втручання у контексті справи в цілому та встановити, чи було воно "пропорційним переслідуваній законній цілі", та чи є доводи, наведені національними органами влади для його обґрунтування, "відповідними та достатніми"… При цьому Суд повинен переконатися, що національні органи влади застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції, та, крім того, що вони посилалися на прийнятну оцінку відповідних фактів...".

41. Суд послідовно наголошував, що засоби масової інформації відіграють важливу роль у демократичному суспільстві. Хоча засоби масової інформації не мають переступати певні межі, зокрема щодо захисту репутації та прав інших, тим не менш, їхній обов’язок полягає у поширенні - у спосіб, сумісний з їхніми зобов’язаннями та відповідальністю - інформації та ідей щодо усіх питань, які становлять суспільний інтерес, у тому числі пов’язаних з правосуддям. Засоби масової інформації не лише мають завдання поширювати таку інформацію та ідеї, громадськість також має право отримувати їх. Стаття 10 Конвенції захищає не лише суть висловлених ідей та інформації, але й форму, в якій вони поширені. Свобода журналістів також охоплює можливе використання певного перебільшення або, навіть, провокації (див. рішення у справі "Перна проти Італії" [ВП] (Perna v. Italy) [GC], заява № 48898/99, пункт 39, ЄСПЛ 2003-V, з подальшими посиланнями).

42. Однак Суд зауважив, що наданий журналістам за статтею 10 Конвенції захист діє за умови їхньої добросовісної діяльності з метою надання точної та достовірної інформації згідно з принципами відповідальної журналістики (див. згадане рішення у справі "Бедат проти Швейцарії" (Bedat v. Switzerland), пункт 50). Концепція відповідальної журналістки не обмежується змістом інформації, яка збирається та/або поширюється засобами журналістики; ця концепція також охоплює законність дій журналіста (див. рішення у справі "Пентікайнен проти Фінляндії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 11882/10, пункт 90, ЄСПЛ 2015).

(b) Судді як суб’єкти публікацій і межі допустимої критики

43. Загальні принципи щодо підтримки авторитету судової влади наведені в рішенні у справі "Моріс проти Франції" [ВП] (Morice v. France) [GC], заява № 29369/10, пункти 128-131, ЄСПЛ 2015):

"Питання щодо функціонування судової системи, інституції, яка є необхідною у будь-якому демократичному суспільстві, становлять суспільний інтерес. У зв’язку з цим, слід брати до уваги особливу роль судової влади у суспільстві. Для успішного виконання своїх обов’язків судова влада, як гарант правосуддя, основоположної цінності в державі, яка керується законом, повинна користуватися довірою громадськості. Тому може бути необхідним захист такої довіри від нападів, які завдають серйозної шкоди та по суті є необґрунтованими, особливо з огляду на обов’язок суддів, які піддаються критиці, проявляти розсудливість, що не дає їм можливості відповісти.

Вираз "авторитет судової влади" включає у себе, зокрема, поняття того, що суди є і здебільшого сприймаються суспільством як належний майданчик для вирішення правових спорів, а також ідею, що суспільство в цілому поважає суди і впевнене в їхній можливості виконувати зазначені функції.

Йдеться про довіру, яку повинні вселяти суди в демократичному суспільстві не тільки в обвинувачених в кримінальних справах, але й у громадськість загалом.

Проте за винятком нападів, які завдають серйозної шкоди та по суті є необґрунтованими, і враховуючи, що судді формують частину основоположної державної інституції, як такі, вони можуть у допустимих межах піддаватися персональній критиці, і не тільки теоретично чи у загальний спосіб. Так, діючи у межах своїх офіційних повноважень, судді є суб’єктами ширших меж допустимої критики, ніж звичайні громадяни (там само)".

44. Щодо рівня захисту свободи вираження поглядів пункт 2 статті 10 Конвенції містить небагато обмежень стосовно обговорення питань, які становлять суспільний інтерес. Таким чином, високий рівень захисту свободи вираження поглядів, за якого органи державної влади мають особливо обмежену свободу розсуду, надається, як правило, якщо твердження стосуються предмета суспільного інтересу, як, зокрема, у випадку тверджень стосовно функціонування судової системи, навіть у контексті проваджень, які ще не закінчені щодо інших підсудних. Рівень ворожості та потенційна серйозність конкретних тверджень не позбавляють права на високий рівень захисту свободи вираження поглядів, враховуючи наявність питання, яке становить суспільний інтерес (див. рішення у справі "Патурель проти Франції" (Paturel v. France), заява № 54968/00, пункт 42, від 22 грудня 2005 року, та згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 125).

2. Застосування зазначених принципів у зв’язку з провадженням про вжиття запобіжних заходів

(а) Доводи сторін

(і) Заявник

45. Заявник не заперечував законну мету вилучення статті з вебсайту, але стверджував, що цей захід не був передбачений національним законодавством або необхідний у демократичному суспільстві. Він зазначив, що національні суди не здійснили попередній аналіз, чи була оприлюднена інформація правдивою та обґрунтованою фактами або чи порушувала вона права суддів, які вимагали вжиття заходів.

(іі) Уряд

46. Уряд не заперечував наявність втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. Уряд стверджував, що цей захід ґрунтувався на законодавстві, а саме на статті 277 та частині другій статті 278 ЦК України, статті 47 Закону України "Про інформацію" та статті 4 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", і ці положення були достатньо передбачуваними та чіткими. Уряд додав, що втручання переслідувало законну мету захисту прав і репутації суддів та збереження авторитету судової влади. Уряд зазначив, що відповідна стаття містила вирази, які після аналізу судом під час основного провадження було визнані такими, що містили "недостовірну інформацію". Таким чином, враховуючи публічний доступ до статті на вебсайті газети, цей захід був єдиним способом захистити права інших осіб до розгляду справи про захист честі, гідності та ділової репутації. З огляду на зазначене національний суд був "змушений втрутитися у право заявника на свободу вираження поглядів", частково задовольнивши клопотання позивачів, і це втручання було необхідним для захисту прав і репутації інших осіб.

(b) Оцінка Суду

(і) Чи було втручання

47. Суд зазначає про відсутність заперечень у сторін, що рішення національних судів про вилучення відповідної статті з вебсайту газети становили втручання у право заявника на свободу вираження поглядів.

(іі) Чи було втручання "встановлено законом"

48. Суд зазначає, що першою та найважливішою вимогою статті 10 Конвенції є те, що будь-яке втручання державного органу у здійснення свободи вираження поглядів повинно бути законним: перше речення другого пункту, по суті, передбачає, що будь-яке обмеження вираження поглядів повинно бути "встановлене законом". Для дотримання цієї вимоги, втручання не просто повинно ґрунтуватися на національному законодавстві - саме законодавство повинно відповідати певним умовам "якості". Зокрема, норма не може вважатися "законом", поки її не буде сформульовано з достатньою точністю для того, щоб надати громадянинові можливість регулювати свою поведінку: він має бути здатен, за необхідності за допомогою відповідної консультації, передбачити тією мірою, що є розумною за відповідних обставин, наслідки, до яких може призвести зазначена дія. Такі наслідки не повинні бути передбачувані з абсолютною впевненістю. Хоча точність є бажаною, вона може спричиняти надмірну жорсткість, а закон повинен бути здатним встигати за обставинами, що змінюються. Таким чином, багато законів неминуче сформульовані у термінах, які тією чи іншою мірою є нечіткими, а їхнє тлумачення та застосування є питанням практики (див., наприклад, рішення у справі "Ліндон, Очаковські-Лоран і Жюлі проти Франції" [ВП] (Lindon, Otchakovsky-Laurens and July v. France) [GC], заяви № 21279/02 та № 36448/02, пункт 41, ЄСПЛ 2007-XI).

49. Повертаючись до обставин цієї справи, Суд зауважує, що заявник оскаржив законність втручання, вважаючи, що такий запобіжний захід, як вилучення статті з вебсайту, не був передбачений законодавством на момент подій.

50. Насамперед Суд зазначає, що заява про вжиття запобіжних заходів та про забезпечення доказів була подана щонайменше за десять днів до подальшого подання позову про захист честі, гідності та ділової репутації, і положення законодавства прямо передбачали ситуацію, коли заява про вжиття запобіжних заходів подавалася б до суду за відсутності справи, яка б перебувала на розгляді. Щодо положень національного законодавства, на які посилався апеляційний суд, залишаючи без змін вжитий запобіжний захід, Суд зазначає, що він тлумачив статтю 62-2 ЦПК України, яка стосується накладення арешту на майно такою, яка охоплює вказівку про вилучення матеріалів з вебсайту. Беручи до уваги широкі терміни, в яких сформульоване це положення, вбачається, що воно могло охоплювати як друкований, так і цифровий контент. Апеляційний суд прямо скасував посилання районного суду на статтю 152 ЦПК України, яке він вважав помилковим. Крім того, стаття 62-1 ЦПК України чітко передбачає можливість звернення із заявою та вжиття запобіжних заходів до пред’явлення основного позову.

51. Беручи до уваги той факт, що національні суди мають найкращі можливості для тлумачення та застосування норм матеріального і процесуального права, Суд зауважує, що в нього немає підстав ставити під сумнів тлумачення та застосування національного права апеляційним судом у цій справі. Суд також зазначає, що вимога про "передбачуваність" не виключає можливості часткового тлумачення законодавства суддями (див., наприклад, рішення у справі "Кудревічюс та інші проти Литви" [ВП] (<...>) [GC], заява № 37553/05, пункт 94, ЄСПЛ 2015). Особа не може стверджувати, що положенню законодавства бракує передбачуваності лише тому, що воно застосовується вперше в її справі (див. рішення у справі "Компанії "Сатакуннан Марккінапьорссі Ой" та "Сатамедіа Ой" проти Фінляндії" [ВП] (<...>) [GC], заява № 931/13, пункт 150, від 27 червня 2017 року). Лише той факт, що положення законодавства може мати більш як одне тлумачення, не означає, що воно не відповідає вимозі передбачуваності (див. рішення у справі "Перінчек проти Швейцарії" [ВП] (Perinзek v. Switzerland) [GC], заява № 27510/08, пункт 135, ЄСПЛ 2015 (витяги)).

52. Отже, хоча Уряду бажано було б надати додаткову інформацію про відповідну практику національних судів щодо тлумачення та застосування відповідних положень, зокрема статті 62 ЦПК України, Суд може продовжити розгляд виходячи з припущення, що втручання ґрунтувалося на національному законодавстві.

(ііі) Чи переслідувало втручання "законну мету"

53. Суд переконався, що відповідне втручання переслідувало законну мету захисту репутації інших осіб і найголовніше - підтримки авторитету судової влади.

(iv) Чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві

54. Суд зазначає, що запобіжні заходи за своїм характером є тимчасовими заходами, спрямованими лише на забезпечення тимчасового захисту відповідної сторони до розгляду позову по суті, у справах, коли відкладення вжиття такого заходу до ухвалення остаточного рішення по суті призведе до ризику завдання невиправної шкоди особі, яка вимагає вжиття такого запобіжного заходу, або якщо судовий розгляд позову був би іншим чином ускладнений у зв’язку з цим (див. рішення у справі "Кумгурієт Вах та інші проти Туреччини" (<...>), заява № 28255/07, пункт 60, від 08 жовтня 2013 року).

55. Хоча стаття 10 Конвенції не забороняє застосування запобіжних заходів, навіть якщо вони передбачають попередні обмеження на публікацію, очевидні небезпеки, пов’язані з такими заходами, вимагають найретельнішого розгляду Судом (див. рішення у справі "Видавництво "Плон" проти Франції" (Editions Plon v. France), заява № 58148/00, пункт 42, ЄСПЛ 2004-IV). Суд має переконатися, що національні органи влади, ґрунтуючись на прийнятній оцінці відповідних фактів, застосували стандарти, які відповідають принципам, закріпленим у статті 10 Конвенції (див., серед багатьох інших, рішення у справі "Зана проти Туреччини" (Zana v. Turkey), заява № 18954/91, від 25 листопада 1997 року, пункт 51, Збірник рішень Європейського суду з прав людини 1997-VII). Крім того, справедливість провадження та надані процесуальні гарантії є факторами, які слід враховувати під час оцінки пропорційності втручання у зв’язку з правом на свободу вираження поглядів, гарантованим статтею 10 Конвенції, у тому числі ретельний аналіз процесуальних гарантій, втілених у системі для запобігання свавільним посяганням на свободу вираження поглядів (див. рішення у справах "Об’єднання "Екін" проти Франції" (Association Ekin v. France), заява № 39288/98, пункт 61, ЄСПЛ 2001-VIII, "Стіл і Морріс проти Сполученого Королівства" (Steel and Morris v. the United Kingdom), заява № 68416/01, пункт 95, ЄСПЛ 2005-II, "Ломбарді Валлаурі проти Італії" (Lombardi Vallauri v. Italy), заява № 39128/05, пункти 45 і 46, від 20 жовтня 2009 року, та "Ігор Кабанов проти Росії" (Igor Kabanov v. Russia), заява № 8921/05, пункт 52, від 03 лютого 2011 року).

56. У цій справі позивачі, вважаючи, що відповідна публікація посягнула на їхню гідність, честь і ділову репутацію, подали заяву з клопотанням про її вилучення з вебсайту газети, а також вимагали накладення арешту на майно газети (див. пункт 10).

57. По-перше, Суд зазначає, що національний суд задовольнив заяву лише в частині щодо вилучення публікації з вебсайту газети, і жодних заходів не вимагалося та не вживалося щодо друкованих примірників газети, які містили ту саму публікацію та які могли залишатися в обігу (див. пункти 10-13). У зв’язку з цим можна вважати, що запобіжний захід не припинив поширення публікації в усіх формах і не мав масштабного характеру (див., в якості протилежного прикладу, рішення у справі "Обухова проти Росії" (Obukhova v. Russia), заява № 34736/03, пункт 27, від 08 січня 2009 року). Таким чином, недоступність публікації на вебсайті газети до розгляду справи про захист честі, гідності та ділової репутації не повністю перешкоджала можливості заявника поширювати інформацію та ідеї. Отже, втручання у свободу вираження поглядів заявника не набуло значних масштабів.

58. Суд також зазначає, що заява про вжиття запобіжних заходів була подана 07 квітня 2005 року, майже через місяць після публікації статті 12 березня 2005 року у друкованому виданні та приблизно через три тижні після її оприлюднення на вебсайті газети 18 березня 2005 року (див. пункти 6 і 10). Хоча справді немає інформації про точну дату, коли позивачі дізналися про публікацію, це мало статися до 28 березня 2005 року, дати, коли вони висунули вимоги щодо її вилучення та публікації своєї відповіді. Таким чином, відповідна стаття перебувала на той момент у вільному доступі майже місяць. Враховуючи, що новини дуже швидко змінюються, затримка в їхній публікації може позбавити їх усієї цінності та інтересу (див., наприклад, рішення у справах "Обсервер" і "Гардіан" проти Сполученого Королівства" (Observer and Guardian v. the United Kingdom), від 26 листопада 1991 року, пункт 60, Серія A № 216, "Сандей Таймс проти Сполученого Королівства (№ 2)" (The Sunday Times v. the United Kingdom (no. 2)), від 26 листопада 1991 року, пункт 51, Серія A № 217, та згадане рішення у справі "Об’єднання "Екін" проти Франції" (Association Ekin v. France), пункт 56). У цій справі з огляду на доступність для громадськості протягом майже місяця публікації до її вилучення, а також її вилучення лише з вебсайту, а не з вільного обігу, можна зробити висновок, що таке вилучення не підірвало саму суть публічної дискусії.

59. Суд повністю усвідомлює, що питання, охоплені цією статтею, стосувалися функціонування судової системи. Хоча ці питання безперечно становлять питання суспільного інтересу, дискусії щодо яких користуються захистом статті 10 Конвенції, Суд неодноразово наголошував на особливій ролі у суспільстві судової системи, яка для успішного виконання своїх обов’язків, як гарант правосуддя, основоположної цінності в державі, яка керується законом, повинна користуватися довірою громадськості. Тому може бути необхідним захист такої довіри від нападів, що завдають серйозної шкоди та по суті є необґрунтованими, особливо з огляду на обов’язок суддів, які піддаються критиці, проявляти розсудливість, що не дає їм можливості відповісти (див. рішення у справі "Прагер та Обершлік проти Австрії" (Prager and Oberschlick v. Austria), від 26 квітня 1995 року, пункт 34, Серія A № 313).

60. Суд непокоїть те, що суд першої інстанції обмежив своє обґрунтування стосовно вжиття запобіжного заходу лише посиланням на докази із заяви позивачів, тоді як апеляційний суд розглянув поширення інформації в мережі "Інтернет" та вважав, що тимчасове вилучення такої інформації було єдиним заходом для захисту інтересів заявників до розгляду справи по суті (див. пункти 13 і 15). Якщо аргументація є стислою, Суду може бути важко оцінити, чи забезпечили національні органи влади належним чином баланс між інтересами сторін (див. згадане рішення у справі "Кумгурієт Вах та інші проти Туреччини" (<...>), пункт 69). Водночас Суд усвідомлює той факт, що за своїм характером рішення про вжиття запобіжних заходів ухвалюються невідкладно і не завжди можуть містити точно визначене та детальне обґрунтування, рівнозначне тому, яке вимагається в основному провадженні щодо захисту честі, гідності та ділової репутації.

61. Насамкінець Суд зазначає, що запобіжний захід стосувався всієї статті, хоча вислови, які, як стверджувалося, завдали шкоди, містилися лише у двох абзацах. Однак заявник жодного разу не навів у судах апеляційної та касаційної інстанцій аргумент, що вжиття запобіжного заходу могло обмежуватися двома абзацами публікації.

62. З огляду на зазначене Суд доходить висновку, що за конкретних обставин цієї справи вимога про "необхідність в демократичному суспільстві", яка міститься у другому абзаці статті 10 Конвенції, була дотримана, і запобіжний захід не може вважатися таким, що становив непропорційне втручання у право заявника на свободу вираження поглядів.

Отже, не було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів під час провадження про вжиття запобіжних заходів.

3. Застосування зазначених принципів у зв’язку з провадженням про захист честі, гідності та ділової репутації

(а) Доводи сторін

(і) Заявник

63. Заявник стверджував, що він ретельно та старанно перевірив усі факти, надані Ч., і останній підтвердив ці факти під час провадження у суді. Заявник також зазначив, що він просто процитував твердження Ч., які містили його власну оцінку ситуації у відповідних судах, і повідомив, що Ч. надіслав листа у зв’язку з цією ситуацією голові підкомітету Верховної Ради України. Таким чином, він був притягнутий до відповідальності за дослівне відтворення думки третьої особи. Заявник також зазначив, що тягар доведення правдивості тверджень Ч. був несумісним зі здійсненням права на свободу вираження поглядів, посилаючись на рішення у справах "Торгейр Торгейрсон проти Ісландії" (Thorgeir Thorgeirson v. Iceland), від 25 червня 1992 року, пункт 65, серія А № 239, "Ляшко проти України" (Lyashko v. Ukraine), заява № 21040/02, пункт 54, від 10 серпня 2006 року, "Газета "Україна-Центр" проти України" (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), заява № 16695/04, від 15 липня 2010 року, та "Тома проти Люксембургу" (Thoma v. Luxembourg), заява № 38432/97, пункт 58, ЄСПЛ 2001-III).

64. Заявник також стверджував, що згідно зі статтею 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" він не міг бути притягнений до цивільної відповідальності за дослівне відтворення офіційних заяв посадових осіб державних органів, організацій та об’єднань громадян. Він посилався на статтю 302 ЦК України, згідно з якою інформація, надана посадовою, службовою особою під час виконання нею службових обов’язків, вважалася достовірною, а особа, яка її поширила, не була зобов’язана перевіряти її достовірність і не несла відповідальності у разі її спростування (див. пункт 34). Заявник вважав, що зазначені положення були нечіткими, а наслідки їхнього застосування не були для нього передбачуваними, оскільки вони чітко не встановлювали, що відповідна посадова особа могла бути лише посадовою особою державного органу, як це встановили національні суди у його справі (див. пункт 27).

65. У зв’язку з провадженням про захист честі, гідності і ділової репутації він вказав на відсутність законної мети втручання у його права за статтею 10 Конвенції, оскільки справжньою метою позивачів було залякати його як журналіста.

66. Заявник стверджував, що національні суди ніколи не розглядали питання про необхідність і не враховували суспільний інтерес в інформації, опублікованій у статті. Національні суди не розглянули статтю в цілому та як частину серії статей, які викривали неналежне відправлення правосуддя у господарських судах.

67. Заявник стверджував, що на момент публікації статті він не знав про результати перевірки, проведеної Службою безпеки України, про які дізнався лише 22 квітня 2005 року. Тому він мав достатньо фактичних підстав для критичної оцінки фактів оскаржуваної статті.

68. Заявник зауважив, що на момент публікації оскаржуваної статті не існувало публічного реєстру судових рішень і сторони провадження, які отримали копії відповідних рішень або знали суддів, які розглядали справу, становили досить обмежене коло осіб. Крім того, згадану в статті справу розглядали набагато більше суддів протягом усіх проваджень, однак лише шестеро з них подали позов про захист честі, гідності та ділової репутації. Тому він вважав твердження про доступність інформації про позивачів необмеженому колу осіб дуже перебільшеним.

69. Він доводив, що покарання у виді опублікування спростування, застосоване судами у провадженні про захист честі, гідності та ділової репутації, було непропорційним, оскільки газета вже надрукувала спростування, опублікувавши лист А. і Б., і вилучивши оскаржувану статтю з вебсайту газети відповідно до запобіжного заходу.

70. Заявник повторив, що преса була одним із засобів, за допомогою яких політики та громадська думка могли перевірити, чи виконували судді свої нелегкі обов’язки відповідно до мети, яка становила основу покладеного на них завдання (посилання на рішення у справі "Прагер та Обершлік проти Австрії" (Prager and Oberschlick v. Austria), пункт 34).

(іі) Уряд

71. Уряд не заперечував, що було втручання у право заявника на свободу вираження поглядів. Однак Уряд стверджував, що воно було встановлено законом, а саме статтями 4, 26 і 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", статтями 47 і 49 Закону України "Про інформацію" та статтею 23 ЦК України. Уряд також зазначив, що це законне втручання переслідувало законні цілі захисту "репутації або прав інших осіб" й "авторитету та безсторонності суду".

72. Стосовно того, чи було воно "необхідним у демократичному суспільстві", Уряд зазначив, що заявник прямо вважав твердження, опубліковані у восьмому та дев’ятому абзацах статті фактами, а не "оціночними судженнями". Це доводилося позицією заявника під час національного провадження, в якому він стверджував, що суд мав дослідити надані Ч. докази на підтримку його позиції, а також у своїй заяві до Суду, в якій він доводив, що "ретельно і добросовісно перевірив усі факти, наведені Ч.". Крім того, у своїй апеляційній скарзі від 17 листопада 2005 року заявник вказав, що надана Ч. інформація була правдивою/точною, оскільки вона була надана "офіційною особою".

73. Уряд також вважав, що згідно зі статтею 277 ЦК України (див. пункт 34) однією зі складових частин правопорушення було поширення інформації про особу, з якої спостерігач міг би точно встановити, що вона стосувалася конкретної особи, або, принаймні, ця особа включалася до кола осіб, яких ця інформація стосувалася. Вказівка імені особи не була обов’язковою: інформація вважалася такою, що стосувалася конкретної особи, якщо її можна було ідентифікувати за іншими елементами. У зв’язку з цим Уряд зазначив, що позивачі працювали суддями в національних судах, прямо згаданих у статті, інформація про суддів, які розглядали справи, не була закритою, а копії були надіслані сторонам у спорі, і, таким чином, необмежена кількість осіб могла про це знати.

74. Уряд повторив, що суди - гаранти правосуддя, роль яких є основоположною в державі, що керується законом,- мають користуватися довірою суспільства. Тому вони мали бути захищені від нападів, які завдають шкоди та є необґрунтованими, особливо з огляду на обов’язок суддів проявляти розсудливість, що не дає їм можливості відповісти на критику (посилання на рішення у справі "Де Хаес і Гійселс проти Бельгії" (De Haes and Gijsels v. Belgium), від 24 лютого 1997 року, пункт 37, Збірник 1997-I).

75. Також Уряд посилався на висновки національних судів, що конкретні терміни та твердження, використані авторами у восьмому та дев’ятому абзацах статті, свідчили про наявність злочинної діяльності у відповідних судах. Уряд також посилався на ухвалу щодо прийнятності у справі "Вітренко та інші проти України" (Vitrenko and Others v. Ukraine), заява № 23510/02, від 16 грудня 2008 року), в якій Суд дійшов висновку, що термін "злодій" не був просто оціночним судженням, а неправдивим твердженням щодо фактів, оскільки він зазвичай припускав причетність до злочинної діяльності, а тому найбільш ймовірно саме так мав бути розтлумачений громадськістю.

76. Уряд також коротко посилався на висновок Петровського районного суду, що відповідні абзаци статті містили елементи інтерв’ю і, таким чином, відповідно до статті 13 Закону України "Про авторське право та суміжні права", заявник і Ч. як особа, яка дала інтерв’ю, та особа, яка його взяла, були співавторами відповідної статті.

77. Крім того, Уряд зазначив, не навівши додаткових відомостей і не пославшись на жоден документ, що місцеве управління Служби безпеки України після "здійснення перевірки відомостей, що містяться в листі [Ч.]", не знайшло доказів на підтримку твердження Ч. про наявність та діяльність злочинної групи у відповідних судах. Отже, твердження щодо фактів не були доведені і, таким чином, не відповідали дійсності.

78. Уряд також зазначив, що не було підстав для звільнення заявника від відповідальності за статтею 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні"", оскільки Ч. не був посадовою особою державного органу.

79. Насамкінець Уряд стверджував, що вказане втручання також було пропорційним, оскільки національні суди задовольнили позови лише частково. Крім того, вони зменшили суму компенсації судового збору та витрат на правову допомогу. До того ж заявник ніколи не оскаржував суму присудженого відшкодування шкоди в національних судах. Уряд також стверджував, що покарання у виді опублікування спростування було пропорційним, оскільки надання можливості спростувати обвинувачення на тому ж ресурсі, де вони були оприлюднені, можна обґрунтовано вважати таким, що відповідає принципам, встановленим у практиці Суду (Уряд посилався на згадану ухвалу щодо прийнятності у справі "Вітренко та інші проти України" (Vitrenko and Others v. Ukraine)).

(b) Оцінка Суду

(і) Чи було втручання

80. Суд вважає, що притягнення заявника до відповідальності за публікацію оскаржуваної статті становило втручання в його право на свободу вираження поглядів. Це також не оскаржується сторонами.

81. Суд також зазначає, що заявника, журналіста, було притягнуто до цивільної відповідальності за статтю, опубліковану в газеті. Таким чином, втручання слід розглядати в контексті ключової ролі вільної преси у забезпеченні належного функціонування демократичного суспільства (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Ліндон, Очаковські-Лоран і Жюлі проти Франції" (Lindon, Otchakovsky- Laurens and July v. France), пункт 62).

(іі) Чи було втручання "встановлено законом"

82. Суд зазначає, що Уряд і національні суди у своїх рішеннях під час провадження про захист честі, гідності та ділової репутації посилалися на статті 26, 37 і 42 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", статті 47 і 49 Закону України "Про інформацію" та статтю 277 ЦК України (див. пункти 34, 36 і 37). Ці положення передбачали як покарання у вигляді опублікування спростування недостовірної інформації, так і відшкодування завданої таким чином шкоди.

83. Отже, Суд вважає, що відповідне втручання було встановлено законом, а саме відповідними положеннями Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та Закону України "Про інформацію" (див. пункти 36 і 37), і доводи заявника про стверджувану нечіткість деяких з відповідних положень (див. пункт 64) стосуються питань, які можуть виникнути під час аналізу необхідності втручання у демократичному суспільстві.

(ііі) Чи переслідувало втручання "законну мету"

84. Національні суди, розглядаючи позов, що публікація відповідних уривків зі статті негативно вплинула на репутацію позивачів, а також авторитет і безсторонність суду в цілому, посилалися на закон, який захищав осіб від поширення неправдивих відомостей та передбачав відповідальність за приниження честі та гідності інших осіб.

85. Суд погоджується, що втручання у право заявника на свободу вираження поглядів переслідувало законні цілі захисту репутації або прав інших осіб і підтримки авторитету судової влади (див. пункт 53).

86. Залишається визначити, чи було це втручання "необхідним у демократичному суспільстві".

(iv) "Необхідність в демократичному суспільстві"

87. Аби встановити, чи було втручання "необхідним у демократичному суспільстві", Суд повинен з’ясувати, чи відповідало воно "нагальній суспільній потребі". Договірні держави користуються певною свободою розсуду, але ця свобода супроводжується європейським наглядом, який охоплює як законодавство, так і рішення, в яких воно застосовується, навіть ті, що ухвалені незалежним судом. Таким чином, Суд уповноважений ухвалювати остаточне рішення щодо сумісності "обмеження" зі свободою вираження поглядів, захищеною статтею 10 Конвенції (див. згадане рішення у справі "Перінчек проти Швейцарії" (<...>), пункт 196, та рішення у справі "Перуцці проти Італії" (Peruzzi v. Italy), заява № 39294/ 09, пункт 45, від 30 червня 2015 року).

88. Завдання Суду під час здійснення своєї наглядової функції полягає не в тому, щоб підмінити собою компетентні національні органи влади, а радше у перегляді в контексті статті 10 Конвенції рішень, ухвалених ними під час здійснення своїх дискреційних повноважень (див. рішення у справі "Фрессоз і Руар проти Франції" [ВП] (Fressoz and Roire v. France) [GC], заява № 29183/95, пункт 45, ЄСПЛ 1999-I). Зокрема, Суд повинен визначити, чи є причини, наведені національними органами влади для обґрунтування втручання, "відповідними та достатніми", і чи було втручання "пропорційним переслідуваним законним цілям" (див. рішення у справі "Шові та інші проти Франції" (Chauvy and Others v. France), заява № 64915/01, пункт 70, ЄСПЛ 2004-VI), і при цьому Суд повинен переконатися, що національні органи влади, обґрунтовуючи свої рішення на прийнятній оцінці відповідних фактів, застосували стандарти, які відповідають принципам, закріпленим у статті 10 Конвенції (див. згадані рішення у справах "Перінчек проти Швейцарії" (<...>), пункт 196, та "Перуцці проти Італії" (Peruzzi v. Italy), пункти 46 і 47, та наведені в них посилання).

89. Суд повторює, що характер і суворість застосованих покарань також є факторами, які слід брати до уваги під час здійснення оцінки пропорційності втручання. Як зазначав Суд, втручання у свободу вираження поглядів може мати негативний вплив на здійснення цієї свободи. Відносно помірний характер кримінального покарання (див. рішення у справі "Мор проти Франції" (Mor v. France), заява № 28198/09, пункт 61, від 15 грудня 2011 року) не є достатнім для усунення ризику негативного впливу на здійснення свободи вираження поглядів. У цілому, хоча охорона установ держави, як гарантів інституційного громадського порядку, компетентними органами влади є законною, домінуюче становище зазначених інститутів вимагає, щоб органи державної влади виявляли стриманість у питанні порушення кримінальних справ (див., наприклад, згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 127, з подальшими посиланнями).

90. Суд уже визначив низку критеріїв, які стосуються забезпечення балансу між правом на свободу вираження поглядів і необхідністю підтримки авторитету судової системи (див., наприклад, рішення у справі "Бенітес Моріана та Іньїго Фернандес проти Іспанії" (<...>), заяви № 36537/15 і № 36539/15, пункти 44-45 і 47-49, від 09 березня 2021 року) та які мають застосовуватися національними судами (див. рішення у справі "Горяйнова проти України" (Goryaynova v. Ukraine), заява № 41752/09, пункт 52, від 08 жовтня 2020 року).

91. Суд вважає такі критерії відповідними під час розгляду конкретних обставин цієї справи: (i) внесок у дискусію з питання, яке становить суспільний інтерес; (ii) характер оскаржуваної публікації та обґрунтування національних судів; (iii) характер і суворість застосованого покарання.

92. Таким чином, Суд переходить до аналізу зазначених критеріїв з огляду на обґрунтування, наведене національними судами у своїх рішеннях.

- Внесок у дискусію з питання, яке становить суспільний інтерес

93. Насамперед Суд зауважує, що у відповідній статті, у тому числі у твердженнях в абзацах 8 і 9, обговорювалася стверджувана практика хабарництва в національних судах, тема, яка явно становила законний інтерес для широкої громадськості, але водночас, якщо розглядати її як інформацію, що не відповідала дійсності, могла підірвати авторитет судової влади.

94. Суд повторює, що питання, які стосуються функціонування судової влади, належать до суспільних інтересів, тому, як правило, користуються високим рівнем захисту свободи вираження поглядів, а органи державної влади, таким чином, мають вузькі межі дискреційних повноважень; з іншого боку, судді мають бути захищені від нападів, які завдають серйозної шкоди, а авторитет судової влади має підтримуватися (див. пункти 43 і 44).

95. Суд зазначає, що в цій справі національні суди взагалі не розглянули, чи стосувалася публікація питання, яке становило суспільний інтерес, зосереджуючись виключно на правдивості оскаржуваних тверджень і шкоді, завданій репутації суддів. У зв’язку з цим Суд зауважує, що в абзацах 8 і 9 конкретно згадуються два суди - Господарський суд Донецької області та Донецький апеляційний господарський суд - де всі позивачі працювали суддями. Суд погоджується, що використані авторами в абзацах 8 і 9 твердження свідчать про існування незаконної практики у зазначених судах, яка може становити собою кримінальне правопорушення. Враховуючи тяжкість обвинувачень, ці твердження могли підірвати авторитет судової влади. Проте, не проаналізувавши важливість питання, яке становило суспільний інтерес, у спорі, національні суди не врахували основну функцію, яку преса виконує в демократичному суспільстві (див., серед багатьох інших джерел, згадане рішення у справі "Ліндон, Очаковські-Лоран і Жюлі проти Франції" (Lindon, Otchakovsky- Laurens and July v. France), пункт 62), і не забезпечили баланс стосовно необхідності підтримки авторитету судової влади. Такий аналіз був особливо важливим з огляду на тему публікації - стверджувану незаконну поведінку суддів і, таким чином, судової влади.

- Характер оскаржуваної публікації та обґрунтування національних судів

96. Суд зауважує, що заявника, журналіста, було притягнуто до цивільної відповідальності за статтю, опубліковану в газеті, зокрема, позивачі наголошували, що твердження, які містилися в абзацах 8 і 9 статті, підривали авторитет судової влади. Таким чином, у своїх рішеннях національні суди значною мірою посилалися на висновок, що оскаржувані твердження не були оціночними судженнями, а містили фактологічну інформацію. Пам’ятаючи про необхідність ретельно розрізняти твердження щодо фактів та оціночні судження (див. рішення у справі "Кумпене та Мазере проти Румунії" [ВП] (Cumpаnа and Mazаre v.Ukraine) [GC], заява № 33348/96, пункт 98, ЄСПЛ 2004-XI), Суд вважає, що суть цієї справи полягає не в розрізненні між твердженнями щодо фактів і оціночними судженнями як такими, а у визнанні заявника відповідальним за повідомлення думки третьої сторони, а саме Ч. (див. рішення у справі "Новая газета" та Мілашина проти Росії" (Novaya Gazeta and Milashina v. Russia), заява № 45083/06, пункти 70, 73, від 03 жовтня 2017 року).

97. Суд бере до уваги, що абзац 8 статті починається фразою "до речі,... [Ч.] провів розслідування і дійшов висновку, що..." Він продовжувався фразами "у листі [Ч.] до... названі..." і "як докази [Ч.] наводить...", які містять ті самі твердження, які були предметом провадження про захист честі, гідності та ділової репутації. Отже, Суд доходить висновку, що наведений абзац складався з повідомлення заявником дій та думок Ч.

98. Стосовно абзацу 9 статті Суд вважає особливо важливим те, що він був опублікований, як насправді було встановлено національними судами (див. пункт 27), у формі інтерв’ю. З огляду на те, що відповідний абзац починався з прямої цитати Ч. ("Підставою для мого звернення до Верховної Ради,- розповів [Ч.],- послужила справа № 8/55пд") і подальше формулювання, автор просто відтворив твердження Ч. Справді, у судовому засіданні Ч. підтвердив, що твердження ґрунтувалися на наданій ним інформації (див. пункт 27).

99. Суд повторює, що покарання журналіста за участь у розповсюдженні висловлювань інших осіб, наданих під час інтерв’ю, буде суттєво заважати пресі сприяти обговоренню питань, які становлять суспільний інтерес, та воно не повинно розглядатись, якщо для цього немає винятково вагомих підстав (див. рішення у справі "Джерсільд проти Данії" (Jersild v. Denmark), від 23 вересня 1994 року, пункт 31, Серія A № 298).

100. Суд також зазначає, що репортажі, які ґрунтуються на інтерв’ю або відтворенні тверджень інших осіб, відредаговані чи ні, є одним з найважливіших засобів, за допомогою яких преса може виконувати свою життєво важливу роль "громадського наглядача" (див. наприклад, згадане рішення у справі "Обсервер" і "Гардіан" проти Сполученого Королівства" (Observer and Guardian v. the United Kingdom), пункт 59). У таких справах слід розрізняти ситуації, коли такі висловлювання належать журналісту, і коли вони є цитатою іншої особи (див. згадані рішення у справах "Торгейр Торгейрсон проти Ісландії" (Thorgeir Thorgeirson v. Iceland), пункт 65, "Джерсільд проти Данії" (Jersild v. Denmark), пункт 35, та рішення у справі "Педерсен і Баадсгаард проти Данії" [ВП] (Pedersen and Baadsgaard v. Denmark) [GC], заява № 49017/99, пункт 77, ЄСПЛ 2004-XI).

101. Беручи до уваги наведену практику, Суд зауважує, що у цій справі національні суди не розрізнили твердження, висловлені Ч., і повідомлення таких тверджень заявником, не уточнюючи, чи міг заявник нести відповідальність згідно із застосовним законодавством за посилання на твердження цієї особи, чітко вказуючи, ким був автор цих тверджень (див. пункт 27). У результаті заявник був притягнутий до відповідальності за твердження, які він не висловлював, і які чітко були визнані такими, що належали іншій особі (див. згадане рішення у справі "Газета "Україна-Центр" проти України" (Gazeta Ukraina-Tsentr v. Ukraine), пункт 52).

102. Суд також зазначає, що концепція відповідальної журналістики вимагає, щоб журналісти у розумних межах перевіряли точність і достовірність наданої громадськості інформації, а також дотримувалися законодавства під час виконання своєї професійної діяльності (див. пункт 42).

103. Суд зазначає про відсутність тверджень, що заявник отримав відповідну інформацію незаконним шляхом. Національні суди дійшли висновку, що заявник не перевірив інформацію, яка містилася в оскаржуваних твердженнях, перед їхньою публікацією і, таким чином, порушив свої професійні обов’язки (див. пункт 28). Проте, як у своїх письмових доводах, так і під час засідань у національних судах заявник стверджував, що перед публікацією статті перевірив, чи був лист з твердженнями та думками, висловленими Ч., справді направлений до компетентних державних органів (див. пункти 24, 27). Крім того, твердження Ч. підкріплювалися матеріалами декількох справ, які розглядалися згаданими у статті судами, і заявник виявив це в контексті власного журналістського розслідування, опублікувавши серію аналітичних статей з цього питання (див. пункти 24, 27). Заявник надав копії цих матеріалів до судів, які розглядали позов про захист честі, гідності та ділової репутації. Однак національні суди не навели належного обґрунтування, відхиливши дуже формально аргументи заявника у зв’язку з цим (див. пункти 27, 31). Національні суди посилалися на той факт, що після перевірки тверджень Ч. Службою безпеки України не було виявлено доказів існування злочинної діяльності у відповідних судах (див. пункт 27); однак вони не навели важливих деталей щодо обсягу такої перевірки, не послалися на жодні документи і, найважливіше, не пояснили, чи мала перевірка тверджень Ч. Службою безпеки України уже після оскаржуваної публікації стосунок до відповідальності заявника за приниження честі та гідності через повідомлення тверджень Ч.

104. Суд зазначає, що з огляду на доводи заявника у національних судах можна зробити висновок, що, оскільки в абзацах 8 і 9 оскаржуваної публікації він повідомив твердження Ч., які стали предметом перевірки національних органів влади, заявник належним чином перевірив подання Ч. таких заяв. Суд вважає, що національні суди не навели відповідного та достатнього обґрунтування, яке б доводило, що заявник не діяв з належною ретельністю, яка очікувалася від відповідального журналіста, який висвітлює питання, що становлять суспільний інтерес (див. рішення у справах "Ерла Глінсдеттір проти Ісландії" (Erla Hlynsd?ttir v. Iceland), заява № 43380/10, пункт 72, від 10 липня 2012 року, та "Бйорк Ейдсдоттір проти Ісландії" (<...>), заява № 46443/09, пункт 81, від 10 липня 2012 року) або не вказали на будь-які дії, які очікувалися від заявника як журналіста за таких обставин.

- Характер і суворість застосованого покарання

105. Суд зауважує, що характер і суворість застосованих покарань є додатковими факторами, які слід враховувати під час оцінки пропорційності втручання. Крім того, Суд має переконатися, що покарання не є формою цензури, яка має на меті перешкодити пресі висловлювати критику. У контексті дискусії з питань, які становлять суспільний інтерес, таке покарання, ймовірно, змусить журналістів утриматися від участі в публічному обговоренні питань, що впливають на життя громади. Таким же чином, воно може перешкоджати пресі виконувати її завдання як поширювача інформації та громадського наглядача (див. згадане рішення у справі "Бедат проти Швейцарії" (Bedat v. Switzerland), пункт 79).

106. Суд зауважує, що у цій справі заявника зобов’язали сплатити 331 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Хоча ця сума, безсумнівно, не була надзвичайно великою, вона не була й символічною чи незначною в Україні на момент подій. Крім того, національні суди зобов’язали вилучити статтю з вебсайту та опублікувати спростування.

107. Стосовно штрафів Суд повторює, що відносно помірний характер цього виду покарання не буде достатнім, аби нівелювати ризик негативного впливу на здійснення права на свободу вираження поглядів (див. згадане рішення у справі "Моріс проти Франції" (Morice v. France), пункт 176). За цих обставин той факт, що провадження мало цивільний, а не кримінальний характер, а сума відшкодування, яку зобов’язали сплатити заявника, була відносно помірною, не зменшує важливості обґрунтування національними судами своїх рішень "прийнятною оцінкою відповідних фактів" і наведення "відповідних та достатніх" причин, і це дає Суду підстави для висновку, що оскаржуване втручання не було "необхідним у демократичному суспільстві" (див. подібний висновок в рішенні у справі "Годлевський проти Росії" (Godlevskiy v. Russia), заява № 14888/03, пункт 48, від 23 жовтня 2008 року).

- Висновок

108. Зазначене дає підстави для висновку Суду, що причини, наведені національними судами для виправдання втручання в права заявника, не були "відповідними та достатніми", зокрема, у зв’язку з тим, що суди не розглянули ключові елементи справи. Крім того, Суд встановлює, що національні суди не можуть вважатися такими, що "застосували стандарти, які відповідали принципам, втіленим у статті 10 Конвенції", або "посилалися на прийнятну оцінку відповідних фактів" (див. згадане рішення у справі "Кумгурієт Вах та інші проти Туреччини" (<...>), пункти 67-69, та рішення у справі "Медіакомпанія "Рінгер Аксель Шпрінгер Словакія а.с." проти Словаччини (№ 2)" (Ringier Axel Springer Slovakia, a.s. v. Slovakia (no. 2)), заява № 21666/09, пункт 54, від 07 січня 2014 року). Таким чином, Суд не переконаний, що національні суди забезпечили баланс між конфліктуючими інтересами у контексті зазначених факторів.

109. З цього випливає, що втручання у право заявника на свободу вираження поглядів не було "необхідним у демократичному суспільстві". Отже, було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів під час провадження про захист честі, гідності та ділової репутації.

110. Заявник також скаржився за пунктом 1 статті 6 і статтею 14 Конвенції та статтею 1 Першого протоколу до Конвенції на несправедливість судового розгляду, порушення його прав інтелектуальної власності та професійну дискримінацію.

111. Суд розглянув решту скарг заявника та вважає, що з огляду на всі наявні в нього матеріали та належність оскаржуваних питань до сфери його компетенції вони не виявляють жодних ознак порушення прав і свобод, гарантованих Конвенцією або протоколами до неї.

112. З цього випливає, що ця частина заяви має бути відхилена як явно необґрунтована відповідно до пунктів 3 і 4 статті 35 Конвенції.

113. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

А. Шкода

114. Заявник вимагав 60 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди. Він зазначив, що його журналістській репутації було завдано значної шкоди у результаті ухвалення рішень національними судами, він був підданий осуду та дискредитації в професійному середовищі, газета припинила з ним трудові відносини й він не міг отримати пропозиції від інших роботодавців. Він зазначив, що перебував у стані "депресії та психологічного стресу". Він посилався на дохід, який отримав би у період з 2005 року по 2011 роки від газети, якби вони не розірвали його договір.

115. Уряд заперечував проти цих вимог, вважаючи їх необґрунтованими та надмірними. Він зазначив, що заявник не довів наявність прямого причинно-наслідкового зв’язку між його звільненням і відповідним провадженням на національному рівні, або з втратою майбутнього доходу. Посилаючись на рішення Суду у справі "Ілхан проти Туреччини" [ВП] (Ilhan v. Turkey) [GC], заява № 22277/93, пункт 109, ЄСПЛ 2000-VII), Уряд вважав, що вимоги заявника мали значною мірою спекулятивний характер. Уряд також вважав решту його вимог у зв’язку з цим необґрунтованими.

116. Ухвалюючи рішення на засадах справедливості, Суд присуджує заявнику 4 500 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися.

В. Судові та інші витрати

117. Заявник також вимагав 2 886,00 українських гривень (еквівалентно 478,23 євро на той момент) в якості компенсації своїх витрат на правову допомогу, послуги перекладу і поштових витрат.

118. Уряд заперечив проти цих вимог, зазначивши, що заявник не надав документів стосовно, як стверджувалося, отриманої ним правової допомоги, наприклад, довіреності чи договору про надання правової допомоги. Стосовно витрат на переклад Уряд зазначив, що надані заявником квитанції не доводять, що відповідні суми були сплачені за послуги перекладу в контексті провадження у Суді. Насамкінець, Уряд зазначив, що заявник надав підтверджуючі документи лише у зв’язку з частиною стосовно поштових витрат, компенсацію яких він вимагав.

119. Відповідно до практики Суду заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим. У цій справі з огляду на наявні в нього документи та зазначені критерії Суд вважає за розумне присудити суму у розмірі 147 євро в якості компенсації поштових витрат і витрат на послуги перекладу, понесені під час провадження у Суді, та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику.

С. Пеня

120. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги за статтею 10 Конвенції, а решту скарг у заяві - неприйнятними.

2. Постановляє, що не було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів під час провадження про застосування запобіжних заходів.

3. Постановляє, що було порушено статтю 10 Конвенції у зв’язку з рішеннями національних судів під час провадження про захист честі, гідності та ділової репутації.

4. Постановляє, що:

(а) упродовж трьох місяців з дати, коли це рішення набуде статусу остаточного відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна сплатити заявнику такі суми, які мають бути конвертовані в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу:

(і) 4 500 (чотири тисячі п’ятсот) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди;

(іі) 147 (сто сорок сім) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявнику, в якості компенсації судових та інших витрат;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначені суми нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 15 вересня 2022 року відповідно до пунктів 2 та 3 Правила 77 Регламенту Суду.