Справа «Полторацький проти України» (Заява № 11551/13)

Автентичний переклад

Це рішення є остаточним, але може підлягати редакційним виправленням.

У справі "Полторацький проти України"

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи комітетом, до складу якого увійшли:

Мартіньш Мітс (<...>), Голова,

Йован Ілієвський (<...>),

Івана Джеліч (<...>), судді,

та Мартіна Келлер (<...>), заступник Секретаря секції,

з огляду на:

заяву (№ 11551/13), яку 21 серпня 2012 року подав до Суду проти України на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) громадянин України п. Борислав Євгенович Полторацький (далі - заявник),

рішення повідомити Уряд України (далі - Уряд) про скарги за статтями 3, 8 та 13 Конвенції, а також визнати решту скарг у заяві неприйнятними,

твердження Уряду про неможливість подати зауваження щодо прийнятності та суті заяви,

зауваження заявника,

після обговорення за зачиненими дверима 25 березня 2021 року

постановляє таке рішення, що було ухвалено у той день:

1. Справа стосується стверджуваної відсутності реальної перспективи звільнення заявника з огляду на обране йому покарання у виді довічного позбавлення волі (стаття 3 Конвенції); обмеження його права на побачення з родичами під час відбування покарання (стаття 8 Конвенції) та відсутності ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку з цими скаргами (стаття 13 Конвенції).

2. Заявник народився у 1976 році і відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі у Вінницькій установі виконання покарань № 1. Йому була надана правова допомога, і його представляв п. Геннадій Токарев - юрист, який практикує у м. Харкові.

3. Уряд представляв його Уповноважений, п. Іван Ліщина.

4. Факти справи, надані заявником і не оскаржені Урядом, можуть бути узагальнені таким чином.

5. 12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд (далі - Івано-Франківський суд) визнав заявника винним у вчиненні декількох епізодів вбивства при обтяжуючих обставинах і розбою та обрав йому покарання у виді смертної кари.

6. 22 лютого 1996 року Верховний Суд України залишив цей вирок без змін.

7. 02 червня 2000 року Івано-Франківський суд замінив смертну кару заявника на довічне позбавлення волі на підставі внесених щодо цього змін до законодавства.

8. Батьки заявника бачилися з ним в установі виконання покарань відповідно до чинних норм законодавства.

9. Законодавчі положення щодо довічного позбавлення волі наведені в рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, пункти 75-90, від 12 березня 2019 року).

10. Законодавчі положення щодо права на побачення в установі виконання покарань наведені в рішеннях у справах "Тросін проти України" (Trosin v. Ukraine), заява № 39758/05, пункти 26 та 29, від 23 лютого 2012 року, "Бігун проти України" [Комітет] (Bigun v. Ukraine) [Committee], заява № 0315/10, пункти 15-19, від 21 березня 2019 року, та "Старишко проти України" [Комітет] (Starishko v. Ukraine) [Committee], заява № 61839/12, пункти 9 та 10, від 15 жовтня 2020 року.

11. Заявник скаржився на несумісність його покарання у виді довічного позбавлення волі зі статтею 3 Конвенції, яка передбачає:

"Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню".

A. Прийнятність

12. Суд зазначає, що ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції. Отже, вона має бути визнана прийнятною.

B. Суть

13. Заявник стверджував, що обставини його справи були аналогічні обставинам рішення у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), заява № 41216/13, від 12 березня 2019 року), в якому Суд встановив порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з тим, що покарання у виді довічного позбавлення волі в Україні за своїм характером є таким, яке неможливо скоротити.

14. Посилаючись на триваючий законодавчий процес в Україні стосовно покарання у виді довічного позбавлення волі, Уряд стверджував, що не міг подати свої зауваження у цій справі.

15. Суд зазначає, що, як правильно зазначив заявник, обставини цієї справи свідчать про ту ж проблему, яку Суд критикував у згаданому рішенні у справі "Петухов проти України (№ 2)" (Petukhov v. Ukraine (no. 2), пункти 169-187. Як і п. Петухов, заявник у цій справі є засудженим до довічного позбавлення волі, який наразі не має жодної реальної перспективи звільнення.

16. Отже, було порушено статтю 3 Конвенції.

17. Заявник скаржився на те, що обмеження його права на побачення з родичами під час відбування ним свого покарання, які діяли до набрання чинності внесеними у 2014 році законодавчими змінами, суперечили статті 8 Конвенції, відповідні частини якої передбачають:

"1. Кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя...

2. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб".

A. Прийнятність

18. Насамперед Суд зазначає, що відповідно до критерію ratione temporis він компетентний розглядати скарги заявника лише в частині, яка стосується періоду після 11 вересня 1997 року -дати набрання чинності Конвенцією для України.

19. Оскільки ця скарга не є ані явно необґрунтованою, ані неприйнятною з будь-яких інших підстав, перелічених у статті 35 Конвенції, Суд оголошує її прийнятною.

B. Суть

20. Заявник скаржився на те, що до 2014 року його право на повагу до сімейного життя було порушено через абсолютну заборону на тривалі побачення з родичами та невелику кількість дозволених короткострокових побачень, а також різні правила щодо практичних умов відвідування установи виконання покарань, наприклад, заборону прямого фізичного контакту, відгородження скляною перегородкою або металевими ґратами, постійну присутність під час побачень працівника охорони установи виконання покарань.

21. Уряд не подав жодних зауважень.

22. Суд зазначає, що згідно з національним законодавством протягом приблизно сімнадцяти років (обраховуючи з 1997 року - див. пункт 18) заявник мав право лише на нечасті короткострокові побачення з членами своєї родини (кожні шість місяці до 2010 року та кожні три місяці до 2014 року) без жодного фізичного контакту або приватного спілкування (див. посилання у пункті 10).

23. Суд уже встановлював, що суворі обмеження контактів заявника з його родиною та зовнішнім світом загалом, які були накладені на нього безпосередньо законодавством виключно з огляду на тяжкість його покарання та без індивідуальної оцінки небезпеки, були непропорційними, а тому суперечили статті 8 Конвенції (див. рішення у справах "Бігун проти України" [Комітет] (Bigun v. Ukraine) [Committee], заява № 30315/10, пункти 49 і 50, від 21 березня 2019 року, та "Старишко проти України" [Комітет] (Starishko v. Ukraine) [Committee], заява № 61839/12, пункти 31 і 32, від 15 жовтня 2020 року).

24. У цій справі відсутні підстави для іншого висновку Суду.

25. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

26. Заявник також скаржився на відсутність у його розпорядженні ефективних національних засобів юридичного захисту у зв’язку із зазначеними скаргами. Він посилався на статтю 13 Конвенції, яка передбачає:

"Кожен, чиї права та свободи, визнані в [цій] Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження".

27. Суд зазначає, що ця скарга пов’язана з уже розглянутими скаргами, і тому її також слід визнати прийнятною.

28. Суд повторює, що стаття 13 Конвенції не може тлумачитися як така, що вимагає наявності засобу юридичного захисту від недосконалості національного законодавства, оскільки в такому випадку Суд вимагатиме від Договірних держав імплементації положень Конвенції в національне законодавство (див. рішення у справах "Крістін Гудвін проти Сполученого Королівства" [ВП] (Christine Goodwin v. the United Kingdom) [GC], заява № 28957/95, пункт 113, ЄСПЛ 2002-VI). Іншими словами, це положення не зобов’язує держави дозволяти особам оскаржувати національне законодавство у національних органах влади на тій підставі, що воно суперечить Конвенції (див. рішення у справі "Де Томмазо проти Італії" [ВП] (De Tommaso v. Italy) [GC], заява № 43395/09, пункт 180, від 23 лютого 2017 року).

29. У цій справі оскаржувані заявником відсутність належних механізмів перегляду покарання у виді довічного позбавлення волі та обмеження права на побачення з родичами під час перебування в установі виконання покарань були передбачені безпосередньо законодавством (див. пункти 9, 10, 15 та 23). Тому його скарги стосувалися чинних законодавчих положень (див., для порівняння, рішення у справах "Рош проти Сполученого Королівства" [ВП] (Roche v. the United Kingdom) [GC], заява № 32555/96, пункти 127 та 137, ЄСПЛ 2005-X, "Титаренко проти України" (Titarenko v. Ukraine), заява № 31720/02, пункт 110, від 20 вересня 2012 року, та згадане рішення у справі "Бігун проти України" (Bigun v. Ukraine), пункт 53).

30. За цих обставин Суд доходить висновку, що у цій справі статтю 13 Конвенції порушено не було.

31. Стаття 41 Конвенції передбачає:

"Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткове відшкодування, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію".

A. Шкода

32. Заявник вимагав 200 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди.

33. Уряд заперечив проти цієї вимоги як надмірної.

34. За обставин цієї справи Суд вважає за належне присудити заявнику 3 000 євро в якості відшкодування моральної шкоди та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися на цю суму.

B. Судові та інші витрати

35. Заявник не вимагав компенсації судових та інших витрат, додатково до наданої йому правової допомоги у розмірі 850 євро (див. пункт 2).

36. Отже, Суд нічого не присуджує за цим пунктом.

C. Пеня

37. Суд вважає за належне призначити пеню на підставі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

1. Оголошує прийнятними скарги за статтями 3, 8, 13 Конвенції.

2. Постановляє, що було порушено статтю 3 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції.

4. Постановляє, що не було порушено статтю 13 Конвенції.

5. Постановляє, що:

(a) упродовж трьох місяців держава-відповідач повинна сплатити заявнику 3 000 (три тисячі) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування моральної шкоди; ця сума має бути конвертована в національну валюту держави-відповідача за курсом на день здійснення платежу;

(b) із закінченням зазначеного тримісячного строку до остаточного розрахунку на зазначену суму нараховуватиметься простий відсоток (simple interest) у розмірі граничної позичкової ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, до якої має бути додано три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

Учинено англійською мовою та повідомлено письмово 22 квітня 2021 року відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Регламенту Суду.